Розділ 56
Демон
Ми також були бійцями тієї армії – Червоної. Наша робота не полягала в тому, аби рватися в атаку «за Родіну, за Сталіна», не треба було закривати грудьми ворожі амбразури чи паритися у палаючих танках. Це обов’язки простих хлопів, яких недоморили голодом, недокатували в катівнях та не згноїли у Сибіру. Ми ішли собі позаду і пильнували, аби у тих, хто іде на подвиг, не було інших варіантів. Хоча ті дурні хлопи на подвиг ішли і без нас.
На даному етапі диявол поставив завдання дуже просте: знищити хохлів якомога більше. Так ми кинули форсувати Дніпро сотні тисяч українців, даючи їм у руки цеглу замість гвинтівок. Скільки ж тоді трупу пливло Славутою!.. Із западенцями треба зробити те саме: кинути на німецькі мінні поля. І справді: навіщо тратити час і сили на розмінування, якщо можна туди послати безоружних вуйків. Нехай пробіжаться по мінному полю: хто виживе – значить, пощастило. У нашого командування вже й «відмазка» була готова: «баби єщьо наражают».
На Західній Україні в НКВС особливо багато роботи. Наші звітували в Москву, що тут діють банди націоналістів, хоча насправді це більше змахувало на ворожу підготовану та надійно законспіровану партизанську армію. Усе затяглося. Доки ми тут воювали, фронт котився Європою все далі на захід.
Скажу вам чесно, що я уже давно мріяв про закордонне відрядження: Варшава, Відень, Париж… Дуже хотілося подивитися на ту Європу, а головне – себе показати. Тож ми зараз і рвалися туди, аби схопити всіх тих вонючих демократів за горло і забити свого цвяха в труну європейських, демократичних, мать їхню, цінностей. Повірте, ми у НКВС такі цвяхи добре вміємо забивати, й у своїх мріях я уже бачив, як благають про милосердя ніжнотілі європейці, як стогнуть і плачуть зґвалтовані їхні жінки, як конають їхні немовлята-ангелики, прибиті цвяхами до стовпа й обмотані колючим дротом. Тих зарозумілих європейських засранців давно вже треба було провчити, показати їм «кузькіну мать», згноїти, з лайном змішати, щоби поменше на нас дзявкали. О, як я чекав цієї миті.
Тільки ото дарма сподівався: диявол залишив нас тут через тих клятих бандерівців. Завдяки тим виродкам пропала моя омріяна «загранична командіровка» – і я мусив товктися по тих довбаних лісах і горах. Отож, європейські засранці, подякуйте проклятим українським націоналістам, що затримали нас тут, загаїли… Інакше ми б тоді надовго прийшли до вас у гості…
Мене оприділили в роту НКВС, що дислокувалася в Комарнівському окрузі, недалеко від Городка. Завдання у нас були наступні:
1. Мобілізувати всіх місцевих чоловіків на фронт (кинути на мінні поля).
2. Провести збір «військового податку» (пограбувати).
3. Боротися із націоналістами (знищити усіх, на кого хоч сяк-так падає підозра).
Звичайно, я з розумінням поставився до своїх обов’язків і взявся до справи. В’язниця, що розмістилася під нашим відділком у Комарно, була уже добряче набита відповідним контингентом, «діла» були заведені. Залишалося лише зловити хоча б одного справжнього упівця, і я цілий час думав, де його маю знайти.
Однак шукати мені не довелося – вони самі прийшли. Повстанці вдерлися у містечко і напали на наш відділок![15] Це було блискавично і несподівано. Під моїм командуванням були бойові офіцери і досвідчені солдати, тож нам вдалося зайняти оборону в будівлі. Довгих дві години тривав цей бій. Вони не відступали, а підходили все ближче. Я смалив тоді зі свого автомата крізь розбите вікно і думав про те, чому мої професійні бійці не можуть дати раду із цими селянами, шевцями, кравцями і студентами.
Тим часом, опинившись на вигідній позиції, по моєму вікні «запрацював» кулемет, притискаючи мене до підлоги. Під його прикриттям вискочив якийсь пацан, пробіг кілька кроків і, у падінні, кинув гранату. Фак! Вона залетіла у моє вікно, гримнула об підлогу, покотилася, закрутилася, а тоді – рвонула.
Я відключився, однак ненадовго – демона не так легко позбутися. Коли я розплющив очі, то першим побачив, як горять мої «діла». Насилу виглянув через вікно: повстанці вже розбили тюремні двері, випустили в’язнів і тепер відходили із міста, відстрілюючись від моїх бійців.
