Зворотний бік сталінської індустріалізації

«Узяв Росію із сохою, а передав із космічними ракетами», — у такий спосіб найчастіше сучасні сталіністи звеличують Й. Сталіна, забуваючи при цьому, що завдяки його «турботі» творець цих ракет С. Корольов багато років провів за надуманими звинуваченнями у ГУЛАГу, абсолютно молодою людиною втратив усі зуби від авітамінозу, вижив лише завдяки небувалій силі духу і значну частину свого життя працював безправним рабом у радянських «шарашках». Міфи про видатну роль більшовиків у створенні модерної індустріальної потуги Радянського Союзу загалом, України зокрема, стали такими само розхожими, як і звеличення їхнього внеску в перемогу у Другій світовій війні. Організаторська робота (як зараз кажуть, менеджмент) є дійсно доволі важливою. Але ж не менш важливими є методи досягнення поставленої мети. Хто всерйоз вважатиме, що індустріалізація не відбулася б без тих колосальних людських жертв, які більшовицький провід поклав на вівтар богів вугілля й металу?

Специфіка більшовицького «менеджменту» була дійсно явищем винятковим у світовому масштабі й полягала передусім у сполученні двох складників: спекуляції на трудовому ентузіазмі трударів Країни Рад та стимулюванні цього ентузіазму методами батога і пряника (терору і звеличення трудової доблесті). Тимчасова ефективність такого менеджменту найбільш виразно уприявнюється на прикладі радянського Донбасу — незмінної «парадної вітрини соціалізму». Розглянемо, що відбувалося за тим парадним фасадом.

Становище регіону та його мешканців у постреволюційну епоху було жалюгідним. Катастрофічний стан промисловості^[191] й потреба більшовицької держави-комуни в паливі стали підґрунтям радикальних дій. У лютому 1920 р. Донбас був проголошений особливою економічною та військово-адміністративною одиницею, на все чоловіче населення віком від 18 до 45 років була поширена трудова повинність, колишніх працівників вугільної промисловості масово демобілізували з армії і в примусовому порядку відряджали на відновлення донецьких шахт. Туди ж скерували тисячі військовополонених (денікінців), донських козаків із ліквідованих станиць. Вони поповнили лави Донецької трудової армії (ДОНТА)^[192]. Важко працюючи, водночас несучи варту та воюючи з «бандами», вони мали забезпечувати Країну Рад паливом.

Упродовж 1920–1921 рр. мобілізації залишалися основним інструментом забезпечення кадрового голоду Донбасу. Однак ця тактика відновлення промисловості Донбасу, як і політика воєнного комунізму, швидко себе дискредитувала. Восени 1921 р. від мобілізацій внаслідок їхньої низької ефективності влада відмовилася. Масове дезертирство змусило повернутися до відносин вільного найму та трудових вербувань. Водночас була скасована зрівнялівка в оплаті праці та запроваджені нові правила щодо оплати грошима та продовольством. Перший комуністичний штурм добігав свого логічного кінця. Це, однак, не означало ліквідації організаційно-наглядової системи, що тримала цей трудовий табір у залізних руках.

У 1920–1921 рр. у повітах Донецької губернії було створено та діяло чотири політбюро (Олександро-Грушівське, Дебальцівське, Слов’янське та Юзівське) та шість повітових відділів (Бахмутський, Гришинський, Луганський, Маріупольський, Старобільський й Таганрозький) надзвичайної комісії. Кожен із повітів було розподілено на 4–5 дільниць, які очолювали дільничні уповноважені. Створювалися НК і в армії — у вигляді особливих відділів. Особливий відділ при Донецькій губернській ЧК проводив роботу у військових частинах та на підприємствах мілітаризованої промисловості. Наказом від 26 лютого 1921 р. відбулося злиття відділів із Донецькою губернською ЧК та її органами на місцях. Так, було ліквідовано посаду уповноваженого особливого відділу в Шахтинському районі, а також при Старобільському, Слов’янському, Юзівському політбюро та Луганській повітовій ЧК. В Алмазнянському, Бахмутському, Должанському, Горлівському, Криндачівському та Семейкінському районах уповноважені особливих відділів залишалися в якості «уповноважених Донецької губернської ЧК» і територіально підпорядковувалися в адміністративно-господарському відношенні відповідним політбюро або повітовим ЧК^[193].

Тодішній очільник Донецької губернської ЧК К. Карлсон закликав підлеглих, враховуючи перехід до мирного будівництва, забути про попередні методи роботи, зокрема «масові операції, масові арешти», практику заручництва тощо. Система заручництва широко застосовувалася більшовиками з перших днів приходу до влади. З часом вона була відпрацьована і доведена до довершеності. Існувало безліч наказів ВНК, що роз’яснювали сутність та механізм заходу. Рекомендували брати заручників з ворожих до радянської влади соціальних верств чи організацій, причому неабияких, а особливо цінних в очах контрреволюціонерів.

На думку К. Карлсона, органи державної безпеки мали перейти від прямих каральних акцій до «повсякденної нелегкої охорони наших завоювань від ворогів радянської влади <…>, перетворивши ЧК на орган всевидющий, який має за всім стежити, все доносити у відповідні органи про відхилення тих чи інших органів від їх безпосередніх завдань; і тільки у випадках, що вимагають рішучого запобігання злочину, ЧК повинні взятись за арешти, масові операції та облави». Уводився мораторій на переслідування технічних кадрів — їх дозволяли арештовувати тільки у випадку наявності доведеного обвинувального матеріалу і тільки з відома губернської НК^[194]. На початку 1921 р. місцями Донецької губернії був поширений наказ Ф. Дзержинського щодо згортання арештів серед спеціалістів за «старими справами», негайне звільнення арештованих та залучення їх на відновлення промислових об’єктів під поручительство відповідальних комуністів, зацікавлених у справі^[195].

Певна лібералізація методів діяльності ВУНК суттєво вплинула на становище донського козацтва, станиці якого перебували в кордонах Луганщини й Донеччини. Нагадаємо, що взаємини його із більшовиками складалися за драматичним сценарієм, набувши обрисів геноциду. Інструментарій замирення козачих станиць докладно ілюструє циркулярний лист ЦК РКП(б) про розкозачення від 24 січня 1919 р. Серед акцій, перерахованих у ньому: масовий терор проти заможних козаків (поголовне знищення); масовий терор проти решти соціальних груп козацтва, що брало участь у боротьбі з радянською владою; конфіскація хліба; доселення в станиці прийшлої бідноти, забезпечення її землею за рахунок фондів станиць; здійснення роззброєння та розстріли за зберігання зброї після завершення строку здачі, розміщення в станицях озброєних загонів з числа немісцевих мешканців^[196].

Наприкінці березня 1922 р. функції ВУЧК у дещо видозміненому форматі перейшли до Донецького губернського відділу ДПУ. До кола його повноважень входило придушення контрреволюційних виступів та їхнє упередження; боротьба зі шпигунством, політична охорона кордонів, боротьба із контрабандою та незаконним перетином державного кордону, виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВК та РНК стосовно охорони революційного порядку^[197]. Налагодивши регулярний збір та акумуляцію відомостей, складання секретних оглядів стосовно політично-економічної ситуації, ДПУ а через неї й політбюро КП(б)У взяли Донбас під цілковитий невсипущий контроль. Тим більше що спиралася вона на цілком відчутну воєнну силу — Донецьку дивізію (сформована 25 лютого 1921 р.) військ ВНК України та Криму, на яку покладалося завдання в умовах паливної та транспортної кризи забезпечити безперебійний вивіз вугілля та продуктів харчування з Донбасу. На неї, крім придушення антирадянських виступів та рухів^[198], покладалося також завдання охорони зсипних пунктів, державних споруд, станцій, підприємств кам’яновугільної промисловості. До запровадження непу та притлумлення так званого політичного бандитизму 17-та бригада дивізії утримувала Гришинський район, що був своєрідними «зеленим коридором» для формувань Запоріжжя та Катеринославщини, 16-та бригада наглядала за Старобільською округою, а 15-та — Юзівським та Єнакіївським. Після реорганізації ЧК у квітні 1922 р. названі вище функції Донецької дивізій перейшли до особливих військ, що діяли у розпорядженні ДПУ.

Місцевий бандитизм випалювали розпеченим залізом: у розпорядженні названих вище органів було широке коло засобів, включаючи практику заручників із так званих куркулів (по одному на 10 осіб), мобілізацію чоловічого населення «бандитської місцевості» віком від 19 до 45 років до лав Червоної армії або примусове виселення до віддалених регіонів Росії^[199].

За вбивство членів комнезамів розстрілювали за подвійною нормою шляхом жеребкування між відповідальними за злочин. Якщо вбитого знаходити поза межами населених пунктів, відповідальними вважали сусідні поселення^[200].

