Великий терор: спецжиття у спецвагонах та спецпоселеннях

Вигадливість більшовицької влади у розробці нових методів масового ідеологічного обробляння народу без розрізнення етнічної приналежності не мала історичних аналогів. Сполучення повсякденної планомірної агентурної обробки найширших верств населення зі створенням іміджу влади, що завжди стоїть на варті інтересів трударя, спричиняла некеровані дисплазійні процеси в масовій свідомості. У 1934–1935 рр. Україною прокотилася хвиля процесів, які мали на меті показати — попередні дії місцевих органів влади, їхнє знущання над селянами та Голодомор не мають нічого спільного з Кремлем та світлою комуністичною мрією.

Комуністичний режим не лише ламав життя невинних людей, він довільно змішував їх у рамках міфічних підпільних організацій, ба більше — він перетворював страждання своїх бранців на публічні шоу. Пізніше про механіку такого роду «видовищ» згадувала учасниця гальорки на процесі СВУ Н. Дукіна: «В Харкові на судові засідання підсудних привозили на звичайних автобусах, в перервах годували чаєм із тістечками. Про суд докладно писали газети, говорило радіо. Публіка в переважній більшості — не друзі, не однодумці… В залі сиділи чекісти в штатній одежі та випадкові глядачі, — білети (!) на процес розподілялися по організаціях. За стінами був Великдень, а тут відбувався суд “нечестивих”»^[347].

Ерозія масової та особистої свідомості чимдалі набирала більш хворобливих форм. Матеріали слідчих справ свідчать, що масова свідомість обивателя чимдалі тяжче справлялася з перетравлюванням інформаційного шквалу й не була спроможною самостійно виробляти відповідні адаптаційні механізми. На допитах свідки та підслідні, яких звинувачували в політичному дисидентстві, висловлювали внутрішній дисонанс наступним чином: дивно, що раніше вони (Л. Каменєв, Л. Троцький, Г. Зінов’єв тощо) були вождями, а виявилися переродженцями. Далі — гірше: дехто доходив припущення, що невдовзі ще щось розкриють і виявиться, що й теперішні вожді партії також переродженці (!).

Чимдалі ставало все тривожніше, власне, народ перебував у стані хронічного масового психозу. Про наростання явищ тотальної суспільної зневіри і паніки свідчили не лише словоформи статей енкаведистів та прокурорів, що регулярно друкувалися в пресі, а й словоформи постанов громадських зборів. Скажімо, резолюція зборів колгоспників артiлi iм. Куйбишева Новопсковського району волала: «Тяжким болем переповнилися наші серця, коли ми дізналися, що товариш Куйбишев став жертвою фашистських шпигунів Бухаріна, Рикова, Ягоди та інших учасників «право-троцькістського блоку». Хай будуть прокляті навіки вороги народу, озвірілі вбивці, наймити іноземних розвідок. Ми вимагаємо стерти з лиця землі фашистських гадів!»^[348].

У чому ж приховувалися підоснови таких настроїв?

Справа в тому, що бравурні заяви про шалені темпи економічного зростання під час сталінської індустріалізації не відбивали реальних суперечностей процесів індустріалізації й колективізації. Сільськогосподарський сектор, попри вихід із катастрофи 1932–1933 рр., був не спроможний повною мірою відповідати потребам промисловості, що стрімко зростала. До того ж флагманом індустріалізації була промисловість групи «А», підпорядкована передусім інтересам військового комплексу. Сектор «Б», ігнорований радянськими політекономами, прибічниками аскетичного способу життя, не спроможний був задовольнити найпростіші потреби радянських трударів: у списку найдефіцитніших речей, як і раніше, були банальні цинкові відра, алюмінієвий (не кажучи вже про порцеляновий) посуд, сірники, ґудзики і мануфактура. З другої половини 1936 р. влада знову до мінімальних норм зменшила постачання населення продовольством. 1 листопада застосували обмеження на вільний продаж борошна, в окремих областях знову замаячила примара голоду, а влітку 1937 р. в Одеській області не лише почали фіксувати випадки смерті від виснаження — кілька людей, що вмирали від голоду, засудили за статтею за зрізання колосків. Отже, попри бравурний тон партійних форумів та газетних статей насувалася чергова криза радянської виробничої системи як у сільськогосподарському, так і в промисловому секторах.

Центральним питанням порядку денного вкотре стало тривіальне «Хто винний?». І влада, і народ були одностайні у відповіді: винні вороги радянської влади. Народ переважно з піднесенням сприймав репресії проти безпосередніх виконавців волі партії як цілком закономірне покарання своїх гнобителів — не було таємницею, що більшість із них дійсно була винною в негараздах пересічних громадян, використовуючи широкий діапазон методів «напоумлювання» й радянізації: від штрафування колгоспників на всі зароблені трудодні до побиття із тяжкими наслідками, аж до смерті (як це було у випадку з керівництвом Гайсинського району Вінницької області).

Із 1 червня 1937 р. до 10 січня 1938 р. в Україні відбулося 72 показові судові процеси, де засудили 399 осіб. 238 із них — до розстрілу, 161 — до 10 років ув’язнення. Переважну більшість процесів, що мали виразне пропагандистсько-виховне спрямування, становили судилища над господарниками, на яких переклали всю відповідальність за тяжке матеріально-технічне становище трударів Країни Рад — передусім хронічне недоїдання. Утім, левова частка справ репресованих пройшла повз увагу пересічного радянського обивателя: люди просто зникали без пояснень і «без права переписки», причини їхнього засудження лишалися невідомими навіть для родичів. Однак «виховний» вплив таких «віртуальних покарань» був колосальним, попри абсолютну відсутність відомостей про репресивну діяльність більшовицько-чекістського тандему в засобах масової інформації, репресії впродовж понад двох років залишалися основним інформаційним приводом усіх партійних, комсомольських і піонерських зборів, зборів трудових колективів і безкінечних політінформацій. Про них нишком перешіптувалися, але згодом припинили, бо це було небезпечно для життя. Понад два роки життя в тотальному страху перетворили радянських громадян на параноїків.

Великий терор став логічним продовженням хворобливого стану і Країни Рад, і суспільства. Автори та упорядники Донецької серії «Реабілітованих історією» зазначали, що Великий терор спрямовувався передовсім на знищення політичних суперників, колишніх керівників опозиції й ухилів партії, криваву чистку партійного та державного апарату, старих більшовиків та «колишніх», знищення осередків вільнодумства, передовсім у середовищі інтелігенції, та «націоналізмів»^[349]. Така трактовка не є новою. Вона походить з інтерпретації безпосередніх жертв Великого терору. Утім, вона не враховує того, що суспільство, яке мутувало в умовах масового терору впродовж двадцяти років радянської дійсності, на той час уже було цілком дезорієнтованим, розсоціалізованим і деморалізованим. На ідеях невідворотного загострення класової боротьби виросло нове покоління радянських громадян, яке ментально абсолютно не сприймало навіть старих більшовиків, а надто маргінальні соціальні групи — так званих «колишніх». Масовий психоз та заперечення всіх стандартів соціального співжиття, власне, і стали підосновою масового терору. Не лише Й. Сталін був відповідальний за нього. Доведене багатьма роками більшовицької революції до стану афекту суспільство самознищувало в собі все, що не вписувалося в більшовицький революційний дискурс, включаючи його безпосередніх творців.

1937 р. рік був ювілейним. Двадцяту річницю своєї влади більшовицька диктатура відзначила рясними жертвоприношеннями на вівтар пролетарської революції, а також пишними заходами, які позначили червоними маячками ювілейний рік. Удавано піднесене передчуття найбільшого в радянській країні свята щоденно сполучалося з тотальним страхом, що тільки зростав. Химерне поєднання показної радості та утаємниченого жаху перетворило 1937 р. на особливий у радянській історії. Радянську пресу «кидало» від солодкоголосих нарисів і заміток про чергові досягнення до відповідних енергетичних «чорних дір», де межували матеріали з політичних процесів та витяги з розстрільних вироків. За підрахунками українських дослідників, упродовж Великого терору в Україні заарештували 265 669 осіб (0,9 % населення)^[350], переважну більшість із них розстріляли.

