Упокорення національно-визвольних змагань: місце радянської України в стратегії Кремля

Довге ХІХ сторіччя завершувалося в Європі кривавою світовою бойнею, у якій зійшлися найпотужніші геополітичні гравці з ненаситними імперськими апетитами, прагнучи наново перекроїти не лише карту Європи, а й Азії. Намагаючись задовольнити територіальний голод, у мілітарному афекті вони не помічали того очевидного факту, що в їхніх власних організмах запустилися незворотні некротичні процеси: низка народів стали на шлях національного самоусвідомлення та боротьби за національний суверенітет. На той час це було загальне прагнення. Утім, національно-визвольний рух був не єдиною вагомою тенденцією тогочасного політичного життя. Ще більш перспективно значущим був пролетарський рух, зміцнений марксистською теорією в її безлічі інтерпретацій від поміркованих європейських соціал-демократичних до російських ліворадикальних. Капіталістична Європа на той час була вагітною двома близнючками-революціонерками — пролетарською та національною. На межі доленосних 1914–1917 рр. обидві подавали мамці на останніх днях виразні передвісники своєї близької болючої появи на світ.

Начебто відповідно до передбачень комуністичних теоретиків, найуразливішою ланкою імперіалістичного світу виявилася імперія Романових. У лютому 1917 р. останній російський імператор зрікся престолу, до влади прийшов скроєний за європейським зразком Тимчасовий уряд, який готував постімперські простори до виборів в Установчі збори, що мали визначити конституційні засади подальшого життя величезної країни, яку збирали впродовж століть вогнем і мечем під скіпетром російських самодержців. Зібрані колись провінції існували в стані невизначеності, намагаючись не лише забезпечувати якимось чином існування розбалансованого державного організму, а й шукати своє місце в російському постреволюційному проекті.

Україна опинилася в чи не найскладнішій ситуації. Проблема полягала не лише в тому, що надто революціонізоване суспільство, функції представництва колективної волі якого в умовах безвладдя перебрала на себе Центральна Рада, генерувало надзвичайно широкий спектр політичних устремлінь, а в тому, що на тлі такої гострої політичної динаміки і панування лівих її сегментів Україна була й залишалася впродовж наступних кількох років полем запеклих воєнних дій, фронтом, що вигадливо змінював свою лінію, дислокацію і спрямування протиборчих сил. Фатальний збіг обставин, який перетворив українські етнічні землі на передній фланг Першої світової, кількох російсько-українських та радянсько-польської воєн, відіграв вирішальну роль у майбутній долі цієї багатостраждальної землі та її народу, який щиро, хоча часом і наївно прагнув жити «в сім’ї вільній, новій» на своїй Богом даній землі.

Напередодні Російської революції багатьом здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються лише імперськими амбіціями. Та в розбурханій революцією країні коло ворогів українського суверенітету почало зростати разючими темпами. Поряд із Білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, проти «українського питання» виступили як прибічники конституційної демократії (партія кадетів), так і соціалісти. Більше того, в післяреволюційній Україні політичні партії розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери й українські есери).

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з документами Академії наук, у яких аналізувалися підсумки Першого всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців, однак на цьому першому етапі висловлення українських державотворчих амбіцій Центральна Рада вважала за необхідне окреслити контури України принаймні на картах губернського адміністративно-територіального поділу. Саме тому, поважаючи права самоврядування козацької Кубані, Центральна Рада вважала передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Тимчасовий уряд передав питання про українську автономію на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнічною ознакою. Комісія погодилася вважати Україною хіба що територію, приєднану до Російської держави на автономних засадах 1654 р. Позицію професорів-експертів саркастично оцінив В. Винниченко: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства»^[1].

І все ж мрійники з Центральної Ради до останнього тягли з проголошенням українського суверенітету, сподіваючись на сприятливий для українського соціалістичного руху розвиток російської революції. Ілюзії почали танути у міру радикалізації політичного життя в Петрограді і наростання антиукраїнської риторики. Незабаром після того, як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев’яти губерній без Криму. Більшовики ж фактично продовжували лінію Тимчасового уряду, визначаючи кордони України за історичним та політичним принципами, пристосовуючи свої організації до конфігурації національних регіонів. Унаслідок складних політичних розрахунків виникли два територіальні об’єднання — Донецько-Криворізька область із центром у Харкові й Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції у Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участі деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру^[2]. Натомість на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася у Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. Тут більшовики не сприймали самого поняття «Україна», проголошуючи його вигадкою буржуазних націоналістів.

Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в певній конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати у Києві Всеукраїнський з’їзд рад робочих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради — Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з’їзд треба було обов’язково запрошувати представників від рад півдня і сходу України, де вони мали міцні позиції. 30 листопада 1917 р. у розмові з представником обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю С. Бакинським нарком у справах національностей Росії Й. Сталін заявив: «Ми всі гадаєм, що безумовно необхідний крайовий з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів… На нашу гадку, взятися до скликання з’їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.^[3]». Ідентифікація більшовиків за регіональним принципом була хоч і опосередкованим, але ж свідченням визнання Раднаркомом заявлених Центральною Радою кордонів України у складі дев’яти губерній. Ішлося, зрозуміло, не про кордони УНР, а про прагнення більшовицького керівництва сформувати надійний склад Всеукраїнського з’їзду рад, якому відводилося завдання створення маріонеткової радянської (тобто більшовицької) України.

Тим часом послаблення центральної влади (як органів Тимчасового уряду, так і проголошеної в Києві Центральної Ради) спричинило стрімку дезорієнтацію місцевої. Різко наростали явища кризового характеру. Україні загрожував голод. Руйнуванням державного організму вміло скористалися більшовики, що потужно нарощували чисельність своїх організацій у промислових регіонах, передусім Донбасі. Уважаючи Донбас за один із центральних форпостів свого впливу, вони швидко збільшувати тут свою присутність, унаслідок дієвої пропаганди захоплювали лідерство в радах, загонах «народної міліції», РВК тощо. За інструкцією Генерального секретаріату від 4 серпня 1917 р. компроміс між Центральною Радою та Тимчасовим урядом був унаочнений у тому, що територія Донбасу опинилася поза сферою впливу українського уряду.

Активізація відцентрових сил унаслідок падіння самодержавства створила в Україні якісно відмінну від решти постімперських просторів політичну ситуацію: паралельно з органами Тимчасового уряду та радами в Києві розпочав діяльність національний центр — Центральна Рада, що створила в низці провінційних міст Донбасу (зокрема, у Маріуполі, Луганську, Бахмуті) свої повітові ради і спиралася на українізовані військові частини та загони «Вільного козацтва». Утім, місцеві сили Центральної Ради суттєво поступалися впливовістю соціал-демократичним організаціям більшовицького напряму, які кваліфікували останню не інакше як «буржуазний орган», проводячи в робітничому середовищі відповідну агітацію. Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п’ятьма губерніями.

Виступаючи потужним локомотивом соціальної радикалізації у Харкові, Катеринославі та Києві, надіслані ЦК для роботи в Україні більшовики у Донбасі зіткнулися з неочікуваними ускладненнями. Непринадні характеристики донбаського робітництва виходили з вуст багатьох більшовицьких очільників, зокрема і Троцького. Для більшовицьких вождів ситуація виявилася цілком незрозумілою. Суспільно-політичний та економічний аналіз приводив їх до висновку про критичне загострення соціальних суперечностей, яке створило сприятливі умови для переможного революційного вибуху. Утім, на місцях більшовицькі емісари зіткнулися з банальним нерозумінням та відстороненістю робітництва.

