Глава десята

Прапороносці

^{(Олесь Гончар)}

Темно. В "Чорній дірі” сяйво. В ньому з'являється Диявол. Він у чорному одязі. Розставляє руки.

ДИЯВОЛ(голосно промовляє у простір). Я зараз крові, крові людської жадаю!.. Як спраглий ковтка води, як голодний шматка хліба, як птах — крил могутніх, так я хочу впитися кров'ю!.. Ви не забули, що я казав: "Чим більше крові людської проливаю і нещасть на Землі я скоюю, тим веселіше і радісніше мені на душі!" Не забувайте і завжди майте це на увазі... Ха-ха-ха-ха!

Диявол регоче і зникає у темряві. Раптом освітлення. Кругом — прапори, їх багато: червоні, чорні, білі, голубі, зелені, жовто-голубі... На них написи: "Французька революція", "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!", "Анархія — мати порядку!", "Українська народна республіка"... Один з прапорів має зображення перехресних ножів, з яких стікає кров, на цьому прапорі напис "Варфоломіївська ніч"...

Звучить музика — траурна, вона раптово змінюється бадьорою, потім чітко чути мелодію "Марсельєзи", за нею — "Інтернаціоналу". Вони поступово переходить у мелодії революційних маршів, жартівливих пісень, запальних танців... І знову — похоронна музика...

Нараз усе стихає. Повне затемнення. Хвилина могильної тиші. Поступово навкруги все освітлюється. Як вихор, з'являється Диявол. Він співає, пританцьовуючи:

Входить Григор'єв. Він такий же, яким пам'ятають його земляни: молодий, кремезний, середнього зросту, весь у пасках-портупеях, озброєний двома револьверами системи "парабелум", на лівому боці — шабля.

ДИЯВОЛ(побачив Григор'єва, перестав співати). А-а, його величність пан отаман Херсонщини й всія Тавріди Григор'єв! Радий бачити такого не шанованого на Україні пана...

ГРИГОР'ЄВ. Це з твоєї диявольської ласки мої сучасники й нащадки на Україні мене забули й не шанують, звинувачують у зрадництві. А кого я зрадив? Не свій же народ я покинув у важку для нього годину, а навпаки, у найскрутніший для мого народу час я прийшов до нього, як вірний син, щоб захистити.

ДИЯВОЛ. Знаю-знаю, ти на всіх перехрестях тоді кричав: "Україна — для українців!", "Геть кацапів з України!" (співає):

(перестає співати, промовляє). А де ж тоді подітися москалям, які за моїм же велінням розселилися по всій Європі, як ті євреї — Христові люди — по всьому світові. До речі, про євреїв, або жидів, як ваша величність їх називає. Ти ж їх також чомусь ненавидів усім своїм єством. А народ цей — є під особливим захистом у самого Бога. Знати треба, пане Матвію, Біблію.

ГРИГОР'ЄВ. У-у, підлий інтригане! Це ж ти мене збив на Землі з пантелику, ти вселив у мою душу ненависть до всіх малих народів, які жили в Україні, ти надихнув проти мене вождя українського селянства "батька" Махна... Я шукав тебе всюди, щоб розквитатися. Нарешті, здибав. Ну, прощайся з життям, Нечиста сило! (вихоплює з піхов шаблю, кидається на Диявола, а той сміється, підплигує, вдало і вправно уникає удару шаблі).

ДИЯВОЛ. У-у-тю-тю! У-у-тю-тю! Злякався, мов торішнього снігу (регоче і зникає).

Григор'єв залишається сам.

ГРИГОР'ЄВ(сам до себе, у простір). Я хотів для України добра, для свого народу завжди просив у Бога щастя. І не лише просив — я боровся за це. Як я радів утворенню Української Народної Республіки! Не гаючи жодного дня, пішов служити їй вірою і правдою. На жаль, Центральна Рада лише писала добрі Універсали, а насправді палець об палець не вдарила, аби втілити у життя проголошене нею, аби поліпшити становище селянства й робітничого люду. Та ще й пішла на захист поміщиків і буржуазії, яких так ненавидів трудовий народ. Ось я й покинув невдовзі свій табір і перебрався до чужинців-більшовиків, котрі обіцяли селянам землю, а робітникам — фабрики і заводи. Та й вони обдурили народ... Я щодня бачив, як більшовики роздирають на шматки мою землю й тягнуть її багатства до себе, в Росію. Я бачив і був свідком, як більшовицько-російський вождь Ленін і його соратники безцеремонно втручалися у внутрішні справи України, призначали в наші міста і села своїх російських намісників і в Харкові утворили навіть промосковський уряд України, більшість членів якого не вміла розмовляти українською мовою... Такої ж думки, як я, були усі командири моєї дивізії. Дух українства завжди панував серед моїх солдатів...

Вбігає Диявол.

ДИЯВОЛ(до Григор'єва, близько підійшовши, зазирає у вічі, відходить на незначну відстань). Справді, тоді панував у твоїх військах дух Божий. А чого, знаєш? Бо я тоді залишив тебе у спокої і гостював у "батька" Махна та колошкав душу, перевертав її "з ніг на голову".

ГРИГОР'ЄВ. У-у, прокляте Богом створіння! Згинь з очей моїх! (знову вихоплює шаблю, розмахує нею, прагнучи зарубати Диявола. А той підплигує, улюлюкає не своїм голосом, регоче і зникає. Григор'єв знову сам). Ех, підтримав би мене "батько" Махно! Його вже тоді вся Україна називала "народним вождем", "гетьманом України", "полководцем"... За мною йшла лише моя дивізія, а за "батьком" — весь повсталий люд півдня республіки. Промені, що пульсували від нього, затьмарили людям і Гру-шевського, і Винниченка, і Петлюру, і Скоропадського. Усіх їх мало хто знав і мало хто чув про них на селах. Але знали й чули від малого до старого по всій Україні про "батька" Махна. А повстале селянство благоговіло перед своїм вождем! Він його наче зачарував. Я також любив "батька" усією душею, схиляв перед ним голову за його тонкий розум і незвичайний хист великого народного полководця. Я був переконаний, що доки під жовто-голубе знамено не стане "батько", Україна своєї незалежності від Москви не виборе (пауза). Ех, підтримав би мене тоді, у травні 1919 року, Нестор Іванович — і Україна була б вільною від більшовицько-російської орди. Не підтримав. Не відбулося об'єднання українців з українцями і між їхніми партіями. Пішов розлад, який призвів до братовбивства. Тоді і в мене забрали життя... (пауза). А вбили мене підло в селі Сентове, що на Єлизаветградщині. Тоді у цьому селі стояв штабом "батько" Махно. Він викликав мене до себе у якійсь нагальній справі. Я їхав до нього з великою радістю і з надією на нашу взаємну дружбу... Ех, "батьку", "батьку"... (Григор'єв скрушно махнув рукою і вийшов).

Входить Диявол.

ДИЯВОЛ (співає):

(закінчив співати). Я прийшов і пішов. Фігаро — тут, фігаро — там. Стій! Іди сюди! Не йди сюди — стій там!.. Роблю все, що захочу і з ким захочу. Ось подивіться!

Диявол виходить.

Москва. Кремль. Кабінет Леніна.

ЛЕНІН(стоїть біля столу й розмовляє по телефону). Феліксе Едмундовичу, ти все частіше припускаєшся прорахунків. Як сталося, що твоя розхвалена "Вечека"^[64] "прошляпила" Григор'єва?.. Не змушуй послати тебе на три російські літери! Не виправдовуйся!.. Тепер ці хохли завдадуть нам ще більше клопоту... Знаю, що Махно весь час добряче сік і Петлюру, і Денікіна, вже очистив від них значну частину Росії, в тому числі: Бердянськ, Маріуполь, Олександрівськ, Мелітополь, Катеринослав, Синельникове. За це ми йому, нарешті, вручимо орден Бойового Червоного Прапора за номером чотири. Треба, щоб йому про це натякнули твої люди. Особливо зараз нам варто його приголубити, не дати йому зблизитися з Григор'євим. А найліпше було б руками Махна знищити цього зрадника. Бо хохли — народ не менше гонористий, ніж поляки. Настане час — і вони згадають про російське втручання у їхні, внутрішні справи. Тож нехай самі... Породили Григор'єва — самі нехай і уб'ють його. Нам ліпше у цій історії прийти на розбір шапок. Отож бо, батенька (Ленін поклав слухавку).

...Україна. Одещина. Село Малинівка. Поміщицький маєток. За кілька днів до телефонної розмови Леніна з Дзержинським. Григор'єв, котрий гостював у Махна, залишив "батька" останнім. Перед від'їздом була довга розмова між ним і Нестором. Надзвичайно секретна розмова, на яку Махно запросив лише Галину Кузьменко як свідка для майбутньої історії повстанського руху українського селянства. Для всього світу вона трактувалася як суто дружня бесіда з товаришем по зброї. А насправді... Махно зважував кожне речення і кожне слово висловлене Матвієм. Сам розповідав мало, здебільшого запитував... Вони сиділи один проти одного у плетених кріслах, а Галина стояла між ними біля вікна, допитливо дивлячись на них обох і лише зрідка вставляла своє вагоме слово, то підтримуючи гостя, то уточнюючи висловлене ним. А слова у Григор'єва були досить сміливі, рішучі і, з усього видно, що вже давно пропущені через його бунтарську душу.

Нарешті, командир Червоної армії забажав узнати думку Махна:

— "Батьку", я хотів би зараз почути, як ти оцінюєш діяльність більшовиків на Україні?

— Скажу, Матвію, і відверто скажу, як і ти мені... Більшовики встановили у нас, на зайнятих ними територіях, диктатуру своєї партії, а не волю народу в особі Рад трудящих. Усяке самостійне починання знизу, від народу, придушується ленінськими надзвичайними комісіями, комісародержавниками.

