Колективізація — Голодомор: жнива скорботи українського села

1929 р. став етапним у чекістських репресивних практиках, спрямованих проти села, цілком невипадково: отримавши болючого ляпасу на найбільш демократичних виборах до місцевих рад в 1925–1926 рр., провівши провальну хлібозаготівельну кампанію 1927–1928 р.^[256], Кремль цілковито ствердився в переконанні про нездоланну ворожість селянства ідеям комуністичного будівництва і розпочав розробку тактики комуністичного наступу на цю найбільш численну соціальну групу. Власне, дні селянства як суспільно значущого класу були злічені. XV з’їзд партії (грудень 1927 р.) у короткому курсі «Історії ВКП(б)» був пієтетно названий з’їздом колективізації сільського господарства. Під наполегливим тиском генсека в його директиви було закладено доволі високі показники колективізації сільського господарства на кінець п’ятирічки (1932/33 господарський рік) — до 20 % селянських посівів. Зафіксовані партійними ухвалами цифри були, скажемо відверто, непорівнянними із майбутніми темпами суцільної колективізації. Однак важливими були не тогочасні умоглядні орієнтири колективізації, а перспективна орієнтація на докорінну перебудову сільськогосподарського сектору та панівних у ньому виробничих взаємин. У стратегії розселянювання, що в загальних своїх рисах сформувалася у думках більшовицьких очільників упродовж 1928–1929 рр. (під час внутрішньопартійних баталій з цього питання ішлося лише про темпи та міру жорсткості заходів, а не про їхню сутність), селянству відводилася роль статиста грандіозних комуністичних перетворень. Дрібниці бракувало: зробити неможливим переростання стихійних селянських виступів і заворушень у повномасштабні селянські повстання і ліквідувати осіб, що були спроможні їх очолити.

Фатальну роль для України — багаторічної житниці спочатку імперії Романових, а згодом більшовицької імперії — відіграла та обставина, що очолювали цей стратегічний вузол радянського господарства найнадійніші ставленики Сталіна. Члени партійно-радянського керівництва України, у тому числі генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович (до липня 1928 р.) і С. Косіор, голова Раднаркому УСРР В. Чубар, голова ВУЦВК Г. Петровський, підтримували його в усіх починах, зокрема й у перехопленій у репресованої троцькістсько-зінов’євської опозиції ідеї надіндустріалізації за рахунок села. Реалізуючи плани патрона, 3 липня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР продублювали постанову ВЦВК і РНК РСФРР, яка запроваджувала обов’язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розверсткою на село за принципом самообкладання.

У життя селянина повернулася практика надзвичайшини: якщо господар ухилявся від поставок зерна, визначеного завданням сільського сходу, сільрадам дозволялося штрафувати його в межах п’ятикратного розміру вартості хліба, який мали здавати. Майно боржників продавали з торгів. Груповий опір розверстці або ухилення від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, конфіскацію майна та депортацію засуджених у віддалені регіони СРСР. Широкі повноваження у виконанні постанов були надані місцевій бідноті. Вона ж отримувала від влади, крім відчуття повної вседозволеності вершителів людських доль, принадний матеріальний «бонус»: чверть надходжень від штрафів або продажу майна з торгів перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Утім, біднота виявилася на тому етапі хитрішою за владу. Майно розкуркулених фактично осідало в приватних кишенях, бо продавалося з молотка задарма. У селі Велика Каракуба Старобешівського району Сталінського округу було розкуркулено 56 господарств. Цегляні будинки продавали по 20 рублів, а курей — по 15 копійок за штуку^[257]. На селі розпочався зоряний час комнезамів: за рахунок експропріації хазяйновитих селян та тих, хто виступав на їхній захист, сільські люмпени забезпечували собі безбідне і не ускладнене виробничими проблемами життя. Недолугість і недалекоглядність не дозволяла їм зрозуміти, що такого привольного життя коштом чужої праці і сліз вистачить усього на кілька років.

На українське село насувалася чорна зловісна буремна хмара. Той соціальний смерч, який лютував на селі впродовж п’ятиріччя, залишив по собі понівечені знелюднілі оселі, спорожнілі хати й очі, по-рабському звичні до батогів спини. А починалося все з підготовки чергового колективізаційного штурму. Пришивши заможному селянству («куркульству») ярлик непримиренного супротивника соціалістичних перетворень, кремлівські поводирі завчасно потурбувалися про його нейтралізацію. 5 липня 1929 р. політбюро ЦК КП(б)У, наслідуючи кремлівські настанови, ухвалило скласти перелік куркульсько-поміщицьких господарств, які активно виступали проти хлібозаготівельної кампанії, для вислання за межі республіки. До кінця року, згідно з відомостями ДПУ УСРР, уже було заарештовано 8139 «куркулів», із них 1103 вислали поза межі України. Упродовж весни—осені 1929 р. близько 33 тис. селян було віддано під суд за звинуваченням у саботажі хлібозаготівель.

Заможні селяни впродовж 1929 р. були поставлені в умови абсолютної нелогічності виробництва. Яким чином це відбувалося, згодом пригадував селянин Михайло Лисенко, якому довелося рятуватися від розкуркулювання на шахтах у Чистяковому: «Розкуркулювали так. Накладуть на тебе гроші. Ти мусиш заплатити… Наклали на тебе сьогодні тисячу рублів, щоб ти заплатив. Ти заплатиш тисячу рублів. Завтра ж до тебе принесуть 3 тисячі, щоб ти заплатив. А в тебе вже немає грошей, щоб заплатити. То вони в тебе все чисто забирають. У тебе корова, коні — все забирають на auction. Продають пару волів за п’ять долярів. За п’ять рублів — пару волів! Корову — півтора рубля. Кінь — півтора рубля або два рубля… І тоді ще кажуть, що це їм не хватило — і хату продають — все! А ти куди хочеш, то йди. Торбу бери в руки, і можеш куди хочеш відправлятися»^[258].

Розпродаж господарства з молотка за невиплату накладених штрафів — цинічна форма соціальної репресії, спрямована на фізичну ліквідацію верстви найбільш потужних сільських товаровиробників, стала провідним інструментом «виховання» селянського світу на початковому етапі колективізації. Намагаючись уникнути знищення господарств, чимало заможних селян вдавалися до «саморозкуркулення», добровільно віддавали своє майно колгоспам та намагалися вступити до колективу, писали покаянні заяви і публікували їх у газетах. Дехто організовував тсози (товариства спільної обробки землі) та навіть артілі. Значних масштабів такий рух набув у заможних німецьких колоніях, де один по одному створювалися сімейні колективи. Влада називала їх лжеколгоспами (або ж куркульськими колгоспами) і нещадно знищувала, передусім економічно — шляхом переоподаткування. У 1929–1930 рр. в СРСР було оголошено кампанію перевірки соціального складу колгоспників. Усіх тих, кого вважали заможним до вступу в колгосп, виключали як «куркульський ворожий елемент».

Селянство, заскочене розгулом комнезамівського свавілля зненацька, перебувало в шоковому стані. Чимдалі масового характеру набували заклики: «Не здавайте надлишків хліба, краще закопаємо в землю, ніж віддамо їм, вони [комуністи] забрали хліб і гроші з тим, щоб втекти за кордон; Не йдіть до колгоспів, бо вам доведеться працювати на радянських панів, як раніше працювали на поміщиків, у колгоспі будете голі й босі… Життя стало незносним, скоро через грабіжництво доведеться залишитись в одній сорочці, цьому грабіжництву не буде кінця, радянська влада хліб відправляє за кордон, один вихід позбутися цих грабежів, якби одразу кілька хуторів відмовились здавати хліб… Якщо вам потрібен хліб, забирайте його насильно, а добровільно я не здам, деруть шкуру, час уже брати вила в руки й гнати їх, клятих комуністів^[259].

Селянство, розпорошене хуторами та зачинене в свідомості дрібного власника з притаманним їй егоцентризмом, наївно вважало, що може вплинути на владу, переставши виробляти товарний хліб. Воно не розуміло, що влада, залишившись без товарного хліба, забере увесь вироблений для власного споживання продукт за всяку ціну. На той час «органи» вже були цілком підготовані до такого ходу подій. Почалися масові арешти та суди в середовищі заможного селянства й «підкуркульників». 1929 р. навіть у промисловому осерді України Донбасі 78 % усіх заарештованих походили з сільської місцевості. У 1930 р. селянами за походженням були 75,8 % репресованих, 1931 р. — 60,8 %; 1932 р. — 55,3 %; 1933 р. — 45,2 %^[260]. Динаміка соціального походження репресованих цілковито відповідала політичній динаміці епохи комуністичного штурму. Переважна більшість розстріляних вироків часів суцільної колективізації була винесена за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді, хоча, відповідно до законодавста, розстрілювати за цим пунктом можна було лише у воєнний час.

Переважну більшість засуджених становили селяни-одинаки, що не ховаючись виступали проти колективізації. Утім, поміж них траплялися й цікаві версії об’єднання кількох фігурантів у межах таких собі селянських підпільних партій. «Наївна спроба протистояти жорстокій владі», — таким чином характеризували автори донецького блоку «Реабілітованих історією» «Українську демократичну народну партію» в с. Новотроїцьке Андріївського району на Маріупольщині (1929 р.). Вона, згідно з матеріалами слідства, використовуючи «хлібні ускладнення» та незадоволення куркульства політикою радянської влади, «…розпалювала національну ненависть, агітуючи проти євреїв та великоросів, нібито винних у поневоленні українського народу, закликаючи населення до боротьби за Україну, яка належить тільки українцям»^[261]. За справою міфічної організації, якій утворили філії в бердянських селах Нововасилівка та Новоспасівка, а також гуртки на Волині та в Бердянському педагогічному технікумі, проходили 28 осіб — переважно молодь віком від 25 до 38 років. Для 12 осіб слідчі просили вищу міру покарання. 13 «членів організації» отримали по п’ять років таборів та 3 роки заборони проживати в республіці.