Що ж сталося насправді? Дійсно, примусова праця в шахтах і на заводах на умовах воєнного обов’язку не сприяла ані підвищенню її ефективності, ані зростанню свідомості шахтарів, тим більше що останні були позбавлені права на вільне пересування, можливості відходу в села на сезонні роботи, значно втратили у зарплатні. Але не варто й абсолютизувати погіршення становища шахтарів у контексті розгортання Першої світової війни: воно було універсальним для всіх верств населення країни. На підтвердження того, що тогочасний стан шахтарства не був катастрофічним, слід навести такий факт: селяни сусідніх сел широко скористалися ситуацією — вони масово вербувалися на шахти, аби уникнути призову і відправки на фронт. Отож, пізніші в часі інтерпретації заміток журналів «Летопись революции», «Каторга и ссылка» та ювілейних видань спогадів^[4] варто сприймати не більше як намагання затвердити думку про справедливість й обґрунтованість Жовтневого заколоту, аніж віддзеркалення реальної картини історичних подій.

Усупереч пізнішим за хронологією заміткам у засобах масової інформації, робітництво тривалий час лишалося глухим до агітаційної роботи більшовиків, сприймаючи лише найбільш популістську її складову. Це, слід відзначити, було цілком органічним — робітництво Донбасу, сформоване впродовж тридцяти років аврального освоєння його природних багатств, наполовину складалося з селян-сезонників, військовозобов’язаних, загнаних в екстремальні умови існування, тож як небо від землі відрізнялося від робітництва Петрограда та Москви. Рівень їхньої свідомості був просто таки неспівставним. Старанно згадувані Г. Куромією випадки самосудів на шахтах, що сталися впродовж 1917 р., і за своєю стилістикою («…натовп робітників сказав Майкуту, що єдиний вихід для нього — це зняти свій робочий кашкет («фуражку», символ вищого статусу), низько вклонитися на всі боки і просити у робітників пробачення»; посадити управлінця в тачку і возити по шахті; бити та нападати^[5]), і за формами привселюдного приниження цілком відповідали напівселянській свідомості шахтарів, крім того — цілковито копіювали суголосні у часі й у стилістиці ухвали селянських сходів.

На відміну від «учених» робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохоче об’єднувалися у профспілки. Натомість вдавалися до прямих дій проти керівників — обшукували їх, виганяли з шахт, арештовували^[6]. Не менш промовисті характеристики непоказного рівня свідомості провінційних революціонерів знаходимо у Г. Куромії: «Деякі революціонери жорстоко розправлялися з колишніми шпигунами охранки та агентами поліції. Дикий степ не зрадив своєї слави краю насильства»^[7]. Не відрізнялася на краще і ситуація в решті регіонів України.

1917 р. перетворився в робітничих поселеннях на «один суцільний безперервний конфлікт»^[8]: практично не керований, стихійний, жорстокий. Повалення самодержавства спрацювало як каталізатор соціального вибуху небаченої сили: на кількарічне жорсткішання умов праці та адміністративний примус робітництво відреагувало, наче пружина, яку «передавили». Відразу після Лютневої революції робітники дали волю приховуваній перед тим агресії. Безпосереднім її наслідком стало самовільне впровадження восьмигодинного робочого дня та встановлення робочого контролю в його найпримітивнішій формі: з насильством над адміністрацією та самоуправством неорганізованої робітничої маси. Упродовж усього 1917 р. промисловці засипали Тимчасовий уряд проханнями про допомогу та втручання. В одному з таких прохань від 27 травня 1917 р. сказано: «Диктатура робітничого класу здійснена в її найпримітивнішій формі. Робітничий клас, захоплений привабливими перспективами, які малюють йому безвідповідальні вожаки, очікує настання золотої доби, і жахливим буде його розчарування, яке не можна не передбачити»^[9].

Події 1917 р. у промислових центрах стали, власне, унаочненням недолугості й банальності ленінської доктрини: замість свідомого революційного пролетарського руху — напади на винні склади і звинувачення робітничих дружин, що ставали на їхній захист, у «буржуйстві»; замість самоуправління на підприємствах — хаос, знеособлення, безвідповідальність і, відповідно, економічна деградація; замість революційного порядку — розквіт мародерства та бандитизму відразу після дезорганізації органів правопорядку; замість масового поставання під знамена більшовизму — погромні настрої, й передовсім спрямовані на більшовиків; замість розквіту робітничої держави за рахунок експропріації експропріаторів — голод і злидні. На питання, в чому полягав прорахунок більшовицьких вождів, слід зауважити наступне.

Попри те що на час описуваних подій Україна була чи не найбільш індустріалізованою окраїною колишньої Російської імперії, говорити про її готовність до соціалістичної революції чи відповідність її інтересам українського суспільства аж ніяк не доводиться. Показники економічного розвитку та урбанізації — то всього лише формальна сторона загальної характеристики стану виробничих сил. Причини своєрідних (архаїчних за своєю суттю) інтерпретацій більшовицьких та есерівських ідей у робітничому середовищі Донбасу, Дніпровського та Харківського регіонів перебували в іншій площині — ментальній. Ментальність робітництва новопосталих промислових велетнів абсолютно не відповідала рафінованим теоретичним викладкам К. Маркса. Навіть на Донбасі реалії життя розгромили вщент ленінську теорію, бо якість природного промислового зростання і відповідного йому дорослішання соціального організму неможливо компенсувати ані кількістю, ані швидкістю. Власне, розглядаючи тогочасні події в Донбасі в категоріях більшовизму і пролетарської революції, більшовики намагалися робити пролетарську революцію, тоді як для вчорашніх селян — військовозобов’язаних шахтарів — революція 1917 р. стала швидше другим визволенням від кріпосництва, аніж дверима у комуністичне майбуття. Отже, проблематичність опанування свідомістю мас із боку політичних партій, включаючи більшовиків, обумовлювалася не стільки примарною регіональною чи корпоративною свідомістю, скільки особливостями попереднього етапу формування пролетаріату. У регіонах більшовики зіткнулися не з класичним пролетаріатом, а з у переважній більшості напівпролетаріатом з усіма непересічними особливостями його ментальності. Характер перебігу революційних процесів 1917–1920 рр. у промислових регіонах України визначався, власне, цією обставиною.

Перша фаза революційного процесу тут більше нагадувала оспіваний російськими класиками бунт — «бессмысленный и беспощадний». Розуміючи це (на відміну від більшовиків) із цілковитою очевидністю, автори «Донбаського економічного дива» збирали валізи. Керівництво і власники шахт та підприємств залишали не лише свій бізнес, а й населені пункти, вдавались до локаутів та згортали виробництво, внаслідок чого тисячі працівників залишалися на вулиці. На початок вересня були закриті вже двісті шахт, близько сотні тисяч робітників втратили роботу^[10].

Тим часом більшовики зробили ставку на зміцнення своїх позицій у місцевих радах. У Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери — 18, група домовласників — 11, меншовики — 10 тощо). У Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери — 50, меншовики — 10, кадети — 5. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120. Тоді ж у Юзівці більшовики здобули третину мандатів до ради, значно збільшивши своє представництво: у липні була тільки жменька (5–6) із загальної кількості 200 обраних^[11]. У містах відбувалися страйки, збройні і політичні виступи, маніфестації. Чимдалі місто усе більше перетворювалося на шалений політичний вир.

Щодо села, то воно очікувало, докладаючи неймовірних зусиль для того, аби загальмувати швидкість господарського занепаду. На початковому етапі революційного руху (навесні — влітку 1917 р.) активність його була незначною. Пояснювалося це насамперед тим, що гасла буржуазно-демократичної революції, актуальні на більшості території Росії, тут не спрацювали. Гасло, що єдине було здатне сколихнути село, — «Геть війну!», було використане восени 1917 р. більшовиками.

Додатковим фактором, що ускладнював ситуацію, із часом став регіональний чинник, який обумовлювався як особливостями історичного шляху, так і передусім диспропорціями в розміщенні продуктивних сил і концентрації виробництва. На теренах Донбасу всі питання, що виникли перед етнографічними землями України в контексті революційного 1917 р., програма Центральної Ради, Гетьманата Скоропадського та Народного секретаріату УНР не мали тієї міри актуальності, як на решті території УНР. Ані українське питання в його історичній інтерпретації, ані повернення поміщицького землеволодіння часів Скоропадського (оскільки на Донбасі його питома вага на той час була мінімальною), ані іноземна інтервенція (саме тут, у колоніях німців, менонітів та греків вона мала суттєву частку своїх прихильників) не справляли революціонізаційного впливу на регіональну спільноту. Вирішальним виявився насправді влив лише двох факторів, що поставили місцеву людність перед необхідністю вибору у протистоянні обох сторін: реквізиції, що зростали й обумовлювали невідворотну деградацію та злиденність села; хаос у виробничих взаєминах на промислових підприємствах, який поволі перетворював Донбас на кровоточиву виразку соціальної деградації міського середовища.

