Коренізація в Україні: доля народів крізь особисті життєписи

Микола Скрипник (1872–1933), один із найвідоміших українських радянських діячів, учасник трьох революцій, мав за плечима 15 арештів, 7 термінів заслання (загалом був засуджений до 34 років), смертний вирок, 6 втеч. На хвилі десталінізації 1990-х рр. й повернення в підручники з історії України сторінок, присвячених історії українізації, його образ мимоволі набув сусального лиску. Тоді він позиціонувався як чи не найвидатніший український патріот. Утім, Микола Олексійович ніколи не був ані добрим «дєдушкой» (яким він виглядає на фото з українськими піонерами), ані революційним романтиком-мрійником, як не був таким і шанований ним Володимир Ленін. Власне, і в Україні він з’явився не за особистим бажанням, а внаслідок волі вождя. Микола Скрипник посів своє місце в партії і на номенклатурних щаблях радянської України завдяки непримиренності, різкості, бойовим і адміністративним якостям, непересічним навичкам партійно-радянського функціонера й полеміста, ну і, звичайно, неабияким здібностям. Належачи до так званої ленінської гвардії, він щодня мав доводити свою відповідність обійманій посаді і відданість партії. І, слід зауважити, до 1933 р. проколів у величезному послужному списку ортодоксального ленінця Скрипника не було. Його резюме, слід завуажити, вражало: член Петроградського військово-революційного комітету, член комісії з організації Вищої ради народного господарства, голова Народного секретаріату (першого уряду більшовицької УНР), нарком внутрішніх справ, юстиції та генеральний прокурор, голова Держплану УСРР, і заступник голови Раднаркому УСРР тощо. Однак в аннали історії він увійшов передусім як очільник установи, що відіграла вирішальну роль у здійсненні спочатку славленої, згодом зганьбленої політики українізації. 1927–1933 рр. були не найнасиченішими і не найбільш буремними в житті цієї вольової й діяльнісної людини, однак саме завдяки ним Скрипник і нині, на етапі чергового переосмислення радянської спадщини, посідає непересічне місце серед діячів, з особистістю яких безпосередньо пов’язана епопея радянізації України.

У почті радянських бонз і кар’єристів цю постать виділяла безмежна, практично свята віра в ленінську концепцію і прагнення служити її втіленню всіма своїми силами і здібностями. Навіть в оточенні «вождя світового пролетаріату» це, слід відзначити, було рідкістю. Отож усюди, куди його посилала партія, він докладав максимум зусиль, вважаючи, що довірена йому ланка роботи того варта. І все ж серед них була одна, що віднайшла в серці ортодоксального ленінця живий щирий відгук. Ішлося про втілення в життя ленінської концепції вирішення національного питання. Скрипник зі справжнім ентузіазмом сприйняв постанови XII з’їзду РКП(б) та резолюцію ЦК КП(б)У про українізацію партійного й професійного апарату радянських установ, навіть більше — брав безпосередню діяльну участь у їхньому ухваленні, борючись за кожну букву. Власне, радянська соціалістична Україна була його мрією і сенсом життя. Радянізація та українізація в його розумінні були двома нерозривно пов’язаними інструментами соціальної інженерії, без застосування яких на українських теренах перспектива побудови комунізму була для нього неможливою.

У своїй постаті цей уродженець Донбасу, дитинство і юність якого минули в епіцентрі «донбаського економічного чуда» (у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії), поєднав природну українськість із затятістю марксистської ортодоксальності, а образи улюблених ним Шевченка, Куліша, родинних переказів про прадідів-запорожців — із незнищенною впевненістю у російському пролетарському гегемонізмі. Саме цей дуалізм його особистості, доволі органічний і творчо змінюваний, був основою його успішної самореалізації в українських партійно-радянських структурах. З одного боку, він був особою, на яку керівний склад ВКП(б) міг цілковито покластися у справі утримання України в полі свого монопольного впливу (саме Скрипник був ключовою постаттю боротьби з різного роду «ухилами» й «опозиціями»), з іншого — у міру розгортання радянської українізації, її якісного поглиблення трансформувалися й межі прагнень самого Скрипника, аж до таких шокуючих Кремль вимог, як приєднання до УСРР заселених переважно українцями земель Кубані та Центрально-Чорноземної області. Очільник Наркомосу насамперед бажав, щоб в історично україномовних Курській, Воронезькій, Саратовській областях, Ставропольському краї, на Кубані було запроваджено україномовне шкільництво, театр, пресу тощо. Для Кремля ж, свято переконаного в тому, що на імперські апетити мають право лише в Москві, такі вихватки Харкова були просто-таки неприйнятними.

І все ж українізація для Скрипника була не самоціллю, а інструментом, який ефективно працював на ідею світової революції^[91]. Єдине, що відрізняло його від одіозних українофобів і ставило в опозицію до них, — упевненість у рівноцінності української та російської культур і визнання принципової здатності української культури бути основою комуністичного будівництва. Успішному втіленню в життя скрипниківських настанов у національній політиці сприяв його імідж справжнього більшовика. Завдяки Скрипнику, його ораторському та публіцистичному дару українізація стала сприйматися всерйоз як у партійних колах, так і серед найширших верств населення. Прогрес був очевидним: зі збільшенням кількості українських шкіл частка неписьменних у республіці становила у 1931 р. лише 8 % (у 1926-му — 47 %), наклад україномовних газет 1933 р. сягнув 3,5 млн. примірників, в установах Всеукраїнської академії наук послуговувалися тільки українською мовою. «Мабуть, ні в одній з республік нашого великого Союзу народів національні процеси не проходили з такою глибиною і з таким розмахом, як на Україні», — пишався український наркомосвіти успіхами українізації.

За лаштунками парадної картинки українізації залишався її формалізм, хронічна нестача навчальної літератури, темпи, які ігнорували реальні можливості місць, авральність, врешті — банальна показуха і обмеженість відповідно до сталінського формулювання: «національна за формою, радянська за змістом». У цій формулі, власне, й приховувався цивілізаційний більшовицький фокус: розвиток національної культури допускався лише в тому сегменті, що відповідав більшовицькій доктрині, решта не мала права на існування. До того ж на існування національних радянських культур відпускався лише перехідний період. Саме навколо визначення хронологічних меж цього періоду (найбільш затяті ліваки вважали, що з початком колективізації коренізація має згортатися як така, що виконала свою історичну місію), а не навколо сутності самої політики й відбувалися дискусії в партійному середовищі. Іншим полем бою було протистояння великодержавницької лінії в партії, яка не визнавала цінності жодних культур, окрім російської. На протистояння цій лінії саме і спрямовувалися сили переконаного ленінця Скрипника.

Здавалося б, нонсенс — національно-культурне будівництво в Україні, яке впродовж першого радянського десятиліття ставили за приклад решті радянських республік, перетворилося на сферу безкінечного цькування і врешті тотального погрому. Республіка, яку з високих партійних трибун прославляли як прототип майбутнього всесвітнього союзу радянських республік, яка постійно демонструвала найвищі показники досягнень коренізації освітньої галузі, національного адміністративно-територіального будівництва, національні райони якої підносилися як взірець вирішення польського, болгарського, грецького, ба — бери вище — єврейського національного питання, врешті виявилася цілковито ворожою ідеї останнього комуністичного штурму, передусім його селянському вектору. Насправді нічого парадоксального в цьому не було. Варто лише взяти до уваги, що більшовицька риторика, так би мовити, для масового вжитку і реальне ставлення більшовицького проводу до нагальних політичних проблем суттєво відрізнялися за змістом. Колективізація стала тим екзаменом, який засвідчив, що більшовицькі викладки з національного питання є хибними. Або, принаймні, занадто переоціненими у частині хронологічних меж їхньої реалізації. Цього Й. Сталін, уславлений «теоретик національного питання», звичайно, ані визнати, ані усвідомити спроможний не був. Для цього ортодоксального й механічного ленінця прийнятний вихід з методологічного глухого кута був лише один — подальше теоретизування. У відповідь на загострення суспільно-політичної ситуації в СРСР була висунута теорія, згідно з якою у міру розгортання соціалістичного будівництва класова боротьба й опір класів віджилої формації посилюватимуться аж до найгостріших збройних форм. З таким методологічним підґрунтям «призначити» винних за провал колективізації в Україні було справою техніки.

Отож, зоряний час Скрипника-українізатора почав стрімко наближатися до свого логічного кінця на етапі форсованої колективізації. Українське селянство протиставило їй найсильніший у кордонах СРСР опір. У контексті того, що відбувалося в Україні впродовж 1930–1932 рр., стало зрозуміло, що скрипниківська українізація, попри всі намагання, не спроможна виступити дійовим знаряддям радянізації в тому сенсі, який у неї вкладали Сталін та його оточення. Село наближалося до катастрофи. Не буде перебільшенням сказати, що 1932 р. став для Скрипника, як і для решти українських очільників, часом Х. Саме під час Голодомору, ухвалюючи на засіданнях політбюро ЦК фатальні для українського народу рішення, вони щодня робили вибір між цим народом, який обіцяли вести до світлого комуністичного раю, і більшовизмом, який наразі той народ фізично знищував. У 1932 — на початку 1933 рр. Скрипник фактично виступав проти підвищених темпів хлібозаготівель (що спеціально підкреслив у своєму листі до Сталіна Каганович влітку 1932 р.) та пошуку винуватців у невдачах на селі на місцях, однак стати на шлях відкритого протистояння Кремлю не зміг.

Як свідчать документи, відповідальні за «український прорив», були визначені не відразу. М. Скрипник певний час був поза підозрою. Основний удар як під час сумнозвісної постанови 14 грудня 1932 р., так і під час лютневого 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У спрямовувався проти колишніх боротьбистів — Любченка і Хвилі. Однак відразу після пленуму Любченко попрямував до Москви і зміг переконати вождя у своїй невинуватості, натомість спромігся перенаправити лють Сталіна на наркома освіти, звинувачуючи того в націонал-ухильництві. Вирішальну роль у призначені Скрипника цапом-відбувайлом відіграла неприглядна характеристика сталінського опричника Павла Постишева, організатора і натхненника Голодомору, який доповідав босу буквально таке: «На Україні, в даний момент, головну небезпеку становить місцевий український націоналізм. Ухил Скрипника почав оформлятися як… ціла система націонал-опортуністичних поглядів».

Слід зауважити, Скрипник був людиною незручною: за яку б справу він не брався, яке б питання не розглядав, він завжди мав персональну думку (це яскраво відображають протоколи засідань за його участі). Усюди вважав за можливе позиціонувати свій погляд, незважаючи на авторитети. Виступав із критикою і Леніна, і Сталіна — зокрема, у тому ж національному питанні. А незручність і принциповість у тогочасних обставинах становили реальний виклик для Сталіна — Кремля. Розправившись із ленінградською опозицією і розпочавши скручувати в баранячий ріг селянство, той просто вже не міг звертати зі шляху: на кону стояв його авторитет. Тож черговий старий більшовик-ленінець перетворився на чергову мішень сталінської багатоходової партії на шляху до необмеженої особистої влади.

Тоді як національне село, здавалося, доживало останні дні, в Україні розпочався новий етап в історії коренізації. Відряджений Кремлем до республіки П. Постишев не тільки «боровся» з голодом, а й рятував народ України від попередніх «перекручень» національної політики. Про механіку антискрипниківської кампанії, яка докорінним чином змінила обличчя політики коренізації в Україні та відповідальних за її здійснення установ, можна скласти уявлення, ознайомившись із запискою В. Затонського до М. Попова (4.04.1933)^[92]. Проголосивши, що «саме помилки й промахи, допущені КП(б)У в здійсненні національної політики, стали однією з головних причин прориву 1931–1932 рр.», Кремль вбив двох зайців — відвів від себе звинувачення у масовому холоднокровному народовбивстві і використав звинувачення як привід для згортання занадто витратної і, як з’ясувалося, не надто ефективної в сенсі досягнення більшовицької мети політики коренізації.

Фанатична відданість більшовизму і тут зіграла за Скрипником злий жарт, він навіть не намагався виправдатися в очах народу. За спогадами сучасника, на питання, чому він не бореться за правду, Скрипник рішуче заявив: «Не можна! В цьому вся суть. Це нанесе великої шкоди партії. Не всю правду можна сказати зараз партії та народу. Це може призвести до розколу, до катастрофи. Це озброїть ворогів і багатьох відштовхне від нас». 28 лютого 1933 р. його було звільнено з центральної в його житті посади, а його заступник по Наркомосу Затонський і перший заступник Хвиля почали ретельну тотальну чистку освітянського апарату. У журналі «Більшовик України» з’явилися розгромні статті Шліхтера і Хвилі «За більшовицьку непримиренність у теорії» і «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті».

Керуючись вказівками Кремля, П. Постишев з червня 1933-го всіляко намагався схилити його до публічного каяття. Чотири рази у резолюціях політбюро ЦК КП(б)У звучала пропозиція колишньому наркому освіти написати покаянного листа. 3 липня 1933 р., отримавши третього такого листа та ще не опрацювавши його, члени політбюро ЦК КП(б)У прийняли рішення про проведення 7 липня 1933 р. широкого збору харківського активу. На цьому зібранні мав виступити М. Попов із доповіддю на тему: «Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними». «Критика моїх помилок є необхідна умова для здійснення всіх завдань партії, що стоять перед нами й передусім у галузі ідеологічній і культурній. Мої помилки дали всіляким ворогам, як закордонним, так і в країні, підстави посилатися на мої думки й заяви, щоб використати їх як зброю проти партії, її генеральної лінії. З обуренням і презирством відсікаючи всі ці, що тягнуться до мене, ворожі націоналістичні заміри, які хочуть протиставити мене цілій більшовицькій партії, що її членом я гордий бути і завдання якої є мої, я заявляю, що непримиренна більшовицька критика моїх помилок… є не тільки необхідна умова для виправлення і переборення шкідливих наслідків моїх помилок, але є більшовицький класовий вплив, щоб допомогти мені ці помилки виправити й іти надалі більшовицьким шляхом», — такі слова Миколи Скрипника сталінський емісар не вважав за задовільні.

