Глава друга

Делегат балтики

^{(не за кінофільмом "Депутат Балтики")}

Темно, хоч око виколи. Нараз — небесний грім, химерна блискавка і гуркіт, наче, сиплеться на бляху каміння. Цей дикий гуркіт продовжувався недовго — всього хвилину-другу, і все раптово, як і почалося, стихло. Темряву розсік пучок спокійного сяйва. В ньому чітко видно у золотаво-срібному одязі, з гітарою на спині Диявола. Він — збуджений, веселий і збаламучений — ходить взад-вперед... Нарешті, зупинився, чомусь насторожився... До його слуху почали долинати якісь ледь чутні крики. Вони все гучнішали. Їх уже можна було розібрати... Здалеку, десь із Всесвіту, доносилося: "Хай живе французька революція!", "Геть царя!", "Короля на гільйотину!", "Хай живе соціалістична революція!", "Вся влада Радам!", "Фабрики — робітникам, земля — селянам!" Лунає пісня "Марсельєза", спершу французькою, а потім російською мовами:

Вона змінюється "Інтернаціоналом":

...Петроград у квітні 1917 року. Фінляндський вокзал. Озброєні солдати в'їхали на багатолюдний майдан на броньовику. Його оточили матроси. Усі щось галайкотять, галасують. На станції зупиняється потяг, і з нього виходить Ленін. Це — нижчий середнього зросту худорлявий чоловік на вигляд років сорока п'яти з рудою цапиною борідкою, з випуклими недовірливими очима, дуже схожий на багатьох євреїв з петроградських крамничок.

До нього кинулися озброєні солдати й матроси, і він, мабуть, чогось злякавшись, поточився назад, до вагона. Військові також розгубилися від такої поведінки свого вождя й зупинилися, не знаючи, що їм робити. У такому замішанні й стояли одні перед одним. Аж нараз до Леніна підійшов з темряви Диявол, узяв його під руку й повів прямо на броньовик, навіть підсадив його, щось шепнув на вухо, і Ленін побадьорішав, став рішучим, войовниче настроєним. З броньовика він вигукнув:

— Хай живе соціалістична революція!

Йому у відповідь солдати й матроси:

— Ура! Даєш революцію! Геть Тимчасовий уряд!.. Царя до суду! Царя! Царя сюди!... І до стінки його...

Броньовик з Леніним зник з майдану. А біля дерев'яної стіни якогось будинку озброєні в шкірянках люди ставлять в один ряд царя Миколу Другого і всю його сім'ю, а самі відходять до іншої стіни, готуються стріляти з гвинтівок і пістолетів, але в нерішучості опускають зброю. До них, хтозна звідки, несподівано підійшов Диявол і наказав:

— Приготувати зброю до бою!

Ті негайно приготувалися.

— Плі! — гукнув Диявол — і пролунали постріли.

— Плі! — закричав ще раз і ще раз Сатана.

Цар, цариця і царята попадали, вони — декотрі нерухомі, інші ще б'ються у передсмертних конвульсіях.

— Хай живе революція! — закричав Диявол і його гасло підхопили царевбивці:

— Хай живе!.. Революція!..

А з іншого краю планети, наче відгукнулося тисячоголосою луною:

— Хай чабан за отамана буде!^[1] — то кричали селяни, одягнені у латані свитини, подерті штани, босі і з налитими кров'ю очима.

Вони винесли на руках Нестора Махна й поставили його посеред майдану у Гуляйполі.

Лине пісня:

Отаман розгнівано кричить:

— Прокляття і смерть поміщикам як найлютішим ворогам селянської революції!

Озброєні селяни приводять якихось трьох лайдаків у розірваних сорочках і з кривавленими головами, ставлять їх на коліна.

— Душіте їх! — вигукує Диявол, котрий нараз опинився поряд з Махном, і Нестор повторює за ним:

— Душіте їх!

А приречені, що смирно, мов ягнята, стояли навколішки, питають:

— Браточки! За що?

— За революцію! — закричали їм у відповідь повстанці й кинулися душити своїх же однокровних і одновірців.

Десь чуються крики, стрілянина, дзвінкий брязкіт шабель. У цьому калейдоскопі кривавої бійні на тлі неба майорить безліч червоних прапорів, транспарантів, гасел. Їх полоще вітер. І все це — пісні, вигуки, крики, зойки, шелест стягів та гасел, стрілянина — зчиняє жахливе видовище. Диявол радіє йому. І своїм галасом-свистом, улюлюканням ще дужче підсилює навколишній неспокій і загальне божевілля.

Нараз Сатана заклав у рота пальці й засвистав так голосно, що Революція стихла і зникла з очей людських. Стало тихо-тихо. Аж моторошно...

Потойбічний світ. Диявол взяв гітару в руки, вдарив своїми незграбними, скорцюрбленими пальцями по струнах музичного інструмента і заспівав:

Стихла пісня, і сяєво, у якому милувався Сатана, почало тьмяніти, а з останнім акордом гітари зовсім погасло. Натомість з'явилося на небосхилі сонце, яке освітило невеличку, скромно обставлену кімнату — тут був лише один так-сяк збитий з розсохлих дощок стіл, за яким сиділи на дебелих стільцях кілька чоловік з темно-сірими обличчями. Одяг на них був арештанський — чорний, з широкими білими смужками. По кімнаті ходив, заклавши руки за спину, у такому ж арештанському одязі відомий на Землі "вождь пролетаріату" Ульянов-Ленін. Усі мовчали. Ті, що сиділи за столом, чекали, коли заговорить Ілліч. Нарешті, він звернувся до них:

— Як вам, товариші по революції, Пекло? Подобається?

Усі мовчать. Тим часом кожний з них подумав: "Яким бовдуром став наш вождь! Таке безглузде запитання..."

А Ленін на нього відповів сам:

— Вірно — не з медом. Мені, наприклад, щодня на сніданок дають засмажених з шерстю зайців — тих, що я веслом набив повен човен ще у Шушенському^[3].

На це один з гостей, вусатий, зі змарнілим, побитим віспою лицем, зауважив:

— У тебе, товаришу Ленін, не пекло, а рай.