У селі ментальний перелом, відхід від стандартів імперського корпоративного мислення, «зачинення» в рамках власних сільських громад відбувалися повільно: на це знадобилося щонайменше чотири роки. Падіння монархії, прихід до влади Тимчасового уряду й створення Центральної Ради практично не викликали резонансу в середовищі місцевого селянства. У заможних селах селянство зустріло лютневі події байдуже. Демократична революція не віщувала йому жодних економічних змін, а тому воно недовірливо, а подекуди й негативно поставилося до місцевих органів Тимчасового уряду і до виборчої кампанії у них. Невдоволення зростало тим більше, що поглиблення загальної кризи в країні спонукало уряд частіше проводити реквізиції худоби й хліба, які в Приазов’ї влітку 1917 р. здійснювалися волосними комітетами суспільних організацій.

До осені 1917 р. у низці місць утвердилися демократичні за складом ради та органи тимчасового уряду. Більшовики як більш-менш впливова політична сила заявили про себе вже після виходу з об’єднаних організацій РСДРП і утворення Маріупольського комітету РСДРП(б) (1 липня 1917 р.)^[12]. Наприкінці літа — впродовж осені більшовики, скориставшись фактичним безвладдям, поширили свій контроль над більшістю рад Донбасу, підготували базу для перевороту. Жовтневий переворот стався в Донбасі як відлуння Петроградського — швидко і майже без спротиву (за винятком незначних ексцесів у Юзівці, Лисичанську, Бахмуті тощо, тобто там, де керовані більшовиками РВК зіткнулися із протидією есерів та меншовиків).

Зупинення в листопаді виробничих потужностей, до якого вдалися їхні господарі під загрозою запровадження робочого контролю, призвело регіон до колапсу. На листопадових виборах до Установчих зборів більшовики отримали більшість, на той час їм здавалося, що революція завершена на їхню користь.

Утім, не лише в містах більшовицький переворот спричинив потужні тектонічні зрушення. Не менш бурхливі хвилі почало генерувати село, заряджене антивоєнною агітацією та негативом осінніх реквізицій.

Поки більшовицькі масмедіа та агітатори славословили перемогу пролетарської революції й віщували близькість комуністичного раю, у суспільстві ширилися передапокаліптичні настрої. Кожна з соціальних груп гарячково шукала шляхів порятунку, пов’язуючи їх із непримиренними супротивниками, протистояння яких на постімперських просторах тільки-но набирало сили. Починаючи з серпня 1917 р. промисловці бомбардували Тимчасовий уряд проханнями надіслати козацькі полки й оголосити в Донбасі, що перетворився на епіцентр політичного протистояння, воєнний стан. На початку жовтня ескадрони головного отамана О. Каледіна зайняли майже весь регіон. 26 жовтня (8 листопада) після втрати телефонного зв’язку зі столицею той спочатку оголосив воєнний стан у вуглевидобувному районі, а наступного дня поширив його на всю територію Області Війська Донського. Відтоді політичні події, збройні виступи, запровадження революційних органів влади, зміна політичних сил відбуваються з калейдоскопічною швидкістю.

На вибух революційної самодіяльності робітництва сусіднє донське козацтво, що впродовж років використовувалося царатом для підтримки «суспільного спокою» в робітничих поселеннях, відповіло апробованими засобами, помноженими в рази. У грудні 1917 р. Донбас поринув у білий терор, що запровадили загони Каледіна, знищуючи на своєму шляху ради. Відповіддю на нього став червоний терор — так само жорстокий і страшний. Червоні грабували козацькі станиці, брали місцевих жителів у заручники, використовували тактику поголівного знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв червоного терору часто-густо знаходили з відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленованих. У Луганську ЧК здійснювала масові розстріли офіцерства.

Південна група військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та загони Червоної гвардії Донбасу майже без спротиву зайняли Донбас 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918 р.). Повідомлення преси про звірства чи то білогвардійців, чи то більшовиків наводили жах на людей по обидві сторони конфлікту. Виставляння напоказ тіл розстріляних ворогів та заручників стало звичним інструментом «виховання» мас, яким не гребували користуватися ворожі сторони.

Тим часом становище Донбасу між табором білогвардійського руху — Доном (із центрами у Новочеркаську та Єкатеринодарі), українським Києвом, більшовицькою Росією лише погіршувалося. Населення Донбасу виявилося безпорадним заручником багатоходової політичної гри, яку розігрували значно потужніші гравці, аніж місцеві осередки уламків колишніх імперських партій. Взаємовиключна, агресивна агітація і пропаганда не давали змоги зорієнтуватися в розбурханому суспільно-політичному океані і випрацювати зважену позицію. Саме тому не лише шахтарі Донбасу «то поривалися йти до Червоної армії, то кидали рудники, відходячи з радянською владою, то, рятуючись від голоду, йшли на Кубань та інші хлібні райони, то від’їздили в рідні села, то знову поверталися на рудники»^[13]. Власне, усе суспільство перебувало в панічному стані. Прихід білих зривав з місць активістів робітничого руху, наступ червоних спричиняв панічну втечу заможних верств населення. З іншого боку, зміцнення позицій більшовизму у Росії та встановлення там червоного терору спричинило масовий приток біженців у місця дислокації Білого руху. Донбас поволі перетворювався на транзитний пункт білої еміграції. І так без кінця.

Третім Універсалом Центральної Ради Донбас визнали територією УНР. Утім, на Донбас претендував також режим генерала Каледіна, що отаборився в Області Війська Донського, руйнуючи місцеві ради. З не меншою запеклістю за Донбас змагалися більшовики: у листопаді 1917 р. за ініціативою Ф. Сергєєва (Артема) обласний виконком ухвалив рішення про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, що мала згодом увійти до складу Російської Федерації. Скороминущим рішенням про створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки з центром у Харкові український більшовицький загін намагався створити умови розгортання більшовицького проекту. 14 лютого 1918 р. був створений місцевий уряд — Рада народних комісарів на чолі з автором та ініціатором ідеї — Артемом. Типова більшовицька квазі-держава здійснювала типову більшовицьку політику: проголосила націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію міських будинків, уведення робітничого контролю над виробництвом, формування військових робітничих загонів.

Слід відзначити, що на тому етапі розвитку російської і більшовицької революції про жодне наповнення революційного процесу національним змістом не йшлося: більшовицькі вожді прагнули не створення російської, української чи будь-якої іншої національної республіки, вони у своїх мріях бачили Всесвітній Союз Радянських Соціалістичних республік як перший крок до встановлення комунізму у світовому масштабі. У їхніх стратегічних задумах та теоретичних розрахунках не залишалося місця ані для національних, ані для регіональних амбіцій. Майбутня соціалістична держава мала будуватися лише за територіальним принципом. Саме тому Раднарком РСФРР не визнав ДКР ані самостійною республікою, ані частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як «шкідливе»^[14]. У березні тодішній голова більшовицького Народного секретаріату М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки і приєднання її території до України. За три місяці ДКР впала під ударами німецько-австрійських військ, які були силою, що мала свої плани на Східну Україну та її багатства.

