Розділ XIV

ІНЕСА ТА ЇЇ САД

Години дві пробиралися Джон Кастелл та Пітер по гранадському шляху. Там, де дорога була рівною, вони бігли і йшли, коли вона ставала важкою, час од часу зупинялися, щоб перевести подих та прислухатися. Але ніч була безмовна — очевидно, ніхто їх не переслідував. Мабуть, бандити, що залишилися живі, вирушили іншим шляхом або ж вирішили, що з них. досить і цієї пригоди, тому не мали більше бажання мати справу з мечем Пітера.

Нарешті над величезною рівниною, огорнутою туманом, почало розвиднятися. Зійшло сонце, розігнало туман, і миль за двадцять подорожні побачили Гранаду, розташовану на пагорбі. Вони глянули один на одного — сумне видовище було: подряпані колючками, замазані кров’ю. Пітер був з непокритою головою — капелюха свого він загубив. Тепер, коли збудження минуло, він почував себе неймовірно кепсько від болю, від утоми та бажання спати. До того ж сонце почало припікати так сильно, що Пітер мало не знепритомнів. Вони змайстрували зі стебел і трави щось на зразок капелюха. Цей головний убір надавав Пітерові такого дивовижного вигляду, що кілька зустрічних маврів вирішило, що він божевільний, і кинулись тікати геть.

Пітер і Кастелл долали щогодини не більше однієї милі, ополіскуючись водою з усіх зустрічних канав. Опівдні спека стала нестерпна. Вони змушені були лягти на відпочинок у затінку якогось дерева, схожого на пальму, і, геть змучені, поринули в сон, схожий на забуття.

Прокинулися вони від голосів і посхоплювались на ноги, видобувши з піхов свої мечі. Вони вирішили, що їх наздогнали бандити. Але замість огидних убивць вони побачили перед собою вісьмох маврів верхи на чудових білих конях, у тюрбанах, у розкрилених плащах, яких Пітерові раніше ніколи не доводилося бачити. Маври спокійно й, очевидно, не без жалощів роздивлялися подорожніх.

— Сховайте свої мечі, сеньйори, — вимовив ватажок чудовою іспанською мовою. Схоже було, що він іспанець, одягнутий по-східному. — Адже нас багато, а вас лише двоє, до того ж ви поранені.

Пітеру і Кастеллу не залишалося нічого іншого, як послухатись.

— Скажіть нам, хоча й немає великої потреби запитувати, — продовжував ватажок, — ви і є ті двоє англійців, що опинилися на “Сан-Антоніо” і врятувалися, коли корабель затонув?

Кастелл кивнув:

— Ми опинилися там, щоб знайти…

— Байдуже, що ви шукали, — перервав його ватажок. — Імена високоповажних дам не повинні згадуватись у присутності невідомих людей. Але ви після цього потрапили в халепу на заїжджому дворі, де цей високий сеньйор поводився дуже хоробро. Ми вже чули цю історію і засвідчуємо свою повагу до людини, яка так володіє мечем.

— Ми вдячні вам, — відповів Кастелл, — але ви в якій справі до нас?

— Сеньйоре, нас послав наш пан, його ясновельможність маркіз Морелла, щоб ми розшукали вас І привезли як його гостей до Гранади.

— Отже, піп розповів, — пробурмотів Пітер. — Я так і думав.

— Ми просимо вас їхати за нами без опору, бо ми не маємо наміру вдаватися до сили щодо таких хоробрих людей, — продовжував офіцер. — Прошу вас сісти на цих коней.

— Я купець, — сказав Кастелл, — і в мене є друзі в Гранаді. Чи можемо ми поїхати до них, якщо ми не хочемо скористатися з гостинності маркіза?

— Ні, сеньйоре, в нас є наказ, а слово маркіза, нашого пана, є тут законом, який не можна порушувати.

— Я гадав, що королем Гранади є Боабділ, — зауважив Кастелл.

— Без сумніву, він король і з волі аллаха буде ним, але маркіз — його родич, до того ж, поки триває перемир’я, він є послом їх величностей короля та королеви Іспанії в нашому місті.

Офіцер подав знак, двоє маврів спішилось, підвели до Пітера та Кастелла своїх коней і запропонували допомогти сісти в сідло.

— Що поробиш, — промовив Пітер, — доведеться їхати. Досить незграбно, бо обидва вони були геть знесилені,

Пітер і Кастелл вилізли на коней і вирушили в супроводі своїх вартових.