– Що ж я тепер начальству скажу, мать вашу, – прохрипів я невідомо до кого і знову знепритомнів.
Мене трохи підлатали у госпіталі, і я знову повернувся до моїх обов’язків. Знову взявся за обшуки, допити, облави. Упівці мстили. Ми могли контролювати територію лише біля великих доріг і крупних населених пунктів. У села заходити боялися. Коли ж збиралися великою силою, то по окрузі тут же били дзвони – і люди ховалися по лісах…
Тоді ми стали діяти хитро: перевдягатися у бандерівців. Одного разу зайшли отак у село, повдягавши вишиванки та співаючи «Ще не вмерла». Серед нас було багато завербованих місцевих, тому їхня говірка не викликала жодної підозри. Сільські дівчата забули настанову станичного, а він же їх попереджав: «Хто приходить з наших, має назвати гасло». Сердешні кинулися по хатах, аби назбирати нам харчів на дорогу, адже «ми три дні не їли, лиш холодну воду пили». Я бачив, як люди щиро давали усе, що могли, останнім ділилися. Вони вірили, сподівалися, любили. Ми ж тільки посміхалися.
Під вечір, забравши приготоване, пішли. Та не встигли в лісі добре сховатися, як село оточили енкаведисти. Не вирвався ніхто. Найперше взялися за дівчат, що збирали продукти: їх зґвалтували в особливо жорстокий спосіб. Хто чинив опір – розстріляли, інших погнали у неволю. Село – спалили.
Цього разу я був собою задоволений. Нічого не боявся: нас ішло десь біля 150 чоловік. Був одягнений уже не у бандерівські лахи, а у свою форму. Ми їхали собі на підводі, навантаженій награбованим. І таких фір було чимало. Та найцінніше – полонені.
Рухалися саме переліском по ґрунтовій дорозі. Погода була гарна, досить тепла, як на осінню пору. Щоправда, пташки уже не співали, зате пахло грибами. Ліс не спав: дихав, шепотів іще зеленими листочками.
Раптом тричі каркнув ворон. Спочатку я тому уваги не приділив: думав, знайшов горіх – то й каркає. А дарма. Зненацька бахнув постріл. Лейтинантику, що сидів поруч зі мною, знесло шапку, а разом з нею і півголови. Коні тут же сполохалися і рвонули вбік, рвучи упряж та перевертаючи підводу: я полетів шкереберть. Тут же озвався кулемет, косячи наших бійців. Полонені кинулися врозтіч.
Доки я розібрався, що до чого, половини мого особового складу вже не було серед живих. Ліс раптом ожив вогняною круговертю, стало жарко. Запахла земля, розірвана гранатними вибухами, засвистіли кулі над самою головою. Треба сяк-так приготуватися до оборони, тому ми стали відстрілюватися з-за підвод. Шкода, що люди повтікали – могли б послужити живим щитом. Ех, пізно здогадався! А що тепер? Позиції у нас були вкрай невигідні: в низовині, так що бандерівці лускали нас зверху одного за одним.
– Відходимо! – крикнув хтось, однак було надто пізно: нас оточили. Полетіли гранати…
…Я лежав контужений. Постріли припинилися. Чорними тінями з лісу вискочили повстанці, забрали свою військову здобич і знову зникли в лісі, крикнувши на прощання, що аж луна пішла лісом: «Слава Україні! Героям слава!».
«Що це було?» – спитаєте ви мене. А я відповім: це, мля, класична засада! Отак вони воювали, єді їхню мать! Недаремно ж тактику українських партизанів вивчало потім стільки армій світу, готуючи своїх диверсантів!
Тим часом я втрачав свідомість для того, аби знову прочуняти у госпіталі.
Так я провалявся, аж доки настав новий, 1945 рік. Москва вимагала від нас результатів роботи по націоналістах, Люцифер також тиснув зі свого боку, тож треба було вживати більш кардинальних заходів. Сюди прибув сам Хрущов, аби особисто очолити операцію «Червона мітла». Місцевому керівництву НКВД потрібно було одним пострілом убити відразу трьох зайців: звітувати Сталіну про конкретну виконану роботу, знищити села, що підтримували УПА і тим самим позбавити повстанців матеріальної бази, а також залякати інших. Та був і ще один конкретний розрахунок: не можучи розгромити повстанців у горах та лісах, їх необхідно виманити звідти на рівнинну місцевість, у 30 – 40-кілометрову зону на південний захід від Львова, в район Городка. Дізнавшись про акцію НКВД, вони як народні герої просто змушені будуть повилазити зі своїх нір. Час проведення операції призначили на сам Святвечір…