Галина Манiв. Проста історія

Колись давно, а може, далеко, в рибальському селищі на березі моря жила дівчина, яку звали Ліліана. Вона була струнка й свіжа, як пролісок. Морський вітер не міг затрубити її ніжну шкіру, а гаряче сонце не могло вибілити чорноту її кіс і брів, не могли або просто не хотіли, бо, здавалося, весь світ: небо, море, гори, дерева, мовчазні дельфіни й галасливі мартини, — милувався красою Ліліани.

Багато хлопців задивлялися на дівчину й таємно зітхали. А вона не бачила нікого, крім свого коханого Гарольда, який здавався цілковитою протилежністю Ліліани. Вона була маленька, тендітна, а він — як гора. Її личко милувало погляд, а на нього страшно було дивитися — на його кущуваті брови, на широкий ніс і квадратні щелепи. Якщо хтось випадково скидав на нього очі, то відразу й опускав, не в силі витримати цей важкий погляд глибоко посаджених очей. Коли Ліліана говорила — ніби легкий бриз линув із моря, коли сміялася — наче дзвоники срібні дзвеніли, коли співала — немов жебонів весняний струмок, а якщо Гарольд відкривав рот, то здавалося, що з ясного неба гримить грім, щоправда, робив він це вкрай рідко, бо був скупий на слово. Усі в селищі поважали й боялися Г арольда — ось чому хлопці тільки здалеку кидали погляди на красуню, а підійти не наважувалися. І лише Ліліана знала: у цьому звіроподібному тілі б’ється таке ніжне й вірне серце, що годі шукати ніжнішого й вірнішого в усьому світі.

Вони були нерозлучні з дитинства. Коли Ліліана була зовсім маленька, Гарольд витирав їй ніс, коли трохи підросла, зав’язував шнурки на черевичках, а коли зовсім виросла, став дарувати квіти. Подорослішавши, Гарольд почав виходити з іншими рибалками в море. А Ліліана почала чекати його на березі. Вона навіть приладналася працювати біля моря, і часто можна було побачити, як дівчина сидить на брилі, підібгавши ноги, й ретельно шиє чи вишиває, раз по раз поглядаючи на обрій. По суботах вони разом з усіма ходили в місцевий шинок поспівати й потанцювати. А в неділю йшли до церкви, що, немов маяк, стояла на високій скелі, виблискуючи золотом бань.

Усі в неділю стояли на молитві в церкві, все селище, так було заведено з діда-прадіда: мовчазні рибалки з широкими плечима й схожими на весла руками, їхні такі самі мовчазні жінки — матері, дружини, наречені — в білих хустинках і їхні діти, що під суворим батьківським поглядом, ніби стриножені лошата, нетерпляче переступали з ноги на ногу, чекаючи на закінчення служби. Пастир у них був зі своїх, із місцевих. Багато років тому він вивчився на священика й відтоді незмінно водив свою паству, наче командор флотилію, — без зайвих слів і твердою рукою. Але одного дня старий священик помер, і до них із міста прислали молодого чужинця. Він говорив їм, що мало стояти в церкві щонеділі, слід ще розмовляти з Богом, бо Він живий, і Його треба любити та звіряти Йому всі свої думки, болі, жадання й сумніви щодня, щогодини, як коханому. Але рибалки не розуміли його чудних слів і далі кожну неділю стояли в церкві мовчазною горою, доводячи цим свого молодого пастиря до відчаю, бо коли він виносив Чашу й казав приступити, то до неї підходили лише малі діти й глибокі старці, яких принесли сюди рідні причаститися востаннє.

Отак і снувалося життя довгою ниткою, аж поки одного разу Г а-рольд не повернувся з моря. Від того чорного дня все для Ліліани зупинилося. Вона більше не говорила, не сміялася, не співала, не працювала, не ходила ні до шинку, ні до церкви, а лише з дня у день сиділа дотемна на своїй брилі й дивилася на обрій. І так тривало довго. Мовчала Ліліана, мовчало небо, металося в мовчазному відчаї море, і лише мартини ячали розпачливо у хмарах, ніби душі навік пропалих рибалок. Але якось здалося Ліліані, що Бог, Той живий Бог, про Якого казав молодий священик, дивиться на неї з-понад хмар невблаганним оком. І вона зірвалася на ноги та почала погрожувати кулаками небу й кричати так, як ніколи в житті не кричала: «Ти злий, Ти заздрісний і мстивий! Я ненавиджу Тебе, ненавиджу! Віддай мені те, що відібрав, віддай мені моє, поверни мені мого коханого, мого Гарольда!» Вона волала так і погрожувала небу, поки знесиліла й упала на камінь і розридалася.

І почала Ліліана щодня з Богом розмовляти. Спочатку сварилася на Нього, потім просто говорила, а далі стала виливати Йому свої жалі. Врешті-решт змішалася в її серці любов до Гарольда з любов’ю до Бога, і так дивно з’єдналася, що не заважали ці дві любові одна одній, а навпаки зміцнювалися від того єднання. І настав день, коли Ліліана сказала Богові: «Я довіряю Тобі. Я знаю тепер, що Ти добрий, моє серце знає. А ще я знаю, що мій коханий Г арольд у Твоїх руках, і рано чи пізно на землі чи на небі ми зустрінемося з ним і будемо разом, і Ти будеш із нами».

Ліліана пішла до церкви, хоча й був будень, і, запаливши свічку, довго молилася на колінах. А в неділю на очах у всього селища підійшла до Чаші та причастилася разом із малими дітьми й глибокими старцями, і стала так причащатися щонеділі. А слідом за Ліліаною, запалившись від її полум’яніючої віри, потяглися до Чаші спочатку жінки, потім підлітки, а затим і чоловіки, і вся церква запалала, ніби жарке багаття, у живій молитві, зверненій до Живого Бога.

А опісля на обрії з’явилося вітрило. До берега причалив човен, з якого вийшов змарнілий, але живий і здоровий Гарольд. Коли вщухла перша бурхлива радість, і обійми, і гарячі поцілунки, і щасливе белькотіння, молодий рибалка та його вірна подруга пішли на свою улюблену брилу, сіли обійнявшись і стали розмовляти. Гарольд розповів коханій, як величезний вал розбив його човен; як хвилі довго носили дошку, за яку він тримався, аж доки прибили її до незнайомого дикого берега, де жили дикі люди; як щоночі шукав він у небі знайомі зорі, за якими міг би повернутися додому, але не знаходив їх; і як однієї ночі загорілася в небі знайома провідна зірка. «Ніби свічку хтось запалив, — щасливо зітхнув Гарольд, зарившись обличчям у коси коханої. — Я попросив човна у вождя й одразу поплив до тебе». — «Це Бог запалив для тебе свічку в небі, — усміхнулася Ліліана й лагідно погладила Гарольда по голові. — Наш Бог!»

І був сонячний день, і було весілля, на якому гуляло все селище. А наречена раз у раз підводила щасливе обличчя до неба, і вижалося її, що дивиться на них згори добрий Бог і усміхається. І, не сумнівайтеся, так воно й було.