Сонце вже хилилося до заходу — вони проспали досить довго, — Ішли вони доїхали до воріт Гранади, муедзини з мінаретів мечетей уже викрикували вечірні молитви.

У Пітера залишилось досить непевне уявлення про столицю маврів, поки вони проїжджали нею, оточені ескортом. Вузькі, покручені вулиці, білі будинки, затулені віконницями вікна, юрби ввічливих і мовчазних людей у розкриленому одязі, різьблені й шпилясті арки та величезні казкові споруди на пагорбах. Від болю та втоми він насилу сприймав будь-що, поки їхав цим величавим і дивовижним містом. Вигляд він мав досить дивний — довгонога постать, уся закривавлена і увінчана дивовижним капелюхом із трави.

Проте ніхто не сміявся з нього. Напевно, тому, що його кумедна зовнішність не заважала в ньому бачити хороброго воїна. А може, сюди дійшли чутки про те, як він працював мечем на заїжджому дворі та на кораблі. В усякому разі, у жителів відчувалася стримана неприязнь до християн, змішана з повагою до хороброї людини, яка потрапила в біду.

Врешті-решт, після тривалого підйому вони опинилися перед палацом, напроти якого стояла величезна фортеця з червоними стінами, що височіла над містом. Пізніше Пітер довідався, що це Альгамбра. Між палацом і фортецею була рівнина. Палац був колосальною спорудою, розміщеною по трьох боках чотирикутника й оточеною садами, де високі кипариси тяглись гострими вершинами до ясного неба. Вершники проминули численні ворота, поки не опинилися на подвір’ї, де слуги зі смолоскипами кинулися їм назустріч. Хтось допоміг Пітерові злізти з коня, хтось провів його мармуровими сходинками, внизу яких бив фонтан, у велику прохолодну кімнату з різьбленою стелею. Після цього Пітер уже нічого не пам’ятав.

Минув час, багато-багато часу — не менше місяця, — перш ніж Пітер розплющив очі й побачив знову навколишній світ. Не можна сказати, що весь цей час він був непритомний — час від часу він упізнавав велику прохолодну кімнату і людей, які розмовляли з ним, особливо чорнооку вродливу жінку в білому головному уборі, яка легко рухалася. Інколи йому здавалося, що це Маргарет, і все-таки він знав, що це не вона, бо жінка не була схожа на Маргарет. Пітер пригадав, що раз чи два бачив схилене над ним погордливе і гарне обличчя Морелла; той нібито хотів довідатись, чи залишиться Пітер живий. Пітер намагався підвестися, щоб поборотися з ним, але його вкладали назад м’які, білі, навдивовижу міцні жіночі руки.

Тепер же, коли Пітер остаточно прийшов до тями, він побачив цю жінку, яка сиділа поруч з його ліжком; сонячний промінь, що пробивався крізь горішнє вікно, освітлював її обличчя. Вона сиділа, підперши рукою підборіддя, з цікавістю роздивлялася його. Він заговорив з нею ламаною іспанською мовою, бо, невідомо звідки, він знав, що вона не розуміє по-англійськи.

— Ви не Маргарет, — промовив він.

Задума вмить зникла з її обличчя, вона пожвавішала і підійшла до нього. Вона мала дуже граціозний стан.

— Ні, ні, сказала вона, схиляючись над ним і торкаючись своїми тонкими пальцями його чола, — мене звуть Інеса. Ви все ще марите, сеньйоре.

— Яка Інеса?

— Просто Інеса, — відповіла вона, — Інеса, жінка із Гранади, решта забуто. Інеса, доглядальниця за хворими.

— Тоді де ж Маргарет, англійка Маргарет?

Йому здалося, що тінь таємниці огорнула обличчя жінки і її голос перемінився, коли вона відповідала — в ньому не вчувалося правдивості. Чи це видалось його розумові, що став гострішим від гарячки?

— Я не знаю ніякої англійки Маргарет. А ви кохаєте її, англійку Маргарет?

— Так, — відповів Пітер. — її украли в мене. Вона жива чи померла?

— Я вже сказала вам, сеньйоре, що я нічого не знаю, але, — і знову її голос став природним, — я зрозуміла, що ви кохаєте когось, судячи зі слів під час хвороби.

Пітер подумав трохи. Він почав дещо пригадувати:

— А де Кастелл?

