Глава четверта

Ленін у вісімнадцятому році

^{(радянський кінофільм)}

Травень 1918 року. Південноукраїнські степи дихали запахом соковитих трав, що килимом устелили долини річок Конки, Вовчої, Славути-Дніпра. Все цвіло буйно й духмяно. Пшениці густі, високі. Мабуть, будуть великі врожаї.

Махно надто любив цю цнотливо-ніжну пору року... Комусь до вподоби й натхнення душевного осінь, хто чекає — не дочекається сніжної зими, коли можна буде взяти рушницю й побродити степами — перелісками у пошуках лисиці, кабана чи зайця, а йому, Нестору, ще з дитинства найприємніший травень місяць. Махно завжди чекав його з нетерпінням. Чи може тому, що саме цієї пори він наїдався всього досхочу: і ховрахів, яких починав ловити ще в березні; і лободи, що вже у травні кругом росла стіною і з якої Несторова мати Явдоха Матвіївна варила для своїх дітлахів смачний борщ; і цибулі-щіпанки... Словом, аби дожити до травня — і вже не помре.

А ще у травні він частенько забирався десь у безлюдний затишок якогось переліску, одного з тих, що обрамляли, наче клеченням, Гуляйполе, лягав горілиць на принишкле навічно до землі мертве дерево чи на м'яку, мов ковдра, траву і, широко розкривши очі, аби якнайбільше охопити зором небо, годинами дивився у його загадковий простір. Мріяв... про ліпшу долю своєї сім'ї і навіть усього українського селянства, в яке родовим корінням вріс аж весь з головою, про свою особисту майбутню долю... Яка-то вона буде насправді?

Може так станеться, що й на його життєвій вулиці буде свято. Просити про це Бога? Але ж його немає! Не вірить Нестор, що десь є Бог. Бо якби він був, на Землі панували б рівність, братерство і справедливість. Якби він існував — не було б поміщиків, куркулів, фабрикантів-заводчиків, наглядачів, урядників... — Цих лютих Несторових ворогів. Він усім своїм єством ненавидить їх ще, здається, з пуп'янка, як тільки з'явився на світ несправедливості і зла. І коли навчився щось лепетати, то перші слова, які Вирвалися з його душі, на думку Нестора, були не "мама" чи "та-то", а — "Смерть багатим!" Бо через них, багатіїв, нестерпно важко жилося його великій родині, через них рано помер його батько, а діти, як говорив такий же бідолаха — поет Тарас Шевченко, "розлізлися межи людьми, мов мишенята".

Нинішня весна розтривожила до найвищої мітки неспокійну молоду кров Нестора, і він рвався до помсти. У Махна зараз було двоє широкомасштабних ворогів — це більшовицько-есерівський блок, що в жовтні 1917 року вчинив у Петрограді переворот і на терені Російської імперії, в тому числі й на Україні, почав насильницьким шляхом будувати свій державний капіталізм, а називає його чомусь соціалізмом; і другий ворог — Центральна Рада України, яка хоче правдами й неправдами відновити владу поміщиків — цих найлютіших ворогів селянства.

Отже, одному боротися проти двох одночасно, вірніше, одному — на два діаметрально протилежні фронти, безглуздо, особливо з такою "армією", як у Махна. Хіба то армія? Збіговисько бідного селянства, яке прагне у когось щось відняти і поділити між собою... У ліпшому випадку цей гурт войовниче настроєних бідаків можна віднести до партизанських загонів, які зовсім не навчені вести переможну війну на степових просторах. Нестор вже переглянув чимало літератури про партизанський рух багатьох періодів історії України й Росії — цілковите розчарування. Усі партизанські рухи народжувалися у лісній місцевості і трималися лісів, причому густих, непрохідних і безмежних. А тут, на півдні України, зовсім інший ландшафт — рівнина, хоч яйце покоти — не зупинеться, і лише деінде переліски. В них не сховаєшся. Хіба що Дібрівський ліс. Але то лише одна назва — ліс. За бажанням його можна прочесати за один день уздовж і впоперек. Не годиться він для схованки класичних партизанських загонів. Що ж робити? Шлях до вирішення нагальної проблеми підказала ще в 1917 році Галина Кузьменко — розумна вона жінка: багато читала, багато чула розповідей від старожилів та й уміє непогано аналізувати. На жаль, з Гуляйполя вона якось раптово зникла: чи то поїхала на свою Єлизаветградчину, чи до Києва... Ото якось вона кинула репліку, що здорово тут, у степах, воювали козаки з татарами. І вигравали українці лише тому, що навчилися нападати на ворога несподівано, як грім серед ясного дня, і таким же чином, раптово, зникали у безкраїх степових просторах.

Цю ж тактику часто застосовували й татари. "Стій! — подумав Нестор. — Чи не тут собака зарита?.. В несподіваних набігах і раптовому зникненні? Як вітер налетів і як дим розвіявся..."

