де ж та любов?
Мені не надто вдається медитувати. Застосунок Headspace радить відпускати хмари думок, “щоб за ними відкрилася неокрая блакить цілковито розкутої свідомості”. Звучить богічно, але медитувати мені несамовито складно. Щоразу, коли намагалася, мій мозок негайно вмикав високі думки на кшталт «що б його з’їсти» або «оу, а коли ж я поставлю прання?» А потім я почуваюся лузеркою, бо мені не вдається медитувати. Приємного мало. Однак концепція стишення розуму, ввімкненості, усвідомленості й одночасного невимушеного ширяння в потрійному лотосі досі для мене дуже спокуслива. Медитують багато моїх кумирів: Опра, Елізабет Гілберт, Далай Лама, Опра. Як ти знаєш, я плагіаторка звичок, а звички Опри, звісно, золотом вписані й у мій перелік цілей.
Після років судомних спроб помедитувати самостійно та нищівної самокритики через невдачі, я таки вирішила записатися до справжньої студії медитації. Приятель порадив мені нове місце в Лос-Анджелесі, що зветься Unplug[33]. Ця студія мала бути модною, як SoulCycle[34], і так само, як тортури кардіотренувань трохи блякнуть серед яскравого гламурного досвіду, так в Unplug медитація мала би бути чимсь трохи приємнішим, ніж муки, якими для мене обернулися попередні спроби. Я поїхала до студії під час своєї обідньої перерви, увійшла досередини (крізь магазин брендових товарів, аякже), записалася на два тижні безлімітного відвідування (о, звісно ж, я збиралася ходити щодня), і вмостилась якнайдалі позаду, сподіваючись, що там мене складніше буде попалити на блуканні думками.
Сівши, я відчула, як чиста, прохолодна дерев’яна підлога мене підтримує. Заспокійливе фіолетове світло, що дуже нагадує освітлення на літаках Virgin America, оповивало приміщення. Увійшов інструктор, підозріло схожий на Віна Дізеля (голомозий, накачаний, з аурою супергероя), і з ним кімнатою розлилося відчуття спокою. Кожен його рух був виважений, навіть кроки, складно це змалювати, але навіть вони відлунювали… добром. Немов кожним своїм рухом він прикликав до зали співчуття. Коли він сів перед групою, виникло відчуття, що ця медитація мені вперше вдасться.
«Заплющте очі», — почав Він Дізель, — «Вдихніть… і видихніть. На рахунок чотири вдихніть крізь рот і наповніть свої легені та живіт солодким повітрям. Тепер на рахунок чотири видихніть крізь ніс. Прислухайтеся до пробудження свого тіла через відчуття подиху. Відчуйте, як наростає усвідомленість». Я точно вдихаю й видихаю. А повітря солодке? Та ніби, ні. Як там моя «усвідомленість»? Зростає? Ну…я ж при свідомості, так же? Після цієї медитації треба пообідати. Може, смузі? Чи боул асаї[35]? Що це за ягоди такі? ТА ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ТАРО…
Поки інструктор скеровував нас настановами, я щосили намагалася зосередитися на його словах. Коли помічала, що відчалюю думками в іншому напрямку, то уявляла, що сиджу на верхівці гори, а кожна моя думка — вагончик далекого потяга десь унизу, коло підніжжя. Я вже майже розслабилася, аж Він Дізель почав пояснювати предмет сьогоднішньої медитації: любов. «Любов щомиті доступна для кожного з нас. Подумайте про мить, коли ви були оточені безумовною любов’ю. Коли ви були в повній безпеці та огорнуті любов’ю. Можливо, коли вас пригортала мама. Або коли тато читав вам книжку перед сном. Затримайте перший такий спогад, відчуйте, як він сповнює теплом усе ваше тіло».
