5

Колективізація: Революція на селі, 1930

Узимку 1929 року в селі, розташованому на річці Тясмин у центральній Україні, незнайомці увійшли до хати Мирона Долота. У великому за тогочасними мірками селі на вісімсот дворів була своя церква і майдан. Селяни були власниками своїх, хоч і невеликих клаптиків землі та переважно вкритих соломою хат. Кілька господарів мали понад 20 гектарів землі й, як тоді казали, міцно стояли на ногах.

За спогадами Долота, присутність радянської влади в його селі протягом 1920-х років відчували мінімально. «Ми були вільними. Ми їздили, куди хотіли, і вільно пересувались у пошуках роботи. Ми вирушали до великих міст і сусідніх містечок на весілля, на ринок або на похорон. Ніхто не вимагав у нас ніяких документів і не запитував, куди саме ми хочемо поїхати».^[369] Інші згадували про епоху НЕПу приблизно так, як і Долот. Країною керувала більшовицька партія, але влада не втручалася в кожну царину життя своїх громадян, і селяни продовжували своє звичне життя. Вони працювали на землі, тримали господарства, торгували та вимінювали. Жінка з Полтави згадувала, як її батьки «хазяйновиті та релігійні люди» мали десять гектарів землі і додатково заробляли гроші різними ремеслами: «Мій батько був добрий столяр. Він також знав багато інших ремесел».^[370]

Складалося враження, що політика проходила повз і не зачіпала периферію: «В 1920-х український уряд не диктував, якою має бути мова викладання в тій чи іншій школі — українська чи російська — це вирішувала місцева громада».^[371] У селах, як це було і в минулому, діяло самоврядування. Напруга між послідовниками більшовиків і прихильниками усталеного порядку залишалася, проте ці протилежні групи намагалися знайти компроміс. Саме таку стратегію обрала група хлопців під час колядування в селі Пилипівка:

Одначе незнайомці, котрі завітали в грудні до оселі Долота, мали зовсім інші уявлення про те, як треба жити. В їхньому баченні слабке врядування повинен замінити жорсткий контроль, господарів з підприємницькою вдачею — наймані робітники, незалежність — суворим регулюванням. А головне, з метою ефективності всі приватні господарства необхідно перетворити на колективні, які належатимуть громаді або державі. Як зазначив Сталін під час перебування в Сибіру, «об’єднання малих і дрібних селянських господарств у великі колективні господарства... — це єдиний для нас шлях».^[373]

Урешті-решт, існуватимуть різні типи колективних господарств залежно від рівня колективної власності. Більшість з них вимагатиме від членів відчуження права власності на свою землю — їхні поля разом з кіньми та іншою худобою, домашніми тваринами та сільськогосподарським приладдям відійдуть до колективного господарства.^[374] У власності більшості селян залишаться хати, хоча деякі згодом житимуть у колгоспних гуртожитках та бараках і харчуватимуться в їдальні.^[375] У приватній власності не залишиться нічого істотного. Трактори відтепер позичатимуть у державних МТС, які відповідатимуть за придбання й утримання сільськогосподарської техніки. Селяни не зароблятимуть грошей, натомість вони отримуватимуть трудодні, за які їм видаватимуть продукти та інші товари в невеликій кількості.

Вважали, що всі ці процеси відбудуться спонтанно, внаслідок великого ентузіазму селянських мас. У листопаді 1929 року Сталін назвав колективізацію «рухом», який, за його словами, охопив усю країну:

Проте в дійсності таку політику насаджували згори. На пленумі ЦК ВКП(б), що розпочався у Москві 10 листопада 1929 року, постановили «прискорити процес колективізації селянських господарств», надіславши туди партійні кадри з міста. Вони мали створити колгоспи і переконати селян вступити до них. Цим самим рішенням засудили опонентів колективізації та виключили зі складу Політбюро лідера опозиції Миколу Бухаріна — головного політичного противника Сталіна на той час. Кількома тижнями пізніше Народний комісаріат земельних справ проголосив, що всі зернові регіони СРСР необхідно колективізувати протягом трьох років.^[377]

Чоловіки й жінки, що з’явилися в селі Долота тієї зими, були одними з перших провісників нової політики. Спочатку селяни не сприймали їх серйозно: «Зовнішній вигляд прибульців викликав у нас цікавість і подив. Бліді обличчя та одяг видавали чужаків. Навіть ходили вони обережно, щоб не натрусити снігу на своє відполіроване взуття». Їхній верховода, товариш Цейтлін, ставився до селян грубо і, здавалось, нічого не знав про сільське господарство, і начебто переплутав лоша з телям. Коли селянин вказав на його помилку, той відповів: «Лоша або теля — немає різниці. Світову пролетарську революцію цим не спинити».^[378]

Товариш Цейтлін був «двадцятип’ятитисячником» або скорочено «тисячником» — одним із приблизно 25 000 робітників та активістів з міста, яких за постановою ЦК ВКП(б) наприкінці 1929 року відрядили на село для допомоги у проведенні колективізації сільського господарства. Це була практична реалізація марксистсько-ленінських засад, згідно з якими робітничий клас стане «агентом зміни історичної свідомості». Також урядовці трактували кампанію з колективізації як «військову мобілізацію на початку вітчизняної війни».^[379] Газети публікували світлини «робітників-добровольців», а на заводах влаштовували мітинги на їхню честь. За офіційними джерелами, щоб потрапити до лав добровольців, усі охочі повинні були пройти суворий відбір. Один доброволець, колишній червоний партизан, згодом безпосередньо порівняв події на селі з кривавими подіями десятирічної давності: «Переді мною постають картини 1919 року, коли я був у цьому самому районі, з рушницею пробивався крізь замети, а хуртовина все дужчала, як ото зараз. І я почуваюся знову молодим...».^[380]

Мотивація кадрів, котрі вирушили з міста, була різною. Хтось шукав підвищення по службі, хтось матеріальної вигоди. Деякі відчували справжнє революційне покликання, сформоване настійною пропагандою, котра продукувала гасла, що закликали до ненависті та жорстокості. Хтось потерпав від страху, адже в газетах безупинно писали про неминучу війну. Також далася взнаки нестача продуктів у місті. У ній звинувачували селян, і двадцятип’ятитисячникам було про це добре відомо. Вже в 1929 році багато радянських громадян, котрі проживали в місті, вважали, що непокірні селяни не лише шкодять самі собі, але й ставлять під сумнів майбутнє революції. Це стійке переконання слугувало свого роду виправданням, коли невдовзі багатьом містянам довелося стати співучасниками дій, які, з погляду «буржуазної моралі», є злочинними.

