15

Голодомор в історії та пам’яті

Протягом років після голоду українцям забороняли говорити про те, що сталося. Вони боялися відкрито сумувати за померлими. Якщо навіть наважувалися згадати про загиблих, то не могли помолитися в церквах, бо їх закрили, і не було куди покласти квіти — місць поховань не позначали. Держава знищила громадські інститути на селі й тим самим завдала нищівного удару суспільній пам’яті про голод.

Зрозуміло, що на особистому рівні свідки все добре пам’ятали. Хтось тримав спогади в голові, а хтось робив записи. Дехто навіть вів щоденники, які потім «забивали у дерев’яні скриньки» й приберігали під половицею або закопували в землю.^[1199] В селах у родинних колах батьки розповідали дітям про трагедію. П’ятирічному Володимиру Чепуру під час голоду матір сказала, що вони з батьком і бабусею віддаватимуть йому всю їжу, аби тільки він вижив і «розповів людям, як ми і наша Україна гинули в муках від Голодомору».^[1200] Елада Золотоверха згадувала, що її мати, Олександра Радченко, вела щоденник під час голоду для того, щоб його прочитали її діти, онуки, а потім і правнуки: «Про той жах, який пережила Україна, мають знати».^[1201]

Такі слова, повторювані в родинному колі багатьма людьми, залишили свій слід. Натомість мовчання влади надавали цим знанням майже таємної сили. Починаючи з 1933 року, такі розповіді стали альтернативним наративом, емоційно потужною «правдивою історією» голоду, усною традицією, що зростала й розвивалася поруч з офіційним запереченням.

Мільйони українців знали цей альтернативний наратив, незважаючи на постійну пропаганду та повний контроль партії за публічним обговоренням минулого. Відчуття невідповідності, прірви між приватною й офіційною пам’яттю, порожнього місця, де мало б бути офіційне визнання й вшанування загиблих — такі думки непокоїли українців десятиліттями. Зокрема, ця тема заполонила всі помисли Гаврила Прокопенка з Дніпропетровської області. У сьомому класі він проілюстрував для шкільної газети оповідання «Голодовка», написане товаришем, батьки якого померли від голоду. Вчитель похвалив оповідання та ілюстрації, але наказав усе спалити й пояснив, що інакше він та хлопці матимуть проблеми. Це залишило в Гаврила відчуття, що щось в цьому було неправильно. Чому про голод не можна говорити? Що саме намагалась приховати радянська влада? Тридцять років по тому Прокопенкові вдалося прочитати свою поему на місцевому телебаченні, разом із рядком про материнські руки, що «почорніли з голоду, щоб не вмер я у тридцять третім». За цим не забарився з візитом «ідеолог з місцевої держбезпеки». Така ситуація вкотре переконала Гаврила в тому, що СРСР — відповідальний за трагедію.^[1202]

Відсутність меморіального вшанування також бентежила Володимира Самойлюка. Він пережив окупацію та воював на фронті під час Другої світової війни, але ніщо не здавалось йому більш трагічним за голод. Ця пам’ять ятрила його душу десятиліттями і він чекав визнання голоду в офіційній історії. У 1967 році Самойлюк дивився радянську телевізійну програму про 1933 рік, і все очікував згадки про жах, котрий він ніяк не міг забути. Натомість у програмі йшлося тільки про ентузіазм героїв п’ятирічки, першотравневий парад і навіть футбольні матчі, але «ні одного слова, ні одного кадра про страшний голод!»^[1203]

З 1933 року й до другої половини 1980-х років замовчування в Україні було тотальним — за одним промовистим, болісним і суперечливим винятком.

Гітлер напав на Радянський Союз 22 червня 1941 року. До листопада Вермахт захопив більшу частину території радянської України. Не знаючи, на що сподіватись далі, багато українців, навіть українських євреїв, спочатку вітали німецькі війська. «Дівчата підносили солдатам квіти і люди зустрічали їх із хлібом, — згадувала одна зі свідків подій, — ми були такі раді їх бачити. Вони прийшли врятувати нас від комуністів, які все забрали і морили нас голодом».^[1204]

Схожу реакцію на прихід німецьких військ на початку спостерігали й у Балтійських республіках, окупованих СРСР з 1939 року. Також з ентузіазмом зустріли німецьких солдатів на Кавказі та в Криму, але не тому, що місцеве населення було нацистами. Розкуркулення, колективізація, масовий терор та переслідування більшовиками церкви спровокували ці наївно оптимістичні сподівання на закінчення терору, яке мав принести Вермахт.^[1205] У багатьох частинах України прихід німців супроводжувала спонтанна деколективізація. Селяни не тільки забирали назад землю, а й ламали трактори і комбайни з таким же задоволенням, з яким луддити псували свої верстати в Англії.^[1206]

Проте це піднесення швидко минуло, як і не справдилися надії всіх, хто сподівався на краще життя під німецькою окупацією. Докладний опис того, що відбулося далі, виходить за межі цієї книги. Спустошення, заподіяне нацистами Україні, було настільки широкомасштабним, жорстоким і нещадним, що це майже неможливо уявити. До нападу на СРСР німці вже здобули досвід зі знищення інших держав, і вони добре знали, що мають робити в Україні. Одразу розпочався Голокост, і не в далеких таборах, а цілком відкрито. Замість депортацій нацисти організували масові вбивства євреїв, а також ромів на очах їхніх сусідів на околицях сіл та в лісах. Два з трьох українських євреїв загинули під час війни — від 800 000 до мільйона — значна частина від усіх жертв Голокосту в Європі.

Серед радянських жертв Гітлера також було понад два мільйони радянських військовополонених, більшість з яких померла від голоду, багато з них на території України. Знову постала примара канібалізму: в Шталагу 305, у тодішньому Кіровограді охоронці звітували про те, що ув’язнені їдять своїх померлих товаришів. Подібні свідчення були й в Шталагу 365, у Володимирі-Волинському.^[1207] Окрім того, німецькі солдати грабували, били та вбивали населення України, особливо колишніх партійців. За нацистською ієрархією, слов’яни вважалися неповноцінними недолюдьми, були хіба що на один рівень вищі за євреїв, але у кінцевому підсумку — зайві. Багато з тих, хто вітав Вермахт, дуже швидко зрозуміли, що вони проміняли одну диктатуру на іншу, особливо коли німці почали нову хвилю депортацій. Протягом війни нацисти відправили більш як два мільйони українців на примусові роботи до Німеччини.^[1208]