Розпалювання соціальної напруги на селі перетворилося на основний інструмент переладнання виробничих відносин. Влада цілком свідомо нацьковувала одні групи селянства на інші, знищуючи все потенційно конкурентоспроможне, аби на згарищі приватновласницької ініціативи, зігнавши безініціативних, зломлених, позбавлених засобів виробництва селян у великі виробничі колективи, одним махом перетворити мільйони осіб на пролетарів сільського господарства. За два роки Кремль планував здійснити перетворення, на які в умовах економічної еволюції потрібні були десятиріччя. Розселянювання найчисленнішого виробничого класу країни розпочали з так званих «куркулів».

21 січня газета «Красная звезда» вийшла зі статтею Й. Сталіна «До питання про політику ліквідації куркульства як класу». Він заявив, що схвалена XV з’їздом ВКП(б) політика обмеження й витіснення капіталістичних елементів села застаріла і слід переходити до нової політики ліквідації куркульства як класу. Про неї йшлося і в постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». На селі розпочалася класова війна. Рапортуючи голові ОДПУ Г. Ягоді про результати депортації розкуркулених за 20 днів, заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон повідомив, що в Україні виселення «куркульських» господарств було здійснене з 29 округів і охопило на 10 березня 1930 р. 19 531 господарство загальною чисельністю 92 970 осіб^[262].

Травма розкуркулення для багатьох родин стала страшною раною, пронесеною крізь усе життя. Навіть ті, що уникли вислання в Сибір, зазнавали страшних поневірянь, їхні спогади вражають трагізмом.

Ось одна з десятків тисяч стражденна історія багатодітної працьовитої родини Серебрянських з с. Ремівці Чистопільського району (нині це частина селища міського типу Сніжне). Зоя Гречка (в дівоцтві Серебрянська), наймолодша, вісімнадцята, дитина в родині, розповідала, що батько був сиротою, в царській армії його навчили читати й писати. Під час світової війни воював на Кавказі, після працював саночником у шахті. За часів непу колишній шахтар відкрив у селі магазин, а коли розбагатів, то побудував для односельчан своїм коштом школу і церкву. У ніч на 10 січня 1930 р. «сусіди прийшли чуть світ, сказали, що перші на списку стоїмо ми на Сибір. Тата паралізувало, бо він серце мав не таке вже міцне. І його прийшли вночі, вони осталися удвох, тато і мама в хаті. І тата забрали з ліжком. Понесли з хати на ліжку. А мама слідом йшла, плакала, а брат своїм плаче голосом на все село. Винесли тата на самий край села, де була землянка, де лежало вугілля, паливо було. І туди тата й маму лишили, в ту хату, в ту землянку жити. Рано люди сходилися, зносили їсти, хто що зміг. А сестра була вдова, помер її чоловік, вона була з донечкою, два і півроку. Вона зразу начала писать в Москву, щоб дозволили їй тата і маму забрать. Чотири місяці пройшло, і їй дозволили забрать батьків»^[263].

Знищенням найзаможнішої частини селянства плани більшовиків не вичерпувалися. Узимку 1929–1930 рр. увиразнилася основна мета Кремля — стрімка суцільна колективізація. 5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну в ній відносили до регіонів другої черги, де суцільну колективізацію треба було завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Українські очільники тут же виступили із зустрічними зобов’язаннями: на зібранні партійного активу в Харкові 4 лютого 1930 р. С. Косіор заявив, що треба здійснити суцільну колективізацію степових округів України за час весняної посівної кампанії, а восени 1930 р. — в усіх інших округах^[264].

Перша колективізаційна весна 1930 р. пройшла в атмосфері всезагального абсолютного афекту. Методи тиску на селян, які залишалися одноосібниками (цей термін виник у ході суцільної колективізації), вражали різноманітністю. Місцева влада і надіслані їй на допомогу «колективізатори» з округів наче змагалися між собою у вигадливості. Зокрема, у селах Передільському і Старий Айдар Петровського району з ініціативи надісланого з Луганського округа уповноваженого Чучмарова і секретаря партосередку Лапигіна були організовані демонстрації (нині б їх назвали флешмобами) активістів під червоними і чорними прапорами. Зупиняючись біля кожного подвір’я, вони пропонували господарю стати під червоний прапор, якщо він «за соціалізм», або під чорний прапор, якщо він прибічник «капіталізму». До чорного прапора приклеювали список селян — кандидатів на розкуркулювання. Таким чином, список поповнювався цілком «демократично» — самими селянами. Так само «демократично» формувався список тих, хто бажав стати колгоспниками. Лапигін не заперечив проти присвоєння свого імені новоутвореному колгоспу, а райземуправління затвердило цю назву^[265].

Селян заганяли в колгоспи шаленим адміністративно-чекістським тиском, тримаючи по півдня на зборах, аж поки не напишуть заяву на вступ. Тиск породжував опір. Найбільшого поширення набули баб’ячі бунти. Утім, насправді неорганізованому селянству не було що протиставити злагодженій роботі міських активістів, чекістів та місцевих люмпенів, окрім малоефективних спалахів агресії. Найбільш потужно антиколективізаційний рух розгортався у прикордонному Шепетівському окрузі, що стривожило більшовицьке керівництво. У телеграмі повідомлялося: «Натовпи, переважно з жінок, під керівництвом куркулів, церковників висувають вимоги: відкриття церкви, ліквідація колективів, повернення громадського реманенту та насіння. В окремих селах натовпи налічували до 400 чоловік, було здійснено побиття активістів… Причина руху — недостатня підготовка в окремих селах колективізації форсованими темпами (усуспільнення реманенту, посівматеріалу у дводенний строк при рішенні зборів, що не мали кворуму); головотяпство комсомольців, які здійснювали збирання вторинної сировини фактично шляхом масових обшуків дворів; закриття церкви…»^[266]

Наруга над селом обернулася господарською руїною: селяни, насильно загнані до комун, волинили як могли, спали до дев’ятої ранку, коні й корови хиріли від недогляду в колгоспних стайнях. Ось як ситуацію змальовував Петро Григоренко: «Я власними вухами чув, як секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор — недоросток, одягнений у прекрасний напрасований костюм, з виголеною до полиску, великою круглою головою — влітку 1930 року давав настанови нам, уповноваженим ЦК, які їхали на збирання урожаю: «Селянин вдається до нової тактики. Він відмовляється збирати врожай. Він хоче згноїти хліб, щоб кістлявою рукою голоду задушити радянську владу. Але ворог прорахувався. Ми примусимо його самого скуштувати, що таке голод. Ваше завдання — зірвати цю куркульську тактику саботажу збирання врожаю. Зібрати все до єдиного зернятка і збіжжя негайно вивозити як хлібоздачу…» Я ще в молоді роки був достатньо підготовлений, щоб сприймати косіорівський інструктаж з певною мірою критицизму. Тому те, що мене чекало в селі, куди я мав прибути як уповноважений ЦК, я собі уявляв досить правильно. Але те, що я побачив, перевершило всі мої найгірші сподівання. Велике, понад 2000 дворів, степове село у гарячу пору збирання врожаю наче вимерло. Працювала одна молотарка в одну зміну (8 осіб). Решта ж трудової армії — чоловіки, жінки, підлітки — сиділи, лежали, напівлежали в холодку. Я пройшовся селом з кінця в кінець, і мені стало моторошно. Я пробував вступати в розмови. Відповідали повільно, з цілковитою байдужістю. Я намагався переконати: «Хліб же у валках лежить, а подекуди ще й на пні стоїть. Ну, цей то вже осипався і пропав, а той, що у валках, він же згниє». — «Ну, звісно, згниє», — з неохотою відповідали мені»^[267].

Відповіддю на масову байдужість та сплески селянської відчайдушної люті стала поспіхом розроблена нова редакція статуту артілі. У ньому було чітко визначено все, що підлягало усуспільненню. Колгоспникам надавали право тримати корову, дрібну худобу і присадибну ділянку. Додаткові «роз’яснення» партійної лінії надав Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів». Урешті 10 березня ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі», переклавши провину за примусову колективізацію на місцеві органи влади^[268]. Селянство вкотре спіймалося на гачок більшовиків і, повіривши радянським масмедіа, почало масово виходити з комун, розбираючи худобу та реманент. За неповних два місяці рівень колективізації упав на висхідну зими 1929 р. Значна частина селян відклала вихід, щоб не втрачати часу на тривалі процедури, пов’язані з поверненням усуспільненого майна, і вчасно відсіятися.

