Розділ двадцять третій

Коли Джим поїхав, на мене посипалися співчуття від родичів та сусідів. Усі думали, що серце моє розбите, бо я втратила нареченого. Я не заслужила на їхнє співчуття, але, звісно, його прийняла. Краще це, ніж осуд і підозри. І вже точно краще, ніж намагатися щось їм пояснити.

Мій батько був злий як чорт через те, що Джим Ларсен покинув і його шахту, і його доньку (перше, без сумніву, розлютило його дужче). Мама трохи засмутилась, що я не вийду заміж у квітні, але видно було, що вона переживе цей удар. Мені буде куди піти на тих вихідних, сказала вона.

Квітень — гаряча пора кінних виставок на півночі штату Нью-Йорк.

А я почувалася так, наче щойно пробудилася з наркозу.

Мені кортіло одного: знайти для себе якесь цікаве заняття. Я хотіла було запитати батьків, чи можу я повернутися в коледж, але тут же передумала, бо мені не лежало до того серце. Та все ж я прагну вибратися з Клінтона. Я знала, що до Нью-Йорка повернутися не вийде, бо я спалила за собою всі мости, але ж були й інші міста. Казали, що у Філадельфії й Бостоні гарно. Може, я б замешкала в котромусь із тих міст.

Мені вистачило клепки зрозуміти, що для того, аби кудись переїхати, потрібні гроші, тому я нарешті витягнула з коробки швейну машинку й облаштувала собі в гостьовій спальні кравецький куточок. Я сказала кільком знайомим, що шию й перешиваю одяг, і чутки розійшлися по всьому місту. Незабаром мене засипали замовленнями. Знову наближалася весільна пора. Дівчатам потрібні були сукенки, але тут виникла одна проблема: бракувало тканин. Із Франції більше не привозили гарного мережива й шовку, та й, крім того, витрачати купу грошей на таку шалену розкіш як весільна сукня вважалося непатріотичним. Тому я творила красу з дорогоцінного мізеру, користаючи зі свого вміння змайструвати щось із нічого, яке я відшліфувала в театрі «Лілея».

Наприкінці травня виходила заміж одна з подружок мого дитинства — весела дівчина на ім’я Меделін. За рік до того у її батька стався інфаркт, і в її сім’ї настали скрутні часи.

Вона й у мирний час не змогла б дозволити собі гарну сукню, що вже казати про воєнний. Тож ми удвох перебрали речі на їхньому горищі і я зліпила з них найромантичнішу сукенку, пошиту зі старих весільних суконь її бабусь — обох! — які я розпорола й геть по-іншому зшила наново, з довгим старомодним мереживним шлейфом та іншими прибамбасами.

Пошити таку сукенку було непросто (старий шовк був дуже крихкий, і я мусила поводитися з ним так обережно, наче з нітрогліцерином), але я впоралася.

Меделін не могла мені надякуватися й узяла мене за дружку. З нагоди її весілля я пошила собі стильний салатовий костюмчик з баскою, використавши шматок шовку-сирцю, що його успадкувала від бабці й багато років тому заховала під ліжком. (Після знайомства з Едною Паркер Вотсон я старалася за найменшої нагоди вдягати костюми. Крім усього іншого, вона навчила мене, що в костюмі жінка завжди виглядає елегантніше й серйозніше, ніж у сукенці. І поменше прикрас!

«Прикраси, — казала Една, — це майже завжди спроба приховати недбало вибраний чи погано допасований одяг». І — так! — це правда: я далі цілий час думала про Едну.) Ми з Меделін обидві виглядали фантастично. Вона була дівчина популярна, тому на весілля прийшло багато гостей.

Після нього клієнток у мене стало хоч греблю гати. А ще під час бенкету я поцілувалася з одним із кузенів Меделін — надворі, під парканом, порослим козолистом.

Я почала помалу приходити до тями.

