Дмитро Безверхнiй. Коли у двері дзвонить листоноша

От саме сьогодні Мія хотіла побути на самоті. Насолодитися рідкісною приємністю людської відсутності. Постійний рух, темп, біганина-гонитва за примарністю життя, яке вимірювалося перспективами кар’єрного росту, — набридло! Здавалося, сам організм вимагав відпочинку: вимкнути будильника, того бездушного наглядача за чужими снами, котрий, не зважаючи на сонливе благання свого власника, залишається незворушним вартовим початку нового (хоча якого там нового, такого, як і всі попередні) дня. Так, вимкнути, чи, взагалі, ще звечора не вмикати — й проспати, ось так от, без пояснень і причин. Прокинутися, коли заманеться, загорнутися в ще теплу ковдру, вийти на балкон, вдихаючи зиму, й відчути, що вільна, незалежна... Заварити зеленого чаю й обійняти долонями улюблену, трішки щербату з країв, чашку. Глянути вниз на метушливе невгамовне місто, що готується ось-ось зустріти Новий рік. Заплющити на мить очі, прислухатися до серенад далекого космосу і. почути дивне, пронизливе дзижчання, яке долинає десь із кімнати. Телефон. На екрані знайомий номер. Ірка, а хто ж іще.

— Де тебе, подруго, носить? — почувся роздратований голос зі слухавки.

— І це замість «привіт» чи «добридень». — безтурботно відповіла Мія.

— Що?.. Га?.. Бачу, тобі весело! А мені, подруго, не до сміху. Ми ж домовлялися, що сьогодні підемо разом вибирати подарун-ки до свят. Я скасувала дві важливі зустрічі, перенесла прихід перукарки — і все це заради того, щоб оце зараз почути від тебе, що я, мовляв, не привіталася...

Здається, що Ірка не на жарт розлютилася. Утім, Мія не надала цьому великого значення. Такі речі не мають дивувати, коли давно дружиш із Іркою: вона любить робити з мухи слона, чи ба, точніше, з малесенької комашки дикого кабана, з яким себе чомусь постійно порівнює.

— Та годі тобі, заспокойся.

— Зрозуміло, що заспокоюся, а що ж іще робити, — почулося глибоке зітхання, черговий театральний вибрик Ірки. — Добре, що в тебе, малої забуваки, є така хороша, відповідальна подруга, як я.

— Звичайно ж. Як я без тебе жила б, мабуть, насолоджувалася б спокоєм.

— О, лишень не треба цієї іронії! Так от: усе вже готово. Я купила необхідне, аби моя Мійочка зустріла Новий рік, як усі нормальні люди. Нічого не хочу чути! Знаю-знаю, що ти проти й усе таке, однак листоноша вже на порозі.

Від щойно почутих слів зосталися лиш монотонні гудки, що приглушено лунали з динаміка маленької «розкладушки».

Мія потерла очі, роззирнулася, обводячи поглядом кімнату. Сіре, заставлене старими меблями приміщення, обабіч протилежної стіни притулився невеличкий диван, куплений із заощаджень від перших чотирьох зарплат, маленький овальний столик, який став надійним прихистком для помутнілої кришталевої вази, що бере-гла-тримала в своєму прозорому лоні жмуття засушених польових квітів, від якого ще й досі линули п’янкі полинові пахощі. А окрасою цього добірного інтер’єру був великий настінний годинник із зозулею, яка, утім, ось уже років із п’ять, як не показувалась зі свого дерев’яного сховку.

Біля порогу почулося легке шарудіння, а за мить дверний дзвоник сповістив молоду господиню, що хтось прийшов.

«І що там уже ця Ірка собі понавигадувала, — тільки й встигла подумки промовити, перш ніж відчинити. — Це ще та затійниця».

Перед очима Мії стояв молодий чоловік, одягнутий в якусь робочу форму. «Можливо, якийсь електрик, хоча зі світлом усе гаразд». Але її думки змінилися, щойно помітила величезну річ, що заледве спромоглася сховатися в чолов’яги за спиною.

— Доброго дня! Ви пані Мія? — запитав незнайомець, із цікавістю розглядаючи заспану постать, що скоцюрбилася навпроти нього в піжамі.

— Добридень і вам. Так, Мія — це я. А що?.. — Вона натомість і собі уважніше почала вдивлятися у чоловіка.

«Приємні, м’які риси обличчя, темне волосся, не старий, хоча й не надто молодий, десь близько тридцяти, можливо, з малесеньким хвостиком у рік чи два. Можна з упевненістю сказати, що високий, навіть статний... Утім, особа, яку точно не запам’ятаєш при мимовільній зустрічі».

— От і чудово! — зрадів той, почувши, що прийшов за правильно вказаною адресою. — Ось тут вам дещо надійшло. — Він на мить зам’явся, озираючись назад і вказуючи поглядом на загорнуту в сірий папір конусоподібну штукенцію, котра зіперлася прямісінько на нього. — Коротше, це вам, але не забудьте розписатися ось тут, що отримали своє. і все нормально.

— Де? — Мія не встигла й слова вимовити, листоноша-кур’єр тицьнув їй у руки якусь зім’яту цидулку й олівець, мовляв, став скоріше підпис.

Щойно нескладний ритуал з «оформленням паперів» скінчився, на Мію звалився велетенський «подаруночок», а незнайомець швиденько здимів.

Нарешті, після десятихвилинних зусиль, жінка разом із громіздкою химерщиною та зі словами «От нахаба, міг би хоча б допомогти з цим усім, але ні, втік! Отакі вони, чоловіки! Та щоб йому.» опинилася у вітальні, яка зазвичай слугувала й спальнею, та й почала розгортати папір. На ньому знайшла позначку «Від Ірки», й усе стало на свої місця. Урешті, виявилося, що під обгорткою ховався головний атрибут новорічного свята — ялинка. І вже через півгодини вічнозелена вічноколючка гарненько собі примостилася біля віконця.

