Глава третя

Кров людська — не водиця

^{(М. Стельмах)}

Нестор уважно розглядав карту України, виміряв на ній щось лінійкою, замислився і знову виміряв. Присутні в тимчасовому штабі Негребецький і Сашко сиділи мовчки, аби не заважати отаману працювати. Нараз з вулиці почулися людські голоси й вигуки:

— Пропустіте нас, ми до Нестора Івановича. Ми хочемо його спитати...

У відповідь хтось з охоронців штабу, які стояли при вході, вигукнув:

— Не можна! Він займається важливими справами.

До крикунів вийшов Нетреба. Біля входу в будинок зібрався гурт якихось лайдаків з навколишніх сіл.

— Ви чого тут базарите? — звернувся до них особистий охоронець Махна. — Чого приперлися і наче на весілля зодягнулися?

— Та ми до Нестора!

— Чув, що не до мене... А Нестор зараз наміряє по карті селянам землю...

Прибулі ще дужче загули і навперебій загелкотали, мов гуси:

— Ой спасибі йому!

— Наш заступник і оборонець...

— Невже земельку будемо мати?

— Слава Богу і йому!..

На ґанку з'явився Махно:

— Хто там до мене і в якій справі?

— Несторе, ми делеговані жителями Дібрівки, Темирівки, Успенівки та інших сіл, щоб у тебе запитати: "Кого нам підтримувати і від кого захищатися?"

— Кого підтримувати? — перепитав отаман. — Вся влада у волості віднині перейшла до комітету захисту революції. Йому і лише йому ви маєте підкорятися і виконувати його вказівки. На будь-які розпорядження й укази буржуазно-поміщицького Тимчасового уряду та Української Центральної Ради плюйте з високої гори. Бо вони — два панських чоботи — пара: захищають буржуїв і поміщиків, цих одвічних ворогів бідного селянства. Відбирайте у своїх поміщиків і церков землі, маєтки і створюйте на їх основі селянсько-бідняцькі вільні комуни. Поміщиків і попів, які не підкоряються вимогам революційного селянства, розстрілюйте з їхніми виводками на місці.

— Дякуємо, Несторе!.. Так і передамо...Так і будемо діяти...А ти вже йди до свого штабу і діли ту земельку, діли її ріднесеньку. Бо комуна — добре, а своє — ближче до тіла.

Махно різко повернувся назад, у будинок. Останні слова якогось новоявленого хазяйчика йому, факт, не сподобалися. Бо його плани щодо землі зовсім інші: кожному дати по десятині-дві біля його обійстя, а всі інші угіддя об'єднати в невеличкі комуни, де працюватимуть вільні від експлуатації трударі. Почуваючи себе господарями своїх здобутків у комуні і не маючи над головою ні поміщика, ні державної влади, селяни дуже скоро заживуть заможно й радісно. "Такі плани і так буде!" — підсумував свої думки отаман і знову приступив до вивчення карти. Задзвонив телефон. Негребецький узяв слухавку.

— Алло, алло! Центральний штаб слухає... Нестора Івановича? Даю... — До Махна: — Несторе Івановичу, тебе Щусь.^[12]

Федір Щусь — відірвиголова села Дібрівки, отаман невеличкого, але боєздатного загону. З Нестором вони зійшлися прямо-таки з перших годин знайомства і полюбили один одного, як брат брата. Обоє були завзяті у битвах з вартою поміщиків, не передбачувані у своїх вчинках, наполегливі в досяганні мети, уміли гуртувати навколо себе хлопців. Одна була перевага Нестора перед Федором — диявольське холоднокровне уміння Махна виходити переможцем з будь-якого безвихідного і програшного становища. Якраз ця риса характеру і стала головним аргументом, коли у розрізнених малих загонів Гуляйпільщини стало на порядок денний найважливіше питання: "Кому довірити керівництво об'єднаних партизанських сил: Нестору чи Федору?" Усі, в тому числі і Федір, проголосували за Махна. Правда, це ще було попереднє, не офіційне об'єднання. Все ще кожне село мало свого отамана, який діяв проти куркулів, поміщиків та німецьких колоністів так, як йому заманеться. А Щусь, на відміну від інших, всеціло підкорявся Махну.