Однією з таких постатей, яку цілковито полонила революція, був Лев Копелєв — двадцятип’ятитисячник, що пізніше відіграв особливу роль в історії радянської літератури. Копелєв народився в інтелігентній єврейській родині в Києві, навчався в Харкові, розмовляв російською та українською мовами, але вважав себе «радянською» людиною. Набагато пізніше, у 1945 році його заарештують, і він відбуватиме покарання в таборі. Там потоваришує з Олександром Солженіциним, стане прототипом одного з героїв роману письменника, напише власні розлогі мемуари та стане провідним дисидентом. Однак у 1929 році, як зазначає Копелєв у спогадах, він був ідейним учасником подій:

Таких як він було багато. У 1929 році американський соціаліст, Моріс Хіндус отримав листа від своєї російської подруги Наді (у котрої ще не було того усвідомлення подій, яке згодом стало притаманне Копелєву). Із захватом вона писала:

Таких учасників, як Копелєв і Надя, підбадьорювало виправдання власних дій. Більшовики пообіцяли людям надзвичайно багато: добробут, щастя, землю, владу. Насильство і кровопролиття під час революції та Громадянської війни спантеличили багатьох, а численні сподівання так і не справдилися. Тому не дивно, що десять років по тому багато хто був розчарований. Ці люди шукали пояснення всьому, що відбувається. А зараз Комуністична партія вказала їм на того, хто заважав втіленню обіцяного, і закликала не виявляти до ворога жодного співчуття. Михайло Шолохов у своєму романі «Піднята цілина» змалював красномовний портрет одного такого розчарованого фанатика. Двадцятип’ятитисячник Давидов приїхав колективізувати село за будь-яку ціну. Коли його місцевий колега зауважив, що він дуже жорстоко поводився з «куркулями», Давидов у відповідь розлютився: «Тобі їх шкода... ти їм співчуваєш. А вони нас жаліли? Чи плакали вороги над сльозами наших дітей? Чи ридали вони над сиротами, чиїх батьків вони вбили?»^[383]

Саме з таким настроєм після дуже недовгого інструктажу, що в середньому тривав не більш як кілька тижнів, міські добровольці вирушали до сіл. І хоча в Ленінграді, Москві чи Києві їх проводжали з музикою, а в повітрі лунали уривки натхненних промов, в міру просування потягів сільською місцевістю революційний запал потроху вщухав. Як згодом опише свій досвід один учасник: «Проводжали нас під тріумфальний марш, а зустріли похоронним співом».^[384] Це був час, коли сталінська наступальна риторика зіткнулася з реальністю українського та російського життя на селі.

Потяги нової революції сповільнювали хід у сільській місцевості: не всі «залізничники» на місцях поділяли запал міських активістів. В Україні більшість добровольців були російськомовними, з російських або українських міст; у будь-якому випадку вони здавалися українськомовним селянам чужинцями. По прибутті вони інколи стикалися з ворожим ставленням, що також не було дивним. Місцеві селяни заледве оговталися від нестачі продовольства та голоду літа 1929 року, та й прибульці мало чим відрізнялися від солдатів і активістів, які грабували українське село десять років тому.

До того ж їхня місія не була легкою. Передбачалося, що колективізація буде добровільною. Активісти з міста мали розповідати і пояснювати про неї так, щоб селяни самі зголосилися до колгоспів. Скликали сільські збори, агітатори ходили по хатах. Антоніна Соловйова, міська активістка і комсомолка, котра працювала на Уралі, згадувала про колективізацію з ностальгією:

І хоча завдання було зрозуміле, все ж бракувало усвідомлення відповідальності. До проведення колективізації було залучено багато різних груп, включаючи місцеві партійні організації, комсомол, піонерів, КНС, ЦКК-РСІ (Центральна контрольна комісія — Робітнично-селянська інспекція), Колгоспцентр, профспілки і, звісно, ОГПУ Також були задіяні інші державні службовці, насамперед учителі, котрі виховували нове покоління.

Усі ці місцеві працівники, які були втягнуті в хаотичні хитросплетіння звітів і взаємовиключних пріоритетів, неоднозначно поставилися до молодих ентузіастів з міста, в яких не було ні досвіду роботи в сільському господарстві, ні років життя на селі. А новоприбулі агітатори так само неоднозначно сприйняли місцевих керівників. Багато документів того періоду містять скарги на сільські ради, котрих звинувачували в затягуванні колективізації або в перешкодах роботі міських кадрів. Справді, сільські ради не були ефективними, хоча в такий спосіб деякі з них захищали місцеве населення від згубних рішень фанатичних молодих ентузіастів.^[386]

Однак самі селяни, незалежно від того, зараховували їх до «куркулів» чи ні, ставилися до активістів з недовірою. Записуючи усну історію на початку 1990-х, антрополог Вільям Нолл зазначив, що двадцятип’ятитисячники глибоко врізалися в пам’ять очевидців. Як і у випадку Долота, про них згадували як про некомпетентних працівників: сіяли не те, давали безглузді поради і взагалі нічого не знали про село.^[387] У спогадах їх ідентифікували з росіянами або євреями. Зокрема Олександр Гончаренко, в часи колективізації ще молодий чоловік, стверджував, що всі двадцятип’ятитисячники були росіянами. У цьому він помилявся, адже більшість з тих, хто працював на селі в Україні, прислали з українських міст. Він також пригадав, що в його селі на Черкащині бригадира, знову ж таки, росіянина, не сприймали місцеві жителі: «Він агітував все, як то гарно жити при радянській владі. Але хто його слухав? Ніхто його не слухав. Так ходив брехун з кутка в куток, ніхто його не хотів навіть слухати, бо всі знали, що він робить».^[388]

До міських активістів ставилися з недовірою не тільки через їхню інакшість, а й через непопулярність політики, котру вони проводили. Опір їй був настільки потужним, що його поясненню присвячено наступний розділ. Проте невелика частина селян згодом почала співчувати таким, як Копелєв, не зважаючи на те, що більшість з них не сприймали комун. Впертий спротив селян колективізації тільки розлютив активістів, підштовхнув до насильства і ще більше переконав їх у правильності власних дій. У січні 1930 року Генрих Ягода, тоді перший заступник голови ОГПУ, повідомив вищому керівництву, що опір колективізації буде запеклим: «Куркуль чудово розуміє, що колективізація означає його кінець, і тому починає опиратися з ще більшою силою і жорстокістю, як ми вже бачили, [починаючи] від змов, діяльності контрреволюційних куркульських організацій до підпалів і терористичних актів».^[389]

Таке ставлення передалося й емісарам робітничого класу на селі, котрі сприйняли ворожість селян як доказ «куркульських контрреволюційних тенденцій», про які їх попереджали. Значною мірою подальшу жорстокість можна пояснити цим початковим зіткненням інтересів міських кадрів та реальним станом справ на селі.

