Земний хресний шлях церков України
Однією з перших під нещадний більшовицький удар потрапила церква, що розглядалася цією атеїстичною силою як нице гальмо на шляху до соціально-економічного та культурного прогресу суспільства. Утім, якими б часом теоретично вмотивованими не були погляди атеїстичної за своїми переконаннями верхівки більшовицького проводу, запроваджувалися вони в життя руками на загал малоосвіченої маси, що поволі сповзала в безодню варварського шалу.
Вагому роль у підігріванні погромницьких настроїв у середовищі рядових більшовиків відігравали звинувачення православної церкви, передусім патріарха Тихона, у ворожості до радянської влади та сприянні англо-американським імперіалістам. Стосунки у радянської влади з православною церквою в особі її первосвященика не склалися з перших кроків. Не в змозі спокійно спостерігати за більшовицькими погромами, щиро переживаючи муки сотень тисяч віруючих, Патріарх Московський і всієї Русі Тихон 19 січня 1918 р. виступив із посланням з нагоди відкриття Помісного собору російської православної церкви (РПЦ). В історію це послання увійшло як анафема керівників більшовицького перевороту. У ньому, зокрема, йшлося: «…Забуто і знехтувано заповіді Христові про любов до ближніх: щоденно доходять до нас звістки про жахливі і звірячі винищення людей. І все це здійснюється з нещадною жорстокістю, без будь-якого суду і з нехтуванням будь-якого права і законності. Схаменіться, безумці, припиніть ваші криваві розправи. Адже те, що чините ви, не лише жорстока справа: це — воістину справа сатанинська…»[395]
Подовжуючи лінію секуляризації суспільно-політичного життя, більшовики відповіли на церковну критику декретом Раднаркому РСФРР про відокремлення церкви від держави та школи від церкви (23 січня (5 лютого) 1918 р.). 19 січня 1919 р. у зайнятому Червоною армією Харкові його затвердив і маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим, що був створений більшовиками для прикриття своєї агресії проти УНР. Декретом було проголошено відокремлення церкви від держави, заборонено обмеження свободи совісті, скасовано релігійні обряди й церемонії в державній сфері, включно з релігійною клятвою або присягою, заборонено ухилятися від виконання громадянських обов’язків з огляду на релігійні переконання, передано акти громадянського стану у виключне розпорядження світської влади, позбавлено церковні та релігійні товариства переваг і державних субсидій, які вони мали за царату. Церковне майно проголошувалося «народним надбанням». 9-й пункт Декрету проголошував відокремлення школи від церкви, викладання предметів релігійного характеру заборонялося. Церковно-монастирське майно згодом передавалося під керівництво Наркомату соціального забезпечення. Земельні, лісові угіддя, маєтки, будинки та храми передали у користування місцевих рад. Останні набули право передавати їх у користування релігійним громадам.
Утім, як і більшість тогочасних більшовицьких постанов, рішення стосовно церкви були написані езоповою мовою: заборона обмеження свободи совісті означала свободу войовничого атеїзму, свобода віросповідання натомість була відсутньою. Проголосивши відокремлення церкви від держави, влада натомість активно (гласно і негласно) втручалася в церковні справи. Отож, насправді йшлося про ізоляцію церкви від впливу на суспільно-політичне життя, а не про незалежність церкви від більшовицької держави. Навіть більше, церкви невдовзі опинилися під щільним ковпаком чекістів, які увійшли до складу церковних громад та організацій таємних співробітників, відстежували кожен крок церковників. Своє справжнє ставлення до релігійного питання В. Ленін висловив 19 березня 1922 р. в листі до В. Молотова для членів Політбюро ЦК РКП(б), коли радив не обмежуватися «свідомою критикою релігії, а дати найрішучішу і нещадну битву чорносотенному духовенству; чим більше представників реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Придушити його опір треба з такою жорстокістю, щоб воно не забувало цього протягом кількох десятиріч»[396].
Церковники зі своїми несхвальними висловлюваннями щодо більшовицького почту та анафемами погромникам перетворилися на жертв не лише нещадної кампанії публічного щельмування й компрометування, а й фізичного знищення. За неповними підрахунками російських істориків, із жовтня 1917 р. до кінця 1921 р. жертвами більшовицького терору стали понад 10 тис. священиків та найбільш активних мирян.
