Олександра Кудріна. Скільки важить усесвіт

Перших друзів нам зазвичай відшукують батьки. Діти подруг, сусідів і далеких родичів, які іноді п’ють наш чай і розважають маму балачками, займають цю ще незвідану нішу.

І родина Єви не виняток. Коли до них вперше прийшла сусідка із сином, Єва мала вже цілих десять виплаканих зубів і дитячий русявий пушок на голівці. Гоша натомість мав лише три зуби, бо з’явився на світ не весною, а восени.

У той день вони вперше робили щось разом, а саме — верещали, привертаючи увагу мам, що пліткували на кухні, зачинившись від дітей і чоловіків. Так малі й здружилися. Спершу їх носили один до одного в гості, тоді вони самотужки доповзали до паркану між дворами, просовували маленькі ручки в надто вузькі для дорослих щілини й передавали смачні саморобні котлетки з піску. Ну й, нарешті, через рік вони вже проривали блокаду неуважних батьків і вибігали разом на заборонену вулицю, гупнувши кожен своєю хвірткою.

Якось Гоші подарували величезний макет Сонячної системи. Настільки вражаючих розмірів, що цей макет довелося винести у двір, аби дитяча кімната не перетворилася на суцільний картонний Усесвіт. На той момент дітям уже виповнилося по шість рочків, і кожен із них перетворився із маляти на особистість, хоч і дуже маленьку.

Гоша був неймовірно допитливим, але лише в компанії батьків, бо в дворі він постійно пояснював Єві цікаві закономірності й процеси, що відбувалися навколо їхніх ігор. Коли дівчина вперше побачила Гошин Усесвіт, то завмерла й боялася торкнутися іграш-ки рукою. Вона тримала в руці довгу косу маминого особливого плетіння й питально дивилася на Гошу. Тоді хлопець розповів їй, що то за «кульки» такі різнокольорові й показав Землю.

— Ми тут! — вигукнув він.

Єва уважно слухала й забігала поглядом від «кульок» до Гоші, а тоді спитала:

— А скільки важить твій Усесвіт?

Хлопець замислився, бо такого батько ще не розповів. Але не розгубився. Просто підняв макет й сказав, що не дуже багато, хоча тримати його було незручно через громіздкість. Проте Єва воліла знати точну вагу Усесвіту. Г оша зізнався дівчині, що це тепер його улюблена іграшка і він гратиметься нею дуже-дуже довго. І додав:

— Мій Усесвіт... Я запитаю точну вагу в тата й тоді скажу тобі.

Так вони й кружляли навколо гри кілька років, а потім почали швидко дорослішати. Батьки й не помітили, як їхня малеча замінила іграшки телефонами, дитячий одяг — підлітковим, а дружбу — симпатією. Але починати наступ ніхто із закоханих не збирався.

У травні вони поїхали дружною компанією в Карпати, бо вісімнадцять років стало залізним аргументом проти батьківського «маленький ще». Там вони й домовилися, що більше не дружитимуть, віднині — лише кохатимуть одне одного. Це було щось схоже на угоду, на підписання договору. От лишень жодних прав та обов’язків.

І вже через п’ять років, сидячи на березі Чорного моря й хизуючись новим атрибутом їхнього життя — обручками, Єва запитала:

— Гоша, а ти дізнався в батька тоді, скільки важить твій Усесвіт?

— Я й сам уже знаю, — відповів Гоша.

Т оді хлопець підвівся, узяв її на руки, трохи походив із нею, зважуючи, і відповів:

— Десь п’ятдесят один кілограм. Мій Усесвіт трохи погладшав, певно, до зими готується.