Міські кадри також повинні були продемонструвати ефективність власних дій та відданість справі. «Ваше завдання, — казав місцевий комуніст Антоніні Соловйовій, — долучитися до агітаційної роботи серед сільської молоді... і дізнатись, де куркулі ховають зерно, і хто псує сільськогосподарську техніку». Крім того, «вам доведеться поговорити з цими людьми, пояснити їм політику партії та колективізацію, зокрема». У молодої студентки Соловйової з’явилися сумніви: «Це було величезне завдання; чи були ми до цього готові? Ми у цьому нічого не тямили; ми не знали, до чого братися і з чого починати. Ми вирішили показати себе в дії, тому “не могли гаяти час” і передусім — на прояв людяності».^[390]

Безперечно, колективізаційний рух був ініційований Москвою, насаджений згори. Це була політика самого Сталіна, вперше означена під час його поїздки в Сибір на початку 1928 року. Немає сумніву також у тому, що колективізацію на місцях розпочали міські кадри, культура яких відрізнялася від селянської, а у випадку України ще мовою й часто етнічним походженням. Проте колективізація таки знайшла своїх послідовників серед місцевих посадовців і селян. Так само як Олександр Шліхтер підбурив бідняків проти багатших селян у постреволюційні роки, так і нині більшовики наділяли одну групу селян владою та повноваженнями експлуатувати власних сусідів від імені держави.

Одразу по прибутті агітатори з міста визначали та оцінювали місцевих соратників — членів так званого активу — тих, хто допомагатиме їм. Паша Ангеліна, відома стаханівка й одна з перших трактористок у Радянському Союзі, пізніше написала надто заполітизо-вані мемуари про колективізацію в її рідному селищі Старобешеві, в Донецькій області. Її спогади побудовано з чітким дотриманням канонів соцреалізму, за якими більшовицька партія переможно долає всі перепони. У зашкарублих висловах авторки присутня справжня ненависть до ворогів. Хоча Ангеліна не наводить багато подробиць, з тексту стає зрозуміло, що вона та її родина відіграли велику роль у створенні колгоспів у своєму селищі, приневолюючи власних сусідів до вступу: «Це були нелегкі часи, сповнені напруги та жорстокої класової боротьби. Лише після перемоги над куркулями, коли їх змусили залишити землю, ми — бідняки, відчули себе справжніми господарями». Ні саму Пашу Ангеліну, ні її братів чи батьків не обтяжували жодні докори сумління:

Таких людей, як Ангеліна та її родина, було багато. У таємному звіті ДПУ в Україні в лютому 1930 року описано маси бідняків і середняків, які по селах охоче збиралися «під червоними прапорами та співали революційних пісень» під час проведення колективізації.^[392] Деякі з цих місцевих учасників були колишніми членами комбідів. Саме вони проводили хлібозаготівлі в 1918–1920 роках, тим самим продемонструвавши радянській системі свою лояльність. Матвій Гаврилюк, який брав участь у хлібозаготівлях у 1921 році, незважаючи на погрози куркулів «вбити мене і мою родину», одразу включився в процес: «Протягом усього 1930 року я був агітатором, працював у бригадах... Я навіть знаходив тих хазяїв, які намагалися сховатися від розкуркулення в лісах. Я особисто приводив їх до органів радянської влади».^[393]

Інші намагалися використати нову революційну ситуацію для поліпшення власних статків. Навіть чекісти визнавали, що багато «бідняків» були насправді «злочинними елементами», що намагалися нажитися на горі власних сусідів.^[394] Серго Орджонікідзе, голова Вищої ради народного господарства СРСР, постійно навідувався з Москви до України, переймаючись тим, що радянське керівництво в проведенні колективізації занадто покладалося на людей без досвіду і підготовки: «Взяли комсомольця, додали два чи три бідняки, назвали їх “активом”, і цей актив вирішує всі справи на селі».^[395]

Однак деякі місцеві сподвижники, так само як і двадцятип’ятитисячники, повірили в ідеали більшовицької ідеології. Вони були переконані в можливості «кращого життя». Для декого цей вислів означав сите життя, а для інших — щось більш віддалене, але всі вони вірили в те, що заради кращого життя потрібно знищити «ворогів» партії. Аналогічно до подій 1918 року, колективізація створила нову сільську еліту, котра твердо вірила в своє право на владу. Навіть через роки активісти стверджували, що колективізація була проведена заради «кращого життя».^[396] Багато з них отримає вищі посади та пайки. У свою чергу визнання державою нового керівництва села змусило замовчати противників колективізації. Як підкреслювали в одному зі звітів ДПУ в Україні в березні 1930 року «активність селянських мас була настільки потужною, що протягом всієї операції навіть не довелося викликати озброєні загони». Завдяки «ентузіазму та дієвості місцевих активістів» вороги колективізації почувалися розгубленими й самотніми. Це, згідно зі звітом, позбавило їх мотивації опиратися і деморалізувало тих, хто вже перебував під арештом.^[397]

З доступних матеріалів неможливо дізнатися, наскільки реальним був цей «ентузіазм та активність». Існуючі мемуари натякають на те, що ті, хто приєднався до бригад активістів, чи навіть більшість з них, не були ні ентузіастами, ні циніками, ні злочинцями, а просто боялися. Вони вважали, що в них немає вибору. Над ними тяжів страх побиття, каліцтва, голоду або зарахування до «куркулів» чи ворогів. Комсомольці отримували прямі накази брати участь у розкуркуленні й напевне вважали, що неможливо відмовитись від їхнього виконання.^[398] Один учитель пізніше згадував про власну участь у розкуркуленні: «Оточували село, доставляли їх на станцію пішки, жінок, дітей, старих, кого хочете, і відправляли в теплушках на Північ».^[399] Інший учитель пояснював, що «усіх учителів вважали учасниками соціального перетворення села, тому ми автоматично ставали активістами і повинні були переконати людей вступити у колгоспи». Тих, хто відмовлявся, могли розкуркулити або виселити до іншого району в межах України.^[400]

Усіх, хто опирався розкуркуленню, активісти називали «ледарями» або «злодіями», котрі наживалися на злиднях простих селян.^[401] Проте багато місцевих виконавців були так само тероризовані і травмовані насильством та мілітарною пропагандою, як і їхні жертви. А коли почався голод, частина з них померла.