Ульянов прищулив очі:

— Не кажи, Coco, гоп. Бо зайці не справжні, а з розпеченого до червоного кольору заліза. І як на них шерсть тримається — ніяк не второпаю!

— А ми кращого не заслужили, — це вже відгукнувся інший гість. І йому достойно відповів Ілліч:

— Слинько ти, Бухарін, був і ним залишився. Вірно товариш Сталін зробив, що тебе пристукнув, як муху. — Ленін зробив паузу й продовжив: — Та не для цього я вас зібрав, щоб з'ясувати наші революційні стосунки... Тут незабаром з'явиться з Раю той бородатий хохол... Їхній перший Президент Грушевський, а з ним ще й, може, буде Винниченко. Вони хочуть підготувати на суд Божий справу запеклого антибільшовика Нестора Махна. Ви уявляєте, що буде з нами тут, коли Господь відправить його у Пекло? А до Раю йому, зрозуміло, дороги немає.

Першим відповів Сталін:

— Що буде, питаєш? Він зробить для нас подвійне Пекло.

— Як завжди, товариш Сталін мислить вірно, — відзначив Ленін. — Отже, я пропоную якомога надовше відтягнути розгляд справи Махна на суді Божому. Нехай цей відщепенець так і залишається "літаючим голландцем" у Космосі. І чим довше там крутитиметься, тим легше без нього ми житимемо тут. А що скаже з цього приводу наш юрист Дзержинський?

— Я думаю зовсім про інше, товаришу Ленін, — відповів "пекельний" юрист. — Як це нас, таких усіх підступних, перехитрили малороси? Вони, бачите, в Раю... Пихаті... Одягаються, мов з голочки. А ми і на людей не схожі. Жебраки та й годі! А ще деякі з нас дворянами були.

Леніна це вкололо, здається, у саме серце, і він накинувся на дворянина Дзержинського:

— Ти, залізний Феліксе, мовчав би! У Рай захотів! Та твоєю кощієвою постаттю ще й досі на Землі лякають своїх дітей батьки. А в підвалах Луб'янки навіть стіни просякнуті людською кров'ю. Між іншим, як трапилося, що ця гнила інтелігенція з Хохляндії — українські буржуазні націоналісти Грушевський і Винниченко не були вами замордовані у совєцьких казематах чи концтаборах, а здохли своєю смертю?...Мовчиш?! За це ми ще вас, товариші комуністи Дзержинський і Сталін, спитаємо на політбюро партії...

Їхній вождь ввійшов у свою роль — в роль баламута: тільки-но він "знімав стружку" з Фелікса Едмундовича за його масові розстріли робітників і селян, що не приєдналися до більшовиків, а вже через якусь хвилину накинувся на своїх однодумців, що ті не виконували, як слід, його вказівок про тотальне знищення "гнилої інтелігенції", особливо, української, яка завжди сиділа йому як порошина в оці.

У Космосі почулися чиїсь тихі кроки.

— Хтось наближається, — зауважив Ілліч. — Мабуть той хохол... Ану прикиньтеся мудрецями, бо в усіх вас морди засушених дебілів... Скажімо, чого у товариша Сталіна сьогодні постійно тіпається правий вус?

— На ньому я перед приходом сюди висів десять годин.

— За що така диявольська кара?

— Та з дурної голови заступився перед Сатаною за Миколу Єжова.

— Найшов, за кого заступатися! Він же один з тих, хто створив найжахливіше пекло на Землі... Ну, а чого ти, Феліксе, безучасно повертаєш свою худеньку мордочку то вліво, то вправо? Якийсь такий кумедний-кумедний? Наче клоун.

Бухарін залився сміхом. На нього грізно блимнув Дзержинський, і той остовпів на місці.

— Так чого? — ще раз перепитав Ленін.

Фелікс мовчав і продовжував хитати головою. Ленін звернувся до Бухаріна:

— Говори, Миколо... При мені не бійся його... Я не здам тебе до Луб'янки.

Бухарін відповів:

— Йому, товаришу Ленін, коли непритомніє від екзикуцій, чортинята тикають під ніс якусь смердючу рідину і кажуть, що то — одеколон. Ото від цього "одеколону" так крутить головою.

Тепер зайшовся у саркастичному сміхові Ілліч. А коли заспокоївся, попросив все того ж Миколу:

— А тепер розкажи, товаришу Бухарін, як там поживає у вашій печері наш іудушка Троцький?

— Ой! Він взагалі — і сміх і гріх... Без сліз не розкажеш.

— І все-таки... Чому його, до речі, сьогодні немає тут?

— Хіба йому до наших зборів? — відповів Бухарін. — Ви ж усі чуєте, як він ночами кричить. Ото з нього чорти одну ніч знімають, мов з кабана, шкіру, а вже наступної ночі прибивають її до тіла цвяхами. Це він на сьогоднішньому оберті Всесвіту спокутує гріхи якраз за Україну: за те, що знущався над нею у 20-х роках 20-го століття і категорично відмітав її волю й незалежність від Росії.

— А дулі отакенної ці хохли не хочуть?! — вигукнув Ілліч Ще й скрутив з своїх худеньких немічних пальчиків примітивну дулю. — Чого захотіли? Незалежності від Росії... Ні, батенька, Цього вони не дочекаються від нас ніколи.

Хтось постукав у двері.

— Заходьте, — дозволив Ленін.

З'явився кремезний, у соболиній шубі чоловік з роскішною сивуватою бородою. То був перший Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський. Він ще з порога накинувся на зборище більшовиків:

— Чув, панове, як ви, навіть тут, у Пеклі, не каєтеся і не визнаєте України як вільної і незалежної від Росії держави.

Усі принишкло і, здається, насторожено дивилися на прибульця. Лише Ілліч хитрувато перехиляв велику, на худій шийці голову то вліво, то вправо, думаючи, що відповісти.

А Грушевський продовжив:

— Та нехай суддею буде для вас, більшовиків, Бог.