Утім, відділенням церкви від держави справа не закінчилася. У міру стабілізації режиму влада розгорнула потужну пропагандистську й агітаційну кампанії, що підкріплювалися розкладницькою роботою сексотів та цілих чекістських підрозділів, курованих особисто Ф. Дзержинським. Не менш непримиренну атеїстичну позицію посіла решта більшовицьких очільників, зокрема керівник восьмого (релігійного) відділу наркомату юстиції П. Красіков, який у 1919 р. прогнозував, що за п’ять років релігія буде знищена й витравлена з народної душі.
Цій же меті підпорядковувалося і послідовне знищення матеріальної підоснови існування церкви як засади її самостійної позиції та фізичного існування. «Розкуркулювання» церков зазвичай рядилося в шати гуманістичних акцій: приміщення і церковні цінності реквізували «для народних потреб» — під школи, лікарні, дитячі, народні й селянські будинки. Урешті, і масовий голод 1921–1923 рр. більшовики використали з метою знищення церкви.
Страшний голод, який охопив Україну не в останню чергу завдяки безвідповідальності й безгосподарності більшовицьких емісарів, був використаний ними для підважування суспільного авторитету й економічного підґрунтя діяльності церков. Коли взимку 1921–1922 рр. фізичні сили українського села доходили межі, коли все живе і придатне для споживання було з’їдене, споживання сурогатів стало нормою, залишилося 10–15 % худоби, хати продавали за три мішки борошна, смерті від голоду складатися у значні цифри, а решта опухлих від голоду селян жила з єдиною думкою про шматочок хліба, в Україні та Росії розгорнулася істерія навколо неймовірних багатств, захованих церквою від людей, що бідували. Власне, більшовики ініціювали кампанію безпринципного нацьковування доведених до відчаю людей на церковників, яких між іншим звинуватили в голоді як такому. За допомогою пишних фігур слова на винуватців катастрофічного стану продуктивних сил перетворилися не більшовики з їхньою політикою воєнного комунізму та реквізиціями, які забирали останнє у селян, а панотці, які казали про недолугість і катастрофічні наслідки такої політики. Серед таких був, скажімо, священик Троїцької церкви на Полтавщині Василь Зеленцов. Він, зокрема, зазначав відсутність правової бази безконтрольного вивезення продовольства за кордон, наголошував, що спочатку слід було б реквізувати домашні цінності переможців громадянської війни та спекулянтів, а вже потім дивитися в бік церковного майна. Відкрита й смілива критика на адресу влади, а також та обставина, що до рук Зеленцова якимось чином потрапила таємна незашифрована телеграма на адресу ДПУ Харкова за підписом начальника Полтавського губвідділу ДПУ Лінде про хід кампанії, зміст якої завдяки йому став відомий місцевому священству, і стали причиною персональних репресій. У серпні 1922 р. він був засуджений до вищої міри покарання, яка з огляду на негативний суспільний резонанс була замінена на п’ятирічне ув’язнення, згодом — у нову кримінальну справу, соловецьке ув’язнення, рішення колегії ОДПУ від 22 жовтня 1928 р. про заслання до Сибіру, де сліди волелюбного батюшки загубилися[397].
Урешті винуватці голоду в засобах масової інформації помінялися місцями. Преса рясніла замітками про величезні багатства церкви (включаючи прискіпливо перераховані спирт і діжки червоного вина), про змову попів із білогвардійцями і наостанок висновками більшовицьких теоретиків, на кшталт А. Луначарського, про те, що народ, який багато століть накопичував церковні цінності, нині за допомогою радянського уряду має всі права прийти і взяти їх, як зазначалося, «не на війну і не на політику, а на боротьбу з голодом». Політика, політика і нічого окрім політики стала підосновою майбутнього погрому.
Не відвернули його і жести доброї волі, такі як пастирський лист патріарха Тихона 19 лютого 1922 р., яким дозволялося парафіяльним радам дарувати у фонд допомоги голодуючим церковні предмети, що не мали літургійного та обрядового значення. Помилився б той, хто наївно вважав, що це зупинило б більшовиків. Їхнє атеїстичне, утім значною мірою традиційне, світосприйняття спрямовувалося на знищення церкви не лише ідеологічно, а й так само обрядово. Отож, для переважної більшості неписьменних антирелігійників, які щиро були впевнені, що поп без кадила втрачає свою сакральну владу над народом, реквізиція того кадила перетворилася на ідею-фікс порядку денного.
