Антирелігійна діяльність комсомольців на селі розгорталася під гаслами: «Давно пора усякі віри і попів здать до архіву! Юнацтву треба — створити рай на землі, а не на небі!»

Про те, як ці гасла реалізовувалися на практиці, дає уявлення замітка «Як Луганський осередок святкував Різдво». У ній, зокрема, йдеться про те, що комсомольці села організували молодь, розучили червоні колядки, п’єсу «Святвечір у комсомольців». Навколо комсомольського осередку згуртувалися близько п’ятдесяти осіб. Метою комсомольського колядування було показати вищість комсомольців над звичайною молоддю («автокефалія»).

Комсомольська різдвяна процесія рушила з клубу, співаючи «Інтернаціонал». На користь голодних дітей принципово колядували виключно по бідняцьких хатах. Після чутки про те, що поруч колядують «автокефалісти», комсомольці, за відвертим зауваженням, «...приготувались зустріти ворога. Коли близько вже була їхня шестикутна зірка, [вони] проспівали «Молоду гвардію» й кинулися проти ворога, кричучи молодими бадьорими голосами одне гасло за другим: «Геть автокефалію — петлюрівську — куркульську церкву», «Хай живе пролетарська правда», «Хай живе КСМ» та ще багато інших... Хтось гукнув: «Хай живе п’ятикутна зірка, яка сяє усім гнаним й голодним», «Геть шестикутну». Після цих слів вся молодь кинулася на автокефалістів й одібрали від них їхню зірку, і зробили під спів Інтернаціоналу з неї п’ятикутну. Автокефалія розбіглась. А селянська червона молодь наліпила на малюнок народження Христа серп і молот»^[413].

Так за ширмою цинізму та глумливого безкарного святотатства, схвалюваних владою, маскувалася певна група осіб, що прагла піднестися над односельцями. Та на цьому безбожницьке дійство не завершилося. На другий день уранці в комсомольському осередку «красувалася» одібрана зірка автокефалістів з надписом «Автокефальна церква дає рай на небі, а пекло на землі». Надвечір комсомольці провели «Святвечір у комсомольців». Наступного дня заслухали доповідь «Про народження Христа». Наколядовані харчі склали на дві підводи: на першій розмістили портрет п’яного автокефаліста з надписом: «От на що колядує автокефалія»; з другої підводи з надписом «От на що колядує молодь на чолі з КСМ» роздавали подарунки літнім.

Автор замітки Гуревич підсумував опис дійства словами: «Сила КСМ непереможна». Це певною мірою обмежене зауваження, однак, не було позбавлене сенсу. Тиск атеїстичної субкультури, раніше цілком немислимої й відсутньої в національному селі, ставав чимдалі відчутнішим: саме вона деформувала основи масової народної свідомості, що була складним сплавом релігійності та марновірства. Здавалося, раніше непорушна будівля традиційного світогляду захиталася й давала глибинні тріщини. Під заклик —«Геть бога!»^[414] — ширилася ерозія традиційної селянської свідомості в усіх її етнічних формах. До початку політики коренізації етнічні громади певною мірою від цього процесу захищав тільки мовний бар’єр.

Тим часом держава створювала нестерпні умови для релігійного життя віруючих. Податкова система фактично знищувала священицький стан, не були спроможними матеріально їх утримувати й миряни. Священики на загал продовжували свою діяльність, вступаючи до приміських колгоспів чи кустарних кооперативів, водночас отримуючи допомогу закордонних організацій. Про такі «кліки клерикалів» у м. Щедрін, Озаричі повідомляють газетні статті. Рабин Фрадкін у 1928 р. оселився в Щедрині, 1937 р. вступив до артілі, що виготовляла кошики. Заробляючи в ній 10–20 руб. на місяць, приторговував мануфактурою, яку отримував з-за кордону. На Песах забезпечував євреїв мацою, надісланою закордонними громадами. Один із мешканців на Рош-Хашан зарізав корову, аби забезпечити місцевих євреїв кошерним м’ясом. До кінця 1930-х рр., попри офіційне заперечення релігійного життя, шойхети існували практично в кожному містечку чи, принаймні, приїздили з сусідніх містечок на свята. Зустрічаються вияви релігійності й у дитячому середовищі. Так, у Щедрині діти й онуки рабинів та меламеда на свята не відвідували школи, учні приходили до них додому для того, аби навчитися читати кадіш та інших традицій^[415]. Зберігається також і обрізання. При унеможливленні цілковитого дотримання традицій, скажімо Шаббату, єврейські родини зберігали хоча б окремі його атрибути — ритуальне обмивання рук, благословення свічок, сімейну трапезу, читання молитов тощо. Утім, і такі напівпідпільні прояви духовного життя чимдалі ставали усе більш небезпечними.

Ситуація в черговий раз критично загострилася наприкінці 1920-х рр. Влада, яка готувала фронтальний наступ на селянство, усвідомлювала, що одними лише політінформаціями та агітаційними заходами якісних змін у повсякденні суспільства досягти неможливо.