Спецапарат на Донбасі формувався з певним запізненням за образом і подобою російських відповідників. Кадри також були переважно російського походження^[201]. Після укладення воєнно-політичного союзу між Росією та Україною уряд останньої почав вимагати повернення російських міліціонерів на попередні місця роботи. За наказом начальника Головного управління міліції УСРР О. Чайковського, усі міліціонери^[202], відряджені з губерній РСФРР на територію Донецької губернії, повинні були не пізніше 1 січня 1921 р. повернутись до Росії. Утім, більшість із них все ж лишилися в Україні, але на загальних умовах — вони перестали отримувати добові за відрядження і були переведені на місцевий оклад^[203].

Роботи в них, слід відзначити, вистачало. Українські історики цілком обґрунтовано зазначають, що криміногенна ситуація на Донбасі в буремні 1920-ті була тяжкою. Давалися взнаки й роки воєнно-революційних потрясінь, і транзитний характер регіону на шляху наступу/відступу усіх збройних формувань, і наплив біженців, позбавлених засобів існування, і безробіття в промислових центрах, і, врешті, системна економічна криза, що унаочнилася в голоді 1921–1922 рр.

Проте варто наголосити, що криміногенна ситуація в Донбасі на той час була дійсно доволі складною, але не складнішою, аніж на решті території Країни Рад. Органи правопорядку в контексті розбудови радянської державності передовсім створювалися саме для зміцнення влади, а вже побічним напрямком своєї діяльності мали боротьбу зі злочинністю. Із кінця 1921 р. міський кримінальний бандитизм дійсно перетворився на серйозну суспільну проблему. Зграї по 4–5 злочинців грабували й роздягали містян, грабували крамниці, але обставини, на фоні яких це відбувалося, були типовими для Степової України, охопленої голодом. Упродовж голоду 1921–1922 рр. зростання кількості побутових майнових злочинів було зрозумілою реакцією соціуму на катастрофічні умови життя. У 1924–1926 рр. відзначався сплеск майнових злочинів, пов’язаний із кампанією розвантаження бупрів^[204] та напливом «гастролерів» з інших регіонів СРСР.

Зростання показників економічної злочинності було пов’язане передовсім не з погіршенням ситуації як такої, а зі щорічними змінами засад державного регулювання приватної економічної ініціативи. Левову частку правопорушень в роки непу складала спекуляція, однак слід пам’ятати, що влада занадто широко і жорстко кваліфікувала явище спекуляції. Між тим життєві умови самі генерували зловживання на споживчому ринку. В умовах украй обмеженого внутрішнього ринку, дефіциту товарів народного вжитку та нужденних умов існування поширювався типовий для радянських часів рух «несунів». Наступним джерелом поповнення яток торговців були товари, отримані по соціальних каналах (собезах). Спекулювали державними фабричними виробами (наприклад, мануфактурою або шкірою). На ринки потрапляли не тільки викрадені з підприємств вироби, а й видані робітникам у вигляді зарплати (так, наприклад, на Петровському заводі видавали зарплату каустичною содою (3–4 пуди на кожного), яка майже відразу опинялася у спекулянтів. Унаслідок розкрадання в розряд товару переходили речі, викрадені з державних складів продовольчих органів, млинів тощо. На ринок потрапляло і вугілля, винесене вибійниками (за тогочасними підрахунками, шахтарі в середньому за півмісяця приносили додому близько 50 пудів вугілля). «Ходовим» товаром після проголошення державної монополії на продаж і, відповідно, зростання ціни стала сіль. У Таганрозькому повіті її продавали вагонами нібито від установ, а в Луганському, навпаки, — з-під поли невеликими партіями^[205]. Як бачимо, цілком сучасна ситуація.

Не кращим чином на кримінальну ситуацію в містах впливала велика чисельність безпритульних дітей та підлітків. Слід зазначити, що під час голоду 1921–1922 рр. у рамках допомоги голодуючим Поволжя та Уралу на територію республіки було перевезено 56 тис. дітей. У 1922 р. дитячі будинки УСРР на 75 % були укомплектовані дітьми, які прибули з РСФРР. Багато безпритульних підлітків прибувало в Україну самовільно. Відсоток рецидивів серед неповнолітніх сягав 25–30 %. Соціалізація неповнолітніх, позбавлених батьківського нагляду, і далі залишалася великою суспільною проблемою, повсякчас ускладнюючи життя місцевих мешканців. Так, дитячий будинок м. Сталіно розташовувався неподалік базару, що створювало постійні проблеми з крадіжками. Через настійливі скарги городян дитбудиновців переселили у дитмістечко № 2 поза межі міста, однак загальної ситуації це не змінило, та й змінити не могло. Власне, не тяжкий спадок воєнного лихоліття і не малолітні бомжі не дозволяли суспільству жити мирним життям. У підоснові соціального напруження, що виривалося назовні відразливими соціальними хворобами, перебував власне радянський лад і більшовицький режим, що його встановив. Установлені більшовиками виробничі, товарно-грошові, суспільно-політичні відносини нехтували життєвими потребами, природними і громадянськими правами широких верств населення, яке в міру розбудови радянської системи, зокрема і її карально-репресивної складової, чимдалі більше втрачало можливості хоча б щось змінити в своєму житті на краще. Винятків не було в середовищі жодної соціальної групи чи класу, включаючи робітництво, що знемагало від безробіття та злиднів.

Однією з перших жертв тотальної соціальної агресії стали інженерно-технічні працівники, які отримали презирливе прізвисько «специ». Чекісти, своєю чергою, не лише не стримували соціальну агресію працівників проти керівного складу підприємств, а й часом вміло режисували її. Переслідування «спеців» на Луганщині розпочалися задовго до «Шахтинської справи». Так звана «Кадіївська справа» була сфабрикована чекістами ще наприкінці 1923 р. за доносом колишньої дружини на головного інженера Кадіївського рудоуправління Гулякова. Разом із головним інженером у справі проходили ще п’ять ІТР (Балтайтіс, Манукьян, Годзевич, Овсяний, Вейман). Усіх звинуватили в тому, що вони не лише через представника польського консульства Ружицького підтримували зв’язки із колишніми власниками шахт, інформували останніх про стан підприємств, а й приховували від пролетарської держави (на користь колишніх власників) найбільш продуктивні пласти вугілля, за що ті їм щедро платили. Фігуранти справи отримали від двох до десяти років позбавлення волі. Хвиля викриттів «спеців», що підтримували зв’язки із колишніми заводчиками і фабрикантами, прокотилася Донбасом. Стараннями радянської преси вони були перетворені на опудало, робітникам настійливо вправляли думку: саме «специ» є безпосередньою причиною проблем на виробництві, саме вони є втіленням економічної контрреволюції^[206].

1923 р. Бахмутський окрвідділ ДПУ розкрутив так звану справу «Кабель» проти трьох «спеців», звинувативши їх у створенні антирадянської організації на станції Лиман. 1927 р. справа була реанімована, але вже з іншими дієвими особами.

Утім, не лише ІТР були постійною мішенню чекістських спецоперацій. Власне, жодна з соціальних груп регіону не почувалася у безпеці. 1924 р. в практику життя Донбасу було введене «Положення про права Об’єднаного державного політичного управління щодо адміністративних висилок, заслань та ув’язнень у концентраційний табір». Визнаних соціально небезпечними осіб могли на термін до трьох років висилати із забороною проживати в місцевостях та губерніях, перелічених у спеціальному списку ДПУ, чи висилати до відповідних територій, визначених ДПУ, чи ув’язнюватися в концентраційному таборі або ж висилатися за межі державного кордону СРСР. Долю потенційних вигнанців мали вирішувати «Особливі наради» при республіканських ДПУ, що складалися з трьох членів колегії ОДПУ та прокурора.

Цей документ започаткував сумнозвісну в радянські часи практику позасудового переслідування не лише окремих осіб, а й цілих соціальних і етнічних верств. За допомогою низки супровідних рішень більшовики врешті перетворили обмеження свободи пересування на безвідмовний інструмент соціальної мобілізації, переслідування інакомислення, розвитку певних галузей промисловості та географічних зон, примусити освоювати які можна було тільки адміністративними засобами.

Додатковим інструментом стабілізації суспільно-політичної ситуації, який активно застосовували більшовики з перших днів приходу до влади, було зміцнення і розширення тотального нагляду за всіма потенційними противниками, спеціалістами та експертами, громадськими авторитетами, а згодом — цілими виробничими колективами і стратегічними населеними пунктами. На засадах глибокої конспірації трудові колективи Донбасу були пронизані мережею сексотів та чекістів, імплантованих у колективи, що тримали суспільство під невсипущим контролем. На їхнє утримання, до слова, виділяли великі суми. За підрахунками авторів та упорядників першого тому «Реабілітованих історією» по Донецькій області, 87 % опрацьованих ними справ були порушені на підставі інформації сексотів чи інформаторів ДПУ^[207].

