Глава одинадцята

Людолови

^{(3. Тулуб)}

Потойбічний світ. Канцелярія Головного Диявола. У приймальні, під дверима керівника Пеклом, уже котру годину тупцюється Ленін. Нарешті, йому дозволили ввійти.

ДИЯВОЛ(у якого чудовий, просто надзвичайно сонячний настрій). Уважно слухаю тебе, мій двійничку.

ЛЕНІН(стурбовано). Мій Світоче, я особисто і вся партія більшовиків-ленінців слізно просимо тебе не розсекречувати наших розмов на чаюванні! Ну що вони дають нового, скажімо, для того ж Грушевського і чи врятують від пекла Махна? Нічого не дадуть і не врятують. Лише будуть зайві розмови про нас там, на Землі.

ДИЯВОЛ. Рада б душа в Рай, та... Мене ж, Володю, чортячий контроль перевіряє. Це тобі, дорогенький, не хіхоньки-хахоньки, від нього хабарем не відкараскаєшся.

ЛЕНІН(підсовує Дияволу чорну сумку "Адідас" чимось наповнену). А може все-таки спробуєш, мій Світоче.

ДИЯВОЛ(відсовує від себе сумку). Не спробую. І не канюч.

ЛЕНІН(підсовує сумку ще ближче до Диявола). А може все-таки, батенька? Ми там, на Землі, подібні сумки часто практикували... І допомагало.

ДИЯВОЛ. А в нас не допоможе. Що заробив те й одержуй по заслузі. І не намагайся спокушати тут людей своїми більшовицько-продажними штучками. Вони — не пройдуть. До речі, оцей твій вчинок уже зафіксований на комп'ютері в Божій канцелярії.

Ленін (схаменувся). Невже?

ДИЯВОЛ. А так! (пауза) Бувай, Ульянове. І не кашляй, не ремствуй. Бо за спробу підсунути мені хабара я вже відстукав ногою дати тобі додатково (і негайно) п'ять розпечених металевих зайців та скупати тебе у купелі-магмі.

Відчинилися двері. Ввійшли два здоровенних чорти, схопили Леніна під руки й понесли його з кабінету. А той усе викручується й волає не своїм голосом.

ДИЯВОЛ(навздогін до своїх підлеглих чортів). А сумочку "Адідас" залиште. Це він у мене її "спулив”! У-у, ловкач наперстковий! (Чорти насилу вирвали з рук Леніна сумку, поставили її на стілець. Диявол підвівся з-за столу, набундючився, підняв руки вгору). У-у-х! У-у-х! Диявольський дух! (гучно дмухає, свистить, кричить у простір дзвінко) Революція! Революція всюди! Руйнується світ! Російська імперія тріщить, лопається, розвалюється, гине! (і все це на тлі Неба показується). Малі народи, підкорені Москвою, радіють... Нарешті вони позбулися іноземного рабства! (пауза) Кров... Море крові... Людство захлинається у ній. Але що це?!.. З крові випливаю я? Так, я! І морально підтримую і підбадьорюю усіх революціонерів, убивць, людоловів, котрі пожирають своїх одноплемінців. Ще дужче розпалюється ворожнеча між людьми, ще дужче ллється кров... То котиться хвиля за хвилею громадянська війна: йде брат на брата, батько на сина, син на батька... О радість моя! О щастя моє! О насолода і любов моя! Я впиваюся до нестями людським горем...

...Наш земний світ. Рік, коли Нестор Махно, був нагороджений орденом Червоного Прапора №4. Якось, вже вкотре за останні місяці, завітав до батька Клим Ворошилов. Наступного дня після гучного застілля Нестор провів гостя на залізничну станцію Гайчур (це десь за 20 з гаком кілометрів від Гуляйполя) і посадив його у комдивів бронепоїзд. Ворошилов запросив "батька” до себе в купе. Той зайшов. Був мовчазний.

ВОРОШИЛОВ. Ти, Несторе, чимось незадоволений?

МАХНО(відверто й різко). Діями Червоної армії і більшовиків.

ВОРОШИЛОВ. Ти знову — за рибу гроші: немає у нас ні патронів, ні гвинтівок, ні тим більше кулеметів і гармат. Викручуйтеся самі... Допомоги від нас поки що не чекайте.

МАХНО. Тоді навіщо всі біди на Південному фронті ваше керівництво звалює на мене? Кидатися з косами на добре навчених рубак генерала Шкура — це безумство. Невже ви не розумієте, що коли Денікін зімне нас (а він не сьогодні — завтра це зробить!), то в найгіршому випадку наприкінці грудня він візьме Москву? Ви ж не здатні йому протистояти.

Ворошилов^[67] щось хотів заперечити, але Нестор підняттям руки зупинив його:

— Не перебивай мене! Я знаю чому саме ви так дієте. Бо зрозуміли, що битву з Денікіним програли. І свій програш, вірніше, бездарне ведення бойових дій, прагнете списати на мене і взагалі на Україну й українців. Не вийде у вас цей номер, товариші більшовики! Не вийде!

ВОРОШИЛОВ. Ніхто не збирається свої провини списувати на тебе.

МАХНО. А чому тоді у тебе в кишені лежить наказ Троцького про мій арешт, а, отже, і розстріл?

ВОРОШИЛОВ. Звідки ти знаєш? Ти ж у моїх кишенях не рився.

МАХНО. Знаю ("батько" так глянув на Ворошилова, що той не витримав цього пекучого погляду й опустив голову вниз. Махно продовжив). Підітрися тим наказом у нужнику. А Троцькому скажи, що я плював на нього.

ВОРОШИЛОВ. На кого?

МАХНО. І на папірець, і на його автора. Запізно склали цей наказ. Я сьогодні офіційно направив до Харкова документ про своє зречення з поста командира бригади. Буду рядовим повстанцем... Як тисячі інших. Але й рядового ти мене не заарештуєш.

ВОРОШИЛОВ. Чому?

МАХНО. Поглянь у вікно.

Ворошилов виглянув. Бронепоїзд був оточений махновцями.

ВОРОШИЛОВ. Хто вони?

МАХНО. Мої найвідбірніші і найвідданіші.

ВОРОШИЛОВ. Це та "Чорна сотня", яку Шкуро назвав "чортячою сотнею"?

МАХНО. Та сама.

ВОРОШИЛОВ. Ти мене арештовуєш?

МАХНО Климе, за кого мене маєш? За бандита? Повірив Троцькому?

ВОРОШИЛОВ. Вибач, Несторе. Нерви здають.

МАХНО. Гаразд... Давай попрощаємося. Може більше ніколи в житті й не побачимося.

Обнялися. За старим козацьким звичаєм розцілувалися, і Махно покинув бронепоїзд. Справді, більше вони ніколи не бачилися. Та цієї зустрічі було для Ворошилова досить, щоб він запам'ятав Махна на все своє довге життя і після цього ніколи не сказав про нього жодного поганого слова. Він, коли заходила мова про Махна (а заходила вона між червоними воєначальниками часто), просто мовчав.

А що згадувати було Ворошилову? Хіба про те, що полководець-селянин Махно був прозорливішим за всіх червоних командирів — майбутніх маршалів? А говорив же, застерігав...

