12

Портьє стривожено глянув на годинника: минула шоста, а Йохен не прийшов змінити його, і гість з одинадцятого номера спав уже двадцять одну годину, повісивши на дужку дверей картку: «Прошу не турбувати», хоч досі ще ніхто не відчув тиші смерті за зачиненими дверима, ще не перемовляються пошепки гості, не зойкнула жодна покоївка. В ресторані почали вечеряти. Темні костюми, ясні сукні, на столах повно срібла, свічки, музика. До салату з омарів — Моцарт до м'ясних страв — Вагнер, до десерту — джазова музика.

Портьє відчував біду. Він боязко поглядав на годинника Секундна стрілка на ньому надто повільно наближалася до тієї позначки, коли біда стане видимою. Без кінця дзвонив телефон: «Вечерю за першим меню у дванадцятий номер» «Вечерю за третім меню у двісті вісімнадцятий номер» «Шампанське в чотирнадцятий номер». Чоловіки й жінки, що відзначають кінець тижня подружньою зрадою, замовляли відповідні стимулятори. П'ятеро туристів, які летіли ніч ним рейсом, тинялися по вестибюлі, чекаючи на автобус, що мав відвезти їх на аеродром.

— Так, шановна пані, перша вулиця ліворуч, тоді друга праворуч і знов третя ліворуч, римські дитячі гробниці ввечері освітлені, фотографувати їх дозволено.

Стара Блезік пила в кутку свій портвейн. Вона таки нарешті спіймала Гуго, і він читав їй місцеву газету:

— «Кишенькового злодія спіткала невдача. Вчора на Еренфельдгюртелі якийсь молодик намагався вихопити торбинку з рук у літньої жінки, проте хоробрій бабусі вдалося... Державний секретар Даллес...»

— Пусте, цього не читай,— сказала стара Блезік.— Не треба мені політики й міжнародних справ. Мене цікавлять тільки місцеві новини.

І Гуго знов почав читати:

— «Бургомістр складає шану заслуженому боксерові...»

Час зловтішно відтягав ту мить, коли мала статися біда, а поки що тихо бряжчали келихи, офіціанти ставили на столи срібні таці і, торкаючись порцелянових тарілок, видобували з них високу музику. У дверях, що, гойднувшись, знов тихо стали у свої оббиті повстю гнізда, з'явився водій авіакомпанії і замахав руками, кваплячи тих, кого мав везти на аеродром. Портьє знервовано глянув у свій записник: «Залишити з 18.30 номер вікнами на вулицю для пана М. Залишити з 18.30 подвійний номер для таємного радника Фемеля та його дружини, неодмінно з вікнами на вулицю. О 19.00 вивести на прогулянку собаку Кесі з номера 114». Щойно тому дзявкалові понесли в особливий спосіб приготовану яєшню — жовток твердий, а білок м'який — з добре підсмаженими скибочками ковбаси, і та погань, як завжди, буде коверзувати, відмовлятися від їжі. Гість в одинадцятому номері спить ось уже двадцять одну годину вісімнадцять хвилин.

— Так, шановна пані, фейєрверк почнеться через півгодини після заходу сонця, тобто десь о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин, а похід колишніх солдатів — десь о дев'ятнадцятій годині п'ятнадцять хвилин. На жаль, я не можу вам сказати, чи пан міністр буде там присутній.

Гуго читав, як заведений:

— «І батьки міста вручили заслуженому боксерові не лише свідоцтво почесного громадянина, а й золоту медаль, яку дають тільки за особливі заслуги в царині культури. На закінчення церемонії відбувся бенкет».

Туристи нарешті залишили вестибюль.

— Так, панове, бенкет лівої опозиції в синій залі... Ні, права опозиція влаштовує бенкет у жовтій залі, дорогу показують таблички.

