Галина Клемпоуз
«Перлинка»
54-та ОМБр, 46-й батальйон «Донбас-Україна»
На війну я потрапила наприкінці 2014 — на початку 2015 року як волонтер. Спершу допомагала місцевим волонтерам з дому, але сама не їздила. Приїхала вперше до рівненського батальйону «Горинь». Там тоді саме хлопці з полону поверталися — це було моє перше знайомство з такими серйозними проблемами. Потім їздила туди з волонтерами раз-двічі на місяць. Згодом моя волонтерська діяльність поширилася на інші батальйони і бригади — я намагалася допомогти всім, кому могла, хоча й не завжди це вдавалося.
Восени 2015 року так сталося, що мені доводилось везти додому «двухсотих». Це був мій земляк, Дмитро «Араміс». Ми досі не знаємо обставин його загибелі. Нам сказали, що то був суїцид. Мені подзвонили, кажуть: «Знаємо, що ти в АТО. Затримайся на добу, щоб привезти його батькам». Я той день пам’ятаю, як зараз. Бо це дуже важко. Був листопад, із самого ранку ми купили домовину, поїхали в Красногорівку, де він помер, забрали його і повезли додому. Дорога була довгою і важкою. Потім зустріч, поховання…
Влітку 2016-го я привезла допомогу, і так вийшло, що в тій бригаді була передислокація. Мене відправили на Світлодарську дугу і повідомили, що там є хлопчик, який сильно хворіє, Мирославом звати, попросили привезти йому ліки і проконтролювати, щоб він хоч якось їх приймав. Це було 12 червня 2016 року, і тоді я залишилася на дузі у «Правого сектора».
28 червня був важкий бій, коли загинув Василь Сліпак — відомий оперний співак (позивний — «Міф»), а тоді вже боєць «Правого сектора». Хлопці отримали завдання і пішли його виконувати, а я разом з іншими дівчатами залишилася на позиціях. Василь, здається, пробув у нас 10 чи 12 днів на позиції, але ми спілкувалися щодня як побратими. Ми навіть не знали, що він — знаменитість, лиш одна з наших дівчат знала. Я бачу, що обличчя знайоме, але хто… Думала, просто десь перетиналися раніше в АТО. А потім побачила статтю про Василя, про те, що він повернувся з Франції в Україну. Виходжу до нього: «Василю, це ж ти!» А він: «Ну я, і що тут такого?» Він запам’ятався як дуже крута людина. З нього просто перли потоки енергії, якою він заряджав усіх навколо. Така душа компанії, завжди усміхнений, усіх навколо змушував сміятися. І співав нам пісні на замовлення. Смерть Василя стала моєю першою такою втратою. Він фактично на моїх очах помер.
Після того «Правий сектор» мав терміново підписати контракти, наші хлопці почали підписувати. І стали звертатися до мене. Я, юрист за фахом, могла допомогти їм хоч якось розібратися у цій бюрократичній системі, дати раду з документами, залагоджувала організаційні моменти. А потім настав момент, коли я не могла вже просто так залишатися на позиції — треба було або підписувати контракт, або їхати додому.
Наважитись було важко, бо на той час я ще навчалася на стаціонарі в Харківській юридичній академії Ярослава Мудрого, саме вступила в магістратуру. Я прийняла для себе рішення, поїхала додому, поговорила з батьками — сказала, що я там потрібна і що підписуватиму контракт. Я бачила, що армія вже не потребує волонтерів, як на початку. Бо я займалася продуктами харчування, одягом — цим уже армія стала забезпечувати, а на щось серйозніше й потужніше в мене не було ресурсів. Тож я вирішила, що настав час допомагати там своєю присутністю. Смерть «Міфа» відіграла в цьому велику роль. Він був цвітом нації, а я не хотіла бути сміттям, хотіла бути як він. Так я опинилася в 1-му батальйоні 54-ї бригади.
Бувало, виконувала роль зв’язкової вночі, бо хлопці йшли на позиції, й хтось мав сидіти на раціях. Бувало, їсти варила, коли хлопці були втомлені. І документи оформляла, і рапорти допомагала складати — різні справи доводилось робити. Потім у нас стався конфлікт із 54-ю бригадою, і ми всі разом перевелись у 46-й батальйон «Донбас-Україна».
Це було влітку 2017 року. Коли ми туди прийшли, командир дозволив нам займати посади, які ми хочемо. Ні з кого з нас, дівчат, що прибули в батальйон, кулеметниць зробити не вдалося. Я вчилася стріляти з гранатомета і на певний час стала гранатометницею. Потім зрозуміла, що гранатомет — це не моє. Якийсь час виконувала обов’язки парамедика. У складі «Донбасу» ми потрапили одразу в Чермалик. І там мені доводилося і колоти, і крапати. Справлялась нормально, ніхто не скаржився. Згодом нам привезли безпілотник, і так сталося, що з ним мав працювати один хлопець, але щось не склалось у нього із цим дроном. А я розумію, що в нас така річ крута лежить, а ми її не використовуємо, і це дурість. Сама сіла, розібралася, вивчилася, пару разів передзвонила, проконсультувалась із досвідченими аеророзвідниками і тепер працюю з дроном в аеророзвідці.
Спершу, ще коли волонтером була, хлопці надто оберігали, на якусь позицію взагалі не дозволяли їхати, не пускали мене, все самі розвозили. Переживали за мене. Але це було лише на початку. Я ж уперта, просто брала і їхала. Потім іноді отримувала за це. Зараз це вже значно менше проявляється, але от таке трішечки бережне ставлення до дівчат усе ж є. Я не можу сказати, що це нас принижує чи утискає, — навпаки, це як вияв поваги до нас. Але кожна дівчина сама встановлює для себе пріоритети, і все залежить від твоєї поведінки. Якщо проявляти себе як беззахисна і слабка — так тебе і сприйматимуть, якщо ж триматися на рівних — тебе сприйматимуть, як бійця. Я усвідомлюю, що фізично слабша від чоловіків. Я не принесу два відра води за раз, наприклад, тому мені можуть допомогти ось так, у побутових питаннях. Я б не сказала, що це катастрофічно неправильно.