Загострення розпочалися на тому етапі, коли вони забажали вийти з колгоспів. Органи державної безпеки в Україні лише за травень 1930 р. зареєстрували 49 масових виступів колгоспників з вимогами поділу колективно засіяних полів. У селі Старий Айдар Петровського району натовп із 700 колишніх колгоспників, зібравшись на схід, ухвалив рішення: «Брати топори та вила і, якщо колгоспники перешкоджатимуть, бити на місці»^[269]. Виходи колгоспників зростали. За 100 днів, до 20 червня 1930 р., в Україні вийшли з колгоспів 1593,8 тис. господарств, а залишилося 1655,1 тис. Це були передусім бідняцькі господарства, які виробляли продукції в кількості, що не була достатньою навіть для власного споживання. Отже, свого центрального завдання — забезпечення за рахунок села потужного стрибка в промислову еру — влада не досягла. Тож на порядку денному знову постала мета відновлення колективізації, але тепер — господарств, здатних «потягти» таке надзавдання. Біднота в цій ситуації була використана як інструмент «демократичного», методом самооподаткування на сільських сходах, витискування хліба з тих селян, які виробляли товарну продукцію.

Після збирання врожаю на початку осені відповідно до сталінських настанов розпочався другий колективізаційний штурм. Він був набагато краще підготований і різноманітніший за інструментами впливу на селянство. Основна ставка була зроблена на економічне знищення товарних господарств. У вересні податкові органи затвердили порядок оподаткування на наступні два роки: худоба колгоспів і колгоспників звільнялася від оподаткування, тоді як худоба одноосібників обкладалася подвійним податком. Прибутки від роботи в колгоспі обкладалися податком у розмірі 5–7 %, а прибутки від індивідуального господарства, присадибного господарства колгоспників та їх сторонніх заробітків — за 70 %-вою ставкою^[270]. Крім того, широко застосовувалося індивідуальне, так зване «експертне» оподаткування, яке приводило до продажу нажитого непосильним трудом з аукціону. Неважко здогадатися, в якому шоці перебувало вдруге обдурене селянство. На жаль, економічний тиск супроводжувався черговою хвилею розкуркулень навіть попри заяви місцевих працівників про відсутність куркулів.

На грудневому пленумі ЦК КП(б)У колишній боротьбист Панас Любченко розтлумачив більшовицькій гвардії сутність поточного моменту: «Деякі комуністи і навіть окремі партійні організації забули вже про те, що в них на селі є куркуль, і це в першу чергу стосується районів Степу, де ми маємо високий відсоток колективізації. Деяким товаришам здається, що куркулі — це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року. Їм здається, що коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то в них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення, — що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів нема. На декого з наших комуністів напав острах у зв’язку з таким величезним завданням — колективізувати 1,5–2 млн бідняцько-середняцьких господарств. Ми не організуємо наступ на куркуля, а значить, і успішну колективізацію, коли кожний член партії, кожний активіст, бідняк і середняк не усвідомлять, що куркуль у нас виростає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня, щогодини, що куркуль не вичерпується, як я казав, реєстром 1930 року, що куркуль на селі є»^[271]. Вигадливими теоретичними умовиводами партія своє одноосібне рішення про соціоцид обернула на трендову ідею про розгортання «священної» соціальної війни. І, слід наголосити, така риторика отримала живу підтримку в соціальних низах українського села, які вже два роки як призвичаїлися до відчуття верстви-гегемону та життя за рахунок трудящих односельчан.

Законодавчу базу дугої хвилі розкуркулення забезпечив XII Всеукраїнський з’їзд рад (лютий—березень 1931 р.), який поставив перед органами радянської влади вимогу «рішуче провести ліквідацію куркульства як класу»^[272]. Комісія політбюро ЦК КП(б)У на чолі з П. Любченком, яка розробляла план кампанії розкуркулення, пропонувала депортувати з республіки до 40 тис. селянських господарств. Кремль зменшив квоту до 30 тис. господарств. Кампанія стартувала 29 травня 1931 р. і була проведена блискавично. Селяни навіть не встигли прийти до тями. Особливий відділ ОДПУ 12 червня повідомив, що чотири ешелони з України були вивантажені на місці призначення в Уральській області, а сім ешелонів перебували в дорозі. У ешелонах було 4853 сім’ї загальною чисельністю 18 279 осіб. Планувалося вивезти ще 25 тис. сімей орієнтовною чисельністю 100 тис. осіб^[273]. Однак із другої половини 1931 р. масове розкуркулення припинилося, бо в ньому не було потреби: селянство «добровільно» пішло в колгоспи, рятуючись від податкового і фізичного знищення. Оборотною стороною тієї «добровільності» став тотальний занепад продуктивних сил села. Селяни з безвиході йшли до колгоспів, але перед тим масово знищували худобу. На селі з колишнього доколгоспного многоголосся вранішньої та вечірньої подойки та годування лишилися невиразні голоси худоби, що хиріла в колгоспних стайнях. Під ніж ішли навіть одвічні селянські годувальниці — корови. Свине та овече стадо зменшилося в рази.

До найбільш непіддатливих господарів застосовувалася практика виселення за межі села. Про один з таких виселків у Новопсковському районі Старобільського округу йшлося в листі слухачів Військово-повітряної академії РСЧА в Москві Якова Коркіна та Омеляна Пахоленка, надісланому в липні 1931 р. до приймальні голови ВУЦВК. Повернувшись із відпустки, проведеної в Новопскові, вони намагалися донести правду про події в рідному селі до Г. Петровського, сподіваючись на його авторитетне сприяння у подоланні «місцевих перегинів».

У листі йшлося про концтабор, який влаштувала місцева влада для розкуркулених: «Всі розкуркулені вивезені в байраки, так звані «Ярки». Люди перебувають в зовсім безвихідному становищі. Майно, реманент сільськогосподарський у них відібрані, землю не дано, живуть в землянках з сім’ями. Існують жебрацтвом, розводять бродяжництво. На роботу їх не посилають. Щоб піти в село, вони повинні одержати перепустку у коменданта Ярка… Таке становище довго тривати не може, тому що приречені на голодування люди шукатимуть виходу в бандитизмі тощо».

Не менш наївно виглядала й решта викривальних нотаток курсантів, зокрема про методику залучення в колгости: «Є ряд випадків примусового втягнення в колгосп. В разі відмови йти в колгосп підводять під графу куркуля й розкуркулюють, відбираючи все майно і вивозять в «Ярки». Переконані, що втягнути в колгосп можна тільки силою. Наприклад, на зборах хут. Статівка активом заявлено: щоб 15 чоловік середняків і бідняків, які залишилися, втягнути в колгосп, треба 5 чоловік вивезти в «Ярки»… Пиятика, застрашування, погане виховання і забезпечення колгоспників є причиною небажання бідняків і середняків, які залишилися, вступати в колгосп, внаслідок чого вони йдуть за куркулями і поділяють їхні настрої. В ряді сел. (хут. Статівка, село Лізівка) є перегини, розкуркулили середняків і навіть бідняків. Наприклад, нами за пропозицією заступника голови РВК разом з представником від РВК на засіданні активу і групи бідноти хут. Статівка було переглянуто список розкуркулених, де виявилося: розкуркулений і вивезений в «Ярки» бідняк Пугач Артем Сергійович, розкуркулені два середняка Пугач Василь Кіндратович і Луковенко Василь Іванович. На даному засіданні ухвалили відновити в правах цих громадян і повернути їм майно. Таке ж становище й по інших селах, тому що там була маса скарг з боку середняків і бідняків. Наприклад, в с. Лізівка забрали майно у сім’ї червоноармійця Кобзаревої Ольги Романівни. РВК ухвалив повернути, але сільрада цього не виконала. Розпродано майно у бідняка цього ж села Біденка Якова Ізотовича, який одержував пенсію за сина-червоноармійця. Такі випадки продажу майна носять масовий характер… У розкуркулених середняків і бідняків забирали геть весь хліб і навіть одяг, сало тощо, а потім ділили між собою (хут. Статівка). Штрафи стягувалися й на користь окремих працівників, наприклад, голова правління кооперативу с. Лізівка прийшов до оштрафованого гром. Лізенка Парфена і взяв собі кабанця»^[274].

Курсанти, зважаючи на масовість і типовість порушень чистоти соціального підходу до формування виселків, просили терміново направити в район авторитетну комісію партійних і радянських органів. Водночас варто зважити й на те, що їх не турбувала присутність на околиці села концтабора як така. Їх турбував факт виселення туди випадкових бідняків і середняків. Стосовно решти своїх односельців, які раптово втратили всі громадянські права і були змушені жебракувати, виправданість виселків не викликала заперечень. Приймальня голови ВУЦВК направила лист до Білокураківського дільничного прокурора з дорученням розслідувати справу і притягнути винних до відповідальності. У супровідному листі було зазначено: «Ця справа як надзвичайно характерна своїми викривленнями на місці…»^[275]

У грудні 1930 р. об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) дав українській республіканській парторганізації завдання колективізувати у степовій зоні не менше 80 % селянських господарств. Поставлене завдання КП(б)У виконала й перевиконала достроково. Станом на серпень 1931 р. Лівобережжя і Степ України стали зонами суцільної колективізації. Степова зона України у 1931 р. була флагманом колективізації, але й на її фоні виділялися райони Донбасу, де було колективізовано понад 90 % господарств.