Всі ці думки і плани потрібно було перевірити на практиці. На жаль, часу на перевірку уже не було — по всій Україні густо снували німці та гетьманці. Таким чином, зараз у першу чергу битися з ними? Тоді, виходить, потрібно стати на бік більшовиків, стати їхнім тимчасовим союзником? Це ж так легко! Адже значну частину селян і робітників Олександрівського повіту, до якого входило й Гуляйпілля, підкуповували більшовицько-есерівські гасла: "Земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам!" Дивні й затуркані люди! Як вони не можуть зрозуміти, врешті-решт, як вони не бачать (наче їм засліпило!), що більшовики кругом створюють свої так названі "ревкоми", а насправді — це політичні комісаріати, які кожного, хто думає не так, як Ленін, ставлять до стіни — розстрілюють.

Словом, більшовицько-есерівський зговір поборов одне зло — царизм, а натомість на той же трон видерся Ульянов і разом зі своїми прибічниками почав коїти інше зло, можливо, навіть ще жорстокіше за попереднє. Але доки громада не переконається сама в цьому, найсуттєвішому, виступити проти більшовиків відкрито Махно не наважувався. А тому потрібно йти на тимчасову злуку з ними. Тимчасову!.. Щоб одержати від них зброю, щоб укріпити свої повстанські загони на полях битв... Таким чином, зараз — з більшовиками й есерами на гетьмана Скоропадського та його німецьких хазяїв!

З такими думками Махно покидав окуповану Україну наприкінці травня 1918 року. У червні через Астрахань і Саратов він потрапив до Москви.

...Потойбічний світ. Кінозал. Ленін серед багатьох глядачів.

ЛЕНІН(схопився з місця, затупав ногами). Стоп! Стоп! Далі ми, більшовики, дивитися не хочемо. З нас досить... Хіба вам, пане Грушевський, ще не зрозуміло, хто такий Махно насправді? Ви ж достатньо надивилися його грішних справ і чули його оголені думки. Він — проти більшовиків і проти вашої хваленої Центральної Ради й гетьмана Скоропадського. Різниця лише та, що проти вас Махно виступав відкрито, а проти нас — як іудушка Троцький.

ГРУШЕВСЬКИЙ(заперечив). І все-таки я наполягаю на продовженні перегляду його думок і вчинків, у тому числі й тих, що пов'язані з його перебуванням у Москві в червні 1918 року.

ЛЕНІН. А я категорично проти.

ГРУШЕВСЬКИЙ. Ваше "проти", пане Ульянов, мене не переконало.

ЛЕНІН. Тоді це питання я винесу на політбюро партії.

ГРУШЕВСЬКИЙ. Рішення вашого політбюро для мене не варте й ламаного гроша. Воно відбиватиме інтереси більшовицької Росії, а не демократичної України.

ЛЕНІН. А коли я запрошу на політбюро українців Затонського, Овсієнка, Щербицького, Шелеста і навіть Івашка?

ГРУШЕВСЬКИЙ. Вони, пане Ульянов, не правомочні вирішувати долю українців тут, у Новому Світі, бо самі є великими грішниками і разом з вами перебувають у пеклі...

Ще довго між Леніним і Грушевським точилася суперечка, аж доки за пропозицією все того ж Ульянова не дійшли згоди зібрати розширене засідання пекельних більшовиків і райських українців, на якому вирішити спірне питання. На цьому й розійшлися. Ленін, аби перехитрити Україну, пішов до "надхненника й організатора всіх більшовицьких перемог" Диявола — хотів заручитися його надійною підтримкою.

Настрій у господаря Пекла на той час був щонайліпший і, певно, він думав про свого підопічного Ульянова, бо співав про нього пісеньку під гітару:

Увійшов Ленін.

ДИЯВОЛ(до нього). A-а, товариш (Диявол слово "товариш" вимовив з притиском і підкреслено протяжно, з відвертим глузуванням над прибулим) Володимир Ульянов, він же Ілліч, він же Ленін, він же Іванов, він же... Слухай, пане Ульянов, де ти стільки нахапався прізвиськ? Таке враження, що з тюрми не вилазив, а насправді не сидів жодного дня... Все хаміль-хаміль — і за кордон, з Азії і до буржуїв у Європу, під їхнє надійне крило.

ЛЕНІН. Я в Шушенському був.

ДИЯВОЛ. Знаю, що був... Як на курорті. Там лише те й робив, що зайців бив веслами, наче навіжений. Тепер поїдаєш їхні душі. Вистачить тобі цієї їжі ще надовго.

ЛЕНІН(при згадці про зайців затрусився) Бр-рр!

ДИЯВОЛ. І не тремти, бо сьогодні ще порцію добавлю. Вже заробив...

ЛЕНІН. За що така немилість, мій Світоче?

ДИЯВОЛ. А за твою більшовицьку впертість. Наказував же: не збирай більше ніяких політбюро, комінтернів, пленумів, засідань... Знову призначив якусь зустріч з грушевцями?! Ще й почнуться розбірки з мордобиттям! Ви ж, комуністи, без терору й дня не проживете.

ЛЕНІН. Звідки тобі, Світоче, вже відомо про заплановану мною зустріч? Я не встиг прийти до тебе, як вже хтось зателефонував з "мобілки"?