Шалено втомилася, здавалося, що сил не залишилося навіть на те, щоби думати, а тим паче чути, бачити, говорити й навіть дихати. Проте досить чітко вчула, як у двері знову дзвонять.

«Ну чому саме сьогодні? Чому зараз?»

І яким було здивування Мії, коли перед нею знову стояв той чо-ловік-листоноша й широко всміхався.

— Тут вам ще дещо є! — весело мовив, простягаючи стару коробку від взуття.

— Нахаба. — важко видихнула жінка, рвучко зачиняючи двері в нього прямісінько перед носом. — А з такими інакше й не можна, — виправдовувала сама себе. Ще не доводилося робити чогось настільки зухвалого й рішучого. Їй навіть сподобалося. Утім, вже через секунду впевненість вивітрилася крізь прочинену кватирку й повернулася колишня невпевненість. Стало навіть трішки соромно.

У двері тихенько постукали.

— Та заходьте вже, заходьте.

Незнайомець обережно ввійшов до передпокою.

— Я ж лишень хотів... а ви, — знову простягнув коробку. — Тут написано «Іграшки», але мені чомусь подужалося, що це мають бути ялинкові прикраси.

А й справді, Мія геть забула, що не має навіть у що вбрати свою ялинку.

— Та невже? Можливо, ви й справді маєте рацію. — Жінка впізнала стару коробку, якраз у такій Ірка колись тримала свої улюблені туфлі. — Ми бачимось уже вдруге за такий короткий термін, якось незвично.

— Еге ж!

— Як вас хоч звуть? — поцікавилася вона з ввічливості, й досі намагаючись загладити провину «зачинених перед носом дверей».

— Мене?.. Е-е-е... того, тобто. Ігор. Так, мене звати Ігор.

— От і добре. Спасибі, що принесли цю. річ, і за попередню також дякую.

— А вас? Як звати вас?

— Мія.

— Це від.

— Ні, це просто Мія! Без усяких зайвостей, скорочень і нюансів.

— О-у, ясно.

Він пішов. Вона теж — прикрашати ялинку.

Хотіла, було, висварити найкращу (хоча в цьому вже можна засумніватися) подругу за ці передноворічні сюрпризики, однак автоматичний голос відповів, що абонент поза мережею.

Сяк-так вбрала ялинку й нарешті згадала, що ще навіть і не снідала як слід, хоча навіть обідній час давно минув. А холодильник виявився цілком порожнім і навіть так само сердито бурчав, як і Міїн живіт.

На дворі вже добряче споночіло. Хтось знову розбив лампочку в під’їзді. Ледве ступила кілька невпевнених кроків, як одразу ж наштовхнулася на перешкоду, якої там зовсім не мало бути. Десь зовсім близенько щось упало. Почувся знайомий голос. Очі Мії встигли призвичаїтися до темряви, й вона розгледіла людину.

— З вами все добре? Відгукніться.

— Ох, та нібито нічого не зламав...

Знайомий голос. Жінка нашорошила вуха.

— Ви часом не Ігор?

Часом ніби й він.

Тиша.

— Я такий вдячний, що не вигнали мене, а дозволили ненадовго залишитися.

— От тільки не розумію, навіщо ви знову повернулися, — з удаваною роздратованістю смикнула плечима Мія.

Усе це видавалося їй досить комічним і навіть цікавим.

— Ваша завбачлива подруга вирішила, що не слід зустрічати Новий рік чаєм і бутербродами й тому ось. Усе для столу.

Мія навіть розсміялася. Точно знала, що, коли все це скінчиться, вона приб’є свою віднині колишню подругу-знайому Ірку. Але поки що в її домі сидів гість, і хоч не хотілося зізнаватися, та їй було приємно.

— Ігоре, ви мабуть зголодніли. Давайте нагодую вас. Крім того, все необхідне вже є, і до крамниці бігти не треба.

— Дуже вдячний, проте якось неправильно. Я й без подарунка.

— Та що ви! Який дарунок, — аж зашарілася.

— І все-таки.

Він швиденько підвівся й вибіг із кімнати. За мить вхідні двері зачинилися. Пішов, знову.

Мія вже й встигла зготувати кілька нехитрих страв, гарненько сервірувала свій маленький столик, якраз вистачало місця для двох. Та годинник із мовчазною, сором’язливою зозулею йшов, а Ігор не повертався. Рік скоро скінчиться. А вона знову залишилася сама-одна.

Три хвилини до дванадцятої. Три кроки до Нового року, до нового життя. Три кроки до кінця.

Три коротких дзвінки у двері.

— Відчинено! — викрикнула вона. — Для вас відчинено, — голосно сміялася, витираючи гарячі сльози з обличчя.

Він стояв перед нею засапаний, ухлялий, але так само, як і вона, усміхнений, щасливий.

— Ось останній подарунок від вашої подруги. Вона казала, що саме його вам не вистачало для цілковитого щастя.

— Та ні, лише вас.

— А на коробці написано, що кохання.

— Та я ж про те й кажу.

Вона похапцем відкрила невеличку скриньку, в якій лежав маленький клаптик паперу.

«...А правда ж, він гарненький, цей листоноша? І як це ти не завбачила, що сьогодні неділя й вони не працюють.»

— Але ж у кохання немає вихідних. — прошепотіла Мія, рвучи цидулку на малесенькі клаптики, як ті, що крижинками сипалися за вікном.