Подібно до інших окупаційних сил в Україні, нацисти мали одну мету — хліб. Гітлер вже давно стверджував, що «окупація України звільнить нас від усіх економічних турбот» і що завдяки українській землі «ніхто не зможе морити нас голодом, як під час останньої війни». З другої половини 1930-х років його уряд планував втілити цей план. Герберт Баке, сумнозвісний нацистський політичний діяч, що пізніше очолить міністерство продовольства та сільського господарства, запропонував «План голоду». Його мета була простою: «Війну можна виграти, якщо на третій рік увесь Вермахт годуватиме Росія». Утім, на його думку, весь Вермахт, а також Німеччину, можна прогодувати, тільки забравши всю їжу в радянського населення. Як Баке пояснював у своїх «Принципах економічної політики», виданих у травні, а також у меморандумі, який надсилали німецьким керівникам у червні 1941 року, «неймовірний голод» незабаром має охопити Росію, Білорусію та промислові міста СРСР: Москву, Ленінград, Київ і Харків. Цей голод не буде випадковим — його метою є винищення близько 30 мільйонів людей.^[1209] У «Директивах з економічної політики для організації економіки на Сході» містилися вказівки про порядок використання ресурсів підкореної території і дуже недвозначно зазначалося:

Це була помножена на багато разів політика Сталіна: знищення голодом цілих націй.

У нацистів ніколи не було часу повністю реалізувати «План голоду» в Україні. Проте вплив цього плану можна було помітити в окупаційній політиці. Спонтанну деколективізацію швидко зупинили на тих підставах, що заготовляти хліб у колективних господарствах було набагато легше. За словами свідків, Баке пояснював, що «якби радянська влада не встановила колгоспну систему, то це зробили б німці».^[1211] У 1941 році колгоспи мали перетворити на «кооперативи», але цього ніколи не сталося.^[1212]

А ще повернувся голод. Політика «випаленої землі» Сталіна означала, що виробничу базу України зруйнували під час відступу Червоної армії. З початком окупації ситуація лише погіршилася. Перед тим, як німці захопили Київ у вересні, президент Рейхстагу й одночасно міністр авіації Герман Геринг зустрівся з Баке. Чоловіки погодились, що населенню міста не треба надавати можливості «пожирати» їжу: «Навіть якщо хтось і хотів би нагодувати усіх мешканців завойованої території, він не зміг би цього зробити». За кілька днів голова німецької служби безпеки, а згодом міністр внутрішних справ Генріх Гіммлер сказав Гітлеру, що кияни — расово нижчі й від них треба позбавитися: «Можна легко позбутися від вісімдесяти до дев’яноста відсотків».^[1213]

Взимку 1941 року окупанти заборонили ввіз продуктів до міста. Усупереч стереотипам, німецькі керівники на місцях були менш ефективними, ніж їхні радянські колеги: селянам, що йшли торгувати до Києва, вдавалось проходити крізь заслони на дорогах — виявилося, що набагато важче було подолати кордони 1933 року. Тисячі городян тепер вирушили на село в пошуках їжі. Дефіцит продовольства зростав по всій території зони окупації. Як і в минулому, люди почали опухати, ставали охлялими, дивилися кудись за обрій і відходили в інший світ. Тієї зими в Києві внаслідок голоду померло кілька тисяч людей. У Харкові, який оточили за наказом окупаційної влади, тільки за два перші тижні травня 1942 року померло від голоду 1 202 людини; загальна кількість загиблих від голоду під час окупації в цьому місті становила близько 20 000.^[1214]

І за таких умов — труднощів та хаосу під жорстокою окупацією разом з новим голодом — уперше стало можливим відкрито говорити про голод 1933 року в Україні. Однак на інтерпретацію історії впливали й обставини. Адже під час окупації про голод згадали не для того, щоб сумувати за померлими, допомогти змиритися з втратами, скласти повний список жертв та винести уроки на майбутнє. Ті, хто сподівався на встановлення справедливості, були розчаровані. Деякі селяни повідкопували свої записи про голод та принесли до редакцій місцевих газет та, «на жаль, редактори ... мало в тих справах розумілися і надзвичайної цінності записки не побачили світ».^[1215] Натомість журналісти, які в той час повністю залежали від нової диктатури, публікували переважно статті з нацистською пропагандою. Завданням обговорення голоду було виправдати дії нового режиму.

Насправді нацисти знали про голод досить багато. Під час голоду німецькі дипломати докладно описували подробиці катастрофи в своїх повідомленнях у Берлін; Йозеф Геббельс згадав про голод 1933 року в своїй промові на з’їзді НСДАП в 1935 році, та про те, що його жертвами стали п’ять мільйонів людей.^[1216] Від початку німецькі окупанти в Україні використовували голод у своїй «ідеологічній роботі». Вони сподівалися розпалити ненависть до Москви та нагадати людям про наслідки більшовицького панування. Особливо їх цікавили українські селяни, чия праця була потрібна для того, щоб забезпечити Вермахт продовольством. Пропагандистські плакати, настінні газети та карикатури зображували нещасних і голодних селян. На одному плакаті виснажена жінка з дитиною стояли перед зруйнованим містом. Гасло під плакатом застерігало: «Ось що Сталін дав Україні». На іншому плакаті бідна родина сиділа за порожнім столом, на фоні цього був розміщений напис — відомий вислів Сталіна «Жити стало краще, товариші, жити стало веселіше».^[1217]

За збігом обставин на десяті роковини голоду, в 1942–1943 роках, нацисти досягли найбільшого панування в Україні. У цей час багато газет друкували матеріали, покликані здобути підтримку українського селянства. У липні 1942 року селянський тижневик «Український хлібороб», який нараховував 250 000 читачів, опублікував велику статтю про «рік роботи без жидобольшевизму»:

Згодом з’явилися інші статті, які отримали багато відгуків. Провідний український режисер записав у своєму щоденнику, що нацистська пропаганда мала неабиякий вплив, бо дещо з неї було правдою:

Жінка з Полтавської області розповіла, що під час окупації голод жваво обговорювали. Вона згадала, що коли перемога Червоної армії стала очевидною, люди почали запитувати тих, хто чекав повернення радянської влади; «А що тобі, кажуть, ті “наші” червоні принесуть? Новий голод 1933-го року?»^[1220]

Як і всі тексти в нацистській пресі, опубліковані матеріали були просякнуті антисемітизмом. У голоді, злиднях і репресіях постійно звинувачували євреїв, — добре відома ідея, що утвердилась в ідеології окупантів. В одній газеті навіть написали, що євреї були єдиним прошарком населення, що не відчував голоду, тому що вони купували все необхідне в магазинах «Торгзін»: «А в жидів не бракувало ні золота, ні доларів». Інші називали більшовизм «жидівським витвором».^[1221] Один свідок подій згадав, як під час війни в Києві він дивився антисемітський пропагандистський фільм про голод. Стрічка містила фотографії загиблих від голоду та закінчувалася вбивством єврея — співробітника НКВС.^[1222]