Зараз Нестор взяв слухавку.

— Так, Федю, спокійніше...Тебе оточують товстопузі і їхні прихвосні? Ну й що? Цих кровопивців злякався? Найшов мені вояків!.. Та вони такі вояки, як з лайна кулі. І не ми у них на прицілі, а вони у нас на револьверній мушці... А в зуби не хочуть? Слухай мене... Прикинься, що від них тікаєш... Ні, мать твою так, будеш драпати, коли наказую!.. Тільки не в Дібрівський ліс, бо в тому районі з німецькими колоністами розмовляє Калашник^[13]. Ти галопуй у напрямку Гуляйполя. Замани їх поглибше сюди. А я вже звідси... Ти зрозумів? Не вони тебе оточать, а ми їх затиснемо у бочку Діогена і, як гнид, придушимо. До зустрічі, Федю... — Нестор поклав слухавку і звернувся до Негребацького: — Ваню, негайно викличи Калашника.

Сашко Нетреба й тут знайшов собі роботу:

— Та крути хвацько! — пристав він до Негребацького. — Це тобі не віршики писати, а з німцями воювати.

— Алло, алло! — кричав Іван у слухавку. — Калашник? Буде з тобою говорити Нестор Іванович. Передаю...

Махно знав, що його ще один вірний товариш і бойовий командир загону Саша Калашник зараз колошкає німецьких колоністів, а тому у першу чергу запитав його якраз про цю не вельми почесну, але, як на думку Нестора, необхідну операцію. Бо всі колоністи — не лише великі землевласники, а отже, вороги махновських комун, а ще й були активними організаторами боротьби з махновщиною і революцією взагалі. Власне, це за їхньою ініціативою в усьому повіті поміщики наче подуріли — стали дибки проти Несторових комун і на противагу махновським повстанським загонам почали створювати свої варти самооборони, які, будучи значно краще, ніж повстале селянство, озброєними, дають належну відсіч анархістам. Але в них не було такого організатора і полководця, яким у повстанців був Махно.

— Калашник! Як там твої німці? — запитав у слухавку Нестор. — До мене дійшли чутки, що ти їх душиш руками і геть палиш їхні маєтки... Молодець... Зараз не дай їм вийти на допомогу українським поміщикам, які тиснуть Щуся... Зрозумів? Продовжуй бити і палити їх, як вошей у печі. Через кілька годин я і Щусь прийдемо тобі на допомогу і доб'ємо те шварготиння^[14].

Нестор поклав слухавку і швидко вийшов з будинку... Настала довга Варфоломіївська ніч для усіх землевласників Гуляйпілля і Пологівщини. Дзвеніло спекотне літо — і маєтки хазяїв тижнями горіли, як сірники, а ще й облиті гасом з усіх боків, вони створювали суцільне палаюче пекло, з якого не могли вискочити ні дорослі, ні діти, ні тварини. Ті з небагатьох, хто виривався на степовий простір, не мали сили втекти від кінної погоні і були порубані на шматки м'яса повстанцями. Від крику, лементу і моря людської крові весь люд району заціпенів, здається, на віки-вічні.

А на базі недопалених і спорожнілих поміщицьких маєтків і земель Махно активно взявся створювати комуни. В одну з них навіть записався сам. Усі кругом були слухняні, ніхто не смів перечити задуму грізного отамана.

Аж нараз на центральному майдані Гуляйполя стався велелюдний мітинг. Його зібрали, на подив мешканців району, не анархісти-комуністи, а місцеві українські націоналісти під жовто-блакитним стягом. Виступали один за одним вчорашні прапорщики Волох, Волков, Приходько, агроном Дмитренко, ну й, звісно, їхній керівник Павло Семенюта — Рябко, промова якого багатьом припала до душі. Він сказав, що на противагу підлому Тимчасовому уряду в Петрограді створений у Києві "наш український уряд в особі Центральної Ради”. Почувши це, мітингуючі довго кричали: "Слава!" А закінчив свою промову Павло Семенюта надривними вигуками:

— Геть кацапів з нашої землі! Смерть цим гнобителям нашої рідної мови! На рідній землі хай живе наша влада — Центральна Рада та її Секретаріат.