ДИЯВОЛ. Не без добрих людей і в Пеклі.

ЛЕНІН. Хто ж доніс?.. Сталін?.. Ну, він був агентом царської охранки... Знаю... Агентам завжди, навіть перед смертю, хочеться когось вигідно продати, на когось донести.

Диявол усміхнено спостерігав за Ульяновим, не кажучи ані "за", ані "проти" його припущень. А вождь пролетаріату продовжував висловлювати свої догадки:

ЛЕНІН. Може Дзержинський? Він звик вербувати інших, підсилати до когось всяких підлотників, плести інтриги... Скажімо, навколо того ж Махна.

З лиця Диявола зникла усмішка, він посуворішав.

ДИЯВОЛ. Ну, ти вже Ульянов — Ілліч — Ленін — Іванов зовсім несправедливий... Треба бути все-таки порядним хоч тут. Адже Махно був обсаджений більшовицькою агентурою, як квочка яйцями, з твоєї і лише з твоєї ласки...І ще за наполяганням твого кровного дружка Лейби Бронштейна — Троцького.

ЛЕНІН(повеселішав). О, тепер я знаю, хто мене зараз "продав" з потрухами! — вигукнув він. — Політична проститутка Троцький!... Ну, йому це даремно не минеться. Сьогодні ж напишу на нього генсеку Сталіну. А той покаже йому, де раки зимують.

Диявол аж зайшовся від сміху. А коли втихомирився сказав:

ДИЯВОЛ. Так-так... Усіх — кусь-кусь! (підійшов близько до Леніна). О, моя ти кровинка! Часточка моя! Виліпок мій! (заглядає йому у вічі, обертає кругом, прискіпливо оглядає). Яка схожість! Як дві каплі води!

ЛЕНІН(заперечив). Я — лисий, я — лисий! І без ріг...

ДИЯВОЛ. Оце і вся відмінність, Володимире Іллічу. А в діях... Ну, диявол та й годі! Як у когось зубами вчепишся — не відстанеш ні за що, поки не замучиш. Такий же і я... Ти не соромся нашого спільного кореня, ми тут одні і можемо говорити відверто, прямо називати речі своїми іменами... Скажи мені, тільки чесно, якого дідька ти мучиш цього Махна ще до суду над ним?

ЛЕНІН. Скажу, мій Світоче. Він стільки нашкодив нам, більшовикам, на Землі, що я його й тут ненавиджу усіма фібрами комуніста.

ДИЯВОЛ. Зрозуміло (і враз запитав). А для чого запланував розширене засідання ворогуючих сторін?

ЛЕНІН. Відверто?

ДИЯВОЛ. І тільки.

ЛЕНІН. Я не хочу, щоб усьому Всесвітові показали мою зустріч з Махном.

ДИЯВОЛ. Але ж вона була!

ЛЕНІН. Ну й що? Ми, більшовики, на ній були дуже блідими, а то й немічними. Я прошу тебе, Світоче, не показувати цього.

ДИЯВОЛ. Але ж Грушевський наполягає. Він не менш упертий, ніж ти.

ЛЕНІН. А ми йому на засіданні пригрозимо каторгою, концтабором, врешті-решт, до стінки його — і квити!

Несподівано увійшов Грушевський. Він ще з порога пішов у наступ.

ГРУШЕВСЬКИЙ. Панове, щодо Махна історія, нарешті, має розставити крапки над "і". Цей історичний день, гадаю, настав. Досить крутити вам світом.

ЛЕНІН. То й розставляйте (підійшов ближче до райського гостя). Ви зараз самостійні, незалежні, вам і карти в руки.

ДИЯВОЛ(підтримує Леніна). Дійсно, робіть, що хочете. У цій історії, наприклад, моя хата скраю.

ГРУШЕВСЬКИЙ(заперечує Дияволу). Сатана — покровитель більшовиків-комуністів, і ти маєш у своєму архіві документи про житіє нечестивих... А Махна віднесли комуністи до цієї категорії без суду Господнього. Ми, демократи, заперечуємо... Над кожною людиною, що потрапила у Новий Світ, має відбутися суд, у тому числі й над Махном... Вже на наступному оберті Всесвіту я маю висвітлити всі матеріали про Нестора Махна Всевишньому. А тому вимагаю, щоб була показана його зустріч з Леніним. Інакше, я поскаржуся Богові.

Диявол, почувши такі погрози, схаменувся. Він добре знав, що цей метикуватий українець умів переконувати Творця. "До моїх щоденних клопотів про підтримання порядку в Пеклі, — подумав Сатана, — ще не вистачало гніву Божого за якихось антихристів Леніна й Махна... Та будь вони неладні обоє!.."

Диявол рішуче підвівся зі свого прокрустового ложа.