Драматичні події відбувалися й у центрі українського революційного руху. Слід нагадати, що від часу проголошення УНР 7 листопада 1917 р. Донецький басейн фактично не входив до її складу. Наприкінці грудня 1917 р. в Харкові було утворено Українську Радянську республіку, що проголосила федеративний зв’язок із Росією. Під прикриттям фіктивного рішення маріонеткового уряду більшовицький уряд Росії 1918 р. розпочав військову експансію проти УНР. Саме в цей час українська делегація вела у Брест-Литовську переговори з представниками держав Четверного союзу. Укладення 27 січня (9 лютого) 1918 р. Брестської мирної угоди поставило УНР у залежність від одного з таборів світового воєнного протиборства, але натомість дозволило скористатися воєнною підтримкою Центральних держав для звільнення території України від більшовицьких військ. Керівники УНР сподівалися, що для цього будуть використані насамперед частини, сформовані з українців-військовополонених, а також Січові Стрільці — галицькі українці у складі австро-угорської армії. Західні партнери Центральної Ради обрали простіший шлях — після офіційного звернення представників УНР німецький імператор Вільгельм дав згоду на проведення обмежених операцій на Східному фронті, плануючи початок наступу на 18 лютого. Рада Міністрів УНР у спеціальній відозві переконувала власний народ, що уряд прийняв воєнну допомогу від нині дружніх держав — Німеччини й Австро-Угорщини. Через місяць ведення спільної наступальної операції верховні командування Німеччини й Австро-Угорщини 29 березня 1918 р. уклали угоду про розподіл сфер впливу в Україні.

Катеринославська губернія відійшла до австро-угорської окупаційної зони. Німці залишали за собою важливі транспортні комунікації й порти або ж обумовили перебування там змішаних частин. Зокрема, у Маріуполі дислокувалися два гарнізони, але командування було австро-угорське. Щодо залізниці Харків—Севастополь, то вона повністю підлягала німецькому залізничному управлінню, включаючи й ділянки на території Катеринославської губернії. Промислові райони Донбасу за розподілом формально відійшли до австро-угорської зони.

Не вбачаючи у соціалістичному за своїми переконаннями керівництві УНР сили, спроможної навести лад в Україні, західні союзники підтримали іншу політичну силу, сприявши утворенню Української держави — авторитарного, правоконсервативного правління із зовнішніми атрибутами Гетьманщини ХVІІ—ХVІІІ ст. У дні приходу до влади П. Скоропадського наприкінці квітня 1918 р. німецькі та австро-угорські дивізії разом із частинами армії УНР завершили опанування східних теренів України. Від 18 травня на зайнятій союзниками території розпочалася денаціоналізація торгово-промислових і кам’яновугільних підприємств, усі розпорядження радянської влади були проголошені такими, що втратили юридичну силу. Запровадження нових порядків відбувалося під пильною увагою військових адміністрацій, а безпосередніми виконавцями від гетьманської влади вважали повітових старост, призначених із найбільш авторитетних місцевих мешканців.

Гетьманський переворот залишився у згадках завдяки денаціоналізації промислових об’єктів і масовому безробіттю. Проголошення Гетьманату було використане гірничопромисловцями для згортання досягнень робітничого руху: тривалість робочого дня була збільшена, зарплата зменшена, профспілки усунули від справ, страйки оголосили поза законом, для відновлення довоєнних порядків широко застосовувалися тілесні покарання та відвертий терор. Населення було роззброєне, влада на місцях перейшла до окупаційної адміністрації. Остання не соромилася у виборі засобів для вилучення ресурсів регіону. Вугільні й рудні багатства півдня Катеринославщини поділили між союзниками нарівно. Металургійні заводи Маріуполя були закриті, тисячі робітників втратили засоби для існування. З сільської округи в обсягах, що постійно зростали, вивозили сільськогосподарську продукцію. За час окупації через Маріупольський порт загалом пройшло 556 498 пудів вантажів.

Не можна сказати, що новопосталі органи влади не робили нічого, аби покращити становище. Так, Маріупольська міська управа, виявивши неабиякі організаторські здібності, завезла для потреб населення вугілля з Ростова-на-Дону, керосин і нафту з Поті. Безробітних залучили для заготівлі дров. Запустили маслозавод з електричною тягою. Підтримували грошима народний університет та міські училища, відкрили консерваторію. Слов’яносербська повітова управа опікувалася 150 школами, 8 лікарнями і 8 медамбулаторіями. Однак цього виявилося замало, аби зміни на краще стали помітними.

Основним прийомом діяльності союзних військ стало викачування з України матеріальних ресурсів, передусім хліба та решти продуктів харчування. Не лише селяни, а й населення міст страждало від непомірних апетитів «гарантів суспільного порядку і спокою», які відвантажували збіжжя не тільки вагонами, а й валізами та посилками. У черговому повідомленні МВС І. Черніков інформував: «Становище Слов’яносербського повіту і міста Луганська через повну відсутність хліба катастрофічне, загрожує бідуванням; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На ґрунті голоду рудники і заводи закрилися… У Павлоградському і Бахмутському повітах вбивства і грабежі продовжуються»^[15]. Тим часом господарський комплекс регіонів прискорено деградував: улітку вже третина шахт не працювали, криза взаємних неплатежів приводила до накопичення боргів із заробітної плати, промисловці практикували продаж вугілля за продовольство, зароблене не виплачували шахтарям, а записували в розрахункові книжки. Катастрофічно не вистачало грошової маси, а та, що перебувала в обігу, швидко знецінювалася. Робочі місця скорочували.

Уявлення про обсяги тогочасної економічної катастрофи дають відомості статистичного відділу Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (ПРОТОФІС): «Станом на 1 серпня підприємства Товариства російських трубопрокатних заводів фактично не працювали; з загальної маси трудового колективу залишено близько тисячі робітників для ремонту та охорони; на Макіївському заводі працювала домна, дрібносортний і покрівельний стан; паровозобудівний завод Гартмана зупинено, понад 6 тис. робітників лишилися без роботи; кошти на відновлення виробництва відсутні; метал і паровози більшовики вивезли; на Брянському заводі працюють 1,5 тис. робітників на електростанції, водокачці, охороні, 2 тис. відправлені у неоплачувану відпустку; Російсько-Бельгійський завод повернуто власникам (працює доменна і кілька коксових печей); Донецько-Юр’ївський завод не працює (звільнилися 1100 робітників, 3 тис. за розрахунком не з’явилися); на Дніпровському заводі 3 тис. осіб звільнилися, стільки ж зайняті на зведенні вагонобудівного заводу та на ремонтних роботах; на заводі «Російський Провіданс» працює одна доменна піч і дрібносортний стан, але й ті мають зупинитися через брак вугілля; на Краматорському заводі працюють одна доменна, одна мартенівська піч і прокатний стан (звільнено 1,5 тис. робітників і частину службовців). Журнал «Голос металлиста» у вересні повідомляв, що на 18 південних металургійних заводах працює 21 тис. замість 120 тис. у кінці 1917 р.»^[16].

На повернення дореволюційних порядків, неприхований грабунок та подальше погіршання умов життя (зокрема, хронічні багатомісячні затримки зарплати) робітники відповідали методами революційної доби: у містах відновилися страйки^[17], селяни взялися за зброю. У зв’язку із загальним страйком залізничників Рада Міністрів 19 липня відновила чинність царського закону від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках на підприємствах, які мають державне або громадське значення. Організатори страйків могли бути засуджені на термін до 4 років. Індивідуальна участь у страйку — від 4 місяців до 1 року і 4 місяців. Стільки ж отримували й підбурювачі заворушень.

Та не тільки вкрай напружена внутрішньополітична ситуація визначала напрями діяльності гетьманського уряду. Практично відсутніми були види на вирішення зовнішньополітичної ситуації на східних кордонах. Тут землі Гетьманату межували із Всевеликим Військом Донським, очолюваним генералом П. Красновим. Як і Гетьманат, це державне утворення мало пронімецьку орієнтацію і було зацікавлене у налагодженні взаємовигідного співробітництва. РСФРР зі свого боку не визнавала суверенітет Дону і намагалася включити території Донської республіки (Всевеликого Війська Донського) до свого складу при визначенні кордону. 31 липня голова української делегації С. Шелухін доповідав Раді Міністрів: «Російська делегація в своїм проекті відступила на захід в різних місцях на 125–150–200 верств від української етнографічної межі і захопила тільки Донецькі каменноугольні басейни звиш 20 000 кв. верст з українською людністю. Сею межею вона відрізала від України каменноугольні копі і металургічні заводи, що мають руду з Катеринославщини, і тим розрізали національний і економічний організм України»^[18].