1929 р. став рубіжним не лише в історії українського селянства, а й в історії церков. Керовані партією та чекістами організації безбожників розпочали підготовку до вирішального комуністичного штурму. У резолюції ІІ Всесоюзного з’їзду безбожників (квітень 1929 р.) баптистів, євангелістів, адвентистів і методистів^[416] зараховували в розряд релігійних організацій, верхівка яких є «політичною агентурою і… військово-шпигунськими організаціями міжнародної буржуазії»^[417]. Із 1929 р. розпочався масовий наступ на баптизм та євангельське християнство, що водночас широким чосом пройшовся з центру на периферію. До 1936 р. майже всі місцеві громади баптистів та євангельських християн були зняті з реєстрації, молитовні будинки відібрані, старші пресвітери — репресовані. Практично всі громади перейшли на нелегальне становище.

Рештки новохристиянських церков були підчищені під час рознарядок 1937 р. Серед таких був і проповідник баптистської громади с. Шелюги на Запоріжжі Митрофан Ковальов, засуджений 28 жовтня 1937 р. трійкою Дніпропетровського облуправління НКВС до страти за агітацію проти Сталінської конституції, а фактично — за релігійні переконання.

Час, який увійшов до підручників з історії під назвою «Великий стрибок», був по факту масованим комуністичним наступом на всіх фронтах: соціально-економічному, суспільно-політичному, культурному і, відповідно, духовному. На церкву як давнього ворога радянської влади припав удар страхітливої сили. 1929 р. розпочалася друга в радянській історії кампанія масового закриття церков і молитовних будинків, розстриження ченців. Їй передувала скрупульозна оцінка культових споруд та церковного майна, витрат на їхню реставрацію та ремонт, утримання духовенства тощо. Плануючи вирішальний наступ на церкву, місцеві управлінці, партійні та комсомольські осередки «взяли на олівець» усе церковне майно. У ту ніч, коли місцеві активісти прийшли «побороти Бога», ані в церковників, ані в мирян не було жодних шансів врятувати щось із церковного майна та святинь. Те, що вціліло тоді, врятувалося дивом.

Яскравий опис того, як це відбувалося, зберігся у нотатках грецького комуніста Івана Стріонова: «Він пояснив мету нашого збору, говорячи: «Товариші! Ми зібралися сьогодні для того, аби до ранку очистити церкву від мотлоху і залишити двері відкритими». Далі він сказав: «Все це робиться в цілковитій таємниці від населення, щоб не було ніяких випадковостей. Тому я вас і не відпускав додому вечеряти й перевдягнутися, аби не поширювалися чутки по селу про розкуркулення церкви. Погода сьогодні вночі сприяє виконанню цього завдання — йде сильний дощ. Повсюди (там, де потрібно) розставлені караульні, які будуть затримувати до ранку всіх перехожих, які можуть помітити розкуркулення церкви. Роботу почнемо в церкві об 11:30 вечора, щоб до 5 ранку завершити…» Замки з дверей церкви зняв сам Горін і дозволив приступити до справи. Почався у церкві справжній погром: ікони летіли зі стін додолу, меблі по підлозі рухали і таскали, якісь речі з тріском ламали. В церкві від сильного резонансу був такий шум і грім, що важко було зрозуміти, як у нас не лопалися барабанні перетинки»^[418].

На хвилі кампанії «розкуркулювання церков» знов критично загострилися взаємини влади із менонітськими громадами та священством. Це, своєю чергою, спричинило новітню хвилю німецької міграції, менонітської зокрема. Під пильним наглядом органів ДПУ опинилися громади Лютеранського синоду, католицькі гуртки Святої Марії. Священики та місіонери діяли під невсипущим наглядом органів державної безпеки, і за будь-які відхилення від регламенту їх притягали до судової відповідальності. Судові процеси набували, як правило, гостро політичного звучання і перетворювалися владою на гучні виховні шоу.

В епоху так званого вирішального комуністичного штурму за вказівкою партійних органів чекісти сфальсифікували низку процесів проти священиків. Черговий наступ на церкву мав цілком прозаїчну підоснову: у колективізаційному шалі та нападах комунізації, що його супроводжували, посилилися апокаліптичні настрої в широких верствах глибоко традиційного селянського суспільства. Слід зауважити, що приклад тодішніх комун із їхніми атеїстичними вихватками, «вільними» шлюбними відносинами, показним колективізмом, похоронами без відспівування та життям без хрещення не на жарт екзальтував патріархальні общини від протестантських німецьких та католицьких польських до православних українських, російських, болгарських, грецьких. Коли загроза перетворення села на суцільну комуну з віддаленої перспективи перетворилася на справу кількох днів, село відреагувало на неї масовим ошаленінням: святенництво лякало селян перспективами невідворотних пекельних мук, накладало анафеми на сільрадівські активи, які розкуркулювали церкви, оголошувало більшовицьку владу владою антихриста, а селянство бігало на нічні служби і чекало на Армагеддон. Урешті селянство по двох роках пекельних голодоморівських мук на землі обрало колгоспне рабство. Церква лишилася вчергове пограбованим і знеславленим парієм більшовицького режиму, досягнення якого вкотре закріплювалися шляхом тотального пограбування церковного майна і репресуванням священицької верстви.