У найтяжчі місяці весни—літа 1922 р. на повну силу запрацювали губернські комісії з вилучення церковних цінностей, а також таємні підготовчі комісії, що до складу яких в обов’язковому порядку мали входити начальники військових частин. Влада не просто не виключала застосування військової сили для вилучення церковних багатств, а готувалася до цього. Утім, з не меншою ґрунтовністю готувалася вона до того, аби все виглядало як ініціатива мас. Парторги організовували виступи голодуючих з відповідними вимогами до церкви, на робітничих зборах демонстрували кінофільми та фотознімки про наслідки голоду.
Робітництво, яке наївно гадало, що реквізиція церковних цінностей дасть змогу не просто покращити становище голодуючих, а й полегшити тягар податків, зборів та пожертвувань, підтримало їхні палкі промови. Не мало ілюзій хіба що селянство, яке на той час було об’єктом найжорстокішого свавілля з боку революційних органів на селі та військових частин. Воно на загал виступило на боці церкви.
Справжня мета більшовицької влади уприявнилася після зіткнень у Шуї 19 березня 1922 р. Тоді вкрай вузьке коло наближених дістало змогу ознайомитися із власноручними нотатками і розпорядженнями В. Леніна, які супроводжувалися грифом «Цілком таємно» і приміткою «в жодному разі копій не робити». У них як завжди прагматичний вождь світового пролетаріату у властивій йому скрупульозній манері радив скористатися голодом для блискавичного вилучення церковних цінностей, не зупиняючись перед придушенням опору, для вирішення низки тактичних і стратегічних завдань. По-перше, під прикриттям кампанії, на його думку, варто було розстріляти якомога «більшу кількість представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії… треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати»[398]. По-друге, забезпечити владу кількома сотнями мільйонів золотих карбованців. Довершувала розпорядження цілком відверта репліка: «Без цього фонду ніяка державна робота взагалі, ніяке державне будівництво зокрема і ніяке відстоювання своєї позиції, в Генуї особливо, зовсім немислимі»[399]. Отож, голод виступив лише прикриттям для принаймні нейтралізації селян під час кампанії експропріації церкви. Левова ж частка вилученого майна пішла не на подолання наслідків національного лиха, а на створення золотовалютного резерву більшовицької влади, що дав їй змогу закріпитися не лише в країні, а й зміцнити свої міжнародні позиції, укотре позиціонувавши себе захисником стражденних і нужденних.
Утім, життя, як водиться, було набагато вигадливішим за розмірковування навіть непересічних політичних діячів. У виконанні місцевих активістів акція часто-густо перетворювалася на страшний фарс чи банальний погром. Так, розпечатавши раку зі святими мощами в Олександрівському монастирі, озброєний загін ВНК конфіскував із монастирських сховищ 40 пудів срібла і розділив їх поміж місцевим комбідом, музеєм та губЧК. Чимала частка дорогоцінностей банально осідала в кишенях підприємливих чекістів. Україною ширилися чутки про те, що пограбовані цінності потрібні не на спасіння голодуючих, а для забезпечення втечі комуністів за кордон, підготовки до війни тощо. Урешті, вони були недалекими від істини. Грабуючи церкви та отримуючи закордонну допомогу від АРА для населення, що голодувало, більшовицький уряд водночас не припиняв вигідного хлібного експорту: упродовж 1923 р. було продано 16 млн. пудів хліба, зокрема 6 млн. — з України[400].
В Україні Центральну комісію з вилучення церковних цінностей очолив М. Скрипник — співробітнику ВНК—ДПУ було відведено роль оперативного керівника кампанії. Отже, у надзвичайно стислі строки керівними партійними органами як у центрі, так і на місцях було вироблено стратегію вирішального наступу на позиції православної церкви.
Відбулися масові арешти та судові процеси над церковниками за приховування церковного майна, маніфестації за участі озброєних гарнізонів із плакатами «Церковні цінності для врятування життя голодуючих», опрацювання та взяття розписок із церковників за відповідальність у разі виникнення ексцесів. Урешті кампанія пройшла Україною без вагомих ускладнень: давалися взнаки і важкий фізичний стан населення, і втома від багатьох років безперервних потрясінь. Кілька резонансних справ (зокрема, справа протоієрея Хрестовоздвиженської церкви м. Катеринослав Федора Романовського, який отримав 1 рік позбавлення волі, та його «спільників», зіткнення з віруючими у с. Твердохлібівка Кременчуцької губернії, процес над духовенством Святогірського монастиря та засудження до смертної кари чотирьох римо-католицьких священиків Кам’янця-Подільського, один із яких помер від тифу, а решта були помилувані) виявили розгубленість і дезорієнтованість населення. Найбільшою перемогою більшовиків виявилося на тому етапі навіть не вилучення таких необхідних цінностей, а дискредитація церкви та розкол у православ’ї.