8 серпня 1918 р. Дон та Українська Держава підписали оборонний і торговельний союз: державний кордон між ними встановлювали по адміністративній межі, яка існувала за часів Російської імперії станом на 1917 р.; Таганрозький і Донецький округи підпорядковувалися Дону, до України відходив невеликий клаптик у районі Маріуполя; у Договорі був зафіксований намір донського керівництва сприяти створенню єдиної федеративної держави України, Криму, Дону та Кубані зі столицею в Києві.

Поразка держав Четверного союзу у Світовій війні, розпад Австро-Угорщини, революція в Німеччині і зречення Вільгельма ІІ призвели до поспішного від’їзду австро-угорських військ. Гетьманська влада залишилася сам на сам з потужною хвилею робітничих і селянських збройних виступів. 9 листопада П. Скоропадський був змушений ввести у Катеринославській губернії військовий стан, однак утримати владу на місцях уже було неможливо: без збройної підтримки Заходу гетьманат розвалився наче картковий будиночок. Звістки про те, що уряд пішов у відставку, а 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, були сприйняті переважною більшістю населення як належне.

Переважна більшість людей з апатією та нігілізмом споглядали руйнування «влади міцної руки», обертаючи погляд в бік повстанського руху, що поступово міцнів, з його ідеями непідвладності жодній владі. Виконувач обов’язків Катеринославського губернського старости повідомляв МВС: «В районі між станціями Єнакієво, Горлівка і Государів Байрак чини повітової варти роззброєні… У Маріуполі, повіті, становище серйозне, ватаги бешкетують, варта була примушена покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха^[19]».

У селянському повстанському русі, що був відповіддю на іноземну інтервенцію, викристалізувалася сила, яка впродовж наступних трьох років визначатиме політичне життя Донбасу та Приазов’я, — махновський рух. Анархістські формування та гуртки виринули в легальне політичне життя Східної України незбагненним спалахом епохи революційно-визвольних змагань і за короткий час отримали колосальну підтримку населення. Справа, певне, полягала не лише у видатних організаторських та ораторських здібностях провідних постатей анархістського руху — Нестора Махна, Марусі Нікіфорової, Федора Щуся, Лева Задова та ін., — а й у співзвучності ідей, що вони пропагували широким верствам мешканців південноукраїнських сел та робітничих поселень. Культ свободи від будь-якої влади стрімко поширювався робітничими колами, що впродовж останніх чотирьох років існували в режимі трудового табору.

Не менш яскраво діяльність анархістів проявлялася у великих промислових містах — Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександрівську. Тут вони друкували газети та журнали, співпрацюючи з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону. На відміну від інших регіонів, у Центральній та Південно-Східній Україні кількісно переважав анархо-комунізм — найбільш революційна і непримиренна течія анархізму. Від агітації до активних дій їх змусило перейти вторгнення в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ. У відповідь анархісти-комуністи організували повстанські загони, під прапори яких масово стало селянство. У останнього на той час, власне, не було альтернативи: анархісти з їх діяльнісною свідомістю виявилися єдиними лідерами, що взяли на себе місію очолити стихійний селянський повстанський рух.

Справа налагодження комунікацій між повстанськими загонами та координації дій просувалася складно — на перешкоді ставала свідомість селянства, яке не розуміло гостроти ситуації й прагнуло захищати округу, де мешкали, силами власних загонів. Лише частина керівників селянства розуміли загальнополітичну ситуацію та оцінювали потужність сил, яким мали протистояти. Отож пошуки шляхів об’єднання не припинялися, хоча далеко не завжди були результативними. Наприкінці 1918 р. була сформована Конфедерація Анархістських Організацій України «Набат», метою якої стало об’єднання різних анархістських напрямів і течій у боротьбі проти влади та окупантів. Ідейною основою організації була доктрина «єдиного анархізму», висунута ідеологами «Набату» В. Воліним, Ф. Бароном, Я. Суховольським, Й. Готманом на основі синтезу тогочасних течій анархізму. Завданням номер один прибічники «Набату» проголосили здійснення соціальної революції. Не в останню чергу саме через це вони виступали проти політики Директорії та ідеї самостійної України, що, на їх погляд, відволікала маси від вирішення завдань соціальної революції.

Після відходу німецько-австрійських військ та наступу білокозаків генерала Краснова, армії генерала Денікіна та більшовицьких частин місцеві мешканці були поставлені перед фактом: Україна фактично пошматована військами Антанти, Польщі, більшовицької Росії. Насувався 1919 р. — рік абсолютної владної «шизофренії»: місцевості, села й селища на якийсь час опанували отамани Директорії, їх проганяли загони Махна чи інших отаманів; в інших відновлювалися ради, за ними приходила біла диктатура — і так нескінченне число разів. Люди розгубилися. Тотальний господарський занепад у містах, нескінченні реквізиції в селі, насилля та щоденна загроза смерті, тотальна дегуманізація соціального середовища завершували картину. Громадянська війна перетворила терени Донбасу на театр фатальних за своїми наслідками бойових дій.

Згідно з договором генерала Краснова з союзними військами та гетьманом П. Скоропадським східну частину Донбасу зайняли частини донських козаків, на допомогу яким невдовзі підтягнулися офіцерські загони денікінської армії. Дивізія генерала В. Май-Маєвського з боями пройшла від Кавказу до Микитівки. На початку 1919 р. денікінці продовжили наступ на Південно-Східну Україну, де зустріли запеклий опір махновської повстанської армії. Могутній повстанський рух Центральної та Південно-Східної України значно послабив сили денікінських частин. Повстанський рух, очолюваний анархістами, суттєво допоміг частинам Червоної армії в розгромі білогвардійського руху А. Денікіна. Фронт завдовжки 350 км від Луганська до Азовського узбережжя тримався передовсім завдяки стійкості махновських загонів. Стратегічні населені пункти — Бахмут, Костянтинівка, Попасна, Дебальцеве багато разів переходили з рук до рук. Запеклі бої тривали до травневого контрнаступу денікінців у Луганському, Юзівському та Маріупольському напрямах.

Утім, «визволення» по-більшовицькому не покращило становища населення: сформовані більшовиками ВРК розпочали кампанію насильницької комунізації селянства Донецької губернії. Новопосталі комуни, артілі та радгоспи викликали шалений опір місцевого селянства. Спробувавши на практиці всі принади комуністичної ідеї, селянство із чимдалі більшою надією звертало свої погляди у бік Гуляйпольської республіки, тим більше що військова слава Н. Махна стрімко зростала: оговтавшись після втрати Маріуполя, його загони наприкінці весни розпочали рейд по денікінських тилах. Ведучи запеклі бої із Добровольчою армією, вперше у світовій практиці Н. Махно та його прибічники розпочали втілювати в життя ідею безвладної Гуляйпольської республіки — «Махновії». Мілітарна селянська анархістська республіка стала втіленням давніх недержавних пластів свідомості українського селянства, своєрідним відлунням історичної пам’яті про Запорозьку Січ з її духом вольності. Перебуваючи в безпосередній близькості від Донбасу і здійснюючи постійні рейди його теренами, Революційна повстанська армія України справляла потужний вплив на перебіг суспільно-політичних процесів у промисловому осерді Східної України.

Очолений Н. Махном селянський рух відіграв важливу роль у розвитку воєнних подій в Україні. Селянські партизанські групи й загони самозахисту перетворили Донбас і Приазов’я на внутрішній фронт, відволікаючи на себе значні сили Білої гвардії. На початку 1919 р. махновські та інші формування стримували натиск частин В. Май-Маєвського, єгерської бригади німців-колоністів, загонів Добровольчої армії, надісланих з Кавказу. Лише в районі Гуляйполя проти повстанців діяло близько 20 тис. білогвардійців. Утворення 3-ї бригади Н. Махна у складі 9-ї полкової Задніпровської дивізії під проводом П. Дибенка (лютий 1919 р.) не лише полегшило стан махновських формувань, а й створило реальні умови залучення широких верств населення Приазов’я до їхніх лав під гаслом «За владу рад!», що виглядає далеко не випадковим.