Попри те що Великий терор кінця 1930-х рр. обрушився на радянський народ незбагненною катастрофою величезної руйнівної сили, не можна сказати, що ментально останній був не готовий до такого розвитку подій. Насправді гучні «костюмовані» судові процеси з велелюдними переліками засуджених уже з 1928 р. міцно увійшли до типового набору інформаційних орієнтирів пересічного обивателя. «Бригади добровільних помічників прокуратури» та сексотів наводили жах на робітників. Народ давно призвичаївся до імовірності репресій, як індивідуальних, так і масових. Статті під заголовками «Враги народа приговорены к расстрелу», «Приговор суда — приговор народа» діагностували хворобливий стан масової свідомості, в якому, за незначними винятками, перебували всі: від школярів до сивочолих старців. Утім, пізніше з’ясувалося, що впевнені у невідворотності та справедливості покарання стосовно «ворогів народу» потенційні жертви тоталітарного режиму виявлялися не здатними адаптувати власну свідомість до можливості репресій стосовно себе та членів своїх родин. В Україні не залишилося жодного національного району, більш-менш помітного етнічного анклаву, великого підприємства чи будівництва, який би оминули технологічно наперед визначені і кількісно, і якісно превентивні удари каральних органів.

Каральна система СРСР готувалася до масового терору вдумливо і цілеспрямовано. Та хіба ж могло бути по-іншому? Наївні співці «випадковості» цього інструменту революційного термідору, певне, випускають з уваги, що заарештовувати щодня тисячі людей, етапувати їх до місць попереднього слідства, утримувати, так-сяк харчувати, далі етапувати до місць відбування покарання й тримати в покорі переповнені концтабори, не кажучи вже про елементарне постачання таких місць продуктами, а тим більше — про виконання розстрілів і поховань, які обчислювалися сотнями осіб за ніч, — для виконання всіх цих функцій рутинної роботи системи потрібно було зібрати докупи, ментально обробити, технічно оснастити, озброїти, екіпірувати і врешті утримувати до фінальної команди «фас» численну команду слухняних виконавців. На це пішли літо й осінь 1937 р.

8 квітня 1937 р. політбюро ВКП(б) затвердило нове Положення про Особливу нараду при НКВС СРСР. Новація полягала в наданні цьому позасудовому органу ув’язувати на термін до 8 років (раніше — до 5-ти). У травні стартувала масштабна кампанія виселення осіб, виключених із партії, з великих міст до республік Середньої Азії, Башкірії, Красноярського краю, Північної, Кіровської, Оренбурзької, Омської та Челябінської областей. Від 23 травня кампанію поширили на членів родин «ворогів народу». Закінчити все мали впродовж місяця.

Старт найбільш масштабної операції часів Великого терору означила постанова ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи» (2 липня 1937 р.). Відповідно до неї партійні та чекістські органи мали взяти на облік усіх «куркулів», що повернулися додому, та «кримінальний елемент», найбільш небезпечних розстріляти за спрощеною процедурою трійок, решту вислати у визначені місцевості. Органи держбезпеки повинні були виконати практичну підготовчу роботу та провадити слідство стосовно куркулів, а міліція — щодо криміналітету. Оперативний план передбачав створення (за п’ять днів до операції) у колишніх окружних центрах та інших пунктах міжрайонних оперативних груп. Їх мали очолити відповідальні представники облуправлінь НКВС або начальники відповідних міськрайвідділів чи окрвідділів. Кожного із заарештованих перед відправленням у в’язницю начальник міжрайопергрупи повинен був особисто допитати та звірити об’єктивні дані з матеріалами справи. В «оперативному плані щодо вилучення куркулів та кримінальників 2-ї категорії» пропонувалося заарештувати 18 953 особи. У столичній, як вважали, надзвичайно засміченій шкідливим елементом області мали бути заарештовані 2117 куркулів і 3404 кримінальників^[351].

Утім, ці нормативи були прелімінарними. Новопризначений очільник карального відомства І. Леплевський активно заохочував підлеглих до ініціатив стосовно підвищення лімітів. Невдовзі його підлеглі навперебій один перед одним виступали з відповідними «ініціативами», підвищуючи не лише ліміти, а й суворість підходу до їх виконання. В основі такої «стахановської» заповзятості українських чекістів були настанови їхнього керівника: «Форсуйте роботу Трійки. Врахуйте, що цей ліміт є попереднім як для першої, так і для другої категорії. Через декілька днів повідомлю про збільшення ліміту. Звертаю Вашу увагу, що досі Ви Трійкою засуджували в табори стариків, не придатних для роботи. У подальшій роботі Трійки це необхідно усунути»^[352]. І, слід зазначити, форсували. У результаті задоволення численних клопотань остаточні ліміти для України були встановлені на рівні: для 1-ї категорії — 26 150 осіб, для 2-ї категорії — 37 800 осіб; разом 63 950 осіб, або втричі більше від запланованого. Загалом під час «операції» наприкінці 1937 — на початку 1938 рр. було заарештовано 11 675 мешканців республіки. Підсумки операції за наказом № 00447 по Київській області виглядали таким чином: на 31 грудня 1937 р. трійкою облуправління НКВС було засуджено 11 800 осіб, з них за 1-ю категорією 5300 осіб, за 2-ю — 6500 осіб, адміністративною трійкою Київського облуправління НКВС, судами та спецколегією — 5702 особи. Столична область очолила сумний список репресованих областей, відтіснивши на другу сходинку багатостраждальний Донбас.

31 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило проект оперативного наказу № 00447 НКВС СРСР «Про операції щодо репресій колишніх куркулів, кримінальних елементів та інших антирадянських елементів». У наказі, який одразу набув чинності, зазначалося, що операція в Україні мала розпочатися 5 серпня й тривати чотири місяці. Усіх потенційних жертв розподіляли на дві категорії: перша — після арешту й нетривалого «слідства» мала бути страчена; «ліберальніша» друга категорія передбачала «лише» ув’язнення у тюрмах або таборах на термін від восьми до десяти років^[353].

У надзвичайно складні обставини відразу ж потрапляли й родини заарештованих, для яких і декілька місяців слідства, і час після винесення вироку перетворювалися на пекло. Слідчі органи були завалені листами підслідних та їхніх родин, які закликали до людяності та партійної совісті прокурорів і наркомів НКВС, змальовуючи непересічні катастрофи пересічних обивателів:

«Прокурору Союза ССР

тов. Вышинскому

от гражданки Дивиджиевой^[354]

Ольги Филипповны

проживающей в гор. Киеве,

Красноармейская д. №15, кв. 50.

Заявление

4 марта с. г. по поручению областного отделения НКВД гор. Киева арестовали моего бывшего мужа Дивиджиева А. И. Одновременно с арестом были описаны вещи^[355]. С тех пор прошло 6¹/₂ месяцев. Последнее время я несколько раз пыталась выяснить в органах НКВД и прокуратуры положение с делом Дивиджиева. Я из рабочей семьи, и поэтому меня волнует вопрос, кем же был мой муж? Был он причастен к шайке троцкистско-бухаринских негодяев? Или же его преступление не вилоко [так у документі. — Авт.] […] Или же он невиновен? Или же он изменник нашей пролетарской родине. В первом и последнем случаях я бы, гада, прокляла. В прочих, возможно бы, простила. При обращении в органы НКВД и прокуратуры последние вот уже 3 месяца ищут дело Дивиджиева и не могут найти.

Я работаю. У меня есть маленькая 2-летняя больная девочка. Вещи описаны. Учреждение (Укрлеспромсоюз), которое дало моему бывшему мужу квартиру взамен сданной мною в горсовет в Харькове квартиры, непрерывно требует выселения на улицу меня и ребенка (больного к тому же), буквально терроризирует. Я нервничаю, ребенок тоже.

Я обращаюсь с убедительной просьбой и прошу вмешательства вашего с тем, чтобы оказать возможную помощь в разрешении изложенных в настоящем заявлении интересующих меня вопросов. Документ (справка Горсовета гор. Харькова о сдаче жилплощади мною имеется) […].

P. S. Если виноват Дивиджиев, то почему могут выбросить на улицу меня и тем более больного малолетнего ребенка. Квартира, которую я отдала в Харькове горсовету, была моя, в которой я проживала до замужества со старухой-матерью.

Дивиджиева»^[356].