Невдовзі — це сталося влітку 1919 року в Бердянську — Махно на нараді повстанських командирів зрікся своєї посади, і його бригада розпалася на дрібні загони, значна частина яких увійшла до складу Червоної армії. А ще через кілька днів і Денікін, почувши, що немає Махна, лавиною пішов на українські міста й села. Наприкінці червня білокозаки взяли Гуляйполе, Олександрівськ, Катеринослав, а невдовзі — і Харків. Червона армія на чолі з її знаменитими воєначальниками зовсім не спроможна була чинити білій армії опір. А денікінці залишали за собою кривавий слід. Влетівши в беззахисне степове Гуляйполе, в якому залишилися тільки немічні старці та жінки з малолітніми дітьми, чеченці й росіяни, мов голодні звірі, накидалися на жінок і неповнолітніх дівчаток, ловили їх петлями і гвалтували. А ті, котрі спромоглися втекти у достигаючі пшениці, дичавіли і ставали божевільними. За ними також ганялися білокозаки верхи на конях і гвалтували їх, а потім сікли шаблями.

^{Примітка: Начальник збуту 1-ї повстанської дивізії військ ім. батьки Махна Антон Макарович Ольховик, який є на цьому знімку, помер у червні 1919 року в м. Великий Токмак (нині м. Токмак) Запорізької області, де, ймовірно, й похований (авт.).}

Подібне людоловство почалося по всій беззахисній Україні, де проходили денікінські орди. Нараз під Олександрівськом, наче привид з того світу, з'явився зі своїм невеликим загоном чисельністю 200 чоловік ("Чорна сотня") Махно. Він з наскоку заволодів стратегічним Кічкаським містком і кілька днів утримував його у своїх руках. А потім раптово, як і з'явився, невідомо куди зник. Та люди по усіх усюдах шукали його, мов свою останню надію, а знайшовши, падали на коліна й просили:

— "Батьку", рідненький! Візьми нас із собою...

І якби приєднувалися тільки самі, а то просилися цілими сім'ями і навіть селами. Весь південь України перетворився у суцільний потік біженців, котрі шукали захисту й порятунку у свого вождя. Це вже було не військо і навіть не партизанські чи повстанські загони, а неорганізована багатотисячна кавалькада людей, які відчували близьку свою погибель, хапалися за Махна, як потопаючий за соломину. А він теж був безсилий чимось допомогти, бо не було зброї, а голими руками замаху шаблі не зупиниш.

Іноді бідолашний народ, який плівся на північ у безнадії, наздоганяла кіннота ворога — і тоді гаряча літня земля ставала ще гарячішаю від крові. Коли через деякий час стихав нерівний бій, валка біженців, що складалася з піших і кінних, обідраних до нитки і босих, скривавлених і перев'язаних уздовж і впоперек усяким ганчір'ям, повільно брела далі, простягнувшись на сотні кілометрів. Цю живу стрічку постійно супроводжували лемент і крик, брудна лайка і прокльони. То плакали й ридали, простягували безпорадні руки до небес старенькі бабусі й діди, жінки й дівчата, малі діти й зовсім юні хлопчаки, які ще не могли самі постояти за себе. Бекали й мекали вівці та кози, ревли корови, скавчали й вили жахливими голосами собаки, іржали коні, які, втративши дбайливих господарів, відмовлялися йти далі. Складалося таке враження, що для українського народу настав суд Божий, на який (так розпорядилася доля) веде їхній улюблений вождь Нестор Махно.

"Батько" сидів в тачанці на задньому сидінні з Галиною Кузьменко і, незважаючи на те, що стояла липнева спека, кутався у червону ковдру, бо його чомусь трусило, наче в пропасниці. Галина добре розуміла цей безпорадний стан чоловіка, знала, що він може померти від болю в душі, але не могла знайти йому ніякої втішної поради. Нарешті, вона схилилася до нього й прошепотіла:

— А ти заплач, Несторе, і, побачиш, тобі стане легше.

Махно підвів голову, відповів:

— Ненависть і злість викликають не сльози, а жагу помсти, помсти, помсти! Ми відплатимо Денікіну сповна за все лихо нашого народу. Ой відплатимо!..

На погрозу жорстокого отамана Галина нічого не відповіла. А що їй сказати? Хіба те, що зараз махновці не здатні на будь-який відчутний опір ворогу? Що зараз єдиний їхній порятунок — це якомога далі відірватися від безжальної кінноти Шкура і Слащова? Так усе це Нестор розумів без неї.

Десь за Кривим Рогом стало трохи вільніше. За цілий день їх не наздогнали білі жодного разу. Діди приходили до Нестора делегаціями й просили, щоб дозволив зупинитися народному потоку хоч на кілька годин. Але "батько" був невблаганним:

— Ні і ще раз ні! Вперед! І тільки вперед.

Під'їхав на своєму "Форді" й Петро Вусатенко.

— "Батьку", дозволь відлучитися на кілька днів.

— Куди?

— Тут поряд є село Новокурське. А в ньому — одна сім'я, яка врятувала мене від смерті взимку вісімнадцятого, коли добирався з полону в Гуляйполе.

— Згадав, згадав, Петре. Ти ж мені розповідав.

— А як же твоя Мелашка?

— Вона далеко попереду валки у розвідці. Скажеш, що й мене послав кудись у справах.

— Якось невчасно, Петре.

— Знаю, "батьку". Але, чесне слово, серце вискакує з грудей, впоратися з ним не можу. Це ж тут, рукою подати.

— Ну, коли вискакує, то лети. Звісно, на "Форді". Бо коня мені жаль — можеш загнати на смерть.

— "Батьку”, дай я тебе поцілую.

Нестор усміхнувся:

— Я ж не баба... Свої поцілунки прибережи для Новокурської жінки.

— Тоді обнімемося, "батьку"?

— Обнятися можна і навіть потрібно, бо всякого може бути з нами.

Коли Вусатенко пішов до своєї машини, Нестор вдогінку гукнув:

— Ми ж прямуємо чітко на північ. Навздоганяй!..

Петро помахав Нестору рукою. А ще через кілька годин він їхав кам'янистими вулицями Новокурська. Жодної живої душі. Людей наче раптово забрала нечиста сила. Та все-таки ознаки життя є: то курка десь перебіжить вулицею, то собака з переляку шугоне за огорожу, а вже там загавкає, то навіть у когось у дворі хрюкає свиня.

Зупинився біля добре відомого і милого для нього будинку. У дворі — також нікого. Хвіртка та ж сама і так же, як і раніше, зачинена з середини. Відчинив її без усяких проблем, бо добре знав усі її секрети. Ввійшов у двір. І відкіля не візьмись — великий патлатий собака. Він стрімголов кинувся до нього.

— Дунай! — вигукнув Вусатенко, і пес плигнув на гостя, мало не звалив його з ніг, діставав мордою Петрового обличчя і лизав його, відбігав і знову приставав до рідної йому людини з поцілунками. Вийшов з будинку Мина Самойлович. Він ще дужче посивів, схуд, але ще міцно ступав по землі.

— Гаїно! Доню! Бігом сюди! Петро наш приїхав, — загукав старий.

Гаїна та не бігла, а летіла, і не летіла, а враз майнула сонячним променем до свого любого чоловіка. Вона від радощів не плакала і не сміялася, а просто впала у Петрові розставлені руки, схилила свою голову на його груди і так замовкла, наче слухала биття Петрового серця. Прибіг Антошка — цей вже, як справжній дорослий мужик, простягнув Вусатенкові руку й сказав:

— А я, татку, тебе давно чекаю... І знав, що ти приїдеш, хоч матері про це не казав.

Вусатенко взяв його на руки, розцілував.

— А зараз, Петре, ходімо до хати, подивися на свій витвір, — це вже сказав Мина Самійлович.

— А хто народився? Син? Дочка?

— Син же! Син... Ще ж який козарлюга! О-го-го-го! Вже намагається ходити навколо своєї колиски, — все вихваляв найменшого онука старий. — Петрусем назвали. Так забажала Гаїна.