— Все вірно, "батьку". Такої ж думки і я: всі повинні підкорятися їм і жити під їхнім пильним оком. А головне, більшовики й не думають дати селянам землю. За що ми боремося? За кого?

— Що пропонуєш, Матвію?

Григор'єв замість прямої відповіді почав говорити, що не сьогодні-завтра в його руках буде не лише Єлизаветград, а й Миколаїв, Херсон і навіть Одеса.

— Вся Херсонщина й Таврія буде лежати біля моїх ніг, звільнені від більшовизму. Я вийду до Чорного моря, загрожуватиму Молдові і взагалі всій Румунії. Мої революційні прапори замайорять над усією Європою.

Махнові не сподобалося це вихваляння. Тим більше, що він достеменно знав воєначальницькі здібності Григор'єва — вони були надто посередніми: він зовсім не мав хисту передбачення, не був, власне кажучи, стратегом і тим паче полководцем. А замахнувся он куди! На Європу! Чого туди? Аби похизуватися своєю силою? Так її в нього, як у миші... Він справді може взяти і Миколаїв, і Херсон, і навіть Одесу. А що їх там брати? Всі вони то захоплюються на день-два слабкою Червоною Армією, то — військами Антанти, які й самі покидають Україну. Тут лиш би встигнути на їхніх плечах в'їхати в ці міста. А для цього особливого військового хисту не потрібно... Хай би пішов не на Одесу, а на Маріуполь та помірявся силою з Денікіним. Та ба! Він боїться сюди й носа висовувати. Бачиш, йому в Європу захотілося! А чого не на Харків, коли вже на те пішло? Тонку кишку має?

Григор'єв, певно, відгадав недобрі думки Махна, бо тут же почав виправдовуватися:

— "Батьку", я може багато на себе беру, то вже вибач... Я можу повернути й на Харків, коли ти мені накажеш...

"Ага, нарешті, схаменувся! — продовжував обмізковувати почуте Махно. — Знає стерво, що без мене він — ніхто. Але ж — дурний-дурний, а хитрий! Чужими руками захотів жар загрібати! Я вже не одну тисячу повстанців, кращих синів нашого селянства, поклав у боях з добірними військами білокозаків, а він хоче ганятися за бездарними більшовицькими воєначальниками!"

"Батькові" не підходив і цей варіант. І взагалі, йому не подобався жодний план, який пропонував його гість. І не тому, що Григор'єв не мав стійкої воєнної позиції, а тим більше не знав, якої йому партії триматися. Махнові не подобалося, що Матвій дуже багато брав на себе, не за своїми здібностями й можливостями розмахнувся. І все-таки, які в нього плани хоч на найближчий час? Цікаво...

— Зайнявши Одесу, ти куди повернеш? — у лоб запитав Григор'єва господар, тепер, уже пильно глянувши на Матвія.

— Куди накажеш, "батьку". Разом ми скрутимо роги кому завгодно.

Тут уже не стрималася Галина:

— Кому завгодно — не годиться. Потрібно крутити роги більшовикам і повністю звільняти наш народ від їхнього ярма. Україна має бути вільною і незалежною від Росії.

Слова господині так лягли бальзамом на неспокійну душу Григор'єва, що отаман не стримав своїх почуттів, підвівся й низько вклонився жінці:

— "Матінко" Галино, за неї, за Україну, вільну від кацапів, я понесу на Голгофу свій хрест. Дякую за підтримку.

Вони всі троє довго обговорювали цю тему, так ні до чого й не домовившись. Але розлучились, як і належить православним і українцям: розцілувалися та побажали один одному щастя у здійсненні наміченої мети.

На жаль, кожний з них мав свою мету, своє щастя і свій шлях у житті. А ще гірше, що, як Махно, так і Григор'єв хотіли на ту пору бути всеукраїнськими гетьманами і аж ніяк не мали наміру поступатися один одному. Поговірка: "Два українці — три гетьмани" цілком підходила щодо них, навіть не беручи до уваги Галину Кузьменко, котра при нагоді могла цілком стати третім претендентом на гетьманське крісло, але на той час її цілком влаштовувала посада "матінки Галини", тобто їй імпонувало бути правою рукою такого відомого, популярного, а головне, перспективного отамана, яким був Нестор Іванович Махно.

Події наступних днів, як і годиться для воєнного періоду, розгорталися швидко й калейдоскопічно. Це примусило Махна замислитися над майбутнім повстанців. Якось (то було вже в Гуляйполі) "батько" закликав до свого кабінету земляка-гумориста і найвідданішу йому людину Сашка Нетребу й наказав, щоб той через день, вірніше, у ніч на середу, як заспівають другі півні (Нестор, до речі, полюбляв великі справи завжди вершити чи розпочинати по середах), налаштував бричку з двома добрячими кіньми і стояв на розі сусідньої вулиці, що за п'ять хвилин ходьби від штабу, і чекав на кухарку Нюсю, котра прийде з двома кошиками.

— Куди Нюся скаже — туди її й повезеш. І без жодних балачок з нею.

— Я зрозумів, "батьку". Можна йти?

— Зачекай. Ще не все... Поїдь на завод Кернера, відбери там добре просмолену з усіх боків дерев'яну бочку і з такою ж просмоленою кришкою. І візьми побільше просаленого чорного пергаменту. А заодно прихопи на заводі кайло, кілька заступів, складаний сажень і гостру сокиру. Все це має бути схованим у бричці з сіном, у якій ти повезеш Нюсю. Усе збагнув?

Сашко ствердно кивнув головою, але не втримався, щоб не підкинути шпильку:

— Аби швидше та середа, бо ще ніколи не вбивав ломом жінки... Аж цікаво! І як цю Нюсю з її тлустою сідницею я запхну в бочку? Може, "батьку", взяти у Кернера не бочку, а величезний кадіб?

Махно, на подив Сашка, не розсердився допитливості свого "зброєносця", а, навпаки, розвеселився й пожартував:

— Та не бери маленької, а якнайбільшу і, головне, щоб вона була як слід просмолена, аби якнайдовше Нюся збереглася в ній.

— Зрозумів, "батьку". Так би мовити, засолимо Ті для нащадків.

Нестор посуворішав:

— Ти не помилився, Сашку... Справді, для нащадків... Можеш іти готуватися.

Вже коли гуморист-насмішник був біля дверей, Махно гукнув:

— Сашку!

Той повернувся. Нестор поклав на свої губи вказівний палець правої руки, мовляв, тримай язика за зубами. Сашко відповів йому тим же жестом, що означало: "Батьку", не хвилюйся. Я ж — могила, ні пари з вуст".

Справді, таким Сашко й був.

Той запланований день і час настав. З другими півнями, які тоді чогось так голосно співали по всьому Гуляйполю, мов навіжені, Нюся вийшла з приміщення штабу, вірніше, з житлової половини Махна з двома чимось наповненими кошиками, кивком голови привіталася з напівсонним штабним черговим, вільно пройшла повз охорону — її скрізь знали, навіть за одягом, тож завжди пропускали без будь-яких перевірок — і зникла в темряві холодного ранку. Коли зібралася завернути за ріг наступної вулиці, раптом зиркнула, чи ніхто за нею не йде, прислухалася до шерехів, але, крім пробуджених ранніх пташок, нічого не вловила підозрілого і тільки тоді різко повернула до брички, в якій самотньо куняв Сашко. Вмостилася на заднє сидіння зроблене з пахучого торішнього сіна й злегка штовхнула кучера в плече, махнувши рукою, мовляв, не стій, їдьмо. Коні підтюпцем рвонули з місця, а потім — вже й риссю.

— Куди? — повернувши голову до Нюсі, запитав Сашко. Нюся мовчки махнула рукою вперед.

— На Успенівку? — здогадався Сашко.

Нюся кивнула головою, мовляв, угадав, поганяй. Вже коли минули й це село і Сашко знову повернувся до Нюсі та спитав, а куди ж тепер проляже його шлях, жінка нарешті заговорила:

— Прошкуй, Сашку, на Дібрівку, у ліс, до нашого дуба.

— "Батьку"! Так це ти?! — здивувався Нетреба.

— А хто б ти думав? Виїхати мені без прикриття, таємно, у Дібрівку просто неможливо. За мною ув'язалися б різні задови, білаші, чубенки... А про цю поїздку мають знати тільки двоє: я та найвірніший мій повстанець.

— Дякую, "батьку"... То може засолимо у смоляній бочці твою другу жінку... Тіну? Так її, у Дібрівці, наскільки я знаю, немає.

— А де вона?

— Хтозна. Подейкують, що Льова Задов кудись її вивіз ще кілька місяців тому.

— Не вбив?

— Та ні... Хоч такі наміри, кажуть, у нього були. Навіть натякали: буцім-то вказівку щодо її знищення дала "матінка" Галина.

— О, ці баби! З ревнощів можуть кого завгодно вбити... Тож, де зараз Тіна, не знаєш?

— Не знаю, "батьку". Гуляйпільці місяць тому випадково зустріли її у Юзівці на вокзалі, кудись їхала.

Нестор замовк, цікавість щодо Тіни в нього зникла. Сашко також не турбував "батька", та, мабуть, думав про нього, бо невдовзі не то запитав Махна, не то подумав у голос:

— А як же Нюся? Оце проснеться, кинеться одягатися, а ні плаття, ні штанів, ні хустини...

Нестор усміхнувся:

— Вона з Галиною поїхала ще вчора в Успенівку до Фані Гаєнко — подивитися як їхня подруга облаштувалася на новому місці роботи і проживання. Одягайся вони в усе новеньке, святкове. А на мені, як бачиш, Нюсин буденний одяг.

