Замість післямови: радянська влада, суспільство і людина в добу терору

Підіб’ємо основні підсумки діяльності радянських каральних органів в Україні впродовж міжвоєнного періоду. «Безумовно, масові репресії 1937–1938 рр. були не лише безпрецедентно масштабними, але й безпрецедентно жорстокими. Проте в них була своя логіка, своя структура і свої правила, які, незважаючи на множинні порушення, забезпечували доволі високий рівень керованості репресивним процесом»,^[460] — таким чином резюмували результати своєї подвижницької роботи М. Охотін та А. Рогинський. Додамо лише, що вони забезпечували також високий рівень керованості процесами соціально-економічного розвитку та відтворення суспільства в жорстко визначених тоталітарних рамках. Суспільство в режимі стисненої пружини здійснило модернізаційний ривок, власне, саме завдяки єзуїтським методам оптимізації державного керування суспільством. Втрати часу та ресурсів внаслідок можливих дискусій навколо спрямування державного курсу були зведені нанівець, однак майбутнє показало, що штучне пришвидшення природних процесів «ментального дозрівання» суспільства методами терору та банального «промивання мізків» все ж приречене на поразку. Ефект реставрації множинності пластів суспільного мислення й формування алгоритмів прийнятного майбутнього лише пролонгувався, матеріалізувавшись в епоху горбачовської Перебудови.

Водночас не будемо применшувати досягнення тоталітарної пропагандистської машини в опануванні масовою свідомістю широких верств населення радянської України загалом, Донбасу зокрема. Слід визнати, що традиційність етнічних громад із притаманною їм солідаризацією навколо питань громадської ваги відіграла на руку більшовицькій пропагандистській машині. Почавши з окремих процесів кінця 1920-х — початку 1930-х рр., держава трансформувала власну доктрину відповідно до трагедії Голодомору та масових депортацій і, використавши останні з метою зміцнення власного іміджу, підійшла до епохи Великого терору з гаслами, які в масовій свідомості тиражували ідеї виправданості й справедливості репресій, зокрема й за національною ознакою. Власне, ідея чергового революційного Термідору була не новою, утім, більшовики, зважаючи на низький рівень суспільної свідомості, використали її потенціал з найвищим коефіцієнтом корисної дії. Цим і пояснювався небачений розгул репресій на тлі відсутності відкритого протестного руху.

Про те, яким чином етнічні громади реагували на терор, залишив спогади І. Стріонов. Його нехитрі нотатки багато прояснюють у ставленні пересічних грецьких колгоспників до обставин часу. Переживши страшний Голодомор і врешті мало-мальськи оклигавши, грецьке село навесні 1937 р. плекало надію на нормальне сите життя. «Техніка була цілком підготовлена до весняної сівби 1937 р. МТС поповнилася новою технікою — тракторами і причіпним інвентарем. Весняна сівба була проведена успішно — якісно і в короткі строки, перспективи на врожай були хороші. Ніхто не думав, що може статися те, що відбулося потім, у 1937 р.»^[461].

Потрясіння 1937–1938 рр. стали логічним продовженням методики упокорення суспільства методами фізичного й психологічного садизму. Саме в той момент, коли гасло «Жити стало краще, жити стало веселіше!», здавалося, стало органічною складовою світогляду донбасівських трударів, вони втрапили в нову м’ясорубку.

Неймовірної сили катастрофа вкотре була використана владою для режисирування широкомасштабного політичного шоу: країна існувала в єдиному інформаційному полі — на місцях у пошуках ворогів народу нишпорили спецбригади (вони перевіряли характеристики намічених до арешту та заарештованих), преса з номеру в номер публікувала списки викритих ворогів, серед останніх — добре відомі прізвища колишніх «любимих вождів» народу. Народ мовчки читав і мовчки працював. Мовчали й місцеві керівники, які перебували під ковпаком органів державної безпеки і чекали на свою чергу. Стан тотального стеження, бойкоту засуджених, заарештованих та їхніх родин, мовчазного жаху глибоко в’ївся в свідомість радянських громадян задовго до Великого терору, однак масштаби трагедії 1937–1938 рр. були несумісними з можливостями пересічного обивателя стосовно їхнього осмислення. Сторож Володарської МТС, прочитавши в газеті про розстріл М. Тухачевського, І. Уборевича, Й. Якіра та інших, запитав парторга: «Що ж ще було потрібно цим людям (маючи на увазі розстріляних полководців. — Авт.)? Адже вони мали можливість жити однією халвою?» Не піддаючи сумніву винуватість партійної, управлінської та військової еліти, селяни, однак, намагалися захистити від спецбригад місцевих керівників, які «їх хлібом нагодували й багате життя створили».

