Людмила Гридковець. Мелодія єднання
І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, — і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку... І промовив Адам: «Оце тепер вона — кість від костей моїх і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним тілом».
І зазирнув Адам у Євині очі та й потонув у цій небесній блакиті. Люди були нагі, та наготи не помічали, бо пречудове почуття, відбиток неземної любові, огортало їхню плоть. Безмежна довіра розчиняла їх одне в одному, єднаючи в нездоланній і надприродній посвяті. Кожен із них любив, кохав, пестив, ніжив з усієї сили не лише власної душі, але й сили, здатної вмістити відбиток предвічної любові, всепоглинаючої ніжності, всерозчиняючої довіри. Вони були чоловіком та жінкою, неповторними у своїй особистісності та єдині у своїй посвяті. У ту мить, коли спліталися їхні руки, тіла — єдналися їхні душі, розливаючи в безмежному Всесвіті мелодію гармонії та світло всеохоплюючої любові. Ангели співали хвалу Господові, бо здавалося, що ось-ось тварний світ нарешті навіки зіллється з Божественною природою. І все це було до гріхопадіння.
...Вечір запалив на небі яскраві зірки, і блідий місяць наповнив землю своїм спокійним, тихим, лагідним сяйвом, полишаючи вже в минулому урочисту церемонію одруження, таємницю вінчального обряду, численні привітання друзів і купу найрізноманітніших подарунків.
Він обережно взяв її на руки. Вінчальна сукня ледь торкалася підлоги. Усе ніби завмерло навкруги, і лише ніжна музика лунала звідкілясь. Мелодія предивна, що, наче хміль, п’янила голову. Думки плуталися, розливалися й знову збиралися докупи, мов повноводна ріка, огортаючи все тіло ніжним трепетом, теплим струменем живильної вологи, п’янкими пахощами кохання.
Усе крутилося довкола, світ то зникав, то знову вимальовувався в пітьмі невеличкої кімнати. Але й кімнати як такої не було, і лише ніжний струмінь незвичайного світла розпливався стінами, меблями. Він торкнувся її губ. У голові паморочилося ще більше, але це було не божевілля чи примара, а всепоглинаюча ніжність, всеогортаюча любов. Серце то завмирало, то знову починало калатати, здавалося, ніби й музика, і те дивне світло походили, розливалися саме з нього.
Білий вельон упав на підлогу. Її шовковисте волосся розсипалося плечима. Він відчував букет прекрасних пахощів, у яких змішалися подих вітру, запах перших пролісків, ніжність конвалій, незайманість гірських луків, небесна блакить і тепло перших весняних сонячних променів. Він відчував її дихання, подих її тіла, ніжність її рук, що обнімали його шию. Тонкі жіночі пальці, перебираючи волосся, ніби заплутувалися в ньому. І ось одна її рука, подібно до квітневого барвінку, обплела його стан. Він притулявся все ближче й ближче. Було невичерпне бажання злитися в одне ціле, розчинитися в пахощах, світлі, ніжності. На якусь мить він завмер.
Світло, це дивне світло променилося з неї. Здавалося, це сяйво її душі, краса її любові. Як він не помічав цього раніше?! Розпашіле лице стало ще прекраснішим, і все її єство світилося нескінченною добротою та любов’ю. Хоча він і не бачив її очей, та вії, що прикривали їх, здригалися з таким трепетом і щирістю, неначе вони приховують не просто очі, а саме небо, цілий Всесвіт.
Він відчув, як ґудзики його сорочки ніби самі собою розстіб-нулися, і та поволі сповзла на підлогу. Наречений незчувся, як в пориві пристрасті опустив її на землю і як вінчальна сукня впала до її ніг, на яких ще біліли черевички. Продовжуючи цілувати її тіло, він став на коліно й одну за одною вивільнив маленькі ніжки з модних, елегантних тенет. Вони весь час нашіптували одне одному якісь слова ніжності. Та хіба слова здатні висловити те, що вони відчували...
Двоє злилися в одне ціле, і, здавалося, в одне ціле злилися небо і земля, Божественне й тілесне. Усе навколо співало та благословляло. Кожен із них пізнав плід дарунку — дарунку себе в повноті посвяти.