Окреме слово слід сказати про процесуальні особливості радянського правосуддя часів непу. Слід зазначити, що загальна політична відлига жодним чином не позначилася на стилі діяльності спецслужб. Звичайно, це вже не був червоний терор у його початковій версії, але в справах не витримували елементарні правила ведення слідства, не гребували слідчі банальним підлогом обвинувального псевдокриміналу (зокрема, протоколів зборів і характеристик). У низці справ взагалі були відсутні протоколи допиту обвинуваченого та очних ставок, на підставі яких мали б виноситися присуди. Не поодинокими були випадки, коли долю людини вирішували заочно, без відправки до столичного ДПУ, без заслуховування сторін. І це, наголосимо, задовго до епохи Великого терору — у відносно спокійних 1924–1925 рр.

Послідовним і плановим напрямком діяльності чекістів була боротьба з так званою економічною контрреволюцією, оформлена в «Шахтинську справу», вістря якої було спрямоване проти старих спеціалістів та колишніх власників шахт. Залучивши спеціалістів із дореволюційним стажем до відновлення промислових об’єктів, радянська влада ніколи не забувала, ким вони були за царя. Таємний політичний лист «Про вивчення питання про спеціалістів» не залишає жодних сумнівів у тому, що роль, відведена їм у стратегії радянської модернізації, полягала не лише у використанні їхніх знань для розвитку промисловості та підготовки зміни, а й у невідворотному знищенні, причому руками самої ж інтелігентської верстви, а також використанні таких акцій на користь зміцнення політичної гомогенності суспільства. У листі технічну інтелігенцію класифіковано наступним чином: старі верхи, середні прошарки та молоді прошарки. «Старі верхи» виставляли у документі як цілком ворожу верству, а її існування на початковому етапі соціалістичного будівництва припускалося лише через те, що це був, за висловом того ж листа, «висококваліфікований елемент»^[208], замінити який на той час було просто неможливо. «Поставити їх на місце» партійне керівництво планувало, використавши ворожнечу між групами інтелігенції.

Не менш «творчо» для тиску на цей прошарок використовували і робітництво, тим більше що це було нескладно: доволі високі зарплати «колишніх» у період непу спрощували справу нацьковування пролетарів на «буржуїв». Дослідники відзначають, що хуліганство, побиття і навіть вбивства «спеців» мали місце задовго до «Шахтинської справи»^[209].

Думки про те, що останнім недовго лишилося пити трудову кров, існували в робітничому середовищі завжди. Із затвердженням ідей останнього комуністичного штурму настав їх зоряний час. Красномовним свідченням тогочасних настроїв є лист колишнього заступника керівника тресту «Донвугілля», а на час його написання (16 січня 1925 р.) — голови ВРНГ УСРР К. Максимова до голови Раднаркому В. Чубаря, секретарів ЦК КП(б)У Е. Квірінга та А. Медведєва, голови ЦКК Д. Лебедя. У ньому, зокрема, йдеться про те, що «специ» як переважно злочинний і контрреволюційний контингент, баласт радянської держави, який, до того ж, є соціально небезпечним, слід комплектувати у спеціальні групи і переселяти у віддалені регіони СРСР, переважно Сибіру. Використовувати їх пропонували за прикладом Римської та Російської імперій для колонізації віддалених околиць. Як приклад ефективності такого підходу наводили Росію, яка силами злочинного і втікацького елементу впродовж XVII–XIX ст. колонізувала Новоросію^[210]. Підхід, як бачимо, доволі сучасний. Зауважимо, що тогочасний очільник ВРНГ УСРР та партійно-радянський функціонер, попри весь партійний ідеологічний багаж, знання та ідеї управлінського натхнення черпав, як видно, у російській імперській історіографії. На жаль, він був такий не один. Урешті, відповідна колективна позиція була реалізована в щоденній практиці партійно-радянського будівництва.

Шахтинська справа. Публічний судово-політичний процес у справі «Про економічну контрреволюцію в Донбасі», більш відомий як «Шахтинська справа», проходив у Москві, в Колонному залі Будинку Союзів, з 18 травня по 6 липня 1928 р. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві^[211], створенні підпільної шкідницької організації. Під час судового слідства «визнали» свою провину повністю 20 обвинувачених, частково — 11, не визнали — 22. Вирок оголошено 5 липня 1928 р.: 11 обвинувачених засуджено до розстрілу; трьох — до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна; 21 — на термін ув’язнення від 4 до 8 років; 10 — від 1 до 3 років; четверо — засуджені умовно; четверо (німецькі спеціалісти) — визнані невинними.

Перші арешти кількох техніків, інженерів і управлінців Донецько-Грушевського «Донвугілля» відбулися в червні—липні 1927 р., при цьому тільки троє з них надалі опинилися на лаві підсудних, долю решти вирішувала колегія ОДПУ. Наступна серія арештів майбутніх «шахтинців» сталася 9–11 листопада 1927 р.: тоді були заарештовані п’ять осіб. Ще один був заарештований 3 грудня 1927 р., потім ще п’ятеро — в січні—лютому 1928 р. Таким чином, до початку березня 1928 р., коли члени Політбюро ЦК ВКП (б), поінформовані про розкриття «змови», ухвалили рішення надати справі широкого розголосу, під арештом перебувала приблизно чверть із тих, хто потім опинився на лаві підсудних. Найбільш активно арешти, проведені головним чином харківськими чекістами, здійснювалися впродовж 3–10 березня: тоді були затримані відразу 19 осіб. Після цього протягом місяця були взяті під варту ще 20. Останні ордери на арешт майбутніх підсудних датовані 15 квітня 1928 р. Таким чином, початкова фаза слідства, що включала шахтинський і частково ростовський етапи, була затяжною і повільною з точки зору слідчих результатів і перейшла в перспективну для чекістів стадію лише в січні—лютому 1928 р. Для цього були вагомі причини: чекісти довгий час не могли вибудувати доказову базу для того, щоб перекваліфікувати факти халатності та недбалості на звинувачення у шкідництві і шпигунстві.

25 квітня 1928 р. Артемівський окружний відділ ДПУ розпочав арешти в Щербинівському рудуправлінні «Донвугілля»: Кузьменко і Костюков, невдовзі — перекладач німецьких інженерів Горлівського рудоуправління гірничий технік П. Друшин та інженер «Донвугілля» К. Таманов, головний інженер рудоуправління комбінату «Південсталь» В. Вишняк і завідувач аналізом виробництва Я. Король були взяті під варту. У травні заарештували завідувача рудником ім. Рухимовича С. Чудотворцева й завідувача шахти ім. К. Цеткін С. Левитіна.

Республіканський уряд курував справу «Донвугілля». Єдине, що цікавило харківських керманичів, — не об’єктивність і справедливість процесу, а безперебійна робота тресту. Репресивна акція була обрамлена відповідно до правил часу: порадившись із Кремлем щодо питання «економічної контрреволюції і стану Донвугілля», політбюро ЦК КП(б)У ухвалило, «не висвітлюючи в пресі слідчих матеріалів, вважати необхідним (повідомлювати) про висування кадрів, про молодих спеціалістів у дусі статей у «Правді» і пленуму ЦК КП(б)У»^[212]. Нагадаємо, що в резолюції квітневого (1928 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б), опублікованій 12 квітня 1928 р. в «Правді», «розкрита організація» характеризувалася як «шкідницька» та контрреволюційна. Щоденні репортажі з судового процесу, обвинувальний висновок і вирок, у найбільш повній версії опубліковані в «Известиях», а також низка популярних брошур та підрозділ у «Короткому курсі» історії ВКП(б) намертво закарбували в масовій свідомості міф про контрреволюційну організацію, створену з ініціативи колишніх гірничопромисловців та іноземних розвідок. За твердженням офіційної пропаганди, в ній брало участь до 20 % усіх інженерів і техніків, що працювали в Шахтинскому районі.

