Олександра Кудріна. Компенсація

Саша завжди була тихою дитиною, хоча на тихоню ніби й не походила. Характер спочивав усередині й набирався сил. Тому, тільки-но вона почала дорослішати, він, прорвавши блокаду милого й покірного дитинства, навів лад (безлад) у її житті. Відбувалося обмірковування нових думок і переживання нових емоцій.

Якось мама подарувала їй золотий браслет із сімейною історією, бо десяток років тому отримала його від люблячого батька. До того дня Саша не надто переймалась усілякими прикрасами та дівочими примхами. Певно, через те, що з ними складно лазити по деревах і бігати з хлопцями за котами. Та цей браслет їй подобався вже давно.

Для дівчини він став чимось більшим, ніж просто гарна річ на руці. Він уособлював її віру в себе, додавав упевненості в потрібні миті. Людям конче потрібні такі символічні речі, аби стійко рухатися вперед, не хитаючись, як той баранчик, на ходу. Більше двох років Саша не знімала браслета з руки. Він жив повноцінним людським життям: мився, спав, ходив на лекції та іноді куштував варення, яке зачіпав із Сашиних бутербродів.

Дівчина вкладала в нього особливі почуття, навіть уявляла, як передає його своїй донечці, а та — своїй. Саша хотіла зробити це маленькою жіночою традицією її родини. Так і сталося б, коли б одного разу Саша не повернулася додому без нього. І раніше траплялося, що він іноді розстібався, але це відбувалося переважно вночі, а отже, не віщувало катастрофи. Тому вона й почала обшу-ковувати ліжко й невеличку гуртожитську кімнату.

Але ланцюжка ніде не було. Він обрав собі нового власника, або ж і далі вагається у виборі кандидата на цю посаду, катаючись маршрутом №27 столичного тролейбуса, в якому сховався під си-

дінням. У той день Саша вперше плакала через втрачену річ. Це було щось значно більше, ніж кілька загублених грамів золота. Їй стало сумно, коли усвідомила, що хтось використовуватиме його лише як прикрасу.

Цілий тиждень Саша жалілася на свою втрату всьому світові. Кожен його мешканець, що ненароком зустрівся дівчині, був змушений вислухати цю історію і, зітхаючи, сказати, як же йому шкода. Саша збирала слова «шкода», і з часом вони їй набридли, втратили сенс, переповнили кімнату й почали випадати з вікна.

Саме в той час вона тільки-но почала спілкуватися з Антоном, якого випадково знайшла в Інтернеті. Як виявилося, вже рік вони постійно ходили одними й тими ж маршрутами, та ніяк не могли познайомитися.

Хлопець близько до серця сприйняв новину Саші. Мабуть, саме тому вона запам’ятала його відповідь, що нарешті заглушила зітхання:

— Не сумуй, бо це свідчить про єдине: скоро ти знайдеш щось набагато краще й важливіше, ніж улюблений браслет.

І вона справді знайшла. До того ж навіть раніше, ніж загубила браслет. Недарма в народі кажуть, що браслет — це прикраса, яка замикає жінку, ховаючи від стосунків із чоловіком. Чимось особливим для неї став саме хлопчик з Інтернету. Уже за місяць Саша поселила його в своєму серці, видавши перепустку й оформивши його там згідно з чинним законодавством.

Тепер Антон був її силою. Він відкрив Сашу не лише для себе, а й для неї самої. Ось так доля компенсувала їй втрату.

Про браслет забули. Саша ще кілька разів грайливо казала Антонові, що він — її компенсація. Така, якої жоден страховий поліс не видає. Тільки доля може браслет на Антона міняти.

Учора, повернувшись із відрядження, Антон звернувся до дівчини, коли нарешті наобіймалися:

— Мені шкода, що через мене ти загубила свій улюблений браслет, тому я тобі привіз новий у подарунок. — І він дістав із кишені червоний браслет із металевими вставками.

Та це була для неї лише гарна прикраса, бо більше не потребувала матеріального підтвердження своєї сили. Усе це давно їй дав Антон — її синьоока компенсація долі!