Утім, бідувати таким лишалося недовго. Згідно з розпорядженням нарком М. Єжова від 15 червня 1937 р. розпочалося виселення «ворожих» родин. Розпорядження, датоване 10 липня 1937 р., вимагало надіслати в центр вичерпні списки осіб, засуджених після 1934 р., та «соціально небезпечних родин», члени яких були засуджені спецколегіями судів. Урешті, шифротелеграма за підписом начальника ГУЛАГа М. Бермана від 3 липня начальнику УНКВС Західно-Сибірського краю та наркома внутрішніх справ Казахстану орієнтувала на створення концтаборів місткістю на 2–3 тис. осіб кожен, що будуть заповнені ближчим часом. Контингент — дружини «ворогів народу» з дітьми, зокрема й дошкільного віку, та літні люди. Згодом ЦК ВКП(б) уточнив алгоритм дій чекістів: матерів мали ізолювати від суспільства не менш як на 5–8 років у таборах Наримського краю та Турганського району Казахстану, дітей (іменувалися «сиротами»), які не досягли 15-річного віку, мали відправити до дитбудинків поза межами великих, приморських та прикордонних міст. З окресленими завданнями місцеві чекісти мали впоратися до 25 жовтня 1937 р. Відповідно до оперативного наказу НКВС СРСР № 00486 (15 серпня 1937 р.), до двадцятиріччя більшовицького перевороту вузлові об’єкти Країни Рад мали бути очищені від потенційних та уявних ворогів радянського ладу. Варто звернути увагу на скрупульозність чергової соціальної чистки: на сім’ї «ворогів народу» мав бути зібраний пакет документів, які характеризували засудженого голову родини, поіменний список членів родини, включаючи утриманців, окремі довідки на дітей молодшого віку і старших 15 років, яких вважали апріорі соціально небезпечними і здатними до антирадянських дій. Арешту підлягали як офіційні дружини, так і співмешканки, а також розлучені, за умови що вони були в курсі справ «колишнього». Виняток становили лише дружини, які «сдавали» своїх благовірних органам. Тимчасово відкладався арешт важкохворих та вагітних. Їх мали спрямовувати до таборів одразу після пологів (для цього в таборах були створені спеціальні ясла, смертність у яких перевищувала всі мислимі норми).

Ентузіазм чекістських бригад непогано стимулювала та частина наказу, в якій ішлося про конфіскацію майна, окрім особистих речей, деяких предметів одягу та взуття. Під час арешту у родин «ворогів народу» відбирали все нажите добро. Частина з нього (слід вважати, велика) не протоколювалася, а йшла в кишені учорашніх сільських хлопців, яким просто-таки мову відбирало від вигляду дорогоцінних пожитків, коштовностей і небачених закордонних «штуковин» новопосталої радянської аристократії.

Дружини радянсько-партійних бонз поповнили населення низки профільованих таборів, найбільш печально відомим із яких став так званий АЛЖИР (абревіатура від рос. Акмолинский лагерь жен изменников Родины). Нічого дивного у ставленні Сталіна й системи до дружин колишніх соратників не було. Так проявлялася революційна свідомість як така: революціонери не створювали родин випадково, дружин революціонерів передусім вважали товаришами по боротьбі, бойовими подругами. А в революційній боротьбі, як ми бачили вище, не було «поганих» і «хороших», були «соратники» й «вороги», яких треба було нещадно знищувати. До того ж історія революційного руху в Росії та особистий досвід упевнювали Сталіна в тому, що жінки можуть бути значно послідовнішими й небезпечнішими за чоловіків у власних переконаннях. Згодом їхні ряди поповнилися за рахунок дружин польських, німецьких, японських, харбінських, грецьких, румунських, болгарських та ін. шпигунів, лінії яких активно відпрацьовувалися в другій половині 1937 р. Кількість дружин склала понад 7 тис. із заарештованих упродовж 1937 р. в Україні понад 177 тис. осіб^[357].

Передостанні акорди спецоперації проти жінок «ворогів народу» припали на передсвяткові дні й новорічні свята. Саме тоді з сімей, які й без того перебували у відчайдушному становищі, виселені зі службових квартир до підвалів, позбавлені засобів існування внаслідок звільнення з роботи та цькування на всіляких партійно-профспілкових зборах, були забрані берегині домашнього вогнища. Однією з таких була Зінаїда Іоффе. На фабрикування справи колишнього секретаря ЦКНМ^[358] вистачило десяти днів. Справу № 93969 за ст. 54–12 КК УРСР розпочали напередодні Нового року — 30 грудня 1937 р. Уповноважений 4 відділу КОУ НКВС УРСР Уралов, розглянувши матеріал «про злочинну діяльність гр. Іоффе Зінаїди Борисівни, яка мешкала за адресою: Київ, 25 Жовтня № 24, кв. 19, яка полягала в тім, що вона була дружиною Ткаченка Бориса Даниловича, засудженого Воєнною колегією Верхсуду СРСР, як активного учасника антирадянської націоналістичної терористичної організації», подав заяву на арешт матері двох дітей^[359]. Чоловік, Борис Данилович Ткаченко, старший літературний консультант Партвидаву ЦК КП(б)У та старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту мовознавства при АН УРСР, був заарештований місяцем раніше — 30 листопада 1937 р. Арештантка була перепроваджена до Київської тюрми. Самі вдома лишилися дочки: Іоффе Майя Дмитрівна 14 років та Маркіш Гольда Перцовна 8 років. Їхня мати вперше була допитана лише 5 січня, втім, допит нічого не важив у формуванні звинувачення.

Анкета арештованої відображала біографію пересічного радянського службовця зі складною долею. Зінаїда Борисівна народилася 28 вересня 1901 р. в с. Гуляйполе Дніпропетровської області. Махновські погроми вигнали велику родину єврейських колоністів із рідної домівки. Згодом батьки осіли в Харкові, де перейшли на утримання старшої дочки, а їхні численні діти, скориставшись перевагами, що надала політика коренізації, розлетілися країною. Усі вступили до вишів: сестра Анна Шнітман скінчила Мелітопольський педінститут, брат Петро Шнітман — Московську промакадемію, студентом московського вишу був також брат Ісак, інший, Семен, — навіть аспірантом^[360].

Шлях дочки єврейського селянина-бідняка був не легким. Отримавши вищу освіту і кваліфікацію літературного працівника-перекладача, Зінаїда, здавалося, знайшла своє місце в житті. На початку 1930-х рр. вона скінчила аспірантуру Науково-дослідного Інституту мовознавства при ВУАН (Харківська філія), де, до речі, й познайомилася зі своїм останнім чоловіком — Б. Ткаченком^[361]. До 1 листопада 1937 р. вона працювала перекладачем літредактора Партвидаву ЦК КП(б)У.

На єдиному допиті 5 січня 1938 р. винною себе З. Іоффе не визнала. Утім, це не завадило слідчому об’явити про завершення слідства. Попри відсутність «вещдоков» та свідчень, що її компрометували б, доля її була визначена наперед: за рахунок таких, як вона, українські енкаведисти виконували рознарядки за сумнозвісним наказом № 00486. Провина її полягала в тому, що вона вийшла заміж не за того чоловіка. Особливою Нарадою при Народному Комісарові Внутрішніх Справ СРСР від 5 лютого 1938 р. вона як член родини зрадника батьківщини була засуджена до утримання у виправно-трудових таборах строком на п’ять років з 31 грудня 1937 р. Короткий припис «Дело сдать в архив» [справа нараховувала неповних 13 сторінок] перекреслив майбутнє тридцятисемирічної матері двох дочок.

Заява до Верховної прокуратури СРСР учительки середньої школи № 30 м. Каменськ-Уральський Свердловської області, датована 1 червня 1955 р., свідчила про те, що п’ятирічне ув’язнення переросло в майже двадцятирічне заслання. Позбавлена можливості спілкуватися з дітьми і не маючи відомостей про чоловіка, Зінаїда Іоффе відбувала покарання в Темніковському ВТТ, далі — в Потьмі, Сегенслазі і нарешті в Карагандинскому ВТТ. Після звільнення, з 1 січня 1943 р. до 1946 р., працювала в Карагандинському радгоспі за вільним наймом учителькою. Тяжко хворіла. Перебравшись до Києва, працювала вчителькою Ірпінської обласної лісної школи, проте в 1949 р. відсутність житла змусила її переїхати до м. Каменськ-Уральський.

Прохання змученої хворобами 54-річної жінки були скромними: «Снять с меня судимость, вернуть мне доброе имя, с честью носимое мною имя гражданки СССР, помочь мне получить пенсию, т. к. я потеряла документы о трудовом стаже в связи с своим арестом и заключением и ныне, имея 54 года, больна кардиосклерозом 2 степени и стенокардией, в значительной степени потеряла трудоспособность. А главное, снимите с меня незаслуженное каиново клеймо»^[362].

