Монопартійність — мета і засіб більшовизації України

Скинуті з п’єдесталів пам’ятники й погруддя героїв радянської епохи є безмовним свідченням того, що міжвоєнний період є найбільш суперечливим і драматичним відтинком в історії нашої батьківщини. Те, що підносилося за радянської доби як епохальний ривок у царство братерства й справедливості, чимдалі більше виглядає як час нелюдських випробувань, втрат і особистих трагедій. Пересічному сучаснику складно зрозуміти, що змушувало величезні маси людей сліпо вірити в комуністичну утопію, самовіддано жертвувати власним життям і нехтувати думками і почуттями мільйонів співгромадян. Аби спробувати це зробити, варто уважніше придивитися до історії Комуністичної партії більшовиків України, існування якої є непересічним феноменом політичної історії нашої країни, та її шляху до влади.

Більшовицька партія створювалася її вождем Володимиром Леніним як партія політичної дії, спрямованої на повалення наявного ладу. Невипадково перші кроки організація робила в умовах жорсткої конспірації, а місцеві осередки створювалися як бойові революційні групи. «Из искры возгорится пламя!» — за цим гаслом стояли не просто крилаті слова, це була програма дій для створення міцної, згуртованої, одностайної в своїх діях політичної сили, спроможної підготувати, здійснити політичний переворот та утримати владу у своїх руках. У часи мінливої короткочасної, але відчутної політичної відлиги початку ХХ ст., коли здавалося, що імперія Романових врешті стала на шлях незворотних конституційних перетворень, більшовицька організація мала доволі яскравий досвід політичної дії в умовах парламентаризму (Російська соціал-демократична робітнича фракція Четвертої Державної думи). Утім, уже тоді Леніну було зрозуміло: за наявних темпів соціально-економічного зростання в доступній для огляду перспективі Росія ніколи не наздожене країни класичного капіталізму, а більшовицька партія ніколи не прийде до влади парламентським шляхом. Одержимість ідеєю ощасливлення людства у світовому масштабі, як з’ясувалося згодом, виявилася не менш потужним чинником історії, аніж соціально-економічні процеси.

Початок ХХ ст. ознаменувався для Російської імперії низкою криз і провальних міжнародних кроків, внаслідок яких вона перебувала на межі краху. Вождь світового пролетаріату визнав момент цілком слушним для того, аби «завалити» 300-річну імперію Романових і взяти владу на постімперських просторах до рук. Ленінський план збройного повстання, геніальний у своїй простоті, був реалізований завдяки фатальному збігу історичних обставин наперекір усім теоретичним висновкам основоположників марксизму-ленінізму. Величезна частина публіцистичної (за радянських часів стверджувалося, що теоретичної) спадщини Леніна — праці, в яких у деталях був розписаний алгоритм здійснення більшовицького перевороту. Після захоплення влади ленінський план кілька разів зазнавав тактичних змін, залишаючись незмінним у своїй стратегічній меті — побудові комунізму у світовому масштабі.

Більшовиків так званої старої гвардії складно було запідозрити у корисливих мотивах. За винятком Я. Свердлова, якого викрили після смерті в банальному розкраданні, переважна частина їх прийшла до революції за переконаннями, часто-густо відмовившись від чудових перспектив в управлінській та інтелектуальній елітах Російської імперії. У рядах партії їх об’єднувала ненависть до «тюрми народів», сліпа віра в цивілізаційну місію пролетаріату та її передового авангарду — комуністичної партії. Владу в 1917 р. вони захопили не заради портфелів у Тимчасовому уряді й не для того, аби стати господарями теплих багатоповерхових дач навколо Петергофа. Влада їм була потрібна, аби, скориставшись нею як фігуральною Архімедовою підоймою, перевернути світ догори ногами, змінивши назавжди неспішний еволюційний хід історії. Пролетарська революція у всесвітньому масштабі — стадіальний стрибок — комунізм упродовж життя двох-трьох поколінь — такими були амбіції Леніна та його найближчого оточення.

Так фігурально звучало стратегічне завдання більшовицької партії.

Практика перших місяців владарювання більшовиків у революційному Петрограді довела, що зруйнувати старий світ, тим більше такий хиткий, як у тогочасній Росії, не складно, а от побудувати новий — справа майже непідсильна. На перешкоді цьому постала низка внутрішніх та зовнішніх проблем, однак системотвірною у цьому поважному списку усе ж була одна — хибність ленінської концепції переходу до комуністичної формації. У холодну й голодну зиму 1917–1918 рр. ідея воєнного комунізму з її безпосереднім товарообміном, скасуванням грошових знаків, тотальним одержавленням власності, централізованим розподілом товарів, партійною і державною диктатурою довела свою цілковиту неспроможність. Утім, і Леніну, і керованому ним ударному політичному кулаку, який підняв на ножі всі пострадянські простори, знадобилося ще кілька років безперервних невдач, поразок, випробувань і політичних уроків, аби зрозуміти її хибність.

На початковому ж етапі першого провального комуністичного штурму, зруйнувавши один «світ насильства», більшовики змушено почали будувати ще більш цинічний і жорстокий світ насильства, виправдовуючи його потребою захисту надбань революції від спротиву віджилих історично регресивних класів і верств. Їх послідовна щоденна дегуманізація, перетворення у масовій свідомості на, мовою загальновідомого «Інтернаціоналу», дармоїдів, паразитів, зграю псів и катів — призвичаювала пересічних обивателів до думки, що червоний терор — так само корисна і потрібна процедура, як, скажімо, асенізація. Не лише догматизм більшовиків, а й щоденна практика їхнього бездарного господарювання робила перелік таких категорій населення практично безкінечним: усі, хто так чи інакше опирався політиці воєнного комунізму та ставив під сумнів легітимність чи професійність більшовицької влади, переходили до стану ворогів, які підлягали знищенню. Чи не першими до цього чималого списку потрапили практично усі політичні партії, що народилися на теренах Російської імперії. Спершу з нього випали безпосередні попутники більшовиків у здійсненні перевороту — ліві есери та анархісти. Щоправда, і їхні часи будуть полічені після невдалого Кронштадтського повстання, відповідно до трактовки більшовиків — заколоту. В Україні коло політичних ворогів більшовицької партії суттєво розширювалося за рахунок національно орієнтованих партій.

Упродовж 1917–1920 рр. більшовики здійснили кілька невдалих спроб захопити Україну, застосовуючи широкий інструментарій безпосередньої військової агресії, одягненої в шати пролетарської революції, створення підпорядкованих кремлівським керманичам квазідержав (таких, як Одеська радянська республіка, Донецько-Криворізька республіка, Радянська соціалістична республіка Тавриди тощо), відвертого червоного терору тощо. Утім, утримати владу, залишаючись у прокрустовому ложі воєнного комунізму, було неможливо. Лише з проголошенням нової економічної політики політичні акції більшовиків різко пішли вгору.

Неп, однак, не означав, що більшовики відпустять «віжки», за допомогою яких керували суспільно-політичними та економічними процесами на постімперських просторах. Неп означав кероване тимчасове відродження приватновласницької ініціативи, менш жорсткий державний диктат у сфері економічних відносин, співробітництво із закордонними інвесторами та розширення меж економічної самостійності радянських республік. На допомогу непу була запропонована концепція коренізації, яка мала забезпечити стрімку й безболісну радянізацію національних околиць новостворюваної імперії. Однак ані неп, ані коренізація не повинні були ставити навіть під найменший сумнів ані перспективний курс Союзу Радянських республік (побудова соціалізму/комунізму), ані владу більшовиків, які твердою рукою скеровували державне судно встановленим курсом. За часів так званого перехідного періоду, заявленого більшовиками на початку 1920-х рр., непохитність «диктатури пролетаріату» (читай — більшовицької диктатури) трималася на кількох однаково важливих китах: непі, коренізації, партійній та інформаційній монополії, а також принципово новому в історії апараті стеження та придушення, що поволі перетворювався на повноцінну, хіба що не самодостатню вертикаль влади.

Установлення монополії більшовиків у суспільно-політичному просторі Росії та України було непростим процесом, який розтягнувся на кілька років; його досягали методами політичного терору, провокацій, розкладницької роботи та дискредитації.

Повернувшись в Україну, більшовицька влада взялася до зачистки рядів своїх супротивників, передусім білогвардійського підпілля. Загалом упродовж 1920 р. ЧК в республіці заарештувала понад 45 тис. осіб: 3879 розстріляли, 5692 запроторили до концтаборів, 334 стали в’язнями тюрем, 1772 відправили на фронт, 317 вислали до інших губерній. Опір новопосталій владі був доволі відчутним, про це свідчила питома вага засуджених за контрреволюційну діяльність у загальній масі справ ЧК — 36 %. Варта уваги й жорсткість, із якою чекісти розправлялися із «контрреволюціонерами» — 40 % засуджених за контрреволюційну діяльність було розстріляно, 51 % — ув’язнено в концтаборах і тюрмах.

Невдовзі принципи господарювання «по-воєннокомуністичному» далися взнаки і на українських теренах: безкінечні реквізиції вкупі з посухою стали причиною страшного голоду 1921–1923 рр. Ситуація тим більше ускладнювалася, оскільки Україна, що впродовж кількох років була ареною виснажливих запеклих воєнних дій, перетворилася на зону суцільної економічної та гуманітарної кризи як у місті, так і в селі. Власне, комуністам в умовах катастрофи, що наростала, було від чого розгубитися. Примара голоду ставала все більш виразною. Звіти українських чекістів до центру ставали чимдалі більше стривоженими та песимістичними, писати й далі про переможну ходу більшовицької революції не було сили. Катеринославці, зокрема, доповідали: «Продовольства нема й узяти немає звідки. Настрій службовців радустанов здебільшого незадоволений… Щодо ставлення робітників до радвлади й компартії, то воно байдуже. Вони взагалі перестали цікавитися політикою та засуджують радвладу, мовляв, вона довела їх до голоду і злиднів. Щодо здачі підприємств в оренду робітники говорять, що радвлада сама не у змозі впоратися з промисловістю і віддає колишнім господарям… На комуністів дивляться з усмішкою і вказують на них як на радбурів, а Леніна і Троцького називають царьками, що засіли в Кремлі»^[35].

Голод 1921–1923 рр. став тяжким випробуванням для більшовицької партії, її здатності трансформувати власну доктрину відповідно до порядку денного та керувати ним. Правда й те, що в умовах багатопартійності (хоч ішлося виключно про ліві партії, що так чи інакше стояли на платформі соціалізму/комунізму) та не цілком закритих каналів розповсюдження політичної агітації й пропаганди встояти під навалою критики навіть із боку лівого політичного табору було складно. У тих обставинах, слід зазначити, як стихійні, так і усвідомлені та організовані виступи проти радянської влади були цілком природними. Тим більше що Україна, яка мала славетний досвід повстанської й революційної боротьби, іще зберігала доволі розгалужену мережу різних за політичними кредо та методами боротьби політичних партій та рухів.

Аж до середини 1920-х рр. говорити про те, що загроза повалення більшовицької диктатури силами масованого селянського спротиву минула, було передчасно. Досвід самих більшовиків у поваленні білогвардійської влади і навіть іноземної окупації був, що називається, у всіх на пам’яті. Не лише живі свідки, а й безпосередні учасники повстань проти денікінців, більшовиків, німців та австрійців мешкали пліч-о-пліч в одних селах, на сусідніх міських вулицях. Величезна кількість зброї надійно була захована у схронах до «кращих часів». Отож роботи у чекістів було хоч відбавляй. За їхніми даними, в березні 1921 р. у Києві було організовано Всеукраїнський повстанський комітет (Центроповстанком) УНР у підпіллі, який на травень 1921 р. готував збройне антибільшовицьке повстання. У липні Катеринославська ЧК розпочала масові арешти в середовищі заколотників. Невдовзі арешти перекинулися на Херсонщину й Таврію. Зі 114 заарештованих фігурантів справи 52 було розстріляно.