Після того як на засіданні політбюро вранці 7 липня 1933 р. його члени вчергове тиснули на Скрипника, вимагаючи покаяння, він в обідню перерву, перейшовши на іншу сторону сучасної площі Свободи в Харкові до свого кабінету в будинку Держплану, наклав на себе руки, перед тим зателефонувавши дружині і наказавши їй подбати про сина. Скрипник у житті рідко усміхався, однак в останні хвилини, показуючи на невдало прострілені груди, пошуткував: «Це остання помилка Скрипника». Дочекавшись смерті соратника, члени політбюро на тому-таки засіданні ухвалили: «Ховати т. Скрипника М. О. без поваги, що звичайна для членів ЦК». Інформації про похорон не було, тому людей прийшло мало — тільки офіційні особи. Він відбувся на одній із околиць Харкова. Наступного ж дня преса опублікувала некролог, в якому назвала самогубство Скрипника «неприпустимим актом малодушності, не гідним комуніста». Утім, цього сталінським емісарам будо замало: треба було разом із Скрипником поховати й українізацію навіть у такому урізаному вигляді, як її адептував знешкоджений нарком освіти. Треба було закріпити на рівні масової свідомості думку про недоречність «теоретизувань» Скрипника і його неспроможність розвивати ленінізм, хоч про жодний розвиток ленінської теорії у випадку Скрипника не йшлося (навряд чи й сам він хоч колись вважав себе здатним на це), ішлося про банальну, хоч і доволі талановиту й натхненну популяризацію більшовизму в національному (українському) середовищі.

21 липня 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У доручило скласти повний опис його творів, а 24 березня 1934 р. ухвалило рішення вилучити твори з масових бібліотек, книгарень і заборонити їхній продаж. Термін виконання постанови був обмежений 15 червня 1934 р. Скрипниківський (або ж харківський) правопис також визнали «націоналістичним» і скасували. Літературна спадщина Миколи Скрипника залишалася під забороною аж до 1960-х рр. Збірці його вибраних творів судилося побачити світ лише 1991 р.

1938 р. молодшу на тридцять років дружину Скрипника заарештували, а сина, про якого вона мала турбуватися відповідно до заповіту батька, забрали до спецдитбудинку.

Партія Миколи Скрипника в українізації завершилася на високій ноті. За кілька років про нього «забули», наче й не було. На жаль, для низки його підлеглих, однодумців і соратників на ниві того масштабного соціокультурного експерименту, на який перетворилася українізація, з його смертю все лише почалося. Попереду були ще кілька років перманентних чисток, винищення різного роду «націоналістів», «націоналістичних ухилів», що врешті переросли у тотальний погром кадрів, так чи інакше причетних до політики коренізації. Найстрашніше ж те, що в тому пекельному погромі, який охопив Україну, репресії з індивідуальних та групових перетворилися на репресії колективні — за національною ознакою.

Чи не першими під чекістський репресивний каток потрапили німецькі колонії. Безпосереднім приводом для зарахування їх до числа потенційно неблагонадійних стало те, що німці, оминаючи всі перепони радянських органів, все ж приймали закордонну допомогу, намагаючись врятуватися від Голодомору. Попри перлюстрацію, вони стали неконтрольованим джерелом витоку інформації про масштаби жахливого лиха, «виносячи сміття з хати», тобто просячи допомоги у закордонних місій та церков.

Чистка вищих щаблів українських управлінців сполучалася з відпрацюванням новітніх технологій упокорення національних громад. 16–31 березня 1933 р. ОДПУ провело зачистку західних кордонів, упродовж якої загалом були арештовані 18 802 особи, справи яких були підведені під діяльність шпигунських резидентур: 54 польських, 5 латиських, 4 румунських, фінської та естонської. Невдовзі Г. Ягода повідомив Й. Сталіну про розгром «контрреволюційної організації німців колоністів» Зельцького району та «великої повстанської організації німців» Карл-Лібкнехтівського району; остання, як зазначалося, керувалася з сусідньої Румунії^[93]. Зауваження про існування метастазів організацій у стратегічно важливих регіонах республіки (Одеса, Донбас) мурували підвалини майбутніх широкосяжних репресій за національною ознакою.

Чергова хвиля репресій обрушилася на німців після вбивства С. Кірова. 1934 р. позначена справа «Про диверсійну діяльність німців-фашистів на Україні». У матеріалах чекістських архівів вона постає як розгалужена мережа диверсійно-розвідницьких резидентур та повстанських штурмових груп на чолі з секретарем німецького консульства в Одесі. З дев’яти міфічних підрозділів два — у Маріупольському порту та Маріупольському заводі ім. Ілліча — розташувалися на Донеччині. Саме тут працювали 11 з 32 репресованих за справою фігурантів^[94].

Таким був мірошник колгоспу «Серп і молот» у селі Грінталь Старо-Каранського району Василь Неба. У квітні 1934 р. його звинуватили в тому, що він писав листи в Німеччину про тяжке матеріальне становище односельців і просив матеріальної допомоги. Слідчі не встановили, чи одержав він таку допомогу, але вирок був суворий: сім років позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених регіонах Радянського Союзу з поразкою в правах на п’ять років. У квітні 1938 р. трійка УНКВС по Далекосхідному краю повторно розглянула його справу і засудила до розстрілу^[95].

Нікодим Гецфрід, Валентин Гордок, Адольф Іллі, Олексій Мак і Григорій Функ були звинувачені в антирадянській пропаганді, зв’язках із Комітетом допомоги у Німеччині, до якого надсилали листи про продовольчий стан у Радянському Союзі й одержували від нього грошові перекази через філіал Торгсину в Слов’янську. Ці мешканці Костянтинівки писали, що «голод уже царює в нашому середовищі». У грудні 1934 р. Донецький обласний суд засудив Гордока до 10 років позбавлення волі, Іллі — до 8 років, Гецфріда — до 6 років, Мака і Функа — до 5 років. У квітні 1938 р. А. Іллі і Г. Функ були засуджені УНКВС Новосибірської області до вищої міри покарання, відносно інших у справі відомостей не залишилося^[96].

У листопаді 1934 р. проти 14 жителів с. Щербинівка Горлівського району було висунуто обвинувачення у тому, що в 1929–1934 рр. вони розповсюджували провокаційні чутки, відправляли наклепницькі листи за кордон і за це одержували винагороду в іноземній валюті. Зокрема, Д. Міньх казав: «Накладені на нас податки і плани хлібозаготівлі виконувати не треба, бо якщо виконаєш, то все одно на тебе накладуть повторно податки й хлібозаготівлі». Звинувачені були позбавлені волі на строк від 5 до 10 років, а Д. Міньх розстріляний^[97].

На перерахування аналогічних справ потрібні тисячі сторінок — врешті, саме вони складають поважну частину корпусу видання «Реабілітовані історією». Варто лише зауважити, що органи державної безпеки 1931–1933 рр. педантично збирали довідки з «Торгсину» на всіх, хто обмінював іноземну валюту, щоб придбати продовольство, але не давали їм ходу, щоб не зруйнувати це джерело надходження дефіцитної валюти. Коли Голодомор минув, вони взялися за тих, хто вижив завдяки валютним переводам, звинувачуючи їх у поширенні «контрреволюційних чуток про голод».

Урешті відпрацювання каналів розповсюдження так званої «фашистської допомоги» перетворилося на окремий напрям діяльності українських чекістів. 25 липня 1934 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про німецьку кампанію голоду». Шифрована телеграма ЦК ВКП(б) від 5 листопада 1934 р. розв’язала руки місцевим органам партії та НКВС. У контексті отриманих настанов навесні 1935 р. розгорнулися репресії в Пулинському районі, що пізніше перекинулися на німецькі навчальні заклади (зокрема, Хортицький німецький машинобудівельний технікум) та німецькі райони Південної України.

Далі більше — усі німецькі етнічні анклави почали розглядатися як осередки засилля «фашистів» і контрреволюціонерів. У червні 1935 р. відбулася масована перевірка німецьких колгоспів. З посад були усунені 24 господарських працівника (серед них — голови, члени правлінь і рахівники колгоспів). Стандартні звинувачення проти них полягали в саботажі і змові, антирадянській діяльності, релігійності та приховуванні соціального походження^[98]. Невдовзі до табору непримиренних ворогів радянської влади додається ще одна етнічна група — поляки. Обидві мешкають уздовж польсько-радянського кордону і виглядають в очах кремлівського очільника «п’ятою колоною». Тож середина 1930-х рр. перетворюється на час протиприродного поєднання апаратної коренізації, політичних репресій і депортацій етнічних громад. Переважна більшість німецьких та польський райони були організаційно й кадрово розгромлені внаслідок репресій 1933–1935 рр. у середовищі колгоспного керівництва, районних адміністрацій, культосвітніх працівників, духовенства. Постанови ЦК КП(б)У «Про німецькі райони» (грудень 1934 р.), «Про Мархлевський та Пулинський райони» (серпень 1935 р.) вимурували загальнодержавну шовіністичну кампанію так званої боротьби з націоналізмом та фашизмом. 20 грудня 1934 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про переселення з прикордонних районів», а в січні 1935 р. з України депортували 9470 господарств (близько 40 тис. осіб). Постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про переселення польських та німецьких господарств з прикордонної смуги» (листопад 1935 р.) ініціювала виселення з Київської та Вінницької областей ще 6–7 тис. господарств^[99]. Після здійснення названих заходів Пулинський та Мархлевський райони у демографічному плані втратили ознаки національних.

Постанова політбюро ЦК КП(б)У від 17 серпня 1935 р. ухвалила розформувати Мархлевський і Пулинський райони. 3 жовтня партійна ухвала була дубльована постановою президії ЦВК УСРР «Про Мархлевський та Пулинський райони Київської області». Згідно з нею польський і німецький райони були розформовані «в зв’язку з економічною слабкістю... незручністю обслуговування МТС колгоспів, а також адміністративною черезсмужністю»^[100].

Завершення історії національних адміністративно-територіальних одиниць як таких, пов’язане з постановами Одеського обкому КП(б)У «Про реорганізацію національних районів Одеської області в райони звичайного типу» (5 лютого 1938 р.); політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні райони та сільради» (16 лютого 1938 р.). З прийняттям Конституції УРСР 1937 р. національні сільради і райони втратили правові гарантії свого існування. У ній, на відміну від Конституції УСРР 1929 р., не йшлося про можливість утворення адміністративно-територіальних одиниць національних меншин на рівні районів і сільрад. 5 березня 1939 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про ліквідацію та перетворення штучно створених національних районів і сільрад України». 7 квітня 1939 р. протокольна постанова ЦК КП(б)У затвердила порядок розподілу сільрад ліквідованих районів по інших адміністративно-територіальних одиницях. Окрема доля чекала на російські райони. У другій половині 1930-х рр. росіян перестали згадувати в переліку національних меншин. Російські національні райони не ліквідовувалися в установленому законодавством порядку. Формально не ліквідовувалися також єврейські національні райони. Однак після Другої світової війни як національні вони не відроджувалися.

Новий курс національної політики СРСР на той час уже непохитно спирався на постанови РНК і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» (20.04.1938 р.) та РНК УРСР «Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту і особливих національних відділів і класів у школах, технікумах і ВУЗах УРСР» (29.06.1938) поставили крапку не лише на політиці коренізації, а й на багаторічних, не завжди вдалих спробах реформування грецької мови в Україні. Відповідно до них перестали існувати 6 початкових, 3 неповні середні, 2 середні грецькі школи та 5 початкових, 9 неповних середніх і 7 середніх мішаних шкіл.

Українські поляки та німці започаткували сумний список репресованих народів. Трагедія масових депортацій за національною ознакою перетворилася на одну з найганебніших сторінок радянської історії. Аби змалювати її в загальних рисах, варто згадати про її форми і суть у середовищі хоча б німців Донбасу.

Спочатку в 1937 р. багато німецьких родин залишилися без годувальників. Чоловіків арештовували й розстрілювали за приналежність до німецьких фашистських шпигунських організацій. З 1937–1938 навчального року німецькі школи перевели на російську мову навчання. Це рішення стосувалося середньої, 4 семирічних, 31 початкової німецьких шкіл та німецьких 5 класів, що діяли до цього на теренах Луганщини^[101].

Останній акорд історії німецьких колоній був відіграний у воєнному 1941 р. 3 серпня 1941 р. з Полтави за підписами Тюленєва, Запорожця та Романова до Ставки Верховного головнокомандувача була надіслана телеграма, у якій ішлося про те, що під час відходу радянських військ за Дністер німецьке населення стріляло по них із вікон та городів, а фашистські війська зустрічало хлібом-сіллю. Попри те що та ситуація стосувалася геть інших територій, приєднаних до СРСР напередодні Другої світової війни, командування Південного фронту просило ставку розпорядитися стосовно термінового виселення неблагонадійних елементів. Резолюція Сталіна — «Товарищу Берия. Надо выселить с треском» — була виконана завзятими чекістами оперативно і без вагань.