Цієї хвилини хтось заспівав:

Махно, котрий, одягнений під старця — з сивою борідкою, у латаній свитині та з костуром у руці, — щоб його ніхто не впізнав, був присутній на цьому мітингу, стояв десь посередині натовпу і спокійно сприймав усе почуте, аж поки не проспівав якийсь підлотник куплет "Яблучка" про кацапів. Справа в тому, що багато частівок під загальною назвою "Яблучко" були присвячені махновському рухові і, звісно, народжувалися десь в оточенні гуляйпільських анархістів. Нестор здогадувався, хто автор цих куплетів, але ніколи не прагнув його встановити. Та зараз, почувши черговий куплет на мітингу націоналістів, він наче оскаженів і вирішив негайно провести розслідування усіх "Яблучок".

Викликав у приміщення штабу Івана Негребецького, а з ним запросив і свого охоронця Сашка Нетребу.

— Хто з вас пише "Яблучка"?! — в голосі отамана хлопці відчули щось зле, а тому мовчали, як риба.

— Чого, мов без'язикі?.. Сашко, ти?

— Ні, Несторе...Я навіть не знаю до кінця всієї абетки, бо так-сяк закінчив одну групу. А на смітниках, де я проходив школу, учать лише матюкатися.

— Тоді ти, Іване...

Негребецький винувато опустив голову.

— Навіщо ти про цих кацапів встругнув?

— А що, хіба неправда? — огризнувся Іван.

— Тоді кому ти служиш: всесвітній революції чи українській буржуазії?

Запитання надто відверте і пряме. Така й має бути відповідь:

— Я за соціальну справедливість і за революцію до її переможного кінця. Але ж ми з тобою, Несторе, українці...

Було б це сказано ще влітку 1917 року, без сумніву, Махно застрелив би Негребецького на місці — без слідства й суду вчинив би розправу лише за те, що його сподвижник схибив, відійшов од чіткої лінії революціонера-інтернаціоналіста... Але тепер Нестор уже був знайомий з Галиною Кузьменко, вчителькою української мови та літератури Гуляйпільської гімназії. Саме вона уже багато разів, коли вони удвох гуляли Дібрівським лісом, переконувала отамана, що Україна має бути самостійною, незалежною від Росії державою і таке її становище аж ніяк не буде суперечити ідеї анархізму про створення комун, органів самоврядування і навіть ідеї інтернаціональної єдності. Галина якось мудро, не зовсім зрозуміло для Нестора, говорила, що, мовляв, лише незалежні одна від одної держави можуть по-справжньому розвивати у себе міжнаціональну єдність. Чесно кажучи, Махнові таке поєднання, така рівність між двома цими поняттями — інтернаціоналізмом і самостійністю кожної держави — були просто не сумісні та й годі. Інтернаціоналізм він вважав як об'єднання всіх націй і народів у одне ціле, неподільне, без кордонів. Ось так, як птахи... З одною мовою, культурою, з одним життєвим простором. А виявляється, є серед анархістів люди, котрі це ж саме поняття ставлять зовсім по-іншому, з ніг на голову... А може він ставить його саме так — на голову?.. Поживемо — побачимо.

— Гаразд, — сказав примирливо Нестор, звертаючись до Негребецького. — Щоб ці завихрення тримав при собі і я про них більше ніколи не чув... Бо так можна дійти до абсурду: сьогодні будемо бити кацапів, завтра — євреїв, а післязавтра — кого?.. А післязавтра вони усі — нас, українців... Виграємо від цього чи ні?

Іван мовчав.

— Отож бо... Іди і поклич сюди Семенюту-Рябка. Треба кінчати з ними... Бо ці українські націоналісти вже далеко зайшли — все Гуляйпілля баламутять.

