Тетяна Новацька. Снігурі

У наш сад, що біля дому, прилітали снігурі. І ми з татом робили годівниці. Снігурі дуже любили сало. І в зимову пору я бачила снігурів майже щодня зі свого вікна — вранці, вдень і ввечері. Маленькі пухкенькі клубочки в червоних камізель-ках. Це пташки з мого дитинства. Пташки, яких однієї із зим я не помітила за вікном... Дитинство минуло, забулося, зникло. Усе було і є таким, як і раніше, — сніг, зима, дивні візерунки на склі вікна, лишень до годівниці, яку щороку робить мій тато, уже не прилітають снігурі. А горобцям не смакує сало, вони залюбки дзьобають пшоно.

Тоді, коли була перша зима мого дорослішання, я перестала робити з татом годівниці. Відтоді жодного разу не бачила снігурів за своїм вікном. Подруга каже, що зими стали теплішими, і пташки в червоних камізельках просто не прилітають в Україну. Снігурі люблять сильний мороз. Можливо, але це все одно не змінює стану речей: дитинство не повернеш, а горобці ніколи не замінять снігурів. Горобці не люблять сала...

...У чайничок із чорним чаєм ми з татом кидали висушені шкірочки мандаринок. І чай пахнув по-домашньому солодко. Мама пекла печиво, і довгими зимовими вечорами, переглядаючи добрі мультики й фільми, пізнавальні й розважальні передачі, ми смакували чай із мандаринами. Я виросла, але так і не навчилася випікати таке смачне печиво, яким частувала нас із татом мамуся. А чай тепер — у пакетиках.

Щойно випадав сніг, укриваючи зів’ялу траву, ми з татом вирушали в походи. На лижах. У нього вони були довгими й «дорослими», мої — маленькими. Тато розповідав мені смішні й не дуже історії, а я ловила кожне його слово, водночас повторювала кожен його рух, жест і погляд. Я так хотіла бути такою, як він. Дурненька. Я й так, як дві краплі води, була схожою на тата.

У нас був свій ритуал прикрашання новорічної ялинки. Тато знімав із шафи коробку з іграшками, обережно кожну з них протирав вологою шматинкою — і ялинкові прикраси виблискували різнобарвними боками, дуже смішно викривлюючи наші веселі обличчя. Іграшки в татових сильних і мужніх руках здавалися маленькими й крихкими, і я щоразу хвилювалася, щоби вони не розбилися.

Я змайструвала скриньку для листівок, у яку напередодні новорічної ночі ми кидали листівки з побажаннями. Скринька мала почесне місце під ялинкою. Тато писав для мене й мами вірші. Згодом я ніколи не читала нічого кращого. А потім і собі почала писати вірші. Тато вмикав магнітофон і записував мої перші проби пера на касету, а я декламувала й пишалася собою, а ще — захоплювалася татом.

Він навчив мене бути доброю, охайною, привітною. Батько вклав у мене свою душу, а я не відразу змогла оцінити його дарунок і турботу. А ще... я щодня спостерігала за тим, як трепетно, ніжно й бережно кохають одне одного мої батьки: як мама самовіддано присвячує себе сім’ї і як тато допомагає їй у всьому. Щодня я ловила їхні сповнені любові та ласки погляди і, мабуть, уже тоді мріяла про таке ж кохання.

Згодом, загубившись у вирі дорослого життя, заплутавшись у собі й своїх юнацьких проблемах, я часто запитувала себе: «Чому те казкове життя вже не повернути?» І довго не знаходила відповіді — обманювала себе вигадками й утішала виправданнями, але навіть собі не могла чесно зізнатися в тому, що дитинство минуло. А з ним відлетіли снігурі й вичерпалися слова для віршів.

Я шукала такого чоловіка, як тато. У кожному залицяльникові, хлопцеві, чоловікові я завжди шукала тата: намагалася розгледіти його риси, його звички, його манеру поведінки. І часто знову й знову обманювала себе, сприймаючи ту чи ту схожість як благословенний знак, як підказку долі.

На жаль, я часто помилялася, і жоден із кавалерів так і не був таким, як тато: жоден не дивився на мене так, як тато дивився на маму, жоден не розумів мене так, як це міг тато, жоден ніколи не віддавався мені сповна, так, як тато мамі.

Мабуть, я дарма гаяла час. Подорослішавши, не могла дозволити собі ніжностей із батьком, соромилася бути по-дитячому наївною й лагідною, але жити без ніжності та любові не могла, тому й шукала їх в обіймах інших чоловіків. Шкода, що жоден із них так і не зміг стати схожим на мого тата.

Подруга каже, що я божевільна: шукати тата серед чоловіків — абсурд. Чоловіки хочуть бачити в жінці жінку, а не доньку, і хочуть бути для жінки чоловіком, а не батьком. Мабуть, моя подруга так і не змогла зрозуміти мене. Я не хотіла зустріти чи знайти точну копію тата, а просто мріяла про чоловіка, який би був таким, як мій тато. Такого, який би не соромився відкритися мені сповна, який би підтримував, любив самовіддано й палко, щиро та назавжди, який би ніколи не зрадив, не підвів, не проміняв на іншу.

Кажуть, що незамінних людей не буває. Неправда. Нахабна й необдумана брехня. Бувають. Наприклад, ніхто ніколи не зможе замінити мені тата чи маму. Це я вже знаю напевне...

...У Володимира є донька Даринка. Він виховує її сам. Мама Даринки, дружина Володимира, трагічно загинула, коли дівчинці було лише два рочки. Сьогодні Даринці одинадцять.