Ленін сполошився:

— Тільки не Бог! Ми, більшовики, безбожники. У нас суддя і пан інший — Диявол чи, як ви, українці, його називаєте, Люципер. Так що від свого безжального Господа нас звільніте, пане Грушевський.

— Я прийшов до вас не для з'ясування, хто вам суддя... Усім і без мене відомо, що для людей і людства суддя один — Усевишній, бо він є початком і кінцем життя нашого. Я завітав сюди тому, що хочу почути вашу думку про Махна. Справа в тому, що його душа й досі між Небом і Землею, ні в Пеклі, ні в Раю. Постійно над нею висить на павутині Дамоклів меч... Нещодавно Махно написав на нашу громаду листа... Тож ми хочемо про його складну долю нагадати Творцеві... Що з цього приводу скажете ви, більшовики? Адже з вашої милості Нестор Махно стільки нагрішив!.. Стільки залив за шкіру сала своєму українському народу!.. Тож нести хрест на Голгофу разом з ним мають і більшовики.

— Звинувачення категорично відмітаю!.. Категорично! — перебив Ленін гостя. — І не здумайте мені про щось подібне сказати Богу! Ми застосуємо для вас жорстокі санкції...

Ленін не договорив своєї думки, бо цієї миті несподівано для всіх присутніх увійшов Диявол і відразу ж, без всякого "добридень", накинувся на Ілліча:

— Що, Ульянов, знову взявся за своє давнє ремесло? Таємні партійні збіговиська? Маївки? Якусь терорестичну акцію задумали? Когось убити чи пограбувати на Землі, а може й зле вчинити тут? Знаю я вашу більшовицьку братію, як свої п'ять, чи пак, шість пальців... Мені тільки не вистачало в Пеклі ваших переворотів!.. За це тобі, Володимире Іллічу, дам на сніданок додатково аж трьох зайців. І не здумай скиглити! Сам у твою ненажерливу пельку запхну.

Ленін скривився, як середа на п'ятницю, і завив справжнім вовчим голосом. Та невдовзі замовк, щось подумав, побадьорішав і випалив одним подихом:

— Це він, мій Світоче, збиває нас з пантелику! — показує на Грушевського. — Він каламутить у наших казанах смолу. Його треба сюди, в Пекло, а нас — на його місце.

Диявол розсміявся:

— Молодець, Ульянов, — наче сам з собою говорить. — Видно зразу, що ти — моя суть і крихітка: усі біди й невдачі валиш на тих клятих буржуїв і гнилих інтелігентів... Але ж не забувай, що ти зараз у іншому світі, і тут панує Божа справедливість. Тож ніяк тобі від додаткових трьох зайців на сніданок не відкараскатися... І все-таки, чого зібралися? Тільки без обману.

— Цей хохол, мій Світоче, заступається за свого землячка Махна, — відповів Ленін, хитро примруживши ліве око. — А ми, комуністи, кажемо, що місце "батьки" поряд з нами... Може нас, Світоче, розсудиш, щось своє порадиш"? Це ж у твоїх інтересах, щоб ми оце зараз не сперечалися, не бунтували, а там, чого приховувати, ще й до війни може дійти між нами, росіянами та українцями. Уявляєш, у твоєму спокійному і тихому Пекельному царстві та враз війна міжнародного значення? Всесвітня війна! Як Господь на це подивиться? Гадаю, що по твоїй рогатій голівці не погладить.

Сатана на якусь хвильку замислився. "Цей мудрий Ленін і тут мудрий, — подумав про свого клієнта господар Пекла. — Може дійсно примирити їх?.. Чи ще більше розпалити між ними ворожнечу і потішитися самому над війною між двома братніми народами? Ох і весело буде мені! А чи похвалить за подібні мої вибрики Господь? Звісно, ні. То буде остання крапля у повній його чаші ненависті проти мене. Ні, з цією краплею ще зачекаю."

— Ну то як, мій Світоче? — втомившись чекати відповіді, запитав Ленін. Він завжди свого "шефа" у його присутності називав велично "Мій Світоч", і це Дияволу лягало на душу, як масло на хліб.

Сатана, нарешті, дозрів, він чітко побачив вихід з цієї історії.

— Слухай, Ульянов, — сказав він, — здається, це ти говорив, що факти — річ клята, і проти них не попреш? Ну, щось у цьому роді, у цьому дусі подейкував... Так от усім вам для роздумів я сипону зараз, як з рогу достатку, мішок історичних, давно минулих фактів і фактиків, пов'язаних з життієм нечестивого Махна. Виберу найсоковитіші і ті, що характеризують його як людину, котра має диявольську, а не Божу, душу. Прошу вас усіх до зали "Планета Земля"... Ну, геть-геть звідси!

Останнім виходив Ленін. Диявол доброзичливо поплескав його по сідниці, поцілував у щоку:

— У-у-у, моя ти радість!.. Кровинка моя, — не приховував він своєї приязні до вождя земного пролетаріату.

Коли всі вийшли, Люципер, будучи радий, що так легко він ліквідував конфліктну ситуацію на користь Пекла, заспівав:

Лукавий раптом замовк, підняв вгору руки, кілька разів гучно вдарив у свої волохаті долоні й закричав у небесний простір:

— Дивіться, люди, що я творив вашими руками і як я по-диявольськи керував вашим мозком!

...Грім, блискавка, затемнення і знову відкілясь пробилося світло. У космічному кінозалі сидять більшовики і Грушевський. На великому екрані, просто перед усіма присутніми з'явилося невеличке провінційне містечко півдня України — Гуляйполе. Воно розляглося привільно на широких просторах Таврії кілометрів десять у довжину і до п'яти — в ширину. Вулиці — просторі й рівні, лише деякі з них несподівано перетиналися міцними кам'яними парканами, за якими жив місцевий знатний люд — банкіри, підприємці, поміщики. Найзнатніший серед них, звісно, хазяїн чавунно-ливарного заводу єврей Михайло Борисович Кернер. Після українців найчисленнішою громадою в Гуляйполі була єврейська. Вони, євреї, були скрізь: і в мануфактурних крамницях, і в ремісничих майстернях, і у двох гімназіях, і на підприємстві у свого Кернера.