Негребецький застав Павла вдома. Той сидів за столом і пив з алюмінієвої кварти чай в прикуску з грудочкою цукру. На одному коліні в нього сидів дворічний син, а на другому — трирічна донька. Обох їх, в перерві між сьорбанням чаю, Павло годував картоплею, вареною в лушпинні. Його молода, вельми гарна дружина, була одягнена в українську вишивану камізельку й таку ж розцяцьковану нитками сорочку. Її чоловік також був в українській вишиванці. На покуті, заквітчаний у вишивані рушники, стояв, як образ святого Миколи, великий, витканий на полотні, портрет Тараса Шевченка. З усього відчувалося, що хазяїн нікого не чекав і не сподівався на зле. Павло та його жінка були в гарному настрої, жартували. Негребецький, закінчивши оглядини портрета Шевченка, сказав господареві:

— Павлушо, тебе викликає Нестор.

— Куди?

— В Ревком.

— Що ж, треба йти...

Він зняв зі своїх ніг діток, посадив їх на канапу й сказав, звертаючись до жінки:

— Гадаю, Марійко, що в Махна довго не забарюся... Зачекай мене, тоді й дамо свиням, корові.

— Чого б то він? Га? — жінка сполохано дивилася то на озброєного Івана, то на, здавалось, цілком спокійного чоловіка.

— Не знаю... Скаже, — відповів Павло.

— І я не відаю, — обманув Негребецький.

Йшли вони дорогою мовчки, наче чужі. Насправді, добре знали один одного. Їхні батьки навіть товаришували, а вже їхні діти — Павло та Іван трималися один від другого осторонь, тим більше зараз, коли вони стали на протилежних берегах революції. Тепер вони обоє ділили світ на чорне і біле, на своїх і чужих, на прибічників і ворогів, і межа такого поділу проходила їхніми душами, пекучим болем ранила їхні серця. І нічим не зарадиш, не повернеш до початкового братолюбства, бо йде Революція — ця найбезжальніша й безкомпромісна людська бійня.

І все-таки Негребецький не витримав, цілком доброзичливо сказав:

— Ти, Павлушо, може тікав би від мене?.. А я по тобі кілька разів пальну з маузера... Звісно, цілитися не буду — то й не попаду, не бійся... Чимчикуй перелісками і ярами до своїх родичів У Санжарівку чи в Святодухівку... Десь там пересидиш лиху годину.

— Я не здатний на це, Іване... Я давно мріяв схрестити словесні шпаги з Нестором... Бо прийде час — і він жалітиме, що не йшов за Богом — не боровся за рідну Україну, а піддався наклепу Люципера.

— Що ж, Павлушо, не носи на мене за пазухою камінь... Я тебе попередив, а там — роби, як знаєш.

Махно їх чекав, вже й нервував, бо швидко ходив взад-вперед по великій кімнаті, заклавши за спину руки. Його особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба байдуже дрімав за столом, а коли з'явився Семенюта, прибадьорився, навіть розчесав, звісно, пальцями свій великий рудий чуб.

— Пішли за мною, — наказав Нестор Павлові, направившись до свого кабінету.

Розмова між ними відбулася за зачиненими дверима і без свідків. Навіть Сашко залишився сидіти за столом передньої кімнати. А Негребецький чув окремі фрази двох політичних противників і ворогів, коли вони обоє підвищували голос.

Семенюта говорив:

— Центральна Рада — це суто революційний уряд... Лише вона здатна і правомочна на українській землі відновити свободу і щасливе життя. Незабаром наша армія вступить у Гуляйполе... Нам допоможуть німці та австрійці.

А Махно:

— Схиляюся, Павле, перед твоєю хоробрістю говорити мені таке прямо в вічі... Тепер я бачу, що ти — запеклий ворог селянської революції і лише твоя смерть може відновити справедливість нашого протистояння...

Почулися два постріли з маузера... Через кілька секунд відчинилися двері — на порозі Нестор. Він наказав Сашкові і Негребецькому:

— Винесіть труп цього зрадника у двір і нехай скинуть його в глинище Карманова.