І знову — мовчанка... В'їхали в ліс, коли перші промені сонця лизнули верхів'я високих столітніх дубів. Кругом пахло молодою травою і грибною цвіллю. Стояла казкова й цнотлива тиша. Десь вибивав свою звичну музику дятел, шукаючи на сніданок під старою корою дерев хробаків. З кожною хвилиною теплішало, і Нестор, скинувши з себе Нюсин одяг, натягнув звичайне ватяне пальто, зіскочив з підводи, радо почав розминати засиджені ноги, шукаючи очима сонце, що крадькома виблискувало з-за голих кущів лози. Зробивши невеличку розминку всього тіла, "батько" підійшов до товстелезного, з безліччю довгих гілок дуба, якого мешканці навколишніх сіл називали махновським. Якраз біля цього дуба Нестор уперше зустрів невеличкий, але міцний бойовим духом загін Федора Щуся, тут обидва отамани — гуляйпільський і дібрівський — побраталися.

Розповідають, що саме на цьому дубі махновці вішали полонених, австрійських, німецьких офіцерів, більшовицьких комісарів, місцевих поміщиків. Але все це — звичайнісінька брехня, вигадка боягузів і заклятих ворогів селянського повстанства. Махно, який ніколи не ходив до церкви, бо швидше вірив Дияволу, ніж Богові, чомусь вважав саме цей дуб для себе святинею номер один і не дозволяв нікому з повстанців тут ні вбивати, ні катувати людей. Біля свого дуба махновці влаштовували лише різні бенкети, іноді проводили свої штабні наради, розбірки перемог та поразок.

Чого ж сьогодні в таку рань і так таємничо приїхав сюди "батько"? Сашко не здогадувався, хоч відчував, що "собака зарита" у тих двох важких кошиках, що їх припер Нестор Іванович. Та "батько" не поспішав їх відкривати. Навпаки, складалося враження, що й не збирався взагалі цього робити. Ось він обійшов навколо свого дуба (він його вважав своїм, рідним) і, наче з давнім товаришем, обнявся й зашепотів, звертаючись до нього, мов до живої істоти:

— Доброго ранку, тобі, батьку! Як живеться без мене, без нас? Хто кривдить тебе? Хто знущається над сивиною твоєю?.. Скажи, повідай мені свою думу, і я стану горою на твій захист... Мовчиш... Гаразд, гаразд, не набридатиму. Головне, аби пам'ятав мене, свого блудного, з нещасною долею сина, поки житимеш... Я помру... Навіть скоро помру, а ти все будеш отутечки могутнім стояти наперекір нашим ворогам. І поки ти житимеш, доти пам'ять про нас, махновців, не зникне з української землі... Тисячу літ тобі зичу, мій дубе-батьку! Тисячу — і не менше...

Нестор відійшов на кілька метрів від велета-дуба, оглянувся довкола. Його обличчя стало зосередженим і серйозним — де й подівся з нього песимістичний ліризм.

— Сашку, я щось призабув твою освіту.

— Одна група, "батьку", а з другої — тільки коридор.

— А звідки так тямиш в арифметиці?

— Хтозна, "батьку". Мені арифметика навіть сниться. Я таке вві сні підраховую! А прокинусь — котма й гроша золотого.

— Не скигли, Сашку. Колись у тебе буде і хліб, і до хліба і грошей повна жменя. А зараз іди-но сюди з сажнем та покажи свої здібності в арифметиці.

Нетреба підійшов до Махна.

— Бачиш тінь від дуба? — запитав "батько" свого охоронця.

— Ну, бачу.

— Відміряєш зараз сажнем по тіні два її розміри, потім — з останньої точки відкладеш під прямим кутом таку ж відстань у напрямку півночі. Ця північна точка стане відправною для умовної побудови ось такої фігури, — Нестор простягнув Сашкові папірець з якимось малюнком і цифрами на ньому. — На вершині цієї фігури й викопаємо яму для бочки, яку ми привезли. Второпав?

— А чого ж? Усе зрозумів, "батьку".

— Тоді — до роботи!.. Ага, ще одне. Подивися на свого годинника й запам'ятай його показання на все життя. І місяць та число запам'ятай, бо в інші дні тінь дуба лежатиме інакше.

Нетреба глянув на годинника.

— Запам'ятав, "батьку”.

— То й добре.

Обидва взялися за роботу дружно й енергійно. Невдовзі глибока яма була готова. І тільки тоді Махно пішов за своїми кошиками. Приніс їх до ями, розкрив — і Сашко побачив безліч усяких блискучих цяцьок: брошки, обручки, каблучки, ланцюжки, намиста, золоті вази, таріли і навіть золота статуетка Дюка, подарована Нестору у Малинівці Япончиком. Усе це неоціненне добро "батько" дбайливо загорнув у чорний промаслений пергамент, який привіз Сашко, і вклав пакунки у бочку, яка вже була в ямі. Коли наповнили її до самого верху, закрили спочатку кількома шарами пергаменту, а потім зверху — дерев'яною промасленою кришкою, засипали землею і над нею посадили кущ шипшини. Свіжу землю замаскували торішнім листям та молодою вкоріненою травою.

— Незабаром прийметься наша шипшина, розростеться — і ніхто ніколи не здогадається, що під нею лежить багатющий скарб, — сказав Махно, йдучи до підводи. Вже коли рушили з лісу, Нестор продовжив цю тему:

— Запам'ятай, Сашку, де ми його закопали. Коли мене не стане і буде держава наша, народна, коли влада належатиме не одній партії, а самоврядуванню, отоді ти відкриєш цей скарб і скажеш селянству: "Це внесок від "батька" Махна на розвиток громадських шкіл, лікарень, різних народних закладів".

Коли їхали назад, Махно уже не перевтілювався в Нюсю. Мабуть, не було такої необхідності. Він загорнувся в простенький Сашків сіряк та лежав скручений калачиком в сіні, підставивши вранішньому весняному сонцю своє в міру симпатичне обличчя, яке обвітрене зимовими дошкульними вітрами до засмаги, ніби було обпалене липневою спекою. Складалося таке враження, що отаман дрімає. Та він раптово підвів голову, сів.

— Давай, Сашку, заспіваємо.

— Якої?

— Щось про наших войовничих пращурів, про козаків.

Сашко заспівав:

Приспів підхопив і Нестор:

Нестор перебив спів:

— Дякую, Сашку. Розтривожив ти мою душу.

— Чим?

— Та піснею... Вона ж про нашу волю.

Сашко повернувся до отамана:

— А ти ж, "батьку", воюєш за волю всього світу.

Нестор скептично усміхнувся, посуворішав:

— Спершу, Сашку, треба здобути волю для свого народу, а вже потім допоможемо й Європі.

Кучер замислився. Невдовзі він сказав:

— Воно-то "батьку", так. Але як ту волю здобудеш, коли ми з тобою в один бік тягнемо, українці Дибенко і Антонов-Овсієнко — в інший, а Матвій Григор'єв та Симон Петлюра — і ні туди, і ні сюди, а біс їх знає, куди. Нічого не вийде, "батьку", бо немає злагоди між нами, українцями.

— Твоя правда, Сашку, немає, — погодився Махно. — Особливо ниньки мене турбує Григор'єв. Чує моє серце, що завдасть його нерозумна голова чимало лиха всьому повстанському рухові України. Нам і так не довіряють більшовики.

— А чого ми, "батьку", з тими більшовиками панькаємося, завжди шукаємо з ними дружби?

— Бо в них багато зброї, а в нас її катма. І в Григор'єва немає зброї. А без неї, голими руками, ми ніколи не виженемо Денікіна з України.

Сашко замовк, про щось думав. Нестор відчув, що його не переконав, а тому вирішив продовжити свою думку:

— Ми і більшовики — це як небо й земля: така протилежність і така велика між нами відстань. Вони — за владу своєї однієї партії, а всіх інших нищать і вб'ють до останньої мислячої людини, а ми — за самоврядування низів, тобто, за владу народу в особі, скажімо, тих же Рад народних депутатів. Отже, друзями ми ніколи бути не зможемо і не будемо, а ось тимчасовими союзниками (коли нам, звісно, вигідно) ми з ними будемо. Наприклад, чого нам з ними не вступити в союз для спільної боротьби з Денікіним, який тепер окупував половину України? Але як тільки розіб'ємо білогвардійців, тут же вдаримо й по більшовиках. Бо й вони — наші загарбники. Словом, скільки б я не обнімався з Антоновим-Овсієнком, більшовиком не стану, як і він не перейде на наш бік.

— О, тепер я, "батьку", второпав: скільки вовка не годуй, а він — у ліс дивиться.

— Нехай буде так, — погодився Махно. — Хоча на практиці все значно складніше. Словом, Сашку, ми на початку великих подій. Тому ми й заховали з тобою золотий запас повстанців, аби в цих військових і політичних подіях ми його не втратили. — Нестор замовк і обірвав цю тему: — В Успенівці зупинися біля двору Фані Гаєнко, а я тим часом заплющу очі... Чомусь втомився чи може температура підвищилася. Якась ломота в тілі.

У дворі, де квартирувалася Гаєнко, стояли дві тачанки: одна, як відразу впізнав Нестор, належала Федору Щусю, а друга, звісно, була Галинина. Махно зіскочив з брички, обтрусився й сказав Сашкові:

— Поганяй у Гуляйполе. А це Нюсьчине дрантя й кошики занеси мені в кабінет. За мною приїжджати не треба — я повернуся з Галиною.

Коли Махно з'явився на порозі світлиці, всі, хто сидів за столом, нараз схопилися й закричали:

— Слава! Слава! "Батькові" слава!

Радощам не було меж. Навіть зовні завжди спокійний Федя, який у цей час міцно цілував свою Фаню, кинув займатися любощами, вихопився з-за столу й почав обнімати Нестора. А той, коли всі трохи заспокоїлися, підійшов до Галини, поцілував її у розчервонілі щоки.

— Сумувала без мене? — запитав.

— Так, любий... Як добре, що ти приїхав. Мені дуже не вистачало тебе, хоча Фаня і Нюся все робили, аби я не журилася. — Вона ненароком торкнулася губами його чола й скрикнула:

— Так у тебе ж пропасниця!.. Фаню! Він весь, мов жар. Нехай твої хазяї розпалюють піч, щоб аж черінь стала червоною... І кип'ятять молоко... Тоді ми вже сьогодні не поїдемо в Гуляй-поле. Всі заночуємо тут.