Я почала перетрушувати свої спогади, шукаючи безумовної любові. Гм… гаразд… це не так вже й складно… згадати мить, коли відчувала повне прийняття та безумовну любов… Я згадувала епізоди з сімейних відпусток і усміхалася. Згадала фото, на якому я зовсім маленька, може п’ятирічна, на руках у мами. Ми були на пляжі, моя голова притиснута до її грудей, позаду розмите море. Ніби приємна, хороша мить, але згадуючи її, я подумки відчула відразу внутрішньої маленької Тари. Згадала запах маминого поту. Відчула, як її розпашіле тіло майже обпікало мене, як мені забивало дух і хотілося вирватися. У дитинстві ці відчуття змушували вистрибувати з її рук і уникати будь-якого контакту з нею. Можливо, мама й намагалася безумовно любити мене, та коли вона мене хапала, я завжди відчувала обмеження свободи і скутість. Я досліджувала інші дитячі спогади й переважно бачила сварки, чула обвинувачення в тому, що я не достатньо хороша чи що зі мною щось не так. Я не могла пригадати жодної миті, коли б почувала беззастережну, безмежну, всеохопну ЛЮБОВ, як настановляв Він Дізель.
Сльози збиралися в мене під переніссям і підступали вгору, до очей, а я відчула переривчасте, поверхневе дихання, що стрясало мої груди та живіт. Що довше я про це думала, то чіткіше бачила, що моєю найстрашнішою, найдавнішою травмою було те, що я ніколи не відчувала, що заслуговую на безумовне прийняття й любов. Натомість, як каже Брене Браун, професорка та надзвичайно мудра промовиця, я все дитинство «намагалася довести свою цінність», прагнучи, силкуючись домогтися уваги своїх батьків чи бодай мінімального схвалення. Коли ці спроби провалились, я навчилася терпіти будь-яке ставлення за умови, що мені приділяли дрібку уваги. Мені знадобилися Він Дізель та підсвітка, як у Virgin America, щоб збагнути, де ніж занедбаності зранив мене найглибше.
Щоб заспокоїтись, я зосередилася на любові, яка завжди була зі мною: на своїй власній. Я працювала над любов’ю до себе так давно, що вже мала арсенал способів її виявляти. Якось почула була вислів неповторної, величної Елізабет Гілберт про те, що «Справжня любов вивільняє. Люблячи себе, ти себе вивільняєш». Ці слова озвалися до мене, як міфічна пісня сирени, ігнорувати яку неможливо. (І як ти могла здогадатися, тепер вони живуть на моїй Дошці ідей, закріплені, звісно, скотчем із золотими блискітками. Тож, замість обирати щось із сімейних спогадів, я почала пригадувати час, коли сама собою почувалася вільною, втішеною й сповненою любові. Пригадала особливо теплу і розкішну ванну, яку я собі влаштувала, коли один чувак мене покинув. Пригадала, як бавилася літеплою мантією піни довкола себе і повторювала: «Я хороша». Я подумала про самостійний піший похід у Малібу. Тоді я зайшла далі, ніж уявляла собі, що здатна подужати, уявляла, що знов купаюся в променях помаранчевого сонця, перестрибуючи між валунами, схвильована й вільна, може, трошки настрашена, але в цілковитому мирі з собою. Згадувала лілії, які весь час купую просто тому, що впевнена — заслуговую на них. Безумовна любов почалася, коли я вирішила, що незалежно від того, чи була я успішна, і того, що інші думають про мене, я завжди віритиму в себе й завжди любитиму себе.
Медитуючи зі схрещеними ногами та долонями на колінах, я знала, що мій наступний крок до турботи про себе — глибше обміркувати всю цю історію з «безумовною любов’ю». Я вже відчула смак мистецтва ставитися до себе якнайкраще, а тепер мала зрозуміти, як перенести це у стосунки. Як мені сповнити своє життя людьми, які б мене наснажували? Такі взагалі бувають? Як мені прокласти мости але й встановити межі з власними родичами? Я знала, що не можу контролювати те, як інші люди ставляться до мене, та я могла вирішувати, що для мене прийнятно.
Пролунав дзвоник, медитація завершилась. Я підвелася, повернулася до крамнички й купила скляну фляжку для води зі словом «любов», щоб тримати її на робочому столі. Це мав бути хоч якийсь перший крок.