Посилаючись на принципи гуманізму, партія організувала наймасштабнішу в історії кампанію державного пограбування церков, при цьому ще й організувавши в засобах масової інформації їх суспільну дискредитацію. У низці інших цьому була підпорядкована й справа катеринославського архієпископа Агапіта, у саду якого під час обшуку в ніч із 12 на 13 листопада 1922 р. знайшли церковні цінності. Звинувачений у співробітництві з усіма попередніми властями, Агапіт був усунений з посади. Невдовзі у в’язницях опинилися всі вищі церковнослужителі Катеринославщини — Іоанікій, Серафим, Сергій, Онуфрій. У серпні 1922 р. завершився аналогічний публічний процес над архієпископом павлоградським. Після сфабрикованих процесів на Катеринославщині не лишилося жодного тихонівського єпископа РПЦ.
У ОДПУ СРСР та ДПУ УСРР було створено спеціальне відділення з роботи із церковниками та сектантами. Перелік напрямків його діяльності був доволі розлогим: агентурно-оперативна робота, формування списків духівництва та мирян, інформаційно-аналітична робота. Завдяки таким підрозділам очільники партійно-радянської вертикалі знали до найменших подробиць усе, що відбувалося в церковних громадах. Навіть більше — через розгалужену агентурну мережу вони мали можливість спрямовувати їхню життєдіяльність у бажаному для себе напрямку. Упродовж кількох років вони мали намір розвалити церковні організації зсередини. З цією метою вони підтримали церковний розкол, ставши на бік православних радикалів — обновленців, апологетів «Живої церкви». Натомість чекісти непримиренно винищували протестантські осередки, які перебували на радикально антибільшовицьких позиціях.
Перша половина 1920-х рр. перетворилася для українського суспільства на затяжний болісний стрес, який повною мірою позначався в духовній царині. Курйозних прикладів виявлення апокаліптичних настроїв у середовищі українського селянства, яке трактувало більшовицький переворот як передвісник приходу влади антихриста, не бракувало. У с. Мар’їнка на Катеринославщині громада іоаннітів іще у 1920–1921 рр. організувала сільськогосподарський колектив, при чому його очільниця — Карагачева — проголосила себе богородицею. 1926 р. мар’їнська «богородиця» разом із двома активістами була вислана на Соловки, однак і після цього виразно антирадянська риторика в колективі не припинялася. Рада колективу (з 15 осіб) не бажала брати участь ані у самообкладанні, ані в хлібозаготівлі, ані в селянській позиці. Зваживши на небажаний приклад, партійно-радянський апарат вирішив ліквідувати доволі ефективний, як за радянськими мірками, з економічного погляду колектив й реквізувати його майно (у колективному користуванні 274 колективістів перебувало 20 верблюдів, 36 коней, 40 корів, 100 свиней, 300 вівець, чимало збіжжя). Після кількох арештів та цинічного шантажу надісланого в громаду співробітника ДПУ іоанніти підписалися на позику індустріалізації та здали державі 2 тис. пудів хлібу.
Значно підваживши засади існування церкви на початку 1920-х рр., влада змушена була відступити, утім, певне пом’якшення чекістського тиску в контексті непу не означало «замирення» між владою і церквою. Це була лише передишка для згуртування сил. Розкладницька робота в середовищі церков не припинялася ані на день.
Характерним зліпком часу стала справа настоятеля Свято-Преображенського собору в м. Сталіно Дмитра Полікарпова, датована травнем 1926 р. Панотець, який упродовж 1911–1917 рр. був священиком собору Зимового палацу і якого щороку запрошували до Царського Села, являв собою очевидну небезпеку для нової влади. Й передовсім не через свою нібито контрреволюційну діяльність, а як живий носій того досвіду і тих свідоцтв про знищений більшовиками світ, якого, зважаючи на масовість аудиторії їх поширення, залишати на місці було просто-таки недалекоглядно. Саме про це, здається, мислило партійно-радянське керівництво Юзівки. Пошита білими нитками справа призвела до арешту та ізоляції чоловіка поважного віку. Утім, на той час авторитет духовного отця та самовідданість церковних громад іще були на високому рівні: 3 серпня 1926 р. натовп із майже чотирьохсот прихожан намагався звільнити священика. Розганяти його довелося силами частини особливого призначення та пострілами в повітря. Полікарпова відіслали спочатку до Харкова, згодом до Москви, а звідтіля — до Казахстану, де його сліди загубилися. Постраждала також і частина «заколотників».