Хлопчик, одягнений у білу полотняну сорочку, дійсно тримався рученятами за колиску, що стояла на підлозі, й силкувався відірватися від неї та ступити хоч крок, але все ще вагався. Побачивши чужу для нього людину, він припинив своє намагання кудись іти, притулився до колиски й завмер на місці.

Вусатенко присів, заусміхався, простягнув до хлопчика руки:

— Петрусю! Іди, іди до мене. Я — твій батько, — він вийняв з кишені гімнастерки пряника й подав його дитині. Хлопчик ще хвильку повагався й, на радість усім присутнім, кинувся в батькові обійми. Гаїна також припала до Петра й тільки зараз дала волю сльозам.

А потім Вусатенко заїхав машиною у двір, зачинив, як господар, дерев'яні високі ворота, вивантажив з авто кілька мішків різних продуктів — цукерки, печиво, в'ялену й солону рибу, сало і, звісно, одяг — для Гаїни, для її старшенького синочка Антоші, а для Мини Самійловича — гуньку, кожуха, чоботи німецького виробництва, сибірські биті валянки і навіть солом'яного бриля, якого він тут же радо надів.

Пообідавши, Петро взявся за домашню роботу: полагодив січкарню; оживив круподерню, яку вже Мина Самійлович хотів викинути на смітник; поставив на місце й відрегулював на петльоване борошно великі жорна. А вже потім узявся пиляти й рубати дрова. Заготовив він їх, здається, на все літо й майбутню зиму.

— А весною, як дасть Бог, знову приїду й нарубаю ще, — пообіцяв він старому, який милувався роботою свого зятя. Що ж, нехай Петро з Гаїною й не вінчані, а все-таки Мина Самійлович вважав його законним своїм зятем. Ондечки їхній закон: вже з колиски виростає і Петра визнав за свого батька. Навіть Антошка називає його татком. Так-то, люди добрі.

Всю ніч Петро й Гаїна не спали. Вони впивалися одне одним до самозабуття, до нестями. Вже десь на світанку Гаїна, здається, сама себе запитала:

— Який сьогодні день?.. Ах, п'ятниця... Середина місяця... Тоді вітаю тебе, Петрику, з новим хлопчиком... Я відчула, як цей, останній раз наші живі клітинки з'єдналися. Вдячна тобі, коханий. Я ж обіцяла, що від тебе народжу аж десятеро діток і всі — хлопчики... Ти ж просив мене...

На вдячність за таку самопожертву Вусатенко мовчки вже вкотре за ніч почав виціловувати біле і пружне тіло жінки.

Гаїна дотримала свого, кинутого жартома слова. До 1937 року вона дійсно народила від Петра Вусатенка аж десятеро малят, правда, двоє з них були красуні-дівчата. Щоб укластися у це число, їй довелося аж двічі народити двійню. Гуляйпільська Мелашка невдовзі» десь у 1925 році, дізналася, що її Петро має ще одну сім'ю. Спершу ставала на дибки, погрожувала вигнати Петра з дому, а то й отруїти його чи вбити та згодом, народивши від нього вже п'ятого синочка, заспокоїлася і навіть почала наполягати, аби Петро не був дурним і познайомив її з Гаїною. Вусатенко довго думав-гадав і ризикнув: поїхали з Мелашкою бричкою, переповненою подарунками, у Новокурськ. Поїздка і знайомство двох жінок, на подив Петра, закінчилися благополучно, навіть родичанням. Слава Богу! Відтоді обидві сім'ї так і снували, як бджолиний рій, з Гуляй поля у Новокурськ і назад. А Петро, як турецький султан, устигав скрізь. Та в 1937 році їх, як і всю державу, що звалася Союзом, спіткало величезне лихо: одних відправили у концтабори Сибіру, інших — на будови північних біломорканалів, ще інших — у безлюдні степи Казахстану. Повернулися з того "комуністичного раю", створеною більшовицькою системою для "пролетарів усіх країн", Вусатенки — Макухи та їхні сімейні родичі з Новокурська аж у шістдесятих роках двадцятого століття, втративши на чужині третину своїх нащадків.

А тоді, у липні 1919 року, Петро погостював у Гаїни лише три дні і гайнув щодуху за "батьком". Не блукав і нікого не питав, у якому напрямку подався Махно зі своїм величезним ковчегом. Бо цей напрям чітко простежувався впродовж усього шляху, по якому валялися трупи померлих чи зарубаних шаблями дітей, жінок, похилого віку чоловіків, від них, розбряклих на спекотному сонці, стояв в повітрі неймовірний сморід. Над трупами роїлися чорними хмарами ворони і стерв'ятники.

З Катеринославщини Махно пішов на Єлизаветград, але десь на півдорозі різко повернув праворуч — у напрямку Олександрії, звісно, на зближення з Григор'євим. У Москві про такий поворот подій спершу говорили лише пошепки, як при покійнику у власному домі. А невдовзі уже було не до шепоту, коли цей дім почав горіти ясним полум'ям: Махно міг не сьогодні-завтра об'єднатися з Григор'євим. І тоді плакала Росія без України. Весь Кремль став на дибки.

Кабінет Леніна. Вождь більшовиків запросив на позачергове масонське чаювання Троцького, Сталіна, Дзержинського, П'ятакова.

ЛЕНІН(ходить по кабінету, заклавши руки за спину). Ну що, мої соратники, догралися із цим Махном?! Допанькалися з якоюсь Україною?! Тепер у пропасниці будемо спостерігати, як Махно об'єднується з Григор'євим, а там, без сумніву, з Петлюрою — і тоді вони всі троє покажуть Кузькину мать і нам, і Денікіну і взагалі усій великій Росії (вождь зупинився навпроти П'ятакова,^[68] який сидів на стільці з низько опущеною головою). Пролайнявили юг Росії, шановний Георгію Леонідовичу. А на тебе всі ми надіялися — поставили, як велику цяцю, головою Радянського уряду України. А ти палець об палець не вдарив, щоб цю шкідливу для нашої революції націю хохлів стерти з карти Європи.

П'ЯТАКОВ(сміливо підвів голову). Ти — брехун, Володю. Не вводь в оману історію. Забув, що я на всіх чаюваннях у тебе, коли мова заходила за Україну, твердив одне й теж: "Думки не може бути про якусь там Україну, тому, що все це — вигадки націоналістів" ^[69].

ЛЕНІН. Говорильня нічого не варта для історії. Потрібно було діяти, діяти і ще раз діяти! Онде скільки наговорив Троцький! Три мішки вовни! А що з того?

ТРОЦЬКИЙ. Я й зараз те саме скажу: "Без України немає Росії, і нам негайно потрібно повернути Україну в лоно Росії, скільки б це нам не коштувало моральних і людських жертв".

ЛЕНІН. І що ж ти, Лейбо, пропонуєш нам зробити з Махном — цим могутнім стовпом України?

ТРОЦЬКИЙ. Як що?! Убити — та й годі!

ЛЕНІН. А його величезну партизанську армію куди?

ТРОЦЬКИЙ. Розформувати. Якусь частину з них узяти на службу в Червону армію, а всіх інших, у тому числі й нинішній махновський "Ноєв Ковчег" — розстріляти. До речі, і ту першу частину боєздатних партизанів також згодом треба розстріляти. Таким чином, усіх петлюрівців, махновців і повстанців України радянська влада, коли вона хоче бути при владі, має поступово розстріляти.

ЛЕНІН(не приховує своєї "дитячої" радості). Бгаво! Бгаво! За це тебе, Лейбо, я любив і люблю дужче за всіх інших. Стріляти, стріляти і ще раз стріляти усіх українських буржуазних націоналістів! (вождь швидко задріботів по кабінету).