Одного дня мені захотілося начепити на себе якусь цяцьку, і я витягнула окуляри від сонця, які купила багато місяців тому в Нью-Йорку — купила тільки через те, що Селія над ними умлівала. Окуляри мали темні шкельця, величезну чорну оправу і були всипані крихітними мушельками. Вони шалено мені подобались, хоч я й була схожа в них на гігантську комаху на пляжі. Натрапивши на ці окуляри, я раптом засумувала за Селією. За її шикарним виглядом. За тим, як ми разом одягалися, фарбувалися і завойовували Нью-Йорк. За відчуттям, коли заходиш разом із нею в нічний клуб — і всі чоловіки аж язики висолоплюють. (От дідько, та я й досі сумую за тим відчуттям, дарма що сімдесят років минуло!) Ох, що ж сталося із Селією? Чи зуміла вона якось викрутитися? Я на це сподівалась, але чекала найгіршого. Боялася, що вона сиділа на хлібі з водою, без копійки в кишені, покинута напризволяще.

Не знімаючи своїх чудних окулярів, я спустилася на перший поверх. Мама так і завмерла на місці, як мене побачила.

— О люди добрі, Вівіан, а це що таке?

— Це називається мода, — відповіла я. — Тепер у Нью-Йорку всі носять окуляри в такій оправі.

 — Не знаю, чи мені тішитись, що я дожила до цього дня, — сказала вона.

Окулярів я не зняла. Хіба я могла пояснити, що наділа їх на честь своєї товаришки, яка полягла на ворожому полі?

 У червні я запитала батька, чи можу більше не ходити в його контору. За швейною машинкою я заробляла стільки ж грошей, як і тоді, коли вдавала, нібито наводжу лад з паперами й відповідаю на дзвінки. А задоволення отримувала більше.

Ну а найголовніше, сказала я батькові, що мої клієнтки платили мені готівкою і я не мусила звітувати про свої заробітки державі. Це й поставило крапку на нашій розмові — він мене відпустив. Батько був готовий на все, аби лиш надурити державу.

Уперше в житті в мене з’явилися заощадження.

Дарма, що я не знала, що з ними робити.

Хочу тобі сказати, що мати заощадження — не зовсім те саме, що мати план дій, але вони дають дівчині відчуття, що колись і план у неї з’явиться.

Дні стали довші. Якось у середині липня ми з батьками сіли вечеряти, коли до нашого будинку під’їхав автомобіль. Мама з татом здивовано підвели голови — як завжди, коли найменша дрібниця порушувала їхній звичний розпорядок дня.

— Якраз коли ми їмо, — сказав тато, зумівши перетворити ці чотири невинні слова на гнітючу лекцію про неминучий занепад цивілізації. Я відчинила двері. Приїхала тітка Пеґ. Уся розпашіла й спітніла від літньої спеки, дивакувато вбрана (завелика чоловіча сорочка у клітинку, мішкувата спідниця-штани і старий сільський солом’яний бриль із увіткнутим індичим пером).

По-моєму, я ще ніколи не була така здивована й така рада когось бачити. Така здивована й рада, аж забула, що мені мало бути соромно в її присутності. З того щастя я кинулась їй на шию.

— Дитинко! — широко усміхнулася тітка. — Ти прекрасно виглядаєш!

Мої батьки відреагували на приїзд тітки Пеґ із меншим ентузіазмом, але зробили все, аби пристосуватися до цієї непередбачуваної обставини.

Домашня робітниця чемно поставила на стіл ще одну тарілку. Батько запропонував тітці коктейль, але та, як не дивно, попросила приготувати для неї, якщо не важко, холодного чаю.

Тітка Пеґ гепнулася у крісло за столом, витерла вологе чоло однією з наших вишуканих ірландських льняних серветок, обвела всіх поглядом і усміхнулася.

— Ну що, як ви тут у провінції поживаєте?

— Я не знав, що ти маєш машину, — сказав у відповідь батько.

— То не моя. Я позичила її в одного знайомого хореографа. Він поїхав на Вайн’ярд у «кадилаку» свого хлопця і дозволив мені взяти його машину. Це «крайслер». Непоганий як на старого драндулета. Гадаю, знайомий був би не проти, якби ти захотів на ньому прокататися.

— А звідки ти береш талони на бензин? — запитав батько свою сестру, яку не бачив понад два роки. (Ти, напевно, не розумієш, чому він вибрав саме цю серію питань замість якихось більш стандартних, але батько мав свої мотиви. Кілька місяців тому у штаті Нью-Йорк запровадили талони на бензин, і він ніяк не міг заспокоїтись: мовляв, він не для того так гнув спину, щоб жити в тоталітарній державі! Чого від них далі чекати? Може, ще почнуть вказувати людям, коли їм лягати спати? Я подумки молилася, щоб із темою талонів на бензин якомога скоріше покінчили.)