І все ж таки під час окупації в газетах друкували, хоч і небагато, статті про голод, які виходили за рамки нацистської пропаганди. У листопаді 1942 року агроном-економіст С. Сосновий в харківській газеті «Нова Україна» надрукував статтю — практично наукове дослідження причин і наслідків голоду. Праця Соснового не містила нацистського жаргону й пропонувала просту історію того, що сталося. Голод, писав автор, було створено для знищення українського селянського спротиву радянській владі. Він не був результатом «природних причин»: «В усякому разі, з боку природних умов нічого катастрофічного в 1932 році не було». Сосновий також зробив першу серйозну спробу підрахунку кількості загиблих. Посилаючись на переписи 1926 і 1939 років та інші радянські статистичні видання (без використання прихованого перепису 1937 року, хоча він мабуть про нього знав), автор дійшов висновку, що в Україні від голоду в 1932 році померло 1,5 мільйона людей, і 3,3 мільйона — в 1933. Цифри не набагато вищі за загальноприйняті на сьогоднішній день.

Сосновий також правильно описав те, як голод став можливим, тим самим довівши, що правдива історія або «альтернативний наратив» все ще був живим через десять років після подій:

Пізніше схожі ідеї стануть підвалинами для аргументації, що голод був геноцидом, навмисним планом знищити українців як націю. Однак у 1942 році цей термін ще не вживали, а сама концепція ще нікого не цікавила в окупованій нацистами Україні.

Стаття Соснового була сухою й аналітичною, але містила вірш як красномовне свідчення суму, який огортав родичів загиблих, усупереч офіційному замовчуванню. Вірш «Пам’ятник», написаний Олексою Веретенченком, був з циклу поезії «1933 рік», який виходив на сторінках «Нової України» впродовж 1943 року. Кожен з віршів нагадував про різні смутні події або викликав ностальгію:

Відлуння цих емоцій можна було почути в домашніх приватних розмовах. Коли внаслідок радянської та німецької окупацій Західна Україна (Галичина, Буковина та Західна Волинь) фактично об’єдналася з рештою України, мешканці цих областей змогли вперше поїхати на Велику Україну та занотувати побачене й почуте. Під час війни Богдан Любомиренко подорожував селами центральної України, і був шокований постійно повторюваними історіями про голод: «Всюди, де тільки приходилося відвідувати людей, то кожен перший при розмові ніяк не може оминути, щоб не згадати, як щось дуже жахливе, пережитих днів голоду». Інколи господарі «цілу ніч нам оповідали про пережиті жахіття під час штучного голоду»:

Предметом публічного обговорення стали колективізація та опір, а також дії озброєної міліції, яка придушувала численні повстання в 1930 році. Багато хто чітко вказував на політичні причини голоду, розповідаючи «як грабували селян; як все забирали і не залишали нічого дітям, навіть немовлятам. Усе вилучене відправляли в Росію».^[1226] Те саме говорили українці в інших регіонах СРСР. У 1980-х письменниця Світлана Алексієвич брала інтерв’ю в російської ветеранки, яка згадала про українку, разом з якою вона воювала. Усі рідні цієї жінки загинули під час голоду, а вона врятувалася кінськими кизяками і пам’ятала про злочин влади: «Мій тато був вчителем історії, він мені казав: “Колись товариш Сталін відповість за свої злочини”».^[1227]

Як це було і пізніше, і відбувається зараз — не всі вірили почутому. Ветеранка хвилювалася, що українка могла бути «ворогом» або «шпигункою». Навіть деякі українські націоналісти з Галичини не могли повірити в штучний голод, організований державою: «Чесно кажучи, ми не могли повірити, що влада на таке здатна».^[1228] Думка, що Сталін навмисно дозволив людям помирати від голоду, здавалась жахливою, занадто нелюдською навіть для тих, хто його ненавидів.

Закінчення війни не означало повернення до попереднього життя. У повоєнній Україні режим змінив свою мову. Критики СРСР вже були не просто ворогами, а «фашистами» або «нацистами». Будь-які розмови про голод були «гітлерівською пропагандою». Мемуари заховали ще глибше в шухляди та шафи, а обговорення їх стало небезпечним. У 1945 році одну з найвідоміших сьогодні мемуаристок Голодомору Олександру Радченко засудили — в буквальному сенсі — за її спогади. Під час обшуку в Радченко знайшли та конфіскували щоденники. Після шести місяців допитів її звинуватили в написанні «щоденника контрреволюційного змісту». Під час процесу Радченко сказала суддям, що «мета моїх записів — присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм. На Україні в 1930–1933 роках український народ переживав страхіття...». Судді не почули її слів та засудили до десяти років ГУЛАГу, до України вона повернулася лише в 1955 році.^[1229]

Окрім цього, спогади про голод потіснила пам’ять про страшні події війни: вбивство київських євреїв у Бабиному Яру в 1941 році; битви під Курськом, Сталінградом, Берліном; табори військовополонених, ГУЛАГ, фільтраційні табори для депортованих, масові вбивства та арешти, спалені села та сплюндровані поля — все це тепер також стало історією України. В офіційній радянській історіографії Велика вітчизняна війна стала центральною темою досліджень та вшанування, а репресії 1930-х ніколи не обговорювали. 1933 рік тепер відтіснили 1941, 1942, 1943, 1944 і 1945 роки.

Утім, навіть 1946 рік виявився гірким, коли повоєнний хаос, жорстоке вилучення продовольства, сильна посуха і цього разу експорт зерна до країн Центральної Європи, щойно окупованих Радянським Союзом, знову призвели до нестачі продовольства. У 1946–1947 роках приблизно 2,5 мільйони тонн радянського зерна відправили до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Югославії та навіть Франції. Українці в селах і містах знову залишились голодними, як і решта населення СРСР. Кількість загиблих від голоду була високою, сотні тисяч потерпали від нестачі їжі.^[1230]

Проте ситуація за межами України радикально змінилася. Після закінчення війни в Європі в 1945 році сотні тисяч українців разом з іншими громадянами СРСР опинилися далеко від радянського кордону. Багато кого вивезли до Німеччини на примусові роботи на заводах і фермах. Деякі втекли сюди з частинами Вермахту (котрі відступали) або від наступу Червоної армії, тому що після голоду в минулому вони не очікували нічого доброго від повернення радянської влади. Агроном з Одеси Олекса Воропай, який добре пам’ятав голод, опинився в «таборі переміщених осіб» біля Мюнстера в Німеччині, де він та його земляки мешкали «у величезному бараці — бувшому Гаражі військових автомашин». Чекаючи на відправлення до Канади або Великої Британії взимку 1948 року, вони розмовляли про життя: «Робити нічого, вечори довгі і нудні. Щоб скоротити час, люди розповідали хто що знав». І Воропай записував ці історії.^[1231] Кількома роками пізніше збірка цих спогадів вийде у Лондоні під назвою «У дев’ятім крузі».