ТРОЦЬКИЙ(підбадьорений саме з такою підтримкою Леніна). Перед шановними соратниками я можу довести, чому рекомендую усіх українців знищити. Візьмімо хоча б свіжий факт. Адже ні для кого не таємниця, що не Денікін примусив нас оце зараз залишити межі України, а грандіозне не за своїми масштабами повстання, яке підняло проти нас українське сите по горло селянство. Наші комуни, надзвичайки, продовольчі загони, комісаро-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. У ньому проснувся вільний дух запорозького козацтва й гайдамаків, що мирно спав віками, точніше, з Переяславської Ради. Це страшний дух, який кипить і вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах і примушує українців вершити чудеса хоробрості. Тільки...

СТАЛІН(різко перебиває Троцького). Меншовик Лейба випробовує нас, більшовиків, на міцність і студіюється у своїй красномовності. А ми зібралися для прийняття конкретного рішення з конкретної проблеми.

ТРОЦЬКИЙ(удає, що не образився). Буде й конкретне рішення. Лише нехай не дуже шановний мною Джугашвілі не перебиває.

ЛЕНІН(мирно). Валяй, Леве Давидовичу.

ТРОЦЬКИЙ. Отже, тільки безмежна довіра й поступливість, а також відсутність свідомої необхідності постійного міцного згуртування, об'єднання усіх українців не лише під час війни, а й у період мирної праці — щоразу губили всі мужні завоювання цього дивного народу.

СТАЛІН(який також ходив по кабінету, як завжди, з люлькою в зубах, став навпроти Троцького і втупився у нього своїми маленькими жовтуватими очима). Ти, жиде пархатий, довго будеш нам мізки пудрити?

ЛЕНІН. Леве Давидовичу, оголошуй свій висновок.

ТРОЦЬКИЙ. Наведені мною вище вади українців-хохлів й потрібно використати нам сьогодні.^[70]

ЛЕНІН. Бгаво! Дай, Леве Давидовичу, потисну твою інтернаціональну руку! (вождь підійшов до Троцького, схопив заруку, потиснув її, знову відійшов на середину кабінету). Товариші соратники! Пропозиція товариша Троцького архіцікава. Тепер давайте подумаймо, як її оживити.

П'ЯТАКОВ. Я зрозумів, що Троцький пропонує посіяти недовіру й розбрат між Махном, Григор'євим і Петлюрою, аби вони не об'єдналися.

ЛЕНІН(зайшовся гомеричним сміхом). Нарешті, дійшло і до Георгія Леонідовича. Тож бгаво! (пауза).

Більшовицький вождь полюбляв слово "браво", часто його застосовував, де треба, а де й зовсім недоречно, як ось у цьому випадку з П'ятаковим. До того ж, Ленін з дня народження не вимовляв літеру "р", як і всі росіяни єврейського походження, і в нього слово "браво" виходило як "бгаво". Ось тому Ульянов, крім офіційної партійної клички Ленін, мав ще кілька неофіційних, "кишенькових", прихованих від людського вуха й історії, як-то, кличку "Бгаво". Його соратники, коли йшли на чаювання до вождя, то казали один одному:

— Гайда до "Бгаво" на чай.

Кримінальний авторитет Джугашвілі, за офіційними кличками Коба і Сталін, говорив у таких випадках відповідно до свого тюремного виховання:

— Готуй сідницю і рачкуй до "Бгави" на втик.

А ще вождь світових пролетарів і російських бомжів Ленін (хоч сам ніколи пролетарем-бомжем не був і подібних "людишек" не розумів), який природою позбавлений людяності, а Дияволом наділений неймовірною жорстокістю, для своїх видимих і невидимих противників, для тих же пролетарів і селян, особливо хазяїв, котрі не воліли стати рабами його ідей, вимагав однієї кари — розстрілу. Тож значна частина ленінських резолюцій починалася чи закінчувалася словом "розстріляти!" Особливо полюбляв Ілліч масові убивства. Своєму поплічникові у кривавих справах Троцькому у жовтні 1919 року він радив узяти 10 тисяч буржуїв, поставити позаду них кулемети і розстріляти.^[71] В телеграмі 8 липня 1919 року більшовикам Саратова наказує: "Необхідно особливим загонам... обробити кожну волость,... ліквідувати куркулів, беручи з них заручників".^[72] У листі до Троцького: "... я особисто буду проводити в Раді Оборони і в Цека не лише арешти,... але й розстріли"^[73]. З листа Пензенському губкому від 11 серпня 1918 року: "Необхідно провести нещадний масовий терор проти куркулів".^[74] "Ми не зупинялися перед тим, щоб тисячі людей перестріляти", — це також вихвалявся "геніальний" Ленін, згадавши результати своєї роботи.^[75] Словом, що не резолюція на офіційному документі чи виступ перед соратниками, — то вимога: стріляти, стріляти і ще раз стріляти усіх і вся. Тому цілком закономірно "вождь Ленін" мав ще прізвисько "Плі!”.^[76]

Але на цьому "чаюванні" у присутніх крутилася в голові лише одна кличка — "Бгаво". Отож "Бгаво" поцікавився в керівника розстрільного "вечека":

ЛЕНІН. А що скаже "залізний Фелікс"? Гадаю, до тебе швидше дійшло, ніж до товариша П'ятакова?

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ(цілком, по-діловому). У мене з цього приводу є дві пропозиції: перша — негайно ліквідувати Махна, і троїстий союз хохлів лопне як мильна бульбашка.

ЛЕНІН(сердито перебиває Дзержинського). Бгаво! Бгаво! Перша твоя пропозиція вкрай безглузда. А ти не подумав, що коли зараз ліквідуємо Махна, то хто розіб'є Денікіна? Наші знамениті полководці? Ха-ха-ха! (гомеричний сміх). Їх самих би усіх ліквідувати — і нікого не жаль (пауза). Та й не помилився б!

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ(киває засушеною головою, мовляв, погоджуюся з розумною і геніальною реплікою вождя). Гаразд... Зауваження справедливе. Тоді є друга пропозиція: скомпрометувати Григор'єва в очах Махна.

ЛЕНІН. О, це вже значно мудріше (пауза). А як, батенька, це зробити?

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Треба ще подумати.

ЛЕНІН. Теж геніально і немає заперечень.

СТАЛІН. Тільки нехай не тягне кота за хвоста.

ЛЕНІН. Теж вірно. А що пропонує товариш Сталін?

СТАЛІН. У царській охранці в подібних випадках підсовували "качку”.

ЛЕНІН. Товаришу Сталіну можна вірити. Він розбирається в "кухні” царської охранки, бо й сам служив їй вірою і правдою багато років. Ось лише, що таке "качка"? Я в Шушенському відстрілював лише зайців.

СТАЛІН. Я маю на увазі підсунути Махнові, скажімо, фальшивих делегатів від Денікіна до Григор'єва, але щоб вони, наче помилково, потрапили до Махна і йому "розкололися".

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Але ж Махно цих делегатів-чекістів розстріляє! Я знаю його дику натуру.

ЛЕНІН. Ну й хрін з ними, з твоїми чекістами. Що їх у тебе мало? Тисячі... Подумаєш, велика біда для нас — трьох-чотирьох придурків-сексотів позбудемося! Зате справу яку крутнемо.

СТАЛІН. І одночасно пошлемо до Махна ще одну делегацію — цього разу від нас, офіційну, яка б просила в нього хліба і, звичайно, наступу на Денікіна. Бо цей білий генерал не сьогодні-завтра вже може бути під Москвою.

ЛЕНІН. Бгаво! Бгаво! І ще раз — бгаво! (пауза). На цьому й закінчимо наше чаювання. За роботу, товариші-комуністи! За роботу... З холодною головою, гарячим серцем і чистими руками.