Невипадково церковнослужителі виявилися чи не центральними фігурами на найвідомішому з усіх політичних процесів 1930-х рр. — так званій справі Спілки визволення України (СВУ). Центральною фігурою на процесі був віце-президент ВУАН академік Сергій Єфремов — учений зі світовим ім’ям. Академіка звинувачували в тому, що він у 1920–1924 рр. керував контрреволюційною організацією «Братство української державності» (БУД), а в 1928–1929 рр. — «Спілкою визволення України» та ідейно спрямував дії бойової терористичної організації «Спілка української молоді» (СУМ).

Другою за значущістю фігурою був Володимир Чехівський — керівник Української автокефальної православної церкви. На лаву підсудних потрапив і його молодший брат Микола, також священик. Притягнення братів Чехівських до справи мало далекосяжну мету — довести, що УАПЦ є складовою частиною СВУ й діяла під її керівництвом, що вони організували ряд своїх філіалів та залучили до контрреволюційної діяльності безліч викладачів навчальних закладів, працівників культури, священиків по всій Україні. Постаті братів, здавалося, були створені для таких масштабних спецоперацій, обидва мали за плечима славетне і суперечливе минуле. Володимир Чехівський (1876 р. н.), народжений у сім’ї священика, закінчивши Київську духовну семінарію і академію та історико-філософські курси при Одеському університеті, іще 1897 р. долучився до революційного соціалізму в групі «соціал-демократів — драгоманівців». 1900 р. вступив до Революційної української партії (з 1905 р. — УСДРП), у 1905–1906 рр. у Черкасах організував революційне робітництво, за що був засуджений до трьох років заслання. У 1911–1917 рр. мешкав в Одесі під «гласним» наглядом поліції. У 1917 р. став на шлях революційного марксизму», разом із більшовиками боровся проти Тимчасового уряду. У жовтневі дні очолив комітет, утворений з більшовиків, лівих есерів, українських соціал-демократів та есерів, виступав проти політики Центральної Ради і на її VIII сесії вніс пропозицію «про негайне поєднання з Радянською владою РСФРР». Згодом відійшов від Центральної Ради. Улітку 1918 р. переїхав до Києва, де брав активну участь у підготовці повстання проти гетьмана, очолюючи підпільний революційний комітет, створений ЦК УСДРП. Після повалення гетьмана, у грудні 1918 р., у Києві була утворена Рада Міністрів (з грудня 1919 р. — Рада Народних Міністрів) на чолі з В. Чехівським. Зважаючи на вимоги Антанти, 11 лютого 1919 р. В. Чехівський подав у відставку і виїхав до Кам’янця-Подільського. Тут представники УСДРП і УПСР (центральної течії) обрали його головою Комітету охорони республіки, за що він навіть був засуджений С. Петлюрою до розстрілу. Уперше більшовики заарештували В. Чехівського — на той момент викладача Вінницького ІНО — у січні 1921 р. У червні того ж року Верховна слідча комісія при РНК УСРР реабілітувала його від будь-яких звинувачень у контрреволюції. Повернувшись до Києва, він викладав історичні науки в Політехнічному і Медичному інститутах, але за проповідництво втратив посаду професора. У 1923–1924 рр. його як церковного діяча виключили з профспілки і звільнили з посади наукового співробітника в Сільськогосподарському науковому комітеті. А в жовтні 1927 р. обрали головою II Всеукраїнського православного собору. З цього часу і починаються гоніння на колишнього революціонера вже як очільника УАПЦ. У 1928 р. йому заборонили займатися будь-якою діяльністю, а 17 липня 1929 р. знову заарештували, звинувачуючи в приналежності до «Братства української державності», до керівного ядра СВУ і в перетворенні УАПЦ в штаб контрреволюції, передусім націоналістичної.

Про це «свідчили» слова самого В. Чехівського: «Національна політика Комуністичної партії і Радянської влади викликала у мене двоїсте враження. Декларативні заяви, гасла, програмові виступи наче забезпечували українську націю від гноблення, експлуатації, унаслідження, а на практиці часто виступало, як я гадав, українофобство. В державному апараті керівні вузли, відповідальні місця обсажено було не українцями, в кращому випадку малоросами. Українці закликалися для видимості, напоказ, на вивіску... Практика наче говорила, що залишається гегемонія нації над нацією і в Радянському Союзі, ніби українська політика проводирів Радянської влади, на мою думку, ще не була українською пролетарською політикою»^[419]. 29 січня 1930 р. слідство було закінчено. Сам процес перетворився на неприкритий фарс.