Одного січневого ранку 1930 року, невдовзі після приїзду двад-цятип’ятитисячників до села Долота, селяни дізналися, що групу шанованих місцевих мешканців — учителя, службовця, власника магазину та кількох заможних господарів — заарештовано. Одразу після цього жінок та дітей заарештованих викинули на вулицю з їхніх власних осель. Одна з жінок, дружина селянина, відомого як Дядько Тиміш, спробувала опиратися виселенню:

Через кілька днів після депортації цього заможного селянина та його дружини чи то до Сибіру, чи то до іншої місцевості — цього ніхто не знав — чоловіки з Москви оселилися у хаті Дядька Тимоша й зробили з неї районну управу.

Те, що описує Долот, було початком «розкуркулення» — огидного бюрократичного терміна для позначення «знищення куркулів як класу».^[403] Але хто був «куркулем»? Як вже зазначалося, це поняття не набуло широкого вжитку в СРСР до початку колективізації, ще менш уживаним воно було в Україні. Хоча газети рясніли цим словом, до нього постійно зверталися агітатори й посадовці всіх рівнів, починаючи від повалення царизму воно завжди залишалося невизначеним і незрозумілим. У своїх мемуарах про революцію в Росії Катерина Олицька помітила це ще під час Громадянської війни:

Як і десять років тому, в 1929 році не існувало чіткого визначення «куркуля». У бідному селі «заможним» могли вважати господаря, в якого було дві свині, замість однієї. «Багатим» селянином міг стати чоловік, якого не любили або кому заздрили сусіди, або хто нажив собі ворогів у керівників села чи місцевих комуністів.

Відколи вимога «знищення куркулів як класу» стала державним пріоритетом, республіканське керівництво відчувало потребу знайти краще визначення поняття «куркуль». У вересні 1929 року Рада народних комісарів УСРР видала постанову, котра задекларувала «ознаки» куркульських господарств: регулярне використання в господарстві найманої праці; володіння вітряком, шкіряним, цегляним виробництвом та іншими дрібними промисловими підприємствами; здача в оренду будівель або сільськогосподарської техніки на постійній основі. Будь-яке господарство, власники або керівники якого займалися торгівлею, лихварством або іншою діяльністю, від якої вони отримували «нетрудові прибутки», також визначалося як «куркульське».^[405]

Згодом це економічне визначення розвинули далі. Намагаючись пояснити, чому до «куркулів» зараховували селян, які ніколи не використовували найману працю або орендували власність, проте все одно продовжують чинити опір колективізації, влада винайшла нове визначення. Такими стали підкуркульники, або «куркульські агенти», котрі, на думку можновладців, якимось чином потрапили під вплив «куркулів». Серед них — родичі, колишні наймити, сусіди або друзі. Підкуркульником міг бути й бідняк, який мав багатших батьків і відтак міг бути наділений «куркульською сутністю». До того ж, його могли якимось чином обдурити й налаштувати проти більшовиків, або він не підлягав перевихованню.^[406]

Інші бідняки ставали «куркулями», коли відмовлялися вступати до колгоспів. Моріс Хіндус перебував у кімнаті, коли приїжджий партієць переконував групу присутніх жінок у перевагах вступу до колгоспу в білоруському селі Вялікі Биков: «їм не доведеться доглядати за дітьми, стверджував чоловік, бо за ними дивитимуться в добре обладнаних яслах. Їм не треба поратися біля печі, адже їжу готуватимуть у їдальні...».

У відповідь на свою тираду спочатку було мовчання, а потім — «забагато крику». Нарешті, одна з жінок плюнула на всіх присутніх: «Лише свині сюди прийшли. Мені тут нічого робити». На цю репліку місцевий агітатор закричав: «Ви це бачили? Що ти сказала? Громадянка, біднячка, але з куркульськими думками в голові, тільки-но назвала нас свиньми!» Іншими словами, справа була не в її статках, а в «куркульських думках в її голові» — тобто в її опозиції до колективізації.^[407]

Визначення зазнавало безкінечних змін та з неймовірною легкістю поширилось на представників національних меншин на території СРСР, зокрема на поляків і німців, багато з яких проживали в Україні. У 1929–1930 роках деякі українські посадовці вважали, що всіх етнічних німців в Україні, а деякі з них проживали тут з XVIII століття, треба переозначити на «куркулів». У відсотковому відношенні їх було розкуркулено і депортовано приблизно в три рази більше, ніж етнічних українців, також вони ставали об’єктом особливих переслідувань. «Де б ви, саранча, не оселилися на нашій землі, — казав голова колгоспу групі етнічних німців-селян, — не очікуйте Божої мани у поміч, ніхто не почує ваших огидних скарг».^[408] Натомість євреїв дуже рідко кваліфікували як «куркулів». Хоча багатьох заарештовували за спекуляцію, серед них було мало землевласників, тому що в Російській імперії їм було заборонено володіти землею.

Спочатку деяких очільників ОГПУ непокоїла швидка зміна змістового наповнення терміна «куркуль». У записці до Сталіна, написаній у березні 1930 року, Ягода висловлював занепокоєння, що «середняки, бідняки і навіть наймити потрапляли в категорію “куркулів”. До цієї групи зараховували навіть червоних партизанів та сім’ї червоноармійців. У Середньому Поволжі «середняків та бідняків» було названо «куркулями в овечій шкурі». В Україні, скаржився Ягода, бідняків зачислили до «куркулів» лише на тій підставі, що вони були «гострими на язик» або створювали проблеми. У Центрально-Чорноземній області до списку «куркулів» включили трьох бідняків та поденщика, який був сином колишнього купця.^[409]

Водночас саме ОГПУ було винним у постійних змістових змінах терміна: кількість людей, яких зараховували до «куркулів», збільшувалася переважно за наказами з Москви. Розпорядження з ліквідації «куркулів» супроводжували цифри і списки — скільки знищити, скільки виселити, скільки заслати до таборів ГУЛАГу, мережа котрих стрімко зростала, скільки змусити жити на виселках. Співробітники на місцях відповідали за виконання надісланих з центру планів, незалежно від наявності так званих куркулів. А якщо їх неможливо було знайти, то їх створювали.