Концепція звинувачення використала ментальний і світоглядний розрив між ІТР та робітництвом на користь зміцнення своїх позицій у середовищі перших і повного підкорення волі других. Робітники масово давали свідчення проти «спеців». Звинувачення, своєю чергою, свідчення про зухвале поводження інженерів із працівниками використало як доказ їхньої злочинної шкідницької діяльності. На доведення їхньої провини йшли в хід усі «аргументи»: і невідповідне соціальне походження, і зв’язки з денікінською контррозвідкою під час білогвардійської окупації, і контакти із закордонням, і ціпки, і краватки. Зі звинувачень, що пролунали на очних ставках і самому процесі, видно, що робітництво сприйняло процес як шанс поквитатися із ненависним класом багатіїв в особі цілком конкретних осіб за все своє скалічене життя. Варто лише звернути увагу на те, що казали про колишнього шахтовласника та керівника рудників акціонерного товариства «Грушівський антрацит» та завідувача шахти (1920–1923) Омеляна Колодуба. Робітник Вайлов заявив: «Багато сиріт, вдів та матерів плачуть від дій цього ката за царату і влади його соратників-білогвардійців… Нехай він скаже, як обирав робітників й заганяв їх до могили. Нехай він скаже, як нажиті експлуатацією робітників 30 000 грошей відправив до німецького банку». Робітник Федір Куропаткін розповів, що Колодуб до революції «завжди ходив з товстим ціпком, робітників вважав за собак. Цей ціпок Колодуба в 1913 р. ходив й по моїй спині»^[213].

Влада використала інформаційний привід повною мірою. Цей, по суті, перший показовий процес, побудований на сфабрикованому обвинуваченні, широко висвітлювався в пресі: передові статті, репортажі, фейлетони, карикатури і т. д. закладали підвалини відповідного суспільного дискурсу. Створений і закріплений у ньому образ «шкідника», принаймні до середини 1930-х рр., міцно закріпився за інтелігенцією. Більше того, в масовій свідомості навіть гіпотетично не порушувалося питання його невідповідності реальності. Періодизація «шкідницької» діяльності донецьких інженерів, яка накладалася на відповідні етапи економічного і політичного розвитку СРСР, увійшла в радянські підручники та масмедіа як аксіома^[214]. Чимало сил і красномовства державних прокурорів було витрачено, аби довести: «шахтинці» представляють смертельну загрозу для робітничого класу. «Тихою сапою» назвав свої замальовки з процесу відомий журналіст А. Аграновський, кваліфікувавши «Шахтинську справу» як форму економічної інтервенції, а «шахтинців» — як диверсійний загін світового капіталу). Демонізація і карикатуризація обвинувачуваних, а в їх особі і «шкідників» як особливої суспільної групи, перетворилася на дієвий інструмент соціальної мобілізації — деструктивної й антигуманної за своїм спрямуванням. Робітники в ній були сліпим інструментом більшовицької соціальної політики, однак, слід відзначити, виконали покладену на них функцію з ентузіазмом. У суспільній думці фізичне знищення «спеців» підносилося як вищий прояв радянської кадрової політики, правомірна заміна старого на нове і прогресивне. Деструктивні наслідки таких соціальних експериментів далися взнаки вже в недалекому майбутньому.

25 жовтня 1928 р. в Харкові був арештований головний інженер Рутченковського рудоуправління Р. Шапіро. Його засудили до трьох років позбавлення волі без жодних доказів провини, суто по аналогії із загальновідомою «Шахтинською справою»^[215].

Підправити підупалий імідж донецькі чекісти намагалися, розкручуючи нові справи. Найбільшою з них стала справа контрреволюційно-диверсійної організації у вугільній промисловості, вміщена в 807 аркушів двотомної справи. Розпочали її з допитів 34-річного гірничорятувальника Івана Кабаченка як меншовицьку, а наприкінці жовтня 1928 р. перекваліфікували у справу диверсійної групи під керівництвом 2-го відділу Польського генштабу із керівним центром у м. Орша. Група нібито мала організувати вибухи на азотному заводі ім. Рикова у м. Єнакієво та динамітному льоху поблизу Новосмолянинівського рудника. Утім, за недоведеністю провини лише трьох із кількох десятків заарештованих було засуджено до позбавлення волі на п’ять років, одного — на три роки, решта були звільнені. За відсутністю матеріалу «розгулятися» органам було ніде, втім, старання їхні не були марними: Донбас охопив масовий психоз.

Місцеві версії антиспецівських справ були сфабриковані в усіх промислових центрах радянської України, зокрема й процес у справі про «економічну контрреволюцію» в Південнорудному тресті (ПРТ) на Криворіжжі. Там було заарештовано 19 провідних спеціалістів (чекісти «зарахували» до складу організації практично все керівництво правління тресту та всіх головних інженерів рудних управлінь і електростанцій, загалом 38 осіб), яких звинуватили в прагненні довести рудну промисловість до катастрофічного становища, аби передати в концесію колишнім власникам. Шкідницькі групи «викрили» на дніпропетровських заводах ім. Петровського та ім. Леніна (до революції — Шодуар і Брянка). Технічний директор заводів, К. Шпальті, який отримав доручення на управління заводів від директорів-розпорядників власників заводів (французької та німецької акціонерних груп), був засуджений до 8 років ув’язнення за нібито роботу на колишніх власників і «невіру у тривалість більшовицької влади». За вісім років самовідданої праці з відновлення промислових підприємств більшовицька влада відплатила «спецу» 8 роками таборів.

Наприкінці осені 1928 р. справа дійшла до керівників Катеринославської залізниці. У справі шкідницької організації були організовані шість осіб на чолі з інженером А. Воскобойниковим, усі отримали від одного до двох років ув’язнення. Не минуло й року, як на тих же матеріалах дніпропетровські чекісти розкрутили іншу, більшу справу, за матеріалами якої 23 листопада 1929 р. П. Крендовського та А. Воскобойникова колегія ОДПУ СРСР засудила до розстрілу, а П. Вельса, Л. Флерова та І. Удалєва — до 10 років концтаборів.

«Спецеїдство» у своїй останній стадії «спецзнищення», наче ракова пухлина, пронизало наскрізь усі промислові регіони України. Закономірним наслідком загострення цієї хвороби, що швидко прогресувала, стала справа «Офіцерської бойової диверсійно-шкідницької і шпигунської контрреволюційної організації в Донбасі». Більше відома під назвою «Промпартії»^[216], вона стала класикою діяльності радянських спецорганів, її впродовж десятиріч вивчали в школах керівного складу органів. В обвинувальному висновку по Донбаському осередку цієї міфічної організації, підписаному головою ДПУ УСРР В. Балицьким, зокрема, йшлося про наступне: «Особливе значення цієї контрреволюційної організації, на яку після інтервенції покладалися завдання широкого розвитку диверсії з метою паралізування промисловості Донбасу, визначається безпосереднім керівництвом нею Рамзіним — директором Московського технологічного інституту… Заснована на початку 1926 р., організація, яка на час її розкриття і ліквідації нараховувала в своїх лавах встановлених 120 членів, сферою своєї активної діяльності мала основні промислові райони Донбасу, проповідуючи мету насильницького повалення радянської влади і відновлення капіталістичного ладу шляхом систематичного підриву економічної могутності СРСР та активного, бойового сприяння інтервентам, організація, поруч із щоденним шкідництвом, спрямованим в основному на дезорганізацію постачання палива промисловості, проводила:

1) масову вербовку антирадянськи настроєних осіб;

2) підготовку широкого фронту диверсійних актів;

3) виявлення політичних настроїв населення для інформування керівництва організації в Москві і забезпечення необхідним політичним орієнтуванням ймовірних противників на випадок інтервенції;

4) антирадянську агітацію серед широких прошарків населення і популяризацію ідей неминучої в найближчому майбутньому і смертельної для радвлади інтервенції;

5) створення військових осередків з колишніх офіцерів для організації бойових виступів до початку інтервенції в зв’язку з військами інтервентів»^[217].

37 томів справи та 102 сторінки обвинувального висновку проти 70 фігурантів справи ґрунтувалися на принципі загрозливого соціального походження та дореволюційного минулого звинувачуваних. На закритому судовому засіданні колегії ДПУ 12 вересня 1931 р. шестеро з них були засуджені до розстрілу, відносно чотирьох розстріл було замінено на 10 років концтаборів, решта отримали від 2 до 10 років таборів, виселення у віддалені райони СРСР на 3 роки, позбавлення права проживати в Донбасі впродовж 3 років тощо.

1930 р. голосно пролунала дочірня від справи «Промпартії» справа «Українського хімічного центру». У матеріалах чекістських структур вона подавалася як центральна стосовно «галузевих» контрреволюційних організацій у коксобензольній, хімічній та воєнно-хімічній промисловості України. Була пов’язана з філією «Промпартії» — інженерним центром та з її ЦК. Пожежа на Киштимському та вибух амонального та нітровочного цехів на Штерівському динамітному заводі чи не вперше саме в Донбасі були кваліфіковані як диверсії. Слід пам’ятати, що названі справи не були чимось унікальним у контексті тогочасної радянської дійсності — це були всього лише скалки поліфонічної мозаїки чекістських розробок концепції загострення класової боротьби, якими була оплутана вся країна від західних до східних кордонів. Під ніж чекістської гільйотини першими потрапляли всі схильні до самостійного думання інтелектуали та спеціалісти, які піддавали сумніву тактику й стратегію сталінського соціалістичного будівництва. Віхами подолання спротиву решток інтелектуальної еліти стали справа Трудової селянської партії (справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також 1930 р.; обвинувачуваним приписувався саботаж у галузі сільського господарства та індустріалізації); справа «Союзного бюро» (відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931 р.; обвинувачуваним приписували саботаж у галузі планування господарською діяльністю, зв’язок з іноземними розвідками); «Пулківська справа» (сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених за звинуваченням в «участі у фашистсько-троцкістсько-зінов’євській організації». Їм було інкриміновано спробу терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво (зокрема, саботаж спостережень сонячних затемнень).