І хоча тоді збірка не викликала особливого інтересу, зараз вона являє собою надзвичайно цікавий матеріал. Зокрема, в ній відтворено ще свіжі спогади дорослих на час голоду людей, які мали можливіть обміркувати причини та наслідки трагедії. Воропай, як і Сосновий кілька років до нього, вважав, що голод був штучним, що Сталін спланував його ретельно, щоб приборкати та «радянізувати» Україну. Він описав повстання під час колективізації та пояснив їх значення:

Інші іммігранти наслідували його приклад. Спонтанно в різних країнах вони почали відзначати роковини голоду, вшановувати пам’ять жертв і підкреслювали важливість голоду в історії України. У 1948 році українці в Німеччині, багато з них із таборів для переміщених осіб, відзначили п’ятнадцяту річницю голоду; в Ганновері вони організували демонстрацію і роздавали листівки, в яких визначили голод як «масове вбивство».^[1233] У 1950 році українська газета в Баварії надрукувала статтю Соснового, яка вийшла під час війни у Харкові, підтвердивши його висновок: голод було організовано радянським режимом.^[1234]

У 1953 році український емігрант Семен Підгайний зробив дещо більше. Підгайний народився в козацькій родині на Кубані та пройшов через ГУЛАГ. Після арешту та ув’язнення в таборі на Соловецькому острові його звільнили перед початком війни, під час якої Підгайний працював у міській адміністрації Харкова. У 1949 році він осів у Торонто, де присвятив весь свій час вивченню та популяризації історії України. Як і в українців у Німеччині, його цілі були політичними й моральними: він прагнув зберегти пам’ять про голод і вшанувати його жертви, а також привернути увагу Заходу до репресій та насильства, вчинених радянським режимом. На початку Холодної війни в багатьох країнах Європи й Північної Америки симпатія до Радянського Союзу все ще залишалася міцною. Підгайний з українською діаспорою виступали проти цих сентиментів.

Підгайний ініціював створення Союзу українців, жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО) в Канаді. Він також став провідним організатором численних заходів серед іммігрантів та часто виступав на зборах різних груп із закликами до написання мемуарів не тільки про голод, а й про життя в СРСР. Так само робили це й інші іммігрантські організації. 1947 року Осередок української культури і освіти у Вінніпезі (заснований у 1944 році) провів конкурс з написання мемуарів. Хоча метою заходу було зібрати матеріал про Другу світову війну, в багатьох надісланих спогадах розповідали про голод і зрештою сформувалася чимала колекція.^[1235] Українська громада в усьому світі також відгукнулася на заклик надіслати мемуари до діаспорної газети в Мюнхені, котрі б «служили серйозним звинуваченням більшовиків у свавіллі в Україні».^[1236]

Одним із результатів стала книга «Чорні справи Кремля» за редакцією Підгайного. Згодом вийшло два томи — перший у 1953 році — на двадцяту річницю голоду, другий — у 1955. «Чорні справи» містили десятки спогадів, а також аналіз голоду та репресивних діянь радянського режиму. Серед авторів був і Сосновий. Цього разу його аргументи скоротили та переклали англійською мовою. Його есе під назвою «Правда про голод» починалося дуже просто: «Голод 1932–1933 років був потрібний радянському урядові, щоб зламати хребет українському опору повному російському домінуванню. Отже, це був політичний хід, а не результат природних чинників».^[1237]

Інші описували власний досвід голоду. Короткі, моторошні мемуари увійшли до книги разом із розлогими й літературно опрацьованими роздумами, малюнками та світлинами померлих. Економіст-плановик з Полтави Г. Сова згадував, що «був свідком багатьох випадків, коли в селян забирали останній грам зерна, борошна і навіть гороху».^[1238] Свідок, що підписався лише «І. Х-ко», описав, як його батько «зміг заховати трохи зерна у чоботах» під час обшуку. Зрештою він все одно помер: «Ніхто його не ховав, бо мертві лежали усюди».^[1239]

Редактори відіслали «Чорні справи» до бібліотек країни. Однак, як і у випадку з книгою «У дев’ятім крузі», газетними статтями в Канаді та листівками в Німеччині, «Чорні справи» послідовно проігнорували більшість дослідників Радянського Союзу та провідні академічні журнали.^[1240] Поєднання емоційних спогадів селян з наукоподібними есе не викликали зацікавлення в професійних американських істориків. Парадоксально, але Холодна війна також не допомогла українським іммігрантам. Вислови на кшталт «чорні справи» або «голод як політична зброя» звучали дуже заполітизовано для багатьох науковців у 1950-х, 1960-х і 1970-х роках. Авторів таких формулювань одразу іменували казкарями Холодної війни.

Агресивне замовчування голоду радянською владою мало вплив на західних істориків і письменників. Через повну відсутність будь-якої перевіреної інформації про голод заяви українців видавались надто перебільшеними, навіть неймовірними. Якби такий голод насправді мав місце, то українська влада мусила б відреагувати? Не може бути, щоб уряд стояв осторонь, коли його громадяни помирають від голоду!

До того ж на становище української діаспори мав вплив зведений нанівець статус України. Навіть для шанованих дослідників російської історії саме поняття України в повоєнний час здавалось більш підозрілим, ніж коли-небудь. Мало хто знав про короткотривалу незалежність України після революції, а ще менше людей знали про селянські повстання у 1919 та 1930-х роках. Про арешти та репресії 1933 року взагалі нічого не було відомо. Радянський уряд заохочував як іноземних науковців, так і власних громадян трактувати СРСР як єдине ціле. Офіційні представники України на світовій арені були представниками СРСР, і на Заході в повоєнні десятиліття майже всі ототожнювали Україну з провінцією Росії. Людей, котрі називали себе українцями, сприймали несерйозно — так само як колись ставилися до активістів за незалежність Шотландії чи Каталонії.

У 1970-х роках українська діаспора в Європі, Канаді та Сполучених Штатах вже стала достатньо сильною, щоб виплекати власних істориків та видавати періодичні видання, а також заснувати Український дослідний інститут у Гарвардському університеті та Канадський інститут українських студій (КІУС) в Альбертському університеті в Едмонтоні. Однак цих зусиль виявилося замало для того, щоб змінити курс панівних історичних наративів. Провідний діаспорний науковець Френк Сисин написав про те, що «етнізація» предмету віднадила інших представників наукової спільноти і зробила з української історії другорядний, не вартий уваги предмет.^[1241] Пам’ять про нацистську окупацію й колаборацію деяких українців з нацистами далася взнаки, відтак через кілька десятиліть після війни будь-якого прихильника незалежної України природно розцінювали як «фашиста». Обстоювання українською діаспорою власної ідентичності здавалось багатьом північноамериканцям та європейцям «націоналістичним», а звідси — підозрілим.