У різних соціалістично-демократичних партіях євреї також мали свій клан. І скрізь жили вони з українцями душа в душу, як брат з братом. Власне, куди хилили українці, туди й бігли євреї. Нещодавно український ватажок гуляйпільців Нестор Махно дав клич вступати в партію анархістів-комуністів, і євреї у цю партію створили чергу. Учора отаман сказав, що приміщення їхньої партії потрібно обвішати гаслами й транспарантами, євреї тут-як-тут: вони принесли на цю справу стільки всякої мануфактури, що нею можна було обліпити увесь центральний — Ярмарковий — майдан Гуляйполя.

Тепер будинок партії анархістів стоїть, як писанка: на ньому висять чорні стяги з гаслами: "Мир — хатам, війна — палацам", "З пригнобленими проти гнобителів завжди!” Тут же висять червоні прапори, на одному з них можна було прочитати: "Вся влада Радам на місцях!" На іншій стіні будинку на чорній широкій стрічці білою фарбою було написане гасло: "Влада народжує паразитів. Хай живе анархія!"

...На тому світі один з кіноглядачів, Грушевський, нахилився до Леніна, що сидів поряд, і голосно, аби чули всі присутні, зауважив:

— А гасло "Мир — хатам, війна — палацам” привезене з Франції до нас більшовиками, чи не так?

Ілліч щось незрозуміле промимрив, бо не міг втямити, куди хилить цей хитрун? А Грушевський закінчив свою думку:

— Так ото, Ульянов, запам'ятайте: ніколи спокою та миру хатам не буде, коли поряд, охоплені війною, горітимуть палаци, а в них від ваших куль вмиратимуть люди. Бо змінити світ насильницьким шляхом — то велика безглуздість. Здається про це ще Мольєр сказав. А знаєте, чого він саме так висловився?

Ленін не хотів вступати з Грушевським в перепалку, бо знав, що цей поєдинок програє. А той добивав Ілліча:

— Не знаєте... Чи не хочете знати. Я вам нагадаю. Бо Світ — це вища досконалість Господа нашого, і той, хто прагне змінити його, керується духом не Бога, тобто, не об'єктивними законами природи, а духом Люципера і накличе на людство тільки біду... Так воно й сталося... Ви дивіться, пильно дивіться, що ви накоїли...

На всесвітньому екрані чується пісня:

Ця примітивна, але бадьора й весела пісенька потонула в істеричному людському крикові. То молодчики гуляйпільського отамана Махна налетіли на поміщицький маєток — і давай усе довкола бити і трощити! Лементували батраки, кричали малі й дорослі діти господаря, стояла навколішки перед Нестором розпатлана і з переляканими очима літня поміщиця й слізно благала помилувати їх.

— Помилувати?! — закричав до неї Нестор. — А ви нас століттями милували?! Кровопивці!.. І на нашу вулицю прийшло свято... Революція!.. А для вас, поміщиків, страшний суд,... — і рубонув отаман жінку шаблею, розсікши її з голови до ніг, мов капустину. Кров жертви бризнула на Нестора, залила його білу сорочку, руки. Отаман бридко відскочив на крок від зарубаної жінки, розірвав на собі сорочку, витер об неї руки й свої чоботи та й закинув ганчірку на вишню, що буйно вкрилася спілими, як кров, плодами.

На ганок з рушницею в руках вискочив господар, кудись пальнув, і враз хтось зойкнув — мабуть, поранив одного з нападників.

— Ловіть його і роздеріть, як жабу! — закричав до своїх хлопців-молодців Махно, і ті — нумо виконувати вказівку Нестора. Господаря прив'язали до хвостів двох рисаків і розірвали вмить.

Така вигадка революціонерам, мабуть, сподобалася, бо вони почали розривати цими кіньми усіх, хто попадався їм під руки: спочатку усіх діток поміщика, а потім виловлювали батраків і таку ж екзекуцію робили з ними. То вже була не розправа за хтозна чиї гріхи, а справжній азарт здичавілих людинопалачів, який тривав до глибокої ночі. По закінченню цього диявольського вертепу були поминки за убитими чи, скоріше, святкування своєї перемоги: усі перепилися вина, яке знайшли в хазяйських погребах, і стріляли по живих мішенях — поміщицьких собаках, котах і всякій іншій тварі. До ранку махновці перебили велику отару овець, гурт корів і кілька десятків свиней. На завершення "революційної необхідності" підпалили розгромлену садибу і зі співом "Інтернаціоналу" попрямували до Гуляйполя.

Тут на Махна чекав сюрприз — застрайкували робітники ремісничих майстерень, заводів, фабрик і навіть млинів. Усі вони вимагали од своїх хазяїв підвищення заробітної плати на 80—100 відсотків, а ось як ці вимоги оформити юридично і що з ними робити далі, не знали. Тоді й прийшла делегація до отамана, щоб допоміг. Це було перше прохання робітників до вождя усіх пролетаріатів Гуляйпільщини, і той поставився до його виконання з особливою шаною і серйозністю, а головне, взявся його виконувати негайно.

— Викликати усіх цих п'явок до мене! — наказав він своїм хлопцям, і гінці розбіглися по Гуляйполю.

З'явилися абсолютно всі. Як один, виструнчилися й чекали подальших вказівок. Махно, низенький, худорлявий, видавався перед усіма розгодованими місцевими капіталістами звичайним миршавим хлопчиськом зі смітника. Багато хто з них, дивлячись на цього нікчемного, за їхніми мірками, виродка, дивувався, як це можна отакої гниди боятися? Більше того, їй підкорятися? Та ніколи цього не буде! Ніколи.

Махно зміряв усіх прибулих своїм зміїним поглядом, і в капіталістів аж затремтіли ноги. Чого б це? Ніхто не знав. Але в погляді Нестора було щось диявольськи небезпечне і зле. Жоден з хазяїв не насмілився глянути у вічі "гримучій змії", аби та не кинулася й не вжалила смертельною отрутою.