— Та зібрала собі купку талонів — тут трохи підплатила, там підмастила. У Нью-Йорку не так вже й складно дістати талони на бензин. Там не їздять машинами цілий час, як тут.

Відтак тітка Пеґ повернулася до моєї мами й приязно запитала:

— А у тебе як справи, Луїз?

— Усе гаразд, Пеґ, — відповіла мама, глянувши на неї з виразом лиця, що його я назвала б радше обачним, ніж настороженим. (І тут нема її вини. Ніхто не міг зрозуміти, з якого дива тітка Пеґ приїхала до Клінтона. Різдво ще не настало. Ніхто не помер.) — А в тебе як?

— Як завжди, ганебно. Але я дужа рада, що вирвалася з того скаженого міста й приїхала сюди. Варто частіше вибиратися. Вибачте, хлопці й дівчата, що не попередила про свій приїзд. Це було спонтанне рішення. А як твої коні, Луїз?

— Непогано. Після того, як почалася війна, виставок, звісно, поменшало. Та й, крім того, коні погано витримують таку спеку. Але загалом усе добре.

— Ну а чого ти приїхала? — запитав мій батько.

Батько не те щоб ненавидів свою сестру, але добряче її зневажав. Він був переконаний, що вона бездумно марнує своє життя (напевно, й Волтер так думав про мене), і, мабуть, таки мав певну рацію. Та все ж, міг би влаштувати й гостинніший прийом.

— Що ж, Дуґласе, зараз я все поясню. Я приїхала, щоб запитати Вівіан, чи не хоче вона повернутися зі мною до Нью-Йорка.

Коли прозвучали ці слова, запилені старі дверцята в моєму серці розчинилися навстіж і звідти вилетіла тисяча білих голубок. Я боялася щось сказати. Здавалося, що варто мені розтулити рота — і її запрошення розтане в повітрі.

 — А нащо? — запитав батько.

— Вона мені потрібна. Військові замовили в мене серію обідніх вистав для робітників військово-морської корабельні. Трохи пропаганди, трохи співів з танцями, кілька романтичних п’єс і все таке. Аби підтримати моральний дух. Ну якось так. А я вже не маю стількох людей, щоб і театром керувати, і замовлення виконати. Вівіан дуже б мені допомогла.

— Але хіба Вівіан щось тямить у романтичних п’єсах і всьому решта? — запитала моя мама.

— Більше, ніж ти думаєш, — відповіла тітка.

На щастя, тітка Пеґ не дивилася на мене, коли це говорила. Та все одно я відчула, як моя шия побуряковіла.

— Але ж вона тільки приїхала, — сказала мама. — І торік у Нью-Йорку вона дуже сумувала за домом. Тамтешнє життя їй не підійшло.

— Ти сумувала за домом? — тітка Пеґ, ледь помітно усміхаючись, дивилася мені у вічі. — То ось у чому була справа?

Тепер побуряковіли й щоки. Та я далі не наважувалася розкрити рота.

— Послухай, — мовила тітка, — це ж не мусить бути назавжди. Якщо Вівіан знову засумує за домом, то повернеться сюди, у Клінтон. Але мені дійсно непросто. Тепер дуже важко знайти працівників. З чоловіків жодного не лишилося. Навіть мої артистки розійшлися по фабриках. Усі платять більше, ніж я. Мені потрібні додаткові руки. Руки, яким я можу довіряти.

Вона це сказала. Сказала слово «довіряти».

— Мені теж важко знайти працівників, — зауважив батько.

— А що, Вівіан працює в тебе? — запитала тітка Пеґ.

— Ні, але раніше працювала і, може, знов буде мені потрібна. Думаю, робота в конторі багато б її навчила.

— Он як. То Вівіан хоче працювати в гірничій промисловості?

— Просто мені здається, що ти задалеко їхала, щоб знайти собі служницю. У цілому місті точно хтось би знайшовся. Хоча, якщо чесно, я ніколи не розумів, чому ти так любиш ускладнювати собі життя.

— Вівіан не служниця, — сказала тітка. — Вона вміє шити неймовірні костюми.

— З чого ти це взяла?

— Роки напружених пошуків у театральній царині, Дуґласе.