Як і тогочасні партійні лідери, керівництво ОГПУ не скаржилося на відсутність амбіцій. З усіх зернових регіонів СРСР від України очікували найбільше «куркулів»: 15 000 «найміцніших та найактивніших куркулів» повинні були заарештувати, 30 000–35 000 «куркулів» з родинами підлягали виселенню, 50 000 — розміщенню у Північному краї. Для порівняння, відповідні цифри «куркулів» у Білорусі були 4 000–5 000, 6 000–7 000 та 12 000 (в Сибіру). У Центрально-Чорноземній області заарештувати 3 000–5 000, 10 000–25 000 виселити, до 20 000 розселити в Північному краї. Ймовірно, вищі цифри для України відповідали вищому відсотку селян серед населення. Також можливо, що вони віддзеркалювали московське сприйняття українських селян як джерела перманентної політичної загрози.^[410]

Згодом необхідність забезпечити виконання великих планів зробила антикуркульську риторику більш безжальною й непримиренною. Вже в січні 1930 року слідчий ОГПУ використовував термін «куркулі та білогвардійські бандити» для опису противників колективізації. Таким чином «куркулів» ідентифікували не тільки як класових ворогів, а й як ворогів народу (агентів «Білої гвардії») і злочинців.^[411] Мова безпосередніх виконавців ставала дедалі брутальнішою. У селі Долота селяни зірвали обов’язкові збори своєю відмовою записатися у колгосп. Клич головного агітатора залишився без відповіді:

Така швидка асоціація з «Петлюрою», тобто іменем, яке уособлювало антирадянське повстання, знову ж таки, була не випадковою, адже для агітаторів усі, хто не вступав до колгоспів, ставали контрреволюціонерами — учасниками розгромленого українського національного руху — отже, одними з багатьох «ворогів» радянського режиму.

Це були не просто образи. З початком розкуркулення ця отруйна риторика мала відчутні наслідки: коли селянина називали «куркулем», він автоматично ставав зрадником, ворогом і не громадянином. Він втрачав право власності, легальний статус, свій дім і місце роботи. Його майно йому більше не належало; зазвичай за цим наступала конфіскація. Актив разом з агітаторами та міліцією могли забрати хату та інші будівлі, реманент, худобу і робили це абсолютно безкарно.

Матеріальна база новостворених колгоспів була результатом масового грабунку більш заможних селян. В одному звіті керівників Колгоспцентру в лютому 1930 року схвально говорять про застосування «рішучих методів» у боротьбі з «куркулями» — «конфіскацію куркульської власності... засобів виробництва, техніки, худоби та кормів. Будівлі куркулів використовують громадські організації, або працівники господарства як гуртожитки».^[413]

На практиці розкуркулення перетворилося на грабунок. Деяку «куркульську власність» після конфіскації продавали на відкритих торгах. Одяг та різні дрібні речі складали на вози, розташовані на сільських майданах, а односельців закликали купувати колишнє майно сусідів:

Проте більшість речей просто розкрадали. В одному селі на Харківщині «розкуркулили» одразу дванадцять господарств. Відбувалось усе так: натовп з 400 осіб під червоними прапорами рушив до обійсть селян, які значилися в списках на розкуркулення. Вони прийшли, розібрали хати та взяли все, що хотіли. Один з ватажків зняв шапку і кожух з «куркуля», тут же вбрався в них і пішов.^[415] В іншому селі голова колгоспу та актив просто поділили конфісковані речі між собою.^[416] Хтось, на згадку про минуле, назвав цей вид грабунку «воєнним комунізмом».^[417]

Часто конфіскація була швидкою і насильницькою. На Чернігівщині місцеві бригади викинули селянську родину на вулицю посеред зими. Роздягнених людей привели до холодної хати, у котрій вони мали відтепер жити.^[418] У Березнегуватському районі дванадцятирічну дівчину залишили у самій сорочці, з іншої дівчини, котра була в самій сорочці, зняли панталони. Одяг стягли навіть з немовляти і матері, яких викинули на вулицю, а коли жінка попросила в них хоча б рядно, їй відмовили.^[419]

В інших випадках розкуркулення розтягувалось на кілька місяців. Коли один селянин відмовився вступити до місцевого колгоспу, керівництво змусило його за це заплатити: «А тоді почали накладати на нас ті податки. А тоді більше і більше накладають. Значить, уже й коров, а вони масла накладають, і вони сир, і молоко — а вже нема з чого!» Коли в родини нічого не залишилося, бригадири приїхали забрати «остатки»:

Згодом активісти викинули родину з хати посеред зими, батька ув’язнили, а кілька дітей і старі пізніше померли від голоду.^[420]

У деяких випадках експопріація проводилася накладанням високих податків, оформлених заднім числом. Один селянин передав власну худобу до колгоспу. Попрацювавши рік, він вирішив забрати корів назад: його діти голодували — було потрібно молоко. Йому дозволили забрати худобу, але наступного дня запропонували заплатити високі податки, котрі призначено сплачувати «індивідуальним» господарствам. Щоб зібрати кошти на сплату податків, селянин повинен був продати корову, двох кіз і дещо з одягу. Податки продовжували зростати, і згодом родина була змушена продати хату і перебратися до сараю, де вони спали на сіні. Урешті-решт вони втекли, і поступово призвичаїлись до життя в Ленінграді.^[421]

Проведення колективізації супроводжувала пропагандистська кампанія. Там, де хід колективізації сповільнювався, інколи залучали частини Червоної армії. Військові крокували вулицями, проводили тренування, стріляли в повітря. Або селом проносилася кавалерія. Іноді з’являлися бригади міського агітпропу, «кілька сотень людей з сусідніх міст [марширували] акуратними колонами..., звичайні заводські робітники, студенти, офісні працівники, їх надсилали, щоб показати селянам підтримку колективізації міським населенням. Вони привозили пропагандистські фільми, ставили вистави і постійно кричали».^[422] Окрім демонстрації солідарності між містом і селом, присутність робітників також підкреслювала марність і безглуздість опору. Селяни повинні були зрозуміти, що робітники міста також підтримують колективізацію, й не стануть їм союзниками для спротиву колгоспам.

