Сергій Гридін. Може, це доля?

Я ніколи не любив маленьких дітей! Ні, я міг милуватися ними здалеку, іноді навіть якось реагувати на їхнє загравання, знаходячись у гостях в «окільцьованих» друзів, але тільки якщо це не обмежувало моєї особистої свободи й не загрожувало стати нехорошими спогадами та плямами з неприємним запахом на джинсах.

Може, саме тому до тридцяти п’яти років у мене не складалися серйозні стосунки з жінками. Прекрасна стать при перших зустрічах намагалася виглядати емансипованою й незалежною, втім, через якийсь час виявляла своє істинне нутро. Споглядаючи розчулені сльози наступної пасії, яка побачила малюка, що невпевнено, спираючись на мамину руку, шкандибає парковою доріжкою, я переживав дивне роздвоєння особистості: і нести важко, і кинути шкода. Але все ж обирав другий варіант, оцінюючи його як най-прийнятніший, і кидав.

Так і «пролітали ластівкою кращі роки» (за словами моєї мами), але життя, як відомо, любить вносити свої корективи.

Усе почалося звичайного ранку. Декілька днів я не ходив на роботу, відлежуючись удома з ангіною. Вставати не хотілося, але я зліз із ліжка, помахав руками перед дзеркалом, імітуючи ранішню зарядку й одночасно намагаючись тримати очі відкритими. Вийшов із душу, подивився на себе, обмацуючи пружні м’язи пресу (які чомусь наполегливо ховалися під м’якими складками жиру й ніяк не хотіли проявлятися). Прийняв вольове рішення ходити до спортивної зали. Зробив каву, додавши одну ложечку цукру. Подумав і досипав ще дві — все одно завтра почну займатися спортом, так що сьогодні можна!

Одягнувся, вийшов на вулицю, сів у свою машину, повернув ключ запалення і... не почув рівного, такого рідного гулу двигуна своєї «ластівки». Спробував ще кілька разів — результат той самий! Хвилин десять намагався якось завести, але безуспішно. Враховуючи, що робочий день ніхто не відміняв, а шеф має звичку провадити жалісливу й довгу бесіду з тими, хто запізнився, про наслідки економічної кризи й широкий вибір претендентів на сучасному ринку праці, схопив портфеля та помчав до найближчої станції метро.

За останні два роки я спускався до підземки лише кілька разів, коли була необхідність швидко доїхати до потрібного місця, а часу стояти в нескінченних заторах не було. Тож ця поїздка була для мене винятковою й зовсім неприємною.

До того ж, спустившись, я з жахом побачив натовп, який із зосередженими, ще сонними обличчями цілеспрямовано снував у різних напрямках. Але робити нічого! Я насилу всунувся у вагон електрички, однією рукою притискаючи до себе портфель, а другою намагаючись намацати якусь опору. Двері зачинилися, блимнуло світло. Потяг сіпнувся і поїхав. Не втримавшись на ногах від поштовху, я боком умостився прямо на коліна молодій жінці, що сиділа біля мене, та притиснувся до неї.

— Вам зручно? — спокійним голосом поцікавилася вона, дивлячись на мене впритул сіро-зеленими, чомусь утомленими зранку, очима.

Я промугикав щось незрозуміле, намагаючись підібрати слова.

— Даруйте, але через декілька зупинок я виходжу, так що сидіти довго не доведеться! — глузливо додала незнайомка.

Я відчув, як кров з усього тіла приплинула до вух! Г арячково, намагаючись не звертати уваги на зацікавлені погляди, які пасажири кидали на нас, спробував різко схопитися, але сильно вдарився головою об поручень і опустився на насиджене місце.

— А ви не дуже легкий! — порухала вона колінами. — Видно, їсте непогано! — намагаючись зіштовхнути несподівану квочку, вже роздратовано прошепотіла незнайомка.

Ще більше зніяковівши, я нарешті встав на ноги й відвернувся від причини своєї ганьби, нарікаючи в душі на машину, що так недоречно зламалася, на свою незграбність і метро.

На зупинці я вийшов, намагаючись не озиратися, щоби не зіткнутися поглядом з її очима. «А вона нічогенька, симпатична!» — промайнуло в голові, ця думка миттєво випарувалася, залишивши якийсь легкий, майже невідчутний смуток від надто короткого спілкування.

За півгодини я ввійшов до офісу, кинув портфеля на свій стіл і, не озираючись навколо, за звичкою всівся на сусідній, за яким ось уже тиждень, як ніхто не сидів, — колишній співробітник звільнився, а нового ніяк не могли знайти. Приготувався слухати новини, що накопичилися за дні моєї відсутності і які, судячи з усього, зібрався озвучити менеджер Славко.

— А ви, я бачу, звикли сидіти там, де не належить! — пролунав знайомий голос за спиною.

Я здригнувся, здивовано озирнувся й остовпів. За столом сиділа моя незнайомка, з якою ми так близько «подружилися» в вагоні метро.

— Привіт!.. — лишень і зміг вичавити із себе.

— У! Так ти вже все знаєш? — протягнув Славко. — Нецікаво з тобою! Я тобі про нашого нового співробітника хотів розповісти, а ти мені всю малину зіпсував! — розчаровано пробубонів він і вийшов із кімнати...

Після роботи ми сиділи в маленькому затишному кафе, пили каву, і вона весело сміялася, згадуючи ранкові події. Зворушливо забирала з лоба кучерик, який тут же неслухняно повертався на своє місце, і від цього на душі чомусь ставало якось надзвичайно тепло й спокійно. Я не витримав і запропонував їй вийти за мене заміж. Вона несподівано погодилася...

У Марини була дворічна донька. Але, як виявилося, секрет хороших взаємин із дітьми дуже простий — треба просто любити їхню маму! Чим я успішно займаюсь ось уже декілька років. А допомагають у цьому моя дівчинка Даринка та малесенький Сашко, який іноді не дає спати, поки що не дуже добре ходить і говорить, але якого так приємно тримати на руках, відчуваючи себе справжнім батьком!

О, забув сказати! А машина таки завелася, того ж вечора! І без проблем! Може, це доля?!