— Сідайте! — наказав чи попросив з притиском Нестор. — Проведемо нараду. Її головою буду я. Повідомляю, що Рада профспілок району уповноважила мене взяти під своє керівництво всі керовані вами, п'явки-капіталісти, але які по праву вам не належать, громадські підприємства. Віднині ви всього-навсього мої підлеглі. Тож вам наказую підвищити всім робітникам зарплату вдвічі. Підпишіться під протоколом зборів...

Ніхто й не ворохнувся, наче закам'яніли. Нестор чекав, мабуть, хвилину, не більше. Він різко підвівся, підійшов до телефону, зняв слухавку:

— Алло, алло! Сидір Лютий?^[4] Слухай мене: підготуйся до наступного етапу моїх переговорів з твердолобими капіталістами... Так, у глинщині Карманова^[5] їх усіх і пристукни.

Нестор поклав слухавку і звернувся до присутніх:

— Все, громадяни... Збори закриті. Піднімайтеся — й у двір. Там на вас уже чекає Сидір Лютий.

Першим схопився з місця заводчик Кернер:

— Несторе Івановичу, ви поквапилися закрити наші збори. Я вважаю, що вимоги робітників цілком закономірні. Вони мають право на те, щоб ми їх задовольнили, і я підпишу свою угоду на це.

Хазяїн найбільшого заводу міста підписав протокол про збільшення його робітникам зарплати на 100 відсотків. За ним зробили те саме інші^[6].

Слава Богу, цей червневий теплий день скінчився перемогою робітників Гуляйпілля без пролиття крові. Стомлене сонце закотилося за переліски, які враз потемніли і на ще жевріючому обрії увижалися грізними і казковими горами. Цієї пори Нестор вийшов з приміщення своєї партії, відчувши ломоту в усьому тілі. Він добряче стомився.

Поряд з ним невідступно чвалав Сашко Нетреба — кремезний, трохи, здається, вайлуватий хлопець, молодший від отамана років на десять. Він жив з батьками поруч з обійстям Махна і був таким же, як і Нестор, бідним, аж синім. Про нього у Гуляйполі ходили усякі анекдоти: то Сашко у когось на весіллі з'їв макітру м'яса і випив бочку вина; то голими руками задушив молодого бичка, який з дурної голови кинувся на нього; то ще якась сталася з ним химерна оказія. До всіх цих пліток Нестор не дослухався. А ось те, що Сашко мріяв зробити всесвітню революцію, щоб відібрати всі багатства в капіталістів та поділити їх порівну між голотою, це Махну сподобалося.

А ще припало Нестору до серця те, що Нетреба завжди був веселий, ніколи не розгублювався, мав при запасі безліч всяких анекдотів чи, певно, вигадував їх сам на ходу, до сільських пліток вдало додавав щось своє — і тоді всі реготали, аж хапалися за попереки. Саме такого весельчака бракувало такому серйозному отаманові. І коли в партії та в повстанського загону виникло питання про особистого охоронця й довірену особу для Махна, отаман назвав свого сусіда й товариша Сашка Нетребу. З цією кандидатурою усі погодилися. Тепер Сашко днює й ночує з Махном.

— Щось входохкався за день, — забідкався отаман, вдихнувши у свої впалі груди вечірню прохолоду.

— То може підемо до мене додому, заліземо на горище у свіже сіно і придушимо комара? — запропонував Нетреба.

— Ні, Сашку... Я ж обіцяв, що загляну сьогодні ввечері до гімназії. Там, гадаю, чекають.

У гімназії справді чекали відомого політкаторжанина, а нині ще керівника Гуляйпільського селянського Союзу Махна. Директор гімназії, сорокарічний інтелігентної вдачі чоловік, водив зі своєю свитою Нестора Івановича порожніми класами, розповідав, як дирекція готується до наступного навчального року, слізно клянчив у Селянського Союзу коштів на поточний ремонт гімназії, а Махно все кивав головою, не знаючи, що відповісти. А в думці у нього було одне — швидше вибратися з цього задушливого приміщення на свіже повітря і прихопити з собою оту статсдаму з позолоченим пенсне, котра все кидала на нього жагучі погляди, і тоді у Нестора аж паморочилася голова.

— Хто вона? — вибравши зручну мить, спитав отаман у свого охоронця.

— Галина Андріївна Кузьменко,^[7] — відповів Сашко. — Має сільську кличку "Фортеця".

— Хто дав? Ти?

— Я, Несторе.

— Забери цю кличку назад і забудь про неї. І ще одне. Іди до нас і приготуй для мене тачанку з білими рисаками.

Нетреба вийшов з гімназії.

Тої ночі Махно не ночував ні в себе дома, ні в Сашка на горищі. Молода вчителька Галина Кузьменко також не прийшла спати до своєї хазяйки, де вона квартирувала.

А зранку для Махна — знову вертеп. Нестор лихоманно створював у кожному селі бойові загони і їх озброював "до зубів". Отаман ще не знав, куди ці загони будуть використані, але почуття віщуна йому підказувало, що революція, яка розпочалася в Росії, ось-ось заллє кров'ю усю імперію: піде брат на брата, батько на сина, клас на клас, система на систему, світ на світ. Буде велика, ще не бачена бійня, жертвою якої у першу чергу стануть невинні й неозброєні люди. Тож потрібно цей час зустріти не з голими руками і вже зараз, поки не схаменувся ворог, напасти на нього першим зненацька і розтрощити в пух і порох. Цим ворогом для Нестора був сільській поміщик — це ближній, і Тимчасовий уряд у Петрограді — це далекий. Ну, з далеким ворогом було легше: узяв папір, настрочив телеграму, що бачив його в домовині у білих капцях з чорними п'ятками, відбив цю нісенітницю на телеграфі — і квит. А ось з місцевими поміщиками... Ці сидять за високими кам'яними фортецями-огорожами, мають уже свою непогано озброєну варту... їх ще й підтримує деяке заможне селянство. Ні, поміщики й куркулі — то горішок твердий, його так просто не роздавиш. А треба!..