На квітень 1931 р. припадає справа «Шкідницької диверсійної організації на Єнакієвському заводі ім. Рикова об’єднання «Сталь» на чолі з головним інженером Ломовим та 6 «шкідниками» — технічними директорами й техніками. Інженери й техніки переважали серед 15 осіб, репресованих за матеріалами «Шкідницької та диверсійної організації на Сталінському азотному заводі». Причому в трактовці українських чекістів «Сталінський азотний завод став як би школою шкідницько-диверсійної роботи»^[218].

21 особа (серед них 14 інженерів) була притягнута 1931 р. за матеріалами аналогічної «Шкідницької та диверсійної організації на Рубіжанській групі заводів “Червоний прапор”». Під час слідства частину матеріалів справи перекваліфікували: 6 осіб засудили за шпигунство на користь Польщі, одну — Німеччини. Усі технічні негаразди та аварії на виробництві, включаючи засмічення зовнішньої каналізації, були кваліфіковані як шкідництво. Про методи ведення справи говорить той факт, що одна особа впродовж слідства померла, троє потрапили на лікування.

1931 р. датовані й «Контрреволюційна шкідницька організація на колишніх (!) донецьких залізницях» (7 технічно-інженерних кадрів), «Контрреволюційна організація в коксобензольній промисловості СРСР» (12 осіб), «Контрреволюційна шкідницька організація в Південному машинобудівельному тресті (ПМТ)» (2 особи), «Український інженерний центр — філія «Промпартії» на Україні», «Бойова диверсійна офіцерська шкідницька контрреволюційна організація в Донтопі».

У цей же час була інспірована регіональна версія «Української Військової Організації» (УВО) із закордонним центром та керівництвом у складі Є. Коновальця, А. Мельника, Р. Дашкевича та ін. Троє з 89 осіб, що проходили за матеріалами справи, були з Донеччини: заступник директора Комунального банку Артемівська М. Заєць; завідувач хімічним виробництвом маріупольського коксобензольного заводу І. Баб’як та професор Маріупольського педагогічного інституту М. Кузяк. Усіх пов’язувало минуле — колишні січові стрільці певний час мешкали за кордоном. 1932–1933 рр. розгорнулася справа 52 працівників Червонопроміньського «Донбасторгу» та «Відділу робітничого постачання (ВРП) Макіївського металургійного заводу ім. Томського» (29 фігурантів).

За межею виходу з активної фази кризи 1932–1933 рр. розпочинається нова ера чекістського терору на Донбасі.

Саме впродовж Голодомору оформлюється позиція нетерпимості до щонайменших виявів незадоволення та критики з наступною беззастережною перекваліфікацією на антирадянську діяльність. Нова лінія партійних органів була сформульована членом парткому ЦКК КП(б)У Лагодою в доповідній записці до Президії ЦКК КП(б)У про діяльність контрреволюційних троцькістських організацій в конторі «Облплодоовоч» та солеруднику ім. Шевченка у м. Артемівську (серпень 1933 р.): «Матеріали віддзеркалюють невміння узагальнювати окремі ізольовані антирадянські прояви і впізнавати в конкретних актах шкідництва к-р організації, організуючу роль троцькістів, розцінюючи часто-густо троцькістські дії як побутове розкладання, хуліганство, а виступи активних троцькістів, як бузотерство»^[219].

Відповідно зміцнюється тенденція до сталого ужорсточення репресивної діяльності, тим більше що вище керівництво радянської України було оновлене й активно дискредитувало діяльність попереднього. На останнє списали і так звані «продовольчі труднощі», і прориви на виробництві, і тимчасові перемоги класового ворога — українських і польських буржуазних націоналістів. Знесиленою Голодомором Україною загалом, Донбасом зокрема, поширювалася добре зрежисована вакханалія погрому.

Репресії поволі поширювалися на всі галузі виробництва. На 1933 р. припадає багатотомна справа «Шкідницьких диверсійно-повстанських організацій у системі тресту «Донбасантрацит», де кожен напрямок був виокремлений у том: «Фашистські повстанські осередки у німецьких колоніях» (15 осіб), «Організації в Хрустальському рудоуправлінні» (16 осіб), «Контрреволюційний осередок на Боківському рудоуправлінні», «Контрреволюціний осередок на Шварцевському рудоуправлінні» (34 особи), «Організація в системі тресту «Донбасантрацит», а також осередки на Чистяківському, Фомінському та Свердловському рудоуправліннях. У матеріалах «дізнання» йшлося про те, що лише осередок Шварцевського рудоуправління охопив своєю шкідницькою діяльністю 80 зі 102 діючих шахт, здійснивши 530 диверсій(!)^[220].

У жовтні 1933 р. керівники Донецького обкому КП(б)У в листі до ЦК ВКП(б) прямо заявили, що «…часті дрібні й великі аварії є результатом не лише слабкості нашої власної організаційної, господарської роботи, але також і присутністю шкідницьких КР елементів, що здійснюють організовано свою роботу на шахтах в системі енергопостачання, хімічної промисловості і на окремих заводах»^[221]. Навівши перелік справ троцькістських шкідників на шахтах «Артем» та «1 Травня» Лисичанського району, заводі «Тріплекс», Луганському інституті народної освіти (ІНО), обласні керманичі порушили питання про невідповідність апарату ДПУ широчині завдань, необхідність його збільшення і прирівняння принаймні до таких областей, як Урал, Західний Сибір. «Ми, безумовно, мали б право претендувати на розбудову у нас такого ж апарату ДПУ, який є в Ленінградській області, — не соромлячись, писав автор доповідної записки С. Саркіс (Саркісов), — однак те становище, що апарат Донбасу перебуває на рівні ДПУ Чернігівської області і набагато поступається Уралу, ЦЧО, Івановської області, є абсолютно неприпустимим. Крім того, вважалося бажаним зміцнення кадрами (передовсім районного рівня) партійного апарату»^[222] [вакансії були в Луганському, Маріупольському, Макіївському Краснолуцькому та Горлівському парткомах та обкомі].

Пішла ланцюгова реакція. Про неї представник обласної К. К. Петерсон на Артемівській міській партконференції (6–9 січня 1934 р.) з характерним пролетарським гумором розповідав так: «Треба сказати, що розкриття контрреволюційних елементів в «Плодоовочі» у вас послужило сигналом для всієї Донецької парторганізації переключитися і подивитися, як у нас справи з цим питанням. І коли ґрунтовно копнули, то ми виявили в районах — в Луганському районі в Інституті народної освіти, в Слов’янську, Макіївці, Артемівську, в двох, навіть у трьох місцях в Лисичанську, на деяких шахтах, в Маріуполі контрреволюційні троцькістські групи. Що характерно в цих організаціях? Передовсім те, що ці троцькісти групувалися з будь-якими шкідницькими елементами — і з петлюрівцями, і з махновцями, і просто з анархістами. Одним словом, усякий класовий ворог був їм товариш для того, аби складати єдиний план дій як зрив заходів, що ми проводили»^[223].

Сучасник може й не зрозуміти, де в такій кількості знов постали анархісти, махновці й петлюрівці на шістнадцятому році радянської влади? Відповідь проста: їх плодила радянська дійсність: напівголодні робітники, які повсякчас спілкувалися зі своїми сільськими родичами, другий рік існували в голодоморному пеклі, та партійно-радянським керманичам не було до того діла. Вони не переймалися тим, що натщесерце працювати у вугільних та соляних копальнях чи виконувати норми виробітку біля мартену було важко. Хронічне недовиконання планів вони пояснювали контрреволюційним настроєм і шкідництвом. Органи ДПУ отримали розпорядження «відпрацювати» підприємства на рахунок шкідництва. І відпрацювали повною мірою.

Про справжні причини «антирадянських» настроїв трударів можна скласти думку, звернувшись до тексту спецповідомлення Маріупольського міського відділу НКВС про антирадянські виступи під час зборів на судноремонтному заводі. Читаємо буквально наступне: «Робітники… з квітня — травня [документ датований 5 серпня. — Авт.] ц. р. фактично перебували на напівголодному пайку; в плановому порядку, крім хліба, крупи і неповної норми цукру, нічого не отримували. Позаплановим порядком робітники заводу отримали в травні й червні тільки по 1 кг риби… Їдальня № 5, яка годує більшість робітників порту, зокрема й робітників СРЗ, як правило, виготовляла обід з води й капусти без жирів і приправ… затримка виплат заробітної плати з квітня місяця ц. р. набула хронічного порядку…»^[224]

Про те, як виживали донецькі шахтарі під час Голодомору, згадав пізніше М. Руденко у вірші «Хліб тридцять третього»:

Попри це, виробничі норми мали повсякчас перевиконуватися.