...Пройшов теплий липневий дощ, і трави, пшениці та сади стали ще принаднішими і милішими серцю Галини Кузьменко. Вона разом зі своєю подругою Фанею Гаєнко спустилася до річки Інгулець, води якої були спокійні, але глибокі, сіли на березі в очеретах і зачарувалися краєвидом. Навколо — тиша, лише раз по раз в очеретяних високих заростях сплигували коропи, виблискуючи на сонці своїми жирними спинами. Молоді жінки, одна заміжня, інша — Фаїна — жила безшлюбно з Федором Щусем, розмовляли про кохання, про вічне кохання до своїх чоловіків, замріяно вголос думали про своє майбутнє:

— Яке-то воно буде? — запитала Гаєнко сама в себе.

— Хочеться, аби не було воєн, — сказала Галина. — Про це ж мріє й Нестор. А ще він хоче десь у тихому селі, ось такому гарному, як Сентаве, купити хату над річкою, чи поставити нову, і щоб я йому народила купу хлопчиків і дівчаток.

— А я мрію поїхати у свою Добровеличківку разом з Федьом і в період між черговим народженням дитини писати повісті, романи, — відповіла Фаня. — Чому б і вам з Нестором не поїхати з нами?

Галина скептично усміхнулася, поцікавилась:

— А що, ви уже з Федором домовились після революції оселитися у Добровеличківці? То вже можете поїхати туди зараз, обмилувати собі місце. Адже до неї — рукою подати.

— Так після ж революції! — по-дитячому наївно вигукнула Фаня.

— A-а, зрозуміла. Тоді ще довго чекати. Бо та чортяча революція, одного разу розпочавшись, ніколи не закінчиться... У мене чомусь таке відчуття. Адже ми виступаємо за всесвітню революцію. Уявляєш, Фаню!

— Не зовсім... Але, дійсно, мабуть, це безкінечно. І чому ми народилися у такий лихий, диявольський вік?

— Мабуть, така наша доля, і з цим потрібно змиритися, — відповіла Кузьменко. А ще через якусь мить сказала: — Що ми скотилися до песимізму?.. Давай ліпше побігаємо по долині, подуріємо.

— Гайда! — погодилася Фаїна.

І жінки побігли, взявшись за руки. У долині качалися по запашній і соковитій отаві, лежали горілиць, дивлячись у бездонну глибочінь неба, плели з квітів вінки і знову мріяли про своїх коханих, про цнотливу насолоду з ними. А потім попленталися в село. Ходили його звивистими вулицями, що петляли між густими садами й перелісками, вийшли на церковний майдан. Тут кишіло всякого люду: сентовці і махновці вперемішку. Вони гули, наче джемі над квітами. Послухавши їхні відверті розмови, Галина розпрощалася з Фаїною й поквапилася у штаб, до Махна. Нестора застала самого в кабінеті. Він нервово ходив, періодично прислухаючись до вируючого майдану, що знаходився поряд.

— Яке гарне село, Несторе! А назва його Сентове!.. Справді мелодійна, казкова і сентиментальна. На Єлизаветградщині багато сіл з подібною ніжною назвою... Ми з Фаїною ходили до річки, мріяли про наше майбутнє.

— Ви краще б з Фанею поїхали до твоїх батьків... Тут же недалечко твій Піщаний Брід... А то, я бачу, що ви без діла з глузду сходите.

— І справді вже так казилися у долині!

— Отож-бо...

— А потім були на майдані, ходили селом. Знаєш, Несторе, люди якісь сполохані, пригнічені, на їхніх обличчях не радість, а журба й неспокій. — Галина замовкла і невдовзі запитала: — Так вони сходяться на мітинг чи на з'їзд? Що буде насправді?

— Я сам ще не вирішив... Усе думаю.

— У тебе, Несторе, камінь на душі. Ти щось зле надумав зробити з Григор'євим, так?

Досі Махно нікому не розповідав про справжні наміри свого походу на Єлизаветградщину. Не розповідав з причини глибокої таємниці його плану. Навпаки, навіть серед свого найближчого оточення висловлював відверте незадоволення діями Григор'єва, а в думці мав зовсім інше. Зараз, коли до приїзду отамана залишилося зовсім мало часу, він міг відкрити свою таємницю найближчій для нього людині — Галині Кузьменко, котра, достеменно відомо Нестору, благоговіла перед бунтівним великим українцем:

— Викинь, люба, з голови сумні думки. Вони — безпідставні. Якщо Матвій затіяв зі мною чесну гру, то я з ним об'єднаюся. Звісно, за певних умов. Незабаром він має прибути сюди — я його викликав. Поговоримо... Обмізкуємо з нашим штабом усе, що він запропонує.

— Він бореться за незалежність України від Росії. Хіба для тебе, Несторе, цього мало?

— Це вже я від тебе чув.

— Він за волю українського народу.

— І це чув. За волю й незалежність України боряться і Петлюра, і махновці.

— Тоді ще які умови ти хочеш йому висунути?

— Кожний з нас, Галю, волю й незалежність розуміє по-своєму, і кожний з гетьманів мріє стати єдиним вождем народу.

— Тоді запропонуй йому посаду свого заступника, — наївно порадила Кузьменко, а Нестор сприйняв це, як черговий жарт своєї дотепної жінки, й голосно розсміявся.

Увійшов особистий Несторів охоронець Сашко Нетреба. Вже з порогу він вигукнув:

— "Батьку", до тебе посланець від Петлюри. Ти його знаєш: наш земляк і твій "хрещеник".

— Хто?

— Та Левко Макуха. Пам'ятаєш, у Гуляйполе він приїжджав. Він ще дав тобі цидулку, що більше на твої ясні очі не з'явиться, інакше ти йому зробиш німецький капут?

— Де він?

— Та біля штабу стоїть. До нього вже прилипли родичі: його рідний братуха Дениско, зятьок Петро Вусатенко і навіть ота криклива Мелашка.

— Гукай його сюди. Ще встигне з родичами наговоритися й націлуватися, а мені — ніколи.

Коли Сашко вийшов, Нестор сказав:

— Галино, іди на кухню, допоможи Нюсі приготувати смачний обід чи вечерю — біс його знає що... Можливо справді доведеться пригощати Григор'єва.

Кузьменко залишила кабінет, а Сашко невдовзі повернувся з делегатом від Петлюри. Махно з ним поручкався, запросив сісти на стілець, а сам, за звичкою, продовжував ходити взад-вперед.

— Ти чого не виконав моєї вказівки? — було перше запитання отамана до Левка.

— Якої?

— Не з'являтися на мої очі.

— Інтереси України важливіші за моє життя.

— З якою пропозицією зараз?

— Сьогодні мова йдеться про троїстий союз.

— Мене, Григор'єва і Петлюри?

— Так.

— В ім'я чого?

— В ім'я майбутнього України.

— Яким ви бачите його? Буржуазно-поміщицьким?

— Давай, Несторе, це питання поки що залишимо без відповіді. Сьогодні нам потрібен троїстий союз для звільнення України від більшовицької Росії і взагалі з-під віковічного ярма Москви.

Махно, як здалося Левкові, підозріло покосився на нього, мовляв, що ж ти є за цабе, аби вирішувати такі доленосні питання? І, щоб не розгнівити вельми запального "батька", Макуха поспішив виправити свою дипломатичну помилку:

— Я посланий до тебе, Несторе, щоб лише з'ясувати, чи ти згодний зустрітися з Григор'євим і Петлюрою найближчими днями у зручному для тебе місці? Про тему переговорів я вже сказав.