В епоху «чорних воронків» обивателі існували в режимі щоденної готовності до катастрофи. Так само, як японці живуть із заготовленим пакунком на випадок землетрусу, всі більш-менш помітні фігури місцевого життя існували, маючи під ліжком чи у шафі пакунок на випадок арешту. Із часом арешти стали звичними й для пересічних громадян: починаючи від сторожів та посудомийок і завершуючи рахівниками та конюхами. Процедура репресій, власне, була універсальною на теренах СРСР. Уночі приїздив «чорний ворон», до помешкання вривалися енкаведисти, пред’являли постанову прокурора на арешт, вчиняли обшук і забирали до тюрми. Заарештованих у районах звозили до міст чи обласних центрів, де й відбувалося «слідство». Скажімо, стосовно «греків-контрреволюціонерів» воно проводилося в приміщенні маріупольської обласної партійної школи: в кожній кімнаті сидів слідчий із заздалегідь підготовленими протоколами про приналежність до шпигунських мереж, за відмову підписати «зізнання» тут же били до безтями. Тих, хто зізнався, відправляли до Сталіно на суд трійки, яка в довільному порядку позбавляла людей права на життя та свободу. Якщо хтось мав сміливість відмовитися від попередніх зізнань, у 1937 р. його відправляли назад, у Маріуполь, на дослідування, «а там кати убивали його»^[462].

Упродовж Великого терору були фізично знищені практично всі керівники вугільних трестів, найбільших шахт, провідних дільниць, підприємств коксохімічної промисловості, директори всіх, крім Сталінського, заводів чорної металургії, директор 30-тисячного колективу Маріупольського заводу ім. Ілліча, видатний інженер та господарник республіки М. Радін^[463], директор Єнакіївського металургійного заводу Р. Пучков, макіївського металургійного заводу Г. Гвахарія, автор і впроваджувач диспетчерської служби шахт С. Володарський.

Психологічна атмосфера на виробництві у міру збільшення числа арештів^[464] ставала нестерпною. Дуже точно вона була відображена у вірші Анни Баркової — сучасниці подій, тричі репресованої:

Наслідки не забарилися: інженерно-технічні працівники просто кидали місця своєї роботи при першій-ліпшій нагоді. Приміром, з 266 інженерно-технічних працівників, які прибули на горлівські шахти в 1936 р., вибули 258^[465]. На шахті 17/17-біс тресту «Сталінвугілля» начальники дільниць змінювалися по 5–10 разів на рік. І, слід зазначити, ця шахта була не винятком, а правилом.

Та це, так би мовити, цифри. Як у таких умовах працювалося і виконувалося плани чергової п’ятирічки, зрозуміло з висловів господарників на нараді секретарів міськкомів, райкомів і керуючих трестами з питань виконання плану вуглевидобутку 5 липня 1938 р., якою керував новопризначений замість репресованого Прамнека О. Щербаков. Керівник «Дзержинськвугіля» Гордієнко: «Я залишився один у тресті, у мене не стало ні головного інженера, нікого… Я звертався з проханням до «Донбасвугілля», щоб мені прислали хоча б диспетчера «Донбасвугілля», котрий би мені допоміг у роботі, тому що одному дуже важко працювати». Керівник «Артемвугілля» Руденко: «Заступника немає, помічника немає, а я сам, біс мене візьми, не інженер»^[466].

Тезу про те, що саме репресіями «господарський комплекс був доведений до хаотичного стану, передусім вугільна промисловість, кадри якої зазнали справжнього розгрому»^[467], слід вважати цілком доведеною. Репресивна машина не шкодувала нікого: ані орденоносних радянських «генералів індустріалізації», ані нікому не відомих п’ятнадцятирічних фезеушників, ані партійно-радянських бонз (незалежно від того, походили вони з «бувших» і відмовилися від ситого життя багатих спадкоємців на користь професії революціонера чи були «чистокровними» пролетарями^[468], що розпочали свою трудову діяльність у 12–15 років на почесній посаді коногона), ані місцевих, ані уродженців далеких Малої Азії, Греції, Польщі чи вже ненависної на той час Німеччини, ані глибокомудрих професорів, які навчалися у Варшаві й друкувалися в Парижі, ані абсолютно неписьменних хліборобів, ані переконаних більшовиків, ані їхніх непримиренних супротивників^[469], ані чоловіків, ані жінок — усім знаходилося місце в нескінченних багатотомних рукописах слідчих НКВС. А рукописи, як відомо, не горять.