Хто зна, котрий із них належить до лівих, а котрий до правих, з їхніх облич цього не видно. На таких речах Йохен краще розуміється, в нього непомильний інстинкт, коли треба визначити, хто на якому щаблі стоїть. Він може в дранті впізнати справжнього аристократа і в найкращому вбранні — пролетаря, вміє розрізнити лівих від правих, хоч у них геть усе однакове, навіть меню... Ох, сьогодні ще чийсь бенкет: ради нагляду фірми «Найнеобхідніші побутові послуги».

— У червоній залі, пане.

У них усіх однаковий вираз обличчя, і всі їстимуть на перекуску салат з омарів, і ліві, і праві, і рада нагляду. До перекуски заграють Моцарта, до основної страви, якраз, коли вони почнуть куштувати густу підливу,— Вагнера, а до десерту — джазову музику.

— Так, пане, в червоній залі.

Йохенів інстинкт непомильний тільки тоді, коли треба визначити чиєсь місце в суспільстві, але зраджує його, як ідеться про щось більше. Коли овеча жриця з'явилася тут уперше, саме Йохен шепнув: «Увага, це пройда з пройд», а як потім прийшла та миршава, бліда почвара з довгим розчухраним волоссям, з самою лише торбинкою в руках і дешевенькою книжкою під пахвою, Йохен шепнув: «Повія». А я йому заперечив: «Вона тягається з кожним, але нічого не бере за те, отже, не повія». Та Йохен стояв на своєму: «Вона тягається з кожним і бере за те» — і виявилося, що мав рацію. А от біди Йохен не відчуває. Коли потім прийшла ще одна, білява, осяйна, з тринадцятьма валізами, я сказав йому, як вона сіла в ліфт: «Закладімося, що ми її вже не побачимо живою». А Йохен відповів: «Дурниці, вона просто втекла на кілька днів від чоловіка». І чия була правда? Моя! Вона наковталася снодійних пігулок і вивісила на дверях картку: «Прошу не турбувати». Її не турбували двадцять чотири години, а тоді в готелі почали шепотіти: «Небіжчик. У номері сто вісімнадцятому небіжчик». Гарненьке мені діло, коли о третій годині дня до готелю з'являється комісія розслідування справ про вбивство, а о п'ятій із нього виносять труп, гарненьке діло.

Тьху, яка пика, наче в буйвола. Шафа з манерами дипломата, два центнери ваги, хода, як у такси, а костюм! Видно, що велика цяця, але тримається в затінку, а до ляди підступають дві менші цяці.

— Будь ласка, номер для пана М.

— Ага, так, номер двісті одинадцятий. Гуго, проведи добродіїв нагору.

І шість центнерів ваги, загорнуті в англійську вовну, нечутно полинули нагору.

— Йохене, бійся бога, де ти так довго був?

— Вибач,— сказав Йохен,— ти знаєш, що я майже ніколи не спізнююсь, особливо, як на тебе чекають діти й дружина. Я б залюбки вчасно змінив тебе, та коли йдеться про голубів, моє серце роздирається між обов'язками приятеля й обов'язками голубівника, і якщо я послав з поштою шістьох голубів, то хочу, щоб усі шестеро й повернулися, сам розумієш, але прилетіло в термін лише п'ятеро, а шостий на десять хвилин спізнився, геть змучений, бідолаха. Ну, йди, якщо хочеш побачити фейєрверк, а то не захопиш гарного місця. Бачу бачу, ліва опозиція в синій залі, права в жовтій залі, рада нагляду фірми «Найнеобхідніші побутові послуги» — в червоній. Ну так, сьогодні субота. А однаково не такий шарварок, як буває, коли збираються філателісти чи правління організації броварів. Не бійся, я з цими братчиками впораюся, триматиму себе в шорах, хоч як мені кортить дати лівій опозиції під гузно, а правій і найнеобхіднішим послугам плюнути в тарілку. Ну, не хвилюйся, я високо триматиму прапор нашого готелю і подбаю про твоїх кандидатів у самогубці. Так, шановна пані, я пошлю Гуго о дев'ятій годині до вас у номер грати в карти, гаразд. Он як, пан М. уже тут? Не подобається мені цей пан М. Хоч я його не бачив, а він мені гидкий. Добре, пане, я пришлю в двісті одинадцятий номер шампанське і три сигари «Партагас емінентес». Ви ж повинні впізнати з їхнього запаху, що це вони! Боже мій, кого я бачу! Весь рід Фемелів.