Іммігрантів могли звинуватити в «яскраво вираженій упередженості», а їхні свідчення трактували як «сумнівні історії про звірства». Зрештою провідний дослідник радянської історії назве збірку «Чорні справи» продуктом Холодної війни, котрий не має наукового значення.^[1242] А тим часом почала змінюватися ситуація в самій Україні.

У 1980 році, напередодні п’ятдесятих роковин голоду, українська діаспора в Північній Америці активізувала свою діяльність. У Торонто Український комітет досліджень голоду почав записувати інтерв’ю зі свідками в Канаді, США та Європі.^[1243] У Нью-Йорку Фонд катедр українознавства запропонував молодому науковцю Джеймсу Мейсу, котрий щойно написав докторську роботу з української історії, очолити великий дослідницький проект в Українському дослідному інституті в Гарвардському університеті.^[1244] Як і в минулому, відбувалися конференції, демонстрації та зустрічі в українських церквах і клубах в Чикаго та Вінніпезі. Проте цього разу резонанс від заходів був іншим. Французький історик комунізму П’єр Ріґуло написав, що «людські знання не нагромаджують як цеглини стіни, яку повільно вибудовують руки каменяра. Розвиток знання, його стагнація або втрата залежить від соціальних, культурних і політичних обставин».^[1245] У випадку України ці обставини почали змінюватися саме в 1980-х роках, і цей процес тривав ціле десятиліття.

Сприйняття України на Заході зазнало змін завдяки досить повільним трансформаціям всередині Радянського Союзу. Смерть Сталіна в 1953 році не призвела до змін у ставленні влади до голоду. У таємній доповіді Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС у 1956 році наступник Сталіна засудив «культ особи», а самого Сталіна — за вбивство сотень тисяч людей, включно з багатьма партійними лідерами протягом 1937–1938 рр. Однак Хрущов, перший секретар ЦК КП(б)У з 1938 до 1947 року, не сказав ані слова про голод і колективізацію. Його відмова визнати голод означала, що протягом наступних років долю селянства буде важко висвітлити навіть дисидентам. У 1969 році Рой Медвєдєв, своя людина у вищих партійних колах, згадав про колективізацію в книжці «До суду історії. Про Сталіна і сталінізм» — першій «дисидентській» історії сталінізму. Медвєдєв описав, як «десятки тисяч» селян помирали від голоду, але визнав, що він знав про це дуже мало.

Втім, «хрущовська відлига» оприявнила багато тріщин у системі. Хоча історики не могли досліджувати складні теми, до них почали звертатися письменники. У 1962 році радянський літературний журнал «Новый мир» надрукував повість Олександра Солженіцина «Один день з життя Івана Денисовича». Це було перше правдиве зображення радянського ГУЛАГу. У 1968 році інший журнал опублікував новелу маловідомого радянського автора Володимира Тендрякова, в якій змальовано смерть «розкуркулених і висланих з України» біля станції в районному центрі в Росії: «Бачити там зранку мертвих стало звичним, приїжджала підвода, конюх з лікарні Абрам звалював трупи. Помирали не всі, багато хто ходив курними, непоказними вуличками, тягнучи за собою слонячі від водянки, безкровні блакитні ноги, по-собачому благальними очима обмацуюючи кожного перехожого».^[1246]

У самій Україні інтелектуальне й літературне відкидання сталінізму мало національний присмак. У менш репресивній атмосфері кінця 1950-х і початку 1960-х років українська інтелігенція в Києві, Харкові та Львові знову почала говорити й писати про можливість національного відродження. Багато з них здобули початкову шкільну освіту українською мовою й виросли, слухаючи «альтернативну історію» від своїх батьків, бабусь і дідусів. Дехто навіть почав відкрито агітувати за українську мову, літературу та історію, відокремлену від російської.

Ці приглушені спроби відтворити тінь національної ідентичності сполошили Москву. У 1961 році сімох українських науковців заарештували та віддали під суд у Львові. Серед них — Степана Віруна, який долучився до написання памфлету, що засуджував «невиправдані репресії, супроводжувані звинуваченнями в націоналізмі, та знищення сотень партійних і культурних діячів».^[1247] Ще кілька десятків інтелектуалів судили в Києві в 1966 році. Серед інших «злочинів» їм інкримінували зберігання книги з «антирадянським» віршем; через відсутність імені автора співробітники спецорганів не впізнали вірш Тараса Шевченка (поезію якого ніхто не забороняв).^[1248] За арештами стояв Петро Шелест, якого згодом у 1973 році виведуть зі складу Політбюро КПРС і також звинуватять у тому, що в творі «Україно наша Радянська» він «забагато місця відводить минулому України, її дожовтневій історії, в той час слабко розкриваються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму». Книжку заборонили, а Шелест перебував в опалі до 1991 року.^[1249]

Проте в 1970-х роках СРСР вже не був абсолютно ізольованим від світу, і цього разу арешти інтелектуалів набули розголосу. Українські в’язні передавали інформацію про своє становище до Києва; дисиденти в Києві встановили зв’язок з Радіо Свобода та ВВС. До 1971 року настільки багато матеріалів переправили за кордон, що стало можливим зібрати і видати редаговану збірку свідчень разом із палкими заявами ув’язнених активістів українського національного руху. У 1974 році дисиденти видали підпільний журнал, що містив кілька сторінок про колективізацію і голод 1932–1933 років. Також з’явився англійський переклад журналу під назвою «Етноцид українців у СРСР».^[1250] Радянські аналітики й спостерігачі на Заході поступово усвідомили, що українські дисиденти мали свій окремий і виразний перелік претензій. Радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році та обрання Президентом США Рональда Рейгана в 1981 році ознаменували закінчення періоду розрядки напруги на міжнародній арені. Відтоді більша частина громадськості на Заході знову звернула увагу на історію радянських репресій, включно з репресіями в Україні.

На початок 1980-х років також відбулися зміни в українській діаспорі. Краще зорганізована і з більш потужними ресурсами — її члени вже не були бідними біженцями, а стали шанованими представниками середнього класу в Північній Америці та Європі, і таким чином могли підтримати більш вагомі проекти, систематизувавши розпорошені в книгах та фільмах матеріали. Канадський проект інтерв’ю виріс у великий документальний фільм «Жнива розпачу», котрий отримав нагороди на кінофестивалях. Стрічку також показали на канадському громадському телебаченні навесні 1985 року.