— Ха-ха. У театральній «царині»!

— Я б хотіла поїхати, — нарешті до мене повернувся мій голос.

— Нащо? — запитав батько. — Що ти забула в місті, де всі товчуться одне в одного на голові й навіть сонця в небі не видно?

— Каже той, хто половину життя провів у шахті, — зауважила тітка Пеґ.

Ті двоє поводилися як малі діти. Я б не здивувалася, якби вони почали штурхати одне одного ногами під столом.

Але тепер усі дивилися на мене, чекаючи моєї відповіді Чому я хочу поїхати до Нью-Йорка? Але як я могла пояснити? Як пояснити, якою для мене була ця пропозиція порівняно з нещодавньою пропозицією Джима Ларсена? Це було так само марно, як порівнювати сироп від кашлю із шампанським.

— Я хочу знову поїхати до Нью-Йорка, щоб розширити свої життєві горизонти, — сказала я.

Я промовила це речення доволі впевнено, аж усі нашорошили вуха. (Мушу визнати, що фразу «розширити свої життєві горизонти» я недавно почула в мильній опері по радіо, і вона мені запам’яталась. Але яке це має значення? У тій ситуації вона спрацювала. Крім того, це була правда.)

— Якщо ти поїдеш, на нашу підтримку можеш не розраховувати, — сказала мама. — Ми не можемо далі давати тобі кишенькові. Ти вже не в тому віці.

 — Мені не треба кишенькових. Я сама можу заробляти на себе.

Саме слово — «кишенькові» — звучало принизливо. Я більше не хотіла його чути.

— Тобі доведеться шукати роботу, — додав батько.

Тітка Пеґ вражено втупилася у свого брата.

— Повірити не можу, Дуґласе. Ти ніколи мене не слухаєш. Я ж хвилину тому, за цим самим столом, сказала тобі, що маю роботу для Вівіан.

— Їй потрібна нормальна робота, — відповів батько.

— Вона й матиме нормальну роботу. Працюватиме на американський флот, як і її брат. Військові виділили мені достатній бюджет, щоб я могла найняти ще одну людину. Вона буде на державній службі.

 Тепер уже мені захотілося штурхнути тітку під столом.

Для мого тата не могло бути гіршого словосполучення, ніж «державна служба». Краще б тітка Пеґ сказала, що я працюватиму кишеньковою злодійкою.

— Ти ж розумієш, що не будеш вічно їздити туди-сюди між Клінтоном і Нью-Йорком? — запитала мама.

— Розумію. Я й не буду, — пообіцяла я. Ох, як твердо пообіцяла.

— Я не хочу, щоб моя донька до старості працювала в театрі, — сказав батько.

Тітка Пеґ закотила очі на лоба.

— Так, це буде страхіття небесне.

— Терпіти не можу Нью-Йорк, — мовив він. — Там аж кишить невдахами.

— Ну звичайно. І всі невдахи живуть на Мангеттені, — відрубала тітка.

Але батько, напевно, не палав бажанням захищати свою позицію, бо далі не наполягав.

Відверто кажучи, я думаю, що батьки були не проти відпустити мене, бо вони вже втомилися від мене. На їхню думку, я не мала б мешкати разом з ними, бо то був їхній дім.

Я вже давно мала вибратися звідти — бажано прошмигнути з дверей коледжу просто у браму, що вела до подружнього життя. У середовищі, в якому я народилася, діти — після того як їхнє дитинство добігало кінця — ставали небажаними в родинному домі. (Зрештою, якщо зважити на те, скільки часу я провела в пансіонах і літніх таборах, батьки й за часів мого дитинства не дуже любили, щоб я плуталася у них під ногами.)

Та перш ніж дати свою згоду, батько мусив ще трохи подошкуляти тітці Пеґ.

— Я не впевнений, що Нью-Йорк добре вплине на Вівіан, — сказав він. — Бракувало тільки, щоб моя донька стала демократкою.

— Можеш не хвилюватися, — на обличчі тітки Пеґ розцвіла широка задоволена усмішка. — Я вже вивчила це питання. Виявляється, до Партії анархістів демократів не беруть.

Ця репліка розсмішила мою маму. З почуттям гумору в неї все було гаразд.