22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони ухвалив постанову № ГКО-702 сс «Про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей». Згідно з нею впродовж 25 вересня — 10 жовтня з теренів Луганщини були депортовані рештки етнічної групи — 5,5 тис. німців, обрахованих органами НКВС. За поданням НКВС політбюро ЦК ВК(б) ухвалило постанову «Про німців, що проживають на території Української РСР». Згідно з нею, німці, які перебували на обліку як антирадянський елемент, мали бути заарештовані, працездатне чоловіче населення віком від 16 до 60 років мобілізувалося до трудармії й переходило в підпорядкування НКВС^[102]. За рішенням Державного комітету оборони від 10 січня 1942 р. трудармійців мали використовувати на лісозаготівлях, будівництві Бакальського та Богословського заводів, а також будівництві залізних доріг Сталінськ — Абакан, Сталінськ — Барнаул, Акмолинськ — Картали, Акмолинськ — Павлодар, Сосьва — Алапаєвськ, Орок — Кандагач, Магнітогорськ — Сара^[103].

Німців Донбасу депортували у віддалені регіони СРСР — Сибір та Казахстан. Депортували масово (на початок 1942 р. фольксдойче в Донбасі практично не лишилося), в товарних вагонах. Там з них сформували трудармії, смертність у яких була співставною зі смертністю в ГУЛАГу. Фактично це і була одна з його форм. Жінки з малолітніми дітьми, люди похилого віку та інваліди лишилися в казахському степу без засобів до існування та житла. У роз’ясненні начальника відділу спецпоселень НКВС І. Іванова, датованому 12 січня 1942 р. (тобто часом, коли морози в тих краях сягають понад 20 градусів), місцевим керівникам, які питали, що робити із депортованими, втлумачували: «Ви повинні ясно усвідомлювати, що німці-переселенці до Північно-Казахстанської області… переселені назавжди. На свої старі місця мешкання вони повернуті не будуть». Так, начебто депортованих викинули посеред зими не в безводному безкрайому степу, а принаймні в російському Нечорнозем’ї, керівник відділу писав: «Основними і найважливішими заходами до цього [облаштування депортованих] є: вступ німців-переселенців до колгоспів (в члени колгоспів їх треба приймати й оформлювати як усіх громадян згідно статуту сільгоспартілі), нарізка їм присадибних ділянок землі, на яких вони навесні будуть сіяти собі городи, будувати житлові будинки та інші будівлі, а в зимовий час вони мають заготовляти та підвозити на ці садиби будівельні матеріали. Це треба твердо розтлумачити… і примусити їх займатися цими господарськими справами, тоді вони менше будуть думати про переїзд з одного населеного пункту до другого»^[104]. Цинізм, із яким влада прирікала колишніх колоністів на вимирання, вражає: будматеріалів, як відомо, в степу обмаль; чоловіки і жінки трудового віку мобілізовані; колгоспи в тогочасному казахському степу — переважно скотарські; присадибні ділянки за відсутності зрошувальної системи створити неможливо. Тож, попри показну турботу, фактично йшлося про те, що депортовані у своїй масі були приречені.

Згідно з додатковим поясненням ГУЛАГу від 5 червня 1942 р., мобілізації до трудармій підлягали всі німці незалежно від звань у Червоній армії, партійної приналежності, виборчих партійних і радянських посад^[105]. У жовтні 1942 р. трудова мобілізація була поширена на чоловіків віком від 15–16 до 51–55 років, а також жінок від 16 до 45 років. Дітей від 3 років мали передавати на виховання старшим родичам чи німецьким колгоспам^[106]. Загалом за відомостями НКВС упродовж вересня—грудня 1941 р. зі Сталінської області було депортовано 35 925, Ворошиловградської — 12 488 німців^[107]. На цьому історія старожитнього німецького населення України закінчилася.

Нацменпрацівники України, які щиро повірили в ідеї коренізації і сприяли її здійсненню, розділили долю власних народів. Практично увесь склад Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (з 1934 р. Відділ національних меншин при ЦВК УРСР) був репресований. Ян Саулевич — «хрещений батько» Мархлевського польського національного району — унаочнив у власній постаті долю репресованої української полонії. Він народився 20 березня 1897 р. у садибі Огородники Двінського повіту Вітебської губернії у родині дрібного польського шляхтича^[108]. Батьки омріяли для сина кар’єру священнослужителя РКЦ. Однак після закінчення Двінського реального училища 1914 р. юнак забажав стати агрономом і вступив до Харківського сільськогосподарського інституту. За часів революційно-визвольних змагань, як і більшість студентів, захопився революційними ідеями. У травні 1917 р. увійшов до «Польського соціалістичного об’єднання» у Харкові, з серпня 1917 р. примкнув до ППС-лівиці. Наприкінці 1917 р. повернувся до Курляндії, брав участь у маріонеткових органах радянської влади. Упродовж 1919–1920 рр. служив у Червоній армії. Після демобілізації у листопаді 1920 р. відновився у Харківському сільгоспінституті, який закінчив 1922 р., а наступного року став аспірантом. 1924 р. вступив до КП(б)У^[109]. До цього ж часу належить і доручення Саулевича до нацменроботи: з 1923 р. він стає співробітником відділу національних меншин НКВС УСРР^[110], у 1924–1930 рр. — членом, згодом (з 1926) заступником голови Центральної Комісії Національних Меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК^[111]. На цій посаді він особисто ініціює, опрацьовує й запроваджує в життя ідею створення осередку радянізації поляків України, взірця соціалістичного будівництва для поляків Речі Посполитої — радянської Мархлевщини. Під час червневого вояжу по теренах майбутнього району Я. Саулевич обстежив майже 150 населених пунктів, зазирнувши у найвіддаленіші «ведмежі закутки», вивчаючи настрої місцевого населення, роз’яснюючи національну політику ВКП(б) — КП(б)У, зокрема й мету створення польського національного району^[112].

Утім, робота в ЦКНМ була для нього некомфортною, уже 1926 р. Я. Саулевич намагався залишити клопітливий пост нацменпрацівника й перейти на спокійнішу роботу за спеціальністю. На перешкоді його планам став підвідділ національних меншин Агітпропвідділу (АПВ) ЦК КП(б)У (його Польбюро на чолі з С. Лазовертом), який заблокував його заяву. Брак польських працівників був колосальним. Власне, усі, хто володів польською мовою, перебували на особливому рахунку. Домогтися свого йому вдалося вже в часи розгортання суцільної колективізації, коли село перетворилося на передню лінію більшовицького фронту. На початку 1930 р. Я. Саулевич був відкликаний ЦК КП(б)У з роботи у ЦКНМ й спрямований до апарату Наркомзему УСРР, де очолив відділ скотарства. У листопаді 1930 р. його призначили членом Колегії Наркомзему. На цій посаді він працював до травня 1934 р., коли його призначили заступником начальника Управління скотарства НКЗ УСРР. Тут він затримався на якихось два тижні, оскільки 13 червня 1934 р. був позбавлений не лише партійного квитка під час чергової «чистки» лав КП(б)У «за втрату більшовицької пильності» й недонесення на колег-«контрреволюціонерів», а й посади. Намагання віддалитися від «українського фронту» стало причиною переїзду Я. Саулевича. З 26 жовтня 1934 р. він обійняв посаду начальника відділу скотарства Саратовського КрайЗУ^[113]. Однак заховатися на Саратовщині не вдалося. Хвиля арештів у справі так званої «Польської Військової Організації» (ПОВ)^[114] «накрила» і Поволжя. 13 грудня 1934 р. він був заарештований і відправлений спецконвоєм до м. Києва у розпорядження НКВС УСРР^[115].

Протокол допиту Я. Саулевича від 21 січня 1935 р. став розгорнутою відповіддю на запитання слідчого: «За чиєю ініціативою й коли було організовано як самостійний адміністративний район Мархлевський польський національний район?» Відповідь Яна Домініковича, власне, була такою, якої прагли чекісти. «Хрещений батько» радянської мархлевщини зізнався, що ініціював її створення за вказівками керівництва «ПОВ» як бази для ведення націоналістичної роботи^[116]. Такі показання вибивалися з колишнього нацменпрацівника не дарма, плани ліквідації осередка «польського куркульського й націоналістичного засилля» вже цілком окреслилися в керівництві українських чекістів, справа полягала лише в підведенні під них фактографічної основи. Покази Саулевича нічого не могли змінити по суті, він лише виступав статистом масштабної чекістської операції. Так само як і пресловутий «Волинський центр ПОВ» (липень 1935 р. — лютий 1936 р.). У матеріалах цієї сфабрикованої справи зазначалося, що внаслідок підривної діяльності «шкідницьких елементів» Мархлевський район доведений до становища найвідсталішого у політичному та економічному відношенні, найбільш враженого контрреволюційною активністю куркульських елементів й діяльністю закордонної розвідувальної і диверсійної агентури.

Невдовзі «радянську мархлевщину» — вчорашню агітпропівську гордість, існування якої всіляко експлуатувала радянська пропаганда, — було ліквідовано. Причиною, як зазначала радянська преса, стала гранична засміченість усіх ланок радянського апарату. На підтвердження тези наведено результати проведених тут чисток: з району було «вичищено» 678 осіб «контрреволюційного, націоналістичного й соціально чужого елементу», у тому числі 1932 р. — 121, 1933 р. — 303 й упродовж 1934–1935 рр. — 254 особи. З тих же мотивів з 40 голів сільрад 1935 р. було знято з посад 34 (85 %) і з 80 голів колгоспів відкликано 76 осіб (95 %). На додачу з Мархлевського району за останні п’ять років його існування вислали й переселили 1658 родин^[117].

8 червня 1935 р. на судовому засіданні Спецколегії Київського обласного суду Я. Саулевич був визнаний винним і засуджений до десяти років таборів^[118]. 31 серпня 1935 р. було ухвалене рішення про його відправлення у супроводі спецконвою й разом із його слідчою справою до Москви, у розпорядження начальника Особливого відділу ГУГБ НКВС СРСР М. Гая^[119]. У лютому 1936 р. Я. Саулевич усе ще у Києві — дає свідчення у справі Олдаковського та інших звинувачуваних по справі «ПОВ» поляків. 15 лютого 1936 р. у Києві відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу Київського військового округу, що на ньому розглядалася справа щодо обвинувачення Євгена Олдаковського, Болеслава Беганського, Станіслава Мая, Адама Калиновського — колишніх функціонерів, які опікувалися справами польської етнічної меншини УСРР. Є. Олдаковський був першим (1925–1927) головою райвиконкому Мархлевського польського національного району; Б. Беганський — завідувачем Польбюро Житомирського окружкому КП(б)У, секретарем парткому мархлевського фаянсового заводу; С. Май — завідувачем польської секції Житомирського відділу народної освіти; А. Калиновський керував польським бюро Шепетівської й Коростенської округ (1923–1925), був секретарем Мархлевського РПК КП(б)У (1927–1929). Ян Саулевич виступав свідком на цьому процесі. Десь навесні 1936 р. Я. Саулевича нарешті відправили до місця відбування покарання — Ухто-Печорського виправно-трудового табору (Ухтпечлагу).

У місцях позбавлення волі його знову «наздогнало» неблагонадійне національне походження. 22 вересня 1937 р. позасудовим рішенням наркома внутрішніх справ М. Єжова та Прокурора СРСР А. Вишинського Я. Саулевич разом з іншими 44 «польськими контрреволюціонерами» на підставі подання центрального апарату НКВС УРСР був засуджений до вищої міри покарання^[120]. Дата смерті не встановлена. Похований Я. Саулевич, як і тисячі інших жертв комуністичного терору, у безіменній могилі — здогадно у київському передмісті Биківня. Реабілітований значно пізніше решти основних «фігурантів» справи «Польської Військової Організації»^[121], через те що не мав родичів, які б вчасно потурбувалися про його реабілітацію: з дружиною на час арешту він був уже розлучений, спадкоємців не лишив. Реабілітований 26 квітня 1990 р. рішенням Судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду УРСР.

Типовим представником «болгарського націоналістичного підпілля» став колишній член ЦКНМ Серафім Міцев. Завідувач болгарською секцією ЦКНМ (1924–1927) прийшов до апарату ЦКНМ з ЦК КП(б)У, де до 30 грудня 1924 р. очолював болгарське бюро. Він був одним із небагатьох працівників ЦКНМ, який мав не лише вищу освіту, а й багате політичне минуле. Біографія цього політемігранта яскраво унаочнювала перипетії міжнародного революційного руху, який докорінним чином змінив політичну історію ХХ ст.

Серафім Іванович народився в січні 1890 р. в м. Берковіци (Болгарія). До революції вчився і підробляв, учителюючи. Як офіцер брав участь у воєнних діях на фронтах імперіалістичної війни. У мирний час розпочав адвокатську практику в м. Берковиці. Ще в 1913 р. вступив до партії «Радусловистів». Під час війни, перебуваючи в полоні, вступив до фракції «тесняків». З неї в 1921 р. був виключений за фракційну діяльність, однак перед повстанням 1923 р. відновився в партійних лавах. Поразка повстання круто змінила його подальше життя.