На березень—квітень 1919 р. припадає апогей партизанського руху в Приазов’ї. Регулярні війська, які перебували в регіоні, грабуючи й мордуючи селян, стали причиною бурхливого зростання партизанських загонів, що стихійно всюди виникали. Очолив їх Н. Махно. Навесні 1919 р. білогвардійський режим у Приазов’ї був підірваний зсередини збройним опором села. На початку квітня бригада Н. Махна, ведучи безперервні бої з денікінцями, залишила ряд завойованих раніше позицій. 15 квітня формування відійшли з Маріуполя. 15 травня місто вдалося відбити, але 23 травня при підтримці французьких військових кораблів денікінці захопили його знов. На середину 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна зайняла майже увесь Донбас. Терор, реквізиції, тиф — ці три слова характеризували часи білогвардійського режиму.

Улітку 1919 р. більшовицька влада переживала критичний момент своєї історії. На більшості території України вона перестала існувати. У донецькому степу війна з денікінцями тривала. Продовжувала її 2-га Українська радянська армія, що фактично складалася з бригади Н. Махна. Лише тактичний союз із Н. Махном забезпечив більшовикам певні перспективи на українських теренах. Привабливість їхніх ідей у середовищі місцевих мешканців була більш ніж непоказною. Укотре прийшовши з ідеями ощасливлення трударів у всесвітньому масштабі в травні 1919 р. підрозділи 8-ї та 13-ї армій провели примусову мобілізацію в районі Бахмутського вугільного родовища. Погрожуючи зброєю, вони забрали всіх шахтарів до сорока років прямо з виробок. Не гребувала Червона армія і примусовими мобілізаціями в селах, беручи їх перед цим в облогу. Однак «мобілізації» не давали бажаного результату, оскільки «мобілізовані» стрімко поповнювали ряди дезертирів^[20].

На цей час ідеологічні суперечності Н. Махна і більшовиків наблизилися до критичної межі й спричинили розрив між ними. Після заборони реорганізації 3-ї бригади в дивізію (28 травня 1919 р.) й складення Н. Махном повноважень комдиву приазовська ділянка фронту з А. Денікіним була послаблена. 25 червня 1919 р. денікінці зайняли Харків, а 28-го — Катеринослав. 22 червня комісія К. Ворошилова прийняла у В. Білаша й передала начдиву 7-ї дивізії О. Круссеру 7 полків, 2 групи, 2 броньовика тощо.

Нескінченні реквізиції (1919 р. був напрочуд врожайним) і мобілізації денікінського режиму, з одного боку, та відхід Червоної армії з теренів України — з іншого забезпечили широке залучення селянства до лав Першої повстанської української дивізії. Збори командирів возз’єднаних загонів 1 вересня 1919 р. узгодили нову структуру органів управління Революційної повстанської армії, що налічувала близько 40 тис. піхотинців, 10 тис. кавалеристів, 1 тис. кулеметів, 20 гармат, понад 12 тис. тачанок.

З другої половини 1919 р. шляхи анархістів із більшовиками розходяться. Метою анархістів стає «третя соціальна революція», що повинна була остаточно знищити залишки капіталу та повалити більшовицьку владу (на їхню думку, політика більшовиків не відповідала інтересам робітничо-селянського класу). Анархісти гостро критикували аграрну політику українського радянського уряду Х. Раковського. Однак на етапі боротьби з денікінською навалою вони вкотре змушені були піти на союз із ними. Ситуація насправді була безвихідною. Найбільш точно її зміст висловлений у народній поемі «Українські митарства»:

Денікін, сівши нам на спину

Став так нівечить Україну,

Що нам прийшлось — чи глину їж,

Чи боронись, схвативши ніж…»^[21]

До середини жовтня 1919 р. контроль Н. Махна над Приазов’ям був відновлений. У листопаді 1919 р. його армія зросла до 80 тис. осіб. Оголошений поза законом Н. Махно й більшовики перебували в різних політичних таборах. Чергове загострення ситуації відбулося наприкінці грудня 1919 р. — більшовики, що потерпали від нестачі вугілля, спрямували в Донбас армії Південного фронту. 29 грудня 1919 р. розпочав діяльність Ревком Донбасу, а на місцях — його клони, що сконцентрували у своїх руках всю повноту влади. Інтереси більшовицької влади та селянства, керованого Н. Махном, перейшли в стадію подальшого загострення суперечностей, які не вирішувалися. Гранично відверто тогочасна ситуація охарактеризована в одному з офіційних звітів: «Ставлення до Радянської влади зі сторони робочих добре, хоча відчувається ще пригніченість від білого терору, з боку селян — задовільне. Проте близькість махновського кубла, безсистемна і необдумана реквізиція військовими продорганами продуктів сільського господарства відображається на селянах негативно, створюючи деяке сприятливе середовище для махновських нальотчиків»^[22]. Загроза тривалої в часі партизанщини (попри усталений стереотип, що в Донбасі для неї умови несприятливі) була цілком реальною. Махновським та отаманським загонам було де сховатися: кожен із них мав не лише базові сільські округи, а й базові ліси з системою землянок, схронів та схованок військового спорядження. Базовим лісом отамана Ф. Щуся був Дібрівський, Савонова — Ізюмський, Каменюка — Старобельський. Як керівники, так і рядовий склад махновців на той час мали неоціненний досвід військових дій. Тактика і стратегія махновців, нестандартні військові рішення викликали щире захоплення навіть у білогвардійців. Більшовицьке керівництво також усвідомлювало рівень політичного впливу та військову силу свого супротивника. Не випадково ставка було зроблена на позбавлення його щирої і масової підтримки місцевого селянства.

9 січня 1920 р. Н. Махно був оголошений поза законом. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив Закон про землю. Початок створення комбідів і здійснення політики воєнного комунізму в селах колишніх колоністів забезпечили Н. Махну широку підтримку грецького селянства. З цього часу для відроджених органів радянської влади основним став фронт боротьби з махновщиною. Махновські формування, на відміну від радянських органів, фактично контролювали життя сільської округи, здійснюючи раптові напади на продзагонівців, міліцію, каральні роти. Губуправління вимушено визнало: «Більша частина населення повіту перебуває в армії Н. Махна, і продрозкладка не здійснюється»^[23].

За роки Громадянської війни Південна Україна наводнилася біженцями з центральних губерній Росії, тут оселилася значна кількість колишніх офіцерів, буржуа. Через скрутний продовольчий стан відкрите невдоволення радянською владою виявляли службовці й робітники. Пересічним явищем стали робітничі страйки. Серйозного характеру набули заворушення через продрозкладку. (Показовим є випадок, що мав місце в Таганрозькому повіті: у липні 1920 р. тут висадився нечисленний білогвардійський десант, який через якихось 2–3 дні зріс за рахунок місцевого населення до 4000 осіб.) З початку здійснення продрозкладки (з травня по червень) у Донецькій губернії було вбито близько 300 радянських працівників (з них 150 продзагонівців та 60 міліціонерів). Авторитет радянської влади в широких верствах населення був невисоким. Натомість політвідділ повстанської армії Н. Махна проводив успішну агітацію не лише в середовищі селянства, а й серед робітників.

Наприкінці літа 1920 р. Донецький басейн перетворився на суцільний внутрішній фронт. Не останню роль у цьому відіграв рейд Н. Махна по Донбасу. Він не лише активізував великі формування (Шаповалова, Буданова, Сазонова), а й спричинив утворення значної кількості малих і найдрібніших загонів. На жовтень 1920 р. у Донецькій губернії самих лише великих загонів, оголошених поза законом, налічувалося близько 20, у них перебувало майже 10 тис. осіб (2,3 % сільського населення губернії без урахування махновських формувань). У донесеннях НКВС зазначалося: «Точному обрахунку банди не піддаються, оскільки більшість з них перебуває в селах, озброєні обрізами, мають місцеве значення і будь-якого моменту становлять реальну силу»^[24].