До воєнного побуту я звикала поступово, і переселитись у бліндаж було неважко. Нашим дідусям і бабусям, думаю, може, і в гірших умовах доводилося жити. Нашу позицію на Світлодарській дузі — «Бутон» — ми побудували повністю своїми руками, це таке наше, рідне. Це нескладно — наносити води, нагріти, є буржуйки — розпалив, і буде тепло. І нічого надміру складного в цьому немає. Була, щоправда, одна історія з вужем…
Це трапилося в Чермалику. Я тоді в бліндажі сама жила і прокинулась від того, що поряд хтось шарудить. Я думала, то миші — ми до них звикли, вони постійно в бліндажах живуть, можуть по голові часом пробігтись. Або жаби, ці теж постійно в бліндаж заглядають — у землі ж живемо. А цього разу діставала щось із медичної сумки своєї, знімаю її, а на мене падає вуж, який на ній лежав. Я почала кричати, вибігла з бліндажа, розплакалась. Зайшла «Відьма», моя посестра, і сміється: «Чого ти репетуєш? Це ж вужик маленький». Заспокоїлась, роздивилася його жовті «вушка». Він у мене потім повзав по бліндажу, назвала його Василіском. Так і жив певний час, був мені сусідом, а потім десь утік.
Найважче було переносити холод. Я дуже мерзну в суглобах, особливо ноги. Мене не лякає спека, жодна погода не страшна, крім холоду. Перемерзаю, і миттєво з’являється температура. Але то можна перетерпіти. Найстрашніше тут — втрачати побратимів. Я на все життя запам’ятаю упізнання наших хлопців після боїв 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі. Нас привезли у Бахмут, у морг, і це було дуже боляче — впізнавати тих, хто ще день-два тому був поряд із тобою. Один з наших побратимів, «Сім’янин»… Його коли привезли — не всі впізнали. Настільки в нього було страшне поранення обличчя… А може, просто хтось не хотів вірити і впізнавати, хоч я одразу побачила, що то — він.
Щодо жінок в армії… Місце тут є не всім. Є багато гідних, умотивованих жінок, які справді прагнуть служити і захищати Батьківщину. Такі зараз поряд зі мною воюють — сильні, вольові, мужні. Кожна має чітко усвідомлювати, що вона йде воювати, захищати країну, і бути готовою до того, що різні випробування можуть упасти на її плечі. А не йти для того, аби знайти чоловіка, вийти заміж, завагітніти й піти в декрет. Я такого не розумію і не сприймаю. Є й такі, і їх чимало. Якщо ти підписала контракт — то на цей час ти взяла на себе певні обов’язки і маєш їх дотримуватись. Часто дівчата зустрічають тут своїх коханих, одружуються, але розуміють, що про дітей до закінчення контракту не може бути й мови. А є, на жаль, жінки, які приходять сюди влаштувати особисте життя і швидко вагітніють. А потім, доки вони в декретній відпустці, на їхнє місце нікого іншого поставити не можна — штат не дозволяє. Армія — не місце для флірту й жіночих чар.
Позивний «Перлинка» мені дали в «Горині». Вони довго думали, як мене назвати, але рішення прийшло спонтанно. Ми їхали в машині, я побачила фазанів і почала кричати, мовляв, гляньте, це ж фазани! А вони не бачать. Хотіла сказати їм, що я далеко бачу: «Я — зорка», — та натомість вийшло: «Я — зорька». Так вони мене й дражнили Зорькою, мовляв, будеш тепер як корівка зватися. Приїхали на базу батальйону, а там був начмед Андрій. Почув, що мене називають «Зорькою», і каже: «Яка ж вона Зорька, якщо вона — перлинка?» І почали мене звати «Перлинкою». Так воно і залишилось.
На війні було більше доброго, ніж поганого. В мирному житті ти з цими людьми ніколи б не перетнувся. У вас були різні захоплення, інтереси, а тут ви разом цілодобово. Це нові знайомства з цікавими людьми, неймовірне розширення кругозору. Тут ти дуже швидко дорослішаєш. Якою б дитиною ти сюди не прийшов. Мінус у тому, що мені трішечки не вистачає розвитку. Я намагаюсь у вільний час читати книжки, вчити англійську онлайн. Про яке майбутнє України ми можемо говорити без професіоналів? А вони мають обов’язково володіти іноземною мовою, якщо ми хочемо бути частиною цивілізованого світу. Тому англійську має знайти кожен, і я намагаюся опанувати мову до рівня вільного володіння. Ввечері можна виділити годинку для себе.
Думаю, зараз настав час, коли треба зробити паузу, бо я боюся досягти «точки неповернення». Бо я бачу цих хлопців — якими вони були на початку, якими їдуть додому, і як їм там незручно, нецікаво, як вони не можуть адаптуватись у мирному житті й знайти спільну мову з людьми, що не були на війні. Я не хочу цього. Я відчуваю, що я трішки втомилась і маю зробити перерву. Замкненість в одному просторі, з одними людьми день у день… Вони чудові, я їх люблю, мені з ними комфортно, але ми часом трішки втомлюємось один від одного. Треба трохи побути вдома, приділити увагу рідним, вони скучили. Треба дати і батькам відпочити й розслабились, бо їм теж непросто жити в постійному страху за мене два роки.