Семенюта був застрелений у голову ззаду. Зрозуміло, Махно, щоб скоїти це вбивство, встав з-за столу (а може й він за столом не сидів, а ходив по кабінету) й зайшов Павлові, що приютився на стільці, за спину. Чому він саме так вчинив? Чого не застрелив свого противника спереду, дивлячись йому у вічі, як це завжди було у подібних випадках? Може, якби їхні очі зійшлися у двобої, Нестор не зміг би натиснути на спусковий гачок свого маузера? Може й не зміг би. Можна по-всякому думати. Єдине, чого не скажеш про Махна, то це те, що злочин цей він вчинив, пересилюючи своє сумління. Бо він завжди вбивав людину сердито і водночас холоднокровно, будучи впевненим, що все це робить в ім'я селянської революції, яка не знає і не сприймає жалю.

А втім, убитого Павла через кілька днів Махно вже згадував "незлим тихим словом". Виявилося, що Семенюта-Рябко не помилявся, коли переконував гуляйпільців, що ось-ось на їхній землі будуть війська Центральної Ради України та її союзників. Нестор тоді не вірив, плювався і гарчав на свого ідейного ворога. Аж, дивись, усе сталося, як казалося. Німецько-австро-угорські армії під загальним керівництвом генерала Ейхгорна вже підходили до Катеринослава й Олександрівська. Через день-два вони будуть у Гуляйполі. Більшовицькі червоні війська, хоч і мали безліч зброї, але воювати з такими досвідченими вояками, як німці, не вміли і відступали у паніці на Таганрог, Ростов і Царицин.

А Махно відступати не збирався. Він поспішно розгорнув свої загони у батальйони. Провів інспекторську перевірку на їхню боєздатність... І сміх, і гріх... Перед ним стояло не військо, а зборисько бездомних лайдаків з усієї округи: хтось напнув на себе добротний кожух, мабуть, знятий ще взимку з плеча місцевого заводчика Кернера — але ж на вулиці уже стояв квітень 1918 року, пригрівало тепле південне сонце! А поряд з "кожушником" стояв чолов'яга у капелюсі з пір'ям (і де він його в біса доп'яв?!) та в незрозумілій свитині чи гуньці, пошитій, певно, людиною, яка віками не тримала голки в руці. Більшість повстанців були взуті в постоли і навіть деякі стояли в дерев'яних колодках, а то й зовсім босі — у цих останніх посиніли від холодної весняної землі ноги. Кожному з таких вояків личила б в руках не гвинтівка, а полотняна торба жебрака. Значна частина повстанців не мала взагалі ніякої зброї — одна гвинтівка на десятьох і та без патронів. Як же вийти із такого становища? Згадав, що в Пологах отаборився штаб резервних військ червоногвардійців. Помчав до їхнього командира Беленкевича, так, мовляв, і так: дай зброю моїм воякам, і вони разом з червоними стануть грізною силою проти гетьмана і німців, бо селяни не збираються залишати свої домівки і драпати вглиб Росії, вони стоятимуть на смерть за свою батьківщину.

Беленкевич теж у безвиході, йому або безславно помирати У якійсь Україні, або, доки носять ноги, тікати до себе — в російські села, звісно, попередньо знищивши, аби не дісталася ворогові, зброю. У цій ситуації вирішив, що ліпше поділитися зброєю з Махном, тож, негайно направив залізницею з Поліг у Гуляйполе шість гармат, три тисячі гвинтівок, до них — два вагони патронів, а також дев'ять вагонів снарядів до гармат.

Цьому подарункові Махно зрадів. Тепер потрібно було свої дії погодити з командуючим червоногвардійськими загонами півдня Росії Єгоровим. Той надіслав Махнові телеграму, що його штаб на місці не сидить, а рухається лінією між залізничними станціями Верхній Токмак-Федорівка.

Нестор спішно виїхав на Пологи, а звідти гасав по всіх великих і малих залізничних станціях у пошуках того штабу та головнокомандувача. Ага, був та загув! Люди казали, що червоні з вагонів не вилазять... Бояться німців, як чорт ладану. Нестор також подумки картав Єгорова: "Навіщо він зняв у таку хвилину свої війська з фронту, залишивши напризволяще мої неозброєні вільні батальйони.. А що Єгоров робить далі?.. Ви лише подивіться на цього бездарного стратега і тактика!.."