Номінальні показники колективізації вражали. Інша справа, що вони були зворотно пропорційними економічним показникам. Власне, село сповзало в руїну безгосподарності. Втрати зерна в полі були величезними, а різниця між видами на врожай і реальним врожаєм — разючою. На неспівставній різниці між розрахунками московських економістів та реальним станом продуктивних сил колективізованої України і зросла проблема, що врешті перетворилася на катастрофу колосальних масштабів. Вже хлібозаготівельний план 1930 р. виявився гумовим: спочатку його встановили в розмірі 440 млн, а у вересні збільшили до 490 млн пудів. Неймовірними зусиллями ЦК КП(б)У вдалося домогися у жовтні 1930 р. зменшення плану до 472 млн пудів. Однак ані це, ані підхльостування хлібозаготівель не допомогли, Україна виявилася боржницею. Сталін зменшив заборгованість до 25 млн пудів і зобов’язав ЦК КП(б)У оголосити лютий 1931 р. місяцем ударних хлібозаготівель, щоб цілком виконати план. А в травні 1931 р. голова Раднаркому В. Молотов поставив С. Косіора перед фактом, що план попереднього року лишається незмінним — 490 млн пудів. ЦК КП(б)У не лишалося нічого іншого, як оголосити нову кампанію із заготівлі минулорічного хліба з 20 травня по 15 червня 1931 р. План було виконано ціною вивезення всіх резервів республіки. Державні заготівельні пункти одержали по 4,7 центнера зерна з гектара посівних площ — рекордний показник за всі дореволюційні й пореволюційні роки^[276].

Отриманий результат спрацював на користь неконтрольованого зростання апетитів Кремля, який розцінив його як джерело нічим не обмеженого ресурсу. На XVI з’їзді ВКП(б) Й. Сталін заявив, що завдяки створенню колгоспного ладу в країні успішно розв’язується зернова проблема^[277]. Насправді вона успішно вирішувалася лише в тому сенсі, що влада відчула себе повновласним розпорядником продукту, який виробляв сільськогосподарський сектор. Однак вона не врахувала того, що село не спроможне було існувати в такому режимі на постійній основі. Те, що припускалося як захід надзвичайного стану, не могло стати щоденною нормою життя. Ані виснажливо працювати задарма, ані животіти у спартанських умовах на напівголодному пайку колгоспники бажання не мали.

Коли відразу після аврального виконання плану 1930 р. ішлося про хлібозаготівельний план 1931 р., село впало в ступор. Чекісти почали реєструвати випадки голодування. Навесні 1931 р. Укрколгоспцентр визначив види на врожай у розмірі 845 млн пудів (на 510 млн пудів менше, ніж у попередньому році). Натомість для колгоспів та одноосібників встановили план у 434 млн пудів, тобто на 41 млн пудів більше від попереднього року. Загальний план заготівель України з урожаю 1931 р. був визначений у 510 млн пудів^[278]. Розмірковуючи над тим, як виконати такі непідйомні завдання, заступник наркома землеробства УСРР О. Триліський зауважив, що треба не тільки розорати усі толоки, а й провести розкорчовування^[279]. Утім, це були розмірковування агронома. Влада робила ставку геть на інший ресурс — насилля.

5 грудня 1931 р. Й. Сталін і В. Молотов відправили телеграми з вимогою, щоб план був виконаний за будь-яку ціну. На колгоспи-боржники вимагали накладати санкції — дострокове стягнення всіх кредитів, припинення обслуговування МТС, примусове вилучення наявного зерна, включаючи насіннєвий фонд^[280]. 23 грудня політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло у присутності Г. Петровського, В. Затонського та А. Мікояна стан хлібозаготівель в Україні і визнало його незадовільним: на 1 грудня республіка виконала тільки 74 % встановленого плану. В. Молотову було доручено виїхати до Харкова «на допомогу ЦК ВКП(б) для посилення хлібозаготівель»^[281]. 29 грудня 1931 р. у присутності сталінського емісара В. Молотова політбюро ЦК КП(б)У розглянуло стан хлібозаготівель. Членам політбюро ЦК було наказано негайно виїхати в райони республіки й організувати виконання плану заготівель упродовж січня 1932 р. Молотов залишався в Харкові до початку 1932 р., координуючи акції на «хлібному фронті».

Те, що селянський світ 1932 р. перевернувся догори ногами, не викликає сумнівів. Такої тотальної «уваги» до села, яка пронизувала наскрізь газетні шпальти, затьмарюючи вістки з будівель п’ятирічки, замальовки культурних подій, радянська преса ще не знала. Перші полоси віддані під висвітлення питання номер один: хто, скільки й коли здав державі хліба. Хліб, здається, то сиплеться рясною лавиною, то по зернятку падає, перемазаний кров’ю, з кожного газетного рядка. Усюди хліб — хліб — хліб. Та це тільки в газетах. Насправді його чимдалі менше, а згодом не стане зовсім.

Селянство перебувало в стані крайньої екзальтації і мало на те всі підстави. На початку 1932 р. в с. Старий Керменчик було «розкрито» антипартійне угруповання «бінатовців і тахтамишевців»^[282]. Їм інкримінували не лише підривну роботу в колгоспах та зрив хлібозаготівель. Зазначалося, що «ці угруповання являли собою групу куркулів, колишніх заводчиків, торговців, міцно заможних і колишніх махновців та мали на меті (з 1922 р.)^[283] політичний захват влади, а кінечною метою — створення незалежної грецької республіки»^[284]. Згідно з архівною справою, група мала розгалужену агентурну мережу в Харкові, Воронежі, Москві.

Суперечки з питань соціалістичного будівництва почалися поміж сільським активом ще в 1927–1928 рр. 1932 р. обидві групи визнали антипартійними. Більшість їхнього складу була виключена з партії, а 1933 р. засуджена до різних строків ув’язнення^[285]. Справа була сфальсифікована, вищезазначені особи засуджені не за фактом діяльності, а за свої думки та їхнє висловлення. Вони ж, незважаючи на націоналістичний ярлик, мали не національний, а відверто соціальний характер. Так, у матеріалах справ наявні такі «свідчення»: «В июле месяце как-то мне на улице встретился Бинат Иван и Балабан Василий, оба бывшие кулаки… При встрече они оба начали мне говорить: “Ось бачиш, нас виключили з партії, а ваші керівники і комуністи до чого довели — люди у вас вже з голоду пухнуть, вже всі коні скоро подохнуть, — це все тому, що ви, бідняки і батраки, всі дурні, все літо працюєте і віддаєте хліб цим дармоїдам. Треба об’єднуватися і в організованому порядку хліба не віддавати і в першу чергу забезпечити хлібом себе, а решту віддавати”»^[286]. В якості пасивного методу опору урядовій політиці засуджені закликали до організованого невиходу на роботу. Утім, і без їхніх закликів бажаючих віддано працювати на колгоспній ниві було обмаль.

Село поглинала господарська руїна. Становище в Україні стрімко погіршувалося: голодування внаслідок викачування продовольства комісією Молотова набирало масового характеру. 23 квітня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У змушене було звернутися безпосередньо до Сталіна з телеграмою, в якій просило дозволу на використання ресурсів продовольчого фонду для забезпечення принаймні промислових регіонів: «План постачання Донбасу, металургії, військових будов проводиться лише за рахунок розбронювання непфонду, бо ніяких інших ресурсів у нас нема»^[287]. Найстрашніше ж було те, що внаслідок зимових хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Україна залишилася без насіннєвого фонду. Усвідомивши це, ЦК КП(б)У мобілізувало сили партійних організацій на збирання посівматеріалу^[288].

Однак було запізно: голод, який був наслідком зимових хлібозаготівель, поширювався Україною, мов пожежа в засушливу пору. Бездумно виконуючи вказівки Кремля, компартійно-радянсько-чекістський апарат зіткнувся з їхніми потворними наслідками. Першою реакцією було применшення масштабів голоду і пошук винуватців — місцевих «лівих закрутників». У довідках секретно-політичного відділу ОДПУ голод цнотливо прикривали словосполученням «продовольчі утруднення». Але доволі скоро робити вигляд, що нічого жахливого не відбувається, стало неможливо. У липневій 1932 р. довідці чекісти характеризували ситуацію більш відверто: «Численні факти уживання в їжу сурогатів і падлини, опухання і смерті від голоду. У деяких районах зареєстровані випадки людоїдства і самовбивств на ґрунті голоду»^[289].

Кремль розпочав допомогу голодуючим з 21 березня 1932 р., і це була спочатку виробнича допомога: трактори для МТС, насіння для радгоспів. 19 квітня союзні відомства уперше погодилися виділити зі своїх резервів на всю Україну 3 тис. тонн проса на харчування колгоспників^[290]. Нарикінці квітня — на початку травня Наркомат зовнішньої торгівлі СРСР дістав розпорядження повернути з портів 15 тис. тонн кукурудзи і 2 тис. тонн пшениці на користь України. За рахунок закупівлі хліба за кордоном вивезення хліба з України в Закавказзя було припининено, крім того, сюди перекинули 4 млн пудів зерна з Центральної Чорноземної області^[291]. Наприкінці травня за дорученням політбюро ЦК ВКП(б) до надання проддопомоги підключилися трести і об’єднання союзних відомств, розташовані в Україні, після чого голодуючі почали одержувати консерви, крупи, тюльку та інші продукти.

Утім, прояв людяності тривав недовго. 15 червня Сталін роздратовано писав Кагановичу: «На мою думку, Україні дали більше, ніж треба. Давати хліб непотрібно і нема звідки»^[292]. 23 червня політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення припинити завезення хліба в Україну^[293]. Більше того, на порядку денному партійних засідань знову оголилося основне завдання. Ним стало не рятування голодуючих, а розверстання хлібозаготівельних рознарядок. Хлібозаготівельний план з урожаю 1932 р. формувався на попередніх засадах. «Спасайте свої шкури, не приймайте планів хлібозаготівель. Перше забезпечимо хлібом себе, а державі здамо колосся»^[294], — лунали заклики по селах. Становище селян справді було тяжким.