У червні 1921 р. катеринославські чекісти відзвітували про розкриття Союзу російської молоді, яка нібито виступала за скликання Установчих зборів під гаслом «Бий жидів, рятуй Росію!».

В умовах всеосяжної господарської руїни антибільшовицькі настрої не згасали. Лише за офіційними даними, в середині 1921 р. на теренах Катеринославщини діяли 7 повстанських загонів з понад 650 бійців. На тлі голоду чисельність їх на кінець року зросла до 12 (об’єднували близько 900 бійців). На початок 1922 р. були відомі й імена повстанських ватажків: Петраш, Голик, Начинений, Іванов, Левченко та ін. Проходячи рейдами Україною, повстанці агітували селян на нові бойові подвиги та антибільшовицьке повстання. Не менш успішну антирадянську агітацію проводили емісари закордонних благодійних організацій, які впродовж голоду 1921–1923 рр. допомагали селянам найбільш постраждалої від посухи та більшовицьких реквізицій Південної України вижити. В умовах невдоволення голодного люду сел і міст України, що зростало, позиції більшовицької влади виглядали чимдалі хиткішими. Аж у жовтні 1922 р. Катеринославська губернська військова нарада оголосила Катеринославську округу загроженою бандитизмом і створила надзвичайну трійку у складі голови губвідділу ДПУ, голови губревтрибуналу та представника 30-ї дивізії РСЧА. Повноваження надзвичайки виходили далеко за межі законодавчого поля — вона мала право оголошувати надзвичайний стан, здійснювати каральні експедиції в села та розстрілювати підозрюваних на місці. Слід відзначити, на той час її члени застосовували свої необмежені повноваження без зайвого ентузіазму: за два місяці на межі 1922–1923 рр. вони приговорили до розстрілу лише 31 зі 130 заарештованих.

Радянська історіографія перетворила епопею затвердження більшовицької влади на історію про переможну ходу «Великого жовтня», яка майже не зустрічала опору на своєму шляху. Підрахунки сучасних дослідників терористичних практик В. Ченцова й Д. Архієрейського доводять геть інше: у 1921 р. в Україні щомісяця в середньому заарештовували 6262 особи, а в 1922 р. — 2662. Стало зростала й чисельність арештів, здійснених ДПУ УСРР. Якщо наприкінці 1923 р. за ДПУ числився 1631 ув’язнений, то за 1924 р. через тюрми пройшли 19 670 осіб. Варто звернути увагу і на категорії, за якими вони були засуджені: 943 — за контрреволюційну діяльність, 749 — за приналежність до антирадянських партій, 4632 — за шпигунство і зраду Батьківщині, 2557 — бандитизм і масовий безлад (до такого належали селянські виступи та робітничі страйки). За таких обставин нейтралізація політичних сил та їхніх осередків, спроможних очолити антибільшовицький рух, стала завданням № 1, і, слід наголосити, абсолютно зрозумілим: у такій багатій на політичні традиції республіці, якою була Україна, вгамувати розбурхане часами революційних змагань суспільство можна було, лише вирвавши з коренем осередки альтернативного політичного думання. Монополія більшовизму в суспільно-політичному полі, власне, була формулою збереження влади Кремля над Україною загалом.

Одним із перших на шляху затвердження політичної монополії стало анархістське підпілля. У контексті ліквідації махновщини боротьба з ним набула ознак погрому. Упередження стосовно анархістів, власне, були небезпідставними — дореволюційна діяльність давала багато підстав для висновків про необхідність їхнього викорінення в Країні Рад. Отож переслідування всіх течій анархістів набуло планомірного характеру, хоча взаємини більшовиків і анархістів на той момент не можна було назвати однозначними: з одного боку, М. Бакуніна й П. Кропоткіна вважали видатними діячами революційного руху, з іншого — ореол мучеництва революціонерів-анархістів початку ХХ ст. не заважав партійно-чекістському тандему проводити лінію дискредитації сучасного анархістського руху.

Від агітаційно-пропагандистських акцій РКП(б)/КП(б)У невдовзі перейшла до відкритої обструкції. 25 листопада 1920 р. ЦК РКП(б) виступило за проведення масштабних арештів в анархістському середовищі, передовсім українського «Набату». У лютому 1921 р. місцеві організації «Набату» були розгромлені, крім того, були заарештовані делегати харківського з’їзду анархістів. У березні 1921 р. арешти серед анархістів відбувалися вже як відповідь на повстання в Кронштадті, а в серпні був упереджений міфічний «заколот набатівців» групи В. Дубіна (В. Криклівіна) в Одесі. Наприкінці 1921 р. про анархізм в Одесі варто було б і забути, якби не приплив свіжих сил із решти постімперських просторів, а також Болгарії, Галичини, Бессарабії та Італії. Закордонні анархісти під тиском політичної реакції на Заході шукали тут політичного притулку. Політичне життя низки анархістських течій у постреволюційній Південній Пальмірі відбувалося доволі жваво, аж поки 1923 р. партійні куратори чекістів не поставили завдання домогтися самоліквідації «непролетарських партій». Цей напрямок роботи відпрацьовували стрімко й доволі успішно. Преса рясніла заявами про вихід із партії та саморозпуск місцевих осередків низки політичних сил: урешті, революціонерам із великим стажем не лишалося іншого шляху після низки прискіпливих «проработок» органами, утримання в бупрах (будинках примусових робіт. — Ред.) та слідчих ізоляторах. До особливо непіддатливих застосовували екстраординарні заходи. Так, у жовтні 1923 р. в Одесі відбувся суд над М. Кальком, якого звинуватили в організації підпільної мережі для повалення влади.

Терпець одеським чекістам увірвався після травневих подій 1924 р. Тоді понад 4 тис. безробітних влаштували «антирадянську» демонстрацію і, розігнавши міліцію, оточили будинок, у якому розмістилася місцева рада. Слідство дійшло висновку, що ініціаторами та організаторами заворушень були анархісти, які користувалися підтримкою не лише в їхньому середовищі, а й серед працівників порту та заводів. Зайвим буде казати, що акція, приурочена до Першотравня, була розцінена як безпосередня загроза владі. 75 анархістів були заарештовані.

Утім, українські анархісти, зокрема одесити, опиралися ще довго. 1924 р. на обліку Одеського губвіділу ДПУ перебувало понад 150 прихильників анархістської ідеології з понад 4 тис. загалом по СРСР. 1925 р. за партійними вказівками чекісти провели масштабну операцію зі зриву Харківського з’їзду набатівців (за ґратами опинилися 70 анархістів). З 1926 р. репресії проти анархістів набули стабільного характеру в контексті оголошеної активізації махновського підпілля. У ході масштабних арештів 1929 р. з України вилучили 102 видних діячів анархістського руху. Рештки підпілля підчистять упродовж 1934 р. у відповідь на вбивство Кірова. Фінальну крапку поставлять упродовж 1937–1938 рр., знищивши переважну більшість колишніх революціонерів фізично.

Після придушення Кронштадтського повстання Україною прокотилася хвиля репресій проти соціалістичних партій, яка підчистила рештки осередків соціал-демократів. У березні 1921 р. за ґратами опинилися 113 зі 175 членів РСДРП, які мешкали в Катеринославській губернії. У березні наступного 1922 р. арешти продовжилися, більшість заарештованих вислали до Туркестану та на Крайню Північ. З цього приводу у відозві Катеринославського комітету РСДРП йшлося: «1 квітня 1922 р. влада вислала на Північ 21 соціал-демократа меншовика, яких упродовж двох тижнів протримали без висунення їм можливих звинувачень, без будь-якої подоби суду, без допитів і слідства, у підвалах губЧК. Як безшумно, тихцем, крадькома було проведено арешти соціал-демократів, так само таємно, без розголосу більшовики здійснили їх вислання з міста. Їхня газетка не знайшла можливим, точніше, в неї забракло хоробрості хоча б сухо, двома рядками повідомити населення найстарших катеринославських робітників соціал-демократів — металістів, дукарів та інших»^[36].

Відозва соціал-демократів, слід зауважити, була абсолютно відірваною від реальності: революційна патетика та гідність були не властиві більшовикам, оскільки вони були не революційними романтиками, а жорсткими практиками. Утримання влади за будь-яку ціну заради втілення в життя комуністичної утопії — таким було їхнє завдання. На цьому шляху вони не гребували жодними методами, вигадливо сполучаючи витончені методики державного впливу й масової ідеологічної обробки з прихованим інструментарієм чекістських структур і т. ін. До розмов про революційну чи державницьку гідність їхня тогочасна практика, власне, не мала жодного стосунку.

Отож, масові арешти в середовищі катеринославських меншовиків, ряди яких на той час налічували понад 70 осіб, продовжилися в листопаді 1922 р. На жовтень 1923 р. загалом по Україні лишилося, за офіційними даними, близько 400 меншовиків, а наприкінці 1923 р. місцеві осередки змушені були заявити про саморозпуск. 1–3 лютого 1924 р. на Всеукраїнському з’їзді соціал-демократів було оголошено про розпуск РСДРП СРСР, замітки відповідного змісту були розтиражовані «Правдою» 3 й 5 лютого.

Частина незгодних і непримиренних вимушено пішла в підпілля. Невеликий меншовицький осередок продовжував існувати на катеринославському заводі ім. Петровського, однак наприкінці липня 1924 р. фактично був розгромлений внаслідок арештів 28 осіб. Поодинокі арешти меншовиків тривали аж до кінця 1920-х рр., особливо пожвавлюючись під час чергових чекістських кампаній. Фінальна крапка в історії меншовизму в Україні була поставлена за часів Великого терору, що знищив як реальних його учасників, так і міфічних.

Не менш наполегливо більшовики викорінювали лівих есерів, із якими до літа 1918 р. складали правлячу коаліцію. Уже з весни 1921 р. у матеріалах ЧК есери фігурують не інакше як контрреволюціонери. У 1923 р. місцеві осередки партії виступали в пресі із заявами про саморозпуск, і хоча кількість прихильників есерівської ідеології вимірювалася десятками осіб, які не виявляли помітної активності, час від часу в їх середовищі відбувалися арешти.

Надважливим завданням для більшовиків було знищення укапістів — Української комуністичної партії, доволі популярної серед українського робітництва. Причини такого ставлення до українських комуністів найбільш вдало сформулював І. Манжелій — секретар Катеринославського губкому УКП, заарештований у січні 1923 р. У зверненні до прокурора він писав: «Справа, очевидно, іде до того, аби, передавши мене до суду, позбавити виборчого права до рад^[37]… Мене не дивує становище комуністів у Німеччині, Франції, особливо в Італії, де панує реакція, фашизм, але мене дивує становище комуністів там, де влада належить працюючим»^[38].

Однією з найчисельніших організацій укапістів була катеринославська (близько 150 членів у вересні 1924 р.), що не лише здійснювала дієву агітацію серед робітників, намагалася провести своїх представників до рад, а й організувала колону в тисячу демонстрантів на першотравневих заходах у Катеринославі. Остання була сприйнята як політичний демарш. У результаті ДПУ заарештувало секретаря губкому УКП Дідича та ще кількох провідних укапістів. Згодом вони були звільнені, однак зобов’язані виїхати в розпорядження ДПУ УСРР до Харкова. Публічний процес, яким спочатку чекісти лякали укапістів і на якому врешті ті самі наполягали, не відбувся. Рішення про його недоцільність 30 липня 1924 р. ухвалило політбюро ЦК КП(б)У. Натомість ДПУ отримало вказівку вивезти опонентів більшовизму за межі України, що й було зроблено. Бранців спочатку доставили до Москви, а звідти — до тюменської в’язниці.