Нестора поїли не лише молоком з медом і лоєм, а й чаєм з малиною, цвітом бузини, калини. А Федя, зрозуміло, підніс йому свої випробувані ліки: склянку міцного самогону. Нюся розтерла його оцтом. І все це, мабуть, разом взяте допомогло. Бо вже десь опівночі Нестору захотілося до Галини... А Федя, цей м'язистий здоровань, усю ніч не залишав у спокої Фаню, яка тільки цього й прагнула. Лише Нюся в окремій кімнаті, чуючи, певно, зойки, стогони й вигуки задоволення своїх подруг, вовтузилася, бідолашна, сама в розкішному дерев'яному ліжку.

Вранці, коли Махно і Щусь робили в дворі розминку — рубали хазяїну дрова — до них несподівано з'явився Лев Зіньковський.

— Чого вільно дихнути не даєш? На п'яти наступаєш? — накинувся на розвідника Нестор.

— Така робота у мене, "батьку"... Не сердися.

— Гаразд... Чого спозаранку принесло?

— Від моїх людей є цікаві повідомлення з Москви і Харкова.

— Говори.

— Проти тебе, "батьку", і Григор'єва особливо гострять зуби Ленін і Троцький. Вони між собою на так званих чаюваннях називають тебе бандитом, а твоє військо — розгнузданою партизанщиною і вичікують лише слушного часу, щоб покінчити з нами.

— Мене, Льово, цікавлять новини не позавчорашні, а хоча б вчорашні.

— Троцький готує тобі якусь "підніжку".

— Конкретніше.

— Мабуть, виступить у пресі — скупає тебе в крижаній воді... Гадає, що ти знюхуєшся з Григор'євим і можеш з ним за певних умов об'єднатися проти більшовиків... Тож хоче уже зараз збурити проти тебе революційне повстанство.

— Так я й думав: будь-який необачний крок Григор'єва більшовики використають проти мене... А ще які новини?

— Є від Григор'єва. Цей отаман ось-ось перекотиться на бік Петлюри.

— Завадити не можна?

— Можна, "батьку"... Лише ліквідувавши самого отамана.

— Поки що не треба. Може все-таки схаменеться. Дай йому знати, що я категорично проти таких його дій. Союз з Петлюрою — не на часі.

— Буде зроблено, "батьку”.

А коли вже йшли у будинок, на порозі сіней з'явилася Галина. Вона радісно привіталася з Льовою й звернулася до Махна:

— Несторе, а я занепокоїлася. Думаю, пішов дрова рубати, а наче у Дібрівський ліс по дрова поїхав... Іди до хати, бо я без тебе захолола, стала, як лід.

Жінка взяла Махна під руку й повела його у свою кімнату, приспівуючи:

Галина знала, чим брати "скорпіона" Нестора з його диявольським характером — ласкою і ще раз ласкою. Це вона й робила постійно. Будучи від природи самовладною егоїсткою — це вона не раз доводила у стосунках з іншими — у товаристві Махна вона поводилася підкреслено чемно, ніжною ягницею, але мистецьки, по-жіночому хитро все робила так, аби її диявол брав гору над Несторовим. І слід віддати їй належне — вона часто вигравала у двобої з чоловіком невеличкі сутички і навіть стратегічні протистояння. Це під її "материнським" впливом "батько" відійшов від комуністів-інтернаціоналістів і почав схилятися у своїх практичних діях на бік українського націоналізму з присмаком, звісно, дикого селянського анархізму.

Майже добу провів Нестор в Успенівці, як у Бога за пазухою. А в Гуляйполі на нього чекала сувора й неспокійна буденщина. Коли приїхав у штаб, то під дверима свого кабінету побачив дрімаючого Петра Вусатенка і його дружину. З Петром привітався за руку, а його Мелашку поцілував у щоку, коли та, висока й огрядна, нагнулася, оскільки Нестор діставав головою лише до її плеч.

— Щось трапилося? Якісь проблеми?

— Ти ж, "батьку", казав, що я скоро поїду з тобою із Гуляйполя на фронт.

— Так, поїдемо.

— А Мелашка каже: досить того горя, якого вона натерпілася за першу імперіалістичну війну, коли з дурної голови відпустила мене самого.

Настрій у Махна був добрим, і він розмовляв з Вусатенком доброзичливо і навіть з гумором:

— Тоді нехай відпустить тебе з кумою, — усміхнувся Нестор.

— Ні, "батьку". Вона хоче сама...

— Як, сама? — отаман посуворішав.

— А так: хоче зі мною йти на фронт.

— Ким же?

— Вона дуже добре їздить верхи на коні, не гірше вправного чоловіка.

Махно продовжував жартувати:

— Цікаво вийде: Петро — на "Форді", а Мелашка за ним — у сідлі на шкапі.

Тут Нестор зачепив за живе самолюбство жінки:

— Не шкапу мені батько виділив, а щонайліпшого молодого коня! — заперечила вона.

— Ти справді хочеш у кавалерію? — серйозно запитав Мелашку Нестор.

— Так, "батьку", хочу.

— А шаблею володієш?

— Трохи. Але ж навчуся. І рубатиму не гірше вашого знаменитого Куриленка.

Сходами піднімалася Кузьменко.

— Галино! — покликав її Махно. — Підійди до нас... Познайомся... Це — жінка нашого Петра Вусатенка, а звати її Мелашкою. Вона хоче рубати біляків і комуністів. Поки що візьми її у свою команду, навчи володіти шаблею, випробуй у бою зі Шкуром. А там буде видно, де її використати.

Галина простягла руку Мелашці, познайомилися. А коли жінки вже збиралися відходити, Нестор зупинив їх:

— Тільки, Мелашко, я ж добре знаю Макухівське поріддя: ваші жінки полюбляють народжувати дітей двічі на рік, мов кролиці. Як же з цим у тебе буде? Адже, коли гримить війна, діти не народжуються.

— Я це вже знаю, "батьку"... Воюватиму так, щоб швидше війна закінчилася.

— Гаразд, іди.

Невдовзі Мелашка стала неабияким кавалеристом, керувала жіночим загоном, який дістав перше хрещення в бою з досвідченими рубаками білого генерала Шкура. Цей бій стався у степу під Мелітополем. Розхвалювані білі вояки, яких було вдвічі більше, ніж у Мелашчиному загоні, падали один за одним смертю мужніх. У махновців уже затупилися шаблі, а шкуровці все не відступали. Нарешті, лише невеличка купка на чолі з офіцером втекла у рівне безкрає поле Приазов'я. І коли командир білогвардійців дізнався, що з ним билися жінки, заслужений офіцер не витримав такого сорому і застрелився. А Мелашка від самого Махна одержала круглого золотого годинника, якого вона берегла ліпше своїх очей і, вмираючи, в 1978 році заповіла його своєму онукові Петрові Вусатенку, названому, звісно, на честь діда, котрий промучився у радянських концтаборах більше 20 літ і помер за два роки по смерті своєї дружини, у 85-річному віці й був похований у Гуляйполі.

Та все це буде потім, у майбутньому. А зараз Махно щоденно стежив за тим, що діється в дивізії Григор'єва (комдивом він став 25 квітня 1919 року). І не тільки стежив, а й прагнув своїм авторитетом зупинити трагічне гріхопадіння нерозумного отамана. Де там! Григор'єв не хотів слухати настанов махновських посланців і лише заспокоював їх:

— Передайте "батькові", що все буде гаразд. Нехай готується мене підтримати.

Якось Нестор викликав до себе Льову Задова і між ними відбулася така розмова:

МАХНО. Негайно їдь у Одесу. Щоб добрався нелегально і без усяких твоїх вибриків у дорозі.

ЗАДОВ. Буде зроблено, "батьку" і "Альоша, ша!"

МАХНО. Завдання: зустрінься з Мишком Япончиком і перевір, як він виконує мій наказ про створення кількатисячного загону боєздатних повстанців та чи узгоджує він свою роботу з нашим Фельдманом? І передай їм, що Григор'єв ось-ось має зайняти Одесу. Коли її займе, то Япончик нехай залишається у місті, а Фельдман — відступає з Червоною Армією.

ЗАДОВ. "Батьку", вибач. Я не встиг тобі доповісти. Сьогодні вранці Одесу зайняли французи. Більшовики здали її без бою.

МАХНО. Тим більше, ти маєш їхали в Одесу і на місці розібратися, що там діється насправді. Наскільки я розуміюся в ситуації, то французам потрібна Одеса лише на кілька днів: щоб посадити своє військо на кораблі і відпливти на батьківщину. А Григор'єв тільки цього й чекає, щоб на їхньому горбі в'їхати в місто визволителем. Отже, слухай мене уважно. Передай Вінницькому — аби він не налагоджував ніяких контактів з Григор'євим. Бо той довго в місті протриматися не зможе, Одеса знову опиниться в руках більшовиків. Ось із ними Япончик нехай контактує за нашим, розробленим у Малинівці, планом... Давай, Льово. І не барися.

Передбачення Махна справдилися на сто відсотків. Дійсно, через кілька днів так-сяк озброєне, слабо одягнене і розгнуздане військове зборище під командою Григор'єва зайняло спочатку Миколаїв, потім Херсон та Одесу. Нараз величезна, а головне, густонаселена територія України лягла під руку отамана, який, на жаль, не знав, куди ж йому рушити далі, до якого берега пристати? А його воїнство настійно вимагало землі, бо в основному це були селяни навколишніх сіл та хуторів. Інша частина григор'євців — міщани. Ці воліли хліба та видовищ. Останнього було вдосталь, бо отаман дозволяв своїм "синкам" насолоджуватися легкою перемогою повною мірою. І голодними не були повстанці. А ось із землею... Більшовики її, звісно, не дадуть, вони уже організовують комуни, в які заганяють усіх силоміць. Отже, поки що селяни Херсонщини та Одещини чіплялися за Григор'єва...