До СРСР С. Міцев прибув із Відня в січні 1924 р., куди емігрував після придушення Вересневого повстання. ЦК ВКП(б) був спрямований спочатку на посаду помічника прокурора Нижньо-Новгородської губернії. Пізніше за сприяння Д. Парванова (Перванова) був відряджений до Харкова на посаду стажера-прокурора. Через 2 місяці Парванова відкликали в розпорядження болгарської секції Комінтерну, а Міцев замінив останнього на посаді голови болгарської секції ЦКНМ.

Серафім Іванович виявився вдалим надбанням ЦКНМ у вкрай метушливому 1925 р. Нагадаємо, бурхливо розгорталося створення й розбудова національних адміністративно-територіальних одиниць. Болгари одними з перших в Україні отримали свої національні райони. Зайвим буде казати, якої величезної організаційної роботи вимагало їхнє утворення. С. Міцев відіграв не останню роль у їхньому організаційному і культурному зміцненні. Першій рік у ЦКНМ промайнув у напруженій роботі: апаратна діяльність чергувалася з довготривалими відрядженнями. С. Міцев не лише обстежував та інструктував місцеві органи, болгарські ради і райони, а й організував курси для секретарів національних рад та особисто викладав на них. У подальшому викладацька та інспекційна діяльність стане основною для С. Міцева. Попри низку зауважень про зверхність болгарських емігрантів до українських сородичів, ми не знайшли жодних натяків на нього у звітах С. Міцева — підкреслено доброзичливих і толерантних, у багатьох аспектах навіть м’яких і поблажливих. Так, занурюючись у прості проблеми простих людей, викладаючи їхнім керівникам, болгарський емігрант намагався наближати світле комуністичне майбутнє в колисці більшовицької революції.

Утім, цей період виявився скороминучим. Наприкінці 1927 р. ім’я Серафіма Івановича зникає з документів ЦКНМ. Де і які посади він займав упродовж 1927–1937 рр., відомо лише в загальних рисах. На час арешту бурхлива революційна та політична діяльність, видається, відійшла в минуле. Імовірно, це була усвідомлена позиція. В анкеті арештанта в графі «спеціальність» зазначено: науковий музейний співробітник, юрист. На той час 48-річний директор виставки винахідництва й раціоналізаторства мав чималу родину: дружину Катерину Іванівну (38 років) — домогосподарку, синів Миколу (25 років), Юрка (10 років), Анатолія та Сергія (2 роки), що мешкала в «мальовничому» куточку Харкова на вулиці з промовистою назвою Барачний провулок (б. 8, кв. 112).

Заарештований 11 лютого 1938 р., він уже 12 лютого пише заяву на ім’я начальника 9 обласного управління НКВС про «бажання щиросердно заявити [...] про скоєні [...] контрреволюційні націоналістичні злочини»^[122]. Особисті покази Серафіма Івановича набули певної інтерпретації в майже 20-сторінковому протоколі допиту від 20 лютого. На ньому він визнав себе учасником (із 1925) підпільного центру бойової націоналістичної організації, створеної згідно з директивами фашистської партії Цанкова проти СРСР та Комінтерну. Попри те що організація, мовляв, мала антикомінтернівське спрямування, її очолювали представники болгарської секції Комінтерну Сапунов та Гавриїл Гєнов. До складу підпільного Центру слідчі внесли: Колєва (замредактора газети «Колективіст»), Степана Дем’яновича Іджилова (інспектора НКП УРСР, члена бюро болгарської секції ЦК КП(б)У), Степана Планінського (редактора «Колективіста», члена бюро болгарської секції ЦК КП(б)У, який нетривалий час працював у ЦКНМ), Дівіджієва (у минулому члена ЦКНМ при ВУЦВК, редактора «Колективіста»).

Вдалою знахідкою слідчих НКВС стало фабрикування віртуального образу розгалуженої підпільно-диверсійної мережі в Україні, створеної за національною ознакою. У свідченнях Міцева не випадково фігурували на той час уже заарештовані й розстріляні колишні співробітники ЦКНМ, яких звинуватили у створенні під прикриттям Харківського балканського клубу так званого «паритетного бюро», до складу якого запопадливі слідчі «ввели» представників усіх «націоналістичних підпільних організацій національних меншин», зокрема, від грецької — С. Ялі. Подальшого розвитку ця інтерпретація харківськими слідчими минувшини коренізації в Україні не набула, оскільки серед живих на той час залишалися залишки колись масового управлінського проекту.

Постановою Особливої тройки УНКВС по Харківській області від 28 жовтня 1938 р. С. Міцев був засуджений до вищої міри. Разом із ним під той же вирок підпали його син Микола, студент Харківського державного університету (заарештований 26 лютого 1938 р.), 10 болгар, заарештованих упродовж лютого—березня 1938 р. [публіка була доволі пістрявою: від городника до літератора], а також етнічний українець Іван Миколайович Шаховець, 1902 р. н., «учасник націоналістичної української контрреволюційної організації в Харкові»^[123]. Батько був розстріляний як «учасник та керівник контрреволюційної націоналістичної організації», син — лише як учасник. Обидва в один день — 4 листопада 1938 р^[124]. Реабілітовані 23 жовтня 1956 р.

Афанасій Іванович Дівіджієв, введений на посаду члена Президії ЦКНМ у серпні 1929 р. замість Планінського, був політемігрантом, який став громадянином Країни Рад у 1923 р., після невдалого Вересневого повстання у Болгарії. Власне, в той рік громадянство змінила левова частина Болгарської КП. Афанасій Іванович вступив до неї у 1919 р. Народився майбутній член ЦКНМ у с. Бойково (Болгарія), у селянській родині. До 1920 р. працював у господарстві батька, пізніше, аж до еміграції, був завідувачем магазину кооперативної мережі «Визволення».

До СРСР потрапив через м. Константинополь на початку листопада 1923 р. разом із вісімкою таких самих, як сам, політичних біженців. З грудня 1923 р. до початку 1924 р. працював у Одесі інструктором кооперації, упродовж декількох місяців Одеським погранзагоном використовувався на закордонній роботі в Туреччині [іншими словами, шпигував на користь СРСР], у 1925–1928 рр. обіймав посаду голови промсоюзу в м. Кірово. Півроку в 1928 р. працював завідувачем оргвідділу профспілки м. Умань.

1929 р. життєвий вектор фахового кооператора різко змінив свій напрямок. Спочатку із квітня по вересень 1929 р. він працював нацменіструктором у Наркомпросі України. З серпня 1929 р. по листопад 1932 р. перебував на посаді члена ЦКНМ. Упродовж 1933 р. редагував газету «Коллективист» (м. Харків). 1934 р. (після перенесення столиці до Києва) перейшов на господарську роботу. До виключення з партії (в 1936 р.) працював заступником голови «Укрпромпостачзбут», після — там само товарознавцем.

4 березня 1938 р. уповноважений 3-го відділу КОУ НКВС УРСР Кельнер підписав постанову про початок слідства у звинуваченні А. Дівіджієва по ст. 54–6 ч. 1, 54–11 КК УРСР (участь у контрреволюційній організації, шпіонаж на користь іноземної держави)^[125]. Постанову про арешт за підписом начальника 4-го відділення УДБ НКВС УРСР Лімберга підслідний отримав двома днями раніше — при арешті 2 березня. Арешт супроводжувався оцінюванням майна (піаніно, письмовий стіл, книжкова шафа, диван) «до розпорядження НКВС»^[126]. Тоді ж були вилучені позикові квитанції на здані облігації загальною вартістю 3505 руб.^[127] Дружина з дворічною дитиною фактично лишилася без засобів існування.

Тим часом як дружина намагалася дізнатися про долю чоловіка, останній майже три місяці чекав своєї черги у тюрмі. Перший протокол допиту А. Дівіджієва датований 22–23 травня 1938 р. На жаль, в оригіналі документа не означений час початку і закінчення допиту, однак це один із небагатьох бачених нами допитів, що тривав більше доби. Упродовж цього часу слідчі з’ясовували обставини еміграції в’язня та його радянської кар’єри. Відповіді бранця унаочнювали його внутрішні вагання: «Контрреволюційною роботою я на теренах СРСР не займався, хоча і не заперечую того, що за своїми поглядами був націоналістом»^[128]. Уже в наступній відповіді протокол зафіксував зізнання А. Дівіджієва в тому, що з 1931 р. він був активним учасником (членом підпільного центру) контрреволюційної націоналістичної організації, до якої був залучений редактором болгарської газети «Коллективист» Костянтином Стоімовичем Планінським.

Серед членів підпільного центру, що виник, мовляв, у розпал суцільної колективізації болгарських національних районів, ним були названі Олександр Даскалов (редактор болгарського сектору Укрнацменвидаву) та Аджаров. Фігура першого ідеально підходила для розробки закордонного сліду міфічної організації. Другий прибув до України лише 1931 р. за рекомендацією секретаря закордонного бюро ЦК Компартії Болгарії Маврова щодо його влаштування на видавничу роботу. Особисті зв’язки з Іскровим, працівником болгарської секції Комінтерну (практично повністю репресованої на той час), замикали коло заколотників, які вели «посилену роботу проти Коларова, Дімітрова і лінії Комінтерну, стосовно болгарської комуністичної партії»^[129].

До керівного підпільного центру, таким чином, разом із А. Дівіджієвим входили згадуваний К. Планінський (колишній член болгарського бюро ЦК КП(б)У, редактор газети «Коллективист», його нетривала праця в ЦКНМ навіть не згадувалася); О. Даскалов, Борис Малчев (працівник нацменсектору), Серафім Міцев (як зазначалося, «колишній член нацменкомісії при ВУЦВК і директор історичного музею»)^[130]. Завдяки Даскалову до кола звинувачуваних були залучені болгарські письменники: Микола Фуклєв, Дмитро Марков, Аджаров, Іван Нєнов, Іордан Стоянов.

Останні, за версією слідчих, використовуючи свої творчі відрядження до болгарських районів, створили в них підпільні бойові групи (що, зрозуміло, рекрутувалися з місцевого радянсько-партійного активу, викладачів педтехнікуму та шкіл, журналістів районних газет). «Закладені в низці районів бойові групи контрреволюційної організації здійснювали широку вербувальну роботу серед місцевих націоналістів, залучаючи переважно куркульство в болгарських національних районах». За версією енкаведистів, це було справою болгарських політемігрантів, які захопили керівні нацменівські посади. Завдяки ним робота районів була цілковито переведена на болгарську мову, що стало підосновою загострення міжнаціональних суперечностей^[131]. Осередком національної роботи був об’явлений болгарський Преславський педтехнікум — єдиний в Україні. Зусиллями заколотників була вироблена, мовою першоджерела, «болгарская правопись». «Эта правопись была составлена в националистическом духе. Впоследствии это было разоблачено и данная правопись была отменена»^[132].

Крім того, учасники організації збирали і відправляли до Комінтерну матеріали про політико-економічний стан болгарських національних районів. Тобто вся абсолютно легальна під час коренізації робота була кваліфікована як шпигунство на користь іноземних держав. Довершив 17-сторінковий протокол допиту висновок про зв’язок болгарського підпілля з польським, очолюваним Лазовертом та Клау — співробітниками нацменвідділу ЦК КП(б)У.

До справи А. Дівіджієва були долучені виписки з протоколу С. Міцева від 20 лютого 1938 р. (м. Харків)^[133], у якому в’язень «викривався» як учасник націоналістичної організації, та копія протоколу допиту Бориса Малчева^[134] від 16 березня 1938 р. (м. Одеса). В останньому фігурували понад 40 учасників розгалуженої міфічної організації, яка, наче спрут, оплутала всю Україну. У протоколі допиту Йордана Стоянова (колишнього завідувача відділу іноземної інформації редакції «Радянська Україна») практично повторювалася вибудована раніше версія.

Завершує підшивку документів, що безпосередньо стосувалися в’язня, виписка з протоколу № 317 засідання трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 1 жовтня 1938 р., якою А. Дівіджієва засудили до розстрілу з конфіскацією особистого майна. Приписка рукою інформує, що 7 жовтня 1938 р. присуд приведений у виконання^[135]. Родині повідомили, що Афанасій Іванович помер у місцях позбавлення волі 11 квітня 1943 р. від раку шлунка^[136].

Перегляд справи А. Дівіджієва розпочався 28 вересня 1956 р. Після численних запитів до прокуратури, архівів, перегляду справ репресованих колег, товаришів і просто випадкових осіб постанова трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 1 жовтня 1938 р. стосовно А. Дівіджієва була скасована, а справа зупинена за відсутністю складу злочину. 8 січня 1959 р. дочка Інна, яка мешкала в Харкові, звернулася до відповідних органів з проханням повідомити про долю репресованого батька. 3 березня 1959 р. їй повідомили про його реабілітацію. 28 червня 1990 р. рішенням президії контрольно-ревізійної комісії київської міської організації КПУ він був відновлений у лавах партії^[137]. Родина А. Дівіджієва була розшукана в Харкові. Донька і дружина отримали заробітну плату батька за два місяці, що належали їм у зв’язку з його реабілітацією… Адекватна плата за людське життя.