Усю осінь 1924 р. на Катеринославщині тривали переслідування членів партії: їх змушували давати підписки про нерозповсюдження друкованих матеріалів, передавати їх на цензурування ДПУ, публікувати заяви в пресі про вихід із партійних лав. Долю кількох десятків партійців вирішив Комінтерн, що оголосив про розпуск УКП як дрібнобуржуазної націоналістичної партії. Після цього підступного рішення колишніх соратників укапісти потрапили в списки контрреволюціонерів.

1925 р. став часом вирішальних успіхів партії більшовиків в опануванні політичним простором УСРР. Унаслідок примусової самоліквідації УКП український комуністичний рух ВКП(б) поглинув як політично, так і кадрово (як це було, скажімо, з Андрієм Річицьким, Олексієм Яворським, Борисом Антоненко-Давидовичем та ін.). Однопорядкові процеси розгорталися в решті соціалістичних партій та позапартійних рухів. Якщо на початку 1920-х рр. заборонна діяльність спрямовувалася на боротьбу з націоналістичною та контрреволюційною небезпекою, то на середину 1920-х рр. чітко окреслилася лінія на винищення усіх попутників та соціально близьких партій за принципом виключення «ідеологічн[ої] шкоди, що привноситься... партією в уми... робітників»^[39].

У 1927 р. рештки укапістів Катеринославщини були репресовані згідно з матеріалами «Керівного бюро УКП», якому інкримінували підготовку антирадянського збройного повстання, терористичних і диверсійних актів та, найстрашніше, унезалежнення України.

Не менш актуальною в Україні була ідея опанування свідомістю етнічних меншин. З перших років існування більшовицький режим характеризувала невідповідність проголошуваних гасел і чинних заходів щодо регулювання суспільно-політичної ситуації. Усупереч конституційним заявам про всебічну підтримку громадських організацій трудящого люду, влада здійснювала політику жорсткого контролю за створенням та діяльністю громадських організацій, керуючись принципом монополізації політичного життя й думання більшовицькою партією. Передусім це стосувалося національних партій та рухів, які кваліфікувалися не інакше як націоналістичні.

Єдиною меншиною, що характеризувалася високим рівнем суспільно-політичної активності та мала численні партії й суспільні організації, була єврейська. Найвищої активності діяльність сіоністських партій набула напередодні створення Центральної комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК. У переддень запланованого, але не скликаного з політичних міркувань Всеукраїнського з’їзду національних меншин^[40] ЦК Сіоністсько-соціалістичної партії 10-тисячним накладом випустила відозву, у якій вичерпно виклала власне бачення причин загострення єврейського питання та шляхів його вирішення. Основні претензії сіоністів-соціалістів до більшовицького уряду виглядали наступним чином: «Єврейські трудящі розгромлені економічно... Єврейські трудящі розгромлені духовно. Кількість єврейських шкіл є мізерною, і вони ведуть нужденне життя... Зростає покоління неуків і дикунів... Єврейство розгромлене політично...»^[41] «Антирадянська» діяльність партії виявилася в наступних підбурливих закликах: «Вимагайте трудової національно-персональної автономії євр[ейських] трудящих. Вимагайте трудових єврейських рад, вільно обраних. Вимагайте створення еміграційних та переселенських інституцій. Вимагайте створення єврейських секцій при профспілках. Вимагайте зрівняння кустарів та ремісників-одинаків у правах з членами профспілок. Вимагайте будівництва євр[ейської] трудової кооперації... Вимагайте розкріпачення євр[ейської] кооперації від ярма євсекцій. Вимагайте кошти для національної трудової радянської школи»^[42]. Відозву, що розповсюджувалася в громадських місцях, розсилали поштою, вона досить боляче дошкуляла органам НКВС, оскільки за своєю спрямованістю була явно антибільшовицькою і водночас прорадянською.

На середину 1925 р. сіоністські організації залишалися єдиними, що діяли в підпіллі, національними за змістом «організованими угрупованнями» на теренах УСРР^[43]. Найбільш активними були політичні виступи молодіжних організацій, які скликали нелегальні конференції та наради, розповсюджували в громадських місцях летючки, час від часу влаштовували бійки з комсомольцями, зривали комсомольські збори, погрожували терористичними актами (м. Сновськ Чернігівської округи)^[44], випускали відозви із закликами до боротьби проти комсомолу та компартії тощо.

У 1925 р., згідно з відомостями ДПУ, в Одеській губернії було понад 2,5 тис. молодих сіоністів, на Поділлі — 5 тис., на Київщині — 2 тис., на Волині — 1,5 тис. Загалом членами сіоністських організацій в Україні були 25–30 тис. євреїв до 23 років. За висновками сучасних дослідників, вони були кількісно та якісно сильнішими за комсомольські організації. Доволі міцні позиції в середовищі єврейської молоді посідала Сіоністська соціалістична спілка молоді (ЦСЮФ), яка діяла впродовж 1921 — кінця 1920-х рр.

Другою за впливовістю силою в молодіжному сіоністському русі була «Організація сіоністської молоді» (ОСМ), яка фактично керувала напівлегальним товариством «Маккабі». 1924 р. відбулося об’єднання ОСМ зі студентськими сіоністськими організаціями «Гістартуд» та «Геховер», організацією єврейських скаутів «Гашомер-Гацоїр» і гуртком «Кидимо», внаслідок якого була створена «Єдина всеросійська організація сіоністської молоді» (ЄВОСМ). Нищівні репресії проти організації відбулися 1926 р., тоді ж внаслідок арешту 681 члена розпочався її занепад. Остаточно була розгромлена 1934 р.^[45]

Сіоністські осередки існували повсюдно, де мешкали євреї. В Україні був свій ЦК, Київський та Одеський областкоми, губернські, окружні комітети. Районні інструктори курували діяльність місцевих осередків раз на 2–3 тижні, окружні — раз на місяць, ЦК — раз на 3 місяці. Напівлегальна робота молодих сіоністів була досить різнобічною і плідною: організація безкоштовних обідів, роздача допомоги, створення мережі сільськогосподарських колективів, виробничих артілей і майстерень, субсидування груп емігрантів до Палестини, виступи, демонстрації, спроби отримати доступ до масової трибуни, розповсюдження листівок, конспіративна виховна робота (збори, бесіди, доповіді). За висновками різних радянсько-партійних інстанцій, на середину 1920-х рр. сіонізм являв собою масовий рух єврейської молоді.

Знаючи про це, аж до початку суцільної колективізації компартійна влада продовжувала загравати з «єврейською вулицею», аби не припустити реінкарнації сіонізму і перетворення його на масовий народний рух. Тому стосунки влади та мешканців єврейських містечок вибудовувалися доволі химерно, найбільш непередбачуваного характеру вони набували на час підготовки і проведення виборчих кампаній. Саме під час виборчих кампаній розгорталася справжня війна більшовиків за єврейські маси, війна з потужним супротивником. Його офіційно не існувало, але він посідав чільне місце в суспільно-політичному житті містечка й безроздільно заволодів думками і сподіваннями найбільш політично активної частини його мешканців. Ішлося знов-таки про сіоністів.

Сіоністський рух перебував під невсипущим наглядом ЦКНМ та ДПУ УСРР. За рахунок відповідного листування з місцями були сформовані кілька справ фонду ЦКНМ, що за радянських часів зберігалися під грифом «Таємно»^[46]. У результаті аналізу стану справ у єврейських містечках було зроблено невтішні висновки: радянська і культмасова робота відсутні, це зміцнює позиції сіонізму навіть у середовищі партійців. Виявлену у містечку Янівка сіоністську групу очолював Тубеншлаг — «удаваний комуніст, що співчуває усім заходам партії. Торговець, бере участь у драмгуртках, намагається бути громадським працівником»^[47] (в оригіналі — «общественником»). Залишаючи поза увагою розмиту самоідентифікацію подібних до нього громадських діячів (для них тогочасна влада винайшла доволі промовистий термін — «примазавшиеся»), ЦКНМ, спираючись на рекомендації євсекції, розіслала на місця список рекомендацій стосовно протистояння сіонізму. Серед них традиційно називали: висування на агітаційно-масову роботу місцевих кадрів, які володіли мовою громади; термінове створення єврейських хат-читалень, кутків та сельбудів, лікбезів та драмгуртків при останніх, які, своєю чергою, повинні були запровадити практику «масових вечорів євреїв-трудящих», де роз’яснювали б несвідомій містечковій масі завдання партії та КСМ про роботу серед мас, шкідливість клерикалізму та сіонізму, популяризували ревкомпрес, а також пільги, що надавала влада кустарям, учням євртрудшкіл та членам піонерського руху^[48].

У звітній доповіді за 1925–1926 рр. Могилів-Подільське нацменбюро відзначало: «Під час виборів сіоністи мали повні права. Серед трудового населення жодним авторитетом не користувалися, всі їхні спроби проводити своїх кандидатів до ради для того, аби підірвати її роботу зсередини, скінчилися нічим. Ніхто з цієї антирадянської організації не потрапив до складу містечкових рад». Додамо: і не міг потрапити. Виборча практика була відпрацьована таким чином, аби ради були не тільки монопартійними, але й одностайними у своїй думці. Про те, яким чином цього добивалися, читаємо в цій самій доповіді: «В одному пункті нашого міста в м. Чернівцях сіоністам вдалося домогтися касації виборів до євсільрад, спираючись на декласовану частину містечкового населення (самогонників, крамарів, орендарів вітряків, підрядників, посередників тощо, що випадково потрапили до списку виборців), але ця спроба скінчилася крахом. На вторинних зборах переважною більшістю голосів виборців увесь попередній склад ради обирається знову»^[49]. Аналогічна практика з успіхом застосовувалася більшовиками в усіх без винятку нацменгромадах.

Невибаглива «механіка» керування виборчим процесом відображена у звіті євінструктора Шейєрівського райвиконкому: «За кілька тижнів до нашого приїзду [йдеться про комісію окружного ВК] відбулися збори містечкових виборців, на яких мала бути обрана Рада. Вибори, проте, не відбулися, оскільки були зірвані купкою крикунів, що намагалися провести до Ради небажану кандидатуру (про яку йтиметься далі) — певного Ермуса. Дійшло до того, що коли представники Райвиконкому всіляко наполягали на відводі кандидатури Ермуса, незадоволені елементи залишили приміщення і за ними вийшло багато виборців, довелося тоді збори закрити»^[50]. За такої ситуації вибори довелося відкласти. До проведення чергових зборів райком підготувався краще: були відряджені два єврейські працівники, окрпартком «намітив» товариша на посаду голови Шаргородської містечкової ради, робота останньої для популяризації дій влади терміново мала бути переведена на єврейську мову, водночас розгорталося слідство навколо скандального попереднього керівництва ради, що дискредитувало себе пиятикою і свавіллям.