Стійко тримався на допитах попереднього слідства молодший із братів Чехівських — Микола (1877 р. н.). Випускник Київської духовної семінарії й Чугуївського юнкерського училища, учасник Першої світової війни, тричі поранений і двічі контужений підполковник царської армії, нагороджений усіма бойовими орденами Російської імперії до Володимира IV ступеня включно, повернувся до Києва у березні 1918 р. командиром 4-го полку в складі Синьожупанної дивізії, сформованої німцями з військовополонених українців. За Гетьманщини — комісар праці в Одесі, за часів Директорії — комендант м. Києва, з березня 1919 по січень 1921 р. — військовий аташе УНР у Грузії. Після повернення в Україну з 1923 р. працював священиком УАПЦ у Святошиному. Уже з 1927 р. перебував під слідством за звинуваченням у антирадянській пропаганді, за недоведеністю звільнений. З цього часу — харківський безробітний. Заарештований 24 липня 1919 р.

Урешті після тривалої психологічної та фізичної обробки на допиті 9 грудня 1929 р. він засвідчив: «Я знав, що кожний із нас (його колеги по УАПЦ) в міру своїх здібностей і сил використовував УАПЦ в суто національному напрямі… Байдуже було нам, що ми самі того не побачимо... Зате ми тішили себе: діти, онуки, а ні, то вже, певно, правнуки наші здобудуть собі самостійність, як це буде їм до вподоби. Так я мріяв, у такім напрямі і діяв. І гадаю, що не помилюсь, коли те ж скажу й про оточення своє. Ось у чім наша хиба, в чім і провина перед Радвладою». Висвітлюючи погляди своїх колег, він писав: «Загальний стан життя на Україні в уяві національних кіл був такий: стогне село і лютує, стогне й місто, чутно стогін і серед робітників, нудяться й стогнуть і інтелігенти, гніт диктатури панує над всіма, церкву тиснуть, душу гнітять, на устах колодка висить, українізація лише зверху. Україна — колонія, її експлуатують, особистого життя немає, громадського теж, нестатки, злидні й безробіття кругом... Хто це зробив? Пролетарі? Та ніяк! Бо вони стогнуть. А зробила це Компартія та її прибічники... Звідусіль такі чутки пливіть. Кругом це говорять пошепки люди. Незадоволення всюди, і зростає воно, бо дедалі все тяжче всім жити. А тут ще арешти, заслання і таке інше. Страждає мовчки народ. Голоса ніхто не піднесе. Бояться. По кутках пошепки проклинають партію, Радвладу клянуть. Ненависть і жах кругом. Ні, так жити не можна. Але і боротись нема як, бо сила в руках партії: держапарат, військо»^[420]. Насправді з висловленого важко було хоч щось спростувати, Микола Чехівський кількома майстерними мазками змалював реальну суспільно-політичну ситуацію в СРСР.

Зрозуміло, що залишати носіїв таких поглядів і думок на волі більшовики не мали жодного бажання. За вироком, оголошеним у Великодню ніч 19 квітня 1930 р., Володимир Чехівський одержав 10 років ув’язнення і 5 років поразки в правах, а Микола — відповідно 3 і 2 роки.

Утім, це було тільки початком їхнього стражденного шляху: 13 фігурантів процесу, зокрема й брати Чехівські, були засуджені позасудовими органами в 1937–1938 рр. до страти. В. Чехівського розстріляли 3 листопада 1937 р. на Соловках, М. Чехівський розстріляний 4 грудня 1937 р. трійкою НКВС Курської області^[421].

Аномальні обставини виживання, жорсткий адміністративний прес викликали ментальний злам, унаслідок якого порушувалися вікові заборони, вироблялися нові механізми регулювання міжособистісних взаємин. Причини цього явища були банальними. Торговців та ремісників, а також священиків обкладали непомірними податками, їхня праця втрачала сенс, врешті за більш-менш сталий прибуток вони погоджувалися на все. «Знаете что? Обеспечьте мне службу на 10 рублей в месяц, и я таки вам буду самым превосходным большевиком… предамся большевизму душой и телом», — у відвертій бесіді казав торговець. Не менш податливими до принад масової ідеології ставали і його діти, які зростали в ненависті до батьків та традиційної спадщини, що заважали їм відігравати бажані соціальні ролі в новій країні. Тавро сина чи дочки позбавленця спотворювало життя, спричиняло низку проблем. Доволі красномовно ставлення до проблеми відображене в єврейському фольклорі: «Он ведь грешник, трефной. Отец у него — буржуй»^[422].

Після здійснення суцільної колективізації та Голодомору єдиний фронт традиційних громад було зламано. Під нищівним тиском чекістських спецоперацій захитався, здавалося, тисячоліттями непорушний храм єврейської ідентичності. Безкомпромісна боротьба євсекцій проти духовних засад відтворення культури штетлів (єврейських містечок) почала приносити свої плоди. Якщо в 1929 р. більшовики дозволили ввезти обмежену кількість маци, яку пожертвували західноєвропейські євреї, то в подальшому атеїстичний наступ не знав випадків відступу. 1930 р. виготовлення та завезення маци було офіційно заборонене. Далі в радянській історії маца перетворилася на надскладну проблему, особливо за часів карткової системи. Релігійне життя як таке обмежилося службами у синагогах. Традиційна діяльність релігійних громад вимушено пішла в підпілля, сакральні звичаї (обрізання, ритуальний забій худоби), хоча й не заборонялися законодавством, унеможливлювалися адміністративними заходами. Ряди членів релігійних громад танули, священики відмовлялися від сану чи ледь животіли в умовах фактичного безправ’я та нужденності.