Постать Сави Георгійовича (Юрковича) Ялі, певне, посідає центральне місце серед державних та громадських діячів радянської України, причетних до так званого національно-культурного відродження грецької діаспори. Голова грецької секції ЦКНМ при ВУЦВК, співробітник Наркомосу, автор низки статей та єдиної в радянській історіографії монографії з історії українських греків, член Кабінету національних меншин при Етнографічній комісії ВУАН, член Всеукраїнського комітету краєзнавства, популяризатор історії греків в Україні, талановитий чиновник, упродовж 1925–1933 рр. він організував або здійснив таку кількість проектів з вивчення історії та культури, а також забезпечення умов для економічного та культурного розвитку греків, що ефективність його діяльності дивує й сьогодні. У цьому радянському працівнику щасливо сполучалися риси творчої допитливої натури, науковця, історика, етнографа, лінгвіста, справжнього патріота своєї країни та свого народу.

Народився він 1 листопада 1895 р. в родині заможного селянина^[138] с. Сартана Маріупольського повіту. Як усі заможні греки, батьки Сави намагалися дати дітям належну освіту. Навчання, як і переважна більшість грецьких юнаків, розпочав у сільській російськомовній школі. Пізніше навчався в Маріупольському реальному училищі, згодом — напередодні революції 1917 р. — у Київському комерційному інституті. Батьки, певне, мріяли, що син стане економістом, очолить багатий грецький торговельний дім. Проте доля його виявилася неймовірно бурхливою і драматичною.

1917 р. багато змінив у житті країни, круто повернувши долі мільйонів людей. Революційні події, вочевидь, справили вирішальний вплив на громадянську позицію С. Ялі, тим більше що, опинившись в епіцентрі перманентних змін урядів та потужного селянського повстанського руху, на який перетворилося Приазов’я, він доволі скоро змушений був визначатися зі своїми політичними уподобаннями. Тогочасна сторінка його біографії оповита серпанком недосказаності. Чи був свідомим його перехід на бік більшовиків, не відомо, однак уже наприкінці 1917 р. Ялі обирають секретарем Сартанської волосної ради Маріупольської округи. З 1918 р. він — член ВКП(б), працівник виконкому Катеринославської Ради селянських та червоноармійських депутатів. У 1919 р., згідно з відомостями автобіографії, 24-річний Сава добровільно вступає до лав Червоної армії, аби боротися з білогвардійським режимом у Приазов’ї.

Виняткова для свого часу освіченість і щиросердна відданість ідеалам революції забезпечили йому стрімке кар’єрне зростання в радянських органах. У 1920 р. його обирають головою Сартанського райвиконкому, а після демобілізації (1921) призначають заступником завідувача оргчастиною Маріупольського окружкому. 1923 р. він стає членом і головою маріупольської сільськогосподарської спілки, 1924 р. — секретарем та завідувачем культвідділу маріупольської окружної профспілки. Початок його радянської кар’єри цілком типовий для комуністів першого революційного призову: постійні «перекидки» [від рос. — «переброски»] з одного прориву на інший, ані родини, ані житла. У першій половині 1920-х рр. він доволі плідно, хоча й нетривалий час працює на різних посадах і як перспективний працівник отримує рекомендацію до Харкова для завершення вищої освіти в Інституті народного господарства.

На час організаційного становлення Центральної комісії у справах національних меншин С. Ялі був студентом Харківського наргоспу і членом Балканського клубу [згодом — Будинок народів Сходу]. Зарекомендувавши себе активістом, він доволі скоро був обраний головою балканської секції. Внутрішньополітична ситуація в республіці тим часом суттєво змінилася. Подолання голоду, розгортання непу та поглиблення коренізації сприяли зміцненню політичних позицій більшовиків. 1925 р. уряд радянської України впритул підійшов до вивчення «грецької проблеми» в республіці. Діяльність ЦКНМ у 1924–1925 рр. відбувалася в умовах інформаційного голоду, відсутності елементарних статистичних, історичних відомостей про етнічні групи, що мешкали в республіці, їхні національно-культурні особливості та потреби. Між тим, низка зловживань та помилок, припущених місцевими властями під час здійснення так званого поселищного розкуркулювання грецьких селищ на початку 1920-х рр., критично загострила міжнаціональні суперечності в Приазов’ї. Грецькі та німецькі колонії активно висловлювали своє невдоволення діями влади.

На порядку денному постало питання про створення грецької секції ЦКНМ, завданням якої мала стати прискорена радянізація грецької громади. Пошуки підхожої кандидатури на посаду голови грецької секції розпочалися навесні 1925 р. Кандидатуру С. Ялі запропонував Ян Саулевич, якого з братами Ялі познайомив давній приятель (з часів навчання в Харківському сільськогосподарському інституті) Степан Міленко, одружений з грекинею. Після співбесіди із завідувачем підвідділом нацменшин ЦК КП(б)У С. Лазовертом питання призначення С. Ялі було вирішене.

19 серпня ЦКНМ запропонувала президії ВУЦВК затвердити С. Ялі представником урядової комісії^[139] щодо вивчення греків Приазов’я. Наприкінці серпня склад комісії врешті затвердили^[140]; 29 серпня вона прибула до Маріуполя, 3 вересня виїхала в райони та села, які обстежувала впродовж першої половини вересня. Діяльність комісії не лише викликала доволі широкий суспільний резонанс, але й мала велике практичне значення.

Вона надала державним органам фактичний матеріал, який став підосновою розробки державної політики щодо греків України. Працюючи на місцях, члени комісії мобілізували окружні нацменкомісії та місцевий національний актив^[141], установивши їхній постійний зв’язок із ЦКНМ, нацменвідділами Наркомпросу та ЦК КП(б)У. Ставши своєрідною формою соціологічного дослідження, вона з’ясувала настрої грецького населення й підготувала громадську думку до проведення заходів радянської влади в етнічному середовищі. Повсякчас долаючи нерозуміння й супротив місцевих керівників (як це було, скажімо, в селі Ст. Карань), комісія збурила місця. На селянських зборах і сходах, зустрічах з інтелігенцією чимдалі очевиднішим ставало незадоволення громади більшовицькою політикою. У його підоснові, як з’ясувалося, було загострення земельного питання в Приазов’ї. Греки сприйняли приїзд комісії з ентузіазмом, оскільки сподівалися з її допомогою донести прагнення громади до більшовицького керівництва і вміло скористалися нагодою. 19 січня 1926 р. ґрунтовну доповідь комісії заслухав ВУЦВК, який схвалив основні положення доповіді і програму першочергових заходів радянізації грецької громади С. Ялі, який 15 грудня 1925 р. був затверджений на посаді члена ЦКНМ. Вищу освіту від здобував надалі заочно, закінчивши в 1927 р. ХІНГ^[142].

Після призначення членом ЦКНМ С. Ялі розгорнув бурхливу діяльність. Упродовж 1926–1927 рр. він особисто провів обстеження грецьких сільрад, не оминаючи жодного села^[143]. Власне, в другій половині 1920-х рр. С. Ялі жив у відрядженнях, призвичаюючи сільських мешканців і управлінців до думки, що коренізація — це не скороминуща агітка на час виборчих кампаній, а урядова програма всерйоз і надовго. Величезний документальний шар тих років не залишає сумнівів у тому, що сам С. Ялі щиро в це вірив. Поволі його ентузіазм передавався й місцевим нацменпрацівникам, які зверталися до нього по сприяння у вирішенні поточних проблем, знаючи, що всюдисущий голова грецької секції ЦКНМ допоможе.

До нього, попри існування нацменсекції в Наркомосі, стікалася вся тривожна інформація стосовно перебігу грецизації. З часом його діяльність набула універсального характеру: він змушений був реагувати на всі проблеми грецької громади, починаючи від землевпорядження в новостворених національних сільрадах і завершуючи лікнепом та науковими дослідженнями. Робочий графік С. Ялі в цей час напрочуд щільний: він курирує роботу Маріупольського окружного бюро національних меншин та його грецької секції, його регулярно відряджають до Приазов’я, де вивчає становище грецького населення, координує землевпорядну кампанію грецького села, супроводжує юридичне вирішення земельних суперечок, пише статті^[144], збирає матеріал для майбутньої книги, розшукує й заохочує до роботи спеціалістів, спроможних зсунути з мертвої точки справу дослідження мови маріупольських греків. С. Ялі доводилося вникати в найменші нюанси організаційного та фінансового забезпечення еллінізації і в наступні роки. Про те, що реформа буксувала по всіх напрямках, він знав краще за всіх у радянській Україні, але відступати не було наказу.

Кінець 1920-х рр. пройшов для С. Ялі під знаком активної й плідної роботи. Він бере діяльну участь у підготовці й проведенні всеукраїнських нарад по роботі серед національних меншин (у 1927 й 1930 рр.), публікує десятки статей, що популяризували історію греків України, проблеми мовної реформи, національного адміністративно-територіального будівництва, переведення шкіл на грецьку мову навчання^[145]. Значна частина його тогочасних публікацій нині виглядають не завжди переконливо. Тим не менше вони віддзеркалюють громадянську позицію автора, який зі всією заповзятістю своєї енергійної натури намагався скерувати поступ власного народу на шлях відродження й розвою. Умови, у яких це відбувалося, були надзвичайно складними. Ми далекі від того, аби канонізувати особистість С. Ялі, тим більше що сам він неодноразово зауважував, що радянські працівники вивчали національні меншини не від «чистої наукової цікавості», а задля прискорення радянізації останніх, подолання соціально-економічної відсталості й забезпечення безболісного переходу до соціалізму^[146]. Слід відзначити, він працював кваліфіковано й зацікавлено, намагаючись зробити все від нього залежне, аби схвально відповісти на запитання, поставлене ним же в одній із перших статей: «Чи є сенс відроджувати народність, яка не має писемності, тим більше, що дехто думає, що маріупольські греки майже забули рідну мову і втратили багато рис національного побуту». Чи знав С. Ялі шлях, яким треба було просуватися до цієї мети, чи вповні уявляв методи її досягнення, не відомо. Та все ж, помиляючись і роблячи одну спробу за іншою, він працював чесно і самовіддано, керуючись своєю ж настановою: «Нема сенсу лишати її [грецьку громаду] напризволяще, очікуючи, аби вона сама по собі зникла»^[147]. Складність становища Сави Ялі полягала в тому, що, усвідомлюючи якщо не всю, то принаймні більшу частину проблем, закладених у радянській версії політики еллінізації, він мав утілювати її в затвердженому партією варіанті, і єдине, що особисто він міг робити — намагатися скеровувати окремі її напрямки в ручному режимі. Чимдалі це вимагало більше зусиль.

Ситуація докорінно змінилася в переддень вирішального більшовицького штурму, який у тлумаченні М. Скрипника поставив високі вимоги щодо загальної та політичної писемності громадян. Утім, на початку 1928 р. під таким ракурсом грецьке питання не розглядалося. Тоді більш важливим виглядало виборення першості в здійсненні реформи грецького правопису. Решта проблем здавалася несуттєвою, більшовицький уряд вважав за можливе не зважати на низку «неприємних» складових еллінізації: спротив і нерозуміння еллінських громад, відірваність реформи від реального життя, низький рівень пропонованої населенню освіти, фактична неписьменність учительства, саботаж місцевих виконкомів тощо. Не зважав він і на реакцію закордоння, глумливу й гнівну. Значно важливішим була можливість щоразу з різних трибун виголошувати як заклинання: «СРСР — батьківщина пролетарів усього світу. Тільки тут правильно вирішується національне питання».

Початок 1929 р. позначився критичним загостренням «грецького питання» — багаторічні намагання запровадити еллінізацію не мали успіху, місцеві освітяни билися наче риба об лід, та якісних зрушень на краще не відбувалося. Кілька скандалів навколо неї, що зчинилися у 1928–1929 рр., поставили подальшу кар’єру С. Ялі під великий сумнів. У другій половині 1929 р. вибухнув викликаний листом Сарбаш (19 серпня 1929 р.) до ЦВК і Ради Національностей СРСР про насильницьку грецизацію в Україні^[148] гучний скандал. Восени 1931 р. вчитель Пипиджиті писав до редакції грецької газети «Колєхтівістіс» (створена в листопаді 1930 р.) таке: «Еллінізація в с. М. Янисоль (Володарського району) проходить чимдалі гірше... Що стосується постачання шкіл підручниками, тут узагалі катастрофічне становище. Є лише одна книга й та старого видання. За цією книгою «Протопопи» відбувається навчання грецької мови для III, IV, V, VI и VII груп. Граматики, арифметики, географії, фізики немає, їх проходять на російській мові»^[149]. Це, може, найяскравіший, але не єдиний опис кризи політики грецизації, спричиненої перш за все реформою новогрецької мови в тому вигляді, в якому вона здійснювалася в СРСР. Адже будь-яка реформа приречена, якщо відірвана від реального життя.

Попри те що багатьом згортання коренізації наприкінці 1930-х рр. здалося передчасним і несподіваним, ознаки того, що такий поворот курсу національної політики цілком імовірний, були очевидними вже на межі 1920–1930-х рр. З початком суцільної колективізації грецького села політична складова грецизації різко зміцніла. Національні бюро окружних виконкомів і ЦКНМ переживали критичний момент свого існування, коли, споглядаючи трагедію національного села, змушені були сприяти запровадженню антинародної політики. С. Ялі був добре обізнаний із ситуацією в грецьких селах Приазов’я. Сам, перебуваючи під негласним наглядом НКВС, він намагався полегшити удар колективізації по грецьких селах, посилаючись на специфіку соціально-економічного розвитку грецьких сел, їхню пересічну заможність, закликав відмовитися від практики масових розкуркулень. Але у той час він ще не мав сумнівів у правильності свого шляху, як і раніше, активно працював з місцями, акумулював матеріали для майбутньої книги про українських греків, перекладаючи їх українською^[150].