Під тиском вимог стосовно виконання плану хлібозаготівель, натхненні й застрашені пропагандою, комісії або бригади з колективізації часто вдавалися до відвертого залякування та катування. І мемуари, й архіви рясніють прикладами «переконування», що включали погрози, переслідування та фізичне насильство. В одному російському селі бригада зґвалтувала двох «куркульок» і змусила старого танцювати і співати перед тим, як жорстоко його побити. В іншому російському селі роздягнули й роззули старого чоловіка, й невдовзі наказали йому ходити навколо кімнати, доки він не впав знеможений. Звіт ОГПУ також розповів про інші види тортур: «У селі Ново-Олександрівка секретар комсомольського осередку Єрохін змусив середняка затягнути зашморг на своїй шиї. Коли селянин почав задихатися, секретар знущався з нього, приказуючи: “На воду, пий!”»^[423]

Син ще одного «куркуля» з Полтавщини пригадував, як його батька зачинили в холодній коморі, не давали три дні їсти й пити. Він ковтав сніг, що набивався крізь шпарини. На третій день погодився вступити до колгоспу.^[424] В Сумській області місцева бригада влаштувала свій штаб у хаті одного селянина. Вони сиділи за столом у великій кімнаті, поклавши перед собою револьвер без кобури. Селян, незгодних вступати в колгосп, по черзі викликали до штабу. Усім, хто не хотів писати заяву на вступ, погрожували зброєю, і якщо це не спрацьовувало, писали на кожусі крейдою або вугіллям «злісний непостачальник хліба державі» і замикали в холодній на іншому хуторі.^[425]

Також було багато випадків жорстоких знущань. В одному селі бригада спалила хату, в якій жили дві дівчинки, котрі щойно осиротіли. Старша дівчинка пішла працювати в колгосп, а звідтіля її не відпустили доглядати за важко хворою сестрою. Ніхто не виявив жодного співчуття до сиріт. Натомість сусіди розібрали рештки хати на дрова і розтягли останні речі, які сестри змогли врятувати.^[426]

Водночас такі екстремальні обставини, що в багатьох породжували страх та ненависть, іншим додавали сміливості, спонукали їх чинити більше добра й більше співчувати.

Це визнавало навіть ОГПУ Один з чекістів з певною тривогою відзначав, що «через відсутність пояснювальної роботи серед мас деякі бідняки і середняки співчували куркулям або не виявляли ненависті, а в окремих випадках навіть жаліли, пропонуючи їм житло та матеріальну і фізичну допомогу». В одному селі співробітники ОГПУ стали свідками, як «50 бідняків разом із куркулями плакали під час розкуркулення. Вони не чинили опору, але допомагали куркулям зібрати свої речі та знайти житло».^[427]

Спостереження чекіста за селянами, котрі «разом із куркулями плакали», і незабаром допомогли знайти їм дах над головою, були красномовним свідченням того, що «масова роз’яснювальна робота» — пропаганда ненависті — не завжди спрацьовувала. Але ці спостереження також довели, що навіть в умовах насильства та істерії деяким людям у деяких селах вдавалося зберегти людяність.

Доля «куркулів» після того, як їх внесли до списків ворогів та конфіскували майно, складалася по-різному. Одним дозволяли залишатися в своєму селі, де їм виділяли найгіршу й важкодоступну землю. Якщо вони й надалі відмовлялися вступити до колгоспу, в них відбирали реманент і худобу. Їх, як і інших селян, які відмовлялися вступати до колгоспу, називали одноосібниками або індусами — слова, що згодом сприйматимуть як образи або звинувачення.^[428] Коли почався голод, саме ці селяни стали одними з найперших його жертв.

Щоб «куркулі» не могли скористатися допомогою родичів або друзів, окремих з них переселяли на малопридатні для сільського господарства землі в іншу частину свого ж району або за межі України. Родину Генріха Підвисоцького вислали на Урал: «Літо там прожили, а майже всю осінь пішки йшли назад».^[429] Наприкінці 1930 року Раднарком УСРР наказав виселяти розкуркулених селян до «найвіддаленіших і найменш придатних» земель в межах республіки.^[430]

Щоб уникнути такої долі, багато людей тікало. У деяких випадках сусіди або сільські керівники сприяли їм у продажу їхнього майна, або навіть таємно допомагали зібратися.^[431] Багато втікачів, якщо була змога, перебиралися до міст. Близько 10 мільйонів селян протягом 1928–1932 років влаштувались працювати на заводах і фабриках. Відірвані від землі внаслідок колективізації та розкуркулення, багато з них, якщо не більшість, шукали кращої долі на виробництві.^[432] Якщо два роки тому в містах було багато безробітних, то в 1930 році заводи, намагаючись виконати плани першої п’ятирічки, брали на роботу всіх охочих і не звертали уваги на їхнє соціальне походження.

Для «куркулів» з України очевидним місцем для втечі став Донбас. Ця місцевість давала надію втікачам на порятунок та початок нового життя, як у свій час стала пристановищем для козаків та шукачів кращої долі. Донбас прискорено розвивався. За царату цей регіон приваблював кріпаків, що тікали від панів, релігійних дисидентів, а також злочинців і нелегальних підприємців.^[433] До 1930 року для всіх, хто намагався приховати своє «куркульське» походження, Донбас видавався цілком придатним пунктом призначення. Олександр Гончаренко пізніше згадував, як, уникаючи арешту, він «ховався» на Донбасі. «Всі знали, — писав він, — там за куркулями, чи за тими, що втікають і звідтіля, там не шукають». Гончаренко був переконаний, що так чинили навмисно: радянській владі були потрібні робітники на заводах, у той час як «голота, біднота» мали працювати в колгоспах.^[434] Навіть після введення в дію закону, що вимагав у селян наявності дозволу на проживання в місті, на Донбасі інколи було можливо вирішити це питання в обхід правил. Робота на шахтах та у важкій промисловості була складною й небезпечною, тому керівництво інколи заплющувало очі на минуле своїх робітників.^[435]

Деякі керівники таки брали «куркулів» на облік. У Миколаївській області представники влади зафіксували від’їзд 172 «куркульських родин» на Донбас, де вони «жили в простих квартирах і проводили антирадянську пропаганду серед робітників». На Сумщині сотні «куркулів» потрапили під нагляд після того, коли вони «відмовилися» засівати власну землю, залишили господарства та втекли, попередньо нібито зіпсувавши свою сільськогосподарську техніку.^[436]

Проте значна кількість «куркулів» з України та інших зернових регіонів опинилися набагато далі від дому. Між 1930 і 1933 роками понад 2 мільйона селян були виселені до Сибіру, північної Росії, Центральної Азії та інших малонаселених регіонів Радянського Союзу. Там вони жили в «спеціальних поселеннях», котрі їм не дозволяли залишати.^[437] Історія великого переселення цих людей — це окрема від колективізації й голоду історія, хоча й не менш трагічна. Це переселення було першим і найбільш хаотичним з кількох радянських депортацій 1930–1940 років. Цілі родини садовили в дерев’яні вантажні вагони, в яких вони долали тисячі кілометрів, а потім людей викидали у відкритих полях, без їжі або даху над головою, тому що про їх розміщення ніхто не піклувався. Інших відвозили до сіл у Центральній Азії, де місцеві казахи інколи допомагали підозрілим прибульцям, а інколи ні. Багато людей помирало під час подорожі або протягом першої зими, до того ж їхні поселення не мали прямого зв’язку із зовнішнім світом.