Послідовний, хоча й не такий відвертий, як упродовж 1917–1922 рр., наступ на церкву був зовсім не випадковим: в умовах монопартійного більшовицького диктату та знищення політичного підпілля саме церква лишалася найбільш небезпечним осередком об’єднання великих соціальних груп та поширення в них антипартійних настроїв. Для їх нейтралізації застосовувався широкий інструментарій чекістського впливу: від впровадження в церковні організації сексотів, інформаторів та агентів-провокаторів, підкупу та вербування священиків, маніпуляцій на внутрішньо-церковних та особистісних конфліктах, широкої громадської дискредитації, організації кампаній суспільного цькування та економічного тиску до перетворення священиків на своєрідну радянську «касту недоторканних», позбавлених реальних громадянських прав і свобод.
Важливим напрямком радянської роботи була протидія впливові римо-католицького духовенства на паству, що залишався надзвичайно потужним попри всі утиски влади. Не спромігшись організувати скільки-небудь помітного безвірницького руху, влада зробила ставку на розкладально-провокативну роботу органів влади та структур ДПУ—НКВС щодо кліру й вірних РКЦ. Підкупом і залякуваннями священиків змушували зрікатися сану й публікувати повідомлення про це в місцевих газетах. Лише упродовж року (з травня 1924 р. по квітень 1925 р.) кам’янець-подільська газета «Червоний кордон» принаймні 22 рази публікувала антирелігійні заяви колишніх священиків, дияконів, дяків, церковних старост. Для цього навіть створили окрему рубрику під промовистою назвою «Втікають з табору чорних». Систематично друкували матеріали, спрямовані проти душпастирів Римо-католицької церкви регіону, які радянські журналісти та спецкори, мало переймаючись відповідністю дійсності, штампували на замовлення партійних і чекістських органів. «Контрреволюция под маской ксёндза» — з такими заголовками побачила світ ціла серія статей, які переконували мешканців прикордонних регіонів: католицька церква є ворогом пролетарської держави[401].
І священнослужителі-відступники, і ті, хто залишався вірним церкві, перебували на спеціальному обліку НКВС. У звітах відомства не без задоволення відзначалося, що впродовж 1925 р. у республіці зреклися сану 226 «служителів культу» — назагал православних дяків і дияконів. Серед них траплялися й католики — церковні старости, органісти, проте не було жодного ксьондза, а це означало для ДПУ—НКВС УСРР, що вони «пасуть задніх», порівняно з колегами з сусідньої Білорусії, в послужному списку яких на той час був римо-католицький душпастир-зреченець.
Урешті й українським чекістам вдалося підправити своє спаплюжене реноме. Першим, хто пішов на цей безповоротний крок, став вікарний ксьондз Проскурівського костьолу Євген Перкович (1875–1938 рр.). Відкритого листа про зречення від духовного сану й релігії він підписав 3 січня 1927 р. За два дні зречення оприлюднила газета «Червоний кордон»[402]. Утім, цього українським дзержинівцям було замало — вони прагли перетворити персональний відступ на подію великого громадського значення. 16 січня 1927 р. декларація Є. Перковича з’явилася в республіканському польськомовному часописі «Sierp» і стала відомою по всій УСРР.
Зречення панотця дійсно перетворилося на непересічну подію — інакше як Іудою Перковича на Поділлі не називали. Побоюючись відповідних акцій з боку колишніх прихожан і маючи далекі плани на загнаного в глухий кут колишнього ксьондза, чекісти вивезли його до тогочасної столиці — Харкова. Навесні 1927 р. Є. Перкович за призначенням завідувача Польбюро ЦК КП(б)У С. Лазоверта з’явився у Києві, у редакції «Sierpa». Нового співробітника газети влаштували до готелю «Новая Россия», де він після місячного відпочинку з квітня приступив до роботи. До кінця 1927 р. з-під його пера вийшли антирелігійна брошура й кілька статей, розтиражованих виданнями «Sierp», «Glos mlodziezy» та журналом «Безвірник». Справедливості заради слід відзначити, що Є. Перкович уникав прямолінійності войовничого атеїзму, пропонуючи м’які методи впливу на свідомість віруючих, виходячи з того, що «належить, враховуючи особливо роздмуханий фанатизм тих читачів, потрактувати релігію у «делікатний» спосіб, то значить згладжувати кути, наприклад, вести мову, заперечуючи «таїнства й догмати», не гостро й беззастережно, а наголос наразі робити на непевності, на великій сумнівності догматів, великій «правдоподібності» шкідливості, що випливає з усіх отих речей для суспільства й для самого віруючого»[403]. Власні твори екс-ксьондз підписував вигаданими іменами, а їхній антикатолицький зміст маскував цікавими сюжетами[404].