— Кастелл? Це ваш супутник, чоловік з пошкодженою рукою, схожий на єврея? Я не знаю, де він. Напевне, в іншій частині міста. Я гадаю, що його відправили до його друзів. Не питайте мене про це, я всього-на-всього ваша доглядальниця. Ви були дуже хворі, сеньйоре. Погляньте. — І вона подала йому маленьке люстерко, зроблене з полірованого срібла, але, зрозумівши, що він надто кволий, щоб узяти його, потримала люстерко перед його обличчям.

Пітер побачив себе в люстерку й важко зітхнув — його обличчя було мертвотно бліде й виснажене.

— Добре, що Маргарет не бачить мене, — промовив він і спробував посміхнутися, — з бородою, та ще з якою! Як ви могли доглядати за таким страшним чоловіком?

— Мені ви не видалися страшним, — м’яко відповіла вона. — Крім того, це моє заняття. Але вам не можна розмовляти, ви повинні відпочивати. Випийте ось це і відпочивайте.

Вона подала йому суп у срібній чашці. Пітер охоче проковтнув його і заснув.

Через декілька днів, коли Пітер почав видужувати, прийшла його чудова доглядальниця і сіла поруч з ним, з жалем поглядаючи на нього своїми ніжними східними очима.

— Що сталося, Інесо? — спитав Пітер, звернувши увагу на її сумне обличчя.

— Сеньйоре Педро, коли ви вперше прокинулись після тривалого сну, ви говорили зі мною про якусь Маргарет, чи не так? Я довідувалася про цю донну Маргарет, і в мене для вас погані новини.

Пітер зціпив зуби і промовив:

— Кажіть найстрашніше.

— Ця Маргарет мандрувала з маркізом Морелла.

— Він украв її, вирвалось у Пітера.

— Гай-гай, може бути. Та в Іспанії, й особливо тут, у Гранаді, це навряд чи врятує честь тієї, про яку відомо, що вона подорожувала з маркізом Морелла.

— Тим гірше буде для маркіза Морелла, коли я знову зустріну його, — люто пробурмотів Пітер. — Що ви ще хотіли мені розповісти, Інесо?

Вона з цікавістю поглянула на його змарніле, суворе обличчя.

— Погані новини. Я вже вам сказала, що погані. Кажуть, що цю сеньйору якось знайшли мертвою біля підніжжя найвищої вежі палацу маркіза. Чи упала вона, чи її скинули, ніхто не знає.

Пітер задихнувся. Запала мовчанка. Потім він запитав:

— Ви бачили її мертву?

— Ні, сеньйоре. Інші бачили.

— І доручили вам переказати мені. Інесо, я не вірю цьому. Якби донна Маргарет, моя наречена, померла, я б знав про це. Але серце мені підказує, що вона жива.

— Ви так вірите своєму серцю, сеньйоре? — озвалась жінка, і в її голосі вчувся відтінок захоплення.

— Так, я вірю, — відповів він, — у мене не залишилося нічого іншого, а це не така вже погана підтримка.

Пітер замовк, тільки згодом, через деякий час запитав:

— Скажіть мені, де я перебуваю?

— У в’язниці, сеньйоре.

— Ось як? У в’язниці, з прекрасною жінкою як тюремником та іншими прекрасними жінками, — він показав на гарну дівчину, яка щось принесла до кімнати, — як служницями. Та й сама в’язниця непогана. — Він обвів поглядом мармурове склепіння, прикрашене чудовим різьбленням.

— Там, за дверима, вже не жінки, а чоловіки, — відповіла вона з усмішкою.

— Мабуть. Адже полонених можна зв’язувати мотузками і з шовку. Ну, а кому належить ця в’язниця?

Інеса похитала головою:

— Я не знаю, сеньйоре. Мабуть, королю маврів. Адже ви самі казали, що я лише тюремниця.

— Тоді хто ж вам платить?

— Можливо, мені взагалі не платять. Можливо, я служу з любові, вона швидко глянула на нього, — або з ненависті. — Коли вона вимовила ці слова, обличчя її змінилося.

— Я сподіваюсь, не з ненависті до мене, — мовив Пітер.

— Ні, сеньйоре, не з ненависті до вас. За що я можу ненавидіти вас, такого безпорадного й такого славного?

— Справді, за що? Тим більше, що я такий вдячний вам — адже ви виходили мене й повернули до життя. Але тоді навіщо приховувати правду від немічної людини?

Інеса огляділась довкола. В кімнаті в цю хвилину, крім них, нікого не було. Вона нагнулась до Пітера і прошепотіла:

— Вас ніколи не примушували приховувати правду? Я по вашому обличчю бачу, що ні. До того ж ви не жінка, не заблудна жінка.