— Я їду, — заявила я. — Мені вже майже двадцять два. У Клінтоні нема що робити. Віднині я сама хочу вирішувати, де мені жити.

— Ну це ти вже перебільшуєш, Вівіан, — сказала моя мама. — Двадцять два тобі буде аж у жовтні, і ти ніколи в житті ні за що не платила зі своєї кишені. Ти найменшого уявлення не маєш, як влаштовано цей світ.

Та все ж я бачила, що їй сподобалася рішучість у моєму голосі. Мама, зрештою, усе життя провела верхи на конях, атакуючи канави і бар’єри. Можливо, вона дотримувалася думки, що коли жінка постає перед життєвими викликами й перешкодами, їй треба стрибати.

— Якщо ти візьмеш на себе таку відповідальність, — мовив батько, — то ми сподіваємося, що ти принаймні доведеш почате до кінця. У житті треба виконувати обіцяне.

Моє серцебиття пришвидшилося.

Цими останніми скупими настановами він сказав мені «так».

Наступного ранку ми з тіткою Пеґ вирушили до Нью-Йорка.

Повзли дуже довго, бо вона вперто їхала позиченою автівкою із патріотичною економною швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Але мені було байдуже. Відчуття, що мене везуть назад до міста, яке я так любила, — до міста, що, як мені здавалося, уже ніколи мене не прийме, — було таке приємне, що я зовсім не заперечувала, аби воно тривало довше. Для мене та поїздка була така ж захоплива, як катання на гірках на Коні-Айленді. Востаннє я відчувала таке збудження, певно, з рік тому. Збудження і водночас хвилювання.

Що чекає на мене там, у Нью-Йорку?

І хто?

— Ти зробила серйозний вибір, — сказала тітка Пеґ, щойно ми виїхали. — Молодчина, дитинко.

— Я справді вам потрібна? — я не наважувалася спитати про це у присутності моїх батьків.

Тітка здвигнула плечима.

— Та вже десь тебе прилаштую.

А тоді усміхнулась:

— Ні, Вівіан, я сказала правду. Я скочила вище голови з тим замовленням від флоту. Могла б приїхати по тебе раніше, але хотілося дати тобі трохи часу охолонути. Я з власного досвіду знаю, що після катастрофи треба передихнути. Торік тобі добряче дісталося. Тому я подумала, що треба дати тобі час зібратися із силами.

Від згадки про «катастрофу» у мене закрутило в животі.

 — До речі… — почала було я.

— Я більше не хочу про це згадувати.

— Я дуже шкодую про те, що накоїла.

— Ну звісно. Я теж багато про що шкодую. Усі шкодують. Шкодувати — це добре, але не треба на цьому зациклюватись. У протестантів є одне хороше правило: ми не мусимо ціле життя вмирати зі сорому й каятися. Твій гріх простимий, Вівіан. Не смертний.

— Я не розумію, що це означає.

— Я теж до кінця не розумію. Десь таке вичитала. Але я точно знаю одне: у загробному житті за плотські гріхи не карають. За них карають тільки в цьому житті. Як ти вже сама переконалася.

— Мені тільки жаль, що я завдала всім стільки проблем.

— Якби знала, де впадеш, соломки підстелила б. Але слухай — нащо тобі твої двадцять років, як не для того, щоб припускатися грубих помилок?

— А ви теж припускалися грубих помилок, коли вам було двадцять?

— Ну ясно. Не таких, як ти, але всяке бувало.

Тітка Пеґ усміхнулася — мовляв, не звертай уваги, я тільки дражнюся. А може, вона не дражнилася. Та яка різниця?

Вона забирала мене до себе.

— Дякую, що приїхали по мене.

— Ну, я заскучила за тобою. Ти мені подобаєшся, дитинко, а якщо вже мені хтось сподобався, то це назавжди. Таке моє життєве кредо.

То були найчудовіші слова, які я коли-небудь чула. Я деякий час упивалася ними, аж поки ті не згіркли, бо я похопилася, що не всі такі милостиві, як тітка Пеґ.

— Я хвилююся через зустріч з Едною, — визнала я.

Тітка здивувалася.

— А навіщо тобі з нею зустрічатися?

— Ну а як я можу з нею не зустрітися? Ми ж побачимося в «Лілеї».