Майже повсюди умови проживання в спецпоселеннях були найпримітивнішими, якщо це можна було назвати умовами, а місцеві керівники — неорганізованими та недбалими. Як згадував один ув’язнений, по прибутті в одне поселення, що пізніше стало трудовим табором в Архангельській області, вони не побачили «ні бараків, ні села. Були лише намети для охоронців і для обладнання. Нас було небагато, можливо півтори тисячі. Більшість — це селяни середнього віку, колишні куркулі. І злочинці».^[438] У лютому 1930 року Політбюро терміново обговорило факт непідготовленості Сибіру до прийняття такої великої кількості в’язнів, не кажучи про жінок і дітей. Було вирішено, що ОГПУ буде ділити депортованих на три «черги», перша кількістю не більш як 60 тисяч сімей. Україна, Білорусь та інші регіони з великою кількістю «куркулів» мали узгодити свої дії з управлінням.^[439]

Тим часом, завдяки тисячам депортованих «куркулів» швидко зростала радянська система трудових таборів, котра згодом стане відома як ГУЛАГ. Між 1930 і 1933 роком щонайменше 100 000 «куркулів» потрапили саме в ГУЛАГ, і, щоб їх розмістити, систему розвивали.^[440] У цей час досить невелику групу «політичних» таборів на Соловецьких островах розширили на північ та схід. Під керівництвом ОГПУ, ГУЛАГ розпочав нову серію амбітних промислових проектів: Біломорканал, вугільні шахти у Воркуті, золоті копальні на Колимі. Діяльність усіх цих підприємств стала можливою завдяки раптовій появі достатньої кількості в’язнів.^[441] І навпаки, у деяких регіонах честолюбні місцеві керівники намагалися збільшити чисельність ув’язнених для розширення своїх промислових проектів. На Уралі місцеві бюрократи прагнули збільшити кількість «куркулів» саме через потребу в робочій силі для місцевих вугільних шахт і металургійних підприємств, які відтепер мали виконати немислимі плани першої п’ятирічки.^[442]

Урешті-решт долі «куркулів» склалися так само по-різному, як і долі інших в’язнів ГУЛАГу та радянських депортованих. Деякі загинули від голоду, інших стратили як «ворогів народу» під час Великого терору в 1937 році. Дехто залишився в містах або промислових центрах, до яких їх було переселено, поступово інтегрувавшись у радянський робітничий клас. Інших мобілізували до Червоної армії, й вони воювали з нацистами. Багато колишніх «куркулів» вважали, що переселення врятувало їх від голоду 1932–1933 років: у 1980-х один український селянин повідав збирачу усної історії, що йому пощастило бути депортованим до Сибіру, адже він зміг перевезти туди свою родину, коли тут почався голод.^[443]

Більшість «куркулів» ніколи не повернулися до своїх сіл. Вони так і залишилися на Донбасі або в Сибіру, вже не займалися сільським господарством, стали представниками робітничого класу. Таким чином сталінська політика, яка мала відірвати від землі найбільш успішних, найбільш ефективних та найбільш норовливих селян, досягла своєї мети.

З-поміж багатьох методів організації революції на селі розкуркулення виявилося найбільш вражаючим. Його супроводжував досить потужний ідеологічний напад на «систему», яку нібито уособлювали «куркулі», а заступити її повинні були колгоспи. Саме колгоспи покликані були змінити економічну структуру села, його соціальний і культурний устрій, оприсутнений у сільських церквах, священиках та інших релігійних символах. Переслідування релігійних організацій розпочалося в 1917 році й закінчилося тільки з розпадом СРСР, а в Україні спалах брутальних гонінь припав на час колективізації. Це не було випадковим збігом: у січні 1930 року постанова Політбюро ЦК ВКП(б) про колективізацію також передбачала закриття церков та масові арешти священиків: радянські лідери усвідомлювали, що революція класової та економічної структури села потребує революції звичного життя, традицій та моралі.

Війна з релігією від початку була складовою колективізації. По всій Україні ті самі активісти, котрі засновували колгоспи, знімали також церковні дзвони або наказували робити це іншим. Дзвони розплавлювали чи розбивали, церковну власність плюндрували, а ікони палили.^[444] Над священиками знущалися, а святині оскверняли. Олександр Гончаренко згадував комсомольців, які «зруйнували все всередині в церкві, звалили іконостас, зняли панікадило й... зробили склад із церкви».^[445] Багато очевидців — з сучасних Одеської, Черкаської та Житомирської, інших областей України запам’ятали на довгі роки як закривали церкви, а особливо як скидали дзвони.^[446] Дружина священика, що походила з Полтавської області, описала як зруйнували дзвіницю в її селі: «Коли чоловік піднявся, щоб зняти дзвін, і дзвін впав на землю і задзвенів, то всі присутні заридали. Кожен плакав і прощався з дзвоном, тому що це був останній раз, коли він дзвонив...».

Після цього актив потрощив церковні ікони. Тоді ж її чоловіка заарештували разом з багатьма іншими священиками: «Вони взяли його і ми залишилися самі, так мій син став безбатченком».^[447] Інші священики були змушені покинути свої парафії або змінити роботу. Їм довелось кардинально перебудувати звичне життя, працювати чорноробами або піти на завод. Багатьох з них депортували разом із «куркулями».^[448]

Руйнування фізичних релігійних символів держава супроводжувала репресіями проти священиків та хвилею агресивної антирелігійної пропаганди й нападами на релігійні ритуали, котрі практикували насамперед в селі. У сільських та міських школах дітям наказували не вірити в Бога. Держава заборонила традиційні свята — Різдво, Великдень, дні різних святих, а також недільні служби, замінивши їх на більшовицькі свята: Перше травня або річницю революції. Проводилися лекції з атеїзму та антирелігійні збори. Незмінний традиційний цикл життя селянина — хрестини, весілля, похорони — було порушено. Замість шлюбу влада заохочувала «збирання до купи», тобто до зміни громадянського стану після реєстрації подружжя в державних органах, а не в церкві, і без традиційного свята або застілля.^[449]