Якийсь час вони дивилися у вічі одне одному, потім Пітер запитав:

— Донна Маргарет справді померла?

— Я не знаю, мені так сказали. — І, ніби перелякавшись, що вона викаже себе, Інеса відвернулася й швидко вийшла з кімнати.

Минали дні. Пітер потроху почав одужувати. Але йому так і не вдалося з’ясувати, де він перебуває й чому. Все, що він знав, зводилось до того, що він був бранцем у розкішному палаці. Та в цьому він не був упевнений — стрілчасті вікна однієї зі стін були замуровані. До нього ніхто не приходив, за винятком прекрасної Інеси та мавра, який або був глухий, або не розумів по-іспанськи. Щоправда, були ще жінки, служниці, всі як одна вродливі, але їм не дозволялося наближатися до нього. Пітер бачив їх лише здалеку.

Таким чином, єдиною співрозмовницею Пітера була Інеса, і їхні стосунки дедалі ставали дружніші. Тільки одного разу вона наважилася підняти краєчок вуалі, за якою ховались її думки. Минуло багато часу, перш ніж Інеса стала більше довіряти Пітерові. Щодня він ставив перед нею запитання, і щодня вона без тіні роздратування чи бодай досади уникала прямої відповіді. Обоє добре розуміли, що кожен з них намагається перехитрити іншого, та поки що Інеса мала перевагу в цій грі, яка їй, мабуть, подобалась. Пітер розпитував її про безліч речей — про іспанське королівство, про мавританський двір, про небезпеку, що загрожує Гранаді, вона мала пережити облогу. Всі ці питання вони обговорювали разом, при цьому Інеса виявляла неабиякий розум. Тому-то Пітер був поінформований про політичні події, що відбувалися в Кастилії та Гранаді, і досить серйозно поліпшив свої знання іспанської мови.

Проте, коли він несподівано — а це він робив за будь-якої слушної нагоди — знову запитував її про маркіза Морелла, про Маргарет чи про Кастелла, вираз її обличчя змінювався, вона ніби німіла.

— Сеньйоре, — мовила якось сміючись Інеса, — ви хочете довідатись про таємницю, яку я, може, й розкрила б вам, якби ви були моїм чоловіком або коханцем, але ви не можете розраховувати на те, щоб довідатись про неї від доглядальниці, життя якої залежить од того, як вона її береже. Це не значить, що я хочу, аби ви стали моїм чоловіком чи коханцем, — додала вона, нервово сміючись.

Пітер серйозно подивився на неї.

— Я знаю, що ви не хочете цього, — сказав він, — чим би я міг привабити таку чарівну і вродливу жінку, як ви?

— Проте ви, здається, привабили англійку Маргарет, — швидко й роздратовано відповіла вона.

— Приваблював, ви маєте на увазі. Адже ви казали мені, що вона померла.

Зрозумівши, що вона припустилась помилки, Інеса прикусила губу.

— Але, — продовжував Пітер, — хоч це, певне, не так важливо для вас, я маю сказати, що ви зробили мене своїм гарним другом.

— Другом? — перепитала Інеса, широко розкривши свої великі очі. — Про що ви кажете? Хіба така жінка, як я, може знайти друга в чоловікові, молодшому за шістдесят років?

— Схоже на те, — усміхнувся Пітер.

Легко вклонившись йому, Інеса вийшла із кімнати. Через два дні вона з’явилася знову, очевидно, дуже занепокоєна.

— Я вже думав, що ви зовсім залишили мене, — зустрів її Пітер. — Дуже радий вас бачити. Я стомився від цього глухого мавра і від цієї розкішної кімнати. Мені хотілося б подихати свіжим повітрям.

— Я здогадувалася про це і прийшла, щоб провести вас у сад.

Пітер підскочив од радості, схопив свій меч, якого дозволили залишити, й почав його налаштовувати.

— Він вам не знадобиться, — зауважила Інеса.

— Я думав, що він мені не знадобиться й на тому заїжджому дворі… буркнув Пітер.

Інеса зареготала і поклала руку на його плече.

— Слухайте, мій друже, — прошепотіла вона, — ви хочете погуляти на свіжому повітрі, чи не так? Окрім того, вас дещо цікавить. І я хочу розповісти вам. Але тут я не смію цього робити — стіни теж мають вуха. Ну, а коли ми гулятимемо в саду, чи не буде для вас тяжким покаранням обняти мене за талію? Адже вам ще потрібна допомога.