ДИЯВОЛ. Годі мені голову морочити, пане Ульянов. Ти не агнець Божий, а пан Грушевський не Апостол, щоб мене залякувати гнівом Інженера людських душ. Я маю берегти, як зіницю ока, честь свого царства. І не допущу, щоб ви у своїх розбірках влаштовували в Пеклі "Варфоломіївські ночі". Усі ваші походеньки, як на долоні, у Всевидющого ока. Отже, вибачте, а створено Богом так, що колесо історії крутиться лише вперед і замінити його іншим, фальшивим, не спроможний навіть я. Махно зараз у Москві? Той спостерігайте, що він там коїть...

Москва. Червень 1918 року. Там, на Україні, зараз уся земля квітувала і пахла спілими вишнями, а повітря таке було чисте й духмяне, що аж приємно паморочилася голова і хотілося тихо, аби не сполохати зелен-природу, співати.

Достеменно знає Нестор, що на Україні зараз якраз так. А тут, у Москві, все якесь зовсім інше, не таке близьке його серцю: і високі сірі, місцями аж чорні, здається, задимлені будинки, з під'їздів яких тхне ненависним казематом, і листя на деревах чомусь кволе, ще не зміцніле і, хтозна, чи набереться за все літо сонця й тепла. А люди — чомусь пригнічені, сумні, стурбовані й лякливі, немов усі чекають раптового нещастя. А ще Нестору запало у вічі те, що москвичі не вельми ввічливі, не розкажуть тобі до ладу ні куди йти, ні де щось купити. І вперше, за багато років, Махно відчув, що в нього десь там, глибоко в мізках, почала оживати його українська душа, а з нею і гордість, що він, Махно, з України й українець. Тому він з особливим і неприхованим піднесенням, знайомлячись у Федерації московських анархістів з відомим її членом Львом Чорним, сказав:

— Я — з України, з міста Гуляйполе.

— А-а, — мляво протягнув одну цю літеру москаль, — ти с юга России?

— Не з "юга России", а з України, — ще раз твердо сказав Нестор. Та це аж ніяк не збентежило відомого автора книги "Ассоционный анархизм". В подальшій розмові з Нестором він навмисно називав його "южанином", аби підкреслити свою московську зверхність над периферійником. Аналогічно поводилися з Махном й інші анархісти столиці. Для них, на подив Нестора, існувала лише "єдиная и неделимая Россия", до складу якої входить, як адміністративна одиниця, "юг России" зі старою назвою Україна. Із-за цього "юга" в Махна аж виникла відраза до московських ідейних братів, їх він просто не хотів більше ні чути, ні бачити. Ні-ні, швидше на Україну й подалі від цих російських шовіністів, які на практиці відійшли від платформи інтернаціоналізму і знають та люблять лише себе. Але виявилося, що добратися назад значно важче, ніж сюди. Більшовики направляли в Україну людей лише через свої агентурні "вікна" і з дозволу відповідних органів влади.

Свої походеньки стежками нової бюрократичної машини розпочав Нестор з Московської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Тут попросив для себе тимчасову безкоштовну квартиру, поки, мовляв, не переправлять його на батьківщину. Це питання, як з'ясувалося, вирішує лише Кремль, а конкретніше, голова Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) Яків Михайлович Свердлов.

Після невеликих формальних перевірок документів Мосрада видала голові Гуляйпільської Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів Нестору Махну перепустку в Кремль. Тут "латишський стрілець" довго розглядав папірці-документи "южанина" і, певно, ані бельмеса у них не розуміючи, бо "читав" їх "догори дриком", подав Нестору перепустку і спитав:

— Бомби нету? Оружія?.. Проходи вон в ту дверу...

Нестор йшов напівтемним, на його подив, зовсім безлюдним і тихим коридором білокам'яного палацу і вчитувався у вивіски на високих дубових дверях: "ЦК партії" (подумав: "Звісно, комуністів-більшовиків"), "Бібліотека", "Зала засідань"... Куди ж йому ввійти? Де той ВЦВК? Аби когось спитати... Ага, спитаєш... у сліпого дороги. Кругом — жодної живої душі, хоч кричи "А-а-у!", як у лісі. Постукав у двері "ЦК партії". Звідти, з середини, наче з могили, хтось відгукнувся:

— Войдите!

Зайшов. У кімнаті сиділо троє "вождів пролетаріату" чи "жовтневого перевороту" у Петрограді та мирно бесідували, склалося таке враження, що не про революцію, а про вчорашнє вдале полювання. Двох із них Нестор знав в обличчя: один — Заїрський, а другий — Микола Бухарін. Нестор запитав у них, як йому потрапити до Свердлова.

— А вы откуда? — поцікавився Бухарін.

— З України.

— Хорошо, я сейчас иду в том направлении и покажу дверь ВЦИКа. — А вже дорогою, чи пак, коридором до цього "вціка" сказав: — Нас сегодня очень интересует юг России. Так что вы кстати...