Ініційована відповідно до заяви перевірка справи з’ясувала, що чоловік Зінаїди Борисівни був розстріляний за звинуваченням у причетності до антирадянської української націоналістичної організації^[363]. Що ж до неї самої, то 23 липня 1956 р. вона отримала повідомлення про реабілітацію і закриття справи за відсутністю складу злочину^[364]. Чи стала вона від того щасливішою? Навряд чи.

Повертаючись до подій страхітливого 1937 р., варто зауважити, що невдовзі до широкосяжних репресій за соціальною та партійною ознаками додалися репресії за національною ознакою. Відповідно до записки Й. Сталіна до протоколу засідання політбюро ЦК ВКП(б) від 20 липня 1937 р. (п 51/324) на теренах СРСР розпочалася «німецька операція»^[365]. Частину заарештованих мали вислати за кордон, а про хід арештів та кількість заарештованих щоденно надсилати зведення до ЦК. Нарком НКВС в оперативному наказі 25 липня 1937 р. телеграфом розіслав управлінням указівки щодо запобігання шпигунській та диверсійній роботі Генерального штабу Німеччини й гестапо на теренах СРСР. На арешт усіх німецьких громадян, які мешкали в країні, було відведено п’ять діб від 29 липня. Матеріали слідств мали відправляти на розгляд Воєнної колегії Верховного суду чи Особливої наради при НКВС.

Завданням другої широкомасштабної операції, яку розбили на операції по окремих національних напрямках, була анонсована ліквідація «шпигунсько-диверсійної бази» країн капіталістичного оточення. Колишні іноземні колонії та інші етнічні спільноти, що були безпосередньо чи опосередковано пов’язані із закордонням, тобто національні меншини як такі, перетворилися на першочергові об’єкти репресій. Найбільш послідовно розроблюваними і від того найбільш кривавими в масштабах СРСР стали три лінії: польська, харбінська (харбіно-японська) та німецька.

У ніч на 30 липня 1937 р. було розпочато арешти німецьких підданих, внаслідок яких, згідно з висновками Єжова, розкрито 19 шпигунсько-диверсійних груп на низці великих промислових підприємств. 5 серпня почалася так звана куркульська операція (наказ 00447), 15 серпня — польська операція (наказ 00485), далі — операція, спрямована проти дружин та дітей ворогів народу (00486), 20 вересня — харбінців (00593). До 31 серпня по куркульській операції було заарештовано близько 150 тис. осіб, понад 30 тис. із них розстріляно.

Німецька операція розпочалася у вересні з України, звідти стрімко перекинувшись до Москви та Ленінграда і далі — на радянський Схід. Телеграма Єжова (3 листопада 1937 р.) до наркомів внутрішніх справ союзних республік та начальників УНКВС визначила терміни проведення національних операцій: до 10 грудня 1937 р. ставилося завдання завершити всі арешти, всі слідства й розглянути всі слідчі справи (!). Таких «стахановських» темпів роботи радянські чекісти ще не знали. І не дивно: на розробку «лінії» часто-густо давали 48 (!) годин. Зважаючи на кількість заарештованих по всіх «лініях», недивно, що арешти було проведено з кричущим порушенням встановлених самою владою процедур та калькуванням показів підозрюваних.

Не мине й року, як газетні шпальти розмістять привітання А. Гітлера, Й. фон-Рібентропа та О. Куусінена з нагоди шістдесятиріччя Й. Сталіна, у яких А. Гітлер писатиме буквально наступне: «Ко дню Вашего шестидесятилетия прошу Вас принять мои самые искренние поздравления. С этим я связываю свои наилучшие пожелания, желаю доброго здоровья Вам лично, а также счастливого будущего народам дружественного Советского Союза»^[366]. Та це буде згодом, поки що репресії проти німців набирають обертів, а взаємини між СРСР та закордонням позбавлені урочистості 1939 р.

Упродовж 1937–1938 рр. левову частку заарештованих німецьких підданих після слідства висилали до Німеччини. Радянських громадян німецького походження чекала страшна доля: смерть чи заслання. Не можна не погодитися з думкою М. Охотіна та А. Рогінського, що «національні операції, зокрема й німецька, були орієнтовані в першу чергу на чистку у сферах державного життя, безпосередньо пов’язаних з обороноспроможністю країни, — у воєнних та воєнізованих структурах (армія, НКВС і т. ін.), в оборонній, машинобудівній, вугільній, нафтовидобувній, хімічній промисловості, чорній та кольоровій металургії, на транспорті, в енергетиці та деяких інших галузях»^[367]. Чого лише були варті назви вигаданих організацій — «Німці-фашисти», «Тевтонці», «Національний союз німців України», «Національний фашистський центр».

Активна самодіяльність працівників НКВС на місцях призвела до створення віртуальної картини тотального контрреволюційно-диверсійного шпигунського заколоту етнічних громад. У загальних рисах вона підсумована в оглядовій довідці по справах 1936 р.: «Практика показала, що всі ці форми ворожої роботи в дійсності не відокремлені одна від одної, а, навпаки, перетинаються найтіснішим чином. Більшість ліквідованих німецьких диверсійних резидентур та організацій займалися паралельно організацією терористичної роботи, всі проводили розвідувальну роботу, а в районах, де є скільки-небудь значні групи німецького населення, водночас готували повстанські кадри. Німецькі терористи, диверсанти, шпигуни й організатори масової фашистської роботи виступають майже всюди в одній особі»^[368].

Ленінська теорія збройного повстання стала ідеологічною матрицею для розробки чекістами широкомасштабної превентивної операції на постімперських просторах. Як показало майбутнє, у Києві, Харкові, Москві та Ленінграді «було встановлено» існування великих терористичних шпигунських та диверсійних організацій, у решті міст і містечок формувалися антирадянські та повстанські справи регіонального рівня. Принцип демократичного централізму виявився в своїй найодіознішій ганебній інтерпретації. Власне, він не мав нічого спільного з реальним життям, у такий спосіб влада тоталітарного зразка реалізувала власні стереотипи мислення та утаємничені моделі знищення уявного ворога. «Розконспіровані» осередки антирадянського спрямування з «призначеними» республіканськими центрами, міськими (селищними) філіями, колгоспними, фабричними, заводськими та управлінськими осередками були нічим іншим, як матеріалізованою матрицею кремлівської диверсійної роботи за кордоном.

Технологія фабрикування «національних справ» відчеканювалася на українських поляках. Яким чином це відбувалося, можна прослідкувати на прикладі радянської Вінниччини. Ліміт, призначений репресивно-чекістському апарату Вінницької області, за наказом № 00447, спочатку передбачав ув’язнення й покарання 4000 осіб, із них за першою категорією — 1000, за другою — 3000 осіб. На догоду центру вінницькі енкаведисти взяли на себе підвищені зобов’язання. Відтак ліміти збільшилися до 6300 осіб (за категоріями відповідно 2200 та 4100 осіб). Станом на 7 листопада 1937 р. за ґрати потрапило 5502 особи (загалом обласна трійка засудила 4633 особи, з яких згідно із позасудовим рішенням розстріляли 1592 особи). За національністю арештанти розподілялися так: українці — 3965 осіб (72 %), поляки — 517 (9,4 %), росіяни — 51 особа (0,9 %), решта — євреї, німці, чехи, китайці, угорці.

Тотальні зачистки решток Вінницької полонії відбувалися відповідно до «Оперативного наказу наркома внутрішніх справ СРСР № 00485» (11 серпня 1937 р., підписаний генеральним комісаром держбезпеки М. Єжовим) та долученого до нього закритого листа «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, пораженську й терористичну діяльність польської розвідки в СРСР» (№ 59098 від 11 серпня 1937 р.)^[369]. Наказ зобов’язував місцеві органи держбезпеки упродовж 20 серпня — 20 листопада 1937 р. здійснити операцію щодо цілковитої ліквідації місцевих організацій ПОВ. Арешту підлягали: «а) виявлені в процесі слідства й до цього часу не розшукані найактивніші члени ПОВ […]; б) всі військовополонені польської армії, які залишилися в СРСР; в) перебіжчики із Польщі, незалежно від часу переходу їх в СРСР; г) політемігранти та політобміняні з Польщі; д) колишні члени ППС та інших польських антирадянських політичних партій; е) найактивніша частина місцевих антирадянських націоналістичних елементів польських районів»^[370].

Наказ НКВС СРСР № 00485 містив і такий пункт: «Припинити звільнення з в’язниць і таборів засуджених за ознаками польського шпигунства, у яких закінчується термін ув’язнення. Про кожного із них подати матеріал для розгляду на Особливу нараду НКВС СРСР»^[371]. Відповідно до нього раніше засуджені поляки отримали нові терміни ув’язнення або були позбавлені життя.