А Махно у цей час нервував. Щось забарився Зіньковський. Посилав його на день-два, а вже минув тиждень. Нарешті, Льова з'явився — не запилився: весь розфуфирений, одягнений з голочки, як французький буржуа, навіть, був у чорному циліндрі.

— Що це за маскарад? — незадоволено буркнув Махно.

— Подарунок мого друга Япончика.

— І все?

— Чого ж... Чимало грошенят золотом відвалив у нашу загальну скарбницю. Я вже їх усі здав, до копієчки, казначею.

— Так...

— А що так? За "так", "батьку", нічого не візьмеш. Япончик усе за гроші дістає: то в більшовиків, то у французів, а зараз навіть у напівобідраних григор'євців. Словом, наш Япончик на те він і є Мишком, щоб тишком-нишком — і в кишеню. У нього все є: і братва — молодецька, вся з Пересипу й Молдаванки, і одяг — люкс, з Дерибасовської; і зброя — різних фасонів із усіх "країн, єднайтеся". Лише — твій сигнальчик — і він подає нам на блюдечку із золотою облямівочкою батальйон, а то й цілу армію япончиків.

— Григор'єва бачив?

— Аякже, "батьку"... Особисто з ним говорив кілька годин підряд.

— І що?

— А нічого. Він упертий, як бик. Говорив мені, що Ленін через Антонова-Овсієнка запропонував йому йти на Румунію, щоб підтримати революційну радянську Угорщину. За це більшовицький вождь обіцяв Григор'єву різні чини, нагороди і навіть маєтки на березі Чорного моря.

Махно насмішкувато глянув на Зіньковського, наче перед ним стояв не його контррозвідник, а сам неотесаний отаман Григор'єв.

— І що Матвій? Погодився?

— Відповів: якщо даватимуть чин, то тільки президента Америки, орден — з рук англійської королеви, а маєток — на Гавайських островах. Словом — його губа — не дура.

Махно:

— А він сам — не цілковитий остолоп? Не зрозумів, що комуністи хочуть випхнути його за кордон, аби там йому і його війську жаба цицьки дала? У тебе все?

— Так, "батьку".

— Продовжуй не спускати з Григор'єва очей. Доповідай усе, що стає відомим.

А 7 травня всю Україну й Росію облетіла звістка, що Григор'єв оголосив себе "отаманом Херсонщини і Тавріди", веде непримиренну війну з російськими комуністичними Радами і бореться за вільну й незалежну від Москви Україну. Через кілька днів після цієї події за підписом одного з вождів більшовицької Росії, Льва Каменєва (Розенфельда), головний штаб махновців одержав телеграму: "Гуляй-поле, батькові Махну за місцем перебування. Зрадник Григор'єв покинув фронт. Не виконавши бойового наказу, він повернув зброю. Настав вирішальний момент — або ви підете з робітниками та селянами всієї Росії, або насправді відкриєте фронт ворогам. Ваганням немає місця. Негайно повідомте розташування ваших військ і випустіть відозву проти Григор'єва... Вірю в честь революціонерів — Вашу, Аршинова, Веретельникова^[65] та інших".

Махно кілька разів перебіг очима телеграму й відклав її вбік. Зайшов Аршинов:

— Чув, "батьку", що ти одержав якусь цидулку від Каменєва.

— Одержав. Ось читай... Бориса Васильовича не бачив? Бо й він тут згадується.

— Він знає. Зараз прийде.

Відчинилися двері. На порозі — Веретельников, колишній матрос, активний революціонер з 1905 року, його й Петра Андрійовича Аршинова дуже поважав "батько", часто з ними радився й приймав рішення, особливо політичні, враховуючи їхні думки.

— Читайте й вирішуйте, що будемо робити, — звернувся до них обох Нестор, кивнувши на телеграму.

Прочитали, навіть кожний з них уголос, аби чіткіше зрозуміти зміст написаного.

— Висловлюйтеся, не мовчіть, — поквапив їх Нестор. — Час не чекає. Революція і війна вимірюються не місяцями й роками, а миттєвостями, які потім стають вічністю.

Аршинов як ідеолог анархізму міг добряче познущатися над писаниною більшовика Каменєва, причепитися, скажімо, до слів: "робітників і селян всієї Росії". Адже насправді більшовикам наплювати на тих робітників і селян, їм би досягти одного — диктатури своєї партії і тільки своєї. Але замість причепок Петро Андрійович сказав:

— Несторе Івановичу, я готовий випустити відозву проти Григор'єва. А цього й вимагає Каменєв.

— Отож бо! Вимагає! — підвищив голос Махно. — Хто він для мене, щоб вимагати?! Наказувати?! Ще й погрожує! — нараз він заспокоївся й добродушно глянув на мудрого Веретельникова.

— Чого мовчиш, Борисе Васильовичу?

— А я що, Несторе? — почав здалеку Веретельников. — Коли Аршинов береться випустити відозву, то я можу дати Григор'єву в морду... Якщо, звісно, накажеш.

— А коли серйозніше? — Махно зрозумів, що його старший товариш хоче сказати не те, що сказав.

— А коли серйозно, то я не хотів би піднімати руку на такого ж повстанця — григор'євця. Я не раджу нацьковувати наших повстанців на таких же робітників і селян, які стоять під рукою Матвія. Якщо вже накажеш, Несторе Івановичу, воювати з ними, то ліпше я з шаблею в руках загину від денікінців.

Ця проста й цілком відверта та зрозуміла відповідь надзвичайно вразила Махна. Він, котрий до цього часу ходив по кабінету із закладеними за спину руками, нараз зупинився, потім чомусь несподівано підійшов до вікна, за яким буйно цвіла черешня, і знову повернувся назад, став навпроти Веретельникова:

— Ти що верзеш? — притишеним голосом запитав він. — Як ти смієш?!

— Смію, Несторе Івановичу. Вони і ми — одна кров, у нас одна сирітська та бідняцька доля.

— Я не про те, Борисе Васильовичу. А про те, як ти смієш думати зараз про смерть! Нам жити треба, щоб здобувати волю для себе і наших нащадків. А ти?!.. Сьогодні вмерти — раз плюнути! Мені всі ви живі потрібні, а не мертві!

Хтозна, чому так вразили Махна ці слова Веретельникова, а ще незрозуміліше, з якої причини сам Борис Васильович заговорив про свою смерть... Мабуть, вони обидва щось зле відчули чи передбачили. В усякому разі, через кілька тижнів після цієї неприємної розмови сталася трагедія, яких на будь-якій війні — безліч. Але для Махна то було незвичайне і не рядове лихо... Якось він виїхав з Гуляйполя у напрямку Олександрівська, де точилися важкі бої з білими. А тим часом денікінці прорвали оборону за селом Святодухівка і лавиною ринули на Гуляйполе. Врятувати свою легендарну столицю піднялися всі його мешканці. Для ополченців не вистачало ні патронів, ні гвинтівок, ні тачанок. Тож люди озброїлися, хто чим міг: вилами, сокирами, молотами, довбешками, піками і навіть луками. І ця народна армія прийняла нерівний бій у степу, за 15 кілометрів від Гуляйполя. Керував дивним селянським військом Борис Веретельников. Кривава січ тривала зранку й до заходу сонця, аж поки не впав воістину смертю хоробрих останній повстанець. Можливо ним і був сам командир. Бо знайшли його пізніше серед гори ворожих трупів усього зрубаного шаблями. А нападники — шкуровці також зазнали нищівної поразки, бо у Гуляйполе вони не ввійшли — не було кому входити.

А тоді, при обговоренні телеграми Каменєва останнє слово належало "батькові". Він розпорядився так:

— Відозви ніякої не писати, доки не розберемося самі, чого хоче Григор'єв, за кого і проти кого він виступає сьогодні і виступатиме завтра. А відповідь Каменєву дати, не зволікаючи, але не підлабузницьку, а гідну честі нашого повстанства.

Вже коли Аршинов і Веретельников виходили з кабінету, "батько", все ще переварюючи у мозку зміст більшовицької телеграми, сказав:

— А Каменєв, як і мудрий Ленін, все ще думає, що Україна — це продовження території Росії, а тому й запитує, чи ми підемо з робітниками і селянами всієї Росії. Як наче не бачить і не чує, що ми воюємо за свою землю, за свій народ.

Прийшов Нестор додому пізно і якийсь в'ялий, мабуть, виснажений морально і фізично. На людях він завжди і за будь-яких обставин був, наче заведена годинникова пружина, а вже вдома прагнув щонайшвидше розслабитися, тож ліг на ліжко, не роздягаючись, і заплющив очі. Зайшла Галина. Вона, навпаки, бадьора, весела й повнокровна. Її жагучі циганські очі масно пожирали Нестора.

— Ти б скинув чоботи, роздягнувся. Нюся зарум'янила в печі такого смачного гусака! Повечеряємо — де й сили візьмуться.

Чоловік підкорився. За вечерею випив склянку горілки, і дійсно тіло налилося міццю. Це нараз відчула Галина, нашвидкуруч роздягнулася і, залишившись у чім мати народила, погасила світло — і гайда під ковдру до Нестора. А насолодившись ним досхочу, розляглася, мовби кішка на вранішньому сонці, від задоволення потягнулася й заспокійливо стулила очі. Про щось приємне і цнотливе мріяла. І тільки пізніше спустилася думками зі своїх безтурботних небес на грішну землю й поцікавилася в чоловіка:

— І що вирішили робити з Григор'євим?

Нестор добре знав ставлення своєї дружини до цього отамана.

Галині подобалося, що від Матвія віє духом запорозького козацтва: він ладен вмерти за волю України, за все українське та й сам не лише душею, а й усією своєю зовнішністю нагадував типового козарлюгу періоду Хмельниччини. А як гарно співав козацьких пісень!.. Голос у нього дзвінкий, як у мідних труб, без будь-якого фальшу. Як заспіває, бувало:

то аж шибки дрижали у вікнах і блимали, мало не гаснули лампи.