Знову ці ганебні, принизливі для Махна слова "юг России", "южанин", тепер вже з вуст одного з вождів більшовизму. Невже ці росіяни одним "миром мазані" і звихнуті фальшивим поняттям "самой великой и самой умной нации"? Це ж трагедія для цієї нації! Махно був інтернаціоналістом до мозку кісток, в усякому випадку, до тепер, до червня 1918 року. Для нього всі нації й народи рівні, і взагалі, він за те, щоб у світі не існувало ніяких націй і всі розмовляли однією мовою. Якою мовою? А хто його знає. Він може розмовляти українською і російською. Вірніше, нині він розмовляє суржиком цих двох мов. То хай би подібний суржик і був прийнятий народами світу за інтернаціональну мову. Це було б для нього, Махна, Найкраще. А коли глибше закупитися у безодню його душі, то колись, ще в дитинстві, він розмовляв рідною мовою — мовою своїх батьків — українською. Знав багато народних пісень, навіть прагнув писати вірші на зразок українських народних дум... У пам'яті Махна раптом сплив гуляйпільський український націоналіст Павло Семенюта-Рябко, котрий цікаво і дивно, як для Нестора, роз'яснював слово "інтернаціоналіст". Павло доводив, що воно означає розчинення людини в гущі народній, ну, як цукор у воді зникає безслідно, так і людина, відцуравшись своєї нації, ставши байдужою до неї, тобто, безхребетним інтернаціоналістом, перевтілюється у слизьку і бридку медузу. Ця людина, мовляв, не може бути справжнім патріотом своєї батьківщини, бо в неї батьківщини, як такої, не існує. Запорозьке козацтво подібного безбатченка зневажливо називало "яничаром"... "Ні, все-таки Павло був розумним чоловіком, — подумав оце зараз Махно про свою жертву. — Може й даремно я йому вкоротив життя?..."

З цими думками Нестор переступив поріг чергового кабінету Кремля. Тут сиділа якась безлика чорнява дівчина, котра довго вчитувалася у перепустку Махна і, нарешті, відправила його ще в один кабінет, хазяїн якого — чисто поголений і вгодований чоловік — "промацав" ходака щодо його партійної приналежності та революційної діяльності і, дізнавшись, що має справу не лише з анархістом-комуністом, а з професійним революціонером, негайно пропустив Нестора до Свердлова.

Цього більшовицького вождя Махно бачив уперше. Враження від знайомства — позитивне. Яків Михайлович був приємної зовнішності і надто ввічливим жидком. Таких у Гуляйполі цілий "вільний єврейський батальйон". Ті, гуляйпільські євреї, вважають себе громадянами України, а цей, московський співбрат, відносить їх до громадян Росії. Оце, здається, лише одна між ними різниця і суттєва у революційну годину. Та Свердлова цікавило питання не лише про гуляйпільських євреїв та їхню участь в революції, а й ставлення "буржуазного юга" до Центральної Ради, гетьманщини України та всіх інших "врагов революции". Тоді ще у Кремлі називали усіх своїх противників "ворогами революції", це вже пізніше, за вождя Сталіна, їх охрестять дещо інакше — "ворогами народу", але ставлення до інакомислячих у більшовиків не зміниться ніколи, воно буде стабільним аж до повного розвалу СРСР у 1991 році, і в таких "ворогів" доля одна — "до стінки" — і куля в лоб.

Відповіді Махна на всі запитання Свердлова так сподобалися голові ВЦВК, що той сам запропонував "цікавому ходаку з Півдня" зустрітися з Леніном. Нестор тут же погодився, бо вже дуже хотілося йому посперечатися якраз з цим, найяскравішим вождем жовтневого перевороту в Петрограді.

Ця зустріч відбулася у Кремлі наступного дня о тринадцятій годині в присутності Свердлова. Перед цим голова ВЦВК зателефонував Леніну. Той відклав убік газету "Правда", яку щойно читав, й взяв телефонну слухавку:

— Якове Михайловичу, я тебе слухаю. Ходак з Гуляйполя? Це де воно? A-а, на "юге России"... Не ходак. Голова Гуляйпільської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів... A-а, зрозумів: у цій назві він ставить на перше місце слово "селянських", а на друге — "робітничих". Він — есер? Ні? Анархіст-комуніст. Так... Пишу: "Махно Нестор Іванович". Чим він для нас цікавий? Усім?.. А конкретніше? Задовго до нашого Жовтневого перевороту зробив аналогічний переворот у своєму Гуляйполі і навіть уже вирішив питання розподілу селянам землі... Оце вже архіцікаво — землю їм не роздав, а організував сільгоспкомуни... Ти чуєш, Якове Михайловичу, що дуже просто можна вирішити найскладнішу проблему!.. Геніально!.. А ми все сперечаємося, як же нам приступити до виконання гасла: "Земля — селянам..." Звичайно, я його прийму і негайно...

Коли Нестор зайшов до кабінету більшовицького вождя, той піднявся з-за столу, наблизився до Махна, взяв його під руку і провів до крісла, що стояло поряд з головним столом. Кабінет був довгим, а тому для його подолання знадобився деякий час, і Нестор зміг помітити, що Ленін був однакового з ним росточку — невеличкий, з рудою, негустою, борідкою, схожою на шовковистий пушок, і лисий, як гуляйпільський єврей Гершко, котрий шив чоботи усьому сільському панству, а тепер є одним з керівників "вільного єврейського батальйону" анархістів, що нині до якогось часу розпущений.