Нестор лише періодично зв'язувався з Гуляйполем, де створив свій тимчасовий примітивний штаб, і в чергового дізнавався, як там справи в окрузі. Поки що все наче гаразд. Його штаб працював мирно і злагоджено. Розташовувався він у великому цегляному будинку, якого надав махновцям в оренду все той же заводчик Михайло Кернер. У передній — великій і доволі порожній кімнаті найчастіше сидів за столом років 25-ти хлопець вищий середнього зросту і міцної статури, одягнутий у військову літню форму без погонів — мабуть, недавній солдат чи прапорщик царської армії. На його столі — купа всяких паперів, ручка з чорнильницею, олівці, телефонні апарати. Над столом пришпилений до стіни аркуш білого паперу, на якому написано: "Поет, кавалерист, артилерист і телефоніст Іван Негребецький"^[8]. Сьогоднішній черговий штабу — і є той самий поет, кавалерист і таке інше.

Постійно роздирають душу телефони. Негребецький знімав то одну, то іншу слухавку, крутив телефонну ручку, кричав: в одну слухавку — "Держися! Нестора Івановича нема", в іншу — "Що? A-а, де Нестор? Десь у Темировці... Там у нього також запарка", а ще в іншу — "Слухай, і не соромно тобі зняти облогу? Знімай і драпай... Це твоя справа. Але Нестор Іванович тебе за це по голівці не погладить".

На якусь хвилину-другу телефони замовкли, і Негребецький пройшовся кімнатою — розминав ноги... Підійшов до великої карти, що висіла на стіні, й почав вголос читати:

— Київ, Катеринослав, Олександрівськ... А де ж тут Гуляйполе? Де воно?

Хтозна, скільки мацав би очима ту величезну карту, якби не ввійшли двоє озброєнних мисливськими рушницями селян.

— Іване, приймай шпигуна! Спіймали його на Ярмарковому майдані... Допитувався, як зустрітися з нашим Нестором. Диви, який гусак!

Перед Негребецьким стояв типовий панок у чорному циліндрі й з густими невеличкими вусами, хвацько задертими вгору.

— Я не гусак! — образився він. — А делегат з Петрограда, від Тимчасового уряду.

"Мені ще тільки не вистачало до повного щастя цього панка-делегата, — незадоволено подумав черговий. — І що з ним робити?.. Бог його знає. А може він і не делегат? Хіба зізнається?"

Про всяк випадок, наче слідчий, запитав:

— Говори правду, хто тебе підіслав?

— Мене не підіслав, а прислав російський Тимчасовий уряд... Ось мій мандат. Читайте, — панок простягнув Негребецькому якийсь папірець. Іван сердито схопив його, пробіг очима зміст і кинув на стіл між безліч всякого хламу, а сам до себе вголос пробурчав: — Ото ще Господь за щось покарав Україну — дав ось таких сусідів — москалів: без нас не можуть ні лягти спати, ні проснутися, — а до російського посланця: — Та присядьте вже на лавку, зачекайте Нестора Івановича. Може й незабаром з'явиться.

Махно справді не забарився. Він залетів вітрюганом у приміщення штабу. Делегат Тимчасового уряду підхопився і пильно дивився на отамана, прагнучи запам'ятати усі його портретні рисочки, а то й збагнути характер і навіть цієї хвилини настрій. Відомий далеко за межами Гуляйполя Махно уявився таким: він був середнього зросту молодим чоловіком років тридцяти, не більше, кирпатим, жвавим у рухах, худорлявим, мав швидкі чи то карі, чи то темносірі очі, які пронизували співрозмовника наскрізь, мов просвердлювали пекучими променями. Кучерявий великий чуб, що нині модний, здавалося, давно не бачив гребінця, спадав Махнові на його вузькі плечі. Отаман періодично покахикував, мабуть, у нього були проблеми з легенями — що ж, дев'ять чи десять років у тюремних камерах, звісно, повинні були залишити свій зловісний слід у тілі цієї напрочуд твердої характером людини. Махно був одягнутий в діагоналеве галіфе, заправлене в хромові, невеличкого розміру чоботи рудого кольору, і в драгунську з петлицями куртку. Через плече на вузькому ремінному паскові в нього висів, аж до ніг дістаючи, маузер у дерев'яній кобурі. Був без головного убору. Настрій у нього зараз пречудовий. Такий висновок можна зробити з його усміхненого обличчя і чітких впевнених кроків — він наче не ходив, а літав. За ним на незначній відстані невідступно крокував його особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба. Він одягався під Махна, лише усе на ньому було значно більших розмірів, звісно, за його ведмежею структурою.

— Хто такий? Відкіля? — показав отаман рукою на невідомого панка.

— До тебе, Несторе Івановичу, — відповів замість гостя Негребецький. — Хреститься і присягається, що він — делегат від Тимчасового уряду Росії. А я думаю: "На якого хріна нам якась Росія? У нас своя держава — Україна".

Махно до делегата:

— Мандат!

Сашко тут же вголос передражнив Нестора:

— А як же! Ми такі: для нас мандат — і кришка! Тому, у кого немає мандата, — також кришка.

Іван трохи задовго шукав серед паперців на столі той мандат, а тому, коли подав його Махну, незадоволено пробубнів:

— Якась вшива цидулка, а скільки з нею клопоту.

Махно прочитав мандат і тут же:

— Що, кадетики, одержали і в Петрограді моє повідомлення телеграфом, що в Гуляйполі вся влада перейшла до повстанських загонів селян? — Махно недоброзичливо глянув на делегата.

— А як же! Одержали... Хай знають наших! — і Сашко кинув в огонь своє полінце.

— Тимчасовий уряд категорично протестує проти самоуправства! — відповів делегат. — Про владу та устрій у Росії мають вирішити майбутні Установчі збори, а не зграя селян якогось Гуляйполя.

Сашко таке зухвальство буржуя сприйняв так, наче хтось сипонув йому на ятріючу рану жменю солі:

— Що він белькоче, Несторе Івановичу?! Якогось Гуляйполя... Столиця нашої держави не Петроград, а Махноград! — і навіть наспівно продекламував:

— Так ми ж чітко написали, що не визнаємо продажного буржуазного Тимчасового уряду і закликаємо всіх до повстання проти вас. Хіба не зрозуміло? — пояснив Махно.