1929 р. став поворотним не лише в історії УСРР, а й у долі С. Ялі. Значну частину робочого часу він, як і раніше, проводив у службових відрядженнях. Проте це були відрядження іншого типу. Наприкінці березня — початку квітня він курирує хід виборчої кампанії в грецьких національних районах; 1–7 червня займається хлібозаготівлями на Харківщині; 29 червня — 7 липня налагоджує соцзмагання в Олексіївському російському районі^[151].

До середини літа 1929 р. він активно запроваджує в життя ухвали ЦКНМ, однак позиції його в комісії стають дуже хиткими. Раніше один із найперспективніших її членів, який доволі часто виконував обов’язки заступника голови комісії, тепер змушений виправдовуватися й оборонятися. Справа в тім, що 12 лютого 1929 р. газета «Правда» опублікувала фейлетон Михаїла Кольцова «ВУЦИК и овцы», що живописав негаразди бідняцьких колгоспів «Червоний броньовик» та «Перше Травня» на Бердянщині. 25 березня 1929 р. Президія ЦКК КП(б)У, розглянувши питання «о расследовании фактов, указанных в фельетоне М. Кольцова “ВУЦИК и овцы”», ухвалила «за допущенный протекционизм в этом вопросе со стороны ответственного работника ЦК Нацмен т. Яли, что стало причиной необъективного решения вопроса — тов. Яли уволить с работы и вопрос о его партпринадлежности передать в Парткомиссию ЦКК КП(б)У»^[152]. Так, з доброго почину видатного радянського публіциста розпочався занепад кар’єри С. Ялі.

Відчайдушних зусиль коштувало С. Ялі видати написану впродовж 1929 р. книгу. Після звільнення з ЦКНМ упередження до автора поширилося й на рукопис. Декілька разів його передавали з інстанції до інстанції. Навесні 1931 р. під назвою «Греки в УСРР» книга була видана Центрвидавом накладом 500 примірників. У другій половині 1930-х рр. майже весь наклад книги був знищений. Екземпляр, що перебуває нині в НБУ ім. Вернадського, зберігся завдяки тому, що загубився у Туркменській державній бібліотеці. Якби С. Ялі знав, що через шість років монографія перетвориться на один із пунктів обвинувачення у контрреволюційній діяльності, навряд чи він так затято добивався б її видання.

Президія ВУЦВК стосовно кандидатури С. Ялі (який працював у різних установах, зокрема Діпросталі) лишалася непорушною, що, однак, не заважало використовувати його для короткотермінових ревізій, перевірок, обстежень тощо. Під час ревізійних поїздок у якості представника ЦКНМ, Всеукраїнського штабу по огляду національних політосвітустанов, НК РСІ тощо він побачив нову Україну і нове життя грецької спільноти в колективізованому Приазов’ї. Від його пильного ока не приховалися проблеми жодної з установ, що займалися грецькою спільнотою. С. Ялі, певне, було нестерпно боляче дивитися на те, як справа його життя сходить нанівець. У гнівних звинуваченнях, власне, проглядала цілковита безпорадність перед масою місцевих керівників та пересічних селян, цілковито байдужих до будівництва грецької культури. «Необхідно констатувати розрив, який полягає в тому, що маса виступає рідною мовою частіше, аніж керівний склад, водночас останній виявляє більшу тенденцію виступати російською, підчас ігнорує використання рідної мови [...] керівний актив села не помічає класової боротьби навкруг ролі рідної грецької мови в радянському будівництві»^[153]. Утім, не лише пересічні мешканці і місцеві керівники Приазов’я були глухими до зауважень С. Ялі. Ще менше відгуку вони знаходили у харківських владних коридорах.

Одна з останніх згадок про участь С. Ялі в засіданнях ЦКНМ датується 31 січня 1932 р. 4 квітня 1932 р. призначений завідувачем науково-лекційною частиною Промвиставки, з 15 квітня (за сумісництвом) працює методистом дошкільного виховання НКП УСРР, 3 травня 1932 р. С. Ялі звільняється з Укрдіпромезу^[154]. У другій половині 1932 р. він — старший інспектор Ради національних меншин НКП УСРР, звідки звільняється 14 січня 1933 р. 8 червня 1933 р. датована доповідна записка С. Ялі до Культпропу ЦК КП(б)У, у якій він ще відчайдушно намагається домогтися рішучого перелому в «русифікаторських настроях» керівництва Маріупольського технікуму, вибити для нього фінансові вливання, оптимізувати навчальний процес. Усі спроби були марними — життя в катастрофі відбувалося за своїми власними законами. Віддзеркаленням, певне, надзвичайно складної ситуації, що склалася на той час не лише в структурах Наркомосу, а й у душі С. Ялі, стало його рішення про переїзд до Маріуполя. Це була доба глибоких розчарувань: батько розкуркулений і помер, стара немічна мати потребує підтримки, республіка охоплена жахливим Голодомором. В атмосфері катастрофи С. Ялі шукав опертя на рідній землі. Маріупольський міський партійний комітет увійшов до ЦК КП(б)У з проханням про переведення колишнього завідувача грецькою секцією ЦКНМ, однак із невідомих нам причин переговори з нацменвідділом ЦК КП(б)У в особі Теодора не були успішними.

Після самогубства М. Скрипника кар’єра С. Ялі, як і решти волонтерів національно-культурного відродження етнічних меншин, була пущена під укіс. Він звільнився з НКП за півроку до самогубства наркома й майже за рік до реорганізації ЦКНМ. Його добровільний вихід зі справи життя, певне, був пов’язаний із великою особистою драмою. Кілька років промайнули в повсякденній рутині обабіч політичного життя радянської України. Про існування С. Ялі уповноважені органи згадали в контексті розгортання так званої грецької операції.

Арешт застав С. Ялі на посаді начальника сектору кадрів управління Українського автогенного тресту в Харкові. Його було заарештовано за звинуваченням у приналежності до грецької контрреволюційної шпигунської повстанської організації 15 грудня 1937 р.^[155]. Серед іншого С. Ялі звинуватили в насильницькій еллінізації маріупольських греків, що привела до паралельного існування на теренах України місцевих діалектів та димотики, яка, своєю чергою, проголошувалася «результатом яскраво вираженої орієнтації на буржуазну культуру Заходу»^[156]. Як це не дивно, «мовна проблема» знайшла місце в особистій справі бранця, попри те що свого часу він відіграв ключову роль у визначенні напрямку еллінізації та подальшому її запровадженні. Слідчі були відвертими профанами в проблемі, у протоколах зустрічається колосальна кількість фактичних помилок і недоречностей. Головними шкідниками на мовному фронті були «призначені» мовознавці та історики. Матеріали справи були фальсифіковані таким чином, що весь життєвий шлях С. Ялі з моменту вступу до харківського балканського клубу був представлений як вдумливо спланована шпигунська операція, метою якої було створення грецької буржуазної республіки на теренах СРСР й підготовка повстання в тилу радянських військ.

Доля С. Ялі була вирішена. 7 лютого 1938 р.^[157] рішенням наркома внутрішніх справ та Прокурора СРСР Сава Георгійович Ялі був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Як і його молодший брат Федір, Сава Георгійович був розстріляний у Харкові 28 квітня 1938 р. У лютому 1959 р. посмертно реабілітований. Підставою для перегляду справи стало звернення 82-річної матері С. Ялі, яка мешкала в Москві. У висновку слідчого слідвідділу КДБ при РМ УРСР по Харківській області лейтенанта Б. Черноіванова у справі С. Ялі (№ 22024) результати перевірки підсумовані наступним чином: «Покази Ялі про здійснення ним антирадянської діяльності викликають сумніви в їх правдоподібності»^[158].

Лишаючи поза увагою сміховинні й водночас страхітливі (універсальні за своєю конструкцією) віртуальні справи шпигунсько-повстанських заколотів, зазначимо, що звинувачення С. Ялі у здійсненні насильницької штучної грецизації, позбавленої опертя на народну культуру, мали під собою підґрунтя. Ця обставина не була секретом ані для С. Ялі, ані для його керівників від самого початку кампанії. Утім, у 1920-і рр. партія взяла її на озброєння як знаряддя розпалювання всесвітньої пролетарської революції, знехтувавши як заувагами фахівців, так і застереженнями С. Ялі. Останній змушений був підкоритися колективній волі радянсько-партійних органів і впродовж років запроваджувати політику попри всі складності й суперечності, що вона викликала до життя. Наприкінці 1930-х рр., після того як цей витратний і складний напрямок діяльності в очах радянського уряду втратив сенс, він, як і решта складових коренізації, був згорнений під приводом боротьби з націоналістичною контрреволюцією. Під жорнова репресій потрапила ціла плеяда діячів так званого національно-культурного відродження другої половини 1920-х — початку 1930-х рр., до яких був застосований принцип особистої відповідальності за провальні чи помилкові колегіальні рішення партійно-радянського проводу. Не став винятком і С. Ялі. Доля цього радянсько-партійного діяча, власне, була типовим відбитком епохи тоталітаризму.

Давид Мац — один із найстарших за віком і найстабільніших — за терміном праці в ЦКНМ співробітник, який тривалий час виконував обов’язки заступника голови комісії, а згодом (після її реорганізації) — завідувача відділу національних меншин ЦВК УРСР, народився у Сквирі — типовому містечку смуги осілості. Одне з найдавніших міст України, перша згадка про яке міститься в грамоті литовського князя Володимира Ольгердовича від 1390 р., почало доволі активно розвиватися лише в другій половині ХІХ ст. Громада міста була багатонаціональною, втім, провідну роль відігравали поляки та євреї. Заможність єврейських купців стала підосновою культурної потужності громади, тим більше що місто було центром окремого напряму в хасидизмі. Її зусиллями на кінець ХІХ ст. утримувалися дві школи, де навчалося понад 400 дітей. Духовне життя громади скеровували сім синагог. Найавторитетнішими діячами міста були рабини Тверський і Ямпольський. Серед єврейського населення зростав прошарок інтелігенції: адвокати, лікарі, службовці, вчителі, духівники. Тут народився відомий єврейський письменник Ісаак Бабель. Не менш уславленим було ім’я цадика-чудотворця Давида Тверського.

Народжений 15 березня 1886 р. у родині священика Давид Мац, певне, на думку батьків, повинен був мати благословенну долю. Він мав прізвище, що мало для євреїв України глибокий сакральний підтекст. Мац — прізвище-абревіатура — МАЦ — «море цедек» — означає «учитель справедливості». «Давид, учитель справедливості» — воно так пафосно звучало, що, здавалося б, віщувало непересічний життєвий шлях його носієві. Невідповідність внутрішньої суті родового імені життєвій долі його власника, власне, унаочнила суперечливу і доволі трагічну долю українського єврейства у постреволюційній Росії.

21 серпня 1937 р. нищівні покази проти Д. Маца підписав Іван Матвійович Бородавко^[159]. У «викривальних» показах практично не було правди, однак вони лягли «спецвантажем» в архіві НКВС, чекаючи на свою чергу. Більш як за півроку, 8 квітня 1938 р., було винесено постанову про арешт Д. Маца та про утримання його в спеціальному корпусі Київської тюрми^[160]. Під час арешту (9 квітня) здійснюється обшук на квартирі, в якості доказів вилучаються: партбілет, паспорт, профспілковий білет, військовий білет, пропуск до взуттєво-механічного технікуму, 6 посвідчень, заяви до партійних органів та редакцій газет (21 аркуш), листування (19 аркушів), 2 блокноти, 3 фотографії, рецензії, рукописи та замітки^[161].

На той час Давид Мац уже подолав чималий відтинок складного життєвого шляху. Погроми змусили частину його великої родини емігрувати до Палестини ще до затвердження радянської влади. 1904 р., згідно з матеріалами слідчої справи, він вступив до партії сіоністів-соціалістів. Спочатку працював агітатором у Житомирі, пізніше увійшов до складу Житомирського комітету партії. У 1905–1907 рр. керував Уманським осередком. У лютому 1917 р. увійшов до організації «объединенцев». У червні 1917 р. Давид Мойсейович переїхав з Тамбова до Вітебська, де, відповідно до партійних ухвал, брав участь у створенні Вітебської єврейської громади.

Як і більшість соратників, які склали міцний кістяк євсекцій, активний учасник єврейського соціалістичного руху, 1920 р. він примкнув до більшовиків і почав доволі успішну кар’єру в радянських владних структурах. Після приїзду до Києва спочатку завідував дитячим будинком (працюючи на цій посаді, він і вступив до ВКП(б)), а вже з травня 1920 р. став співробітником Наркомпросу, очоливши центральну єврейську секцію^[162]. На тлі своїх одноплемінників, значно молодших за віком, Мац вирізнявся ґрунтовною освітою: це й стало підосновою його сталого кар’єрного просування. На посаді в Наркомпросі він залишався до лютого 1925 р., коли внаслідок конфліктів із головою Наркомнацу М. Левітаном був відряджений на роботу до Мінська. З квітня 1929 р. він знову в Україні, тепер уже в Харкові, де введений до складу ЦКНМ. З 1932 р. виконує обов’язки заступника голови Комісії. Після ліквідації Комісії в 1934 р., замість якої був створений Відділ національних меншин при ЦВК, очолив його. У серпні 1937 р., зважаючи на обстановку в українському уряді, залишив роботу за власним бажанням, однак це не відвернуло передбачуваних неприємностей. На навздогінному тривалому засіданні парткомітету ЦВК УРСР (21–22 вересня того ж року) він був виключений із партії за приховування компрометуючих зав’язків, «націоналістичні помилки і неясність [...] вступу до партії»^[163].