Я познайомилася з ними випадково в супермаркеті біля акційного стенда. Володимир і його донька заповнювали акційну анкету, а я кидала в кольорову скриньку свій бланк. Тоді Даринка невимушено запитала в мене, чи сподіваюся я на те, що розіграш відбуватиметься чесно й прозоро. Я здивувалася її проникливості та недитячому запитанню, утім, не розгубилася й відповіла, що вірю в дива й перемогу. Вона трішки помовчала, а тоді вже звернулася до свого тата Володимира: «Бачиш, татку, я ж казала, розіграш буде чесним». Удруге ми знову зустрілися в супермаркеті, біля того ж акційного стенда. Відбувався розіграш призів. Моє прізвище так і не пролунало, зате акційна анкета Даринки й Володимира потрапила до рук представника фірми солодощів, яка організовувала захід. Вони виграли суперприз. Дівчинка дуже раділа й усе повторювала: «Я ж казала...» А Володимир ніжним поглядом, сповненим любові, дивився на доньку й усміхався.

— Не засмучуйтеся, — сказала мені Даринка. — Наступного разу ви обов’язково переможете. Дива на цьому не закінчуються.

— А я й не думаю опускати рук і продовжую вірити, — відповіла я.

Того дня я, Володимир і Даринка довго гуляли в міському парку, бавилися у сніжки й хованки, ходили на гарячий шоколад і купували безліч різних цікавинок на новорічно-різдвяному ярмарку.

Від дня нашого знайомства минуло три роки.

...Нічого не буває просто так. Усі зустрічі — випадкові чи навіть сплановані — надиктовані нам вищими силами.

Після знайомства з Володимиром і Даринкою в моєму житті відбулося безліч змін. Спілкування з чоловіком та його донькою стало яскравим променем у сірому житті. Я почала по-новому дивитися на безліч речей і життєвих ситуацій. Навіть не підозрюючи, Володимир і Даринка допомогли мені з’ясувати стосунки з чоловіком, із яким я на той час жила, з яким заледве не узаконила свої стосунки і який насправді був лише епізодичним персонажем у моїй життєвій п’єсі.

Костянтин, як і його попередники, мої кавалери, не був схожим на мого батька. Але я звикла до нього, любила його й чомусь вірила, що саме з ним зможу прожити всі подальші роки. Тим паче мені минав двадцять дев’ятий рік, і я мусила думати про своє майбутнє, я хотіла дітей.

Я, як, напевно, і кожна жінка, кохала дуже віддано. І чомусь не помічала, що Костянтин не завжди щиро й чесно відповідає на мої почуття, що йому байдужі мої справи, нецікаві мої переживання у той чи інший момент, що його зовсім не хвилює моє життя і що він може жити так само й без мене.

Так, йому було все одно, весела я чи засмучена, він ніколи не намагався з’ясувати суть, коли я ображалася чи не розмовляла з ним. Він насправді жив собою, переймався власними проблемами, і дарма я, коли розповідала комусь про себе і про нього, демонстративно говорила замість «я» та «він» — «ми». Насправді ніякого «ми» не існувало. Його вигадала моя зболена, змучена жіноча фантазія. Не було нічого спільного між мною й Костянтином, лише спільні кухня й ліжко.

Завдяки Володимирові та Даринці я вчасно це зрозуміла. І коли сказала Костянтинові, що йду від нього, він навіть не здивувався, лише жорстоко кинув услід: «Баба з воза — коням легше». А на моє запитання «Як ти можеш бути таким жорстоким і холоднокровним? Ти ж казав, що кохаєш.» відповів: «Значить, не судилося.» От як усе просто.

На жаль, не всі чоловіки володіють такими рисами, як мій тато.

Даринка й Володя підтримували мене, як могли. Розставання з Костянтином, розчарування в людині, якій я присвятила чимало років свого життя, не минали безболісно. Я страждала. Чомусь саме за цим чоловіком, чий егоїзм змусив мене розчаруватися в багатьох людських якостях, я страждала найбільше. Але, на щастя, біль, як і все решта в нашому житті, минає. Насправді минає. Тепер знаю це напевне.

Так, звісно, я могла би приїхати додому й запропонувати татові змайструвати годівницю. Можливо, тоді до неї прилетіли б снігурі. Могла би вирушити разом із ним у похід на лижах і, як колись, слухати його розповіді про все на світі. Могла би попросити маму спекти смачненьке печиво, заварити чаю зі шкірками мандаринок і до опівночі переглядати цікаві й пізнавальні передачі, добрі мультики й фільми... Але...

Але миті життя ніколи не повторюються. І нікому ще не вдавалося повертати час назад. Щастя швидкоплинне і щоразу нове. І яскраві, світлі спогади є підтвердженням того.

Так і не навчившись пекти смачне печиво, я печу смачні торти. На свята й будні частую ними Даринку та Володимира. А ще — заварюю чай зі шкірками мандаринок. Я знову пишу вірші — для дівчинки, яка хоч і не називає мене мамою, але дуже мені близька. Цієї зими хочу запропонувати Володимирові вирушити в похід на лижах. Чекаю снігу.

Обов’язково попрошу чоловіка змайструвати годівницю. Ну дуже мені хочеться, щоб і в житті Даринки були снігурі в червоних камізельках! Прагнеться встигнути зробити її дитинство світлим, чистим і яскравим. Щоби згодом, подорослішавши, вона, як і я, часто-часто згадувала свого тата.

Володимир зовсім не схожий на мого тата. Проте коли я спостерігаю за ним і Даринкою, то бачу себе та свого тата, і на душі стає затишно й спокійно.