— Дитинко, Една більше не працює в «Лілеї». Вона зараз на репетиціях вистави «Як вам це сподобається» у Менсфілді. Вони з Артуром вибралися з «Лілеї» навесні. Тепер вони живуть у «Савої». Ти не чула про це?

— А що з «Містом дівчат»?

— О Господи, та ти взагалі нічого не чула?

— Не чула про що?

— Ще в березні Біллі запропонували ставити «Місто дівчат» у театрі «Мороско». Він погодився, спакував реквізит і пішов туди.

— Спакував реквізит?

— Ага, увесь спектакль.

— І забрав його? Забрав з «Лілеї»?

— Що ж, він написав ту п’єсу, він її поставив, тож технічно вона його і він має право її забирати. У будь-якому разі, так він сказав. Не те щоб я з ним сперечалася… І так би програла.

— А як…? — моє питання так і повисло в повітрі А як все і всі? — ось що я хотіла запитати.

— Що «як»? — перепитала тітка Пеґ. — Такий вже Біллі є, дитинко. То була хороша пропозиція. Ти ж знаєш «Мороско». Тисяча місць, ліпше платять. Една, звісно, пішла за ним. Вони ставили спектакль кілька місяців, поки Едні не набридло. А тепер вона вернулася до свого Шекспіра. Вони замінили її на Гелен Гейс, але, по-моєму, вийшло не дуже. Зрозумій мене правильно: я люблю Гелен. Вона наділена усім тим, що й Една, от тільки родзинки — такої, як в Едни — у неї нема. Ні в кого її нема. Ґертруда Лоуренс могла б зіграти ту роль так, як треба — вона має свою родзинку, — але її нема в місті. Кажу тобі: того, що вміє Една, більше ніхто не вміє. Але вони все одно збирають повні зали вечір за вечором. Біллі ніби дістав верстат і друкує на ньому гроші.

 Я навіть не знала, як на це все реагувати. Я була обурена.

— Підніми щелепу з підлоги, дитинко, — сказала тітка Пеґ. — Не будь така наївна!

— Ну а що з «Лілеєю»? І як ви з Олів?

— Працюємо, як завжди. Зводимо кінці з кінцями. Ставимо наші дурнуваті п’єски. Намагаємося знову привабити простих смертних з нашого району. Тепер важче, ніж колись, бо йде війна і половина з них воює. Нині до нас приходять переважно бабусі з онуками. Тому я й узяла замовлення від військової корабельні — нам потрібні гроші. Олів, по-моєму, це не дуже зачепило. Вона знала, що ми підемо з торбами по світу, коли Біллі забере свій спектакль і подасться куди-інде. Та і я знала теж. Це вже не вперше. Ясно, що він забрав зі собою всіх найліпших виконавців. Ґледіс пішла за ним. І Дженні з Роландом.

Вона сказала це так спокійно. Так наче зради й катастрофи були найбуденнішими трафунками на світі.

 — А як там Бенджамін? — запитала я.

— На жаль, Бенджаміна призвали на службу. Біллі тут ні до чого. Але ти можеш уявити Бенджаміна у війську? З гвинтівкою у тих його вправних руках. Такий талант пропадає. Ненавиджу війну.

— А містер Герберт?

— Досі зі мною. Містер Герберт і Олів ніколи мене не покинуть.

— Від Селії нічого не чути, правда?

То було не зовсім питання. Бо я й так знала відповідь.

— Нічого, — підтвердила тітка. — Але я впевнена, що з нею все добре. У тої кішки ще шість життів лишилося, повір мені. Зараз я розповім тобі щось цікаве, — змінила тему тітка Пеґ: долею Селії Рей вона явно не переймалася. — Біллі таки мав рацію. Він сказав, що ми зможемо разом написати хіт, і ми написали. Нам усе вдалося! Олів не вірила в «Місто дівчат». Вона думала, що все провалиться, але помилилася. Бо спектакль вийшов прекрасний. Гадаю, я добре зробила, що послухала Біллі й ризикнула. Повеселились ми на славу.

Поки вона це все розповідала, я дивилася на її повернуте у профіль обличчя, шукаючи ознак тривоги чи страждання, але жодної не знайшла.

Тітка Пеґ обернула голову, побачила, що я на неї дивлюсь, і розсміялася.

— Та перестань, Вівіан. Ти наче невинна овечка.