Робота, аналогічна тій, яку компартійна влада довірила Перковичу, вигадливо і планомірно запроваджувалася в усіх етнорелігійних громадах. Упродовж 1920-х рр. радянська періодика не покладаючи рук працювала над тим, щоб тісно ув’язати в свідомості всіх етнічних спільнот нероздільність нового радянського способу життя, секуляризації приватного та громадського побуту. Власне, аналіз масових джерел дозволяє стверджувати, що атеїзація життя та радянізація розглядалися як поняття синонімічні. І подекуди вона приносила перші плоди: сільські дописувачі із захопленням повідомляли, що «по багатьох селах у хатах навіть позапартійних селян замість ікон висять портрети проводарів революції: товаришів Леніна, Зінов’єва та ін.»[405]
Найбільш вигадливими були рекомендації євсекцій ЦК ВКП(б) та ЦК РКСМ, які вже 1922 р. пропонували місцевим осередкам «центр ваги пропаганди перенести не на боротьбу з релігійними переконаннями, а в побутову площину. Головну увагу, — наголошував циркуляр ЦК РКСМ, — треба звернути на те, щоби збудити в єврейському молодому робітникові активний протест проти участі в релігійних обрядах і вирвати його з-під впливу старозавітної сім’ї»[406]. На противагу релігійним святам вводили нові радянські свята, які намагалися перетворити «з днів офіційного відпочинку на дійсно вкорінені в побут свята». До них приурочували клубні заходи, обставлені «привабливо з зовнішньої сторони» з «елементами інтимного торжества»[407]. Партійні та комсомольські осередки отримували детальні плани виховних заходів та сценарії різних заходів виконавчої роботи (літ- і політсуди, співбесіди, диспути тощо), однак нерідкими були й «зриви» заповзятливих сільрадівців, які хотіли вбити віру в Бога, у буквальному сенсі слова, одним пострілом. Брутальні методи антирелігійної роботи були явищем типовим в Україні: у червні 1925 р. члени КНС колонії Зельц (центр німецького національного району) стріляли у вікно костьолу під час богослужіння[408]. Декількома роками пізніше вже в грецькому Велико-Янисольському районі заворгвідділом райкому (член бюро) Гришко Дорохов, почувши розмови прихожанок про те, що у вікнах церкви можна побачити Бога, відкрив по них вогонь, повибивавши усі шибки[409]. Утім, на той час за такі вихватки можна було втратити посаду.
Агресивними фарбами вимальовувалася антирелігійна пропаганда, що цілковито видозмінювала світоглядні орієнтири молоді. Її далекосяжні наслідки досить влучно відображені у вислові одного з пропагандистів: «Людина сама починає почувати себе богом, господарем життя, що може влаштувати рай на землі, до своєї смерті»[410]. Те, що це була омана, яка мала карколомні наслідки, з’ясувалося згодом, що ж до 1920-х рр. антирелігійна вакханалія набула нечуваних обертів і несподівано вигадливих форм.
Молодіжні газети задавали тон антирелігійним заходам, вирізняючись зовнішньою привабливістю та специфічною принадністю пропагованих гасел цілком невипадково, адже саме вони мали вербувати найбільш рухливу і вибагливу частину суспільства. Райкомівські діячі та журналісти виявляли неабиякий хист, аби створити нові, але цілком відповідні свідомості сільської молоді форми комсомольського дозвілля, які дивним чином сполучали і водночас заперечували усталені норми повсякденного життя селянства та його святкового дозвілля.
Яскравим відбитком епохи були так звані червоні щедрівки.
Одна з них за підписом В. Різниченка була опублікована газетою «Молоде село» у переддень Різдва 1923 р.