Дівчино дівчино, що з тебе стало! Коли я побачив тебе вперше, серце в мене закалатало в грудях, хоч я знав, що такі квіточки, як ти, не про нас цвітуть. Це було під час параду на честь кайзера тисяча дев'ятсот восьмого року. Я приніс червоне вино в номер, де ти сиділа зі своїми татом і мамою. Дитино моя, хто б міг подумати, що з тебе колись вийде справжнісінька бабуся, сива й геть зморщена, я б тебе міг віднести в номер однією рукою, і відніс би, коли б мені дозволили. Але мені такого не дозволять, а шкода, голубонько, ти й досі ще гарна.

— Пане таємний раднику, ми залишили для вас і вашої дружини, вибачте, для вашої дружини й для вас номер двісті дванадцятий. Ваші речі на вокзалі? Немає? А може, щось принести з вашого дому? Також не треба? Ага, ви берете номер тільки на дві години, хочете побачити фейєрверк і похід колишніх солдатів. Звичайно, в номері вистачить місця на шість осіб, там великий балкон і, якщо хочете, можна зсунути ліжка. Не хочете? Гуго, проведи гостей до двісті дванадцятого номера й захопи з собою карту вин. Я скажу вашим онукам, у якому ви номері. Звичайно ж, пане докторе, більярдна залишена для вас і для пана Шрелли. Я на той час звільню Гуго. Так, Гуго гарний хлопець, він від самого обіду висів на телефоні, все пробував зв'язатися з вами. Я думаю, що він на ціле життя запам'ятав ваш номер і номер пансіону «Модерн». Чого спілка колишніх солдатів влаштовує похід? Сьогодні день народження якогось маршала, по-моєму, героя Гузенвальда. Ми почуємо чудову пісню: «Тріщать сволоки в твоїм домі, вітчизно». І хай собі тріщать, пане докторе. Що? Бони завжди тріщали? Якщо дозволите мені висловити свою особисту думку щодо нашої політики, то я вам скажу: будьте обережні, коли вони знов затріщать. Будьте обережні!