Галина вже не раз зустрічалася з Григор'євим, і завжди вони розлучались, як щирі друзі й політичні однодумці. Кузьменко могла впливати на Матвія й навіть підігрувати йому, коли це необхідно було. Баба хитра! Її політичну, вірніше, дипломатично-жіночу обачність давно помітив Нестор і саме такою вона йому полюбилася. Деякі нашіптувачі вже натякали Нестору, що він під впливом "матінки" Галини все нижче скочується від комуно-анархізму до українського буржуазного націоналізму. Особливо Махна дошкуляло оте слово "буржуазного", бо він ненавидів буржуїв та поміщиків усіма фібрами свого єства. Все інше, тобто "український націоналізм" він дійсно почав сприймати цілком спокійно. А втім, чому "почав"? Адже в душі він завжди був українцем і, ясна річ, націоналістом, тобто, патріотом України і всього українського. Це лише так, для красного слівця, для всяких там безбатченків Воліних (Ехенбауманів) та Леніних (Ульянових) він був інтернаціоналістом та комуністом-анархістом. А особисто для себе, для України він — український націоналіст ще задовго до знайомства з Галиною Кузьменко. Інакше він ніколи не зійшовся б з нею, не пов'язав би свою долю з її. А чому насправді так активно й безапеляційно бореться з Грушевським, Петлюрою, Скоропадським, Григор'євим та іже з ними, що відкрито себе іменують націоналістами, борцями за волю України? Та якби вони говорили лише про це, але ж вони прагнуть стати вождями нації!.. Знайшлися вожді!.. Хіба вони не розуміють, що вождем нації може бути лише той, за ким іде весь народ? А за ким нині йдуть українці? Звісно, за ним, Нестором Івановичем Махном, якого всі, від малого до старого, називають своїм "батьком". А главою у сім'ї дружній, щасливій має бути лише один. Усі інші, хто претендує на таку посаду, мають бути усунені... Нестор ще не думав, яким чином має бути усунений кожний, хто стоїть на його шляху до найвищої мети. Але чітко вже знав, що це питання може вирішуватися в кожному окремому випадку по-різному і залежно від обставин.

Кузьменко відчула, що подальша доля Григор'єва, її однодумця, котрий зазіхнув на трон вождя нації, тепер у руках Нестора Махна і лише в його руках. І якщо найближчим часом Матвій не зречеться добровільно від своїх домагань на першість у повстанському русі України, то "батько" його суворо покарає. А тому зараз, коли відповідь Нестора на поставлене Галиною запитання дещо забарилася, жінка вирішила ще раз спитати чоловіка про це ж саме, але трохи інакше:

— І що ж ти вирішив робити з Григор'євим?

"А-а, — подумав Нестор, — нарешті ти зрозуміла, що у цій ситуації все залежить не від більшовиків, а особисто від мене!"

Подумав це і відповів:

— Приховувати від тебе, Галю, нічого не буду: він сам лізе під мою кулю. Коли не зникне з моєї дороги сам, доведеться його ліквідувати.

— Але ж тоді ти знову підіграєш російським більшовикам, які, бачиш, зовсім не визнають Україну як державу. Ти помітив, що Каменєв у телеграмі на твоє ім'я говорить: "... або ви підете з робітниками й селянами всієї Росії"..., тобто, України для нього, а відтак, для тебе не існує.

— Галю, не наступай на болючий мозоль! — підвищив Нестор свій голос.

Кузьменко зрозуміла, що перевищила свої повноваження і хапонула зверх належного як члену сім'ї, члену штабу і навіть голові Ревтрибуналу, а тому винувато попросила у чоловіка вибачення. А той, на диво, швидко пригасив свій гнів і спокійно пояснив, чому так сказав стосовно отамана:

— Коли ми не виступимо проти Григор'єва, нам більшовики не дадуть жодного патрона, і тоді плакала наша Україна — її захопить Денікін. Ти ж знаєш, що армія у мене велика і дух її бойовий, але ми не маємо достатньо ні гвинтівок, ні гармат, ні кулеметів. А сподіватися на те, що все це заберемо у ворога, — шлях у безнадійність. Я не можу таким шляхом повести військо.

Галина хотіла заперечити чоловікові, порадити йому об'єднатися з Григор'євим, та ще й з Петлюрою і піти спільно, дружньою навалою проти завойовників-більшовиків і тоді, безперечно, була б створена вільна й незалежна від усього світу Україна, але блискавично проаналізувавши всі "за" і "проти", зрозуміла, що знову наступить на болючий мозоль Нестора, а може ще й на болючіший ніж раніше, тож аби піднести коханому настрій, сказала:

— Можливо й так... Можливо, дійсно немає в тебе іншого, значно розумнішого виходу.

Ах, Галино, Галино! Так всеосяжно, а головне, геніально й розумно ти подумала про шлях звільнення своєї нещасної України! З такою мудрою далекоглядністю! Твої думки справді були доленосні. Якби ти їх не приборкала в душі, якби виплеснула перед Нестором та ще й набралася б мужності переконати його, що розбрат між ним, Петлюрою і Григор'євим заведе Україну у прірву, відкине її цивілізований розвиток щонайменше на сотню літ, а об'єднання цих трьох мужів, як легендарних трьох китів, на яких тримається Земля-матінка, вирве Україну, нарешті, з неволі. Ох, якби ти це зробила, то бути б зараз, на початку третього тисячоліття, нашій славній Україні високо-розвиненою державою і стояти б їй на чолі цивілізованого світу, показуючи усім народам взірець Ісусохристового благоденства й раю на нашій планеті. Але, на жаль, Агафія (Галина) Андріївна Кузьменко — тоді, у травні 1919 року, не виконала своєї воістину історичної місії, не стала для України другою святою Марією, не набралася сміливості довести Нестору Івановичу Махну, що його роль як месії для України не в тому, аби розправитися зі своїми конкурентами на гетьманську булаву, а в об'єднавчій ролі усіх гетьманів на виконання святої справи.

Тодішня розмова між доленосним для цілого народу подружжям закінчилася цілком прозаїчно. Нестор, відчувши в останніх словах Галини підтримку своїм рішенням, полегшено зітхнув і сказав:

— Дякую, що ти мене розумієш, як ніхто інший... Дякую, кохана, — і пригорнув до себе ніжну дружину...

...Бог на певному етапі своєї творчої праці, створивши Землю, людину і всі блага для нормального, райського життя на Голубій планеті, пішов після праведних діянь, трохи спочити, забутися у богатирському сні. Для Господа його спочинок — якась хвилька, мізер. А тут, у нас на Землі, для людей, створених ним, — цілі тисячоліття. І в цьому часовому просторі, звісно, було б усе гаразд, усі його людські створіння жили б, як у Бога за пазухою, якби разом із ним спочивали і його супротивники та супостати, його здичавілі янголи, яких ми називаємо то чортами, то дияволами, то люциперами. Ні, не заснули вони й не сплять досі. Та ще й скориставшись тимчасовим відключенням Всевишнього від справ мирських, самі почали чинити з людьми, казна що! Отож замість чеснот, заповіданих Богом, маємо підлість і ненависть, мир і злагода між людьми перетворилися у братовбивчі війни, а земний рай став для всіх народів пеклом. Люди обманюють, знищують одне одного і цьому самогубству, здається, не буде кінця.

...Москва. Кремль. Початок травня 1919 року. Кабінет Леніна. Черговий вечір чаювання. Вождь більшовиків злий, як собака... Або як розтривожена гадюка. Він швидко ходить по кабінету із закладеними за спину руками й майже гарчить... чи сичить. Звісно, не на присутніх, а на тих, хто далеко від нього. Аж надто далеко і яких не в змозі особисто вкусити до крові. Він незадоволений усіма українцями:

— Я ж вам казав, кажу і буду завжди втокмачувати, що хохли — це зрадливий народ, ненадійний. І вірно росіяни про них кажуть: скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться.

ТРОЦЬКИЙ(спокійно, зухвало і спогорда). Я це знаю давно, з пуп'янка, бо, як уже засвідчував, на тій землі народився, серед хохлів виріс (пауза). І не раз усіх вас попереджав, що з українцями потрібно розмовляти тільки голосом кулемета й гармат. А ви, навпаки, все сюсюкаєтесь із ними. Ось і до сюсюкалися!

ЛЕНІН. Не ми, Леве Давидовичу, а Дибенко, Антонов-Овсієнко і навіть Каменєв з ними заодно. До речі, товаришу Антонов-Овсієнко, це з твоєї милості ми пригріли на своїх грудях цього зрадника Григор'єва? З твоєї. А тепер, що з ним робити?.. Ви ж безсилі його дістати! (пауза. Ленін перевів свій погляд на Дзержинського). А ти, Феліксе Едмундовичу?

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Все його оточення — то фанатики-націоналісти, які нашому вербуванню не піддаються.

ЛЕНІН. Ось і "залізний Фелікс" згинається перед Григор'євим, як мідна дротинка. Ви уявляєте, що буде з нами, з нашою революцією, коли з Григор'євим об'єднається Махно? Нам капут!

СТАЛІН(котрий, як завжди, стояв у віддаленому від бурхливих подій кутку й замість чаю смоктав свою задимлену люльку, повагом кинув репліку): А чи не використати нам саме зараз, прямо-таки з сьогоднішнього дня, вади характеру Махна?

ЛЕНІН(зацікавлено). Coco, розгорни свою думку.

СТАЛІН. Махно прагне бути вождем українського народу. Тож натякнемо йому, що ми, російські комуністи, його в цьому прагненні підтримаємо, лише за умови, що він здасть нам Григор'єва.

ЛЕНІН. Щось подібне я вже висловлював.

СТАЛІН. Але ж не довів до логічного кінця.