Старше покоління з болем споглядало відхід молоді від віковічних стандартів повсякденного життя. Тепер єврейська громада була в меншості, у фактичному підпіллі й не мала змоги впливати на процеси маргіналізації. Друковані в офіційній радянській пресі на їдиші (зокрема, в журналі «Безбожник» — «Апікойрес») думки, які п’ятдесят років тому годі було й уявити проголошеними вголос: «Маца, марор, карпас и хрен — это дурные вещи, а красивый набожный ребе — поросенок в тфилине», «Может быть, мы будем поняты как дети-хулиганы. Мы посылаем вам большую фигу в честь праздника Песах!» — задавали тон нового атеїстичного наступу.

Утім, атеїстичний наступ не обмежувався агітацією і пропагандою. Південна Україна ще голодувала, а чекісти розпочали масовану операцію проти духовенства, яке за часів великого голоду допомагали своїм вірянам вижити. З усією нищівною жорстокістю меч радянської Феміди обрушився на католицьких, лютеранських, протестантських та юдейських священиків, які, використовуючи силу свого авторитету та міжнародні зв’язки, просили й отримували благодійну допомогу для віруючих. Чимдалі жорстокість присудів посилювалася. На середину 1930-х рр. п’ятирічним ув’язненням до таборів «відбувалися» окремі щасливці. По тих самих звинуваченнях виносили все частіше смертні вироки, які, щоправда, доволі часто ще замінювали на 10 років позбавлення волі.

Після низки показових процесів постишевської команди, зокрема А. Річицького, засудженого до розстрілу, дехто з селян, особливо в етнічних громадах, щиросердно повірив у політичну відлигу, яка нібито намітилася зі вступом у дію нової Конституції. У Велико-Висківському районі Одеської області були зафіксовані виступи за відкриття церков. Віруючі заявили голові сільради, що вони діють згідно з Конституцією і нікого не бояться. У Троїцькому районі миряни нібито говорили: «Радянська влада стає на шлях відкриття церков. Вона все-таки Бога боїться. Сталін бачить, якщо не примусити селянина Богу молитися, то хліба весь час не буде. Конституція за нас. і життя буде по-старому». У Бериславському районі німецький патер Цімерман, добиваючись свого обрання до президії сільської ради начебто казав: «Ми повинні мати своїх людей у сільраді, тоді нам нічого боятися, що нашу кірху закриють»^[423].

Селянство вкотре опинилося заручником складних багатоступеневих політичних комбінацій, завдяки яким влада вибудовувала масову свідомість тоталітарної епохи. Тоді як поодинокі сміливці виступали з власними інтерпретаціями радянського законодавства, влада організовувала масові акції, які розбивали попередніх ущент. Так, під час судового розгляду справи німецьких пасторів Карл-Лібкнехтівського району Одеської області «на процес приходили делегації колгоспників з прапорами, вимагаючи винесення суворого вироку».

Наступ на церкву перетворився врешті на складову частину широкомасштабної погромницької спецоперації, метою якої було унеможливлення проявів невдоволення політикою більшовиків в Україні, що поволі оговтувалася від Голодомору. Одним з напрямків цієї масштабної акції було знищення не лише самих страхітливих згадок про всенародне лихо, його винуватців, рятівників, а й роздумів над його першопричинами і майбутніми наслідками. Війна проти теософії, історіософії та духовних практик як таких правила за провідний напрямок українських керманичів.

На цьому етапі навіть погромлені й перетворені на колгоспні склади церкви стояли наче кість поперек горла партрадянській номенклатурі. Урешті запанували думки про нагальність прибирання їх із міських ландшафтів. У 1934 р. Павло Постишев, виступаючи на пленарних зборах Київської міської ради, заявив, що треба раз і назавжди знести з лиця землі «історичний мотлох, який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націоналізму». За свідченням очевидця тих зборів, Постишев видав наказ про негайне зруйнування Золотоверхого Михайлівського монастиря та інших історичних пам’яток Києва, зокрема мазепинських церков на Подолі й Печерську. Микільський собор, його дзвіницю й монастирську браму було зруйновано 1934 р. Загалом упродовж 1930-х рр. лише на Київщині були зруйновані десятки давньоруських храмів, соборів, монастирів, церков, костьолів, синагог, склепів та інших культових споруд, що були неперевершеними історико-культурними пам’ятками. Висловлювалися пропозиції зруйнувати Софію Київську і весь квартал до Золотих воріт, опрацьовувався проект забудови його урядовими будинками.

Антицерковний наступ неухильно наростав, набравши одіозних форм під час Великого терору. Чого лише були варті назви міфічних організацій, згідно з якими позбавляли життя десятки церковнослужителів різних конфесій. «Контрреволюційна церковна організація» (КРФЦО) (Одеса) — квітень 1938 р. — заарештовано 29 православних священиків, розстріляно 18, зокрема єпископ Тихон (Русинов), протоієреї Григорій (Іваненко) та Никифор (Блошенко). Аналогічна справа там же була сфабрикована в травні 1938 р., за її матеріалами були розстріляні семеро священиків-«заколотників», які переступили 60-річний рубіж.