— Я вже колись стояла тут і дивилася, як ти крокував там унизу,— тихо сказала вона.— Це було під час параду на честь кайзера в січні дев'ятсот восьмого року. Погода була розкішна, коханий, мороз аж дзвенів,— здається, так пишуть у віршах? Я страшенно боялася, що ти не витримаєш останнього, найважливішого випробування: випробування мундиром. На сусідньому балконі стояв генерал і підіймав келих за тата, за маму й за мене. Ти тоді витримав випробування, старий. Не дивися на мене так сторожко, саме сторожко, так ти ще ніколи не дивився на мене. Поклади голову мені на коліна, запали сигару й вибач, що я тремчу. Мені страшно Ти бачив обличчя того хлопця? Правда, він міг бути братом Едіт? Мені страшно, зрозумій мене, я ще не можу вернутися до нашого помешкання, хтозна, чи взагалі коли-небудь зможу. Не можу знову ввійти в те коло, я ще дужче боюся його ніж боялась тоді. Ви, мабуть, звикли до їхніх облич, а я вже починаю тужити за своїми тихими божевільними в лікарні Чи ви осліпли? Чому ви так легко дали себе обдурити? Вони вб'ють вас навіть не за порух руки, навіть не за бутерброд, їм уже байдуже, чи ви чорняві, чи біляві, чи ваша прабаба хрещена, вони однаково вб'ють вас, якщо їм не сподобається ваше обличчя. Хіба ти не бачив плакатів на стінах? Чи ви осліпли? Я вже просто не знаю, де опинилася. Повір мені, коханий, усі вони прийняли причастя буйвола. Дурні, як чобіт, глухі, як тетеря, моторошно сумирні, як той останній прибулець до нашої лікарні, втілення буйвола. І всі пристойні, ще б пак. Мені страшно, старий, навіть тридцять п'ятого року й сорок другого я не відчувала себе такою чужою серед людей. Може, мені потрібен час, щоб звикнути до них, але до Цих людей я не звикла б навіть за цілі сторіччя. Вони пристойні, всі пристойні, і на обличчях у них немає навіть тіні смутку, а що то за людина, яка не знає смутку? Налий мені ще келих вина й не дивися так підозріло на мою торбинку. Ви знаєте ліки, але вживати їх я мушу сама В тебе чисте серце, ти собі не уявляєш, який цей світ лихий Сьогодні я зажадаю від тебе ще однієї великої жертви: скасуй свято в кав'ярні «Кронер», підірви легенду про себе, замість вимагати від онуків, щоб вони плюнули на твій пам'ятник, зроби так, щоб тобі його не ставили. Ти ж ніколи не любив сиру з перцем, хай до святкового столу сядуть офіціанти та помічниці кухаря і поїдять страви, приготовані на твій день народження. Ми залишимось тут, на цьому балконі, будемо втішатися теплим вечором у колі родини, пити вино, милуватися фейєрверком і дивитись на похід колишніх солдатів. З ким ті солдати хочуть знов воювати? Можна мені подзвонити до кав'ярні «Кронер» і скасувати свято?

Біля порталу собору Святого Северина вже збиралися учасники походу в синіх мундирах. Вони стояли купками, курили й тримали в руках синьо-червоні прапори, на яких була вибита велика чорна літера «С». Духовий оркестр стиха награвав пісню: «Тріщать сволоки в твоїм домі, вітчизно», готуючись до виступу. На балконах тихо подзенькували келихи й чути було металевий звук відерець із шампанським, коли їх ставили на стіл. Корки вистрілювали просто в темно-синє вечірнє небо. Дзвони на вежі собору Святого Северина вибили три чверті на сьому. На сусідній балкон вийшло троє добродіїв, одягнених у темні костюми.

— Ви справді думаєте, що вони будуть нам корисні? — спитав М.

— Я певний,— сказав другий.

— А не вийде так, що ми, виявивши свою прихильність до цієї спілки, втратимо більше виборців, аніж здобудемо? — спитав М.

— Спілка колишніх солдатів дотримується помірних поглядів,— сказав перший.

— Ви нічого не втратите, а можете тільки виграти,— сказав другий.

— Скільки це дало б нам голосів у кращому випадку і скільки в гіршому?

— У кращому — вісімдесят тисяч, а в гіршому — п'ятдесят. Вирішуйте.

— Я ще ні на чому не спинився,— сказав М.,— жду вказівок від К. Як ви думаєте, преса не довідалася, що ми тут?

— Ні, пане М.,— сказав перший.

— А обслуга готелю?

— Обслуга ніколи не зрадить таємниці, пане М.,— сказав другий.— Вказівки від пана К. скоро мають надійти.

— Мені ці хлопці не подобаються,— сказав М.,— вони в щось вірять.

— Хай собі вірять, пане М., але це вісімдесят тисяч голосів,— сказав перший.

Вони засміялися. Дзенькнули келихи. Задзвонив телефон.

— Так, М. слухає. Я вас правильно зрозумів? Виявити їм прихильність? Гаразд. Пан К. дав позитивну відповідь, панове, переставмо стіл і стільці на балкон.

— А що подумають за кордоном?

— Вони однаково думають не те, що треба.

Сміх. Дзенькіт келихів.

— Я зійду вниз і скажу керівникові походу, щоб він звернув увагу на ваш балкон,— сказав перший.

— Ні,— мовив старий,— я не хочу класти голову тобі на коліна, не хочу дивитися в синє небо. Ти сказала, коли дзвонила до кав'ярні, щоб вони прислали сюди Леонору? Вона була б розчарована. Ти її не знаєш, це Робертова секретарка, мила дівчина, шкода було б позбавити її втіхи. Не таке в мене вже чисте серце, і я добре знаю, який цей світ лихий. Я почуваю себе чужим у ньому, ще чужішим, ніж тоді, коли ми ходили до «Кітвиці» у Верхню гавань і носили гроші офіціантові на прізвище Гроль. Глянь, вони вже лаштуються до походу. Вечір теплий, наче влітку. Вже смеркає, хтось сміється... Допомогти тобі, кохана? Ти, мабуть, не помітила, що в таксі поклала торбинку мені на коліна. Вона важка, але все-таки не досить важка... Що ти хочеш зробити цією штукою?

— Застрілити он того гладкого на білому коні. Бачиш? Ти його ще пам'ятаєш?

— Невже ти думаєш, що я міг би його забути? Він убив мій сміх, зламав потаємну пружину в прихованому годинниковому механізмі, дав наказ засудити на смерть білявого ангела, забрати батька Едіт, Гроля й того хлопця, ім'я якого ми так і не дізналися, показав мені, що один помах руки може коштувати людині життя, відняв у нас Отто й залишив саму лише оболонку з нього, а однаково я б не вбивав його. Я часто питав себе, чому я приїхав у це місто? Щоб розбагатіти? Ні, ти знаєш, що не тому. Може, тому, що кохав тебе? Ні, я тоді ще не знав тебе й не міг кохати. Може, мене сюди привело шанолюбство? Ні. Мені здається, я хотів лише посміятися з них, сказати наприкінці: «Я просто пожартував». Чи я хотів мати дітей? Хотів. І мав їх: двоє померли малими, один загинув на війні, після того, як став чужий мені, ще чужіший, ніж ті молодики з прапорами внизу. А третій син? «Як живете, тату?» —«Добре. А ти?» —«Добре, дякую, та ту».— «Може, тобі щось треба?» —«Ні, дякую, в мене все є». Абатство Святого Антонія? Вибач, кохана, що я сміюся. Все це марнота, воно не викликає в мені ніякого жалю, навіть ніяких почуттів. Налити тобі ще вина?

— Налий, будь ласка.

Я покладаюся, коханий, на параграф п'ятдесят перший, закони можна повернути і так, і сяк... Глянь, а он і наш давній приятель Нетлінгер. Він досить хитрий, щоб ще не з'являтися у мундирі, але потиснути руки, поплескати по плечу, помацати прапори вже можна. Може, краще вже застрілити Нетлінгера... Але я ще подумаю, мабуть, не стрілятиму в той паноптикум унизу, майбутній убивця мого онука сидить на сусідньому балконі, бачиш? Він у темному костюмі, пристойний, дуже пристойний, він не те думає, що вони, не так поводиться й не те планує, він дечого навчився, вільно розмовляє французькою і англйською, знає латинську й грецьку і ще зранку заклав на завтра у свій календарик закладку: це ж буде п'ятнадцята неділя після Зелених свят. «Котру молитву сьогодні проказувати?» — гукнув він у спальню до своєї дружини. Я не застрілю того лантуха на білому коні, не стрілятиму в паноптикум унизу — досить лише трохи повернутися і щонайбільше за шість метрів від себе я матиму ціль, з такої відстані найкраще влучати. В сімдесят років людина вже більше ні на що не здатна. Я вб'ю не тирана, а пристойного добродія, і аж смерть знов напише в нього на обличчі глибокий подив, від якого він давно відвик. Не тремти, коханий, я заплачу за себе викуп. Мені це подобається: глибоко вдихнути повітря, прицілитись натиснути на спусковий гачок... Не треба затуляти вух, коханий, звук буде не гучний, наче лусне повітряна куля, оце й усе. Переддень п'ятнадцятої неділі після Зелених свят.