Оскільки переважна більшість представників інтелектуальної еліти обох провідних національностей регіону була фізично знищена, депортована чи опинилася в ГУЛАГу в попередні роки, об’єктом Великого терору 1937–1938 рр. стали пересічні обивателі: колгоспники, робітники, службовці, які у «вмілих руках» слідчих зізнавалися у фантастичних злочинах. Для прикладу можна навести «виявлений» органами НКВС у Погребищенському районі Вінницької області у листопаді 1937 р. «осередок ПОВ» із дев’яти сільських мешканців. Одним із «польських контрреволюціонерів» був Семен Андрійович Крупник, українець, колгоспник із містечка Погребище, неписьменний, хлібороб за професією. На другий день після арешту він підписав покаянний протокол про те, що є членом польської контрреволюційної організації, за завданнями якої «проводив злочинну діяльність, спрямовану проти радянської влади, сприяв розкраданню колгоспного добра, сіяв пшеницю дуже рідко з тим, щоб був поганий урожай». Наріжним каменем сфабрикованої справи стало звинувачення в сепаратизмі — «відрив України від СРСР і приєднання її до фашистської Польщі». За таким звинуваченням дев’ятеро напівписьменних «сепаратистів» на підставі оперативного наказу № 00485 були страчені через місяць після арешту — 15 грудня 1937 р.^[372].

Упродовж першої половини березня—травня наступного 1938 р. трійка Управління НКВС по Вінницькій області розглянула справи 1 обласної комендатури ПОВ, 5 міжрайонних комендатур, 11 райкомендатур, 103 боївок. За матеріалами надуманих справ станом на 11 травня 1938 р. заарештували 877 осіб^[373]. Оскільки дуже багато автентичних поляків були депортовані з Поділля впродовж 1935–1936 рр. і це не давало можливості місцевим енкаведистам «розгулятися», до лав «польських контрреволюціонерів» з легкістю записували подільських українців. Так, заступник начальника відділу Вінницького обласного Управління НКВС Л. Ширін заявив одному з ув’язнених, К. Кобилянському, що той поляк, і, відправляючи його до камери, вигукнув: «Йди подумай, ти, поляк!» На репліку у відповідь, що в’язень — українець, Ширін вигукнув: «Націоналіст, молися Богу!»^[374] До поляків зараховували й місцевих росіян. Колишнього інженера депо станції Жмеринка Миколу Олександровича Сиклицького (етнічного росіянина) засудили за приналежність до ПОВ та намір зіпсувати музичний інструмент^[375].

Тільки В. Жезицьким було опрацьовано 485 групових «справ», сфальшованих чекістами Поділля впродовж Великого терору, кожна з яких була подібна до іншої, як копія до матриці^[376]. Загалом упродовж 1937–1938 рр. в Україні органами НКВС по «польській лінії» було заарештовано 56 516 осіб (з них 44 467 поляків), 39 644 особи (70 %) — засуджено до різних термінів ув’язнення або ж розстріляно^[377].

Польська операція стала своєрідним дороговказом для всіх наступних «національних» справ. Зважаючи на масовий характер репресій, був запроваджений принципово новий характер осудження — «альбомний». Працівники НКВС, закінчивши слідство, складали довідки на кожного заарештованого і пропонували міру покарання. Довідки, своєю чергою, комплектували в список, завіряли, підтримуючи або, навпаки, заперечуючи пропоновані заходи, начальник УНКВС та місцевий прокурор. І лише в Москві наркомом внутрішніх справ (М. Єжов) та прокурором СРСР (А. Вишинський) виносилося остаточне рішення. Вироки виконували після повернення альбомів на місця.

Без зайвої фантазії слідчі НКВС розповсюдили методику формування справ «польської акції» на всі інші національні лінії. З весни 1938 р. розробка «національних ліній» стає основним напрямком масових репресій. З серпня 1938 р. оформляти справи в «альбомному порядку» було заборонено. На той час центральний апарат НКВС СРСР був завалений нерозглянутими справами на 126 тис. осіб. Відповідно до постанови політбюро від 15 вересня 1938 р. (та спеціального наказу НКВС 00606) терміном на 2 місяці спеціально для їхнього розгляду були створені особливі трійки. До них входили начальник УНКВС, перший секретар обкому та обласний прокурор. Розгляду спеціальними трійками підлягали особисті справи осіб, заарештованих до 1 серпня 1938 р. (за винятком іноземних підданих). З цього часу хвиля терору потроху вщухає, набираючи більш поміркованих форм: кількість розстрільних вироків у процентному співвідношенні суттєво зменшується, деякі арештанти виходять на волю за «відсутністю складу злочину». 17 листопада 1938 р. всі «масові операції» були завершені відповідно до рішення політбюро від 16 листопада 1938 р. та постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. По всіх національних лініях засудили 335 513 осіб, з них 73,66 % розстріляли (!)^[378].

Як результат так званої грецької операції лише на Донбасі з 3628 заарештованих 3470 було розстріляно, 158 відправлено до таборів^[379]. За матеріалами аналогічної німецької спецоперації життя були позбавлені 3608 з 4265 заарештованих німців^[380], 3029 з 3777 заарештованих поляків наклали життям під час польської операції на Донбасі (723 отримали тюремні строки)^[381]. Решта представників національних меншин були взяті на особливий облік. Наприкінці квітня 1938 р. відділи реєстрації громадянського стану отримали таємний циркуляр, відповідно до якого національність мали визначати тільки за національністю батьків^[382]. Приклади, що наводилися в циркулярі, стосувалися передовсім німців, поляків та греків. Наголошено, що «…незалежно від місця народження, давності проживання в СРСР чи зміни підданства тощо, не можна записувати реєстрованого росіянином, білорусом і т. ін.^[383]».

Опрацювання національних ліній здійснювалося професійно і набуло синтетичного характеру: припинилася видача віз на перебування іноземців на теренах СРСР, натомість заохочувався їхній виїзд за кордон; іноземні дипломатичні представництва ізолювалися та поступово згортали свою діяльність у СРСР; пильний нагляд був встановлений не тільки за дипломатами, а й за радянськими громадянами, які спілкувалися з ними або працювали в іноземних представництвах як обслуга, причому останніх вносили до списків неблагонадійних й заарештовували в першу чергу. Як результат на середину листопада 1937 р. з семи німецьких консульств залишилося тільки два (в Києві та Новосибірську), а до травня 1938 р. — жодного. Те саме відбувалося з іншими представництвами.

Процес формування закритого суспільства вступив до завершальної стадії. Те, що для закордоння виглядало як зведення неподоланного ідеологічно-адміністративного муру, для радянського суспільства перетворилося на спланований руйнівний погром, який стосувався не лише євреїв, а й решти етнічних громад.

Розіслане телеграфом Єжовим розпорядження № 233 (1 лютого 1938 р.) на виконання ухваленого напередодні рішення політбюро пролонгувало уже розгорнуті національні операції до 15 квітня 1938 р. Водночас було ініціювано нові «аналогічні» операції — фінську, естонську, румунську, китайську, болгарську, македонську. (Широкомасштабні арешти в середовищі українських болгар і румун уже тривали з кінця 1937 р.). Катастрофічна нестача «підхожих» для виконання кремлівських рознарядок кандидатур спонукала чекістів до поголовних арештів вихідців з етнічних громад, на яких хоч якимось чином можна було «навісити» справи стосовно шпигунської, диверсійної та антирадянської діяльності відповідно до перерахованих категорій. У телеграмі Єжова заднім числом було санкціоновано фактично вже давно розроблювані «лінії» та визначено репресовані категорії населення.

Типовою ознакою радянського «правосуддя» стало «перевиконання» розпоряджень московських енкаведистів. Так, приміром, заступник начальника Харківського УНКВС Л. Рейхман (який виконував обов’язки нещодавно заарештованого попередника) 19 серпня на додаток до «польського наказу» видав свій особистий, додавши до репресованих груп наступні: колишні розвідупровці та агенти ІНВ [іноземний відділ НКВС] по Польщі; поляки — старослужбовці цукрових заводів та інших підприємств; колишні контрабандисти та особи, яких було засуджено в минулому по шпигунських справах та як учасників контрреволюційних націоналістичних організацій; клерикально-націоналістичний елемент; вихідці з Польщі та прикордонної смуги, на яких були матеріали, що могли їх скомпрометувати; відвідувачі польських консульств; особи, що мали родичів та інші зв’язки з Польщею, відносно яких є матеріали, що могли їх скомпрометувати; агентура щодо поляків та людей інших національностей (поляки та вихідці з Польщі), яку підозрювали в дезінформації або подвійності або яка не виправдала себе на роботі (!)^[384].