Великий терор знищив цілу плеяду нових письменників — не лише представників українського культурного руху, таких як М. Куліш, В. Чеховський, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, М. Зеров, М. Чернявський, Г. Баглюк, І. Приблудний та О. Селівановський, а й першого і найбільш відомого з грецької письменницької порості Г. Костоправа, цілу плеяду єврейських і польських радянських письменників, болгарськомовну журналістику. Тим самим на довгі роки був призупинений культурний поступ як етнічних українців, так і етнічних меншин.

Найвідоміший з когорти шахтарських поетів, що поєднував працю в забої та на літературній ниві, Григорій Баглюк, був розстріляний 1 березня 1938 р. Перебуваючи під щільним контролем органів державної безпеки, як і всі співпрацівники журналу «Літературний Донбас», уперше він був заарештований в листопаді 1933 р., засланий на два роки до Татарської АРСР в квітні 1934 р. У засланні, яке тривало до 5 листопада 1935 р., поет-шахтар перекваліфікувався на грабаря на будівництві фабрики кіноплівки. Уже за чотири дні після закінчення строку був заарештований повторно за «троцькістську антирадянську роботу» і засуджений до п’яти років таборів — тепер вже в Ухтинському ВТТ. Наприкінці грудня 1937 р. на поета завели нову карну справу, а за п’ять днів за рішенням трійки по Архангельській області він був засуджений до розстрілу.

За що був розстріляний самородок донецької землі? Фактично — за «погану поведінку» і недотримання розпорядку ВТТ: «Будучи вороже настроєним щодо існуючого ладу, ще при слідуванні етапом, червень—серпень 1936 року, і перебуваючи в тісному зв’язку з групою ортодоксальних троцькістів, влаштовував ексцеси і конфлікти з табірною адміністрацією і конвоєм, називав останніх «жандармами» і «попками». В Архангельську, солідаризуючись з групою троцькістів, оголосив голодовку з 19 жовтня 1936 року по 19 березня 1937 року»^[470]. У ВТТ систематично займався контрреволюційною троцькістською агітацією. Винним себе не визнав.

Що ж, Баглюк належав до тих, кого дійсно ніхто не міг поставити на коліна. Утім, його ненависть до існуючого режиму цілком зрозуміла, зважаючи на те, якою стороною той режим повернувся до нього.

У ході «грецької операції» лише на Донеччині заарештували 3658 осіб, з них розстріляли 3470. Це у переважній більшості були чоловіки в розквіті сил. Що значила їхня страта для грецької громади, яка в сукупності станом на 1926 р. налічувала понад 90 тис.? Зважаючи на необраховані втрати впродовж Голодомору, можна казати про нищівний удар по генофонду грецької громади, для якої втрата понад 3 тис. чоловіків важила дуже багато. Цілком не випадково вона впродовж ХХ ст. виявляла сталу тенденцію до зменшення в абсолютних показниках.

У ході «польської операції» на Донеччині було репресовано 3777 поляків, з них 3029 розстріляно, 723 відправлено до таборів. У ході виконання рознарядок по «польській операції» Луганщина втратила близько 800 мешканців^[471]. Із заарештованих на території Донецької області 4265 німців розстріляли 3608^[472]. Упродовж Великого терору тільки за тими справами, що збереглися, в Луганській області було розстріляно майже 3,5 тис. німців^[473]. Для нечисленної громади це був фатальний демографічний і культурний удар, від якого вона вже ніколи не оправиться. Депортації за національною ознакою наприкінці 1930-х та напередодні відступу радянських військ з Донбасу довершили справу — переважна частка німецьких колоній в регіоні припинила своє існування.

Абсолютну більшість репресованих становили люди середньої вікової групи^[474]. Наслідки такої селекційної роботи чекістських органів на забарилися. За підрахунками редколегії луганського корпусу «Реабілітованих історією», втрати виробничого сектору області через репресії склали близько 100 тис. людино-років. Багатьма сотнями років обчислюються втрати внаслідок утримання громадян у закладах попереднього ув’язнення, що тривали від кількох днів до кількох років^[475].