З листа голови ВУЦВК Г. Петровського, датованого 10 червня 1932 р., Сталін дізнався багато нового і неприємного про «продовольчі утруднення» в Україні. Не криючись, Петровський писав: «На великих зборах по селах мене, звісно, лають на всі заставки, тітки плачуть, а трапляється й дядьки. Іноді критика становища, що склалося, заходить дуже глибоко та широко: навіщо створили штучний голод, адже в нас був урожай; навіщо засівматеріал забирали — цього не було навіть за старого режиму; чому українцям треба у тяжких умовах їхати по хліб у нехлібні краї, а не привозять хліб сюди тощо»^[295]. Винним у руїні на селі Григорій Іванович вважав ЦК КП(б)У, який бездумно підрядився виконувати абсолютно непідйомний для України план у 510 млн пудів. Якість засівів не відповідає жодним нормам не лише внаслідок виснаженості селянства, а й через те, що засівали неякісним посівматеріалом (все якісне зерно було реквізоване). До нового врожаю залишається місяць чи півтора, і якщо держава не надасть українському селу додаткову продовольчу допомогу, голод набиратиме страшніших форм. Селяни в панічному стані в очікуванні рознарядок 1932 р.

В. Чубар повідомляв Й. Сталіна і В. Молотова про те, що мінімум 100 районів потребують продовольчої допомоги. Аби селянство було здатним виконувати польові роботи, республіці потрібна допомога в обсязі не менше 1 млн пудів продовольчих культур. Наприкінці листа Влас Чубар попереджав, що український уряд офіційно звернеться до ЦК ВКП(б) і РНК СРСР з пропозиціями переглянути плани хлібозаготівель^[296].

За п’ять днів Сталін з неприхованим роздратуванням відреагував на листи: «Перший розводить «самокритику» — щоб одержати з Москви нові мільйони пудів хліба, другий зображає святенника, який віддав себе в жертву «директиві ЦК ВКП» — щоб добитися скорочення плану хлібозаготівель. Неприйнятним є ні перше, ні друге»^[297]. Висновки з провального досвіду хлібозаготівель Й. Сталін зробив хибні. Фактично він звинуватив українських керівників у тому, що вони неправильно розверстали хлібозаготівельний план з урожаю 1931 р. по районах, а районну ланку управління — у незнанні можливостей кожного окремо взятого колгоспу. Думка про те, що селянство — це є сукупність живих людей, з власними прагненнями, здібностями і вадами, а не машина, що виробляє рівно стільки, скільки заплановано в Кремлі, проходила повз свідомість генсека. Думку про те, що у заданих обставинах Україна не спроможна виробляти стільки ж хліба, скільки в 1929 р., не брали до уваги. Вихід із замкненого кола умоглядних суперечностей був віднайдений у тиражуванні легенд про «підземні пшеничні міста», до яких українські селяни ховають хліб, аби не віддавати його на потреби індустріалізації, і, відповідно, про селянство як цілком ворожий ідеї соціалістичного будівництва клас, своєрідного колективного «ховраха», який розтягнув щедрий сталінський врожай по норах.

Отож підхід до хлібозаготівель 1932 р. зазнав відчутних коректив. Не відмовляючись від інституту уповноважених, персональну відповідальність за виконання хлібозаготівельного плану поклали на керівників партійних організацій областей, країв і республік. У червні 1932 р. Раднарком СРСР розробив проект плану, який тепер підлягав затвердженню на партійних конференціях. Каганович і Молотов силою власного авторитету мали змусити партійну організацію України прийняти до виконання нав’язаний Кремлем заготівельний план з урожаю 1932 р. в обсязі 356 млн пудів.

Новий план хлібозаготівель зменшився на 40 млн пудів проти попереднього, однак і в такому вигляді був непосильним селу, що деградувало. Під час засідання політбюро ЦК було чутно зауваження про те, що недосів зернових на площі 2,2 млн га і загибель озимини на площі 800 тис. роблять його фантастичним. Та попри це резолюція була така: «Вважати правильним встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянському сектору обсягом 356 млн пудів і прийняти його до безумовного виконання»^[298]. Третя величезна продрозверстка тільки-но колективізованого українського села стала підосновою найбільшої в його новітній історії катастрофи.

Однак біда, як-то кажуть, ходить не одна. Село реагувало на хлібозаготівлі ще доволі емоційно, хапаючись за вила й топори. Однак жоден із тогочасних виступів не мав далекосяжних наслідків, українські чекісти давно були напоготові. 22 листопада 1932 р. голова ДПУ УСРР С. Реденс підготував С. Косіору величезну за обсягом довідку під назвою «Зведення фактів про правоопортуністичні настрої і протидію хлібозаготівлям з боку членів, кандидатів партії і комсомолу за час хлібозаготівельної кампанії». У довідці були зафіксовані результати спостереження за процесом прийняття плану в 407 селах 199 районів УСРР^[299]. У довідці фактично йшлося про масовий опір смертоносним планам усередині комсомольсько-партійного активу, від відповідальних районних працівників, уповноважених райпарткомів у селах, секретарів партосередків до їхніх членів. Низові працівники на власні очі бачили: селяни голодують і через те просто не спроможні працювати. Незважаючи на такий аргумент, Кремль сподівався переломити і селянські настрої, і хід подій посиленням репресій. Тогочасна його тактика увійшла в історію під назвою «виховання голодом». Готувалися до її здійснення завчасно і вдумливо.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» (яку назвали в народі «законом про п’ять колосків»), яка прирівняла розкрадання колгоспного та кооперативного майна до найтяжчих державних злочинів. За це було передбачено «вищу міру соціального захисту» — розстріл із конфіскацією майна. За «пом’якшуючих обставин» розстріл замінювали позбавленням волі на строк не менше 10 років^[300].

12 жовтня 1932 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який розглянув хід хлібозаготівельної кампанії і змушений був констатувати загрозу припинення постачання хлібом Донбасу, Харкова, Дніпропетровська та інших промислових центрів України. Донецький і Харківський обкоми звернулися до ЦК з проханнями терміново завезти продовольство. Про голод на селі — ні пари з вуст. Уся республіканська партійна організація в цей час уже була мобілізована на хлібозаготівлі. До сел виїхали десятки тисяч партійних, радянських, профспілкових та інших працівників різних рангів, робітників з підприємств, викладачів вищих навчальних закладів тощо. Їхньою метою було вилучення хліба з села та придушення опору за будь-яку ціну. Однак результатів не було — на 25 жовтня виконали лише 39 % річного плану хлібозаготівель.

Відповіддю на стихійний латентний опір села став сталінський «сокрушительный удар», що здійснювався силами надзвичайних хлібозаготівельних комісій, створених відповідно до рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 р. Українську комісію очолив В. Молотов, який 29 жовтня 1932 р. приїхав до Харкова і перебував тут аж до 23 листопада. В руках цього надзвичайного органу з необмеженими повноваженнями сходилися всі важелі впливу на суспільство: партійний, чекістський і радянський апарати. Надійною опорою владної війни проти селянства стали ЗМІ, за допомогою яких розпалювали ненависть між городянами, які потерпали від голоду, і селянами, які начебто ховали від голодуючих хліб у «чорних коморах».

Усі колгоспні скирти в полі було поставлено на облік, взято під охорону, зерно вивозили з-під молотарок. Від 12 листопада біля кожної молотарки мали стояти спеціальні контролери з числа працівників, мобілізованих з міста на хлібозаготівлі, для організації обліку зерна і забезпечення його вивезення на заготівельні пункти^[301]. На зойки замордованих селян влада відповіла масованими судовими переслідуваннями. Виїзні сесії на місцях із застосуванням суворих репресій вирішували справи, пов’язані із хлібозаготівлями. Лише за серпень—листопад 1932 р. було заарештовано за «розбазарювання» і приховування колгоспного хліба органами ДПУ УСРР та міліції 21 197 осіб, з них у листопаді — 14 230. Адміністративні заходи стосовно боржників по хлібозаготівлі широко висвітлювали в пресі.

Із жовтневих святкувань у Москві Молотов повернувся з новими санкційними настановами. Вони були запроваджені в життя у вигляді таємної постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада, а потім опубліковані як постанова РНК УСРР від 20 листопада «Про заходи до посилення хлібозаготівель». У них висунули вимогу повністю виконати план хлібозаготівель до 1 січня і створити насіннєві фонди до 15 січня 1933 р. Фактично на все засипане зерно наклали арешт. Артілі-боржники, які видавали натуральні аванси на рахунок трудоднів або для громадського харчування понад встановлені норми (15 % від фактичного обмолоту), повинні були негайно організувати повернення «незаконно розданого хліба» і спрямувати його на виконання плану. Райвиконкоми зобов’язувалися «організувати вилучення у колгоспів, одноосібників і робітників радгоспів хліба, що його розікрали під час косовиці, обмолоту і перевезення»^[302]. Ішлося про те, що влада санкціонувала масові обшуки і конфіскацію зерна. Понад те до колгоспів-боржників по хлібозаготівлях застосовувалися натуральні штрафи у вигляді додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здачі цим колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Одноосібників, які не виконували хлібоздачу (по контрактації або «самозобов’язанням»), дозволяли штрафувати встановленням додаткових завдань не тільки на м’ясозаготівлях, але й по картоплі (в обсязі річної норми здачі). Для виконання постанов до села відряджали мобілізовані робітничі бригади^[303].