У США початкова відмова громадської телекомпанії демонструвати фільм через його «правий» політичний характер викликала суперечки. Урешті-решт канал PBS вирішив показати фільм у вересні 1986 року як особливий випуск програми «Гаряча лінія», продюсером якої був колумніст-консерватор та редактор «National Review» Вільям Баклі. Одразу за фільмом відбулися дебати між Баклі, істориком Робертом Конквестом і журналістами Гаррісоном Солзбері з «New York Times» та Крістофером Гітчензом з «Nation». Більшу частину дебатів говорили не про голод. Гітченз підняв тему українського антисемітизму. Солзбері зосередився на Дюранті.^[1251] Усе це спричинило зливу відгуків та статей.

Ще більшу хвилю пожвавлення та інтересу через кілька місяців викликала публікація книги Конквеста «Жнива скорботи» — найбільш промовистий результат Гарвардського проекту. Книга Конквеста (як і ця) була написана в співпраці з Українським дослідним інститутом Гарвардського університету. Тоді в історика не було доступу до архівів, який є у нас сьогодні. Але разом з Мейсом Конквест використав усі наявні джерела: офіційні радянські документи, мемуари, усні свідчення людей, які пережили голод. Книга «Жнива скорботи» вийшла в 1986 році та отримала рецензії в головних британських та американських газетах і багатьох академічних журналах — на той час безпрецедентний випадок для книжки про Україну. Багато рецензентів висловили здивування тим, як мало вони знали про таку велику трагедію. У «The Times Literary Supplement» дослідник радянської історії Джефрі Госкін визнав, що був шокований, довідавшись «наскільки багато матеріалів назбиралося за роки, більшість з яких доступна в британських бібліотеках». Зокрема він зазначив: «Важко повірити, що книга доктора Конквеста є першим історичним дослідженням того, що повинні вважати одним із найбільших рукотворних лих століття, відомим численними катастрофами». Френк Сисин висловився просто: «Це перша книга про Україну, котрій приділили стільки уваги».^[1252]

Проте не всі відгуки були схвальними: багато професійних журналів не рецензували книгу Конквеста взагалі, а деякі північноамериканські історики вбачали в Конквестові представника більш традиційної школи радянської історії, а також члена правих політичних кіл, та відкрито засудили книжку. Джон Арч Ґетті поскаржився в своєму дописі в «London Review», що погляди Конквеста підтримує Американський інститут підприємництва (неурядовий дослідний інститут консервативного спрямування) та відкинув його джерела на підставі «політичної заангажованості», адже вони були пов’язані з «українськими емігрантами на Заході». Ґетті підсумував, що, на його переконання, «в сьогоднішньому консервативному політичному кліматі, з його дискурсом “імперії зла”, ця книга стане дуже популярною». Як і зараз, обговорення минувшини України в США визначала внутрішня політика країни. Хоча не було об’єктивної причини, з якої б вивчення голоду вважали предметом політики «правих» чи «лівих» сил, в умовах Холодної війни всіх науковців, які досліджували радянські злочини, все одно зараховували до одного чи іншого табору.^[1253]

«Жнива скорботи» зрештою знайшли відгук усередині самої України. Звичайно, влада докладала всіх зусиль для блокування книги. Як тільки в Гарварді 1981 року розпочали працювати над проектом з дослідження голоду, делегація представництва УРСР в ООН відвідала університет і попросила Український дослідний інститут закрити цей проект. В обмін інституту запропонували доступ до архівів — велика рідкість на той час. Гарвард відмовився. Після того, як уривки книги Конквеста вийшли на шпальтах торонтської «The Globe and Маі», перший секретар радянського посольства написав гнівного листа редактору. «Так, дехто потерпав від голоду, — стверджував він, — але вони стали жертвами посухи та куркульського саботажу».^[1254] Тільки-но книгу видали, вона стала відомою в Україні. Восени 1986 року її читали вголос для слухачів України на студії Радіо Свобода в Мюнхені.

Більш розлогу радянську інтерпретацію містить книга, що вийшла в 1987 році під назвою «Шахрайство, голод і фашизм: міф українського геноциду від Гітлера до Гарварду». Заявлений автор — Дуґлас Тоттл — був канадським лейбористським активістом. Він обстоював тезу, що голод — це брехня, вигадана та пропагована українськими фашистами та антирадянськими групами на Заході. Хоча Тоттл погоджувався, що погані погодні умови та післяколективізаційний хаос спричинили дефіцит продовольства в ті роки, він відмовився визнати, що держава зловмисно відіграла будь-яку роль у поширенні голоду. У книзі голод в Україні названо міфом, а будь-які спроби про нього розповісти були, певна річ, нацистською пропагандою. Книга Тоттла до того ж постулювала, що всі українці в діаспорі — «нацисти»; що книги та монографії про голод стали частиною антирадянської нацистської пропаганди та пов’язані із західною розвідкою; що Гарвардський університет є «давнім центром антикомуністичних досліджень, студій та програм» та мав зв’язки з ЦРУ; що статті Малкольма Маґґріджа про голод заплямовані тим, що ними скористалися нацисти, а сам Маґґрідж був агентом британських служб.^[1255]

Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС та його філія в Києві допомагали Тоттлу в написанні роботи; непідписані версії курсували між їхніми установами та двома ЦК для правок і коментарів. Радянські дипломати стежили за виданням книги та її просуванням, згадували її всюди, де могли.^[1256] Врешті-решт, книга не викликала великого ажіотажу, а в січні 1988 року «The Village Voice» опублікував статтю «У пошуках Радянського Голокосту: голод 55-річної давності підгодовує правих», що некритично оцінювала роботу Тоттла.^[1257]

У ретроспективі книга Тоттла важлива як провісник того, на що варто було сподіватися майже через тридцять років у майбутньому. Наскрізною для книжки стала теза про зв’язок між українським «націоналізмом» (котрий ототожнено з будь-яким обговоренням радянських репресій в Україні або проблематики її незалежності чи суверенітету) та фашизмом і американською та британською розвідками. Набагато пізніше цю ж схему зв’язків з фашизмом та ЦРУ буде використано в російській інформаційній кампанії проти української незалежності в 2014 році. Підвалини для цієї кампанії цілком реально заклали в 1987 році.

«Шахрайство, голод і фашизм», як і решта радянських апологій того часу, визнавала, що в Україні та Росії був голод у 1932–1933 роках, але пояснювала його потребами «модернізації», куркульським саботажем та нібито поганою погодою. Як і в більш витончених дискредитаційних кампаніях, елементи правди поєднали з брехнею та перебільшенням. Робота Тоттла правильно вказувала на те, що деякі зі світлин, які в той час широко асоціювали з 1933 роком, були насправді фотографіями голоду 1921 року. Автор також правильно ідентифікував окремі погані та суперечливі дані 1930 року. Нарешті Тоттл правильно вказав, що деякі українці співпрацювали з нацистами, котрі під час окупації України багато писали і говорили про голод.