В окресленій ситуації промова кандидата партії Коляди (за сумісництвом уповноваженого робітничого контролю, який привселюдно заявив, що бухгалтерія обраховує робітників, приміром особисто його на 6–8 руб., що в їдальні — «безобразия», що міськрада відпустила 3 тис. руб на покращення харчування в дитячих яслах, однак діти керівників отримують більше їжі і кращої якості, а діти робітників — навпаки, отож, ніби є «дві раси — чорна й біла») пролунала справжнім ляпасом керівництву заводу та міста. За ним виступив модельник Травкін, який заявив, що в їдальні зумисне так погано харчують, аби робітничий клас вимер. Токар Сентюрін (виключений з партії як троцькіст) погрожував керівництву, красномовно розмахуючи кулаками^[226].

Документ яскраво унаочнює не стільки сам факт катастрофічного становища робітництва, скільки відвертий цинізм партійно-радянської верхівки. У документі не простежується навіть найменшої розгубленості чи стурбованості змістом самої інформації. Вона підноситься під «певним соусом», як така, що виходить від троцькістів, розкуркулених, «колишніх» — отже, попри свою кричущу правдивість, є брехливою. Авторів документу турбує не те, що робітники голодують, а лише одне: кожні робітничі збори та їхні ухвали мають бути належним чином «підготовані». Ці збори — не підготовані. Партосередок не спрацював належним чином. Тож прочуханку отримали присутні на зборах партійці та керівники, що не спромоглися справитися із робітничою стихією. Однак значно більші негаразди чекали на робітничих «спікерів»: агентурна розробка швидко зарахувала їх до складу «соціально чужого елементу» з усіма належними наслідками. На облік було взято 25 робітників, присутніх на зборах, зрештою розпочалася чистка порту від соціально неблагонадійних.

На початку жовтня 1933 р. С. Саркісов рапортував в ЦК ВКП(б) про викриття шкідницької організації в Лисичанському рудоуправлінні тресту «Кадієввугілля» (на той час уже були заарештовані 16 інженерно-технічних працівників) і просив від імені Донецького обкому, «зважаючи на особливе значення цієї справи для Донбасу, дозволити судити учасників шкідницької організації відкритим процесом, який відіграє велику роль у підвищенні класової пильності донецьких робітників і відданих їм ІТР»^[227].

Четверо фігурантів «Будьоннівської справи» (на чолі з головою тресту «Будьонніввугілля» С. Володарським) на відкритому судовому засіданні під обурені зойки шахтарів були засуджені до розстрілу. І. Шишков — начальник дільниці на шахті № 9 «Капітальна» — був засуджений до 25 років позбавлення волі.

Документи свідчать про те, що від середини 1930-х рр. фактично всі працівники підприємств перебували під пильним наглядом партійних, комсомольських (комсорги фактично були зобов’язані стежити і доповідати про все, що відбувалося на виробництві) організацій, органів державної безпеки та сексотів, що працювали на них. Утім, подальше ужорсточення партійного й комсомольського контролю (а фактично — нагляду), ущільнення мережі сексотів й культивування атмосфери тотального стеження, шпигуноманії й пошуку шкідників не сприяли покращенню трудової атмосфери. Своєю чергою самі комсомольці й партійці перебували між своєрідним адміністративно-ідеологічним молотом та ковадлом. Під час партчистки 1933 р. з лав обласної організації за найменші натяки на невдоволення політикою партії було виключено 19 % складу. Під час партчистки 1936 р. виключених стало ще більше. Як правило, вони ставали першими жертвами рознарядок на арешти, які надходили з Кремля.

Зі всією своєю нищівною силою Великий терор обрушився на провідну галузь економіки Донбасу — вугільну. Для цього на той час було багато підстав. Від 1936 р. вугільна промисловість перебувала в занепаді, не допомогли ані масові форми організації стахановської праці, ані підвищення на третину норм виробітку. З’явилося принципово нове явище на виробничому ландшафті Донбасу — «шахти виправно-трудових робіт». Однак жодні інструменти позаекономічного визиску не давали бажаних результатів. Бравурна друга п’ятирічка в Донбасі кульгала на обидві ноги. З усією невідворотністю поставало питання: хто винен?

Ті, хто впродовж років ігнорували настановлення (що запуск шахти має довго й осмислено готуватися; що шахта — то не лише виробки, а й складна система комунікацій та кріплень; що головне — техніка безпеки), піднімали вугільну промисловість авральним чином, ігноруючи всі закони здорового глузду заради швидкого результату. Тепер вони почали шукати винних. Вихід був знайдений у методі «переведення стрілок». Винними призначили непоступливих інтелігентів та робітників. Інженерно-технічних працівників масово засуджували під надуманими звинуваченнями у шкідництві.

Погром в їхньому середовищі розпочався з ліквідації так званих «троцькістських гнізд» (відповідно до закритого листа ЦК ВКП(б) від 15 липня 1936 р. «Про терористичну діяльність контрреволюційного троцькістсько-зінов’євського блоку»). У серпні—вересні було заарештовано близько 600 осіб: 146 працівників вугільної промисловості, 36 залізничників, 115 металургів та машинобудівельників, 54 енергетики, 27 апаратників, 64 освітян і працівників культури, 79 сільських мешканців. Завідувача вугільним відділом обкому партії С. Шаєва «призначили» очільником антирадянського троцькістського центру, а керівників трестів «Чистяківантрацит» І. Антонцева та «Донбасантрацит» Зубкова — його підручними.

Підвищена аварійність на підприємствах, що кваліфікувалася не інакше як шкідництво, ставилася в безпосередню провину комсомольським секретарям, які, як видно з агентурних та службових матеріалів НКВС, перебували під невсипним контролем. У той час нагляд і агентурну роботу вважали обов’язком комсоргів, за свою роботу з виявлення ворогів та шкідників вони в 1937–1938 рр. звітували щоквартально.

Слід нагадати, що встановлення неусипного контролю за суспільними настроями було пріоритетним напрямком роботи КП(б)У з самого початку її заснування. У циркулярі Донецького губкому Луганському окружкому, датованому 21 жовтня 1923 р., ця мета була висловлена гранично відверто: «Добийтеся за будь-яку ціну, аби секретарі кусткомів, райкомів, секретарі осередків взяли на себе чи доручили іншому товаришу [збирати] повну інформацію про настрої робітників, про предмети незадоволення, про контрреволюційні групи серед робітників»^[228]. Поволі цей напрямок роботи став абсолютно звичним як для партійців, так особливо і для комсомольців. З літа 1936 р. рух перетворився на масовий після настійливих пропозицій парторганізаціям опрацювати на чергових партзборах передовицю «Правди» «уметь распознавать врага»^[229].

Стараннями чекістів, партійних і комсомольських працівників людність поволі вводили в стан афекту. Тотальна підозрілість, шпигуно- та шкідництвоманія охопили широкі верстви населення. «Викриття» поширювалося країною наче епідемія, тим більше що її вміло моделювали владні засоби масової інформації. Не лише в документальних, а й художніх фільмах шкідник, диверсант, шпигун став центральною фігурою суспільного дискурсу. Вплив таких «творів» на масову свідомість був колосальним. На 1937 р. на цю хворобу не хворіли лише глухі та незрячі.

Прикладом може слугувати резолюція, ухвалена на мітингу гірників шахти ім. Сталіна тресту «Ворошиловградвугілля» 1 лютого 1936 р. по доповіді про «викриття» троцькіста-диверсанта Попова. Спочатку в резолюції йшлося про те, що шахта — одна з кращих механізованих шахт-новобудов Донбасу. Через речення йшлося про те, що завдяки троцькістам «шахта була запущена і перебувала в глибокому прориві». Резолюція завершувалася заявою: «Ми, робітники та інженерно-технічні працівники шахти ім. Сталіна, заявляємо органам НКВС: кожен робітник буде чекістом; ми — ваш резерв, ми — ваші кадри. Ми твердо впевнені, що залізна рука НКВС під керівництвом Генерального комісара Державної Безпеки тов. Єжова розчавить усіх фашистських гадів, усіх ворогів народу і врешті очистить нашу батьківщину від усілякої контрреволюційної нечисті, що намагається нам завадити будувати щасливе радісне життя»^[230].

За ким же стежили ці добровільні чекісти? Що фіксували?