На першій хвилині знайомства Леніна цікавило одне: "Як там на "юге России"? Нестор, прагнучи надати розмові бойового тону, вже на її початку випалив:

— Як там на "юге России", не знаю, бо я — з України. А на Україні хазяйнують німці. Вони розбили наші селянські загони, озброєні здебільшого вилами й косами, як у середньовіччі.

— А як ваші повстанські загони ставляться до Української Центральної Ради і гетьмана Скоропадського?

— Негативно. Бо самостійники підтримують клятих ворогів селянства — поміщиків, не відбирають у них землю. А селянин іде за тим, хто дає йому землю.

Ленін схопив олівця і щось швидко записав на аркуші паперу, який лежав перед ним, і приємно усміхнувся, глянувши на Свердлова, мовляв, ти чуєш, яким пряником потрібно нам заманити на свій бік найбідніше селянство? Землею! А Махнові сказав:

— Тоді ви маєте бути союзниками більшовиків... Адже ми також оголосили безкомпромісну війну експлуататорським класам і в першу чергу поміщикам, котрих ми прагнемо геть усіх знищити фізично... До речі, як селяни півдня України, — тепер вже вождь Жовтневого перевороту не говорив "юг России", — ставляться до наших гасел: "Вся влада — Радам!", "Земля — селянам, фабрики й заводи — робітникам!"?

— Наскільки мені відомо, — відповів Нестор, — ці гасла не більшовиків, а ваших попутників по революційному перевороту — есерів. Та людям від революції потрібні не гасла, а вагомі, без обману, справи.

Ленін вийшов з-за столу, його обличчя суворе й зосереджене:

— Що ви, шановний товаришу, хочете сказати?

У Свердлова, котрий сидів навпроти Нестора й досі лише привітно усміхався, цієї миті закам'яніло і зблідло обличчя. Він, мабуть, відчував щось неладне в організованій ним зустрічі, особливо його непокоїла агресивність гостя. Голова ВЦВК лише зараз відчув, що від цієї зустрічі добра не буде: адже Ленін і Махно — наче брати-близнюки за характером, за своїм внутрішнім складом розуму, але такі різні за ідейним баченням розвитку світу, що між ними ніякого взаєморозуміння бути не може, між ними може статися лише непримиренна війна.

Махно відповів Леніну:

— Більшовики скрізь сурмлять: "Народ! Ради! Соціалізм!" А насправді ви почали будувати державницький капіталізм, де вершить усі справи одноосібно більшовицька партія. Чи не так? А може ви цього не помічаєте у Кремлі, так я вам кажу те, що є... — Махно на хвильку замовк і невдовзі додав: — А втім, особисто ви, товаришу Ленін, дієте без всякого контролю з боку ваших Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів і навіть без контролю з боку вашої ж партії. Та й у вас не створений і не розроблений такий контроль...

На цих словах Ленін нервово почав ходити туди-сюди кабінетом, то заклавши за спину руки, то схрестивши їх на впалому животі. А Махно продовжував говорити:

— І я не вірю, щоб більшовики віддали селянам землю, а заводи й фабрики — робітникам. Інакше тоді взагалі перестала б існувати ваша більшовицька держава, фундаментом якої, наскільки вже можна зрозуміти, тепер є зосередження всієї повноти влади в одних руках, в одній партії. А звідси: ваш державницько-більшовицький капіталізм зі своїх рук не випустить ні фабрик, ні заводів, ні землі, ні народу. Ви можете принести для людства тільки лихо.

— А ви, анархісти, лише добро? — перебив Ленін запального, як він подумав, "южанина" і, зупинившись впритул біля нього, пожирав його очима. Нестор повернув голову трохи праворуч і їхні погляди зійшлися у німому двобої. Очі гуляйпільця випромінювали, певно, якусь сатанинську силу, бо господар кабінету нараз відсахнувся од Махна і відверто сердито запитав:

— Звідки ви усе це взяли, батенька?

— Я читаю й аналізую не лише Кропоткіна, Бакуніна, а й справді мудрого Ульянова-Леніна і бачу, що ваша теорія розходиться з практикою, — цього разу Махно відповів спокійно і, здається, сказав дещо приємне для Ілліча (мабуть те, що назвав його мудрим), бо той розцвів в усмішці. Та Нестор, як непередбачуваний скорпіон, тут же боляче вкусив вождя:

— Ваші дії можуть викликати в народу не лише невдоволення, а й військовий опір.

— Ви хочете сказати, що битиметеся й проти нас?

— Я ваш союзник доти, доки не будете шкодити селянству вільно хазяйнувати на своїй землі.

— Це вже непогано, вірніше, не зовсім погано, — сказав Ленін. Хоча ви у поняття "не шкодити селянству вільно хазяйнувати на своїй землі" вкладаєте дещо інший зміст, ніж ми — більшовики. Ви відмітаєте усяку державу...