Як видно з документів, долучених до слідчої справи в’язня, партійне цькування Маца тривало 3 дні. Колишній функціонер намагався захищатися, однак марно: ролі в цій виставі були розписані наперед, як і рішення. Добре розуміючи наслідки виключення з партії в тогочасній ситуації, він запекло боровся за політичну реабілітацію і, здавалося, домігся мети. У лютому 1938 р. Мац був відновлений у партійних лавах з повною політичною реабілітацією Кіровським райкомом КП(б)У, однак до цілковитої особистої катастрофи лишалися лічені тижні.

На момент арешту колишній голова відділу національних меншин при ЦВК УРСР, а тоді — інструктор центральної бази шкіряних товарів м. Києва, він мав нібито повноцінну родину: дружина Берта Бенедиктівна Вівельблат — радянський службовець, старший син — навчається в Ленінграді, дочка Мері та син Віктор — учні^[164]. Попри міцний суспільний статус, були в його сімейній біографії такі сторінки, що перетворювали його на особу глибоко підозрілу навколишньому радянсько-партійному середовищу. Переважна частина великої (глибоко традиційної й до того ж релігійної) батьківської родини емігрувала з України ще за часів революційного лихоліття. Після смерті батька в 1930 р. емігрувала до Палестини стара мати Циля. Внутрішній сімейний розлом впливав не лише на самовідчуття відлученого від церкви рабинського сина, але й залишився незнищенним тавром на його енкаведистському досьє. Усе своє життя Д. Мац безпомічно сіпався на гачку спецслужб: що і як він не робив, довіри йому не було.

Покази про темне минуле, клерикальне походження, закордонну рідню Д. Маца, знайомство із низкою репресованих (переважно вже розстріляних) осіб не залишали йому шансів у контексті широкосяжних «національних операцій», що охопили Україну. 23 квітня, після шести днів допитів, Д. Мац написав тристорінкову заяву на ім’я Наркома внутрішніх справ УРСР, у якій визнав свою участь у так званому «Українському бундівському центрі», до якого входили також Кіпер, Абрам, І. Сударський і Кантор. Шпіонаж на користь іноземних держав, згідно з його заявою, здійснювали Литваков, Лібенберг та Левітан^[165]. Долучивши покази Д. Маца до решти зізнань таких само бідолах, 5 липня 1938 р. помічник командира 5-го відділення 4-го відділу УДБ НКВС УРСР молодший лейтенант ДБ Бєлєнький^[166] звітував про розкриття та ліквідацію націоналістичної підпільної організації «Бунд», до керівництва якої в Україні й «призначили» Д. Маца. У звіті доводилося також, що Мац мав зв’язки з іноземними розвідками^[167].

Усе, що вдалося вибити з Маца впродовж декількох місяців знущань у Київській тюрмі, занотовано на 42 сторінках допиту від 21 серпня 1938 р. У ньому в загальних рисах підсумовані 34 роки життєвого шляху бранця від його вступу до партії сіоністів-соціалістів до дня арешту: власне, все те, що давало підстави зліпити справу бундівського українського підпілля та ув’язати її з аналогічною справою московських колег-енкаведистів. Мац підписався під тим, що в 1931–1932 рр. через Мережина передав для польської розвідки секретні відомості про стан єврейських районів України, а також поширення малярії в Одеській та Дніпропетровській областях. До складу «Українського ЦК Бунду» були записані Мац, Лібенберг, Левітан, Хуберман, Сударський, а іноземними шпигунами названі Левітан, Кіпер, Лібенберг, Каттель, Нікольський, Каганов, Шпрех. Зміцненню «вбивчої сили» справи бундівського підпілля мала слугувати самообмова Маца у зв’язку з віртуальними меншовицьким (С. Семковський) та троцькістським (Ю. Коцюбинський, Кіллєрог) підпіллям. Згідно з його показами, вони створювали по Україні терористичні групи та займалися шкідництвом — зокрема, «переселенські колгоспи будували в таких місцях, де не було води, селища будували дрібними, на 30–50 дворів, що заважало забезпеченню їх сільськогосподарськими машинами»^[168].

Покази Маца, власне, мали одне призначення — «підкріпити» аналогічні покази річної давнини Лейби Абрама (колишнього секретаря Калініндорфського райкому ВКП(б) Миколаївської області). На зізнаннях колишнього кустаря-чоботаря з початковою освітою, підписаних ним 24 серпня 1937 р., і була вибудована справа бундівського підпілля в СРСР. Згідно із нею, воно мало союзний (московський центр), який складався з Вайнштейна, Литвакова, Фрумкіної, Чемеринського, Мережина. До складу українського бундівського центру входили Альтшулєр (син рабина), Сударський, Литваков, згодом Мац і Кіпер. До білоруського центру були внесені Абрам, Ошерович, Мар’ясін. Підпілля, мовляв, мало налагоджені зв’язки з Американською Єврейською соціалістичною партією (так інтерпретували енкаведисти особисту дружбу українських комуністів та їхніх закордонних приятелів/родичів/друзів дитинства — емігрантів, які відігравали помітну роль в американському пролетарському русі). Діяльність шкідників прикривали секретар ЦК КП(б)У Панас Любченко, а також завідувач нацменвідділом Київського ГВК (він же редактор газети «Дер Штерн») С. Гулько. Серед ярих націоналістів були названі також І. Сударський, нацменпрацівники Наркомпросу Д. Мац, Літваков, а також група пролетарських єврейських письменників об’єднання «Бой» (Б. Фельдман, Н. Лур’є, Вінер).

Персональна справа Маца була сфабрикована на основі показань високопоставлених євреїв, заарештованих упродовж 1937–1938 рр. і штучно об’єднаних у межах різнобарвних «підпільних» угруповань. Багато звинувачувальних показань на Маца підписали М. Кіпер,^[169] Самуїл Гулько,^[170] Ілля Ошерович^[171]. Розгляд справи вирішили провести публічно. 26 березня 1939 р. відбулося перше судове засідання в справі Д. Маца. Протокол судового засідання 9–11 травня 1939 р. зафіксував несамовите намагання Маца відкинути хоча б частину звинувачень, зокрема в насильницькій ідишизації. На підтвердження своєї принципової непохитності він наводив свій конфлікт із керівництвом Наркомосу, зокрема з Левітаном, внаслідок якого він був відряджений на роботу до Білорусії. Судові засідання розтяглися на кілька місяців, однак загальносоюзна лібералізація і показне відновлення засад радянського судочинства мало позначилися на долі Д. Маца — занадто вже голосні прізвища в ній фігурували. Не допомогли ані зміна слідчого, ані виборений перегляд справи. 20 вересня 1939 р. помічник воєнного прокурора КОВО Москаленко, ознайомившись зі справою українського бундівського підпілля, заключив, що звинувачувані «Красний, Меламед, Мац і Абрам ще задовго до Жовтневої революції були членами єврейської націоналістичної організації «Бунда» й вели боротьбу проти партії більшовиків»^[172]. Звинувачення не стосувалися лише П. Красного, який виявляв симптоми психічного захворювання, внаслідок чого рекомендувалося виокремити його справу й окреме провадження, а його самого перемістити до психіатричної лікарні^[173]. Збожеволіти було від чого й Д. Мацу.

23 вересня 1939 р. на черговому допиті він непохитно тримався, заперечуючи всі звинувачення слідчого, але це не мало бажаних наслідків. Днем раніше його та подільників оглянув лікар і зробив висновок, згідно із яким було зрозуміло, що їх уже готують у далеку путь. Стосовно Маца відзначено, що 53-річний в’язень іти по етапу може. Так само спроможним подолати етап був визнаний 49-річний Абрам Л., хворий на бронхіальну астму. Стосовно 43-річного Меламеда Б., який страждав від екземи легенів та міокардичної аритмії, зазначалося, що його можна використовувати на легкій роботі^[174]. Обвинувальний висновок у справі № 49738 щодо звинувачення Д. Маца, Л. Абрама та Б. Меламеда за статтями 54–10, ч. 2, 54–11 УК УРСР, хоча й мало зауваження, що він «винним себе визнав, але згодом від власних показів відмовився», проголосило його винним у тому, що, будучи одним із керівників підпільної бундівської організації в Україні, здійснював антирадянську націоналістичну діяльність та спотворював національну політику радянської влади. Врешті справа була спрямована до прокуратури УРСР у спецсправах для розгляду Особливої наради при НКВС СРСР^[175].

Рішенням останньої Д. Мац отримав 8 років таборів і був відправлений до Томасінлагу. Звернення засуджених щодо перегляду справи були відхилені. Згодом, у березні 1941 р., Д. Мац (разом із 17 засудженими) знов звернувся із проханням про перегляд справи і знов отримав відмову.

Друга справа на Маца була розпочата 27 квітня 1950 р. Вона тривала до червня місяця і склала 5 томів. У постанові на арешт скромного товарознавця Сквирської швейної фабрики звинуватили в тому, що він був «одним із керівників антирадянської підпільної бундівської організації в Україні. Як кадровий бундівець здійснював активну антирадянську націоналістичну діяльність, спотворюючи національну політику радянської влади, проводив боротьбу проти комуністичної партії і радянського ладу»^[176].

Затриманий того ж дня за місцем проживання (м. Сквира, Гоголівський провулок, буд. 4) Д. Мац заявив, що раніше засуджений не був. У нехитрім скарбі^[177] одинака похилого віку нічого, що могло б компрометувати його, не знайшли. Словесний портрет змальовував чоловіка середнього зросту (165–170 см), середньої статури, з опущеними плечима, короткою шиєю, чорним волоссям, карими очима, овальним обличчям, високим чолом, невеликими носом, вухами та ротом, тонкими губами. Такий собі звичайний приємної зовнішності чоловік похилого віку без особливих прикмет^[178]. На фото, що докладалося до опису, доволі складно було впізнати колоритного єврейського красеня, світлини якого тиражували свого часу «Вісті ВУЦВК». Сторінки слідчої справи відобразили особисту драму колишнього успішного функціонера. Дружина-службовець і член ВКП(б) не схотіла компрометувати себе репресованим чоловіком, позбавивши його можливості спілкуватися з дітьми.

Особлива нарада при Міністрі ДБ СРСР 27 вересня 1950 р., розглянувши справу Маца (№ 7866 МДБ УРСР), винесла вирок: «За приналежність до антирадянської націоналістичної організації» вислати у заслання до Новосибірської області. Наряд на поселення Мац отримав 19 жовтня 1950 р. Так двічі він був покараний за те, чого не робив. 27 липня 1957 р. судове засідання колегії в кримінальних справах Верховного суду УРСР закрило справу Маца 1950 р. за відсутністю складу злочину^[179], згодом розпочався перегляд справи 1938–1939 рр. На той час Д. Мацу вже виповнився 71 рік.

Подальша доля невідома.

Біографія іншого яскравого очільника єврейської секції ЦКНМ з успіхом могла б стати основою для сценарію захопливого блокбастера. Народився він 1 червня 1894 р. в Кам’янці-Подільському. Тільки за радянської доби стала можливою неймовірна кар’єра Аврама Прозументера — фахового конторника з середньою освітою, який, пішовши в професійні революціонери і змінивши прізвище, став спочатку нацменінструктором Вінницького окрбюро, потім очолив Калініндорфський райвиконком, згодом став членом ЦКНМ і врешті — політредактором Нацменвидаву. Упродовж 1931–1937 рр. він був однією з найпомітніших постатей у роботі серед етнічних меншин УСРР, що були близько знайомі з першими особами республіки.

Політичну кар’єру Аврам Самоїлович розпочав доволі рано — у 1913 р. в Кам’янці-Подільському примкнувши до меншовиків. Після вступу Росії у Першу світову війну він був мобілізований до царської армії. На території Болгарії разом з оточеною дивізією 4 грудня 1916 р. потрапив у полон. Упродовж двох років працював чорноробом на складі вогнепальної зброї. У липні 1918 р. був відправлений до Македонії, а звідти (в жовтні 1918 р.) разом із двома тисячами колишніх військовополонених доправлений пароплавом до Одеси. Згодом повернувся на батьківщину — до Кам’янця-Подільського. Як з’ясувалося — вже до геть іншої країни.

До більшовицької партії вступив у грудні 1918 р. Упродовж 1919 р. працював у більшовицькому київському підпіллі. Напередодні вступу до міста армії Петлюри змінив прізвище [похідне від імені дружини — Гітлі (Гітл)]. Під час Громадянської війни брав участь у бойових діях у складі Червоної Армії, у 1920 р. — в політвідділі 14-ї армії.

Документи свідчать, що А. Гітлянський мав власне політичне бачення і не боявся його відстоювати. Так, у грудні 1918 р. в складі ініціативної групи він вийшов зі складу меншовицької партії на знак протесту проти підтримки нею Петлюри (зважаючи на інформацію про єврейські погроми). Попри цілковиту відданість комуністичним ідеалам, здійснив юдейський обряд над новонародженим сином, за що 1925 р. був виключений з ВКП(б). Пізніше відновився у лавах партії, та партстягнення залишилося. 1930 р., вже на посаді голови Калініндорфського райвиконкому, на засіданні податкової комісії наважився виступити на захист Давида Рукмана, обкладеного в експертному порядку. Більше того, добиваючись, аби до його думки дослухалися, власноруч вніс свої міркування до протоколу. Згодом отримав за це догану від районного партійного комітету^[180].