Загострення політичної ситуації в регіоні дещо призупинила небезпека врангелівської окупації. 2 жовтня 1920 р. у Старобільську між представником радянської України Я. Яковлєвим та представниками армії Н. Махна Куриленком і Поповим було укладено угоду про спільні дії щодо боротьби з Врангелем, наступ якого вдалося відбити.

Після розгрому «білого барона» питання ліквідації махновського руху стало справою часу, й не тільки через ідеологічні та політичні суперечності між Н. Махном та керівниками Країни Рад. «Махновія» містилася в промисловому серці України — Донбасі. В. Ленін цілком слушно зауважував: «Донбас — це не випадковий район, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням»^[25]. Така ж за змістом думка проводилася й у відозві ВУЦВК до всіх партійних організацій України.

26 листопада 1920 р. Н. Махно та усі його загони втретє були оголошені ворогами революції й республіки. Після перемоги над білогвардійцями, що підтримувалися з-за кордону, «внутрішня контрреволюція» розцінювалася як менш серйозний противник. 29 січня 1921 р. РНК УСРР ухвалила постанову, де боротьба з бандитизмом визнавалася фронтом першочергового державного значення. При РНК була утворена постійна комісія щодо боротьби з бандитизмом. Лише з Маріуполя на боротьбу з махновщиною в повіті були відряджені 2600 чонівців. Успішно здійснювалася ліквідація нечисленних регіональних угруповань. Упродовж весни 1921 р. місцеві селянські загони і формування переважно припинили своє існування. Серед них і загін Фоми Кожі в районі с. Старобешеве. Слід зауважити, що грецьке селянство цілком природно влилося до загального селянського повстанського руху в Приазов’ї й сприйняло Н. Махна як свого політичного та ідейного лідера, хоча він втілював ідеологію українського селянства з притаманною їй мрією «позадержавності».

Відновлення взимку 1920 р. радянської влади в Приазов’ї і розгортання політики воєнного комунізму, з одного боку, привело до масового втягнення місцевого селянства до махновського руху, а з іншого — остаточно зробило його антирадянським, антибільшовицьким (причому радянські органи в подальшому схильні були пояснювати участь греків у махновському русі національною й соціальною специфікою. — Авт.). 1920 р. — час запеклої боротьби радянської влади й Н. Махна за політичний вплив у Приазов’ї, в якій перемогла централізована державна організація. Її результат був зумовлений заміною політики воєнного комунізму непом, який прискорив відмову селян від збройного опору більшовикам.

Час Х анархістсько-більшовицького протистояння прийшовся на часи воєнного комунізму. По суті, його не могла відвернути й остання угода, укладена між ними 2 жовтня 1920 р. в Старобільську через загрозу наступу П. Врангеля. Покінчивши з Врангелем, усю силу свого інструментарію терору — каральні експедиції, масові арешти анархістів у містах, застосування системи заручництва, нацьковування отаманів, розстріли та стягнення, кампанії суспільної дискредитації тощо — більшовики спрямували проти персонально Н. Махна, Революційної повстанської армії України, місцевих повстанських загонів та селянства як його рушійної сили та економічної платформи. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК) здійснила разом із частинами Червоної армії чотири масштабні антианархістські операції, внаслідок чого анархістський рух зазнав значних втрат. До кампанії силового та політичного знищення анархізму були залучені видатні більшовицькі політичні діячі: М. Фрунзе, Ф. Дзержинський, Г. Петровський, С. Косіор, Ф. Кон, Д. Лебедь, В. Чубар, Х. Раковський, В. Затонський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та ін.

Переможний прапор більшовиків, здавалося, вже замайорів над Україною. Утім, «переможцю», вочевидь, було від чого опустити руки: і край, і його люди невпізнанно змінилися за роки нелюдських страждань і випробувань.

Якщо спробувати в кількох фразах охарактеризувати стан українського суспільства на етапі остаточного утвердження більшовиків, вимальовується такий малооптимістичний перелік: фрагментація соціальних і класових спільнот; знищення механізмів і законів соціальної взаємодії; тотальна дегуманізація міського і сільського середовища. Війна з її особливим кліматом, коли обиватель призвичаївся до майже щоденних змін у владі, звик до політичної нестабільності й адаптувався до життя «у вируючому котлі» («не було жодних військ майже все літо 1920 року, і селяни аж засумували від утвореної тиші»^[26]) невпізнанно змінила народ, від старців до дітей. Війна пройшла крізь міста і села, крізь долі й родини, розвівши підчас рідних по крові людей у різні світоглядні табори.

Прикметні спогади про цю найтрагічнішу сторінку життя знаходимо у І. Стріонова. Вони багато чого прояснюють в майбутньому тріумфі радянської влади та більшовицького світогляду в Донбасі. У чотирнадцять років І. Стріонов пережив смерть братів Дмитра та Юрія, замордованих білогвардійцями, а також Федора, який помер у віці дев’ятнадцяти років після перенесеного нервового потрясіння. Власне, з цього і почалася історія Івана Стріонова-більшовика, для якого білогвардійці стали кровними ворогами. У тексті спогадів чітко простежується, що юний Іван прийшов до більшовизму не стільки через переконання, скільки наперекір убивцям братів. Отож, саме громадянська війна як час обрання політичних пріоритетів та особиста трагедія стали стрижнем формування подальшої долі І. Стріонова, а разом із ним і сотень тисяч його співвітчизників. Роздуми І. Стріонова, присвячені цим подіям, напрочуд зворушливі й проливають світло на подальшу еволюцію І. Стріонова-комуніста. «Нині, коли я згадую про наші дитячі роки і юнацтво, мені здається, що їх взагалі не було. Ми здавалися дітьми та юнаками лише по віку і зросту, а по своїх розмірковуваннях — стариками… З початком громадянської війни діти та юнаки знов були приречені на злидні: обірвалися, овошівели, хворіли на коросту, тиф, і багато з них пішли з життя. Крім того, діти та юнаки перебували в постійному страху власної загибелі та загибелі своїх рідних від рук усіляких банд та грабіжників… Сім років війни та тривог розучили нас, дітей та юнацтво, розмірковувати й розмовляти по-дитячому. Нам здавалося, що ми стали дорослими і цілком зрілими, не відчували вже нічого дитячого. Всі ці перенесені нами переживання — страх, знущання, хвороби, голод та ін. — не могли не вплинути на нас, дітей, і не зістарити передчасно. Мені здається, лише розстріл моїх двох братів білогвардійською бандою відібрав у мене всі мої дитячі роки і початок юнацтва, не кажучи вже про решту переживань»^[27]. У цих словах — гірка доля цілого покоління, з дитинства призвичаєного до насилля, страждань, втрат і терпіння.

«Вакханалія дикості» — в цих словах, власне, концентрується суспільний досвід тих літ. Жахливе здичавіння виявляли всі політичні сили, що змагалися за Донбас, включаючи місцеве населення. Здавалося, вони намагалися в найжорстокіший спосіб продемонструвати свою спроможність навести тут лад. Лейтмотивом жорстокості стала теза: «Вони по-інакшому не розуміють». Привселюдні екзекуції та страти з елементами садизму впродовж років перетворилися на найпопулярніший інструмент «виховання» населення. Невипадково пролетарі десятками тисяч разом із сім’ями при наближенні білогвардійців відходили з червоноармійськими частинами, так само масово разом із білогвардійцями зникали інженери та власники підприємств. Трупи повішених перетворилися на звичну «окрасу» міських краєвидів. На селі з червоноармійців-реквізиторів живцем здирали шкіру, набиваючи рот і кишечник зерном.

Парадоксально, але факт: гору в тій ситуації дійсно отримала сила, що виявила «чудеса» послідовної, тривалої в часі жорстокості^[28].

Визвольні змагання 1917–1921 рр. закінчилися трагічною поразкою, внаслідок чого українські землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстоку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі і країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.

Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин в часі і просторі слід зупинитися на двох головних.

По-перше, на відміну від поляків, українці в своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення «єдиної і неподільної Росії» і як захисники української національної державності в її радянській оболонці.