— Але ж дядько Біллі обіцяв, що права на п’єсу належатимуть вам! Я ж це чула власними вухами! Він казав про це на кухні — того ранку, як тільки приїхав у «Лілею».

— Біллі багато що обіцяє. Але на папірці він цього так і не написав.

— Мені аж не віриться, що він так з вами повівся, — сказала я.

— Послухай, дитинко. Я добре знала, щ'o Біллі за людина, але все одно його запросила. І не шкодую. Вийшла така собі пригода. Вчися ставитися до життя простіше, пташко. Світ постійно змінюється. Вчися давати собі з цим раду. Хтось щось тобі обіцяє, а потім порушує свою обіцянку. Спочатку всі говорять про спектакль, а потім його згортають. Шлюб здається міцним, а потім люди розлучаються. Нема-нема війни, а потім є. Якщо всім перейматися, станеш дурною і нещасною — що в цьому доброго? А тепер досить уже про Біллі. Скажи ліпше, як минув твій рік? Де ти була в ту хвилину, коли напали на Перл-Гарбор?

— У кіно. Дивилася «Дамбо». А ви?

— На «Поло Ґраундс», дивилася футбол. «Джаянтс» грали останній матч у сезоні. Десь наприкінці другої чверті пролунало дивне оголошення: усім військовим наказали негайно звернутися до військкомату. Я відразу зрозуміла, що сталося щось погане. А потім Сонні Франк травмувався. Це відволікло мою увагу. Не те щоб Сонні Франк був якось із тим усім пов’язаний. Але гравець він першокласний. Словом, трагічний то був день. А ти ходила в кіно з тим своїм хлопцем, з яким заручилася? Як його звали?

— Джим Ларсен. А звідки ви знаєте, що я була заручена?

— Твоя мати розповіла вчора ввечері, поки ти збирала речі. По-моєму, ти ледве з того викрутилася. Мати твоя нібито зраділа, що все так закінчилося, хоча по ній важко сказати. Їй здавалося, що він тобі не дуже подобався.

Я здивувалася. Ми з мамою ніколи відверто не розмовляли про Джима. Ми взагалі ні про що відверто не розмовляли.

Звідки ж вона знала?

— Він був непоганий хлопець, — пробурмотіла я.

— Ну й молодець. Дай йому за це медаль, але ніколи не виходь заміж за хлопця тільки тому, що він «непоганий». І взагалі, Віві, не бери собі за звичку зі всіма заручатися. Бо як не будеш стерегтися, усе закінчиться шлюбом. Цікаво, чому ти взагалі дала йому згоду?

— Бо я не знала, куди себе подіти. Я ж кажу, він був непоганий.

— Стільки дівчат вистрибують заміж з тієї самої причини! Та знайдіть собі якесь інше заняття, панянки мої дорогі! Хобі якесь чи що.

— А ви чому вийшли заміж? — запитала я.

— Тому що Біллі мені подобався, Віві. Дуже подобався. І це єдина причина, щоб з кимось одружитися: якщо ти кохаєш хлопця або він тобі подобається. Чесно кажучи, Біллі досі мені небайдужий. Буквально минулого тижня ми з ним ходили вечеряти.

— Та ну!

— Ні, справді. Послухай, я розумію, що ти розчарувалася в Біллі — багато людей в ньому розчарувалося, — але що я тобі тільки-но казала про своє життєве кредо?

Я промовчала, бо воно вилетіло мені з голови, тож тітка Пеґ нагадала:

— Якщо вже мені хтось сподобався, то це назавжди.

— Ага, дійсно.

Та все ж це мене не переконало.

Вона знову усміхнулася.

— У чому річ, Віві? Ти вважаєш, що це правило має стосуватися тільки тебе?

Надвечір ми прибули до Нью-Йорка.

Було 15 липня 1942 року.

Місто гордо й упевнено сиділо у своєму гнізді з граніту, затиснутому між двома темними річками. Шереги хмародерів мерехтіли в оксамитовому літньому повітрі, наче колони світляків. Ми проїхали тихим величним мостом — широким і довгим, наче крило кондора, — і в’їхали в місто. У людне місто. Серйозне місто. У найвеличнішу метрополію на світі — принаймні так я завжди вважала.

Мене охопив трепет.

Я вирішила посадити там своє маленьке життя і більше ніколи його не покидати.