Про думки, які панували в неофіційному середовищі, свідчили частівки, фіксовані «органами» на Донбасі в 1936 р. Ось лише частина з них:

Одним із провідних напрямків діяльності каральних служб стало переслідування робітників, які насмілювалися критикувати стахановський рух. А таких, слід зазначити, було вдосталь.

Один із репресованих Ю. Чирков згодом згадував: «У Кремлі [під такою назвою фігурував один з пiдроздiлiв Соловецького табору. — Авт.] з’явився гiрничий інженер Грицай, широко освічений спеціаліст. Його відправили на Соловки за аналіз рекорду Стаханова, який у 1935 р. виконав 1400 відсотків норми на видобутку вугілля… Якщо норму можна перевиконати в чотирнадцять разів, то що це за норма? А якщо «норма» — це дійсно великий обсяг важкої роботи, яку виконує вибійник, i вона перевиконана в 14 разів, то, виходить, на рекордиста працювали також i «помічники»^[232]. Грицай не приховував, скільки шахтарів працювало «напохваті» у Стаханова, і розповідав про численні арешти серед гірників, які критично поставилися до таких рекордів.

До таких, зокрема, належав Ілля Деменчук, розстріляний за рішенням особливої трійки УНКВС по Ворошиловградській області від 20 вересня 1938 р. У звинуваченні проти цього робітника шахти «Ілліча» йшлося про те, що він «виступав проти Стахановського руху, зауважуючи, що Стахановський рух — це грабунок, це штучні приписки виробітку стахановцям задля того, аби підвищити робітникам норми і знизити заробітну плату, тому робітники мають колективно не виконувати норми, тим самим домагатися перед керівництвом не підвищення норм, а зниження»^[233].

Тим часом стахановський рух став чи не найвідомішим радянським трендом. Його поширення на всі галузі виробництва з невідворотністю вело й до переслідування антистаханівських настроїв. Урешті, за надуманими справами постраждали критики стаханівських методів праці не лише на підприємствах важкої промисловості, а й промислових об’єктах групи «Б» і навіть у сільському господарстві. На початку 1936-го старобiльська газета «Колгоспна правда» у матеріалі «За саботаж стахановського руху — до суду» писала: «Директор Старобiльського хлібозаводу Бондар навмисно не хотів створювати умов для впровадження стахановських методів роботи: не забезпечував завод водою, паливом тощо, чим фактично саботував стахановський рух, який розгортався на заводі. Бюро окрпрофради ухвалило рішення: порушити перед окрспоживспiлкою питання про негайне звільнення Бондаря з роботи. Крім того, порушено питання перед окрпрокуратурою про притягнення Бондаря до суворої відповідальності»^[234].

Населення брало активну участь у репресивній вакханалії. На теренах Донбасу слова одного з цехових парторгів «Кожен комуніст повинен бути чекістом» впроваджувалися в буквальному сенсі: партійні збори поволі перетворювалися на істеричні судові засідання, на яких висували неймовірні звинувачення і тут же вимагали привести у виконання вищу міру соціального покарання — розстріл.

Натхненником і організатором погрому в середовищі всіх соціальних і професійних груп Донбасу виступав перший секретар обкому С. Саркісов, надісланий в область в голодоморівське лихоліття. Розглядаючи область як трамплін для кар’єрного росту, уродженець Нагірного Карабаху, що вперше в житті побачив шахтні терикони, заходився виконувати розпорядження кремлівських кураторів. Першим фронтом його партійної відповідальності стали хлібозаготівлі, перетворені ним на експропріації. У розпал Голодомору С. Саркісов інспірував справу «Донплодоовоча» на чолі з директором тресту Гінзбургом, а згодом не лишив без відповідної «справи» жодної шахти, жодного підприємства, завершивши свою кар’єру широкими репресіями за національною ознакою.

Виступаючи на січнево-лютневому пленумі ЦК КП(б)У, він шельмував німців: «Німці, які переплітаються з фашистами, розставили свою мережу по великих електростанціях Донбасу. 60 фашистських груп розкрито НКВС. Я думаю, що тут ми зобов’язані йти сміливіше у висилці багатьох німців з Донбасу. Вони нам не потрібні. Наші люди, господарники обійдуться без них. Скільки років, як вони засіли в Донбасі. Потрібно вислати німців»^[235]. І, слід зауважити, йшов «далі сміливіше» — до останнього подиху нищив усе живе в Донбасі, намагаючись у такий спосіб бути корисним для Кремля, відводячи вістря радянської Феміди від себе. Упродовж трьох місяців, що передували його власному арешту, він не тільки десятки разів виступав на усіляких форумах, закликаючи знищувати «заклятых врагов партии», а й виступив ініціатором репресування своїх соратників — голови облвиконкому Іванова, секретаря обкому Вайнова, члена обкому та директора Макіївського металургійного заводу Гвахарії та інших партійців.

На короткому слідстві в липні—серпні 1937 р., що проводилося в Києві, Саркісов визнав себе винним за всіма епізодами звинувачення (зокрема в тому, що організовував шкідництво і був троцькістом. В останньому слові на суді визнав, що заслуговує на вищу міру покарання. Вирок суду був виконаний 2 вересня 1937 р.

Одночасно з С. Саркісовим була заарештована і його дружина Євгенія Бар’ян-Ахназарова. Особливою нарадою вона була засуджена до 8 років, які відбувала в північних таборах. За часів десталінізації домоглася компенсації за майнові збитки, педантично перерахувавши оглядний список конфіскованого, включаючи позолочені срібні чарки, дві пари шкарпеток, носовички, ремінець для годинника тощо. Компенсація склала величезну на той час суму 23 699 руб. 57 коп^[236]. Переважна ж більшість родичів репресованих за безпосередньої участі С. Саркісова донбасівців не отримали нічого, оскільки вони просто загубилися в неозорих просторах радянської репресивної системи і не мали навіть довідки про час і місце смерті. Або, за доведеними епізодами, отримали компенсацію в розмірі заробітної плати за два робочі місяці у зв’язку з реабілітацією посмертно. Отакою була гірка іронія долі.

На початку осені стежкою С. Саркісова відправилися голова облвиконкому М. Іванов та його заступник В. Конотоп, яких притягли до відповідальності за справою «шкідницької диверсійної організації троцькістів, правих і націоналістів» Донбасу. Унаслідок розкручування цієї міфічної організації та фізичного знищення майже всього виконавчого і партійного осередку Донбасу обласне керівництво повністю оновилося. Обком очолив Е. Прамнек, другим секретарем став У. Пиндюра (обидва перед тим працювали на партійній роботі у Горькому). Разом із обласним прокурором Р. Руденко вони склали обласну трійку, що продовжила чистку області із пекельним заповзяттям, тим більше, що прагла відмежуватися від розпочатої в Горькому справи латиської контрреволюційної націоналістичної організації. Виступаючи на пленумі Донецького обкому КП(б)У в серпні 1937 р., новопризначений перший секретар засвідчував свою затятість в розгортанні репресій: «Головне тепер — добивати ворогів, які ще залишилися і затаїлися, очистити Донбас від куркулів, націоналістів і всілякої іншої наволочі»^[237].

Найстрашніші конвеєрні розправи із мешканцями Донбасу, які мали нещастя потрапили в лабети НКВС за кремлівськими рознарядками, пов’язані з діяльністю трійок. До складу першої трійки увійшли головою Д. Соколинський^[238], членами — Е. Прамнек, Р. Руденко^[239]. Згодом Соколинського замінив В. Чистов, засудженого як ворога народу Е. Прамнека заступив надісланий Кремлем О. Щербаков, а по тому — П. Любавін. На місцях не лише з готовністю виконували рознарядки згори, а й зверталися із зустрічними пропозиціями збільшити ліміти, зокрема й за першою (розстрільною) категорією.

Не відставали від донецьких колег луганчани. У червні 1938 р. Ворошиловградська область стала самостійною адміністративно-територіальною одиницею. Швидкими темпами розбудовувався її апарат, і передовсім — каральний. Управління тільки-но створеної Ворошиловградської області очолив надісланий з Москви капітан держбезпеки Г. Коркунов. Спущені керівництвом рознарядки по першій і другій категоріях виконувалися із ударницьким заповзяттям. Після відрядження на Луганщину в липні 1938 р. нарком внутрішніх справ України О. Успенський доповідав М. Єжову про результати виконання його наказів і між іншим зазначив, що лише на заводі № 60 було «знешкоджено» 1400 антирадянських елементів, серед яких не лише звичні троцькісти, меншовики, «колишні» й діти репресованих, а й екзотичні для Луганщини дашнаки. Залишається лише дивуватися, як після таких масштабних чисток верстатобудівний завод не зупинився.