— А мене, шановний земляче, нині турбує інше: зі мною прийшла сюди половина України — цілими сім'ями, з усім своїм збіжжям прибрели. Тисячі дітей, жінок, дідусів, бабусь, що не вмерли дорогою, можуть сконати не сьогодні-завтра тут, на Єлизаветградщині. Серед цих бідолах є багато гуляйпільців, — Махно, як завжди, на перше місце поставив долю своїх повстанців. А в Макухи при згадці про земляків защеміло серце.

— Як там мої батьки? — спитав він.

— Не знаю. Вони залишилися в Гуляйполі. Не розстріляє їх Денікін, — отже пощастить, ти ще з ними побачишся, — відповів Махно і тут же, хитра його душа, раптом захотів підловити Левка на гарячому, тож запитав: — До речі, чому ти все говориш про боротьбу нас трьох з Росією, а все мовчиш за Денікіна? Ви, петлюрівці, хіба з Денікіним не воюєте? Може ви з ним у таємному, від мене, союзі?

— Ти що, Несторе?! — розгнівався Левко на таке запитання. — Для нас що Денікін, що більшовицька Росія — один і той же ворог. Різниці між ними для України ніякої.

— Добре, що хоч тут у нас немає розбіжностей, — примирливо сказав Махно і знову — за свою вигоду: — Тоді може візьмете у ваші лікарні моїх поранених повстанців, а заодно й цивільних, яким вкрай необхідна допомога лікарів?

— А чого ж? Я думаю, що Симон Васильович Петлюра це питання вирішить негайно, як тільки я йому доповім. Хоч і для нас нелегко...

— Знаю, не плач, — перебив Махно. — Мені потрібно звільнитися від поранених і від цивільного обозу, щоб я зміг розвернутися й дати в зуби Денікіну, який плентається за мною і вже, відчуваю, ось-ось наступить на п'яти.

— Я постараюся, Несторе. Буду переконувати... Але що мені сказати про зустріч трьох?

— Вона, Левку, вирішиться сьогодні ж... Можливо навіть швидко. До мене ось-ось має прибути Григор'єв. Я з ним мило-любо порозмовляю і тоді вже тобі відповім. — Махно замовк, прислухався до кроків, що доносилися з широкого, вистеленого кахельною плиткою, коридору. — Ось він, мабуть чимчикує.

Зайшов Задов.

— A-а, це ти, Льово. Не вгадав і делегатові від Петлюри сказав, що то йде сам отаман Таврії і прочая, і прочая... Чого хочеш?

Розвідник впритул наблизився до "батька", щось зашепотів йому на вухо. Коли закінчив говорити, ступив крок назад, чекав вказівок.

Махно відреагував негайно. Він звернувся до особистого охоронця Нетреби, котрий, на диво, досі спокійно дрімав на стільці:

— Сашко, посидь з Левком тут, а ми з Зіньковським вирішимо одне важливе питання. До речі, нагодуй тим часом нашого гостя в Галини Андріївни.

Махно і Задов вийшли.

— Це і є той знаменитий на всю Україну контррозвідник? — поцікавився Левко в Сашка.

— Він самий. А що?

— Та нічого. Молодий і вельми симпатичний. Схожий на билинного богатиря Альошу Поповича. Аж не віриться, що він може свої жертви душити руками. Він наче такий м'який серцем.

— У тихому болоті, Левку, дияволи водяться.

— Це вірно, — погодився Макуха.

— А я хотів, Левку, тебе спитати, за що бореться Петлюра?

— За вільну й незалежну Україну.

Сашко трохи подумав і сказав:

— А ми також за вільну й незалежну Україну, але в першу чергу вільну від поміщиків та буржуїв І незалежну від держави. А як ви із землею хочете вирішити? Чував, що віддаєте її селянам за викуп?

Левко усміхнувся й раптом посуворішав.

— Ми пропонуємо землю за викуп? — перепитав він і категорично заперечив: — Брехня більшовицьких комісарів. Не слухай їх.

— Та не їх я слухав! Я чув це від гуляйпільських націоналістів ще у вісімнадцятому році. Їх, правда, наш "батько" постріляв.

— І даремно, Сашку, вкоротив їм життя. Мабуть, хлопці самі не знали, що вирішила Центральна Рада.

— А що вирішила?

— Насправді ще 7 листопада 1917 року Центральна Рада своїм третім Універсалом проголосила, що на території України існуюче право власності на поміщицькі землі скасовується і що ті землі є власністю всього трудового народу й перейдуть до нього без будь-якого викупу.

Нетреба здивовано глянув на Макуху, запитав:

— Тоді чому ми, махновці і петлюрівці, ворогуємо між собою?

— Ото ж бо!.. Тому й Петлюра пропонує усім нам, українцям, зустрітися й обсудити все.

Сашко вже наче не чув земляка-делегата, а говорив сам до себе:

— Нічого не розумію.. Як для мене, то головне — земля. Дайте її мені — і я шаблю кину у борозну та й приорю її на віки вічні. — Сашко враз замислився над сказаним і додав: — Та хай вирішує "батько". Він — отаман. Що накаже, те й будемо робити... Ходімо, Левку, до матінки Галини обідати. Бо я вже проголодався, мов пес бездомний. Та й ти з далекої дороги. А Нестор Іванович, коли звільниться, тебе покличе.

Поки Сашко й петлюрівський делегат обідали, Махно розмовляв у кабінеті Задова ще з одним делегатом — посланцем від більшовицької Москви. Цей вимагав зовсім іншого, ніж Левко. Ленін хотів одержати від Махна вагомі запевнення, що "батько" не вступить ні в який союз з Григор'євим, поведе рішучу боротьбу з Денікіним і, звісно, направить з України у Москву й Петроград щонайбільше хліба — сотні, тисячі вагонів з пшеницею, житом, крупами.

Сонце пекло немилосердно, й після дощу, що раптово нахлинув і так же раптово вщух, було парко, а в кабінеті контррозвідки, де всі вікна були навмисне зачинені, щоб ніякі звуки не виривалися назовні, не було вже чим дихати. Нестор розстебнув гімнастерку, скинув пасок з маузером і поклав його на стіл.

— Ви усе сказали? — запитав він вусатого, літ під шістдесят, делегата, певно, кадрового робітника-більшовика якогось із заводів Петрограда, котрий, попри все, добре володів українською мовою.

— Так, усе.

— А тепер послухайте мене. Я вирішу сам, без підказки Москви, що мені робити з Григор'євим. І вирішу цими днями. Друге. Відносно рішучої боротьби з Денікіним. Чому Москва не дала мені патронів, кулеметів, гармат, коли я тримав фронт під Маріуполем?

Делегат промовчав.

— А я скажу. Більшовики думали, що Денікін мене розчавить. І така розправа над повсталим селянством для Москви була вигідна, бо не стало б моєї армії і повністю був би знекровлений царський генерал, якого легко добили б червоні. Помилилися ви. Бо не такі ми вже дурні, як думаєте про нас.

Делегат мовчав, уважно слухав.

— Вимагаєте, щоб я вступив у бій з Денікіним зараз? Сьогодні? Ви що, насміхаєтесь наді мною? Встаньте, підійдіть до карти. Я вам покажу, в якому ми зараз мішку.

Делегат підвівся, підійшов до карти. Махно почав розповідати й показувати на карті:

— Ми стоїмо ось тут, у Сентаві. З півночі, сходу і півдня ми оточені відбірними військами білих генералів Слащова і Шкура, в основному — кіннотою. Рубаки вони сильні, вояки — сміливі, тактику і стратегію ведення війни і боїв знають відмінно. А із заходу нас приперли петлюрівці. Поки що вони щодо нас тримають нейтралітет. Але поки що... А що буде завтра? — Махно зробив невелику паузу і продовжив говорити: — Так, моя армія боєздатна, моральний дух повстанців надто високий, але кількісно противник перевершує нас у десятеро разів, без перебільшення. Ви собі уявляєте все це?