По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Токсична дія комуністичного вірусу, значно посилювана руйнувальною дією вірусу малоросійства, виявилася смертельною для незміцнілого організму новонародженої української державності.

Виникає питання: наскільки український соціум був вражений вірусом комунізму?

Політичні еліти України виявилися своєрідним зліпком епохи: з неймовірною енергією та піднесенням вони акумулювали радикальні гасла кардинальних суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень, які генерувала робітнича людність промислових регіонів. Утім, твердження про те, що тогочасні мешканці промислових центрів, зокрема Донбасу, були органічною соціальною базою більшовицького руху і підтримували його, є безпідставним радянським міфом. Крім того, не менш вагому роль у національно-визвольних змаганнях на українських теренах відігравало селянство, зведене більшовицькою доктриною до другорядного суспільного гравця, тимчасового попутника класу-гегемону. Дискредитація селянського руху, применшення його історичного значення відбувалося цілком усвідомлено — в його середовищі позиції більшовизму були просто-таки мізерними. Першість серед суспільно-політичних сил, що здійснювали пошук шляхів і місця Донбасу в революційно-визвольних змаганнях 1917–1920 рр., по праву належала анархістському селянському руху під проводом Н. Махна, що перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення і послідовно проводив політику внутрішнього суверенітету, розробивши оригінальну ідеологію та новий суспільний устрій. Власне, це була історична інверсія природно характерної для українців ідеї козацької вольниці. Переростання ідеї непідвладності будь-якій владі в цілком конкретне її просторово-територіальне втілення було лише справою часу. Але саме часу для переростання Гуляйпольської республіки на історично нову версію повноцінної державності не вистачило. Під ударами надцентралізованої більшовицької диктатури вона зазнала поразки.

Не суголосність більшовицьких гасел прагненням широких верств населення, а цинізм, жорстокість та пластичність більшовицької влади забезпечила їй перемогу. Екстремістські форми соціал-демократії, які заперечували саму її суть, тому що пропагували необмежену класову війну замість класового миру, народилися в Центральній Росії на початку XX ст. У ситуації тривалої світової війни, яка до краю загострила класові суперечності, лівий екстремізм поширювався в багатьох країнах, і національні регіони Російської імперії не стали винятком. Немало вихідців з України, у тому числі українців за національністю, відігравали вагому роль у партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина найбільш впливової серед українського селянства партії соціалістів-революціонерів — боротьбисти. Однак перебіг визвольних змагань дає чітку відповідь на ступінь поширення в середовищі українського соціуму ідей комунізму. Без втручання у різноманітних формах з боку Росії комунізм в Україні не мав шансів на успіх.

Кінцевою датою визвольних змагань в Україні слід вважати 1920 р. Саме тоді російські війська на її території більше не мали в якості супротивників регулярних збройних сил, з якими треба було б воювати. Заключним акордом міждержавних, міжнаціональних і громадянських війн в Україні було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Договір із Росією укладав український радянський уряд.

Радянська Україна зовні виглядала як повноцінна держава — з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін»^[29]. Насправді, однак, народжена в ході Жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді більшовицька держава-комуна поневолила Україну. Видатний російський історик і політичний діяч доби горбачовської Перебудови Юрій Афанасьєв підкреслював: «Жовтень був способом закріплення російського традиціоналізму і консерватизму, а не розривом зі старим заради становлення нового»^[30]. Українці опинилися в надцентралізованій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорстокими методами, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі й зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках важелі влади. Конституційно визнана влада радянських органів принципово відрізнялася від неконституційної влади партійних органів. Якщо перша була суто управлінською, тобто другорядною, то друга — диктаторською. І все ж управлінська влада була справжньою, у тому числі в національних регіонах. Утворюючи в них республіки, більшовицьке керівництво повинно було потурбуватися про те, щоб вони не позбулися партійного контролю. Це означало, що в радянських республіках потрібно було організувати функціонування влади, ЗМІ, освітніх і культурних закладів переважно з місцевих людей. Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті «Правда» статтю «Політика радянської влади з національного питання в Росії». На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах «диктатури пролетаріату» вимагало «перетворення їх на радянські країни, тісно пов’язані з Центральною Росією в одне державне ціле». Таке укорінення, як він стверджував, було «немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення»^[31].

Здатність радянської влади створювати ілюзію підтримки робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих «країн» місцевими кадрами й управлінцями, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В. Леніна, трансформовану в резолюцію VIII Всеросійської партконференції «Про Радянську владу на Україні» в грудні 1919 р.: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план»^[32]. Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Спочатку вона не мала назви. Назва з’явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з’їзді РКП(б): коренізація (у значенні «укорінення»). Ним позначався зміст кампанії — укорінення в республіках Комуністичної партії — носія диктаторської влади, розбудови влади як сукупності трьох взаємопов’язаних вертикалей — партійної, радянської й чекістської.

Для більшовиків після їх останнього утвердження в Україні не було жодної таємниці в тому, що їхні позиції в республіці, м’яко кажучи, не безсумнівні. Реальної підтримки ані в середовищі селянства, ані в середовищі робітників, тим більше пересічних міських обивателів нова влада не мала. Вона просто виявилася найбільш витривалою та цинічною, щоб врешті взяти Україну в свої руки в момент найбільшого знекровлення багаторічною виснажливою епопеєю варваризації, дегуманізації, економічної та соціальної деградації під ударами ворожих сил на цьому геополітичному майданчику. Затвердження більшовицької диктатури найменше відповідало інтересам місцевого населення. Насувався голод. Міста перебували на межі соціальної та комунальної катастрофи. У таких умовах більшовики зробили єдино можливий у тих умовах крок — переглянули попередню тактику, зробивши ставку на поступове зрощення своєї соціальної бази шляхом лібералізації в сфері товарно-грошових відносин та розіграш національної карти.

Із остаточним затвердженням радянської влади колишні її попутники на шляхах революції були перекваліфіковані на «банди». У процентному співвідношенні більшість осіб, засуджених за контрреволюцію та бандитизм упродовж 1921 р., становили українці (71 та 68 % відповідно)^[33]. Високі показники антирадянського руху в середовищі українців у цілому корелювалися з їхньою питомою вагою серед населення аграрних округів регіону. Утім, і серед таких етнічних громад, як греки, підтримка селянського повстанського руху була досить суттєвою. У донесеннях Донецького ДПУ 1921 р. ще фігурують «махновські банди», під якими, крім власне загонів Н. Махна, розуміють також угруповання Марусі Никифорової, Бистрова, Солодова, Сафонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Куриленка-Білаша, що виступали під гаслами «За вільні ради», «Вільна торгівля», «Визволення від більшовиків». До другої категорії спецзвіти відносили «петлюрівські банди» Каменюка, Терезова, Саєнка, Жоржа Бабицького. Угруповання Колесникова, Волоха та Винника кваліфікувалися як есерівські банди. Не менше клопоту донбаським чекістам завдавали угруповання дезертирів, що пройшли маршем територією губернії, — частини 51-го Кубанського полку, формування комбригу 1-ї Кінної армії на чолі з Маслаковим. Низка місцевих угруповань (Жугіна, Склярова, Огнєва, Карлова) не мали політичного підтексту, збиралися для здійснення кількох нападів і непомітно поверталися до звичного селянського життя. Саме такого роду угруповання лоскотали нерви чекістам аж до 1923 р., хоча вже не відігравали відчутної ролі ані в місцевому суспільному, ані в республіканському політичному житті.

Запровадження продподатку з нового врожаю 1921 р. різко звузило соціальну базу селянського повстанського руху в Україні^[34]. З кінця 1921 — в першій половині 1922 рр. «політичні банди», що перед тим становили неабияку силу суспільно-політичного простору України, поволі зникають не лише зі зведень ДПУ, а й з політичного ландшафту республіки. Переважна більшість селянства, що брало участь у повстанських загонах чи підтримувало їх, скориставшись амністією 15 квітня 1921 р., переходить до мирного життя.