«Ліміти» спускалися не лише окремим районам, а й окремим підприємствам, зокрема шахтам. За їхнім виконанням новопризначений керівник Луганського НКВС Коркунов^[240] слідкував особисто. Міськрайапарати зобов’язали щодня робити подання на 30–40 арештів, за невиконання нещадно карали. За це поплатився зокрема звільнений з посади і згодом заарештований начальник Краснодонського райвідділення УНКВС Косьмін^[241].

До складу луганської трійки, що приступила до виконання завдань центру 8 вересня 1938 р., увійшли начальник обласного управління НКВС О. Чистов (голова), перший секретар обкому П. Любавін та обласний прокурор П. Нощенко. Згодом Чистова замінив висуванець Єжова капітан держбезпеки Г. Коркунов, а Любавіна — М. Квасов. Уже на перших десяти своїх засіданнях трійка розглянула 1226 справ, засудивши усіх до смертної кари з конфіскацією майна. Серед звинувачень формулювання — «навмисно заплутував облік трудоднів колгоспників», «готував диверсійні акти», «був одним з керівників шпигунсько-диверсійної організації (румунської)», «навмисно псував шкіряний матеріал» тощо. Серед страчених були дві жінки^[242]. Масово виявляли «ворогів народу» в трудових колективах луганських крамниць, а крім того — серед сторожів, пічників, чистильників взуття та асенізаторів. Упродовж 1937–1938 рр. чисельність репресованих перевищувала кількість репресованих у 1935–1936 рр. вдесятеро (!)^[243]. До речі, в 1937 р. був розстріляний і перший журналіст, який написав про рекорд Стаханова — Самійло Якович Каплан, за кілька місяців до того призначений редактором газети «Ворошиловградская правда».

1937–1938 рр. каральні органи Луганщини поставили абсолютний рекорд: було репресовано тільки згідно із справами, що збереглися, 12 929 осіб. Для порівняння: впродовж 1941–1945 рр. було репресовано 8720, а в 1929–1935 рр. — 6218 луганчан^[244].

У грудні 1937 р. органи НКВС святкували свою 20-ту річницю. На 13 сторінках тексту розташувалися прізвища представлених до державних нагород «ударників», що впродовж останнього року зі стаханівським заповзяттям нищили народ України (в їх інтерпретації — «зміїні кубла»). Серед них — начальник Донецького облуправління Д. Соколинський, представлений до ордена Леніна, начальники відділів Д. Орлов^[245], С. Гольдман, А. Баличев, А. Пришивцин, Л. Аксельрод та І. Дерновий, представлені до нагородження орденом Червоної зірки^[246].

Навесні 1938 р. репресії на Донбасі розгорнулися з новою силою, тепер уже під керівництвом і заохоченням М. Хрущова, який замінив у ЦК КП(б)У репресованого С. Косіора. Після його прибуття до України кадри змінювалися, наче люстерка в калейдоскопі. Впродовж лютого — першої декади червня 1938 р. з 31 перших і других секретарів обкомів на ворогів народу перекваліфікували 18. З тих, хто від травня 1938 р. був висунутий на посади перших секретарів обкомів, залишився лише один. Керівництво донецького обкому зазнало нещадної критики за безхребетність. Прамнека тим часом уже відправили до Горького за звинуваченням у керівництві антирадянською шпигунською латиською організацією (де він і був розстріляний), а безпосередньо на квітневому пленумі Донецького обкому партії був заарештований його заступник — Пиндюра. Навесні ж 1938 р., аби стерти всі письмові згадки про них, була проведена кампанія заміни партдокументів, підписаних особами, «які виявилися ворогами народу»^[247].

Утім, значно більш послідовно чекістський терор винищував видатних господарників: начальника будівництва і першого директора Новокраматорського заводу важкого машинобудування І. Кирилкіна, начальника будівництва «Запорожсталі», згодом — директора Макіївського металургійного заводу Б. Трахтера, директора Маріупольського заводу ім. Ілліча М. Радіна. Загалом за 1937–1938 рр. були репресовані 4230 осіб, 2745 з них були розстріляні. Серед них: 602 інженерно-технічних працівника, 3286 робітників, 342 службовця донецьких шахт. З 28 заарештованих завідувачів шахт 20 були розстріляні, до розстрілу були засуджені 18 з 31 заарештованих головних інженерів шахт^[248].

Терор пішов на спад лише в другій половині листопада 1938 р., коли були ліквідовані судові трійки та відбулося декларативне повернення до норм ведення слідства. Масові розстріли зненацька припинилися — як у таборах, так і по всій країні. Постанова Ради народних комісарів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства» (17 листопада 1938 р.) цинічно констатувала всі недоліки в роботі слідчих органів, які впритул не помічала впродовж двох років конвеєрних розстрілів і катувань сотень тисяч радянських та іноземних громадян. Після фінальних репресій у середовищі добровільних і підневільних катів радянської енкаведистської системи документ за підписами В. Молотова і Й. Сталіна завершувався словами: «РНК СРСР та ЦК ВКП(б) попереджають всіх працівників НКВС і Прокуратури, що за найменше порушення радянських законів і директив Партії і Уряду кожен працівник НКВС і Прокуратури, не дивлячись на особи, буде притягуватися до суворої судової відповідальності»^[249]. Можна лише уявити, який шок пережили тогочасні співробітники спецструктур і скільки часу знадобилося їм на те, аби узгодити у власній свідомості оточуючу реальність і світ партійно-радянських циркулярів.

Сталін 1939 р. визнав на черговому партійному з’їзді, що чистка супроводжувалася «більшою кількістю помилок, ніж можна було очікувати»^[250]. Утім, очікуваного, здавалося б, у таких випадках не те щоб вибачення, принаймні виправлення допущених помилок, не сталося. За кілька місяців до того Сталін розіслав циркуляр усім начальникам НКВС, вітаючи їх із тим, що вони блискуче справилися із «завданням нищівної поразки шпигунсько-підривним агентам іноземних розвідок» і з «очищенням країни від підривних, бунтівних і шпигунських кадрів»^[251].

Загалом за відомостями обласної редколегії «Реабілітовані історією» за роки Великого терору в Донецькій області було незаконно репресовано 25 381 особу: 60 % з яких складали особи віком від 31 до 40 років^[252], 42,2 % були робітниками, 11,9 % — службовцями, 8,9 % — інженерно-технічними працівниками, 3 % — освітянами (зокрема тими, хто працював у системі профосвіти)^[253]. 69,2 % відсотків репресованих були розстріляні. Тож удар, завданий у ті роки по людському потенціалу регіону, був непоправним і доволі скоро боляче позначився на стані виробничого сектору.

Власне, для сучасників це не було секретом. Важкі кадрові, а відтак і технологічні втрати доводилося компенсувати надривною щоденною працею пересічних трударів. За межею Великого терору повідомлення про виконання норми на 200–250 % стають звичайним явищем, не менш буденними стають зауваження про те, що дехто (забійник Коротченко) виконує норму на 350 %, а дехто (Ковалік) на 550 % (!)^[254]. Не менш нав’язливі повідомлення підносять як взірець поведінку шахтарських дружин-«домогосподарок» (!). Йдеться про те, що вони не тільки працюють у шахтах нарівні з чоловіками (вибійницями, коногонами, навальницями вугілля, лебідницями). «Десятки домогосподарок приходять на шахту, аби по-більшовицькому боротися за успішне завершення господарського плану». На передовій копальні № 2-біс-17 працює 16 домогосподарок, всі вони перевиконують виробничі норми. Домогосподарка Кіречевська працює відкатницею, щодень виконує норму на 160 %, Єфросинія Ріпная — на 161 %. «Видатних успіхів досягла домогосподарка т. Глушенкова, яка працює плитовою… Зараз на змаганні плитових на шахті тримає першість, систематично виконує норму на 140 %».

Сучасник не одразу й зрозуміє, навіщо домогосподарки працюють у шахті. Якщо вона працює відкатницею чи лебідчицею, то яка вона домогосподарка? Відповідь на непросте питання тривіальна: домогосподарки працюють безкоштовно, вони, виявляється, — золотий фонд радянської держави, її найсвідоміша частина, яка працює заради ідеї. Ідея, як ідеться, висока — разом із чоловіками-гірниками «до 7 листопада видати 12 000 тонн вугілля понад річного плану»^[255]. Та й це буде неповна відповідь. Повна відповідь полягає в тім, що вугільна промисловість України внаслідок масштабних репресій перебуває в глибокому прориві, норми видобутку повсякчас зростають, як і повсякчас не виконуються. За їхнє невиконання шахти отримують чергові стягнення та рознарядки на арешти. Саме тому шахтарські дружини спускаються до штреків — понад усе вони прагнуть бачити своїх стомлених тяжкою працею чоловіків вдома в родинному колі, а не носити передачі до тюрми.