Ленін хотів ще продовжити свою думку про анархізм, але його перебив Махно:

— Я, пане Ленін, анархіст-комуніст. Моя партія за широке самоврядування на місцях. Держава, як держава насилля, має вмерти під ударами революційних трудящих, але не відразу, а поступово, в міру зміцнення місцевих органів самоврядування. Я зрозуміло роз'яснюю?

Ленін глузливо розсміявся. Він побачив перед собою примітивного анархіста, якого міг теоретично роздушити, як дощового черв'яка. І це він спробував зробити негайно:

— Таким чином, ви за цілковиту вакханалію суспільства вже на самому початку революції, яка сама собою несе елементи цієї вакханалії. Причому, за вакханалію зі своїм революційним початком, але без чіткого бачення її завершення.

Та Махно виявився не таким уже й примітивним, як подумав про нього Ленін. Нестор авторитетно парирував:

— Жовтневий переворот у Росії в 1917 році — це не революція, а лише переворот, здійснений верхівкою кількох партій, а не народом. Тому й вам, пане Ульянов, важко мене зрозуміти. Революція — це та форма боротьби, яка розпочата і ведеться знизу, народними масами. І ця революція вже на своєму початку повинна створити такі органи самоврядування, які служили б селянам і робітникам, а не тим, хто скористався революційним духом народу. Якщо ви називаєте такі органи самоврядування зародком держави, то що ж... Хай буде по-вашому. Але ще раз підкреслюю: більшовицька держава має бути для трудящих, а не трудящі для держави. Словом, ви ставите на найвищий щабель державу, якій має підкорятися народ. Ми ж, анархісти-комуністи, перший голос віддаємо народу в особі його органів самоврядування.

Ленін замислився і знову щось занотував на аркуші паперу. А Свердлов подумав: "Ну що, Володимире Іллічу, маєш облизня? У твоєму розумінні держава щось на зразок святої корови, а трудящі, які, по суті, створили цю державу для себе, є її підданими, а то й заручниками... У Махна значно привабливіше. Погодься з цим!" Та Свердлов лише так думав, але своїх думок не висловлював, тримав їх при собі, аби Ульянов з властивою йому категоричністю не обізвав його анархістом, демагогом, проституткою, іудушкою врешті-решт. Чути про себе такі епітети Яків Михайлович не хотів, принаймні, зараз.

Ось Ленін закінчив писати і знову взявся за гостя:

— Цікаво ви розмірковуєте, навіть архіцікаво. Якщо схилитися на ваш бік, то як тоді розуміти захист вітчизни, патріотизм? Як ці поняття будуть поєднуватися з вашою хуторянською, а вірніше, аморфною державою?

Махно пояснив:

— Якщо селяни і робітники будуть вільними і багатими, то вони за таку батьківщину не пошкодують і життя.

Ленін знову щось швидко занотував на аркуші паперу.

— Архіцікаво, — сказав він. — І ви, я зрозумів з повідомлення товариша Свердлова, вже дещо подібне застосували у себе. Ви вже будуєте нове комуністичне суспільство на анархістський ладу. — Ленін замовк, бо забув назву містечка, з якого прибув гість, а тому благально глянув на Якова, мовляв, допоможи.

— У Гуляйполі, — підказав голова ВЦВК і приємно усміхнувся, у нього знову виникла крамольна думка: "Тепер уважно слухай, Володю... І нехай не задушить тебе гординя, а віддай кесареве — кесарю... Ти часто повторюєш, що всі повинні вчитися, вчитися і вчитися... Ось і вчися у звичайного українського селянина, як створювати нову демократичну державу, а не державу держимордів..."

...Потойбічний світ. Ленін на цьому місці перегляду свого життя, наче блекоти об'ївся, накинувся на інтелігентного єврея Свердлова, котрий сидів поряд:

ЛЕНІН. Так ось ти який підлотник, Якове Михайловичу... Аж тепер викрив я тебе! Проститутка ти, ось хто! І в тисячу разів паскудніший, ніж Льова Троцький. Нарешті, тебе спіймано... Дійсно, ти — анархіст нижчої проби. І добре люди зробили, що тебе відлупцювали на якомусь там мітингу в Україні... Бачиш, який ти! Думав одне, а мені говорив зовсім протилежне. Гадав, що так і проживеш не розвінчаний? Ні ж бо, дудки! У нашого Диявола все занотовано...

Яків Свердлов у Пеклі тільки те й робив, що вимощував Дороги "добрими намірами"... Чи ж не спокутування гріхів! Йому заздрили всі грішники, особливо більшовики й вірні самі собі комуністи-ленінці. "І чому б це така Божа милість нашому Яші?" — не раз хотів дізнатися Ілліч, а відповіді не знаходив. "Ось воно що! — зараз здогадався Ульянов. — Ця "божа овечка" думала не так, як більшовики-антихристи. Він мріяв про якусь демократичну республіку! Ви тільки гляньте на нього — і зараз сидить, як Ісус з хреста знятий". А вголос Ленін продовжував паплюжити всякими недоброзичливими словами колишнього свого дружка, аж доки присутні не зашикали на вождя пролетаріату. Ленін заспокоївся, і перебування Махна у Кремлі знову з'явилося на всесвітньому екрані.