ЛЕНІН. Пропонуй.

СТАЛІН. Нарешті нагородити його орденом Бойового Червоного Прапора. І дати зрозуміти, що це — лише аванс за голову Григор'єва.

ТРОЦЬКИЙ(голосно й сердито). Цьому новоявленому гетьману України ще раніше, ніж Григор'єву, потрібно розчерепити сокирою голову!

ЛЕНІН(не то жартома, не то напівсерйозно). А чому сокирою?

ТРОЦЬКИЙ. Щоб надійно було. Один удар — і череп навпіл.

Ленін розсміявся так щиро, як мала дитина. Безперечно, йому ідея Троцького щодо вбивства Махна дуже сподобалася. І це Лев Давидович, мабуть, зрозумів, бо спогорда задер свою конячу голову вгору, аж закопилив губи. Несусвітний підлий геній! Усе своє життя тільки те робив, що копав могили комусь іншому, а не собі. І гадки не мав, що оце саме зараз тепер придумав для себе смерть. Мине зовсім небагато часу, якихось двадцять з лишком років, і Йосип Сталін (Джугашвілі), котрий на цьому чаюванні ніби зовсім байдуже сприйняв запропонований Троцьким метод убивства Махна, вибере саме цей спосіб для знищення самого Лейби Давидовича: 20 серпня 1940 року агент НКВС СРСР іспанський комуніст Рамон Меркадер смертельно поранив його альпійською киркою в голову.

А тоді, у травні 1919 року, Ленін, як завжди, мав останнє слово. Він з'єднав воєдино думку Coco Джугашвілі і Лейби Бронштейна:

ЛЕНІН. Зробимо так: Лев Давидович негайно відправляється на південь Росії і там, в одній із впливових харківських газет друкує, як і планував, розгромну статтю проти Махна. Нехай її так і назве: "Махновщина". "Батько" — отаман, без сумніву, занепокоїться, прочитавши її. А ми невдовзі, наче сніг на голову, нагородимо його орденом, давши зрозуміти зазнайливому гетьману, що його доля — у наших руках: захочемо — скомпрометуємо його в очах революційних мас і змішаємо з лайном, а захочемо — піднесемо до небес, підкинемо йому трохи зброї, якої йому завжди бракує. І тоді, після нашого "пряника", через агентуру товариша Дзержинського дамо Махнові зрозуміти, що нам від нього потрібна голова Григор'єва, можливо й розчереплена, як сказав товариш Троцький.

На цьому чергове чаювання у вождя народів закінчилося. Стало зрозумілим, що інтереси Леніна і Махна щодо бунтівного отамана Григор'єва повністю збіглися. Доля колоритної постаті в українській історії була вирішена.

...Україна. Махновщина. Гуляйполе. Центральний штаб "батька". Махно уважно вчитується в телеграму, складену головою культосвітнього відділу Петром Аршиновим (Маріним) на ім'я Надзвичайного уповноваженого Ради Оборони республіки Каменєва при уряді України в Харкові. Прочитавши кілька разів, Нестор узяв ручку, вмокнув перо у червоне чорнило, щоб видно було для нащадків його правку, й почав вписувати у текст цілі речення: "У свою чергу заявляю вам, що я і мій фронт залишаться незмінно вірними робітничо-селянській революції, а не інститутам насильства, в особі ваших комісаріатів і надзвичайок, що творять свавілля над трудовим населенням." Там, де йшлося про "авантюру та зраду народній революції Григор'єва", "батько" дописав: "...випускати проти нього відозву утримуюсь до одержання про нього чіткіших данних". І закінчив Махно знову ж таки рішучим "ні" більшовицьким замашкам на демократію і соціалізм: "... такі органи примусу й насильства як надзвичайки й комісаріати, що здійснюють партійну диктатуру — насилля навіть щодо анархістських об'єднань та анархістської преси, зустрінуть у нас енергійних противників."

Внісши ці правки, Нестор підписав телеграму і сказав:

— О, тепер можеш передавати.

Аршинов швидко пробіг очима вставки "батька" й занепокоївся:

— Але ж, Несторе Івановичу, це ж уже новий зміст телеграми! Чи не перегнемо палиці?

— Зовсім ні, Петре Андрійовичу. Нехай не забувають, що ми були й будемо за самоврядування народних мас і проти диктатури однієї партії над цими масами... Передавай, не сумнівайся.

Аршинов вийшов. До кабінету зайшов Зіньковський.

— "Батьку", — звернувся він, — одержав повідомлення від достовірного агента, що Григор'єв ще 7 травня оголосив себе "отаманом Херсонщини й Таврії". Виходить, що твоя держава Махновщина тепер входить до складу володінь Григор'єва, а ти в нього — підпасич.

Особливий порученець та охоронець Сашко, котрий був у кабінеті і чомусь досі байдуже слухав розмову відвідувачів, нарешті ожив:

— Чим би дурний не тішився, все одно лоба розіб'є об стінку, — зауважив він, певно, адресуючи свої слова Григор'єву.

Нестору цей вислів сподобався і він відповів Задову:

— Отже, кінцевий результат цього вискочки давно відомий... Хай оголошує себе хоч Наполеоном... Ти, Льово, не спускай з нього очей і доповідай мені все-все.

Задов вийшов. А Махно, хутко зібравшись, поїхав на фронт. Перша його зупинка була в Маріуполі, захопити який вже багато днів прагнули білогвардійці генерала Шкура. У них нічого не виходило, хоч махновська армія була напівозброєна. У повстанців не вистачало основного — патронів і шабель. Доходило до того, що махновці відбивалися від кіннотників звичайними косами й заступами, але не відступали ні на крок. Того дня, коли приїхав у Маріуполь "батько", знахабнілі шкуровці кинули у бій свій відбірний загін кавалерії. Махно, звісно, не залишився в боргу. Він, порадившись з командирами, повів на знахабнілих біляків свою особливу охорону — "Чорну сотню", яка вщент розбила справді сміливих, мужніх і славних рубак відомого генерала. Після цієї смертельної січі Шкуро назвав махновську "Чорну сотню" "чортовою сотнею" і саме з такою, другою назвою незвичайний загін повстанців увійшов в історію громадянської війни.

Після бою розпашілий "батько" виступив з палкою промовою перед своїм військом. Він закликав повстанців стояти на смерть, бо вони боронять волю українського народу. Наприкінці Махно сказав:

— Честь революціонера вимагає від нас залишатися вірними революції й народу, а чвари Григор'єва з більшовиками із-за влади не можуть примусити нас відкрити фронт для кадетів і білогвардійців... Отже, Григор'єв і більшовики — це дві сторони однієї медалі, а ворог у нас на сьогодні один — денікінці.

"Батько" говорив бійцям не те, що думав, вірніше, не все те, що мав на думці, не всю правду своєї душі. Він не сказав їм, що насправді бажає смерті усім — і Григор'єву, і більшовикам, і Денікіну і, звісно, Петлюрі... Словом усім, крім себе.

Та не для проведення мітингів і підбадьорення армії поїхав Махно на фронт. Він хотів сам переконатися, наскільки повстанці підготовлені до нових випробувань, які, за передбаченням "батька", ось-ось настануть. І добре враження справили його побратими, його "сини". Не зрадять, не підведуть. І підуть за ним, хоч у пекло... Коли прощався з командирами загонів, то про одне просив їх:

— Жалійте повстанців, не кидайте їх на даремну смерть. Бо нам потрібно ще довго воювати і з усіма.

А на прощання в присутності сотень повстанців розцілував бойового командира Новоспасівського загону Вдовиченка Трохима Яковича.^[66]

Дорогою назад, у Гуляйполе, йому підсунули більшовицьку газету "В пути" №51, яка виходила у Харкові. Тут була надрукована стаття голови Реввійськради Росії Лейби (Льва) Троцького "Махновщина", в котрій один з найвпливовіших, після Леніна, вождів російсько-більшовицького уряду доводив, що українське повстанство є рух куркульства, яке рветься до влади, і звинувачував Махна в усіх праведних і неправедних гріхах.

Нестор, на подив, поста вився до статті цілком спокійно, без будь-який емоцій, як до чергового безтактного нападу вірних ленінців. Він навіть нічого не сказав. Тільки особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба кинув, як завжди, доречну репліку:

— Вітер — свище, собака — гавкає, більшовики — шиплять, а нам — своє робити.

Та в Гуляйполі на "батька" чекала значно серйозніша звістка. Агент Льови Задова роздобув в українському більшовицькому уряді секретне рішення Ради Робітничо-селянської оборони України, в якому чорним по білому писалося: ліквідувати Махна в найкоротший термін, а заодно і його повстанців. Тут Махно відреагував негайно і, можливо, зовсім не так, як хотілося московським вождям. Він телеграфом звернувся до Леніна, Троцького, Зінов'єва та Каменєва, де серед іншого кинув в очі вождям більшовизму гірку правду: "Незважаючи на те, що я з повстанцями вів боротьбу виключно з білогвардійськими бандами Денікіна, пропагуючи народу лише любов до волі, до самостійності — вся офіційна радянська преса, а також партійна преса комуністів-більшовиків розповсюджувала про мене брехливі чутки, негідні революціонера. Мене виставляли і бандитом, і спільником Григор'єва, і змовником проти радянської республіки в розумінні поновлення капіталістичних порядків... Відмічена мною ворожа, а останнім часом наступальна поведінка центру влади до повстанства веде з фатальною неминучістю до створення особливого внутрішнього фронту, по обидва боки якого буде трудова маса, яка вірить у революцію... Найвірнішим заходом попередження злочину, що насувається з боку влади, я вважаю моє зречення поста, якого обіймаю... Ст.. Гайчур, 9 червня 1919 року. Батько Махно".

Ретельно проаналізувавши зміст цієї телеграми, Ленін негайно зібрав позачергове чаювання, де, як відомо, всі члени таємного масонського гуртка під офіційною назвою "вірні ленінці" говорили відкритим текстом і їхня розмова на Землі ніде не фіксувалася, але засвідчена й занотована там, у канцелярії Господній для праведного суду.