Хоча ці факти не применшують голод 1932–1933 років та не змінюють його причин, пов’язування «нацистів» з «націоналістами» не було випадковим, і мало на меті очорнити всіх, хто писав про голод. Певною мірою така стратегія спрацювала: радянська кампанія проти української пам’яті голоду та істориків голоду залишила відчуття непевності. Навіть Гітченз відчув себе зобов’язаним згадати українських колаборантів під час свого обговорення книги «Жнива розпачу», а частина науковців завжди буде обережно ставитися до книги Конквеста.^[1258] Без доступу до архівів у 1980-ті роки було неможливо пояснити низку навмисних рішень, які призвели до голоду навесні 1933 року. Також неможливим видавалося докладно описати наслідки, замовчування та прихований перепис 1937 року.

І все ж таки дослідницькі проекти за фільмом «Жнива розпачу» і книги «Жнива скорботи» залишили важливий спадок. У 1985 році Конгрес США створив двопартійну Комісію з розслідування голоду в Україні, призначивши Джеймса Мейса її виконавчим директором. Її завданням було «провести дослідження голоду 1932–1933 років в Україні, щоб розширити знання про голод у світі та привнести в американське суспільство краще розуміння радянської системи, висвітливши роль радянської держави».^[1259] Комісія працювала три роки й уклала звіт — колекцію усних та письмових свідчень від людей, які пережили голод і мешкали за кордоном. Вона залишається однією з найбільших колекцій свідчень англійською мовою. Коли комісія представила результати своєї роботи в 1988 році, її висновки повністю заперечували радянську лінію: «Немає сумніву, — підсумувала комісія, — що велика кількість мешканців Української РСР та Північного Кавказу померли від голодування під час штучного голоду 1932–1933 років, що був спричинений вилученням врожаю 1932 року радянською владою».

Також комісія дійшла висновку, що «офіційні радянські звинувачення в “куркульському саботажі”, на який списують труднощі під час голоду, є брехнею»; що «голод — не пов’язаний з посухою»; і що «були спроби унеможливити рух людей, які страждали від голоду, до місць, де їжа була наявною». Комісія підсумувала, що «голод в Україні 1932–1933 років спричинено вилученням сільськогосподарської продукції в сільського населення», а не «поганою погодою» чи «куркульським саботажем».^[1260]

Ці висновки повторюють основні тези Конквеста. Вони також підтвердили авторитет Мейса та надали чимало нового матеріалу для науковців у майбутньому. На той час, коли Комісія зробила свою фінальну заяву в 1988 році, найважливіші дебати про український голод нарешті розпочалися не в Європі чи Америці, а в самій Україні.

26 квітня 1986 року прилади в Скандинавії зафіксували надзвичайно високий рівень радіації. Науковці з атомної галузі по всій Європі спочатку подумали про несправні датчики й забили на сполох. Однак показники не були примарою. За кілька днів фотографії супутників встановили джерело радіації: атомна станція біля Чорнобиля. Зробили запити, але радянський уряд не надав пояснень або інформації. Через п’ять днів після вибуху в Києві відбулася запланована першотравнева демонстрація. Тисячі людей крокували вулицями української столиці, не підозрюючи, що повітря сповнене радіацією. Уряд добре знав про небезпеку. Лідер Комуністичної партії України Володимир Щербицький вперше за свою кар’єру запізнився на демонстрацію і був помітно стурбованим: Михайло Горбачов особисто наказав йому не скасовувати парад. «Він сказав мені: якщо зіпсуєш демонстрацію, покладеш партквиток на стіл», — пояснив Щербицький помічнику.^[1261]

Через вісімнадцять днів після аварії Горбачов раптом змінив свою думку. Він з’явився на радянському телебаченні та оголосив, що громадськість має право знати про те, що сталося. Команди радянських журналістів та операторів виїхали на місце аварії, записували інтерв’ю з лікарями й місцевими мешканцями та пояснювали, що відбулося: прийняли неправильне рішення; тестування турбіни дало збої; атомний реактор розплавився. Солдати з різних частин Радянського Союзу заливали бетоном гарячі рештки реактора. Негайно переселили всіх, хто жив у 30-кілометровій зоні навколо атомної станції, ці люди вже ніколи не повернуться назад. Список загиблих офіційно складався з 31 особи, але насправді нараховував тисячі, адже чоловіки, які гасили пожежу реактора бетоном або з гелікоптерів, почали помирати від радіаційної хвороби в різних частинах СРСР.

Психологічний вплив аварії був не менш потужним. Чорнобиль знищив міф радянської технічної компетентності — один з небагатьох міфів, в який ще вірило багато людей. Якщо СРСР обіцяв своїм громадянам високотехнологічне майбутнє, Чорнобиль змусив їх замислитися, чи можна довіряти СРСР взагалі. До того ж Чорнобиль нагадав СРСР і світові про жахливі наслідки радянських таємниць, і навіть змусив самого Горбачова переглянути рішення про відмову партії обговорювати своє минуле і сьогодення. Приголомшений аварією, радянський лідер оголосив політику Гласності. Ця політика спонукала державних службовців і приватних осіб говорити правду про радянські установи й минуле, включно з історією 1932–1933 років. Унаслідок цього рішення мережа брехні, створена для того, щоб приховати голод шляхом маніпуляції статистикою, знищення книг реєстрації громадянського стану, ув’язнення людей, які вели щоденники голоду, нарешті вийшла на поверхню.^[1262]

У самій Україні аварія нагадала про інші трагедії та випадки зрадницької політики держави й спонукала українців вимагати від влади відповідей. 5 червня, або через шість тижнів після Чорнобильської аварії, поет Іван Драч доповідав на з’їзді Спілки письменників України. Його слова були сповнені емоцій: син Драча був одним із молодих солдатів, яких відправили на місце аварії без спеціального захисного спорядження, і зараз він страждав від опромінення радіацією. У минулому сам Драч виступав за атомну енергію на тих підставах, що це допоможе модернізації України.^[1263] А тепер митець звинувачував радянську систему і в аварії на атомній станції, і в її замовчуванні, а також у хаосі, котрий настав за всім цим. Драч був першою людиною, яка відкрито порівняла Чорнобиль з голодом. Під час довгої промови він сказав, що «атомна блискавка Чорнобиля вдарила в генотип нації»:

Партійні керівники засудили слова Драча як «вибух емоцій» і навіть вирізали їх зі стенограми промови. Місце про «атомну блискавку», котра вдарила «в генотип нації» — замінили на фразу «вдарила боляче», тим самим повністю прибравши пряме посилання на геноцид.^[1265]