Єгоров дійсно тоді посадив свої добре озброєні і боєздатні війська у вагони-теплушки й тримався залізничної колії, як воша кожуха. Червоногвардійці, таким чином, втратили всяку маневреність і, по суті, стали мішенню для противника, а то й будь-якої миті можуть потрапити у ворожий "мішок" — в пастку. Хіба не зрозуміло? Та це видно навіть не військовому. Своє невдоволення такими, м'яко кажучи, несерйозними діями командарма висловив Махно Беленкевичу, якого випадково зустрів на одному з залізничних полустанків. Виявилося, що й він також шукає Єгорова, але втратив уже всяку надію його знайти й зараз прагне самотужки вирватися з оточення у північному чи в південно-східному напрямку.

— А я знайду його! Дожену цього боягуза і примушу повернутися!

Махно був рішучим і наполегливим.

— Як знаєш, — відповів йому Беленкевич. — У нас в Росії кажуть: "Хазяин-барин!"

На пошуки Єгорова витратив Нестор ще кілька дорогоцінних днів, але безрезультатно. Вирішив повернутися назад, у Гуляйполе... Та повертатися вже було нікуди — на його батьківщині хазяйнували німці й австрійці. Довелися "вільні махновські батальйони" розпустити по домівкам до слушного дня. Вся їхня зброя була схована в Дібрівському лісі та інших надійних місцях.

Не видно було у Гуляйполі і хвалених рятівників від більшовицького ярма — січових стрільців Центральної Ради. Може й вони були, та загубилися у величезних зграях своїх союзників — кругом, де не ступи, тільки й чути було незрозуміле герготання й шварґотиння і — жодного українського слова.

Союзники, захопивши Гуляйполе, винишпорували Махна, а не знайшовши, забрали його рідного брата Омеляна — інваліда першої світової війни — і розстріляли, а будинок Несторової матері — "махновське гніздо" — спалили.

...Потойбічний світ. Стоять Ленін і Сталін у перерві між переглядом картин про "Житіє Нестора Махна".

ЛЕНІН. Молодець наш Диявол: висвітлив такі картиночки про Махна — аж пальчики оближеш. Як Нестор здорово входохкав цього місцевого петлюрівця!.. Я дивився на реакцію Грушевського: сидів, як мокра курка, і ні пари з вуст! (до Сталіна). А як, Coco, сталося, що Єгорова ви зробили геніальним полководцем Червоної Армії?

СТАЛІН. Його розхвалював мені Троцький.

ЛЕНІН. Знайшов, кому довіряти і кого слухати! Цей іудушка тільки те й робив, що підводив нашу партію.

СТАЛІН. У цьому ми невдовзі розібралися: Троцького і Єгорова знищити, як скажених собак.

ЛЕНІН. Молодці! Краще пізно, ніж ніколи (вождь світового пролетаріату гучно заплескав у свої худенькі, не спрацьовані, але висохлі від пекельних мук долоні).

Входить Диявол. Перед ним стає на коліна Ульянов-Ленін І дякує за те, що цього разу здорово "хвицнув" зарозумілого хохла з Раю, і тут же сказав:

— Я все про того ж Махна. Там, на Землі, його зараз прагнуть обілити, хочуть іменем цього бандита назвати вулиці, перейменувати Гуляйполе у Махноград, а проспект Леніна у Запоріжжі — на проспект Махна. Мої пам'ятники, до речі, скрізь розтрощують, кидаючи на смітники, місто Ленінград уже перейменували у Петербург. Навіть труп мій хочуть викинути з Мавзолею і, згадаєш мене, викинуть. Ображають мене на Землі. То хоч тут, мій Світоче, у твоєму царстві не дай мене зганьбити, вріж тому українському Президенту на повну котушку...

ДИЯВОЛ. Гаразд, Володю, умовив (до Леніна і Сталіна). Ідіте і продовжуйте дивитися житіє нехриста Махна.

Коли Ленін і Сталін пішли, Диявол сам до себе сказав:

— Я вам покажу!... Ой, покажу... Обманювати не буду, бо Святотець застеріг: "Блажен муж, що ступає за грішниками", тобто, не йди з ними на зговір.