...Махно відповів на поставлене Іллічем запитання про створення органів місцевого самоврядування:

— У Гуляйполі ми організували вільні Ради самоврядування, які на відібраних у поміщиків землях створили сільськогосподарські комуни з добровільців — селян та робітників. Гасло "Земля — селянам" ми вирішили саме так.

— Комуни суто добровільні? — уточнив Ленін.

— Так. Будь-які колективні господарства, створені насильницьким шляхом, можуть існувати лише на багнетах. Бо така природа людини — чинити опір усякому насильству.

Ленін знову взяв олівець, щось занотував.

— А що ви зробили з тими селянами, котрі не вступили у ваші добровільні комуни? — поцікавився Ульянов.

— Не розстріляли, не повісили і не обмежуємо їх ні в яких громадянських правах. Вони одноосібно ведуть своє господарство на землі, виділеній їм Радою депутатів.

— У вас є Рада депутатів і Рада самоврядування?

— Ні, у нас Рада депутатів. Та її в народі часто називають Радою самоврядування, підкреслюючи основні функції обраних депутатів. А члени Ради депутатів обираються на сходах громадян відкритим голосуванням.

— Зрозуміло. А чи є вже якісь результати вашої праці в комунах?

— У цих господарствах висока продуктивність праці, дисципліна, комунари припинили пиячити.

Ленін перевів свій погляд на Свердлова:

— Чуєш, Якове Михайловичу, в комунах не так уже й погано, як ти думав. І люди не розбігаються, не розкрадають майно і працюють, як слід. Це вже не гола теорія про комунізм, а практика життя на користь комунізму.

Ленін звернувся до Махна:

— І що ж тепер з вашими комунами?

— Нашу мирну працю перервали зовнішні й внутрішні вороги.

— Вас розбили?

— У нас немає зброї, щоб протистояти німцям і гетьманцям. Але ми не розбиті. Кулемети й іншу зброю, яка у нас була, ми сховали в надійних місцях. А повстанці й комунари розійшлися по своїх домівках — до якогось часу, щоб негайно зібратися, коли подам сигнал.

— Ви хочете, щоб Росія вам допомогла?

— Так... Але не військами, не фізичним втручанням у наші українські справи, а лише зброєю, яку ми у вас візьмемо не задарма, а за гроші чи за хліб.

Леніну така допомога Україні не підходила. Він уже давно шукав якусь нікчемну силу з цієї частини імперії, яка б офіційно попросила в Росії військової допомоги і це стало б причиною чергового втручання більшовицького уряду Москви у справи Києва, але тепер на цілком законній основі.

— А ваша Центральна Рада і гетьман запросили на допомогу німців. То чому ви так категорично відмітаєте російсько-більшовицькі війська на Україні? — Ленін усе ще прагнув загітувати Махна на свій бік. Та гуляйполець стояв на своєму, наче гранітна скеля:

— Десь я читав, що мудрий Ленін мріє про всесвітню Радянську республіку.

— Так, це моя голуба мрія, — зізнався вождь пролетаріату.

— А ми в себе на Україні мріємо про іншу республіку.

— Яку?

— Без більшовиків... Без ваших червоних комісарів... А від зброї не відмовилися б. Та ще раз підкреслюю — за плату... Щоб не бути в боргу.

Ленін посуворішав, перестав ходити по кабінету, сів за стіл.

— Ми забезпечимо вас зброєю тоді, — сказав він, — коли разом з нами битимете спільного ворога. А він у нас на сьогодні є — це буржуазна Центральна Рада, німці, біла гвардія... Яке у вас, товаришу Махно, ще прохання?

— Я хотів би, щоб ви допомогли мені перебратися через лінію фронтів на Україну, вірніше в Гуляйполе, в якому зараз хазяйнують німці й гетьманці. Я налаштований битися з ними рішуче і до перемоги.

Ленін зняв телефонну слухавку:

— Затонський! До тебе зараз прийде земляк з Гуляйполя... Махно Нестор Іванович... Зроби йому документи на вчителя й офіцера царської армії. Так... О, він дуже грамотний... А ти не сумнівайся. Я вже переконався... Аякже... Квартира у нього в Москві тимчасова. Йому надав її Яків Михайлович... Так-так... І простеж, щоб благополучно доїхав до свого Гуляйполя. — Ленін поклав слухавку і звернувся до Свердлова: — Якове Михайловичу, проведи нашого гостя до Затонського.

Тільки-но вождь залишився сам, як негайно зателефонував Дзержинському: — Феліксе Едмундовичу, у мене щойно був цікавий для твоєї "вечека" суб'єкт... анархіст-комуніст Нестор Махно з Гуляйполя. Де воно? На "югі Росії"... Якщо цей Махно не перейде на наш бік, то стане для нас у недалекому майбутньому ворогом номер один. Займися ним негайно! Він — у Затонського. Обклади його агентурою, як вовка червоними прапорцями.

Ленін поклав слухавку.