Саме цими постановами були закладені підвалини переростання хронічного вже на той час голодування українських колгоспників і одноосібників у жахливий за наслідками Голодомор. Запроваджуючи практику натуральних штрафів і «чорних дощок», влада розв’язала на селі справжній терор голодом. Прикриваючись зовні гаслами пошуку прихованого хліба для потреб міста, бригади конфісковували у «боржників» усі наявні харчі, блокуючи їх у позбавлених їжі селах і оточуючи непроникним інформаційним вакуумом. На початку 1933 р. вся Україна перетворилася на суцільну зону «чорної дошки».

«Чорна дошка» означала дострокове стягнення всіх кредитів, заборону торгівлі колгоспу та колгоспникам, накладання штрафу м’ясозаготівлі 15-місячного плану з колгоспу та колгоспників. Водночас згорталася торгівля закладів споживчої кооперації, а всі наявні товари перекидали в передові сільради^[304]. Стан облоги для сел, засуджених на голодну смерть, поволі розростався на всю республіку.

Секретарі партосередків першими дізнавалися про відповідні рішення райпарткомів, вони мали настанови опрацьовувати рішення на перших же зборах, тож сусідні села доволі скоро, не з пустомовної преси, дізнавалися про нові методи більшовицького виховання непокірного селянства. Та, попри середньовічну жорстокість нового курсу державної політики, уряд не міг похизуватися її дієвістю. Навіть комуни не були надійною опорою нелюдських ухвал уряду. У середині грудня 1932 р. керівники комуни ім. Сталіна Старо-Каранського району (голова Терещенко й секретар партосередку Лукаш) відмовилися виконувати плани заготівель картоплі, вважаючи за краще рятувати життя комунарів. Як було зазначено в додатку до протоколу РПК, вони «незаконно» роздали комунарам 153 центнери хліба, 180 центнерів — організаціям. Обидва керівники були зняті з посад і отримали партійну догану, селяни ж, залишившись без їхнього захисту, потрапили у ще більш скрутне становище. У комуні провели переобмолот соломи, перевіювання полови та вилучили попередньо розданий натураванс, припинили постачання хлібом їдальні, раніше спожитий харч зарахували в натураванс^[305].

Зрозуміло, що на здійснення цієї масштабної каральної акції були мобілізовані значно потужніші сили, аніж на розкуркулення 1929–1930 рр.: і кілька разів перетрушений і вже значною мірою на той час репресований (за умов опорності) місцевий партійно-радянський актив; і комсомольці, загартовані в кампаніях розкуркулювання односельців і церков; і міські «помічники»; і передусім — сили чекістів та внутрішніх військ.

Спецоперація розгорталася під керівництвом «уповноважених з близького оточення Сталіна: голови уряду В. Молотова, секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича і надісланого на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. На початку грудня 1932 р. сталінська команда була посилена заступником голови ОДПУ В. Балицьким, який мав «допомогти» С. Реденсу, котрий стрімко втрачав довіру вождя через неспроможність упоратися з Україною, зламати «саботаж» та віднайти «центр», із якого той керувався.

Незабаром в оперативному наказі по ДПУ УСРР від 5 грудня 1932 р. Балицький вичерпно змалював напрямки діяльності чекістів у найближчій перспективі. Наказ починався з твердження про те, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки у колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок». З цього був зроблений висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом». Викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та завдання рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи Радянської влади та партії на селі»^[306], — таке завдання було поставлене перед українськими спецслужбами.

Під орудою цієї добре налагодженої команди справа викачування хліба з України, здавалося, зрушила з місця. Але якою ціною? Поволі масові обшуки та конфіскація усього продовольства (часто його цинічне знищення на очах у замордованого голодом селянства) переросло у вакханалію справжньої дикості. З листопада 1932 р. на тих, у кого не знаходили хліба, накладали натуральні штрафи, які передбачали вилучення м’яса (сала) і картоплі. На місцях кампанія перетворилася на банальне пограбування людей, які вмирали від голоду. Це засвідчили у своїх спогадах тисячі тих, хто вижив у страшну зиму 1933 р.

Намагання дирекцій радгоспів і правлінь колгоспів урятувати робітників та колгоспників від голоду розцінювалися як «неприпустиме розбазарювання хліба на продовольчі потреби». Районні керівники вимагали зменшення пайків, вважаючи неприпустимим, аби по відповідних категоріях видавали хліба від 400 до 600 грамів на день на їдця^[307]. Не можна стверджувати, що всі «члени уряду» (так називали протоколи РПК уповноважених РНК) та уповноважені обкомів були безсовісними жестокосердними машинами з виконання політики Центру. Архіви свідчать, що значна їхня частина щиро співчувала селянству, що голодувало, покривала правління колгоспів та дирекції радгоспів, які на свій страх і ризик годували селян із реквізованих фондів, приховували зерно у соломі тощо. Так, зокрема, вчинив уповноважений Сталінського обкому Слємзін у радгоспі «Сартана»^[308]. Таких було чимало, однак вони були не спроможні радикально вплинути на загальну державну політику.

Алгоритм діяльності репресивної машини при виявленні прихованого саботажу був украй жорстоким та напрочуд дієвим — він знищував рештки свідомості опору в селянстві. Виглядав він наступним чином: усі комбайни, молотилки, віялки запускали в переобмолот; організовували другі зміни для їхнього обслуговування; останні рекрутували переважно з комсомольців та партійців (70 %), решту (50 %) — з працездатних (!) утриманців; біля кожного агрегату виставляли варту з партійців, яка наглядала за ходом робіт та цілістю зерна; працівникам, зайнятим переобмолотом, підвищували платню, решті зменшували пайки. Репресії проти керівників, які намагалися врятувати людські життя, та тотальне перетрушування управлінських кадрів довершували справу.

Зима 1932–1933 рр., певне, була найстрашнішою в попередній історії села, — воно впало в анабіоз: голод і холод панували повсюди. На Різдво Христове 6 січня почалися обшуки селянських садиб. Наприкінці січня — в лютому 1933 р. на просторах України вже лютував справжнісінький Голодомор. Картини зустрічей із «ощасливленими» владою селянами потужно вплинули на наркома землеробства УСРР О. Одинцова, який згадував про «звірино-голодуючих людей, у яких немає іншого бажання, окрім єдиного, — будь-що і за яку ціну з’їсти»^[309]. Однак і цього Сталіну здавалося замало для досягнення насправді довготривалого виховного ефекту. Власноруч написаний Сталіним директивний лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22 січня 1933 р. прирік голодне українське селянство на смерть у зачиненому чекістськими кордонами величезному гетто^[310]. Україна була заблокована, пересування всередині республіки суворо контролювалося. Намагаючись врятуватися, сільські мешканці пішки долали окольними шляхами десятки кілометрів. Селянки в розпачі кидали своїх дітей на залізничних станціях, сподіваючись, що у тих буде більше шансів вижити в дитбудинках. Тіла померлих селян на міських вулицях уже нікого не дивували: городяни, яких преса переконала в тому, що в їхньому власному голодуванні винні селяни, дивилася на їхні тіла без емоцій. Безпритульні, нікому не потрібні діти, знову заполонили міські околиці, промишляючи грабунками і вмираючи від голоду тут же, на вулицях. Картинки того «ощасливленого» Сталіним та його поплічниками колгоспного дитинства, які заполонили українські міста, вихлюпнувшись за «повні щастя» вінця колективізованого більшовицькими темпами села до скону стоятимуть перед очима його свідків. Дивні істоти, серед яких не можна відрізнити дівчинку від хлопчика, з вибритими наголо голівками, покриті струп’ями, бліді личка з болячками на губах, тоненькими ручками і ніжками, також покритими струп’ями, поміж яких — роздерті величезні животи, короста, лишаї, криваві поноси, пряма кишка, що випадає, передсмертні муки, широко розкриті бездонні очі і передсмертна радість: «Мамка прийшла, картоплі принесла…»^[311]

Олексій Кейс, який народився 1912 р. на хуторі поблизу с. Райського Дружківського району, розповідав комісії Конгресу США з розслідування голоду 1932–1933 рр. в Україні: «Був такий випадок: ідемо ми з братом по Єнакієво, по вулиці Туртіна, чи Трутіна, забув як, і дивимося — під парканом лежить жінка. І вона так не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли — й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така, до одного року. Може, один рік, може, трошки менше, може, трошки більше. Тяжко, але так приблизно один рік дитинка. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну, і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче і не розуміє, що там же нема нічого. І тут їде санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постійно, бо дуже багато було трупів, лежало. І вони хапають, то зскакують два чоловіка там за ноги ту жінку, на гору, то дитину туди, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я вам скажу. Жінка й дитина»^[312].

Тоді, як в українській пресі запустили нав’язливо повторюваний фейк про «підземне пшеничне місто», село вже здригалося у передсмертних конвульсіях унаслідок критичного фізичного виснаження. Кинувши всю сільську міліцію, уповноважених із хлібозаготівель, членів комітетів незаможних селян і власну агентуру на розшуки «підземних пшеничних міст», В. Балицький не досяг істотних результатів. У складеній наприкінці січня 1933 р. довідці ДПУ УСРР зазначалося, що за період від 1 грудня до 25 січня було викрито 14 956 ям, 621 «чорна комора» і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучено 1718,5 тис. пудів хліба^[313]. На тлі «боргу» України перед Країною Рад це, слід наголосити, були смішні цифри, які свідчили: з українських селян нема чого взяти, вони безпорадні жебраки. Приховуючи провал хлібозаготівельної кампанії, Кремль пішов на офіційне скорочення (уже втретє) плану. Навесні 1933 р., крім того, довелося повернути насіннєвий фонд, аби посівна кампанія стала можливою.