Нетреба знову втрутився у розмову. Він скорчив з себе Корейського й сказав:

— А ми закликаємо: "Усіх — в окопи! На війну до переможного кінця за матушку Росію!" — зняв з голови делегата циліндр, надягнув його собі й заспівав, пританцьовуючи:

Делегат був спокійний, хоч, видно було, як на його обличчі заїздили жовна.

— За такі дії ви будите відповідати перед нашим урядом, — сказав він, певно, звертаючись до Махна.

— Віддай йому голову... Щоб не виник міжнародний скандал.

Сашко зняв циліндр, довго видмухував його, а вже потім надягнув на голову делегату і, поточившись назад, розкланявся та ще й сказав:

— Ад'ю, буржю!

Змінив тон своєї дипломатії і Махно.

— Я бачив ваш уряд зі складеними на грудях руками! — сказав він підвищеним голосом.

— Несторе Івановичу, чого з ним вошкаємося? — встряв у розмову один з двох повстанців, які привели делегата до штабу. Давай його до глинища Карманова, там ще ями глибокі.

— Ой глибокі! Я заглядав у них. І дна в жодній не побачив. Летять у них трупи, наче в безодню, — розпатякався й інший повстанець.

Махно мов не почув пропозиції своїх підлеглих і розпорядився зовсім по-іншому:

— Негребецький! — покликав він чергового. — Поклади перед ним ручку, папір, постав каламарчик.

Черговий все це подав делегату, а Сашко дістав з шафи людський череп, на якому літерами було написано "Цар Микола Другий" і також поставив його на стіл перед гостем з Петрограда ще й пояснив:

— Для бадьорості духу.

...На тому Світі. Кінозал Всесвіту. Леніну дуже сподобалася остання витівка гуляйпільського сміхотворця. Ілліч вже вкотре штовхнув під бік Дзержинського й напівголосно сказав йому:

ЛЕНІН. Батенька, а цей хохол Махно далекоглядний... Вже тоді він передбачив, що ми, більшовики, розстріляємо Миколу Палкіна. Підкреслюю: ми, вірніше, я, не всякі там меншовики, анархісти, есери!... — Ленін збадьорився, у нього аж додалося життєдайної енергії. Сталіну, який сидів поряд, таке самозвеличення Ульянова не сподобалося, і він тут же на нього зреагував:

СТАЛІН(з сильний грузинський акцентом). Товаришу Ленін, хочу тобі нагадати, що вбити царя з царицею і навіть знищити усю буржуазію Росії — це ще не перемога соціалізму, а ось стерти у табірний порошок мільйони, вірніше, десятки мільйонів ворогів нашої партії і нашої радянської влади — це вже навіть побудова комунізму в одній, окремо взятій державі.

ЛЕНІН(не здавався). А шлях, вірний шлях до нашого однопартійного комунізму, хто вам підказав? Хто запропонував будувати концентраційні табори від Москви аж до Магадану? Я і тільки я... А хто вам наказував: "Розстрілювати, розстрілювати і ще раз — розстрілювати буржуазію, попів і всяке бараняче стовписько, щоб врятувати здобутки революції? Хто? Будьте чесними хоча б тут!

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Як хто? Товариш Ленін. Особисто я завжди діяв по-ленінськи. Уся моя Луб'янка діяла по-ленінськи.

ЛЕНІН(гордо). Ото ж бо!

СТАЛІН(він не бажав пасти задніх). А цей твій найважливіший заповіт: "Розстрілювати, розстрілювати і ще раз розстрілювати...", хто виконав до кінця і в повному обсязі?

БУХАРІН(підказує з неприхованим підлабузництвом). Звичайно, товариш Сталін. І тільки він.

СТАЛІН(усміхнувся в свої руді вуса). Товариш Бухарін цього разу не помилився. Він завжди був у перших рядах комуністів-ленінців. Не даремно після його розстрілу я сказав товаришам по партії: "А чи не рано ми його пристукнули?"

ГРУШЕВСЬКИЙ(до всіх). Може досить про ваші партійні "досягнення"? Вони усьому земному світові й досі у печінках сидять... Ви уважно спостерігайте, до чого ваші "досягнення" довели?

Усі замовкли.

...Знову Гуляйполе. Махно ближче підійшов до делегата Тимчасового уряду Росії.

— Пиши, — наказав він. — "Я, такий-то, попереджений Революційним (слово "Революційним" пиши з великої літери) польовим штабом повстанських загонів півдня України, щоб за двадцять хвилин покинув Гуляйполе, а протягом години — межі революційної території".

Сашко й тут вліз зі своєю клішнею:

— Наша ревтер закінчується відразу за Пологами: два кроки — направо, три кроки — наліво, один крок — назад і скрізь:

Базікання охоронця, особливо останній віршик, не сподобалися Нестору, і він обізвав Сашка пустобрехом, а делегатові сказав:

— Пиши далі: "За порушення цих вимог буду розстріляний на місці". Написав? Розпишись і вкажи число та годину й хвилину.

Делегат подав написаний папірець Махну. Отаман читав його, як здалося Сашкові, довго, а тому він зауважив, звісно, у своєму стилі:

— Цей буржуй, Несторе Івановичу, над нами кепкує: ми йому говорили хвилину, а він написав для нас на всю годину.

Негребецький в цьому ж дусі поправив:

— Ми йому — оповідання, а він з нього — роман.

На всі репліки своїх баламутів Махно не звернув уваги й наказав Негребецькому, щоб той провів делегата до воріт і показав йому дорогу навпровстець до Петрограда. А повстанцям, що привели російського буржуя, наказав:

— Ви простежте виконання ним нашого ультиматуму!

— Будь певен, Несторе Івановичу, все зробимо, як треба!

А Сашко Нетреба вдогін делегату вигукнув:

— Петроград — через дорогу навприсядки! Будь здоров і не кашляй!

І ще Сашко нашвидкоруч схопив під столом пляшку, на якій було написано "Скипидар", наздогнав Негребецького й віддав йому пляшку:

— Намасти, Іване, цією живицею пану делегату одне місце, інакше він за такий проміжок часу не встигне перебігти нашу безмежну державу.