Колоритна характеристика згадуваного в документі «громадянина Ермуса» багато прояснює у тогочасних відносинах влади і єврейської громади Шаргорода. Її ми наводимо дослівно: «Сам він робітник-жестянщик; з малих років працював переважно на заводі. Під час громадянської війни створював загони, пізніше був у Червоній армії, був тяжко поранений і тепер носить протезу. Певний час був членом Партії, але автоматично вибув з її лав. Працював потім в органах ЧК, Особвідділу, потрапив у полон до бандитів, був засуджений до розстрілу, втік і, нарешті, в 21–22 році знову повертається на завод. Парубок цей достатньо активний, розумний, але шахраюватий, не проти зробити при вдалому випадку кар’єру і разом із тим ласий до наживи. І ось, працюючи на заводі, він задається метою боротися із усілякими хворобливими явищами, одночасно із тим випинаючи всюди свою особу, використовуючи все на свою користь. Стає він і сексотом ДПУ, і тут він дає волю своїм планам, втручаючись у всі справи на заводі, виявляючи разом із тим неприпустимі явища: наприклад, пиятику на заводі, крадіжки і т. п. Він переносить свою роботу у містечко. Він виступає відкрито на всіх зборах, засіданнях, критикує і картає всіх і вся. Це декому невигідно і особливо з адміністрації заводу, як попередньому Мацюку, так і нинішньому Черкасову… Треба сказати, що Ермус у цей час встигає обрости господарством, заводить корови, перепродає їх, після того, як відгодовує, і взагалі не проти спекулювати чим попало. Певний час він збирався до Харкова, за його словами, зробити собі протезу. Але, як стверджують, він мав доручення від місцевих торговців, за що і отримав пару сотень рублів, — клопотатися перед Центром про залишення Шаргорода поселенням селищного типу. Він робкорствує і зокрема надсилає кореспонденцію до Профес. журналу Цукровиків, де пише про ненормальні явища на заводі. Його «активність» у справі боротьби із хворобливими явищами викликає кампанію проти нього і він, Ермус, кілька разів арештовується і кожен раз випускається. Під час одного арешту з’явився у п’яному вигляді Самсусенко [заступник голови РВК. — Авт.] і так побив його, Ермуса, дружину, що у неї відкрилася кровотеча.

В результаті робітники заводу на зборах вирішують виключити його із Спілки [профспілки]. Виселяється він із квартири і нині живе в містечку, займається своїм ремеслом, як жестянщик. Треба сказати, що він і тепер доволі активний, не пропускає жодних зборів, аби не виступити на містечкових зборах кустарів усього містечка, у нашій присутності він обирається до Президії. Тепер за ним мається справа по ст. ст. 83 і 86 Крим. код. На тій підставі, що він перебуває під слідством, працівники РВК намагалися відвести його кандидатуру зі списку до містечкової Ради, але, як було сказано вище, через його кандидатуру піднялася ціла буча і в результаті збори були зірвані»^[51].

На жаль, ми не маємо можливості простежити подальшу долю цієї колоритної постаті. Утім, нескладно помітити, що етапи бурхливої біографії Ермуса були типовими для більшості радянсько-партійних функціонерів: участь у повстанському русі, героїчне минуле, співробітництво з ДПУ. Єдине, що не сполучалося з вимогами партійного статуту, — прагнення особистої вигоди. Однак джерела свідчать, що останнє було міцно вкорінене в управлінське середовище. Не воно, а екстравагантні вихватки містечкового активіста відіграли вирішальну роль у завершенні його радянської кар’єри на самому початку.

Слід зауважити, що влада була цілком свідома щодо ролі особистісного фактору у вибудовуванні власних взаємин із громадами. Саме тому від початку коренізації кадрова політика була поставлена на належну висоту. Навіть секретарі сільрад проходили через щільне сито перевірок на благонадійність. Жодна випадкова особа не мала шансів потрапити на найменшу радянську посаду. Відмінність епохи коренізації полягала в тім, що влада пильно слідкувала, аби національність управлінця відповідала етнічності місцевої громади і намагалася при його проведенні на посаду уникати відкритого конфлікту із виборцями.

Циркуляр ЦКНМ від 11 січня 1926 р., підкреслюючи важливість фігури секретаря в життєдіяльності національних сільрад, відзначав, що їхні кандидатури треба готувати завчасно, оскільки бажано затвердити практику обрання, а не призначення секретарів. Це, однак, не означало, що секретарем сільради міг стати місцевий мешканець, висуванець громади. Це означало, що, просуваючи перевірені кадри, влада намагалася водночас створити ілюзію того, що населення бере безпосередню участь у формуванні місцевого керівного ядра. «Якщо кандидат у секретарі рад намічається Вами не з місцевих жителів, то бажано за певний час до виборів направити його в населений пункт для того, щоби він ознайомився з умовами того пункту, де йому доведеться працювати, і для того, щоби населення могло б ознайомитися із ним і обрати його до ради»^[52].

Наступ на сіоністське підпілля набув масового вигляду наприкінці 1925 р. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія відбувалася під гаслом «Окрім радянського ладу, окрім ленінської національної політики компартії, нема в світі вирішення національного питання як для всіх народів, так і для євреїв»^[53]. Восени 1926 р. відбулися масові арешти сіоністського молодіжного активу, які дезорганізували роботу підпілля.

Аналізуючи ідеологічні розбіжності соціалістів-сіоністів і ВКП(б)/КП(б)У в особі євсекцій, слід зауважити, що сутність конфлікту поміж ними полягала в докорінних розбіжностях бачення перспектив і змісту соціалістичного будівництва як такого і місця в ньому єврейської меншини зокрема. ВКП(б) відстоювала шлях побудови соціалізму, позбавленого етнічних ознак, на принципах інтернаціонального єднання. Ідею створення єврейської державності було названо «утопічною палестинізацією»^[54]. ЄКРП зі свого боку наголошувала на «...безнадійності будь-яких територіалістичних перспектив у СРСР, тобто можливості штучного створення єврейської більшості з нормальною класовою структурою і національним господарством в межах союзних республік»^[55]. Фактично йшлося про одночасне й небезпечне зіткнення в суспільно-політичному житті УСРР та СРСР не лише трьох політичних, а й державницьких концепцій: радянської (тобто більшовицької), української та сіоністської. Радянська нав’язувала позанаціональну класову державність, побудовану на принципах формальної рівності етнічних складових. Українська концепція виходила з необхідності національного відродження українства шляхом перетворення його на державну націю, створення української національної держави з одночасним забезпеченням прав національних меншин. Прагнення української державності, кваліфіковане більшовиками як «петлюрівщина», вини цілком слушно розглядали як основну небезпеку територіальній і державній цілісності СРСР, і воно стало політичною віссю, навколо якої обертався весь комплекс складних і суперечливих взаємин між союзним та українським урядами протягом міжвоєнного періоду. Не менш небезпечною, як видно з політичної практики 1920-х рр., більшовики вважали сіоністську доктрину, яка ставила мету відродження єврейської держави в кордонах історичної батьківщини.

Слід визнати, такий вибухонебезпечний політичний «коктейль» в УСРР мав потужний руйнівний потенціал і дійсно становив загрозу для більшовиків. Важливим був також факт постійних зв’язків сіоністів із закордонням, звідки вони отримували альтернативні оцінки як становища євреїв у світі, так і діяльності радянського уряду стосовно вирішення єврейського питання.

Зваживши гостроту проблеми, радянський уряд розіграв козирну карту в політичній боротьбі з сіонізмом. Нею стала програма єврейської сільськогосподарської колонізації, створення єврейських національних районів в УСРР та Криму, а також автономної республіки в Біробіджані. Ця складова внутрішньої політики більшовиків разом із подальшим переслідуванням сіонізму вибила реальне соціально-економічне підґрунтя з-під його ніг і забезпечила досить швидкий спад політичної впливовості та активності сіоністів в УСРР та СРСР.

Розправившись із опонентами зі споріднених за політичними орієнтаціями партій, більшовики взялися до чистки своїх рядів. Напередодні вирішального комуністичного штурму це диктувалося міркуваннями тактичного й стратегічного порядку. На цьому етапі не лишалося місця на внутрішньопартійні дискусії й боротьбу навколо шляхів та інструментів досягнення мети.

Практика відносної лібералізації виборчої кампанії 1925–1926 рр., яка супроводжувала відповідну лібералізацію селянської та податкової політики, що мала на меті нагромадження селянських ресурсів напередодні індустріалізації, привела кремлівський провід до невтішних висновків. Багатонаціональне село УСРР сприйняло послаблення 1925–1926 рр. як довгоочікуваний поворот влади обличчям до селянства та його потреб. Зменшення частки позбавленців навело селян на думку про запровадження в скорому майбутньому загального виборчого права без обмежень. Перші здобутки коренізації вкупі з соціально-економічною лібералізацією викликали сплеск політичної активності села. Частка середняків у сільрадах у цей час виявилася чи не найвищою за всю історію непу. Спостерігалися активізація критики діяльності попередніх складів сільрад, висування альтернативних списків. Серед вимог селянства на перевиборних зборах називали прискорення землеустрою, пом’якшення загальної селянської політики, доступ до кредитування, зменшення податкового тиску, покращення медичного та ветеринарного обслуговування, відбудову шкільної мережі. Значно рідше селянство висловлювалося за повернення конфіскованих реманенту, худоби, майна, громадських земель. Отож, стимулом політичної активності селян у цей час були господарські та побутові негаразди селянського класу як такого. Більш напруженими були виборчі кампанії в місцях розселення колишніх колоністів, які претендували на повернення втрачених за часів аграрної революції земельних ділянок. Утім, завдяки виділенню національних адміністративно-територіальних одиниць ці суперечності досить скоро вдалося послабити. У середині 1920-х рр. політичною платформою всіх етнічних груп селянства був загальний селянський демократизм, який партійні документи кваліфікували як «плебейський».

Якщо лібералізація 1925–1926 рр. у середовищі селянства викликала виборчий ентузіазм, то реакція з боку влади була іншою. Проаналізувавши основні соціально-економічні показники розвитку країни та соціальний склад органів місцевої влади, вона дійшла цілком логічного висновку про загрозу «диктатурі пролетаріату» з боку приватного виробничого сектору й неможливості забезпечити більшовицьку більшість у сільрадах парламентськими методами. Небезпека «виродження» диктатури у демократичне суспільство була очевидною і за умови збереження окресленого соціально-економічного та політичного курсу могла відбутися протягом найближчих років. Збереження надбань комуністичної революції було можливим лише за чіткого дотримання розробленої В. Леніним концепції соціально-економічного та політичного розвитку країни перехідного типу. Сутність її, як відомо, полягала в одержавленні стратегічних засобів виробництва, зростанні кооперативного сектору, обмеженні політичних прав опозиції та однопартійній політичній системі. Повернення до ленінських засад організації суспільно-політичного життя відбулося вже 1927 р. разом із черговим ужорсткішанням виборчого законодавства.

Протягом 1927–1928 рр. загальне радянське та виборче законодавство були доопрацьовані відповідно до потреб зміцнення економічних і політичних позицій більшовизму. Цій меті були підпорядковані відповідні зміни в положеннях про сільські ради, районні виконкоми та районні з’їзди рад (1927 р.), ЦКНМ та її місцеві органи (1928 р.), врешті — Конституції УСРР 1929 р.

Паралельно чекісти активізували відпрацювання націоналістичного підпілля. Дивним чином «підпільні петлюрівські» гнізда з’являлися наче гриби після дощу. Однією з таких була націоналістична організація на заводі ім. Дзержинського (м. Кам’янське), яку було розкрито завдяки повідомленню місцевого комсомольця. За матеріалами агентурної справи з промовистою назвою «Домна», в ній перебувало понад 270 осіб. Ані програмні документи організації, яка нібито прагла зробити Україну незалежною, хоч і робітничо-селянською, ані матеріали слідства не давали насправді жодних серйозних підстав для далекосяжних репресій. Тому зі 107 заарештованих лише 13 було вислано за межі республіки. Однак пошуки націоналістичного підпілля в республіці не припинялися.

Не менш завзято розгорталася кампанія подолання внутрішньопартійних розколів. Власне, партія перетворювалася на замкнену надцентралізовану корпорацію з жорсткою вертикальною ієрархією, яка не передбачала будь-яких дискусій. Потужний кулак, керований колективним розумом та волею, спроможний виконувати будь-які завдання будь-якою ціною — такою була мета чистки партійних лав напередодні вирішального комуністичного штурму. Першою мішенню кампанії стали прибічники Троцького та Зінов’єва, які були вичищені з партії, а невдовзі потрапили на спеціальний облік ДПУ. Лише в Дніпропетровському окружному відділі ДПУ в 1927 р. перебували на обліку як «опозиціонери» 1683 особи. Після XV партз’їзду, який у грудні 1927 р. виключив із лав партії 75 провідних діячів троцькістсько-зінов’євського блоку та 23 прибічників так званої «платформи 15-ти», ефект доміно спрацював на регіональному рівні: виключення з партії набули масового характеру.

Послідовники Троцького здалися не одразу, спочатку вони ще намагалися протидіяти встановленню сталінської диктатури, здавалося б, добре відпрацьованими до революції методами революційного підпілля. Так, скажімо, професійно до справи його розбудови підійшли опозиціонери в Дніпропетровську, колишньому Катеринославі. Навесні 1928 р. тут відновилася діяльність опозиційного центру, до якого увійшли М. Лговий, А. Шустер, С. Раппопорт, О. Зусь та Ю. Портнов. Місто було поділене на 4 райони, опозиціонери активно діяли на робітничих зібраннях та заводських конференціях, пропонуючи гасла «роздержавлення» профспілок, вирішення житлової проблеми, тиску на адміністрацію підприємств тощо. Утім, ефективні в умовах царської Росії методи виявилися безсилими перед створеною більшовиками системою стеження й нагляду. Чекісти добре знали про кожен крок опозиціонерів.

Масові арешти в їхньому середовищі відбулися у 20-х числах квітня. У позасудовому порядку найбільш діяльних активістів дніпропетровської опозиції розкидали по теренах СРСР: С. Лугового та П. Каменського — на Сибір, О. Зуся та А. Шустера — на Урал, С. Раппопорта — до Казахстану. Рештки троцькістського підпілля перейшли в режим жорсткої конспіративності, керівники районних осередків мали дублерів на випадок арешту. Арештів не довелося чекати довго, вони відбувалися в липні, жовтні й листопаді 1928 р. На початок 1929 р. лінія партії на ліквідацію троцькістської опозиції була оформлена під ідеологічну вивіску «розгрому контрреволюції в партії», який набув форми тотального погрому, що одночасно відбувся на всіх просторах СРСР і підрізав під корінь основи самостійного мислення на всіх її рівнях: від ЦК до робітничих і сільських осередків. На зміну вибірковим арештам, звільненню з роботи, примушуванню до відмови від опозиційної діяльності ДПУ перейшло до формату масових антитроцькістських операцій. Перша з них відбулася в Україні наприкінці січня 1929 р., а згодом вони продовжилися в березні й травні. Після розколу наприкінці 1929 р. опозиція припинила свою діяльність. Чистки в партійному середовищі довершили справу.

Віддаючи належне «красі» антитроцькістської спецоперації в Україні, слід відзначити, що вона була генеральною репетицією того «капкану», в який республіканська парторганізація потрапила в контексті «вирішального комуністичного штурму», суцільної колективізації та Голодомору. 1932–1933 рр. стали своєрідним лакмусовим папірцем, який унаочнив очевидне перетворення більшовицької партії на небачену в історії корпорацію політичного нищення. Після того як на липневій Всеукраїнській партконференції 1932 р. завдяки тиску В. Молотова та Л. Кагановича Україна взяла на себе смертельні плани хлібозаготівель, стало зрозуміло, що думка республіканської партійної організації, включаючи такі потужні фігури, якими були на той час М. Скрипник, Г. Петровський та В. Чубар, у Кремлі всерйоз нікого не цікавить. Їхні завуальовані зауваження про надсильність хлібозаготівельного плану сталінські емісари одразу охарактеризували як «антибільшовицькі намагання», і сперечатися з ними ніхто не наважився. Прийнявши настанови Кремля до безумовного виконання, український партійний олімп продемонстрував свою дійсну готовність служити народу.

Однак далеко не всі партійці, передусім низової ланки, виявилися готовими до такого повороту подій. Чимало з них, приваблених гаслами рівності й братерства, були шоковані практикою чергового комуністичного штурму, активно виступали проти розкуркулення («не буду грабувати людей») та надсильних хлібозаготівель. Серед таких був заворг Носівського райкому КП(б)У Яременко, відправлений 1933 р. уповноваженим у с. Лихачів. Тут він, побачивши становище селянства, відмовився проводити хлібозаготівлю й експропріювати «твердоздавців». Бюро райкому двічі попереджало Яременка. На знак протесту проти політики партії він вийшов із її лав. За поширення думок про те, що в політбюро ЦК ВКП(б) засіли контрреволюціонери, всі чесні люди (Риков, Бухарін) вийшли з ЦК, тож чесні комуністи також мають вийти з партії й припинити виконувати хлібозаготівлі, Яременко отримав 8-річний тюремний строк. За «зрив хлібозаготівлі» були виключені з партії та заарештовані й члени Носівського райкому — культпроп Басов і голова районної профспілки Костюченко^[56].

Партією загалом, і генеральним секретарем ЦК КП(б)У Станіславом Косіором зокрема, думки низового партактиву про відсутність хліба були кваліфіковані як «опортунізм» і «потрапляння під вплив куркуля». Перспектива у таких комуністів була одна — виключення з партії. Більше того, у міру підвищення хлібозаготівельних планів для України та наростання господарської руїни ставлення до хлібозаготівель перетворилося чи не на основний тест на вірність партії. Сталін і Молотов відкрито заявляли, що «саботажники з партквитком у кишені» і є найбільшими ворогами партії, робітничого класу і колгоспного селянства. До них пропонувалося застосовувати найсуворіші репресії — довготривале ув’язнення в таборах та розстріл^[57].

Упродовж перших ударів «комуністичного наступу» на селах і в райкомах відбувалася справжнісінька кадрова чехарда: секретарів партійних осередків міняли кілька разів на рік, щоразу як вони виявлялися не спроможними виконати чергову «акцію» чи «кампанію». Для відстежування настроїв місцевих управлінців були розіслані спеціальні форми, в яких фігурували такі пункти: «відмова від прийняття планів хлібозаготівлі», «тенденції до звільнення з роботи», «відмова від виконання хлібозаготівлі», «опортуністичні настрої», «тенденції до виходу з партії», «протидія хлібозаготівлі», згодом до них додалися «пияцтво та зв’язок з куркульством».

Така практика стала універсальною по всьому СРСР. Повсякденність села розчавлювалася, слоїлася, деформувалася під ударами колективізації. Такого масованого пресування село не знало. Це був удар такої руйнівної сили, що завів історико-культурний феномен під назвою «село» в стан тотального ментального шоку. У епіцентрі більшовицьких перетворень опинилися селянські партробітники та сільський актив, за якими пильно наглядали відряджені на село городяни (25-тисячники) та співробітники ДПУ. Умілими діями республіканського проводу вони були зачинені в рамках такого собі шоу «Під склом». Попри бажання зробити найпростіший висновок, що то були безчесні виродки, слід пам’ятати, що останні, як правило, були плоть від плоті власної етнічної громади. Ментально й ідейно вони були не спроможні протистояти більшовицькій доктрині. Влада ж за допомогою каральних органів, адміністративного тиску, залякувань та агресивної більшовицької пропаганди спромоглася цілковито підкорити їхню незрілу волю. З початку 1931 р. життя сільських парторганізацій перетворилося на справжнє пекло: вони повинні були завершити суцільну колективізацію й забезпечити безперебійне надходження хліба до держфондів. Штрафників очікували догани, звільнення, передача матеріалів до слідчих органів та суду^[58].

На війні як на війні — тут були свої герої, свої дезертири. Утеча відряджених на село партробітників та 25-тисячників була справою звичайною — далеко не всі з них виявилися спроможними безоглядно втілювати лінію партії. Такими був і дехто тт. Алєксьохін та Мірошниченко, 25-тисячники Старобешівського району. Перший, не знявшись з обліку, залишив район і перейшов на «відповідальну» роботу в Красногорівці, другий зник у невідомому напрямку. Засідання бюро Старобешівського РПК 10 січня 1931 р. ухвалило «за невыполнение постановления бюро РПК о работе на селе и дезертирство тов. Мирошниченко из партии исключить, о чем опубликовать в местной и центральной печати», Алєксьохіна — відрядити на попередню (!) роботу^[59].

Тим часом прийдешні партійці використовували будь-який привід для того, аби виїхати з села — епіцентру нечуваної катастрофи. Відряджений ЦК до Сартанського району Берлін залишив свій пост після того, як господар квартири (Тодуров) виселив його за допомогою міліції. Бюро Сартанського РПК відзначило «нетактичный (!) поступок» Тодурова й запропонувало дезертиру «терміново з’явитися на роботу до району». Водночас бюро заслухало й подання про звільнення з роботи Коровяківського, Бессарабова й Піча, що були залишені без постачання. Відзначивши масовість залишення партійцями доручених їм партією «постів», РПК ухвалив «проробити» питання на найближчих партійних зборах і «невідкладно викорінити»^[60] неприпустиме становище в парторганізації.

У директиві від 20 жовтня 1931 р. С. Косіор вимагав від партійних осередків «розкрити й розвінчати опортуністів, куркульські елементи, які ведуть роботу проти хлібозаготівлі»^[61]. Улітку 1933 р. лише на Чернігівщині за «опортуністичні» настрої з партії було виключено 16 відповідальних районних працівників, 18 уповноважених райкомів КП(б)У, 22 голів і членів сільрад, 12 секретарів партосередків, 43 голів і членів правління колгоспів, 27 представників сільського активу, 5 відповідальних районних працівників, 7 уповноважених райкомів, 15 голів і членів сільрад, 11 секретарів осередків, 31 голову та членів правлінь колгоспів, 17 сільських активістів були засуджені^[62]. Справу зміцнення партійних рядів увінчала партчистка, ініційована в розпал Голодомору — 12 січня 1933 р. Упродовж 1933 р. українська парторганізація виключила зі своїх лав понад 100 тис. членів (за іншими відомостями — близько 200 тис.). 48 % із них становили неофіти — покликані впродовж колективізаційного набору 1931–1932 рр. Їм на зміну з міст були надіслані робітники, які склали понад 90 % сільського управлінського апарату^[63].

11 серпня 1932 р. Сталін роздратовано писав Л. Кагановичу: «Погано за партійною лінією. <…> у двох областях України (здається, у Київській і Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівлі, визнавши його нереальним. У інших райкомах стоїть справа, як стверджують, не краще. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент»^[64]. Роздратування генсека цілком компенсувалося безапеляційним завданням — «перетворити Україну в щонайкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на дійсно взірцеву республіку»^[65].

Із 19 листопада 1932 р. ДПУ УСРР розпочало масову репресивну спецоперацію. Упродовж 1 листопада — 20 грудня 1932 р. у республіці заарештували 862 партійці. Серед них були й парткерівники Оріхівського району Дніпропетровської області, які радили сільським організаціям і колгоспам не виконувати хлібозаготівлі. За особистим розпорядженням Сталіна вони були заарештовані. 25 грудня 1932 р. відбулася нарада активу Оріхівського району, на якій, зважаючи на виховний потенціал справи, з промовою виступив сам М. Скрипник. Зібрання публічно прокляло колишніх районних керівників, зажадало суворої кари «зграї куркульських агентів» і зобов’язалося повністю виконати хлібозаготівельний план^[66].

За часів Голодомору вираз, яким у брежнєвські часи були прикрашені всі радянські міста — «Партія — ум, честь і совість нашої епохи» — набув зловісного змісту. Під тиском вирішального комуністичного штурму стогнало, вмирало, мутувало не лише українське село. Здійснюючи його нелюдськими методами, змінювалася і сама партія. Доводячи селян до стану озвірілої дикості, тупцюючи на останньому розчавленому горнятку квасолі, ганьблячи вагітних і породіль, викидаючи багатодітні родини в ярки та на Сибір, сільські партактивісти, районні уповноважені та уповноважені уряду (так називали надісланих із Харкова урядовців) самі втрачали людські ознаки. Мало хто з них насправді не усвідомлював, що завести в комуністичний рай людей, які однією ногою стоять у могилі, не можна. Величезна маса комуністів бачила страждання села, особисто відчувала трупний сморід і дивилася в очі осиротілим дітям, що вмирали. І попри це — йшла далі шукати приховані хлібні ями, забирати в опухлих від голоду те останнє, що могло вберегти їхнє життя. Створюючи закриті сільські розподільники, тоді як села, занесені на «чорну дошку», вмирали, відрізані від світу, партія стала на шлях перетворення на політичну потвору. Усе глибшим ставав вододіл між рядовими комуністами (так званими «партійними клячами»), які голодували разом із народом, та партійною номенклатурою, яка навіть за часів масової смертності, що обчислювалася мільйонами осіб, не відмовляла собі ні в чому.

Голодомор став часом, коли партноменклатура вповні сформувалася як клас нових господарів радянської держави. Вона мала все — доступ до спецрозподільників і спемагазинів, іноземних товарів, делікатесів, службових квартир і дач, шикарного відпочинку. Але за це вона мала самовіддано виконувати всі розпорядження Кремля без вагань і сумнівів.

Невдовзі, однак, і для партійної номенклатури настали чорні часи: як не виконував український партійний провід лінію Сталіна на селі, врешті і він впав у немилість. 2 червня 1932 р. Сталін надіслав Л. Кагановичу та В. Молотову листа зі словами, що віщували близькі зміни на вищих щаблях українського керівництва: «Зверніть якнайсерйознішу увагу на Україну. Чубар своєю розкладеністю та опортуністичним нутром і Косіор своєю гнилою дипломатією (щодо ЦК ВКП) і злочинно-легковажним ставленням до справи — занапастять до решти Україну. Керувати нинішньою Україною не до снаги цим товаришам»^[67]. 24 січня 1933 р. було ухвалено постанову ЦК ВКП(б), якою українську парторганізацію суворо засуджували за те, що не виконала плану хлібозаготівель. Це означало невідповідність вищих посадових осіб республіки тим посадам, що вони обіймали. Укотре в українській історії до Харкова прибув представницький партійний десант, який мав кадрово зміцнити як ЦК КП(б)У, так і керівництво радянськими органами. Так писали газети. Насправді ж ішлося про чергову акцію напоумлення як керівництва України, так і самої незручної республіки. Найсуттєвішою серед кадрових ретировок було призначення Павла Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У^[68].

«Другий перший секретар», як називали його в партійно-урядових кулуарах, мав великі повноваження від Кремля і фактично був надісланий, аби контролювати Станіслава Косіора, який стрімко втрачав довіру Сталіна. Із ним прибула в Україну і його «команда» — Хатаєвич, Вегер, Попов, Балицький. Унаслідок добре відпрацьованої «легенди», неодноразової допомоги впродовж весни-літа посівним, фуражним зерном та кормами П. Постишев перетворився на рятівника українського народу, а попереднє керівництво республіки було усунене від влади без жодної реакції на те народу. Масова пропаганда педалювала тезу, що «лише з приїздом бригади ЦК ВКП(б) на чолі з тов. Постишевим 1933 р. призупинилося розорення колгоспників»^[69]. Це сприяло затвердженню в масовій свідомості замордованого голодом народу світлого образу П. Постишева, який, слід віддати належне, той умів підтримувати — підкреслено простий у спілкуванні, цей робітник з Іваново-Вознесенська, що любив надягати вишиванки, умів казати ті слова, які приємно було чути простому люду.

Місія цього «простака» була історичною — викорінити врешті навіть натяки на автономність Харківського субцентру влади. Суспільну думку уміло готували до звинувачень колишнього керівництва УСРР, зокрема М. Скрипника, А. Річицького (який за нелюдське поводження з селянами с. Арбузінка Одеської області був публічно засуджений до смертної кари), у невмілому злочинному керівництві республікою. У такий витончений спосіб готували погром так званого українського буржуазного націоналізму і згортання політики коренізації.

Водночас із «наведенням порядку в місті Харкові» П. Постишев почав «операцію по спасінню села». Яким чином це відбувалося, згадував І. Стріонов — грек-комуніст із приазовського с. Комар, на той час — харківський студент, відправлений як уповноважений обкому КП(б)У до с. Солдатське Великописарівського російського національного району. Перед відрядженням на село він, як і решта уповноважених, отримав директиви, які суттєво відрізнялися від тих, що декількома місяцями раніше отримували «представники уряду». П. Постишев вимагав, аби мобілізовані комуністи були уважними до селян, особисто перевіряли становище кожної родини, не припускали жодного випадку смерті від голоду. Водночас вони ж повинні були завершити суцільну колективізацію та підготувати засівну. У особливо тяжких обставинах новоспечений лідер республіки обіцяв допомогти кукурудзою.

Утім, підготовка та проведення весняної засівної кампанії, підгодовування перед нею селян і пом’якшення адміністративного тиску на селі — це, так би мовити, була лише видима вершина айсбергу діяльності «команди» Постишева. Від поглядів навіть допитливих громадян була утаємничена ключова роль, яку вона відіграла у розгромі так званого «українського націоналізму». У цій абсолютно секретній роботі не було ані дрібниць, ані сентиментів. У ній Постишев, що згодом нажив собі чи не образ ласкавого українського Діда Мороза, який повернув радянським дітлахам новорічну ялинку, виступав у повноті своєї натури. Його настанови «правій руці» — очільнику ДПУ УСРР Балицькому промовляють самі за себе: «Всеволод Апполонович! Надо обязательно семьи арестованных контрреволюционеров националистов выгнать из квартир и обязательно выселить их из пределов Украины на север. С работы членов семей арестованных надо немедленно снять, с учебы — тоже. Повторяю, надо как можно скорее выселить семьи из Украины, а также и всех тех, кто с ними жил в одних «гнездах». Хотя, может быть, на последних пока фактического материала и не имеется, но все равно — это несомненно одна шайка-лейка»^[70].

Твердою рукою Постишев розгорнув масовий погром спочатку в партійних лавах, згодом у системі Наркомосвіти та науці, знищуючи на своєму шляху все живе. З-поміж членів «команди» Постишева виділявся Всеволод Балицький — «другий перший» голова ДПУ, який повернувся в Україну з Москви, де був заступником голови ОДПУ СРСР. Власне, як і Постишев, він з’явився в Україні ще восени 1932-го, аби наглядати за Реденсом, який подібно до Косіора в очах Сталіна виглядав абсолютно непридатним для роботи в українських умовах. Разом в Україні вони взяли потужний «старт». Лише в листопаді 1932 — січні 1933 р. ДПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. На початку року було оголошено про викриття «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР». Її ув’язали з контрреволюційними організаціями у Москві, Ростові та Мінську, створивши в такий спосіб віртуальну загальносоюзну контрреволюційну організацію у сільському господарстві, що мала на меті «підірвати селянське господарство і викликати голод у країні». 35 членів викритої організації на чолі з колишнім заступником Наркомзему СРСР галичанином Ф. Конаром Колегія ОДПУ СРСР 11 березня 1933 р. засудила на смерть, про що 12 березня повідомила газета «Правда».

10 березня 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило: «Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні з застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського». Постишев і Балицький об’їхали райони України, що голодували, вживаючи на місцях рішучих і жорстких заходів. Поряд із репресивними заходами щодо господарських кадрів вони здійснили тотальне перетрушування партійно-радянської номенклатури. За десять місяців 1933 р. було замінено 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів, 158 голів районних контрольних комісій.

У грудні 1933 р. очільник ДПУ підбив підсумки своєї річної діяльності в Україні й відзвітував Постишеву про ліквідацію цілої мережі контрреволюційних організацій, зокрема Української військової організації (УВО); Польської організації військової (ПОВ); Організації українських есерів; заколоту у сільському господарстві та ін. За здійснений у широких колах партійно-радянських управлінців, мистецької та наукової еліти погром Балицький просив нагородити орденом Червоного Прапора керівних працівників ДПУ УСРР.

Вінцем погромницької діяльності команди Постишева стала самоліквідація Миколи Скрипника, який мав «кришталево чисту» більшовицьку біографію й перетворився на обличчя українізації. 23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення М. Скрипника Головою Держплану та заступником Голови Раднаркому УСРР. На посаді наркома освіти його заступив Володимир Затонський, який невдовзі став членом Політбюро ЦК КП(б)У. 23 лютого 1933 р. першим заступником наркома освіти було призначено колишнього боротьбиста, завідувача відділу агітації й пропаганди ЦК КП(б)У Андрія Хвилю, який здійснив перегляд та уніфікацію словників і термінології в напрямку зближення з російською мовою, тотальну кадрову чистку в освітянському середовищі, перегляд українського (скрипниківського) правопису. Добровільно пішовши з життя, Микола Олексійович розв’язав руки кремлівським погромникам — цькувати підлеглих старого ленінця за його відсутності було набагато простіше.

12 липня 1933 р. у записках «Думки про себе на тім світі» на смерть Скрипника відізвався Володимир Винниченко. Він вважав, що «Скрипник одібрав собі життя... 1) для того, щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку для комунізму від того напрямку нацполітики, який вони забирають. 2) Щоб своєю смертю закричати проти брутальності, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослідовності й керівництва «в новому курсі нацполітики. 3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами, щоб довести їм, що його політика не була помилкова, не була в інтересах його амбіції, чи вигод, чи якихось інших особистих національних намірів»^[71].

Слова видатного українського революціонера зависли в повітрі, вірніше, в папках чекістських зведень. Часи революціонерів-романтиків минули назавжди. У ВКП(б) та її структурному підрозділі КП(б)У не було кому оцінити ані жест Скрипника, ані реакцію на нього в середовищі української еміграції. Ляпасом Вінниченку пролунала думка очільників українського більшовицького осередку на самогубство колишнього наркомосу — «чорна пляма, що її не зможе змити його славне минуле».

Об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У 18–22 листопада 1933 р. підбив підсумки політичної кампанії проти «скрипниківщини» та накреслив план боротьби з місцевим українським націоналізмом, що, за визначенням постишевської команди, поєднувався з імперіалістичними інтервентами. Погромна хвиля, цілком відповідна катастрофі українського села, прокотилася усім управлінським апаратом України, придушивши потенціал опірності Кремлю. Провідний поромник українського субцентру влади спочиватиме на лаврах недовго: Павла Постишева разом із дружиною Тетяною Постоловською заарештують в ніч на 22 лютого 1938 р. на московській квартирі. Протримається він майже півтора місяця й невдовзі зізнається, що упродовж кількох років був членом центру правотроцькістської організації в Україні, у списках якої фігурували такі гучні прізвища, як Косіор, Чубар, Балицький, Якір, Ашрафян, Вегер, Косарєв — тобто ті, хто брав безпосередню участь в упокоренні України голодом та розгромі скрипниківської українізації. У інтерпретації тогочасних чекістів, здійснювалася ця шкідницька робота, як не смішно, в інтересах Японії, агентом якої із 1920 р. і був «призначений» Постишев. Як «японського шпигуна» та «правого троцькіста» Постишева розстріляють 26 лютого 1939 р. Розстріляють і його дружину Т. Постоловську.