Згідно з відомостями відділу віз та реєстрацій Головного управління міліції на початок 1937 р. у СРСР мешкало 98 840 іноземців, із яких 80 % становили піддані Ірану, Греції та Китаю. Вони стали наступним об’єктом чекістських розробок, і, на відміну від німецьких підданих, левову частку з них розстріляли за такими сміховинними звинуваченнями, які їхні нащадки кваліфікували так: «Бред сивой кобылы». З більш ніж трьох тисяч болгарських емігрантів був репресований кожен третій. Загинули 600 найбільш помітних болгарських комуністів. Тотальний розгром відбувся в лавах комуністів — вихідців із країн Балтики. Загалом, за підрахунками російських дослідників, за роки Великого терору в СРСР було фізично знищено більше комуністів — вихідців з європейських країн, аніж на їхніх батьківщинах під час нацистської окупації. Повністю була ліквідована секція корейських комуністів, практично цілковито — секції компартії Ірану (на чолі з розстріляним лідером Султан-Заде) та Мексики (Гомес). Урешті іноземне походження для пересічного радянського обивателя перетворилося на перепустку до радянських спецтаборів.

Репресивна хвиля докотилася й до донських козаків. Вона «підчистила» колишніх учасників козачих військових формувань у Станично-Луганському та Краснодонському районах, містах Луганську, Красному Лучі, Алчевську та Лисичанську. Їм приписали підготовку козачого заколоту з метою повалення радянської влади, зв’язок із Б. Савінковим та Поповим, створення озброєних повстанських загонів. Значну частину заарештованих козаків, на той час колгоспників і шахтарів, розстріляли, а реабілітували лише 1962 р. «за відсутністю доведення їх вини»^[385].

Настав час Х для верств населення, які органи переслідували усе життя. Ішлося передовсім про «колишніх». Упродовж 1937–1938 рр. колишні члени всіх суспільно-політичних рухів та партій, окрім більшовицької, зазнали репресій — переважна більшість повторно, частина були репресовані неодноразово^[386]. Так, засуджена трійкою до розстрілу бухгалтер луганського облкниготоргу Н. Брейтман, жінка колишнього меншовика, на допиті розповіла: «Мiй чоловiк з 1923 року до нинiшнього часу не перебував у засланнi тiльки 2 роки»^[387].

Не менш промовистими були результати роботи київських чекістів у 1937 р. із виявлення та нейтралізації «широкого підпілля українських націоналістів»: за короткий час на території області виявили 2189 таких осіб. Станом на січень 1938 р. співробітники Київського УНКВС заарештували 990 «троцькістів». Із самого Києва було вислано 689 сімей (1564 осіб), глави яких були раніше засуджені за «троцькістську діяльність».

Коли радянські громадяни вже перебували на межі здорового глузду, виявляючи або чудеса моральної деградації, або ж вартої подиву гідності, масований державний терор у другій половині листопада 1938 р. раптово пішов на спад. 16 листопада 1938 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило проект директиви РНК й ЦК ВКП(б), яка наказувала всім дотичним до радянського судочинства відомствам призупинити з 16 листопада до відповідного рішення розгляд усіх справ на трійках, у військових трибуналах і військових колегіях Верховного суду СРСР. Наступного дня з’явилася спільна постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства, яка засуджувала практику масових репресій за лімітами у спрощеному порядку. Масові розстріли зненацька вщухли. З вуст високих партійних функціонерів залунали заяви спочатку про «перегини» органів, потім — про зловмисне шкідництво з боку ворогів, що засіли в органах, а ще згодом — про те, що вороги влади таки ще лишилися на місцях і радянські громадяни не повинні втрачати пильності.

Після руйнівного за своїми наслідками смерчу, який вирвав із корінням удавнені в українській історії роди, викосив цілі етнічні групи, змінив етнокультурне обличчя Житомирщини, Київщини, Одещини, Донеччини та Луганщини, знищив цілий пласт діячів етнокультурного відродження, інакомислення як таке, заборонив людині вірити в Бога і Людину, пошматував серце й тіло сотням тисяч громадян радянської України, все вгамувалося, наче нічого й не було. Над гуманітарною пусткою, на яку після цього перетворилася Україна, лунало з рупорів у мертвій тиші щоденне: «Говорит Москва…» Кілька десятиріч знадобилося народу України на те, аби зрозуміти міру своєї тогочасної трагедії й відновити сили.

Описуючи хронологію Великого терору, окремо слід зупинитися на тих глибинних зсувах та змінах, які відбулися під його впливом в державному організмі та його відносинах із суспільством. У міру того як органи державної безпеки перетворилися на бездушну, добре відрегульовану машину масового вбивства, й сама держава стала небаченою раніше машиною придушення. Як би не розпиналися тогочасні політтехнологи, прославляючи всесвітнє «царство торжества труда», сталінський СРСР не мав жодного стосунку до цього міфу. Рівень підпорядкування особистості й цілих соціальних верст інтересам влади піднявся на небачену раніше височінь. За рівнем брутальності й цинічності законів, що панували на теренах СРСР (маємо на увазі реальні закони соціального співжиття, а не формальні конституційні правові симулякри), передусім на величезних просторах ГУЛАГу, тогочасна радянська реальність могла сміливо змагатися за першість із рабовласницькими африканськими анклавами.

Уже на етапі попереднього слідства заарештовані потрапляли у світ абсолютного безправ’я і знедоленості: перебуваючи у переповнених камерах, де доводилося по кілька днів стояти впритул один до одного, позбавлені сну та їжі під супровід диких криків катованих, бачачи на власні очі наслідки чекістських катувань, перебуваючи в стані зневіри і непевності, «оброблювані» підсадними сексотами та провокаторами, очікуючи місяцями першого допиту, врешті вони звук пострілу часто сприймали як визволення зі світу абсолютного зла. Зважаючи на катастрофічні показники частки засуджених за першою категорією (сягала понад 70 %), варто лише дивуватися силі прагнення до життя, що давала наснагу тим, хто лишився живим. Варто також усвідомити увесь жах останніх митей тих, кого автоматично, за списками позбавляли життя без жалю і докорів сумління «стахановці» розстрільної справи.

Про машинерію виконання смертних вироків у Лук’янівській тюрмі в приватній бесіді згадував пізніше колишній прокурор М. Табачний. Убивства відбувалися в кімнаті коменданта в особливих справах. Засудженого піднімали з підвалу на ліфті в кімнату для розстрілів. Він як прокурор пересвідчувався, що це саме та людина, яку засудили до розстрілу. Після цього жертву повертали обличчям до стіни, ставили на коліна, нахиляли голову вниз — і комендант стріляв у потилицю. Тіло опускали вниз, а на його місце піднімали наступного засудженого. За ніч розстрілювали 100–150 чоловік, яких вивозили за Дарницю і ховали в лісі.

Виконавці розпоряджень московського начальства не любили пригадувати про свої тогочасні «звитяги». Одне з небагатьох свідчень безпосереднього учасника тих подій згодом залишив пенсіонер НКВС М. Мусорський. Він згадував, що тіла «ворогів народу відвозились в район селища Биківня, де, від траси вправо, у лісі, була огороджена велика територія лісової ділянки, яка ретельно охоронялась. Коли я привозив трупи в Биківню, то там ями були викопані. Трупи скидалися в ями навалом. Розстрілювали людей у підвалі внутрішньої тюрми і вночі грузили машини спеціальними кліщами. Ними брали за шию та ноги і закидали до кузова. Загрузивши повністю машину з бортами, покривали брезентом. А потім уночі вивозили в Биківню»^[388].

Гортаючи незчисленні сторінки справ репресованих, варто зважити на думку одного з найавторитетніших дослідників російської версії масових більшовицьких репресій, Анатолія Разумова. Він цілком обґрунтовано наголошує: не слід забувати, що репресії були надзвичайно брутальними не лише впродовж репресивного цунамі 1937–1938 рр., вони були такими від початку більшовицької терористичної практики. Жорстокість виконання смертних вироків сама собою була віддзеркаленням глибинних зсувів у базисі соціального й ментального підмурку суспільства. Спеціалісти, які брали участь в ексгумаціях місць масових поховань, знають, що «розстріл» далеко не завжди означав розстріл: людей і живими закопували, і в шахти скидали, і дубинами добивали. Отже, ідеться не про казні, а про масові вбивства^[389].