— Запевняю вас, що це аж ніяк не буде для мене покаранням, — усміхнувся Пітер. Зрештою, він був чоловік, до того ж молодий, а талія в Інеси теж була чудова, як і вона сама. — Проте, — додав він, — це можуть неправильно витлумачити.

— Абсолютно правильно, я й хочу, щоб це було неправильно витлумачено. Не мною, звичайно. Адже я знаю, що анітрохи не цікавлю вас і що ви з таким самим задоволенням обнімете цю мармурову колону.

Пітер спробував заперечити їй, але Інеса зупинила його.

— О, не намагайтесь обманювати, у вас це навряд чи вийде! — роздратовано промовила вона. — Якби у вас були гроші, ви спробували б заплатити мені за ваш догляд, і хтозна, я, можливо, взяла б їх. Зрозумійте: або ви повинні зробити те, що я кажу, тобто вдавати закоханого, або нам не можна йти разом у сад.

Пітер усе ще вагався, підозрюючи змову, але Інеса нахилилась до нього так, що її вуста майже доторкнулися до його вуха, і прошепотіла:

— Я не можу сказати вам, яким чином, але можливо, — я повторюю: можливо, — вам пощастить побачити останки донни Маргарет. Ну, ось, — додала вона, гірко усміхнувшись, — тепер ви цілуватимете мене весь час, чи не так? Нетяма, не сумнівайтеся. Скористайтеся з цієї нагоди, може, вона не повториться.

— З якої нагоди? Поцілувати вас? Чи щось інше?

— Це ви побачите, — відповіла вона, знизавши плечима. — Ходімо.

Пітер, вагаючись, пішов за нею. Інеса провела його в кінець кімнати до дверей, угорі яких був потаємний отвір для спостереження. За дверима з кривою шаблею напоготові в руці стояв високий мавр. Інеса йому щось сказала, і він, відсалютувавши їй шаблею, пропустив їх до кручених сходів. Унизу були другі двері. Інеса постукала чотири рази. Брязнули засуви, повернувся ключ, і чорношкірий вартовий відчинив їх. За дверима стояв інший мавр, теж з шаблею в руці напоготові. Вони пройшли повз нього, звернули праворуч маленьким коридором, що закінчувався кількома сходинками, і опинилися перед третіми дверима. Тут Інеса зупинилась.

— А тепер, — сказала вона, — приготуйтесь до випробування.

— До якого випробування? — спитав Пітер, спираючись на стіну: в ногах була слабкість.

— До цього, — відповіла Інеса, показуючи на свою талію, — й до цього, — і вона торкнулася кінчиками своїх тонких пальців пухлих червоних уст. — Може, ви хочете трохи попрактикуватись, мій новий англійський лицарю, перш ніж вийдемо? Боюсь, що ви робитимете це незграбно й не зумієте зіграти свою роль.

— Я гадаю, — зауважив Пітер, бо збагнув гумор усієї ситуації, що така практика для мене дещо небезпечна. Це може вам завчасно надокучити. Я відстрочу цю приємність до того, коли ми опинимось у саду.

— Я так і думала, — промовила Інеса. — Але дивіться, ви маєте гарно зіграти роль, інакше постраждаю я.

— Мені здається, що я теж можу постраждати, — пробурмотів Пітер, але не так тихо, щоб Інеса не розчула його слів.

— Ні, мій друже Педро, — обернулась вона до Пітера, — в таких фарсах страждає жінка. Вона розплачується, а чоловік зникає, аби грати інший фарс. — І, не мовлячи більше ні слова, Інеса штовхнула двері.

Варти тут уже не було.

Перед ними був чудовий сад. Довкола височіли конусоподібні кипариси та апельсинові дерева, а всипані цвітом кущі наповнювали м’яке ніжне повітря духмяним запахом. Із пащек кам’яних левів струменіли фонтани. У різних куточках саду було влаштовано альтанки, на кам’яних лавах лежали кольорові подушки. Це справді був східний куточок утіх. Пітер ніколи не бачив нічого подібного. До того упродовж довгих, нудних тижнів хвороби він не бачив ні неба, ні квітів. Сад був абсолютно ізольований, його оточувала висока стіна, і лише в одному місці між двома кипарисами здіймалася вежа із червоного каміння, без вікон. Вона примикала до якоїсь іншої споруди.

— Це гаремний садок, — прошепотіла Інеса. — Багато коханок літало тут у щасливі літні дні, поки не надходила зима й метелики гинули.

Інеса опустила на обличчя вуаль і почала спускатися вниз.