Вичавивши з села його душу, більшовики вдруге в радянській історії зробили крутий поворот, замінивши продрозверстку на продподаток. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». На такий болючий для себе відступ від більшовицької доктрини в селянському питанні вони пішли під тиском неспростовного аргументу: аби змусити селянство безоплатно працювати на владу з її ненормованими апетитами, селянство доводилося масово вбивати. Але навіть такий екстраординарний захід соціального виховання не давав бажаного результату, померлі не могли ставати до плуга. Ті ж, хто лишився серед живих, або були не спроможні працювати від виснаження, або ставали на шлях свідомого опору. На зламі 1932–1933 рр. чекісти реєстрували зростання повстанського потенціалу українських селян, їхню рішучу відмову брати участь у посівній кампанії 1933 р. Наслідки діяльності чекістів для України були фатальними. Балицький доповідав у Кремль про викриття та ліквідацію ретельно розробленого плану організації збройного повстання в Україні навесні 1933 р. з метою повалення радянської влади і встановлення капіталістичної держави — так званої Української незалежної республіки^[314]. Ішлося натомість про упереджувальний удар по імовірних в умовах страшного Голодомору проявах незадоволення і розчарування владою на місцевому виконавчому рівні. У той час розчарування в комуністичній доктрині набуло масового поширення. Сільські комуністи і комсомольці з роздратуванням повертали свої квитки. Секретар Ново-Айдарського райкому партії в записці, датованій 23 лютого 1933 р., так розповідав про настрої партійної маси: «В селі Дмитріївка протягом п’яти днів не скликалися загальні партійні збори, а коли вони все-таки були скликані і на них поставили питання про мобілізацію посівматеріалу, якого в колгоспі зовсім не було, то всі комуністи місцевого партосередку поставилися до обговорення вказаного питання пасивно, виявивши цілковиту байдужість… Член партії Штормівського осередку, колишній червоний партизан Чуприна Макар Федорович прийшов до секретаря осередку з таким питанням: «Скажіть, товаришу секретар, яка різниця між капіталістичною системою з її урядом і соціалістичною з її урядом; по-моєму, перша знищувала людство війною, а наша, хоча війни й не хоче, все одно знищує людей голодом»^[315]. Це питання було задане у присутності безпартійних. Коли вказаного комуніста викликали на бюро осередку з приводу його виступу, то він у категоричній формі відмовився від партійного квитка, заявляючи, що він не комуніст…»^[316]

Отож, лише чергове перетрушування управлінських і партійних кадрів на основі лояльності владі гарантувало її непорушність. Для України, яка фактично була оголошена осередком широкомасштабної заколотницької операції, це означало близький тотальний погром не лише в середовищі селянства, а й усіх соціальних верств і груп, які не пройшли перевірку голодом на беззастережну сліпу відданість людоненависницькій владі.

Припустивши пік Голодомору в лютому 1933 р., влада почала готуватися до весняної посівної. З високих трибун, спочатку з вуст самого Сталіна, а згодом і його почту залунали тези про те, що варто лише добросовісно працювати в колгоспах, як життя налагодиться — голоду не буде. У ролі рятівника українського народу виступив і Павло Постишев, через якого надходили розпорядження про унормування діяльності хлібозаготівельних бригад на селі і кукурудза для годування придатних до польових робіт селян. Фінал партитури під назвою «напоумлення голодом» був відіграний у лютому—березні 1933 р. 8 лютого 1933 р. політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило клопотання Дніпропетровського обкому КП(б)У на відпуск 200 тис. пудів жита «на продовольчі потреби робітників радгоспів, МТС [машинно-тракторних станцій], МТМ [машинно-тракторних майстерень], а також партійного і безпартійного активу колгоспів, які потребували такої допомоги». Тоді ж було ухвалено аналогічну постанову на клопотання Одеського обкому КП(б)У^[317]. Продовольча допомога сільському населенню Донецької губернії (знову-таки у першу чергу працівникам радгоспів, МТС і МТМ, «а також партійному і безпартійному активу колгоспів») була надана на початку березня 1933 р.^[318]

Дезорієнтоване, а фактично таке, що перебувало в стані афекту, суспільство сприйняло аргументи вождя цілком позитивно. Навіть самі селяни, не знаючи, що робиться в сусідньому селі, за звичкою звинувачували в трагедії місцевих начальників. Операцію «Голодомор», слід зауважити, українські чекісти провели блискуче.

Помилятиметься той, хто гадатиме, що мірою того, як кістлява рука Голодомору поволі розжимала свою хватку, українському селянству легшало. Голод іще лютував, а на село насувалася нова хвиля репресій. На початку травня 1933 р. в ЦК ВКП(б) і РНК СРСР лежали заяви регіональних керівників на негайне виселення близько 100 тис. селянських сімей. Сталін і Молотов обмежили виселення сумарною цифрою 12 тис. сімей, від 500 до 1 тис. на регіон (для України — 2 тис.). У інструкції йшлося про необхідність зменшення кількості ув’язнених в місцях позбавлення волі (крім таборів і колоній) з 800 до 400 тис. осіб^[319].

Втрати українського села за роки комуністичного штурму були неймовірними: згідно із розрахунками заступника наркома юстиції І. Слинька, за чотири роки — з 1930 по 1934 рр. — в УСРР було в той чи інший спосіб репресовано близько мільйона осіб. Ця цифра не включала селян, розкуркулених у 1930–1934 рр., а також селян, депортованих за опір хлібозаготівлям у 1932–1933 рр. Не включала вона і засуджених на тривалі строки ув’язнення за законом від 7 серпня 1932 р.^[320]

Коли голод іще лютував в українському селі, почалися широкомасштабні репресивні акції, що мали збалансувати суспільно-політичну ситуацію в республіці, забезпечити мовчазну зміну політичного бомонду УСРР та підвести кадрове підґрунтя під нову стратегію упокорення України. Загальнополітична ситуація не віщувала нічого доброго. У липні—вересні 1933 р. у Москві стартували перші арешти високопоставлених польських комуністів, яких обвинувачували в «агентурно-провокаторській роботі» на користь ПОВ. Арешти швидко перекинулися на територію України. Чекісти почали «підчищати» всіх, хто міг являти собою потенційну загрозу.

Під такими традиційно розуміли куркулів. Україною стартувала чергова кампанія ліквідації куркульських висілок як «вогнищ контрреволюційної роботи куркульства»^[321]. 1933 р., на відміну від попередніх років, їм залишили шлях лише до Сибіру та інших віддалених регіонів СРСР. 21 січня 1933 р. датований протокол закритого засідання бюро Донецького обкому КП(б)У, що окреслив ряд заходів щодо очищення Донбасу від куркульських елементів. Була створена комісія, що мала визначити перелік підприємств і професій, куди доступ розкуркуленим був суворо заборонений, а також «заходи профілактичного характеру» з метою призупинити приток «куркулів» на Донбас^[322].

У червні кампанія виселення «куркульських» господарств набула нового значення і супроводжувалася відповідною масовою роботою. Про те, як вона відбувалася, можна скласти уяву на основі спогадів свідків тогочасних подій. Ксенія Фатнєва з с. Новоборове згадувала: «Коли вивозили Салових, бабка сховалася, залишилася в селі. Їхній дім розібрали, і вона кілька років прожила у погребі»^[323]. Про незабутній «урок розкуркулювання», проведений місцевим учителем, згадував Тихон Зайцев із с. Шульгінка: «Коли почалося розкуркулювання, навчався у сьомому класі. Пам’ятаю, як ранньою весною класний керівник водив нас, учнів, розкуркулювати одну сім’ю, у якій було багато дітей. Прийшли ми всім класом, відігнали на колгоспний двір худобу і гусей. Потім роздягнули дітей (!) і винесли дещо з хати, майже все те поділили поміж собою. Учитель взяв собі нові чоботи, жіночі хустки, кілька відрізів мануфактури»^[324]. Отож, культова ленінська «експропріація експропріаторів» у виконанні недолугих сільських активістів набула карикатурного втілення, фактично перетворившись на неконтрольований шабаш пограбування голодного селянства, до якого залучали не тільки сільських маргіналів, а й неповнолітніх. Використання останніх задля фізичного та морального тероризування беззахисних селянських родин виглядає абсолютно цинічним витвором більшовицької системи, який мав далекосяжні перспективні наслідки — руйнування базових засад селянської хліборобської ментальності, причому як у самих жертв, так і в їхніх катів.