Утім, подальша доля засуджених за іншими категоріями часто виявлялася не набагато щасливішою за долю перших жертв Великого терору. Значна частина ув’язнених не витримувала знущань і помирала ще в тюрмах НКВС. Така доля спіткала, зокрема, академіка Миколу Вавілова. 1943 р. видатний всесвітньо відомий вчений помер від пелагри — хвороби, спричиненої абсолютним виснаженням, у саратовській тюрмі. Цей найбільш відомий завдяки постаті жертви випадок був пересічним явищем. На пелагру у важкій формі страждала переважна більшість в’язнів ГУЛАГу, залишаючись назавжди інвалідами. Цим же неконтрольованим станом обумовлювалися й постійні випадки трупоїдства та людожерства у таборах і на етапах.

Величезна частина в’язнів гинула на етапі «пересилки», у переповнених товарних вагонах (так званих «телятниках»), де люди, яких годували тухлою рибою без води, гинули від кишкових розладів. Або в піших етапах під час лютої зими, вкриваючи безіменними кістками придорожні канави та снігові замети на неозорих сибірських просторах. Або на страшних баржах, де зеків і політичних транспортували разом, і перші нещадно знущалися з других, бо мали абсолютну підтримку табірного начальства і відчували себе радянськими громадянами вищого сорту. Частина загинула від голоду та хвороб у таборах, де панували такі правила й закони, порівняно з якими нацистські концтабори виглядали цілком пристойними закладами. Частина приречена була в нелюдських умовах животіти на межі здорового глузду, щодня борючись передусім із собою за право називатися людиною.

Про те, що являла з себе «пересилка», чи на найкраще написав Л. Разгон: «Це липкий бруд, що залишився від попередніх етапів; воші та клопи; кількагодинні черги до лазні, де дають одну ряжку води, якою можна лише розмазати бруд по тілу; прожарювання, в якому дивовижним способом на одязі згоряло хутро та плавилися ґудзики, але виживали [натільні] комахи [паразити]… Й невгамовний голод, оскільки на пересилці можна було не годувати арештантів; пограбування арештантів, звіряча лють охорони…»^[390] На етапі пересилки найтяжче доводилося породіллям: їм доводилося не тільки, голодуючи самим, годувати дітей порожніми грудьми, а й прати пелюшки у придорожніх калюжах та висушувати їх на власному тілі.

Не легше доводилося в таборах. Навіть для жіноцтва тут були створені просто-таки нелюдські умови існування. Один із найвідоміших таборів для дружин «ворогів народу» — АЛЖИР — перші етапи прийняв в грудні 1937 — січні 1938 рр. У найлютіші морози на 30 гектарах землі, обнесених двома рядами колючого дроту, стояли кілька бараків із саману. Решту бараків з того ж таки будівельного матеріалу зводили вже ув’язнені, серед яких було 655 вагітних і матерів новонароджених. По 12–14 годин на день вони тягали саманну цеглу або рубали очерет на крихкому льоді для опалювання. Більшість ув’язнених працювала по 14–15 годин на полі й тваринницьких фермах. Восени 1938 р. тут побудували швейну фабрику, де виготовляли нехитрий одяг для табірних постояльців. Денний раціон становив черпак баланди, кусень чорного хліба, кілька ложок рідкої каші на воді. Суворий казахський клімат із нещадними зимовими вітрами й морозами, літньою спекою та комахами-кровопивцями, постійний голод та праця на межі людської витривалості косили людей партіями. Люди божеволіли від такого життя. В низці таборів існували спеціальні відділки для психічно хворих.

На час описуваних подій у 90 «будинках немовлят» ГУЛАГу утримувалося понад 4,5 тис. малюків. Про їхнє життя згадувала згодом репресована Х. Волович: «…О сьомій ранку няньки робили побудку малюкам. Сторчаками, стусанами вони піднімали їх з не нагрітих ліжечок (для «чистоти» дітей ковдрами не накривали, а накидали їх поверх ліжечок). Штовхаючи дітей у спинки кулаками й осипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки крехтали — по-старечому і гукали. Це страшне гукання цілими днями долинало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти чи повзати, лежали на спинках, піджавши ніжечки до живота, і видавали ці страшні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін». Няньки, на кожну з яких припадало сімнадцятеро дітей, не дуже клопоталися із ними, підмиваючи крижаною водою і напихаючи, наче індика, гарячею кашею.

Не дарма «мамки» цих дітей гірко жартували: “Якщо немовлята тут виживуть, їх потім і з гвинтівки не вб’єш”»^[391].

Можна тільки здогадуватися, якою мукою і щастям для матерів були кількаразові відвідини дитини. За табірними правилами вони мали спочатку дев’ятимісячний, а згодом піврічний термін відвідування дітей. Під конвоєм до трьохмісячного віку — сім разів, до п’яти — шість, після півроку — п’ять разів, потім — двічі на день їх пускали годувати малечу. У півтора року малолітніх в’язнів відправляли до дитячих будинків. Там для них починалося нове коло радянського пекла. Про важкохворих малолітніх в’язнів та підлітків з родин репресованих (їх він за луб’янською термінологією називає «осколки»), які помирали в табірному лазареті на його очах, у своїй книзі «Непридуманное» написав Л. Разгон: «Вони були як столітні дідугани, що стомилися від довгого життя і розглядали смерть як відпочинок. Ці хлопчики вже так втомилися від арештів, обшуків, допитів, етапів, голоду, холоду, непосильної праці… що не боялися, що все скінчиться»^[392]. У таборах неповнолітні в’язні зазвичай перетворювалися на зеківських «шісток». Однак у спеціальних дитячих будинках панували не менш страшні закони. Про умови утримання дітей репресованих можна скласти уяву з двох красномовних документів — наказу «Про усунення недоліків в утриманні дітей репресованих» (№ 00309) та циркуляру № 106 по НКВС, що стосувалися дітей «ворогів народу». Документи скеровували працівників системи на підвищення пильності та зусиль у напрямі «перевиховання» «скалок» репресованих родів: жодної поблажливості, жодного жалю, малолітні вороги мають «перековуватися» на гідних радянських громадян відповідними провині їхніх батьків жорсткими методами. Серед великого переліку виявлених недоліків згадувалися: гвалтування малолітніх, один матрац на трьох осіб, відсутність посуду та постільної білизни, загрозливе розповсюдження туберкульозу та захворювань, які поширюються половим шляхом.

Про важку, хоч і щасливу порівняно з вихованцями дитбудинків долю дитини з репресованої родини згадував син співробітника Інституту соціалістичного землеробства Івана Миронівського, розстріляного на початку квітня 1938 р., Петро, якому на час загибелі батька було 9 років. Це і врятувало дитину, яка перебувала в тому віці, що зробив можливим її передачу на виховання родичам. Для підлітків така можливість була виключена, їх забирали у спецдитбудинки. Розповідь Петра Івановича, власне, є типовою і доволі характерною: «Наша сім’я жила у Києві за адресою вул. Ладо Кецховелі, 45, кв. 20. …Ніч 17 листопада 1937 року стала темною ніччю на все життя для нашої сім’ї. Більшовицькі кати вирвали з нашого життя батька, високоосвіченого вченого, люблячого батька й чоловіка, Людину з великої літери! Особисто для мене на довгі роки в моєму житті запанувало горе, біль душі, злидні, знущання, ярлик сина «ворога народу»… Йому було сфабриковане фантастичне звинувачення за статтями кримінального кодексу 54⁷, 54⁸, 54¹¹ як активному учасникові антирадянської української націоналістичної диверсійно-терористичної організації (Спілка визволення України), метою якої було повалення радянської влади, відокремлення України від СРСР, убивство членів політбюро та органів радянської влади та інші жахливі звинувачення. Трійка Військової колегії Верховного Суду СРСР 9 квітня 1938 р. присудила йому вищу міру покарання — розстріл, і в той же день вирок було виконано.