У вересні 1937 р. ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням оголосив «безбожну п’ятирічку» — до кінця 1937 р. в СРСР мали ліквідувати всі релігійні конфесії і навіть зовнішні вияви релігійності. Почалося знищення храмів та предметів культу, економічний та політичний тиск на духовенство став нестерпним. Священики були позбавлені виборчих прав, їх обкладали непомірними податками, змушували відрікатися сану. Якщо в 1929–1930 рр. цьому тискові скорилися до 2 тис. священнослужителів, то в епоху Великого терору цей рух став масовим. У непокірних конфісковували майно, а сім’ї виселяли та «розкуркулювали».

Було спрощено процедуру закриття храмів. Відповідні рішення могли приймати місцеві відділи НКВС за несплату податку, під приводом поширення епідемії, на «вимоги населення», на підставі «зібрань ворожих державі елементів». За неповні два роки в Україні було закрито до 75–80 % (близько 8 тис.) храмів. На початок 1940-х років не залишилося жодної православної церкви у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях, по одній було в Луганській, Полтавській, Харківській. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовувалися лише 2, з 23 монастирів — жодного, із 1435 священиків служили три^[424]. У травні 1938 р. був розстріляний останній рабин у м. Сталіно. На довгі десятиріччя церкви України занурилися в лихоліття терору і гонінь. З 14 травня 1939 р. по 10 травня 1941 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило 168 постанов про закриття церков, костьолів та синагог (без західних областей), із них 38 у Київській області. За роки радянської влади тисячі служителів культу були репресовані як «вороги народу» і відправлені у віддалені місця Росії^[425].

За часів «альбомних операцій» справи на клір штампували наче під копірку. Спочатку розробляли керівну лінію — проти вищих ієрархів, після цього винищували всю релігійну вертикаль до сільських общин. Так, 1937 р. був заарештований архієпископ Дніпропетровський Георгій Делієв. Його звинувачували в тому, що він створив на Дніпропетровщині контрреволюційну церковно-фашистську організацію. Невдовзі Делієв був розстріляний. Після розправи над ним хвиля арештів священнослужителів та церковних активістів покотилася по всій Дніпропетровщині. Сягнула вона й Бердянського округу на той час Дніпропетровської (нині Запорізької) області. 25 червня 1938 р. був заарештований благочинний Бердянського округу протоієрей Віктор Михайлович Кіранов, котрий користувався великим авторитетом у віруючих і священнослужителів. Його звинуватили в тому, що він був одним з організаторів і керівників контрреволюційної церковно-фашистської організації, створеної розстріляним архієпископом. Під тортурами його змусили визнати себе винним. Особливою нарадою при НКВС СРСР 29 жовтня 1939 р. Кіранова Віктора Михайловича було засуджено до 8 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі^[426].

Ліквідувавши «обласні» керівні центри «церковно-фашистських» організацій, українські чекісти згодом під корінь репресували місцеві громади: священиків разом із найбільш активними членами релігійних громад. У цій лиховісній справі не було винятків. Машина знищення низенько збрила людську стерню в середовищі православних, католиків, лютеран, протестантів, юдеїв — усіх. Не було конфесії в Україні, яку б оминули масові репресії. В усіх етнорелігійних громадах Великий терор зібрав страшні людські жнива.

Архімандрит Геннадій (у миру — Григорій Матвійович Ребеза) переїхав до Одеси ще 1919 р. і жив там разом із матір’ю. На час арешту служив у храмі святителя Димитрія Ростовського на Другому християнському кладовищі. Походив із селянської родини Поділля.

Упродовж усієї своєї пастирської діяльності перебував під наглядом «органів», які слідкували за кожним його кроком. У довгому списку його провин перед владою називали таємні висвячення в ченці, послідовну антирадянську позицію та висловлювання про близький кінець безбожної влади. «Свої богослужіння в церкві він здійснював на відміну від богослужінь решти священиків, прагнучі показати себе в очах віруючих молитовником, який зберігає всі порядки й звичаї царської церкви в Росії. Спостерігаємо, що Ребеза дуже часто секретничає з мирянами, які до нього підходять, дає їм якісь поради, настанови та напоумлення», — так про Ребезу звітували чекістські спостерігачі^[427].

Уперше архімандрит був заарештований у липні 1927 р., але випущений на свободу через три місяці без пред’явлення звинувачення. У 1931–1932 рр. одеські чекісти сфабрикували велику справу на 22 священиків, звинувативши їх в участі у контрреволюційній ситуації. Хоча ім’я архімандрита неодноразово згадували в протоколах допитів, тоді йому вдалося уникнути арешту, хоча він два місяці відсидів у 1932 р. у справі про здавання церковних цінностей.