Але ж була й інша сторона цієї «селекційної» роботи: з суспільства вилучалися молоді чоловіки й жінки фертильного віку, до того ж передусім найбільш освічена і активна їхня частина. Перспективні втрати народу України внаслідок Великого терору з усією вірогідністю не будуть прораховані ніколи. А найстрашніше те, що вони нічим не можуть бути компенсовані. Бо суспільство втратило можливість мати у своєму генофонді не лише десятки тисяч пересічних етнічних греків, поляків, німців, татар тощо, а й нащадків цвіту етнічних еліт.

Варто не забувати, що робилося це цілком усвідомлено. Опоненти (реальні й уявні) більшовицької диктатури знищувалися часто цілими родинами, як, за переказами, висловлювався Лазар Каганович — «шарами». Прикладів такої селекції безліч: це родини Грушевських, Крушельницьких^[476], брати Дмитро, Микола та Олександр Бадани, Василь, Володимир та Петро Дідушки, родина Коссаків (Василь (разом із дружиною Марією) і Григорій, а також їхній небіж — Йосип), подружжя Максимовичів і тисячі-тисячі селянських і робітничих родин, приречених на вимирання внаслідок втрати годувальника та соціального бойкоту. Невимовно страждали не лише дорослі, а й неповнолітні діти, які не просто залишалися без батьківської опіки — самі часто-густо перетворювалися на в’язнів спеціальних установ для дітей «ворогів народу». Ті, що вижили, найчастіше не знали, ані чиї вони діти, ані спадкоємцями яких традицій є. Епоха Великого терору справила непоправну шкоду особистій і масовій свідомості. Жахіття, пережиті тоді елітою суспільства та пересічними обивателями, не піддаються описанню…

Технології «відпрацювання» свідомості заарештованих були універсальними (вони наскрізно проглядаються в численних джерелах) і поставленими на конвеєр. Спрацьовували вони практично безвідмовно, тим більше що, живучи кілька років поспіль у режимі масового психозу, заарештовані доволі часто сприймали ситуацію як вихід із замкненого кола мук щоденно-щонічного очікування на арешт.

Що ж до подальших умов утримання, то вони були такими (і в побутовому, і в соціальному відношенні), аби абсолютно «расчеловечить» «політичних», знищити в них навіть найменшу іскру непокори, перетворити на безсловесне знаряддя табірної адміністрації. Умови життя в радянському ГУГАГу добре описані. Найстрашніше ж те, що досвід перебування в них знищив особистість сотень тисяч людей, а вони, повернувшись звідтіля, заразили ним своїх близьких і нащадків. Наслідки цієї жахливої маніпуляції масовою свідомістю даватимуться взнаки ще довго, спалахуючи приступами масової агресії чи, навпаки, апатії.

Найважливішим наслідком Великого терору слід вважати знецінення вартості людського життя, яке могло закінчитися будь-якої миті під сміховинним приводом. А. Курочкін, засуджений 15-річним десятикласником школи № 1 м. Новоекономічне, так загадував суд над собою та однокласниками: «Відбувся суд. На ньому виступили два свідки. Бібліотекар нашої школи, пам’ятаю, сказала, що я читав книжки іноземних авторів Жюля Верна, Джека Лондона та інших. Наша однокласниця, Євдокія Іванівна Пивоварова, яка виступила в ролі другого свідка, вже на суді була визнана винною в тому, що вона знала, але не доповіла про нашу «ворожу діяльність». Її трибунал засудив до 5 років. Мені та Івану визначили по 8 років і по 5 поразки в правах. Петро і Федір отримали по 6 років. Але найголовніше, що нас судили по найстрашніших пунктах 54-ї статті: антирадянська агітація, підготовка до повстання і терор. Цей клятий терор випав з того, що Іван, захоплюючись хімією, мав удома певні реактиви. У розумінні НКВС і трибуналу, він у такий спосіб готував вибухівку, аби підірвати школу»^[477].

Радянський терор став страшним випробуванням для родин репресованих. Про жахіття, що супроводжували їх на соціальному рівні, в літературі мало йдеться. А між тим не лише страх бути заарештованими супроводжував їх усе життя. Діти і в школі, і на вулицях постійно чули щонайменше: «Не грайтеся з нею. Вона — дочка ворога народу!»^[478] Вони на роки стали прокаженими й існували в режимі тотального суспільного бойкоту.