20 квітня 1938 р. була заарештована мама як дружина «ворога народу». Вона була засуджена до 5 років позбавлення волі. Мене одночасно з арештом мами каральні органи повинні були переправити до дитбудинку, але по щасливій випадковості я потрапив до бабусі — Миронівської Олени Марківни в с. Савинці Рокитнянського району Київської області, де ріс і виховувався до 1946 року. Після арешту мами і мого виселення квартира в м. Києві і все майно були реквізовані…

Коли я лишився сиротою і ріс у баби в селі, то, завдячуючи добрій пам’яті про мого батька, людська доброта зігрівала і мою сирітську душу. При нагоді односельці запрошували мене до себе, згадували про батька, розповідали, кому він зробив яке добре діло чи допоміг чим, пригощали… Інколи допомагали одягом чи взуттям. Голова колгоспу Осадчий Максим, якому батько допомагав у організації вирощування цукрових буряків як спеціаліст, не дивлячись на те, що я жив з ярликом сина «ворога народу», призначив мені сирітський пайок, який видавали сільським дітям-сиротам. А це було тоді дуже небезпечно. «Соціалістичні патріоти» за мій пайок склали на нього ворожу справу. Врятувала його Фінська війна, де він загинув»^[393].

Воістину, країна, в якій від смерті могла врятувати лише смерть, являла в усіх сенсах неординарний приклад соціальної організації.

Не менш важливо зрозуміти, що відбувалося з суспільством, яке втрапило в западню радянської системи, що впродовж другої половини 1937 — першої половини 1938 рр. перетворилася на один величезний виправно-трудовий табір, у якому, відповідно до місця географічного перебування та становища в партійно-радянській вертикалі, відрізнялися лише умови фізичного утримання. Психологічний стан — геть інша справа. Про те, що відбувалося в мозку і серці радянських в’язнів (усі громадяни СРСР в той час були заручниками), можна зрозуміти, перечитуючи сторінки колективного щоденника 1937 року, складеного Марією Безсмертною до дня жертв політичних репресій у 2015 р. На жаль, в українській історіографії поки що відсутня така робота. Утім, український досвід мало відрізнявся від російського. Вчитаємося у вибрані, найбільш промовисті, рядки, які відображають динаміку 1937 року:

9 февраля

Я уже отвык от того, чтобы кто-нибудь о другом сказал хорошее или просто неплохое. Когда один говорит о ком-нибудь, кажется, что он его кусает и жует истерзанное тело. Даже движения рта при таких разговорах отвратительны, они грызущие. Все друг с другом борются.

Александр Аросев,

дипломат, 47 лет

Дневник

17 февраля

Ведь все, поголовно все знают, что творится в России что-то кошмарное, жуткое, и все это исключительно от того, что Россией управляют люди — враги России и русского народа, не имеющие никакого понятия о государственном устройстве, придумавшие утопическую, бессмысленную систему какой-то «колхозной» жизни народа, и которая проводится исключительно одним только принуждением и террором.

Евдоким Николаев,

старший механик телеграфа, 65 лет

Дневник

26(?) февраля

22 февраля получилось мое несчастье, когда я делал сообщение о 19-й годовщине РККА на собрании рабочих МТС и меня обвинили в протягивании контрабанды. Я как честный гражданин нашей прекрасной Родины такое клеветническое пятно перенести не мог. Прошу расследовать. Прощай, дорогой, любимый вождь, учитель, отец и друг, родной т. Сталин. Всю свою жизнь я ненавидел врагов народа, трижды проклятых Троцкого и его приспешников, а сейчас меня обвиняют в их защите и клевете на В. И. Ленина.

Дмитрий Иванов,

заведующий парткабинетом

Пермской МТС, 34 года

Предсмертная записка

3 марта

Кирова убили — за одного ублюдка сколько пролито крови и разорено семейств, а кричите, что гнев народа, народ требует смерти. Врете, бандиты, кровопийцы, это ваши слова, а не народа. Народу этого не надо, народу нужна здоровая, сытая жизнь и культурная, а это твои слова, чтобы удержаться у власти.

Анна Павлова,

швея, 43 года

Письмо к товарищу Сталину

5 марта

Был процесс троцкистов. Душа пылает гневом и ненавистью, их казнь не удовлетворяет меня. Хотелось бы их пытать, колесовать, сжигать за все мерзости, содеянные ими. Торговцы родиной, присосавшийся к партии сброд.

Мария Сванидзе,

певица, 48 лет

Дневник

17 апреля

Я — тень. Меня нет. У меня есть одно только право — умереть. Меня и жену толкают на самоубийство. В Союз Писателей не обращайтесь, бесполезно. Они умоют руки. Есть один только человек в мире, к которому по этому делу можно и должно обратиться. <...> Если вы хотите спасти меня от неотвратимой гибели — спасти двух человек,— пишите. Уговорите других написать.

Осип Мандельштам,

поэт, 46 лет

Письмо Корнею Чуковскому

23(?) апреля

Мне и присниться не могло, что такую почти неграмотную женщину, как мама, сочтут троцкисткой... В своих худших кошмарах я не мог представить, что ее арестуют за эти старые грехи [кулацкое прош-лое] теперь, когда ее нынешняя жизнь совершенно безгрешна.

Степан Подлубный,

крестьянин, 21 год

Дневник

1 июня

Пришло время еще более ужасное для меня. В Детиздате придрались к каким-то моим стихам и начали меня травить. Меня прекратили печатать. Мне не выплачивают деньги, мотивируя какими-то случайными задержками. Я чувствую, что там происходит что-то тайное, злое. Нам нечего есть. Мы страшно голодаем. Я знаю, что мне пришел конец.

Даниил Хармс,

поэт, 32 года

Дневник

24 июля

Еще она [соседка] мне сказала: «Самое страшное для меня то (для нее то есть), что я уже не переживаю, как в процессе Каменева, Зиновьева, я уже привыкла. Меня это не трогает, как прежде — ведь 0,5 ЦК нет, так что к этому можно привыкнуть».

Юлия Соколова-Пятницкая,

инженер, 39 лет

Дневник

7 августа

Я часто, идя по улице и всматриваясь в типы и лица, думала — куда делись, как замаскировались те миллионы людей, которые по своему социальному положению, воспитанию и психике не могли принять сов. строя, не могли идти в ногу с рабочими и бедняцким крестьянством, в ногу к социализму и коммунизму? И вот эти хамельоны на 20-м году революции обнаружились во всем своем лживом облачении.

Мария Сванидзе,

певица, 48 лет

Дневник

1 сентября

Эта атмосфера арестов, в которой мы живем, гнетет. То и дело слышишь: арестован такой-то, такой-то... Кажется, целому слою или поколению людей ломают сейчас хребты. Ощущение такое, что вокруг разрываются снаряды, которые кучками вырывают людей из рядов. И ждешь — не ударит ли в тебя.

Александр Бек,

писатель, 35 лет

Дневник

9 октября

Народ, плененный своим собственным правительством,— возможно ли это? Люди перестают совсем доверять друг другу, работают и больше не шепчутся даже.

Михаил Пришвин,

писатель, 64 года

Дневник

22 октября

И сознание в нас так притуплено, что впечатления скользят, как по лакированной поверхности. Слушать целую ночь расстрел каких-то живых и, вероятно, неповинных людей — и не сойти с ума. Заснуть после этого, продолжать жить как ни в чем не бывало. Какой ужас.

Любовь Шапорина,

художница, 58 лет

Дневник

7 ноября

Здравствуй, дорогой папочка! Я тебе (через Лялю) обещала написать свои впечатления о дне тринадцатой годовщины Октябрьской революции, 7 ноября. Совсем другую картину представляет этот праздник в сравнении с прежними годами. Нет былого энтузиазма и веселья в рядах демонстрантов. Многие из последних идут не по собственному желанию, а по принуждению (во избежание черной доски или позорного столба).

Женя Луговская,

студентка, 20 лет

Письмо отцу

28 декабря

Вечером (не помню, откуда я вернулась) меня уже поджидали. Привезли в Кресты. Камера битком набита. Стояли, прикасаясь друг к другу, всю ночь. Многие плакали. Утром вызывали по одной, снимали все украшения: у кого что было — серьги, брошки, кулоны, кольца, — и заводили в камеры. В нашей камере было уже человек тридцать. Ни коек, ни нар, ни скамеек. Мне показалось, что я попала к умалишенным, и невольно попятилась — почти все махали какими-то тряпками. Было очень душно.

Людмила Грановская

(жена Юзефа Лось-Лосева),

студентка, 22 года

Воспоминания^[394]

Найбільш поверховий аналіз подій Великого терору приводить до невтішного висновку про те, що суспільство і особистість в той час стали жертвою виняткового за своїми цинізмом і жорстокістю акту зґвалтування. На жаль, той свій вдалий досвід приниження суспільства та людини радянська держава використовувала згодом, хоч і не в такій одіозній формі, неодноразово і не лише у власних державних кордонах.