Негребецький цілком серйозно взяв з рук Сашка пляшку скипидару й вийшов разом з делегатом. Нетреба, коли за ним зачинилися двері, легко зітхнув, наче фізично перетрудився. А Махно, не сказавши більше жодного слова, пішов до карти, що висіла на стіні, й уважно почав її вивчати.

...На Всесвітньому екрані затемнення. Комп'ютер Всевишнього вибирав ті картини, що найвагоміше висвітлювали тему, задану Дияволом. Ленін захвилювався: він хотів побачити, як махновці знищують посланця від Керенського — цього затятого ворога більшовизму, а тут, наче навмисне, Диявол відібрав у Ілліча таку можливість одержати насолоду від побаченого — взяв і припинив показувати про делегата. Вождеві пролетаріату взагалі подобалося все, що пов'язане з убивством і кров'ю людей чи тварин: це і розповіді бувалих, і художні, а тим більше документальні кінофільми, книги, картини художників. Він міг годинами стояти, наче заворожений, біля картини Іллі Репіна "Іван Грозний вбиває сина" і не раз просив Диявола показати йому на Всесвітньому екрані, як це вбивство сталося насправді, з усіма подробицями, причому, в заповільненій дії. Аналізуючи якраз це убивство ще там, на Землі, Ленін ловив себе на думці, що також з великою насолодою убив би свого кровного нащадка, аби того з дурної голови народила Надія Крупська, і хоч натішився б кров'ю досхочу. На жаль, не народила. Та він, Володимир Ульянов, усе-таки знайшов, як у земному короткому житті задовільнити свою душевно-диявольську забаганку. Так, у дитинстві Володя нещадно викручував усім лялькам руки й ноги і розпанахував ножем їм животи. Коли вбився у колодочки й зникли заїди, задумав, як і старший брат, зайнятися політичним тероризмом. Ішов до цього послідовно: спочатку бунтував у інститутських коридорах, збирав групи однодумців, а згодом створив свою партію, діяльність якої фінансувалася від терорестичних акцій: не гребували ні вбивствами, ні грабунками, ні бандитськими наскоками, ні шантажем... Особисто сам Ілліч участі в цих акціях не брав — просто в нього не вистачало мужності і сміливості, вірніше, він був звичайним боягузом, а тому задовольнявся тим, що був безпосреднім керівником та натхненником усіх подібних нападів. Знамениті терористи-убивці Камо, Coco Джугашвілі (в майбутньому — Сталін), Дзержинський — то вихованці, найліпші учні Ілліча. Бони спеціалізовувалися виключно на знищенні людей, тобто, виконували рішучу вказівку Ульянова: "Розстрілювати, розстрілювати і ще раз розстрілювати..."

А ще Ілліч задовільняв своє бажання насолодитися кров'ю при полюванні тварин. Він завжди бив їх масово і безжально, звісно, без будь-якої необхідності. Іноді цей спортивний інтерес виходив за всякі межі здорового глузду. На курортному засланні у Шушенському, наприклад, Володимир Ілліч скористався безвихідним становищем сотень зайців, які опинилися після повені на невеличкому острові, і набив веслом цих добродушних та милих звірків повен човен. А потім усіх втопив у річці. Від цієї витівки мав величезне задоволення на багато днів. Зараз за погублені їхні душі Диявол знущається над ним — примушує їсти розпечених до червоного кольору металевих зайців. А вже десь пізніше Леніну ще потрібно буде спокутувати гріхи за всякі терори, революції, війни, концтабори, організатором яких він був і в яких загинули мільйони людей. Виявляється, Господь не вибачає смерті жодної, не за його волею, людини і тварини.

І все-таки Ілліч з лисинкою народився, з лисинкою й буде всю вічність. Зараз він хотів насолодитися смертю делегата Тимчасового уряду. Та ба! Цієї загибелі Диявол чомусь не показав, і Ленін вирішив навколо долі делегата Тимчасового уряду подискутувати з членами свого політбюро. Його цікавило, чи вбили махновці свою чергову жертву чи задушили? Бо, розповідали, що анархісти з Гуляйполя часто своїх ворогів душили, особливо у цій роботі досяг чималих успіхів Льовка Задов.^[10]

— Звичайно, вбили. Це ж так легко і просто: вийняв маузер і в потилицю... Як мене... — першим висловився Микола Бухарін.

— Все-таки, товаришу Бухарін, ти гнилий інтелігент, — кинув репліку Ілліч, якому здалося, що така смерть делегата надто м'яке для нього покарання.

— Вони його затягнули у підвал штабу і вже там замучили. В усякому разі, особисто я зробив би так, — це вже сказав Дзержинський, згадавши свій досвід мучення людей у підвалах Луб'янки.

— Бгаво, залізний Феліксе! — Леніну така думка сподобалася, і він глянув на свого найліпшого учня — товариша Сталіна. Що ж відповість він? А той, на подив членів політбюро, перехитрив усіх. Він звернувся до вчителя:

— А що скаже товариш Ленін?

Гнітюча тиша — і всі погляди на Ульянова... А як діяти йому? Не мовчати ж... Іллічу довелося розколюватися:^[11]

— Найцікавіше і найприємніше для душі — це повільно, з почуттям насолоди, душити, і я вважаю, що так вони й зробили.

Тепер усі повернули голови назад, туди, куди недавно пересів подалі від більшовиків мовчазний Грушевський.

— Вишепталися? — запитав Президент України і, не чекаючи відповіді, сказав: — Цього делегата махновці не розстріляли і не задушили. Він після Гуляйполя був у мене в Києві і скаржився на незаконні дії Нестора Махна і його повстанців. Я вибачився перед делегантом і допоміг йому благополучно доїхати до Петрограда. — Михайло Сергійович трохи подумав і, скориставшись мовчазною розгубленістю присутніх, додав: — Спотворені у вас, панове, поняття чесності, людяності і порядності, у тому числі, й щодо Махна... Лише зараз не бунтуйте, не галасуйте, як це можете ви робити... Ліпше давайте спокійно подивимося, що було далі у Гуляйполі...