Утретє він був заарештований 9 грудня 1936 р. за звинуваченням у тому, що регулярно здійснював «контрреволюційну агітацію серед мирян, прищеплюючи їм своє вороже ставлення до Радянської влади», об’єднував навколо себе бродячих ченців. На допитах підслідний не став заперечувати своєї позиції стосовно влади. 13 червня 1937 р. особлива нарада при НКВС СРСР засудила його на п’ятирічне заслання до Казахстану. 25 листопада засланий архімандрит був знову заарештований за звинуваченням у тому, що очолив контрреволюційну роботу 12 засланих церковників, які начебто поширювали чутки про номінальність радянської конституції, відсутність демократії, запевняючи, що невдовзі радянська влада буде повалена й відновляться старі порядки. 1 грудня 1937 р. трійка УНКВС по Східно-Казахстанській області засудила архімандрита до розстрілу. 2 грудня 1937 р. о 2-й годині ночі він був розстріляний. Його було канонізовано російською православною церквою 2000 р.

Типовою в радянській дійсності стала доля священика з неординарним прізвищем — Богославський. Отець Олександр (Олександр Федорович Богославський) народився 1892 р. в заможній селянській родині в с. Пустоцвітному на Запоріжжі. До революції родина купила 70 дес. землі, завела молотарку, 15 коней, 8 корів. Мала одного постійного та 4 сезонних працівники. Ще за часів воєнного комунізму землю Богославських було націоналізовано, а 1931 р. батькову родину розкуркулили, одного з синів, Михайла, замість старого батька відправили на Соловки. Невдовзі одну за одною «розкуркулили» й церкви, в яких служив його брат, Олександр. Подібно до левової частки священиків, які водночас втратили свої приходи, отець Олександр став безробітним бомжем. 1934 р. його заарештували за «розповсюдження хрестиків та інших речей церковного характеру» — іншими словами, за підпільне відправлення релігійних таїнств. Хоча невдовзі його відпустили на волю, досьє накопичувалося. А в ньому — показання свідків про висловлювання щодо злочинів більшовицької влади проти власного народу та незрозумілу його покірність. Урешті 44-річного удівця було заарештовано 23 серпня 1937 р. у Верхньому Токмаці. Непоказне добро цього «сіяча релігійного дурману» і «народного кровопивці» багато що свідчило про реальне життя священиків у Країні Рад: суконне пальто, одна мілка калоша, бандаж, штани, стара суконна сорочка, шапка, пара онучок, пара старих шкарпеток, пояс, 50 рублів»^[428]. У характеристиці, наданій головою Більманської сільради і парторгом, священика без приходу назвали куркулем, який підлягає «ізоляції від мас».

На другому допиті 26 серпня отець Олександр визнав свою провину в контрреволюційній діяльності проти влади, а 2 вересня трійка УНКВС УРСР по Дніпропетровській області за контрреволюційну агітацію та підготовку повстання засудила його до розстрілу. Розстріляний 9 вересня о першій годині ночі^[429].

Аби опинитися в чекістських лабетах, не обов’язково було бути пастирем, достатньо було просто бути віруючим. У тюрмах і таборах загинули десятки тисяч віруючих, передусім активістів церковних громад, які не змогли відмовитися від Бога. Безліч спогадів в’язнів ГУЛАГу засвідчили, що для них у сталінських катівнях створювали нестерпно складні умови. Низка чекістських катів отримували протиприродне задоволення від тортур над віруючими та кліром, прирікаючи їх на жахливу мученицьку смерть.

Утім, багатьом із них судилося вижити в тих нелюдських умовах, засвідчивши велич і красу людського духу. Серед них була й жінка надзвичайної долі, стійкості й духовної краси — Людмила Цомакіон. Народжена 1907 р. в Одесі, вона була спадкоємицею відомих у місті родів Строганових (її мати була родичкою генерал-губернатора Олександра Григоровича Строганова, на честь якого названий міст) та Цомакіон (батько — професор медицини завідував упродовж 1920–1930-хх рр. кафедрою гінекології Одеського медичного інституту). Людмила, в якій яскраво намішалася російська, грецька та грузинська кров, була широко обдарованою людиною, яка, як і батько, була чудовим художником, володіла кількома іноземними мовами. 1928 р., вихована в православ’ї, вона несподівано для батьків перейшла в католицизм. Після неодноразових «виховальних» бесід в органах 1937 р. вона була заарештована і заслана в Комі АРСР. Найтяжчим випробуванням для неї виявилося не саме позбавлення волі, а розлука з батьками. Мати подолала величезну відстань, аби кілька годин обіймати, цілувати і тримати на руках свою дівчинку…