— Уявляю, — відповів делегат. — І співчуваю... А де ж війська нашого зрадника?

— Григор'єва? — перепитав Махно і відповів. — Він у мене під пузом, на південному заході, ближче до Одеси.

Делегат замислився, мабуть, над безвихідним становищем армії Махна, бо невдовзі повторив те, що сказав перед цим:

— Допомогти вам ми справді не можемо. На молоду радянську Росію наступають звідусіль, у тому числі своїм правим крилом погрожує заволодіти Москвою генерал Денікін.

Махно не здавався:

— Чому, наприклад, мені не може допомогти своєю кіннотою Олександр Пархоменко? Він же стоїть зовсім близько і без діла. Тим більше, у вигідному місці.

Делегат:

— Пархоменко стримує натиск Денікіна, який рветься на Москву. Але я доповім в уряді вашу пропозицію.

Махно:

— А відносно хліба Петрограду й Москві... Якщо з'явиться хоч найменша можливість, відкриється хоч якесь вікно на Росію, я відразу відправлю вам хліб. Але мені натомість потрібні кулемети, гармати, патрони, снаряди...

Делегат:

— І про це я доповім.

Махно:

— Оце все, про що тут говорив, і передайте. Вибачте, більше вам уваги приділити не можу... Нагальні справи... — До Задова: — Льово, розпорядися, щоб делегата нагодували й відправили назад безпечним шляхом. Я буду в себе.

Махно вийшов. У своєму кабінеті він продовжив розмову з Левком, тепер уже предметніше й наполегливіше. Йому було зрозуміло, що чекати від більшовиків допомоги — марна трата часу, слід покладатися лише на власні сили і власний хист.

У ситуації, що склалася, Махно вирішив забезпечити собі надійним хоч один бік — західний. Тому Левкові він сказав, що днями надішле у ставку Петлюри свою делегацію, яка має вже конкретно домовитися і про лікування поранених махновців, і про ненапад петлюрівців на армію "батька" й навпаки. Це мав бути перший крок до майбутнього об'єднання армій двох українських отаманів — Петлюри та Махна. Григор'єв сюди входив як складова частина їх обох.

Коли від'їхав Левко, Махно занепокоївся, чому так довго немає Григор'єва? Вже мав би бути! Його військо, яке називає себе григор'ївцями, ще зранку зайняло частину села й майже половину великого церковного майдану і нудилося, почало нишпорити по хазяйських закапелках. Махновці відгонили своїх братів-григор'ївців від селянських господарств, втихомирювали їх і водночас самі вже сатаніли від безробіття, вимагали розпочинати мітинг чи з'їзд повстанців — для них все одно що, аби трохи розважитися, погорланити і, таким чином, випустити пару з душі. Сатанів і сам "батько". Він не любив сам запізнюватися й не хотів прощати тим, хто вимагав від нього чекати, даремно рвати нерви. У "батька" вже народжувалася проти Григор'єва душевна відраза. А тут ще й раптом стався жахливий випадок, з яким під гарячу руку Махно розібрався протягом десяти хвилин, не більше. А випадок такий: хлопці-молодці Льови Задова пронюхали серед тисяч громадян і повстанців, котрі зібралися на майдані, трьох підозрілих типусів, ну й, звісно, притягли їх до свого шефа, тобто, до Льови Задова. У того розмова з усіма "не нашими" одна — в морду і "ша!". Дубасив бідолах доти, аж доки ті не зізналися, що вони — офіцери Денікінської армії і пробираються до Григор'єва, щоб вручити йому листа від командування білого генерала. Лист був зашитий одному з офіцерів у пасок, який, звісно, Льова негайно розпоров і справді вилучив звідти папір, написаний на друкарській машинці і підписаний начальником штабу армії Слащова. Підпис завірявся штабною печаткою, що свідчило про непідробність документа. В листі біляки дякували Григор'єву за взаєморозуміння і сповіщали, що посилають до нього цих трьох офіцерів для координації дій григор'ївців і петлюрівців проти Махна й більшовиків. Отже, зговір Петлюри, Григорєва і Денікіна проти Махна був очевидний.

"Батько" сам виявив бажання побесідувати з цими затриманими. Вони повторили теж саме, що розповіли Задову, і просили Махна за "чистосердечне зізнання" подарувати їм життя. Замість відповіді на це останнє слово "звинувачуваних" Нестор вихопив свого маузера й холоднокровно розстріляв усіх трьох офіцерів.

— Хай тут лежать, — розпорядився "батько". — А коли приїде Григор'єв, то викинеш трупи на майдан з написом: "Царські офіцери — постійні зв'язкові між Григор'євим і Денікіним".

Насправді то були чекісти, послані Дзержинським на очевидну смерть до Махна, аби його посварити з Григор'євим і Петлюрою.

Незабаром після цієї оказії з'явився і сам отаман Григор'єв. Його супроводжував один охоронець, а від махновців — Задов. Льова ще з порога гукнув:

— "Батьку", зустрічай проханого і давно бажаного нам гостя!

— Григор'єв приїхав? — вдавано радо перепитав Махно, хоч вже й сам бачив його у дверях.

— Так, "батьку"! — відповів голосно контррозвідник. — Його величність пан отаман Херсонщини і Тавріди власного персоною.

Махно попрямував від столу назустріч гостеві, вигукнув:

— О, славетний на всю Україну пан отаман Григор'єв! — підійшов до нього, обнялися, поцілувались за українським звичаєм тричі.

— Який же я славетний, "батьку"? Не насміхайся. Я не вартий підметки твоєї слави і твого військового хисту.

Григор'єв повагом розсівся на вказаному Нестором стільці, розстебнув білу вишивану сорочку, навіть послабив на своєму череві пасок, за який були підвішені аж два маузери.

— Ну й спека настала, мабуть, усе попалить на полях, — сказав він. — А як ви тут у мене, на Єлизаветградщині?

— Та нівроку... Замучились тебе чекати, — сухо відповів Махно.

— Справи, "батьку", справи.

Зайшов без стуку у двері Негребецький.

— "Батьку", оркестр готовий. Зараз грати музику для гостя чи зачекати? — наївно спитав Іван.

— Я скажу... Трохи пізніше. — До Григор'єва: — Вибач, отамане, але ти набагато запізнився, і мітинг розпочали без тебе.

Григор'єв занепокоївся:

— А чого ж ми тут? Я хотів послухати, що наші хлопці гутарять.

— Та їх можна почути і звідси... Відразу за вікном — майдан. Я ще й вікна відчиню — Махно це зробив вмить і запросив отамана: — Підійди ближче, Матвію, послухай...

Григор'єв якомога спокійніше, навіть чомусь сповільнено, наче розмірковував, що йому робити насправді, підвівся зі стільця, підійшов до вікна. Дійсно, чітко було чути голоси виступаючих, певно, підготовлених Задовим, махновців:

Перший голос:

— Григор'єв своєю зрадою відкрив фронт, і денікінці зараз знущаються над трудовим народом. Отаман — авантюрист і зрадник народної революції.

Другий голос:

— Ми вигнали німців, скинули гетьмана Скоропадського, не дали утвердитися дрібно-буржуазному царству Петлюри, тож не даймо себе ошукати старому царському офіцеру Григор'єву!

Третій голос:

— Що каже Григор'єв сьогодні? З перших слів свого універсалу він запевняє, що Україною керують люди, які розіп'яли Христа, і люди, які прийшли з "московської обжорки". Брати! Хіба ви не чуєте в цих словах жахливого заклику до єврейських погромів і війни з російським народом — нашими братами по крові?