Горлівчанка В. К. Семенець, яка була дочкою «ворога народу», так згадувала про життя після репресування батька: «Маму не брали на роботу, мовляв, розведися з чоловіком, лише тоді будемо розмовляти. Але мати розлучатися відмовилася. Жилося нам дуже погано. Друга мамина дитина померла. Я тричі хворіла на запалення легень, і в сімнадцять з половиною років стала інвалідом 2-ї групи. Ми були нікому не потрібні. Нас ображали, як хотіли, і хто хотів… З батькової родини репресували ще 2-х братів і мого дідуся. Моя бабуся, Олена Назарівна Харьковская, весь час їх чекала, и на цьому ґрунті втратила глузд. Так і померла, нікого не дочекавшись. Ось так винищували безневинних людей! І ми стали каліками від непідсильного труду та злиднів»^[479].

Найстрашніше ж те, що від репресивного катка практично неможливо було сховатися, від нього не можна було втекти. За часів паспортизації радянське суспільство, немов гребінцем, було «прощупане» і прочесане уповноваженими органами, усі мешканці міст були взяті на облік, усі «неблагонадійні» випроваджені за міську смугу з втратою мінімальних соціальних гарантій (передовсім хлібних карток та комунальних квадратних метрів). Переїзди з часів затвердження радянської влади стали явищем звичним: не випадково в Країні Рад неймовірно розвинулася така сучасна для свого часу наука — демографія. Великі маси людей постійно рухалися в кордонах СРСР: євреї з депресивних містечок шукали кращої долі в промислових і портових гігантах, селянська та робітнича молодь отримала можливість за комсомольськими путівками навчатися у великих містах, партійно-радянська еліта існувала в режимі обов’язкових «перебросок», змінюючи чергове місце «служби» за призначенням партії. Масово рушило в міста, рятуючись від колективізації, селянство. Ще більшою масою та зі значно більшою швидкістю з розгортанням індустріалізації пересувалося робітництво. Переїзди, і неодноразові, в той час були справою звичайною: побутова невлаштованість, вкрай важкі умови праці спонукали трударів постійно шукати кращої долі. Утім, ця можливість доволі скоро була перекрита.

Що ж стосується епохи Великого терору, то в цей час «заховатися» від влади можна було, лише виїхавши за межі України — бажано до Середньої Азії (такі випадки відомі). У межах України від влади та її переслідування сховатися було неможливо^[480] — на той час уся людність була взята під щільний облік. У селах, де була відсутня паспортна система, усі знали один одного і будь-який чужинець був, що називається, наче на долоні. Отже, в селах переховували, та й то при перебуванні родичів на відповідних посадах, лише своїх колишніх вихідців.

І все ж масово у спогадах ми знаходимо згадки про термінові й неодноразові переїзди. Переїздили не в пошуках свободи (в межах СРСР її ніде не було) і не ховаючись від влади (від неї на той час сховатися було неможливо), а намагаючись врятуватися від цькування соціуму.

Попри нелюдські і, що найважливіше, безневинні страждання, родини репресованих жили думками про втрачених рідних. Спочатку вони марно очікували, коли минуть десять років без права листування. Потім надсилали запити і чекали роками на відповідь, отримували довідки про посмертну реабілітацію із часто-густо невірними відомостями про дату смерті та відсутнім місцем поховання. «У 60–70 роки… з великим сумом усвідомлювали, як поступово стала забуватися суспільна думка про жертви сталінізму»^[481].

На жаль, перспективні наслідки репресій не вимірювалися лише скаліченими долями їхніх безпосередніх жертв. Як видно з фундаментального видання «Реабілітовані історією», травма, завдана сім’ям репресованих, переслідувала їхніх нащадків усі роки радянського панування. Вона позбавляла їх можливостей відповідної соціальної реалізації: нащадки давніх дворянських родів, маючи європейську освіту і володіючи іноземними мовами, вимушені були після звільнення з таборів працювати телятницями і мешкати в телятнику; дітей «ворогів народу» не допускали до вищих навчальних закладів; величезна кількість родин, у яких було по кілька репресованих, були приречені на вимирання через втрату годувальника і неможливість отримати роботу. Та був іще й інший бік тієї реальності. Це ментальний стан оточуючого соціуму, «заточеного» на переслідування і безжальне цькування цих вигаданих ворогів. Про те, як це відбувалося, збереглося багато свідчень.

Дуже показовий опис того, як реагувала психіка пересічного обивателя на репресії, знаходимо в спогадах Олександри Юхимівни Іванової «За чесне ім’я батька». Намагаючись лишити згадку про дорогу людину, вона мимоволі пригадує все життя репресованої родини: згадує про те, як жили в коморі, будували хату, як батько 1933 р. не виконав рознарядку по м’ясозаготівлі і в родини забрали корову, як батька заарештували і позбавили на три роки волі, конфіскували майно, як батьків оголосили ворогами народу і вони «одразу ж стали найбіднішими і найнещаднішими в усьому селі», як учителька відбирала у неї, семирічної, «холодні сніданки», скубла вухо і жалкувала, що не вислали з України, як жахливо хотілося їсти, як батько 1935 р. повернувся, а 1937 р. за ним прийшли знов, засудили на десять років таборів, як розучилися посміхатися і отримали від односельчан прізвисько «Неради», як виживали, працюючи прачкою та вибирачкою породи. Як під час війни (!) розпочалося нове життя. Як евакуювалася, остерігаючись, що погонять до Німеччини, і завербувалася на відновлення підмосковних шахт, як жили в кімнаті без вікон, їли чорні щі з кропиви, пшоняну кашу, хліб з погорілого проса та іржаву воблу. Як записалася у наваловідбійники, стала ударницею і через рік потрапила на зліт ударників до Тули. Зі штреку — до колонної зали. Це, певне, як із Попелюшки в принцеси. Ото був ефект! «У Палаці культури, де проходив зліт, все вражало уяву: просторий зал, величезні люстри, багато людей, музика, доповідь. І от міністр вугільної промисловості вручає похвальні грамоти. Називає ніби моє прізвище та ім’я, але чомусь в чоловічому роді… Сиджу, не знаю, що робити. Тут піднімається наш парторг і на весь зал пояснює, що це не Олександр, а дівчина Олександра! «Дивіться, — каже, — з ким куємо перемогу!» Під оплески, ніяковіючи, піднялася я на сцену. Міністр потис мені руку, вручив грамоту, відріз на костюм та ще й красиву коробку цукерок на додачу»^[482].

Згадувала, як після звільнення Донбасу повернулася до матері, як отримали звістку про смерть 49-річного батька від пелагри^[483]. Як працювала в райкомі комсомолу в Брянці, як після роботи пішки йшла додому до Кіровська, аби віддати матері пайку хліба (бо це був голодний 1947 р. — про це вона промовчала): о другій ночі добиралася до матері, а о восьмій вже мала бути на робочому місці.

Як закохалася в хлопця, що мав за плечима строк у ГУЛАГу. Як звільнили через це з роботи. Як народилися двійко дітей, як чоловік, який втратив здоров’я на Півночі, невдовзі помер.

Як попри все пережите вступила до партії, була активною партійкою. «Трудилася, не шкодуючи себе. І ніколи не пошкодувала з цього приводу, як би важко не доводилося… Ніколи не пропускала нагоди виступити на зборах, покритикувати начальство, вказати на недоліки, порадити, що робити для їх виправлення». Як вірила все життя тому, в чому «її переконували».

«Сьогодні (пишу ці рядки влітку 1993 року) гірше стало. Немає в домі ні продуктів, ні грошей. Не думали, поки були молодими, про свою старість. Не прийнято це було у нас раніше. Вважалося, що про нас піклується наша держава, та й в пісні співалося: «…старикам везде у нас почет». Та ось, виявилося, їй, державі, тепер не до нас. І в неї, України, немає грошей, як і в нас, а є самі тільки турботи та негаразди…»^[484]

І все це після того, що вона описала вище! Після тієї «шани», якої зазнали її батько і матір. Після того, як усе життя її нещадно експлуатували… Воістину, найвищим досягненням радянської пропаганди було відділення особистої свідомості від масової, особистого досвіду від нав’язуваного засобами масової інформації дискурсу, внаслідок якого пересічний радянський обиватель мешкав у такій системі координат, де своя доля — одне, а офіційна версія того життя — то інша історія.

На цьому ефекті викривлення реальності радянська влада протрималася понад сімдесят років.

Репресії стали не лише невід’ємною складовою індустріалізації та колективізації, а й інструментом мобілізації населення, досягнення найвищих рівнів його позаекономічного визиску, дезорієнтації масової свідомості й переорієнтації соціальної напруги в потрібне керівній партії річище. Фактично масовий терор як у місті, так і в селі став вирішальним фактором завершення більшовицького перевороту, що призвів до якісно нової соціально-економічної конфігурації суспільного організму Країни Рад. Репресії сполучалися із так званою кампанією зміцнення трудової дисципліни. Робітники і службовці втратили можливість самовільно змінювати місце роботи, за найменше запізнення на роботу, необережне поводження з інструментом (не те що невихід на роботу) передбачалися суворі покарання^[485]. Грань поміж виробничим, суспільним і особистим життям була майже нівельована. Людина перетворилася на гвинтик виробничої машини, а її життя — на людино-години виробничого часу. Це стосувалося передусім стратегічних — промислових регіонів України. На кінець чекістської спецоперації в Донбасі була встановлена залізна дисципліна. Фактично промислове осердя Луганщини та Донеччини перетворилося на один великий трудовий табір, де людина сама собі не належала.

Рівень тогочасного визиску та рівень стресу, в якому звично відбувалося життя пересічного донбаського мешканця, важко уявити, спираючись на сьогоденний досвід. Ті, хто нині не менш звично тиражує штампи про те, що всі мешканці Донбасу є нащадками каторжників, навіть не уявляють, про що вони пишуть. Фігурально висловлюючись, каторжанами в той час були всі — від першого секретаря обкому до нікому не відомого сторожа.

Утім, співчуваючи гіркій долі тогочасних радянських громадян, не слід закривати очі на ті відразливі мутації, що відбувалися як в індивідуальній, так і в масовій свідомості під розбещувальним впливом атмосфери тотального стеження і страху. Чоловіки були ладні перетворювати своїх жінок на вакханок для начальства, аби не випасти з номенклатурної «обойми», власноруч розстрілювати «ворогів народу» на, так би мовити, громадських засадах, гнівно бичувати «ворогів і виродженців» на партійних зборах удень, беручи вночі участь у оргіях та колективних пиятиках. Жінки стежили за чоловіками, доповідаючи в органи про кожен їхній крок. Діти — за батьками. І все це відбувалося на тлі безперервних всепроникних розмов про чистоту комуністичної ідеології та моралі.

Суспільство стало найбільшою жертвою більшовицького режиму: репресувавши умовних «ворогів», він використав їхній образ для надшвидкої мобілізації населення. Та важливо, що мобілізація ця досягалася інструментами дегуманізації соціального середовища, оскільки основою для єднання став жупел ворога та енергія нищення. Масмедіа славословили досягнення радянського ладу в створенні якісно нового ладу і відповідного йому суспільства високосвідомих будівничих комуністичного ідеалу. Яких тільки піднесених епітетів не вигадували радянські журналісти і літератори, аби передати епохальну непересічність радянського ладу й радянської спільноти.

Це почасти справді було так. У кривавих двадцятирічних потугах народжувалося принципово нове суспільство… За своїми внутрішніми характеристиками — мертвонароджене. Ще понад сімдесят років воно доволі вправно імітуватиме життя, але насправді буде неспроможне ані повноцінно відтворюватись, і тому перманентно знищуватиме в собі все життєздатне, атакуючи його як чужорідну тканину; ані повноцінно любити, і тому прикриватиметься розмовами про пролетарський гуманізм; ані повноцінно виховувати свою зміну, і тому вириватиме її з живого контексту родинного кола і переставлятиме в штучний світ масової культури й масових жовтенятсько-піонерсько-комсомольських псевдородин; ані повноцінно творити, затискаючи геній особистості в прокрустове ложе партійного й комсомольського статутів; ані повноцінно прогресувати в технологічному відношенні, а тому промишлятиме банальним піратством; ані поважати честь і гідність, замінивши їх сурогатом радянської пихи.

Тогочасне переродження суспільства відображає одне просте, хоч і занадто моралізаторське слово — гріхопадіння.

Заявлена більшовиками на зорі узурпації влади мета (створення людини — носія принципово нової моралі) на кінець 1930-х рр. завдяки бузувірським методам перманентного терору та єзуїтської соціальної інженерії в загальних своїх рисах була досягнута.

Рештки антирадянського за своєю суттю постреволюційного суспільства (як релігійні за своїм спрямуванням, так і світські) були загнані чи то в ГУЛАГ, де боролися за фізичне і духовне виживання аж до середини 1950-х рр., чи то в глибокий андеграунд, змушені напоказ демонструвати якщо не ревну підтримку партії та уряду, то принаймні цілковиту лояльність. Їхній особистий досвід та знання про людиноненависницьку сутність сталінського режиму не справляли жодного впливу на широкі верстви радянського народу, адже жодний метод комунікації інтелектуальної, духовної та культурної еліти з останнім не спрацьовував.

Величезне гетто з найбільшої в світі мережі пенітенціарних установ та концтаборів на довгі десятиріччя перетвориться на звичну «окрасу» неосяжних просторів СРСР. Чимало їх було розташовано й на території радянської України. Ані для їхнього персоналу, ані для населення, ані для широкого загалу обивателів не було секретом, які нелюдські умови та закони панують за їхніми огорожами. Саме тому цілі класи бадьоро підіймали руки, голосуючи за виключення з комсомолу та піонерів дітей «ворогів народу», а пізніше цькували їх на умовах цілковитого бойкоту. Саме тому партійні збори перетворювалися на істеричні шоу з прокляттями і закликами до самосуду. Саме тому жінки зрікалися чоловіків, а чоловіки — жінок, батьки — дітей, діти — батьків. У межах радянської України, як і СРСР загалом, існувала ціла каста «недоторканних», яким не було ходу нікуди, лише на важкі й небезпечні для здоров’я виробництва.

Пересічний радянський обиватель тим часом існував у цинічній за своєю цнотливістю системі викривлених координат, де правда і неправда помінялися місцями, де для особистості не лишилося місця — її заступив оспіваний радянський колективізм, що на повірку виявлявся обов’язком колективного цькування усього, що виявляло хоч якусь незгоду з існуючим порядком речей. Система перманентного більшовицького терору перетворила пересічного радянського громадянина на глибоко нещасну, обмежену, як нині кажуть, скалічену істоту з неусвідомленими травмами і комплексами.

Якщо намагатися проводити аналогії, психіку homo soveticus можна порівняти лише із психікою дитини, що народилася і виросла в родині маніяка-збоченця, який усе життя під покровом ночі жорстоко збиткувався з дружини і дітей, лишаючи найнеобхіднішого, мордуючи голодом, принижуючи не лише фізичними, а й моральними тортурами, ґвалтував, тримав у льосі, примушував працювати на межі людських можливостей — при цьому ніжно гладив по голівці, повсякчас розповідаючи, як сильно він їх любить і які погані сусіди.

Незрозуміла західному світу ностальгія за радянською системою її вихованців доволі просто пояснюється: певна частина радянських громадян чи то усвідомлено, чи ні дійсно мало знала про темний бік «соціалізму», інша — попри страшні сімейні травми і особистий досвід щиро вважала, що іншого шляху не було. Власне, ця позиція була віддзеркаленням ментальної інвалідності жертв більшовицького терору, які не змогли піднятися над настановами і вихованням «любимого батька народів» і назвати вбивцю — вбивцею, ката — катом, збоченця — збоченцем. Для них це було те саме, що зректися самих себе, визнати, що життя перетворилося на суцільну оману. Отож, нав’язана більшовизмом кругова порука мовчазної підтримки державного садизму щодо Людини обернулася не лише проти його безпосередніх жертв, а й проти мовчазних споглядачів, перетворивши їх із жертв на співучасників. Розірвати це порочне коло можна, лише назвавши речі своїми іменами.

Попри всю незаперечну привабливість комуністичних гасел, нині варто лише дивуватися, як у тих умовах виживали й зберігали здоровий глузд особи, здатні до критичного мислення. Власне, радянська система, проголошуючи в щоденній пропагандистській практиці гасла братерства, правди, свободи, совісті, чеснот, хоч і в позбавленому традиційного релігійного підтексту сенсі, поволі знищувала себе сама. Бо на горизонтальних рівнях суспільства, в усіх соціальних верствах, рівновіддалених у повсякденному житті від влади, люди відтворювали традиційні моделі співжиття. Саме тому, читаючи в школі твори Достоєвського, Толстого, Шевченка, Лесі Українки, Франка, радянське суспільство проростало Дзюбами, Стусами, Костенками, Параджановими, Биковими.

Бо потяг до правди й любові в людині незнищенний, саме він змушує брати до рук дерев’яні щити і йти проти неправди, навіть дивлячись в очі вірній смерті.

Допоки так — Україна незнищенна.