Проте назад дороги вже не було: слова Драча мали чималий резонанс серед тих, хто їх тоді почув, і серед тих, котрі ці слова почали повторювати. Події прискорилися; дуже швидко гласність стала справжньою. Горбачов сподівався, що політика Гласності вкаже на недоліки радянських інституцій і тим самим виправить ситуацію. Інші інтерпретували Гласність більш широко. У радянській пресі почали з’являтися правдиві історії та раніше приховані факти. Уперше надрукували праці Олександра Солженіцина та інших літописців ГУЛАГу. Горбачов став другим радянським лідером після Хрущова, хто відкрито сказав про «білі плями» в радянській історії. Як і його попередник, Горбачов висловив свої зауваження по телебаченню:

Невдовзі українцям вже було замало гласності. У серпні 1987 року провідний український дисидент В’ячеслав Чорновіл написав на тридцяти сторінках відкритого листа до Горбачова, в якому звинуватив його у проведенні «поверхневої» Гласності задля збереження «фіктивного суверенітету» України та інших неросійських республік. При цьому, зазначив він, створюють перешкоди для розвитку мови, пам’яті та справжньої історії. Чорновіл запропонував свій власний реєстр «білих плям» української історії, назвавши осіб та події, які все ще не входили до офіційного наративу: Грушевський, Скрипник, Хвильовий, масові арешти інтелігенції, знищення національної культури, придушення української мови та, звичайно, «геноцидний» Великий голод 1932–1933 років.^[1267]

Його приклад надихнув інших. Українська гілка «Меморіалу» — товариства, яке вшановувало пам’ять жертв сталінських репресій, вперше почала відкрито збирати свідчення та мемуари. У червні 1988 року поет Борис Олійник виступив на XIX Всесоюзній партійній конференцій в Москві — першій в історії, яку відкрито обговорювали й наживо транслювали по телебаченню. Митець порушив три питання: статусу української мови, небезпеки атомної енергії та голоду: «Причини голоду 1933 року, який забрав життя мільйонів українців, мали бути оприлюднені, а причетні до цєї трагедії названі поіменно».^[1268]

За таких обставин Комуністична партія України підготувала відповідь на звіт Комітету Конгресу США. Опинившись у складному становищі, партія вирішила (як це часто робили в останні роки існування СРСР) створити комітет. Щербицький дав завдання Академії наук УРСР та Інституту історії партії при ЦК Компартії України (які до цього допомагали виходу книгу «Шахрайство, голод і фашизм») заперечити загальні звинувачення і, зокрема, висновки американського звіту. Тобто члени Комітету мали ще раз написати офіційне спростування. Для забезпечення успіху історикам гарантували доступ до архівів.^[1269]

Результат виявився несподіваним. Для багатьох науковців документи стали відкриттям. Архіви містили докладні історії політичних рішень, проведення хлібозаготівель, відмови активістів виконувати накази, згадки про трупи на вулицях, трагічні долі сиріт, терор і канібалізм. Отже, підсумував комітет, ніякого шахрайства нема. Не було фашистської вигадки про «міфічний голод». Голод був справжнім, він був і його неможливо заперечити.

Вшанування шістдесятих роковин голоду восени 1993 року були безпрецедентними. За два роки до того Україна обрала свого першого Президента та переважною більшістю проголосувала за незалежність; подальша відмова уряду підписати нову угоду з радянськими республіками призвела до розпаду Радянського Союзу. Однією з останніх дій КПУ перед складанням владних повноважень була резолюція, що засуджувала голод 1932–1933 років як «злочинний курс, переслідуваний Сталіним та його поплічниками».^[1270] Драч та Олійник приєдналися до інших громадських діячів, котрі заснували Рух — незалежну політичну партію, що легально заманіфестувала національний рух від часів репресій на початку 1930-х років. Уперше за свою історію Україна постала суверенною державою і її визнали в усьому світі.

Як суверенна держава, восени 1993 року Україна могла вільно вирішувати, як відзначити роковини голоду. І комуністи, і колишні дисиденти, зрозуміло, з цілком протилежних позицій, мали що сказати з цього приводу. У Києві уряд організував низку громадських заходів. 9 вересня віце-прем’єр-міністр, відкриваючи наукову конференцію, підкреслив політичне значення вшанування роковин голоду. Він сказав присутнім, що «лише незалежна Україна є гарантією, щоб подібна трагедія не повторилася». Джеймс Мейс, тоді вже добре відомий і шанований громадський діяч, також взяв участь у конференції. Він зробив політичні висновки: «Я сподіваюсь, що це відзначення допоможе українцям пам’ятати про небезпеку політичного хаосу та політичної залежності від сусідніх сил». Перший український Президент і колишній партійний апаратник Леонід Кравчук наголосив: «Демократична форма держави захищає людей від таких трагедій. Якщо ми втратимо нашу незалежність, ми будемо завжди пасти задніх економічно, політично і культурно. Більш важливо, у разі втрати незалежності ми завжди повторюватимемо жахливі сторінки нашої історії, включно з голодом, спланованим владою за директивою з іншого центру».^[1271]

Іван Драч, тоді один з лідерів Руху, закликав до широкого визнання голоду: росіяни мали «покаятися» подібно до того, як визнали свою провину німці. Він проводив пряму аналогію з Голокостом, зазначаючи, що євреї «змусили весь світ визнати провину перед ними». Хоча він не стверджував, що всі українці були жертвами — «большевицьких опричників на Україні мобілізовували також і з українців» — його тон був недвозначно націоналістичним: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомості українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».^[1272]

Заходи з вшанування пам’яті жертв голоду тривали всі вихідні. Чорні прапори розвивалися на урядових будівлях; тисячі людей зібралися на молебен біля собору Святої Софії. Та більшість заходів відбувалися спонтанно. На Хрещатик вийшли десятки тисяч людей, деякі з них принесли світлини жертв голоду та документи, які виставили у трьох місцях по ходу вулиці. Також встановили вівтар, біля якого залишали квіти й хліб. Громадські діячі та політики з усієї України поклали вінки біля нового монумента. Деякі принесли землю з місць масових поховань жертв голоду.^[1273]

Для присутніх монумент значив більше, ніж пам’ятник. Голод офіційно визнали та вшанували. До того ж, після століть російської імперської колонізації та десятиліть радянських репресій голод визнали і вшанували в суверенній Україні. Погано це чи ні, але історія голоду стала частиною української політики та сучасної української культури. Зараз діти вивчають цю історію в школі; дослідники разом складають її повний наратив за архівними матеріалами. Споруджують пам’ятники та пишуть книжки. Довгий процес суму й скорботи за померлими, осмислення й обговорення минулого вже почався.