Виснажлива п’ятирічна війна більшовицької влади із селянством добігала свого логічного кінця. У ній не було очевидного переможця, скоріше, так би мовити, «нічия». У 1929–1934 рр. доля випробовувала селянство та владу на витривалість. Остання, руками самих трударів уміло розпалюючи соціальну ненависть у доведеному до відчаю голодуванням селянстві, через колосальні втрати прямувала до поставленої мети. Глибоко патріархальне за своєю ментальністю селянство на той час уже було «готове» до чергового етапу більшовицької «шокової терапії», спрямованої на докорінну переорієнтацію основоположних світоглядних орієнтирів. Віками усталені шаблони общинного самозахисту не спрацьовували, як раніше. Випадки кругової поруки як способу самозахисту селянських спільнот в умовах хлібозаготівель влада спромоглася ефективно викривати вже в другій половині 1932 р. Зворотна реакція державної машини на них була не менш жорстокою й цинічною, аніж дії монголо-татарських збирачів ясиру. Те, що ворог, із яким вони мають справу, значно сильніший за іноземну навалу, селянство потроху починало усвідомлювати. Сила цього ворога крилася в його вкоріненості в самому народі: його не можна було, домовившись миром, обдурити; йому не можна було замилити очі; для нього не існувало мовних кордонів; йому все ставало відомим, і наслідки були катастрофічними. Із таким ворогом селянство ще не мало справи, отож тактика поводження залишалася стандартною.

Селяни демонстрували зовнішню приязність до уповноважених, удавали, що радіють їхньому приходу, але обличчя (й перш за все очі) видавали ненависть. Питаючи про проблеми голодуючих, уповноважені втлумачували, що кардинальне покращення становища можливе тільки за умови вступу в колгосп. У розпал Голодомору влада частіше застосовувала метод батога й пряника, суттєво видозмінилася технологія агітації за колективізацію. І село не витримало, оскільки наприкінці страшної зими 1932–1933 рр. його опорний ресурс вичерпався. Перед обличчям невідворотної голодної смерті селяни зробили свій вибір — життя в колгоспній неволі.

Навесні 1933 р. ями, що їх розкривали, уже не реквізували, а спрямовували в насіннєві фонди. Переважна більшість місцевого та республіканського керівництва ставилася до селян утилітарно, без сентиментів. Наближалася сівба, вцілілі селяни не мали сил працювати в полі, а наступного року Кремль знову мав спустити фіксовані плани хлібозаготівель — то звідки б їх брав республіканський провід, якби дав померти решті селян? Вихід був один — вивести всіх дистрофіків у поле.

У поле пішли всі — і діти, і дорослі з тієї простої причини, що в полі стояли колгоспні казани: там годували. Про те, яких форм набула ця кампанія, можна скласти уявлення з постанови Дніпропетровського обкому та облвиконкому «Про організацію громадського харчування на час весняних польових робіт», універсальної в своєму цинізмі. Вона демонструвала прагматичне ставлення влади до проблеми Голодомору як такої. Отримавши харчі, обласне керівництво не заходилося рятувати населення, воно назвало практику годування всіх їдців помилковою (!) і наголосило: можна годувати лише тих, хто стає до праці (!).

Алгоритм діяльності районних органів влади регламентований гранично чітко:

• годувати тільки тих, хто працює в полі;

• управам колгоспів відпускати продукти головно для приварку — картоплю, капусту, моркву, пшоно і частково жири;

• організувати збирання продуктів для громадського харчування;

• забити потрібну мінімальну кількість худоби і годувати нею тільки бригади, що добре працюють;

• хліб видавати на трудодні винятково борошном, а не печеним хлібом;

• як виключення печений хліб видавати працівникам МТС;

• не допускати зрівнялівки, стимулювати передовиків;

• «позбавляти громадського харчування тих колгоспників, що запізнюються на роботу, не виконують норм виробітку і безгосподарно ставляться до коней, реманенту тощо»^[325].

Більшовицька настанова 1918 р. «Хто не працює — той не їсть» врешті втілилася в буквальному сенсі слова. Правління колгоспів та дирекції радгоспів отримують директиви терміново організувати громадське харчування, всім РВК дозволено організувати переробку на кустарних олійницях соняшника для забезпечення громадського харчування. У бригадах кращим громадським харчуванням (м’ясом та салом) забезпечуються колгоспники, які сумлінно працюють у бригаді, виконують норму, бережуть коней і реманент^[326].

Для завершення польових робіт на село мобілізують бригади городян^[327], які, попри погане продовольче забезпечення та жахливі побутові умови, денно й нощно працюють у полі. На збір врожаю додатково відряджають групи робітників та комсомольців. Селяни, навпаки, не квапляться, кажучи: «Навіщо поспішати? Все одно, якщо зберемо хліб, його в нас відберуть». Сількор під псевдо «Свій» пише, що членів бригади часто застають у полі, коли вони сплять, вони зірвали нічне (!) скиртування^[328]. Сількора не цікавить, що виснажені двома роками голоду люди були не спроможні працювати ударними темпами. Навіть традиційно працьовиті німці в колгоспах втрачають свої трудові навички: в артілі Тельмана поряд із колгоспниками, які лише за місяць роботи мали 31 трудодень, були й такі, що за весь рік накопичили від 7 до 27 трудоднів^[329].

Післяголодна руїна по донецьких селах має ті самі відразливі прикмети, що й усюди: за 17 днів до навчального року Старо-Каранська семирічка стоїть пусткою. «Гнітюче враження при вході до семирічки справляють розкидані по двору просто неба, напівзруйновані парти, а всередині — почорнілі від кіптяви й пилу класні стіни». Школа має тільки 30 % підручників, російські групи — 20 %, що ж до урумських груп — їхні підручники «застрягли» в Кримському держвидавництві^[330]. Щодо решти шкіл картина не привабливіша: відсутнє опалення, немає гарячих сніданків, діти часто пропускають школу^[331]. Поза інформаційним полем радянської преси лишилася та обставина, що восени 1933 р. сільські школи не дорахувалися величезної частки своїх колишніх учнів.

У постголодоморну добу організація сільського життя зазнала докорінних змін. Створення якісно нової реальності знаменувало утворення політичних відділів МТС і радгоспів — надзвичайних партійно-радянських органів влади на селі, які очолили відібрані спеціальною комісією політбюро ЦК ВКП(б) (П. Постишев (голова), Я. Гамарник, Я. Яковлєв, М. Єжов і О. Маркевич) начальники політвідділів і дві тисячі їхніх заступників (з партійно-масової роботи і по ОДПУ). Політвідділи стояли над місцевими і республіканськими органами партійної і радянської влади^[332]. Завдання цих надзвичайних органів, як підкреслювалося в рішеннях січневого (1933 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б), полягало в тому, щоб перетворити машинно-тракторні станції й радгоспи у центри як господарсько-технічного, так і політичного й організаційного керівництва. Фактично йшлося про відновлення керованості сільськогосподарського виробництва. Центральне місце в стратегії опанування свідомістю сільського населення відводилося партосередкам і парторгам там, де не було комуністів. Кількість секретарів партосередків і кандидатських груп у колгоспах зросла з 7908 на початок 1933 р. до 10 365 у вересні. Було виділено 6500 парторгів колгоспів і 16 500 парторгів колгоспних бригад. Із цією метою з міських і районних центрів було відряджено 15 929 членів партії, зокрема на постійну роботу — 3592, тимчасову — 12 339^[333].

Як і раніше, вагоме місце в налагодженні нових виробничих взаємин відводилося робітничій допомозі. На відміну від попередніх років, коли робітничі колективи підписували шефський договір із сільськогосподарським районом, у 1933 р. підприємства прикріплювали до МТС, цехи брали під свою опіку колгоспи на території обслуговування цієї МТС, а заводські бригади шефствували над колгоспними бригадами.

Заключним акордом постишевського переформатування колгоспного ладу стало затвердження Наркомземом УСРР «Тимчасових правил внутрішнього розпорядку», які набули законної сили у вигляді постанови РНК УСРР і ЦК ВКП(б) від 8 квітня 1933 р. Фактично відбулося повторне закріпачення селян, але цього разу не за певною особою чи державою, а за колгоспом. Перехід у промисловість, радгоспи тощо відбувався лише з письмового дозволу правління колгоспу на певний строк. У робочий час від’їзд колгоспника в особистих справах не допускався. Порушників вважали прогульниками і штрафували (до 5 трудоднів). У разі відмови колгоспника без поважних причин від дорученої йому роботи — знов-таки штраф до 5 трудоднів. За умови повторного порушення селянина виключали з колгоспу з позбавленням присадибної ділянки. Запізнення на роботу каралося на перший раз доганою, вдруге — штрафом, утретє — виключенням із колгоспу. Обробляти присадибну ділянку дозволяли у вільний від роботи в громадському господарстві час. Урешті після запровадження з 1933 р. режиму внутрішніх паспортів селяни були «прип’яті» до колгоспів. Це ганебне позбавлення величезної частини населення елементарної свободи пересування, вибору професії та місця проживання тривало довгих сорок років — аж до 1974 р.

Життя продовжувалося… але ціною життя мільйонів жертв страшної болючої голодної смерті, на кістках не похованих, з’їдених тваринами і перетворених Голодомором на тварин людей.

Втрати України внаслідок колективізації та спричиненого нею Голодомору непорівнянні навіть із часами Великого терору. Бо впродовж 1937–1938 рр., які зовсім не випадково отримали таку назву, лишившись кривавою сторінкою в історіографії міжвоєнного періоду, було фізично знищено понад 700 тис. радянських громадян у межах Радянського Союзу. Упродовж чотирьох років колективізації лише в Україні було репресовано близько мільйона осіб. Втрати України внаслідок терору голодом досі не обраховані і навряд чи колись будуть обчислені достеменно, але є не меншими за 3,9 млн осіб. Ані демографічні, ані ментальні, ані духовні втрати, пов’язані з цією найбільшою в історії українського селянства катастрофою, не будуть компенсовані ніколи і нічим.