Тут Махно запитливо глянув на Задова, той зрозумів його погляд, усміхнувся і ледь помітно кивнув головою, мовляв, слухай, ягідки попереду і приготуйся до розв'язки.

Четвертий виступаючий... Його голос упізнали всі присутні. Бо то був один із "батькових" нерозлучних друзів, недавній начальник штабу армії, а нині її дипломат Олексій Чубенко. Говорив він зараз, не добираючи слів:

— Григор'єв — підлотник і денікінський наймит. Він уже давно з'якшався з катом українського народу Денікіним і на доказ цього ми затримали кілька годин тому трьох білих офіцерів, які йшли на таємний зв'язок з отаманом-зрадником, щоб вручити йому листа особисто від Денікіна. Трупи цих посланців білого генерала ви бачите ось тут, на майдані.

У кабінет до Махна зайшов ще один відомий сподвижник "батька" Семен Каретник. Він був озброєний двома маузерами й обвішаний бомбами. Григор'єв відвернувся від вікна й, оцінююче окинувши поглядом присутніх, відчув щось неладне й насторожено запитав:

— "Батьку", що це означає?

— Конкретніше, — попросив його Махно.

— Оці підготовлені виступи. Особливо провокаційний Чубенка.

Нестор спокійно відповів:

— Розберемося. Зараз Чубенко зайде сюди і роз'яснить.

Справді, махновський дипломат не забарився. Григор'єв тут же накинувся на нього із запитанням:

— Ну, пане, роз'ясніть, на якій підставі ви говорили селянам, що я в союзі з Денікіним і проти "батька"?

— У мене є достовірні відомості про це, — відповів Чубенко. — Ти, Григор'єв, білоофіцер і зрадник українського народу!

Григор'єв схопився за свого маузера, але Семен Каретник, котрий стояв найближче до отамана й відгороджував його від особистого охоронця, блискавично, мабуть, заздалегідь підготувавшись, вихопив свій "Кольт" і вистрілив у Григор'єва. Отаман, будучи не смертельно пораненим, зрозумів, що його єдиний порятунок від смерті, це якнайшвидше вискочити на вулицю. Так і зробив — побіг до дверей, вискочив на вулицю, Махно гукнув його:

— Григор'єв! Повернися до мене!

Дивно, але отаман підкорився навіть в оцю найнебезпечнішу для нього хвилину диявольській волі Махна: повернувся обличчям до Нестора. "Батько" з криком "Смерть отаману!" розрядив свого маузера в груди Григор'єва. Той повалився на землю. Ззаду пролунало ще кілька револьверних пострілів. То Чубенко й Льова Задов добивали григор'євського охоронця. А Махно підійшов до Григор'єва ближче. Той лежав на спині і сумно, зовсім без злості, дивився на Нестора, якого усе своє недовге життя обожнював.

— "Батьку", "батьку". Що ж ти накоїв? — скрушно запитав він. — За що убив мене, свого вірного сина?

Махно замість відповіді ще двічі розрядив свого маузера у лежачого Григор'єва.

— З отаманом покінчено, — сказав Нестор, трохи схвильовано. — Винесіть його на майдан і покажіть труп селянам. — До Задова: — Його армія оточена?

— Так, "батьку", — відповів контррозвідник. — І мої люди вже розхитують її зсередини.

Махно:

— Армію роззброїти повністю. Всіх, хто не підкориться, розстріляти на місці... Задов, можеш іти.

Льова пішов виконувати вказівку "батька", а Сашко Нетреба і Негребецький винесли на майдан труп Григор'єва.

Зайшла зовсім розхвильована і збуджена Галина Кузьменко:

— Що ти наробив, Несторе?! Історія тобі цього не простить ніколи.

Аж тут Махно зірвався, дав волю своїм нервам:

— Досить мені нагадувати про мою відповідальність перед історією! — він загамселив кулаком по столу так, що аж підскочили на ньому папери й чорнильниця. — Знаю, що відповідатиму! — замовк, задріботів по кабінету, і враз знову спалахнув шаленим гнівом: — Тобі відомо, що він вступив у зговір із Денікіним проти мене? Проти України?! Вони хотіли мене розчавити, як черв'яка! Селянську революцію загубити!

— У тебе є докази? — якомога спокійніше запитала Кузьменко.

— Так, є... Перед його приїздом ми затримали коло церкви трьох денікінських офіцерів, які йшли на зв'язок з Григор'євим. У них вилучили листа від генерала Слащова.

— Дивно і важко повірити в це, — сказала Галина.

— А це вже твоя справа: дивуйся і не вір. Та не забувай, що війна не терпить слабодухих і нерішучих. Згаєш хвилину — загубиш армію.

— Може й так... Вибач, Несторе.

Махно:

— Сідай за стіл, бери аркуш паперу. Диктуватиму тобі.

Галина слухняно підкорилася вимозі свого грізного чоловіка.

Махно:

— Послати терміново телеграфом. Пиши: "Всім, всім, всім! Копія: Москва. Кремль. Леніну. Нами убитий відомий отаман Григор'єв. Батько Махно. Начальник оперативної частини повстанської армії Чучко".^[77] Крапка. — До Галини: — Іди і сама передай.

Коли Кузьменко вже була у дверях, Махно їй гукнув:

— Скажи, нехай зайде до мене Задов.

Контррозвідник з'явився за кілька хвилин.

— Льово, треба негайно відправити з нашого резерву не менше двох ешелонів хліба до Петрограда. На кожному вагоні, щоб було написано: "Голодуючому пролетаріату Петрограда від батька Махна". Гадаю, що після усіх цих подій більшовики розщедряться і дадуть нам зброї й одягу стільки, скільки ми попросимо... Дай завдання нашим людям у Червоній Армії, щоб дізналися про реакцію Троцького на наші дії. Все, Льово... Скажи охороні, щоб до мене нікого не пускала. Я хочу трохи спочити.

"Батько" завжди після нервового зриву, аби швидше заспокоїтися й нормалізувати свій стан, залишався наодинці, думав про щось приємне або як найчастіше бувало, брав гармошку і співав сумних козацьких пісень.

Сам він також давно, ще відбуваючи покарання у Бутирці, почав писати вірші, до них придумував прості мелодії, і так народжувалися пісні каторжан. Співали його пісні політичні в'язні і кожний з них щось змінював у словах, вносив своє — наболіле, утаємничене, вагоме і згодом, коли пісня поверталася до нього, він ледь впізнавав її. Остання з його пісень "Гей ти, батьку мій" подобалася Махнові найбільше, і він найчастіше у важкі години, аби вгамувати душевний біль, звертався саме до неї. Сьогодні цей біль особливо пекучий, тож ліг на серце важким каменем, навіть дихати було важко. З Матвієм Григор'євим він хоч і не дружив і в різних партіях вони були, але й не ворогував. Між ними обома було щось спільне, що зараз викликало у Нестора гіркий смуток за втраченою людиною. Цим спільним, певно, була Україна — їхня одна-єдина батьківщина, знеславлена і сплюндрована ворогами — завойовниками, і кожний з них — Махно і Григор'єв — хотів для неї лише добра та, на жаль, несли його, добро, на вівтар своєї Батьківщини різними, часто протилежними шляхами, густо скропленими людською кров'ю. І в цьому лихові вже ніхто з них не винен, бо вони всього-навсього були рядовими виконавцями злодіянь земного Пекла, глобально розбурханого Дияволом у часи спочину Господа-Бога, і названого землянами одним словом — Революція!

Аби прогнати зі своєї голови рій важких думок, Махно взяв гармошку, з якою зріднився так, як із шаблею та двома маузерами, й тихо заграв, а невдовзі й заспівав: