Юлія Смаль. Лист із минулого

Василь уважно дивився мені в очі. Так, ніби дійсно сподівався там щось побачити. Що, взагалі, люди розуміють під отим «очі -дзеркало душі»? Просто собі ще один орган. Ніс от не дзеркало душі, а розташований зовсім поруч. Вигадки. Особливо як для учениці хіміко-біологічного класу природничого ліцею.

— Що? — усміхнулася я з-за величезного горнятка з огидно-солодким чаєм, який уміють варити лише в шкільних їдальнях.

— Нічого. Просто в тебе очі, як цей чай. Руді.

— Це неправда. Вони в мене чорні.

— Завжди чорні, а тепер, проти сонця, руді. Гарно так.

— Вигадуєш.

— Ні.

— То що, ідемо гуляти?

— А як же алгебра?

— Що алгебра? Ми вже здали контрольні з цієї теми. Ніхто й не помітить.

— А...

— Ходи, весна. Коли ще прогулювати алгебру, як не сьогодні?

Ми гуляли над Стиром, перестрибуючи повалені після зими стовбури старих верб, обходили обламані гілки, скинуті вітром у химерні купи. Повітря, гіркувате від запахів молодої трави, вогких стовбурів, застояної води, землі, що ще не до кінця прокинулася з морозної сплячки. Над нами в молодій зелені розривалася від весняної радості якась пташка.

— Що ми тут робимо? — запитав Василь.

— Гуляємо, а на що схоже?

— Взуття бруднимо.

— Який ти неромантичний.

— Гм.

— Ну от, прийшли, — я показала на своє улюблене місце. Давно повалений, шкарубкий стовбур такої ширини, що на ньому якраз зручно сидіти, оточений густими заростями аронії. Поруч жебонить весняний струмок, вливаючись у зеленкувату воду старого Стиру. — Гарно?

— Нам ще в ліцей повертатися!

— А навіщо?

— Це мені каже відмінниця! — закотив він очі.

— А що? Відмінниці — не люди?

— Ганю, а ти в курсі, що в мене є дівчина?

— І?

— Твоя подруга, між іншим.

— Васю, а якщо подивитися правді в очі, то хіба я тебе на ланцюгу тягнула? Лише запропонувала, а ти погодився, хіба ні? Я ніяк не обмежую свободу твого вибору, жодного разу не претендувала на те, щоби бути твоєю дівчиною. Хіба я тебе до чогось примушую?

— Ні. Зовсім ні. Але... Ти провокуєш.

— Бо ти провокуєшся.

— Мені хочеться тебе поцілувати.

— То цілуй.

— А Оксана?

— Ой, Василю. Чи я тебе сюди привела, щоби про Оксану говорити?

Весна ганяла по судинах бульбашки божевільного відчуття власної всесильності. Тільки ж чи до кохання, коли ти в одинадцятому класі, попереду важливі олімпіади та випускні іспити?

— Я тобі вже нецікавий?

— Цікавий, Васю. У мене просто немає часу.

— А .

— Васю, у тебе ж і далі є Оксана. Ви разом вступаєте до Львова. А я собі далі сама.

— Ти.

— Ні, ні. Не я, Васю. Ти мені страшенно подобаєшся, тільки ти так і не зробив вибору, а я в себе одна, щоби тебе навпіл із кимось ділити. Це раз. А друге. Нічого я тобі й не обіцяла.

І він відступився...

Трохи було прикро, але не настільки, аби щось відкочувати назад. У мене стільки мрій. Стільки планів...

Червень того літа був теплим. Ні, не так. Він був гарячим, спе-котним, задушливим. Випускники мліли від нервів і напруги у своїх святкових ліцейських формах, але час минав, підганяючи випускний. Соловей розпинався ночами, не даючи спати, розпечене повітря смолою заливало легені, спирало ребра. Останні, найгарячіші дні.

Радісний дзвін бокалів залишився за вхідними дверима їдальні. Батьки, п’яні однокласники, дорогезні сукні, підбори, уперше в житті поголені ноги — усе відкотилося хвилею.

— Поцілуй мене.

— Ти багато випила?

— Та, яка різниця?..

...На горищі панував розгардіяш. Мені треба розгребти ці завали, поки діти повернуться зі школи. А я не зробила анічогісінько за останню годину, відтоді як мені на коліна зі старого, ще шкільного записника випав пожовклий конвертик, запечатаний і підписаний «Мені тридцятип’ятирічній». Я написала цей лист наступного дня після випускного, боліла голова, світ танцював румбу на моєму похмільному тілі, але я це зробила! І це нічого, що тепер на вулиці сі-ра-пресіра осінь, — у мене над головою вже годину щебече соловей п’яної задушливої червневої ночі півжиття тому.

«Привіт, тридцятип’ятирічна я!

Я сподіваюся, що ти вже втілила усі мої плани!» — я похитала головою, навіть не пригадуючи, які вони в мене були в сімнадцять років.

«Чи побувала ти уже в археологічній експедиції у пустелі?» -ні, зовсім ні, я жодного разу в житті не бачила пустелі.

«А на Південному полюсі?» — знову ні.

«Ти ж не сидиш досі в Луцьку?» — о Боже, так, я досі в Луцьку, без найменших перспектив.

«Скільки книжок ти прочитала за останній рік?» — кухарську книжку рахувати?

«Ти здійснила винахід свого життя? Друкуєшся у “Нейшинел джіогрефік”? Пам’ятаєш, скільки мов планувала вивчити?»

Ого, а я, виявляється, була амбітною дівчинкою! Згадувався Василь, як порівнював мої очі з чаєм. Для чого він мені був тоді? Я сиділа, упершись у важку картонну коробку зі старими книжками, згадувала, думала. Та, колишня Ганнуся — зовсім інакша, не надто схожа, чужа й незнайома дитина, яких сотні щодня проходять повз мене до школи зі своїми наплічниками, книжками, мріями... Шкода, що в минуле листа не відпишеш. Як шкода. Я б написала, про що справді варто мріяти. А чого треба було б уникнути, обійти, минути. Зробила невеличку приписку внизу старого пожовклого аркуша, уклала його в конверт, промазала доньчиним клеєм, що якраз теж знайшовся посеред старих завалів, перекреслила старий підпис і написала «Мені п’ятдесятирічній».

— Мам! Мамо! — знизу клапали мокрі парасольки, падали на дерев’яну підлогу брудні черевики, гримнув наплічник із підручниками. — Ма! Тобі тут бандероль прийшла. Наша поштарка, Марина Євгенівна, принесла, я підписалася за тебе! Де ти?

— Іду! — я похапцем поклала лист назад, поміж сторінки шкільного записника.

У домі пахне сосновою дошкою та апельсиновими парфумами, затишно потріскує грубка, мною ж розмальована, діти прийшли зі школи, а з бандероллю прислали авторський екземпляр моєї нової книжки. Я усміхнулася до своїх думок: е ні, Ганно, ти не бачила штормів у Магеллановій протоці, не обпікала легень нестерпним жаром полуденної Сахари, але твоє життя — це життя щасливої людини.