Протягом цього десятиліття також було втрачено музичні традиції. Зазвичай молодь села, попередньо домовившись, збиралася на вечорниці або досвітки в хатах односельців. Дівчата допомагали удовам прясти або вишивати, а хлопці співали і грали на музичних інструментах. Ці традиції поступово зникали, так само як і танці по неділях або інші неформальні зібрання, котрі супроводжувала музика. Відтепер дозвілля молоді контролював комсомол, а виконання музики на селі звузилося до офіційних концертів та заходів.^[450]

У той же час раптово зникли кобзарі та лірники. Протягом століть музиканти з бандурами і колісними лірами були традиційним явищем у житті українського села. Їхнє миттєве зникнення багато хто пояснював масовими арештами. І хоча цьому немає документального підтвердження, окрім згадки в мемуарах Дмитра Шостаковича, така версія подій є цілком імовірною. Навіть без організованого знищення шансів на виживання в кобзарів було мало: паспортний закон 1932 року обмежив їхнє пересування; селяни, котрі самі потерпали й помирали від голоду, не могли допомогти їжею, а продовольчі картки для кобзарів були недоступні. Також вони неодмінно привертали увагу міліції, адже їхній традиційний репертуар включав багато козацьких дум з антиросійськими мотивами, які після революції набули додаткового анти-радянського звучання. У 1930 році один небайдужий харків’янин написав листа до місцевої газети, з обуренням стверджуючи, що він почув, як кобзар на ринку співає антирадянських і антисемітських пісень та лає Леніна:

Пісня напевно була популярною, тому що двоє етнографів записали ті самі рядки в іншого сліпого кобзаря на ринку в Кременчуку. Коли до нього підійшли міліціонери, щоб заарештувати, він заспівав іншу пісню:

Антипатія влади до кобзарів та лірників була передбачуваною: як придворні забавники з часів Шекспіра, вони завжди висловлювали власні думки та ідеї, що часто компроментували владу, або співали про те, про що решта люду намагалася мовчати. У гарячу пору колективізації, коли всі шукали ворогів, їхній гумор, разом з ностальгією та емоціями, які викликала народна музика в Україні, прикро дисонував з політикою радянського керівництва. Один полковник у Києві поскаржився на це колезі:

Народна музика пробуджувала почуття до України, а також нагадувала про сільське життя; у той час як радянська держава хотіла все це знищити.

Узгоджена атака на церкви та сільську обрядовість мала ідеологічне підґрунтя. Більшовики були переконаними атеїстами, які вбачали у церквах невід’ємну частину старого режиму. До того ж вони були революціонерами, котрі прагнули знищити все, що нагадувало про життя суспільства до революції. Церкви, де селяни збиралися багато десятиліть або століть, залишалися потужним символом зв’язку між теперішнім і минулим. У більшості російських і багатьох українських містах більшовики відразу ж пограбували церкви — за період між 1918 та 1930 роками вони закрили понад 10 тисяч храмів на території СРСР, перетворивши їх на склади, кінотеатри, музеї чи гаражі.^[454] До початку 1930-х років у більшості міст залишилося лише кілька діючих церков. Той факт, що вони все ще не були закриті в селах, був одним з підозрілих моментів в очах більшовиків та міських посланців, які приїжджали на село проводити колективізацію.

Церква відігравала важливу соціальну функцію, особливо в бідних селах, де вона була чи не єдиним соціальним інститутом. Церкви були місцем для зборів, яке не контролювала держава, а інколи вони перетворювалися на центри опозиції. Під час збройних селянських виступів у Рязанській губернії, поблизу Москви, церковні дзвони сповістили селян про прибуття командирів і солдатів зі столиці.^[455] Церква була насамперед тим центром, де громада могла організувати різні види своєї діяльності — від благодійності до інших громадських ініціатив. Саме в церквах під час голоду 1921 року українські священики й релігійні установи організували допомогу для людей, які потерпали від голоду.

Після закриття церков на селі не залишилося незалежних організацій.^[456] Місце церкви в культурному та освітньому житті села відтепер належало державним інституціям — будинкам культури, закладам реєстрації громадянського стану і радянським школам — усі вони перебували під керівництвом і контролем партії. І хоча церкви закрили, щоб запобігти виникненню опозиції, в дійсності людей позбавили допомоги і моральної підтримки, коли вони почали помирати від голоду.

Незалежно від того, чи вони добровільно вступили до колгоспів чи були змушені, агітували «за» чи «проти», колективізація стала точкою неповернення для всіх селян Радянського Союзу. Селянам, які брали участь в актах насильства, було важко повернутися до звичного життя. Довготривалі дружні стосунки і суспільний уклад були зруйновані діями, які було неможливо вибачити. Також назавжди змінилося ставлення до села, до праці та до життя. Петро Григоренко був шокований, коли під час своєї поїздки в село влітку 1930 року побачив, що селяни відмовлялися збирати врожай:

Змінилися й сімейні стосунки. Чоловіки, позбавлені майна, більше не могли передавати землю у спадок своїм синам і втратили авторитет. До колективізації батькам було не властиво залишати дітей, але під час колективізації деякі селяни покинули село в пошуках роботи, тільки інколи навідувались додому.^[458] Як і скрізь у СРСР, школярі повинні були доносити на своїх батьків, і в школі їх розпитували про те, що відбувалося вдома.^[459] Традиції селянського самоврядування перестали діяти. До колективізації голів обирали серед односельців; після колективізації вибори перетворилися на фарс. І хоча кандидати виголошували промови, закликаючи односельців брати активнішу участь у політичних кампаніях, результат був визначений заздалегідь, а правильне проведення голосування забезпечувала всюдисуща міліція.^[460]

Нарешті, і, можливо, це найбільш зловісно, колективізація зробила селян економічно залежними від держави. Як тільки були створені колгоспи, жоден з тих, хто там працював, не мав можливості отримати зарплату деінде. Колгоспникам платили не грошима, а за вироблені трудодні. Керівники колгоспів розподіляли продукти та інші товари відповідно до якості та «кількості» роботи. Теоретично, система мала стимулювати до роботи. На практиці це означало, що селяни не мали готівки, не могли купувати продукти і втратили мобільність. Кожен, хто покидав село без дозволу або відмовлявся працювати, міг залишитися без їжі. Коли в селян забрали корів та вирощене на присадибних ділянках, як це робили восени та взимку 1932–1933 років, вони залишилися ні з чим.^[461]

Сама по собі колективізація не повинна була призвести до такого масштабного голоду, як той, що стався протягом 1932–1933 років. Однак методи, за допомогою яких колективізацію втілювали в життя, знищили разом з економічним устроєм й етичну структуру села. Старі цінності — повага права власності, гідності та життя людини — зникли. На їх місце більшовики прищепили зачатки смертоносної ідеології.