Повертаючись до подій середини 1930-х рр., слід наголосити, що й Україна, і її партійна організація після виконання місії команди Постишева змінилися до невпізнанності попри показні ознаки незмінності партійної лінії: «поганих» управлінців-опортуністів замінили на більш стійких більшовиків-сталінців; українізацію офіційно не скасовували й не забороняли, а лише очистили від «націоналістичних перекручень»; коренізація в республіці продовжувалася, більше того — партійна верхівка всіляко підкреслювала свою прихильність до української культури, вдягаючись на урочистості у вишиванки. Однак глибинні зміни були колосальними. Характерною ознакою політичної реакції середини 1930-х рр. був чимдалі очевидніший перехід від переслідування політичної опозиції до переслідування інакомислення як такого та інакомислення в партійно-радянських структурах зокрема.

У 1933–1934 рр. в УСРР не лише були придушені окремі невеликі осередки антибільшовицького думання, а й внаслідок широкосяжних перетрушувань кадрів була фактично дезорганізована робота мережі радянських установ, що займалася нацменроботою. Нагадаємо, що 1934 р. реорганізували ЦКНМ, у якій залишалося на той час усього 4 співробітники. 1935 р. учергове замінили керівний склад «Укрдержнацменвидаву» через «...засміченість антирадянськими елементами (члени УВО та ПОВ, німецькі фашисти, єврейські націоналісти)». Низку співробітників видавництва (Гриценка, Сказинського, Бжозовського, Співака, Скудиського, Кіпніса та ін.) розстріляли. Згідно із постановою ЦК КП(б)У «Про видавництво Укрдержнацменвидав» (2 лютого 1935 р.) зняли з посад директора видавництва Радлова, директора газети «Дер Штерн» Гулько, редактора єврейської секції видавництва І. Сударського^[72], тобто осіб що були безпосередньо причетні до організаційної й теоретичної розбудови коренізації в Україні.

Усунувши Скрипника, причому його ж руками, розгромивши частину найбільш одіозних генералів Великого Голоду та списавши на них провину за нього, команда Постишева вбила двох зайців: дискредитувала попередній український уряд, що асоціювався з українізацією, та підготувала суспільну думку для її безпроблемного згортання. Цій меті слугували, зокрема, й показові судові процеси над порушниками «революційної законності». Виїзна надзвичайна сесія Верховного суду УСРР 27 березня 1934 р. під головуванням заступника народного комісара внутрішніх справ УСРР З. Кацнельсона в селі Арбузинка Арбузинського району розглянула справу на групу з шести осіб, які були звинувачені в знущаннях й масових арештах колгоспників, одноосібників та середняків під час хлібозаготівель у грудні 1932 — січні 1933 рр. Основним фігурантом справи став колишній кандидат у члени ЦК КП(б)У, літератор, біограф Т. Шевченка, перший перекладач українською мовою «Капіталу» К. Маркса і колишній активний укапіст Андрій Річицький (справжє ім’я — Анатолій Пісоцький). У десяти томах справи містилися понад 40 свідчень про факти масових арештів, побиття, ґвалтування, руйнування хат, пограбування з боку так званих «залізних бригад», керованих Річицьким та районним начальством. У матеріалах справи «літературний працівник», який для здійснення лінії партії на селі, зачинивши селян на зборах, називав усіх колгоспників петлюрівцями, кричав: «Треба валити хати, треба тиснути та бити, щоб хліб пішов»^[73], — поставав справжнім чудовиськом. Ідея з руйнуванням хат, «щоб не лишилося не лише грубок, але й даху», у розпал Голодомору в лютому 1933 р. дійсно вимагала неабиякого творчого підходу. За те й поплатився. Справу «підв’язали» під республіканський процес УВО. Андрія Річицького проголосили головним винуватцем терору в Арбузинці й керівником міфічної організації, засудивши до розстрілу. Поза увагою справи залишилася та обставина, що В. Затонський, який особисто відвідував район 20 січня 1933 р., був прекрасно обізнаний із методами діяльності Річицького й вони не викликали у нього жодних заперечень. Поза увагою лишилося й те, що таких річицьких в Україні було безліч.

У системі координат невпинних партійних чисток, тотального стеження та наушництва партія впевнено крокувала до «генерального прибирання» в своїх рядах. 1936 р. стає очевидним, що Великий терор не за горами. Занадто вже безглуздими й комічними стають справи, занадто вже парадоксальними видаються претензії спецорганів до всіх і вся.

Наче передпогромний набат, пролунали звістки з Москви: 23–30 січня 1937 р. там відбувся судовий процес у справі «паралельного антирадянського троцькістського центру». На лаві підсудних сиділи визнані важковаговики більшовицької партії Г. П’ятаков, Г. Сокольников, К. Радек, Л. Серебряков, Я. Лівшиць, М. Муралов, Я. Дробніс, М. Богуславський та ін. Справу винищення «любимців партії» Сталін довершить майже через рік, під час процесу «правотроцькістського блока» у Москві (2–13 березня 1938 р.), де як звинувачувані постануть М. Бухарін, О. Риков, Х. Раковський, Г. Гринько та ін. Поміж цими двома знаковими подіями проляже полоса кривавого терору, спрямованого проти партійців, як не парадоксально, в інтересах створення партії нового типу.

Важливим етапом на цьому шляху став лютнево-березневий 1937 р. пленум ЦК ВКП(б), що дав імпульс репресіям проти партійно-радянського апарату. Перші «ліміти» визначив сам Сталін. Виступаючи на пленумі, він озвучив кількість партійних керівників, які повинні були втратити пости: 3–4 тис. з вищої ланки, 30–40 тис. із середньої, 100–150 тис. із низової. Для України, яка на той час уже пережила кілька масштабних репресивних операцій і тотальну чистку еліт, це означало чергову катастрофу.

Дізнавшись про призначення Миколи Єжова очільником репресивного відомства, не на жарт схвилювалася команда Постишева. У січні 1937 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки в роботі ЦК КП(б)У»: Косіору «вказали», Постишеву оголосили партійний догану. Коли було прийнято постанову, Сталін, за словами Косіора, сказав: «Може, нарешті хоча б тепер ви зрозумієте, що таке партійна робота і як її слід вести в подальшому»^[74]. Незабаром стало зрозуміло, що мав на увазі Сталін. На лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) у 1937 р. він спеціально зупинився на історії з київською донощицею Ніколаєнко, яка сигналізувала про засилля троцькістів у Київській партійній організації. Невдовзі Постишев, Балицький (а в січні 1938 р. і Косіор) втратили свої посади.

Тим часом в Україні під орудою Наркома внутрішніх справ УРСР Ізраїля Леплевського розгорталися одна масштабна операція за іншою. 45 міжрайонних оперативних груп курували її проведення. Заарештованих розміщували в тюрмах або в місцях формування груп, очолюваних відповідальними працівниками обласних управлінь НКВС або начальниками відповідних міських та районних відділень або окружних відділів. Арешти санкціонували начальники міжрайонних оперативних груп на підставі матеріалів справ і узгоджували з районним прокурором. Обласні трійки повинні були виїжджати в місця концентрації заарештованих і розглядати справи з викликом кожного заарештованого. Щоб запобігти втечі за кордон, прикордонним загонам надіслали розпорядження за п’ять днів до операції перейти на посилений режим охорони. Радянська мишоловка захлопнулася.

Однією з найбільш резонансних справ Ізраїля Леплевського стала справа «буржуазно-націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів». На початку серпня 1937 р. він інформував Миколу Єжова про те, що діяльність організації «йшла по лінії створення і розстановки в широкому масштабі націоналістичних кадрів, особливо в системі земельних установ — Наркомрадгоспу, Цукротресту і в установах Наркомосу, здійснення диверсій і шкідництва в різних галузях народного господарства, особливо в сільському господарстві, створення терористичних груп для здійснення терактів проти керівників партії та уряду»^[75]. За звинуваченнями в участі в організації була заарештована, а потім і репресована ціла когорта партійно-державних керівників УРСР. Загнаний у глухий кут голова Раднаркому Панас Любченко, якого на пленумі ЦК КП(б)У почали звинувачувати у контрреволюційних злочинах, у перерві між засіданнями 30 серпня 1937 р. застрелив свою дружину і застрелився сам. Станіслав Косіор, який головував на пленумі, розцінив це подвійне вбивство як підтвердження того, що «ми правильно цю справу розглянули»^[76]. Репресивне цунамі лише набирало сили, і невдовзі воно знищило й самого Косіора.

Серед низки звинувачень кавалеру ордена Леніна, врученого за успішну колективізацію України, було пред’явлено й звинувачення в організації селянських повстань та баб’ячих бунтів 1930 р. та створенні умов, які послужили підставами для селянського невдоволення радянською владою. Під тиском слідчого^[77] він між іншим визнав і свою безпосередню участь у створенні Голодомору, хоча навряд чи сумлінний виконавець волі Сталіна розумів свою провину так, як розуміють її нині. Визнав і провину на той час уже розстріляного Всеволода Балицького. Слідом за Станіславом Косіором знищили також його дружину і двох братів — Казимира та Михайла. Більшовицька революція жерла власних дітей. Слід нагадати, що майже вся республіканська партійно-радянська номенклатура, яка в залізних руках тримала радянську Україну, слухняно й беззастережно виконуючи всі розпорядження Кремля, упродовж Великого терору була фізично ліквідована. У серпні 1937 р. до України прибули В’ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов. Упродовж наступних десяти місяців були заарештовані й розстріляні 17 наркомів. Зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У розстріляли сотню, з 11 членів політбюро — десятьох. На 24 січня 1938 р. у складі ЦК КП(б)У з 62 членів і 40 кандидатів у члени ЦК залишилося відповідно 20 та 5 осіб^[78]. Аналогічна тенденція спостерігалася на рівні обкомів, міськкомів та райкомів партії. Урешті після притлумлення Великого терору партія змушена була піти на перегляд низки справ, відчуваючи колосальний кадровий голод. Виступаючи на XIV з’їзді КП(б)У в червні 1938 р., активний провідник терору в середовищі української партійно-радянської верхівки Микита Хрущов уже наводив численні факти «перегинів», анонсуючи кампанію «виправлення помилок». Він і озвучив страшну цифру — лише з січня по травень 1938-го у партійних рядах було відновлено 3135 осіб^[79].

Партійно-радянські діячі суттєво постраждали внаслідок Великого терору, практично вся управлінська верства радянської України була вичищена під корінь разом із родинами. У пекельному вогні Великого терору згорів Всеволод Балицький — вірний опричник сталінського терору голодом, знятий з посад в Україні й перекинутий начальником управління НКВС по Далекосхідному краю в Хабаровськ, у червні 1937 р. виведений зі складу членів ЦК ВКП(б) та виключений з партії, а в липні заарештований за особистим наказом М. Єжова за звинуваченням в організації антирадянського заколоту в органах НКВС УРСР і засуджений до розстрілу в особливому порядку. 17 липня заарештували, а 28 жовтня розстріляли і його дружину — 43-річну Людмилу Олександрівну, якій, крім звинувачення в недоносительстві на власного чоловіка, інкримінували й шпигунство на користь Німеччини. 31 липня 1937 р. постановою політбюро ЦК ВКП(б) з київського стадіону «Динамо» було прибрано ім’я Балицького і замінене на ім’я нового героя доблесних радянських чекістів — М. Єжова.