Організаторські здібності та непоказний ентузіазм А. Гітлянського повною мірою проявилися саме тут, на розбудові створеного в безводному степу єврейського району, під час його прискореної колективізації. За згадками сина, озброєний і натхненний, він у той час не сумнівався в правильності того, що робить. Він будував нове життя для радянських євреїв на заздрість усьому світові. Як і низка перспективних висуванців, які добре зарекомендували себе під час колективізаційного штурму, його направили на навчання до Харкова — для підвищення управлінської кваліфікації. На роботу до ЦКНМ А. Гітлянський рекомендував М. Кіпер^[181].

На час арешту 28 квітня 1938 р. він мешкав у Києві за адресою: бульвар Т. Шевченка, б. 3, кв. 65. Тут жило багато членів українського радянського уряду. У готелі «Дніпро» мешкали практично всі родини тогочасного республіканського проводу. Дружина Гітля Лазорівна була домогосподаркою, син (Самоїл) навчався в школі № 45. Учнями тієї ж школи були його приятелі — сини П. Постишева та П. Любченка.

Попри тортури і приниження, звинувачення в шпіонажі А. Гітлянський відкинув. Визнав себе учасником антирадянської організації, до якої був залучений в 1933 р. «троцькістом Мацем Давидом Мойсейовичем — колишнім завідувачем відділу національних меншин ЦВК УРСР, нині арештованим органами НКВС»^[182]. Як видно з протоколів допитів Гітлянського, його справа від початку формувалася як викривальна, спрямована особисто проти Д. Маца. Персонально ж йому закидалося незважання на випадки міжнаціональних суперечностей в єврейських національних районах. Після низки очних ставок, зокрема із Львом Цудіковичем Браїловським, бранець став виявляти свій бійцівський характер. У меморандумі по справі Гітлянського, датованій жовтнем 1938 р., цілком закономірно з’явився припис: «Вербувати недоцільно. Антирадянськи налаштований, працювати не буде»^[183].

Те, що арештант перебував на антирадянських позиціях, було абсолютною брехнею. Просто уявлення бранця та енкаведистів про сутність більшовицької ідеї та радянської влади докорінним чином відрізнялися. Слідчі своїми службовими ремарками засвідчили непридатність А. Гітлянського слугувати розбудові тоталітарної владної системи у відразливій версії часів Великого терору. А. Гітлянський, своєю чергою, був надто принциповим, непохитним комуністом зі своїм баченням комуністичної ідеї і честі комуніста. Ця риса, на той час, слід зазначити, уже майже втрачена партійною номенклатурою, давала йому сили захищати тих, хто свідчив проти нього (і, додамо, не один рік таємно звітував про кожен його крок у спецоргани). З розмов із довіреними в’язнями А. Гітлянський знав: хвиля терору йде на спад, треба тільки стояти на своєму і не підписувати жодних зізнань.

Тим часом слідчі робили все можливе для того, аби не тільки підвести під статтю А. Гітлянського, а й набрати компромат на ряд помітних політичних діячів, з якими той приятелював. Крім того, постійними гостями родини Гітлянських був цвіт тогочасної єврейської радянської інтелігенції, починаючи від головного редактора Нацменвидаву України Л. Мишковського і закінчуючи Соломоном Міхоелсом, Іциком Фефером, Левом Квітко та іншими письменниками. Розробка цього «напрямку» справи видавалася слідчим дуже перспективною. Двома місяцямі пізніше слідчий НКВС заходився активно відпрацьовувати всі особисті звязки в’язня, у якого вибивали свідчення проти С. Гулько та І. Сударського, далі — про родичів дружини, що мешкали в Англії, а також про власну рідню.

Відмова від попередніх свідчень стосовно участі в антирадянській організації започаткувала низку нових, більш настійливих допитів. Так, зокрема, 26 січня 1939 р. його допитували про особисту участь у виданні «контрреволюційної книги під назвою “Про греків-колоністів на Мелітопольщині”». Слідчого мало турбував той факт, що на Мелітопольщині греків-колоністів ніколи не було: на той час практично ніхто вже не пам’ятав, про що йшлося в книзі. Слідчий не потрудився навіть над тим, аби відтворити її справжню назву. Не цікавив його на той час уже розстріляний автор книги С. Ялі — реанімація жупела міфічного контрреволюційного видання була спрямована проти Д. Маца та А. Хвилі. Категорична відмова А. Гітлянського визнавати свою причетність чи навіть обізнаність в існуванні контрреволюційного блоку не залишала слідчому нічого іншого, ніж далі відпрацьовувати його особисті зв’язки: з А. Глинським, секретарем Голови ВЦВК Г. Петровського Щербиною, А. Дивіджієвим, директором нацменвидавництва України в Харкові Радловим, І. Сударським^[184].

16 лютого 1939 р. справа Гітлянського набула неочікуваного слідчими напряму — намагання «вступити» в’язня до так званого Українського бундівського центру не спрацювали, він категорично відмовлявся дати потрібні покази. Зв’язки з учасниками міфічної організації Л. Абрамом, М. Фрумкіною, Сігалом, Брівманом, М. Литваковим, Альтшулєром, Рабіновичем та ін. визнавав лише робочі, виключно по лінії обслуговування єврейської національної меншини. Мало що дав додатковий допит 23 березня 1939 р. Десять сторінок протоколу зафіксували неймовірну стійкість духу, намагання не лише вистояти самому, а й виправдати «подєльніков», зокрема Д. Маца.

Слідчим так і не вдалося запроторити А. Гітлянського до накатаної колії: він категорично заперечував свою участь у будь-яких конттреволюційних, троцькістських чи націоналістичних організаціях, більше того — вимагав очних ставок з особами, покази яких і були єдиним аргументом слідчих у його обвинуваченні. На користь А. Гітлянського прислужився поворот початку 1939 р. в напрямках і методах діяльності НКВС, формальне повернення до базових принципів кримінального процесуального впровадження. Дві заяви А. Гітлянського до Київської обласної прокуратури (від 8 та 21 квітня 1939 р.) засвідчили намагання вибороти свободу. 6 травня 1939 р. він написав заяву до Особливої наради НКВС СРСР, в якій ішлося про те, що його обмовили, а всі звинувачення проти нього не мають підстав^[185]. Заступник облпрокурора у спецсправах Юрковецький ухвалює рішення про повернення справи А. Гитлянського на дослідування впродовж 6-денного терміну та задоволення вимог останнього щодо проведення очних ставок з Абрамом, Сігалом, Гліндерном, Бородавко, Мацем.

Абрам Самоїлович народився в сорочці. Його визволення можна вважати дивом. На тлі осіб, які фігурують у його слідчій справі, він виглядає щасливцем. Так, І. Бородавко, якого було заарештовано у серпні 1937 р. і який одним із перших, іще 21 серпня 1937 р., дав проти нього свідчення, було засуджено до вищої міри. Та сама доля спіткала колишнього уповноваженого заготівель РНК УРСР Б. Глінберга, головного редактора нацменвидаву України Л. Мишковського, завідувача Земвідділом Калініндорфского району Я. Сігала та ін.^[186]

10 червня 1939 р. від попередніх своїх показів відмовився Пінхос Красний, який показав, що з 1925 р. жодних стосунків з А. Гітлянским не мав^[187]. 17 червня 1939 р. старший слідчий слідчої частини УНКВС по Київській області сержант Меєрзон підписав постанову про припинення справи Гітлянського-Прозументера А. С. Ухвала сержанта не викликала заперечень у на той час майже цілковито оновленого керівництва: слідчу частину очолював старший лейтенант Ламскін, а Обласне управління НКВС — капітан Романчук.^[188] 19 червня 1939 р. начальник Київської тюрми отримав талон-ордер № 465, у якому приписувалося «з отриманням цього невідкладно визволити з-під варти арештованого Гітлянського-Прозументера А. С.».

Переступивши тюремний поріг, він пішов далі, аби довести розпочате до логічного кінця. Він не забився в куток, не розчинився у натовпі. Певне, дбаючи перш за все про майбутнє своєї родини, він «пішов на ви». Спочатку на засіданні бюро Кіровського РПК 1 червня 1939 р. домігся скасування суворої догани, винесеної 27 листопада 1937 р. парторганізацією ЦВК УРСР^[189]. Свій випускний син радісно й піднесено святкував із цілковито реабілітованим батьком. Після звільнення Абрам Самоїлович працював завідувачем відділу кадрів Київського комунального банку, водночас посідаючи відповідальну посаду секретаря парторганізації.

О 5-й годині ранку 22 червня 1941 р. його давній приятель по більшовицькому підпіллю з 1918 р., на той час співробітник Київської міськради Попов зателефонував і повідомив, що почалася війна. Розпочалася підготовка до евакуації провідних державних установ і організацій. Сина А. Гітлянський відправив баржею до Дніпропетровська, дружину — до Сталінграда^[190], де вона отримала останній лист від чоловіка. Уже після війни родина дізналася, що Абрам Самоїлович отримав завдання вивезти з Києва важливі документи, однак не встиг вчасно залишити місто. Під Києвом був заскочений і розстріляний нацистами.

Національні операції пройшлися теренами України наче смерч. Жорстоко й педантично влада «підчищала» все, що мислило, співало, писало іншою мовою, аніж російська. Україна цілком не випадково постраждала так сильно. Не лише роками фіксована упередженість до українців та України як осердя «петлюрівщини», лежала в основі широкомасштабних чисток за національною ознакою. Упродовж міжвоєнного періоду Україна перетворилася на лабораторію, де розгортався унікальний за своїм змістом експеримент у сфері регулювання етнонаціональних відносин. Попри ідеологічну заданість і обмеженість, навіть нині його розмах та наслідки вражають. Очікування ідеологів української версії коренізації, таких як Скрипник, не справдилися. Не справдилися передовсім унаслідок нетривалості експерименту та фальшивих засад її здійснення. Ті завдання, які ставили перед коренізацією кремлівські очільники, вона не спроможна була виконати, бо питання мови втрачають свою значущість тоді, коли йдеться про загрозу втрати особистої свободи, базових людських прав та мрії. Власне, за межею насильницької колективізації втрачену більшовиками довіру зґвалтованих селянських етнічних анклавів не можна було відновити жодними культосвітніми заходами. Придушуючи хвилю селянського опору, влада це розуміла. Тож ставка була зроблена не на подальше «загравання» з нацменами, а на упокорення методами нещадного терору.

Першими і найтяжче постраждали непоступливі в своїх переконаннях поляки й німці. Утім, після кривавого погрому часів Великого терору жодна з етнічних груп України не почувалася в безпеці. Примара не лише «національних справ» із їхніми альбомно-конвеєрними присудами, а й депортації цілих етнічних анклавів за національною ознакою постала перед усіма народами України. Перекази про те, що за греків заступилася улюблениця Сталіна урумка Паша Ангеліна, надавали їм наснаги. Українців від планів масової депортації вберегла чисельність — упоратися з такою спецоперацією не в змозі були навіть натреновані радянські чекісти.

Ще одним яскравим виявом «ефективності» сталінської національної політики, безпосереднім наслідком чекістських спецоперацій, хоч і побічним, стало небувале загострення побутового антисемітизму, спровоковане високою питомою часткою євреїв у кадровому складі «органів». Не випадково ж навіть один із найодіозніших союзних наркомів цього відомства із сарказмом сказав про українських чекістів, що це такий собі «Біробіджан». Тема «єврейського сліду» в Голодоморі та Великому терорі жваво обговорювалася обивателями. Вона вочевидь дисонувала з гаслами пролетарського інтернаціоналізму і діагностувала чергове загострення хронічних хвороб суспільства. Залишаючи поза увагою місце вихідців із єврейської громади в чекістських структурах та роль, що вони відіграли у розробці «національних операцій», зазначимо, що окремої «єврейської операції» під час Великого терору дійсно не проводилося. Це, однак, не означає, що євреїв тоді не репресували. Зважаючи на несприятливу зовнішньополітичну ситуацію, Кремль далекоглядно уникав постановки «єврейського питання» руба. Євреїв не рідше за інших нацменів заарештовували й засуджували, але проходили вони не за «єврейськими», а за партійними (бундівці, сіоністи, троцькісти, меншовики тощо) чи іншими «національними» справами. Таким чином, зокрема, репресували колишнього голову відділу національних меншин при ЦВК УРСР — Давида Маца. Євреєм за походженням був також репресований двома роками раніше колишній член ЦКНМ Липман Зельманович Урбах.

Побіжний перелік кількох випадкових фігурантів «національних операцій» залишає поза увагою читача безкінечно довгий список сотень тисяч безневинних жертв сталінської технології стерилізації свідомості радянського обивателя, упокорення суспільства тоталітарною державою. Попри розмаїтість імен і прізвищ, неспівставність обсягу справ (одні містять постанову про арешт і довідку про розстріл, інші мають десятки томів) вони на загал неймовірно одноманітні, неписьменні, шаблонні в слідчих схемах та висловах, за допомогою яких вибудовуються. У пожовтілих палітурках — відлуння однієї на всіх, цілковито інтернаціональної долі й одного кінця. Щоправда, очі розстріляних вухастих шістнадцятирічних фезеушників та скинутих із п’єдесталів колишніх «улюбленців народу» викликають різні емоції.