У листах до батьків вона писала: «Я не журюся і не піддаюсь тузі, хоча дуже, дуже, дуже хочеться побачити тата й маму… хворі мене люблять і поважають, начальство мене цінує за добросовісну роботу і хорошу поведінку в побуті». Так писала, аби серце батьків не краяти. За словами листа лишалися справжні обставини її табірного існування: і те, що вона хворіла, як усі в’язні, на пелагру і важила 45 із половиною кілограмів; і те, як хворі падали і вмирали за кілька годин; і те, що сама не вмерла лише завдячуючи охоронцю, який не залишив її помирати в заметі; і те, що вихователем у таборі був ув’язнений-убивця; і те, як зеки підняли бунт на баржі, перебивши частину охорони, а каральний катер облив баржу керосином і спалив усіх, хто там був, живцем. Розраду й утіху знаходить у красі навколишньої природи. Чи можна бачити красу, перебуваючи у нелюдських умовах? Наведемо рядки з її листів мовою оригіналу, аби дозволити читачеві відчути внутрішню красу і цнотливість цієї душі: «Лес изумительно красив летом. Есть место, где он стоит неприступной стеной по обоим краям дороги, могучий и гордый, с темными глубинами, усеянными буреломом и устланными сплошным тонким мягким ковром мхов — звездчатых и коралловидных, ярко-зеленых, темно-зеленых, красноватых, желтых, серебристо-белых, лиловатых. Потом стены леса сменяются солнечными просеками, где ветер звенит в кустах, где среди молодых елочек поднимаются высокие лиловые цветы зонтиками на высоких стеблях, где краснеет брусника, чернеет черника, порхают пчелы и огромные темно-красные бабочки с белыми и бирюзовыми узорами на крыльях»^[430]. Нагадаємо: це не рядки з казок Михайла Пришвіна — це опис околиць Локчимлагу Усть-Куломського району Комі АРСР.

У листах до батьків, написаних на акуратно розрізаних упаковках від вати, вона просить їх надіслати гумових рукавичок: їй доводиться мати страву з гнійними ранами (це, за її словами, її улюблена робота). Одному зі своїх пацієнтів — хворому на туберкульоз казаху Канатбаю вона 8 місяців по кілька разів на день робила перев’язки і таки виходила, а інший пацієнт, якому не пощастило з санітаркою, «заживо розклався від такого туберкульозного лімфаденіту»^[431].

1939 р. по дорозі до дочки в Котласі батькові стало погано і, повернувшись до Одеси, невдовзі він помер від запалення легенів. Через рік завдяки клопотанням близьких 1940 р. вона повернулася до Одеси, а за місяць від початку війни її знову заарештували. Рік провела в Новосибірській тюрмі («рік майже нерухомого сидіння у кутку камери був роком думання»). П’ять років таборів у Казахстані за контрреволюційну агітацію — таким був вирок. Три з них в абсолютному незнанні про долю матері. «Это были годы большего внешнего одиночества, еще большего, чем в Новосибирске или тайге… Со мной была только возлюбленная св. Франциска — прекрасная Дама Нищета. У меня была только та одежда, которая была на мне, и кружка, которую потом украли. Ни матраса, ни одеяла у меня вначале не было, потом мне дали уже после первой зимы. Так как меня из-за моей физической слабости^[432] посылали… работать ночным сторожем, то у меня порой не было даже крыши над головой ночами, кроме звездного или сумеречного неба»^[433]. Спадкоємиця уславлених родів тягала корзини з гноєм, солому, сіно, ягнят, бігала по полях і сопках, «лопатою перевіряючи кладки яєць сарани», вибиваючись із сил, аби заробити на щоденне харчування. Сусідки по лікарняній палаті вже ділили її хлібну пайку, передчуваючи близьку смерть…

Але їй судилося вижити. Після звільнення кілька років через заборону мешкати в Одесі жила в області. Сім років дипломований художник і поетеса відпрацювала секретарем та медстатистиком у лепрозорії, читала тяжким інвалідам, фізично спотвореним проказою, літературні твори. Лише 1953 р. вона отримала можливість переїхати до рідної оселі. Реабілітована була 1957 р. Дев’ять років, що їй лишалися до пенсії, працювала на станції швидкої допомоги, підробляла перекладами медичної літератури.

Глибоко віруючій людині, фактично релігійному містику, якій в місцях заслання мало хто ставив сприятливі прогнози, на роду написано було прожити довге життя. Вона померла 1988 р., на десять років переживши обожнювану нею «мамочку». «Чувствуется вечер жизни, но не чувствуется старость, мысль о вечности дает вечную юность, любовь дает вечную энергию жить… И здесь я могу… обратиться к Христу с мольбой… даровать мне: 1. Веяние воздуха. 2. Пение соловья. 3. Лес и его чудеса. 4. Спокойную ночь. 5. Пламя, которое жжет, не причиняя страданий. Все это, конечно, поэтические символы»^[434], — писала вона наприкінці свого життя.

Прохання ці, здається, були почуті. Останні роки життя вона присвятила церкві, якій залишалася вірною все своє життя, філософії та поезії, писала спогади про ГУЛАГ^[435].

Про таких людей завжди казали «не від миру сього». Це дійсно було так. Ще більш разючою правдою це було в сталінські часи. Тоді як зовсім іще дівчинка душею і тілом Людмила Цомакіон знаходила розраду, обмиваючи без рукавичок гнійні рани туберкульозним хворим, її ровесниці на «великій землі» стежили за колегами, писали доноси і цькували таких, як вона, на комсомольських і партійних зборах, вимагаючи для них смертних вироків. Звичайно, не всі. Але масово. У такому «миру» для подібних їй осіб дійсно не було місця. На щастя, той «мир» виявився недовговічним.