1937 р. обірвалося життя Юрія Коцюбинського — виконувача обов’язків народного секретаря військових справ першого більшовицького уряду України (Народного секретаріату), головнокомандувача збройних сил радянської УНР, члена більшовицького ЦВК й Тимчасового Робітничо-селянського уряду України, радянського дипломата, з лютого 1930 р. — голови Держплану, з 1933 р. — заступника голови Раднаркому УСРР, члена ВУЦВК. Зірка сина видатного українського письменника стрімко зірвалася з більшовицького небосхилу за часів постишевського погрому: у жовтні 1934 р. він був знятий з роботи, виведений зі складу ЦК КП(б)У й відправлений оргбюро до Москви у розпорядження ЦК ВКП(б). У лютому 1935 р. заарештований, а в березні виключений із партії. Рішенням особливої наради при НКВС СРСР засуджений на 5 років заслання в Західному Сибіру. У жовтні 1936 р. заарештований повторно за звинуваченням в організації та керівництві «Українського троцькістського центру». 8 березня 1937 р. колегією Верховного суду СРСР засуджений до смерті як учасник терористичної організації, що здійснила вбивство С. Кірова та нібито готувала низку терактів проти більшовицьких вождів, і того ж дня розстріляний. 27 вересня 1937 р. був розстріляний і молодший з братів Коцюбинських — Роман Михайлович. 8 років у таборах на Колимі відбула репресована за чоловіком дружина Ольга, дочка славетної більшовички Євгенії Бош.

У 1938 р. й 1939 р. загинули Чубарі: Влас і Олександра, 1948 р. був репресований їхній син Олексій, а 1950 р. — Володимир.

Із тих, хто стояв біля витоків УСРР, не лишилося практично нікого. Серед небагатьох щасливців можна назвати «всеукраїнського старосту» Григорія Петровського, який 1922 р. від УСРР підписав договір про утворення СРСР, доживав свої дні на посаді заступника директора Музею Революції СРСР у Москві. 1938 р. був заарештований і розстріляний його син Петро — редактор «Ленинградской правды». Репресований був також і чоловік доньки — голова Чернігівського облвиконкому С. Загер. За півтора місяця після смерті Сталіна він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору з нагоди 70-річчя й за заслуги перед радянською державою. Іще до ХХ з’їзду КПРС домігся посмертної реабілітації С. Косіора. Похований із воїнськими почестями біля Кремлівської стіни.

Упродовж 1937–1938 рр. увесь політичний бомонд України був змінений докорінно. Багато клопотів новому її керівництву, очолюваному Микитою Хрущовим, завдавала необхідність витравлювання пам’яті, ба навіть згадки про них. Неодноразова чехарда перейменувань міст, вулиць, заводів, фабрик і стадіонів укупі з обміном партійних документів, у яких стояли їхні підписи, довершила справу. Про постишевську команду, так само як і про скрипниківську, нічого не нагадувало в радянському архітектурному й ідеологічному просторі. На довгі десятиріччя не лише далекі родичі, а й далекі знайомі розучилися промовляти їхні гучні колись імена вголос.

Утім, не лише про колишніх «любимих вождів» радянське суспільство забуло начебто легко і невимушено. Суспільство охопило масове безпам’ятство, бо ж ішлося не про кілька десятків осіб, ішлося про сотні тисяч розстріляних і мільйони репресованих. Далеко не всі з тих, хто втрапив під каток Великого терору, були безневинними жертвами. Дехто поплатився цілком заслужено. Дехто просто унаочнив природну зміну поколінь партійно-радянської номенклатури, що здійснювалася засобами, які були властивими тому часу.

У страшному 1937 р. завершився земний шлях типового партійно-радянського функціонера Липмана Урбаха. Народжений у польському місті Лодзь, він був заарештований 5 жовтня 1937 р. одним із перших — в епоху розробки методологічних засад майбутніх «національних операцій». На той час він уже був звільнений із керівних посад, виключений у 1936 р. з партії й повернувся до роботи за спеціальністю — працював ткачем артілі «Промткач». Разом із 39-річною дружиною Ольгою та чотирнадцятирічною донькою займав невелику кімнату в українській столиці за адресою вул. Червоноармійська, 117, кв. 3^[80].

Стрімке падіння колишнього функціонера промкооперації розпочалося під час розгортання антитроцькістської істерії. Утім, активна участь у викритті й очищенні облпрофради від класово ворожих елементів відстрочила крах його кар’єри. 10 квітня 1936 р. Київський міський комітет та Сталінський РПК, зважаючи на клопотання парторганізації облпрофради, оголошену раніше т. Урбаху «сувору догану за гниле ліберальне ставлення до троцькістів» зняли.^[81]

На диво, дії Київського міського комітету партії не знайшли підтримки в парторганізації Облпрофради, яка на своєму засіданні 27 вересня 1936 г. розглянула справу Урбаха і звинуватила останнього в протегуванні троцькістів та класово ворожих елементів на відповідальні посади, у прийнятті антипартійної резолюції ІІІ пленуму Вукопромради (25–28 грудня 1934 р.), недостатньому реагуванні на випадки розкрадань та економічних злочинів по Гірничобудсоюзу, недбалому ставленні до обов’язків депутата міськради. Занесені до протоколу зборів висновки не залишали майбутнього особі, якої вони стосувалися: «Наведені матеріали характеризують Урбаха до вступу в партію як ярого меншовика, штрейкбрехера»^[82].

Минуло менше року, і справа Урбаха стала предметом докладного розгляду Молотовського РПК м. Києва. Останній на своєму засіданні 20 липня 1937 р. пригадав Урбаху 15-річний стаж у «меншовицькій партії «Бунд», штрейкбрехерство під час страйку на фабриці «Великодержавінська мануфактура», підбурювання робітників до страйку на фабриці ім. Кутузова у Харкові (1924 р.). Важливим пунктом звинувачень була кадрова політика, внаслідок якої за сприяння Урбаха до системи промкооперації потрапили так звані контрреволюціонери й троцькісти Зельдін, Сінаєв, Шпигель, Шварцбург, Спічка та ін. Виписка з протоколу партійних зборів за підписом секретаря РПК Воїна засвідчила виключення з лав партії, членом якої він був з 1920 р., і пропонувала МПК та обкому КП(б)У зняти Урбаха з керівної роботи^[83]. Так воно і сталося.

Арешт фактично став логічним кінцем радянської кар’єри кустаря-управлінця. Події після арешту розвивалися стрімко. Після одинадцяти днів очікування Урбах упродовж 16 жовтня був допитаний двічі. Перший протокол допиту мав лише 4 сторінки. У ньому винним себе Урбах не визнав, розповів, що був переведений до Києва за особистого сприяння Радкова. Натомість йому довелося розповісти про свою численну рідню за кордоном^[84]. Інший протокол від того ж таки 16 жовтня 1937 р. сягав 22 сторінки тексту і робив зрозумілішими мотиви арешту Урбаха. Ішлося, власне, про «відпрацювання» справи вагомих радянських функціонерів Радкова та Ільїна^[85]. Протокол допиту від 23 жовтня 1937 р. вмістився на 1 сторінці^[86]. 3 листопада 1937 р. Урбах підписав вагомий (12 стор.) протокол допиту, на якому визнав, що був учасником контрреволюційної троцькістської організації, до якої був завербований у червні 1936 р. секретарем Київського Обкому КП(б)У Ільїним.

Як це не смішно, конкретна контрреволюційна діяльність «троцькістів» полягала в наступному: Глезер зменшив випуск цегли-сирцю, збільшивши час випалювання, внаслідок чого була зірвана програма випуску будматеріалів. Рабінович зменшив випуск шкіри з Васильківського шкірзаводу, чим врешті призупинив розбудову мережі ремонтних майстерень на селі й викликав незадоволення селян^[87]. Сміховинні звинувачення свідчили про формальний характер справи Урбаха, який найменшою мірою був опонентом існуючої влади, скоріше типовим представником радянської номенклатури: разом із дружиною (панчішницею київської артілі «Трикотажник») і дочкою мешкав у невеликій кімнаті в комунальній квартирі в центрі міста. Мешкали ніби пліч-о-пліч з іншими робітниками й службовцями промкооперації, утім, побут і зовнішній вигляд їх суттєво відрізнявся. Пізніше, коли слідчий відпрацьовував майнову справу Урбаха, двірник та сусіди Урбахів показували, що вдягалися ті багато й елегантно. Декілька пальт хазяїв (огрядного 54 розміру) та набір шкури на пошиття пальто свідчили не лише про хазяйновитість господарів, а й про доступ до тих благ системи розподілу, вхід до якої для левової частки радянських громадян був щільно причинений. Насправді вражала не лише величезна, як для людини з неповною середньою освітою, бібліотека [до неї входило понад 300 томів повних зібрань класиків марксизму-ленінізму і російських письменників], але й неймовірна кількість предметів ужитку, що разом із трьома мешканцями були втиснені до невеличкої кімнати^[88]. Усе це завидне добро було звалене після арешту докупи й пізніше вивезене в невідомому напрямку, отож справа, вочевидь, набула тривіального мародерського присмаку: нова радянська номенклатура вивільняла для себе життєвий простір за рахунок усунення попередників.

22 грудня 1937 р. обвинувальний вирок у слідчій справі Урбаха Литмана Зельмановича проголосив, що він підлягає суду Воєнної Колегії Верховного Суду СРСР у порядку закону від 1 грудня 1934 р.^[89]. 25 грудня 1937 р. відбулося закрите судове засідання виїзної сесії Воєнної колегії Верховного Суду СРСР, яке приговорило Урбаха до розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. Відповідно до постанови ЦВК СРСР від 1 липня 1934 р., вирок не могли опротестовувати й мали виконати невідкладно. Урбаха розстріляли в Києві наступного дня — 26 грудня 1937 р.^[90].

У переддень найстрашнішої в історії людства війни СРСР вступав із партією нового типу. Це дійсно було так. Вона не мала нічого спільного ані з політичними силами, що існували на той час у цивілізованому світі, ані з теоретичними уявленнями батьків марксизму про те, що таке політична партія. За принципами своєї внутрішньої організації, членства, механізмами взаємодії вона фактично перетворилася на тоталітарну секту, місце релігії в якій посідала комуністична доктрина, а місце духовного лідера, наділеного необмеженими повноваженнями, — генсек. Вихід із неї, як і в будь-якій тоталітарній секті, був один — смерть. Рішення лідера не обговорювали, а лише брали до виконання. Авторитет і воля керівника такої організації перевищувала всі межі здорового глузду, а непідробна любов, навіть до обожнення, абсолютно не відповідала масштабу особистості. Фатальним для народу СРСР загалом і України зокрема було те, що вона перебувала не на маргінесі соціального життя, а керувала величезною країною із понад стомільйонним населенням, готовим на будь-які жертви заради комуністичної мрії. Спасінням для народу і партійців, що потрапили в оману сталінізму, стала смертність Вождя. Для поступового прозріння вистачило двох, що певний час лежали пліч-о-пліч у Мавзолеї, — Леніна і Сталіна. Як засвідчила подальша історія, визволення від оманливого впливу більшовицької ідеології не означає автоматичної неможливості відтворення нових і нових когорт неосталіністів. Вони не втомлюються на велелюдних святкуваннях річниць народження Сталіна повторювати, що він узяв Росію із сохою, а передав із космічною галуззю.

Так, це правда… але не вся.

Узяв із людиною, яка вірила і тяглася до знань, а передав зі скаліченою істотою, яка боялася своєї власної тіні й була приречена на щоденну імітацію щастя.

Узяв із народами, що стояли на межі національного пробудження, а передав із сурогатами націй та асимільованими етнічними меншинами.

Узяв із болісно, але стрімко демократизованою державою, а передав із державним симулякром, що став тюрмою особистості, страшнішим за тавровану більшовиками «тюрму народів».

Узяв із інтелектуальною, духовною і культурною елітами, які явили світу недосяжні зразки наукового і творчого прозріння, а передав зі знищеним науковим і творчим мисленням як таким.

Узяв із зароджуваним громадянським суспільством, а передав із біомасою, що давала 99,9 % рейтингової підтримки Великому терору.

Список можна продовжувати…

Однак чи не першою жертвою Сталіна стала сама партія, що в умовах монопартійності виродилася до рівня банального корупційного клану, рекрутованого на принципах особистої відданості вождеві.