Ось короткий витяг з цієї розмови:

ЛЕНІН(розмахує папірцем з текстом телеграми). Ну що, генії-більшовички, мать вашу так, думали об'єгорити хохла-мужика? А хрін в зуби не захотіли? Як він вас усіх підчепив й обхаркав? Га? Обізвав брехливими, негідниками, ворожими (покосився примруженими очима на Троцького, який намагався щось сказати). Леве Давидовичу, не захищайся! Ви всі такі й є: негідники, брехуни, підлі... Тільки ми в цьому один одному не зізнаємося, корчимо з себе благородних. Хіба наша преса не брехлива? Хіба ми не виставляємо Махна бандитом, а тим часом лише він активно воює з Денікіним? Скажи, Антонов-Овсієнко, я вірно кажу?

АНТОНОВ-ОВСІЄНКО. Вірно, Володимире Іллічу. Найнадійніші на Південному фронті — це махновці і дух їхній найбойовитіший.

ТРОЦЬКИЙ(схопився). Про що ти мелеш, Володимире Олександровичу?! Ми вже давно помітили і зафіксували, що ти закоханий у цього бандита Махна. Вірно хохли кажуть, що яблуко від яблуні далеко не покотиться.

СТАЛІН(спокійно, виважено). Негоже більшовикові (якщо він справді більшовик!) захищати якогось анархіста, навіть якби у нього, в анархіста, було сім зірок в голові.

ТРОЦЬКИЙ(підбадьорений підтримкою Сталіна). Володимире Іллічу, ти зверни увагу на те місце у телеграмі, де Махно пише, за що він бореться з Денікіним "за любов до волі, до самостійності." Ось лише не написав після слова "самостійності" ще одне слово "України", але воно саме собою випливає з тексту. Таким чином, ми маємо справу з новим зрадником, з новим гетьманом Мазепою.

ЛЕНІН(який бачив, напрочуд, значно далі, ніж Троцький і всі інші присутні). Але Махно у нашому вимірі історії значно хитріший від Мазепи. Ви зверніть увагу на те, що гетьман "батько" зрікається булави і взагалі відходить від керівництва повстанцями. Його крок архіцікавий і для мене особисто зовсім не зрозумілий. А я гадаю, що саме в цьому факті й зарита його підступна собака.

ТРОЦЬКИЙ. А нам наплювати, що він має на увазі своєю відставкою. Ми використаємо цей факт на свою користь: наші командири й комісари негайно повинні очолити його лайдаків, і ми будемо мати відбірну двадцяти- чи навіть п'ятидесятитисячну армію. Бо справді махновці вміють воювати значно краще, ніж червоні.

ЛЕНІН(глянув на Антонова-Овсієнка). А що скаже з цього приводу найкращий знавець махновщини?

АНТОНОВ-ОВСІЄНКО. А те скажу, Володимире Іллічу, що махновці ніколи не підуть за червоними командирами і, тим більше, за комісарами. Повстанці підуть туди, де буде їхній вождь — Махно. Я просив би присутніх звернути увагу в телеграмі на те, що "батько" пише про "неминучість створення особливого внутрішнього фронту, по обидва боки якого буде трудова маса, що вірить у революцію". І Махно, як завжди, не помиляється. Такий фронт буде створений, коли ми зараз відштовхнемо від себе "батька".

КАМЕНЄВ. Цього ми не повинні допустити. Ми надто довго застосовували метод батога. Особливо Троцький (пауза). Лев Давидович чомусь запопадливо рветься до горла Махна.

СТАЛІН(уточнив). Не до горла, а до голови. Він хоче її розчерепити сокирою (ледь помітно усміхнувся у вуса).

ТРОЦЬКИЙ(завівся, до Каменєва). Ти, пархатий жид! На кого ти бочку лайна котиш?! На мене?! На того, хто революцію звершив!

КАМЕНЄВ (до Троцького). Чиє б нявчало, а твоє мовчало! Глянь на себе у дзеркало! Ти ж сам вилитий жид з пейсами!

ЛЕНІН(до всіх). Припиніть чубитись, більшовики! Справді, з методом батога ми трохи загнули, особливо з тим секретним рішенням Ради Робітничо-селянської оборони України від 25 травня про ліквідацію Махна у найкоротший термін. Ви думаєте він про неї не знає? (звертається до Дзержинського). Феліксе Едмундовичу, знає про неї Махно чи ні?

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Знає, Володимире Іллічу. Його агентура проникла в усі ешелони нашої влади.

ЛЕНІН. Ось вам ще одна квіточка.

СТАЛІН(колишній агент царської охранки). Я впевнений, що й серед нас є хтось із його сексотів. І те, що ми зараз говоримо не для історії, Махнові буде відомо принаймні завтра обов'язково (всі винувато схилили голови. Тільки Ленін з недовірою і цікавістю дивився на присутніх, перехиляючи то вліво, то вправо свою надмірно велику голову).

ЛЕНІН(після того, як Сталін закінчив свою промову). Так от, товариші більшовики-сексоти, передайте Махнові, якщо не сьогодні, то завтра обов'язково, що ми його все-таки нагороджуємо орденом Бойового Червоного прапора (пауза). Наш метод батога йому до фені, то, гадаю, він клюне на "пряник". Бо усі народні месники надто полюбляють ордени й медалі і навіть усякі ювілейні значки. Така вже природа виходців із народу — їм би свої груди перетворити в іконостас, і то буде найвище їхнє блаженство (велика пауза). На цьому поставимо крапку. За роботу, товариші, за роботу... Чаювання закінчилося.

Усі виходять.

...Україна. Гуляйполе. Центральний штаб Повстанської армії. Кабінет Махна. За столом сидить і щось пише сам "батько". Входить Льова Задов.

МАХНО(підняв голову). A-а, Льова. Що там у тебе нового про цього отамана "всієї Херсонщини, Таврії і прочая, і прочая"?

ЗАДОВ. Григор'єв шле тобі у Гуляйполе телеграму за телеграмою, в яких сповіщає, що він бореться проти комісарів і їхніх надзвичайних комісій, а також наполягає на негайному приєднанні тебе до нього.

МАХНО(скипів). Щоб я приєднався до цього поміщицького шароварника й зрадника революції?! Та ніколи! Махно ні до кого не приєднується і над ним немає і не буде довіку ніякої влади! (пауза) Де ці телеграми?

ЗАДОВ. Їх усі перехоплюють більшовицькі телеграфісти. Але зміст телеграм мені відомий через наших людей у штабі Червоної Армії.

МАХНО(має на думці Григор'єва). Придурок нещасний!.. Навіть не спроможний належно передати телеграми. Тепер у більшовиків є вже й докази, що я в одній запряжці з Григор'євим. Отже, не бачити нам від них ні зброї, ні одягу, як своїх вух.

ЗАДОВ. Одна його телеграма дійшла до нас поза увагою червоної агентури.

МАХНО. Не перехопили?

ЗАДОВ. Так. Ось вона (виймає з кишені папір, читає написане). "Батьку! Чого ти дивися на комуністів? Бий їх! Отаман Григор'єв."

МАХНО(знову сердито). Чуєш, Льово! Григор'єв уже думає, що він — Наполеон, а я в нього — один з багатьох генералів і наказує мені бити комуністів. Наче я сам не знаю, що з цими підлотниками робити. Він нас, повстанців, компрометує. Його необхідно зняти.

ЗАДОВ. Твій наказ, батьку, для мене — закон і "Альоша, ша”! Ми заманимо його у твій штаб і тут йому зробимо "кришку".

МАХНО(вийшов з-за столу, пройшовся по кабінету із закладеними за спину руками). Де на сьогодні знаходиться штаб того гетьмана-самозванця?

ЗАДОВ. В районі Єлизаветграда.

МАХНО. У Гуляйполе він приїхати не зможе. На його шляху — і більшовики, і Денікін. Тоді ми приїдемо до нього. Як у таких випадках каже моя Галина? (пауза): "Коли гора не йде до Магомета, тоді Магомет іде до гори". Отже, ми пробиваємося до Григор'єва.

Наступного дня після цієї розмови приїхав у Гуляйполе Катеринославський більшовик-чекіст Микита Макуха. Звісно, він завітав до Нестора як до свого земляка й товариша юності, запросив його з Галиною у гості до своєї коханки Нюсі. Великий з багатьма кімнатами будинок "батькової" кухарки-удовиці на кілька днів перетворився в суцільне гульбище. Сп'янівши, Махно і Макуха присягалися у вічній дружбі між ними, цілувалися. Для цього у "батька" і в чекіста — у кожного з них окремо — були свої вагомі причини. Так, уже в перший день приїзду, підвипивши і залишившись наодинці з Нестором, Микита повідав отаману, як він сказав, велику таємницю:

— Недавно я був на нараді в Москві. Проводив її особисто Дзержинський. Після наради він закликав мене до себе на таємну розмову. І думаєш, про що і про кого була ця бесіда?

Нестор мовчав, хоч Макуха намагався витягнути з "батька" хоч слово.

— Про махновщину і Махна, — продовжував губкомівський чекіст. — Фелікс Едмундович — людина рішуча й завантажена по горло. Отже, він без зайвих слів мене прямо в лоб запитав: "Ти з Гуляйполя?". "Так," — відповідаю. "А Нестора Івановича Махна знаєш?" "А чого ж? Ми з ним друзі юності." Дзержинський здивувався: "Не може бути!" А я йому: "Коли б вірив у Бога, то перехрестився б як перед ксьондзом чи батюшкою." Тоді Дзержинський попросив мене, щоб я тебе охарактеризував. Я, звісно, тебе розхвалив. А він: "Виходить, ми до нього ставилися несправедливо, обзивали бандитом і таке інше." А потім повідомив мені під великим секретом, що Ленін уже підписав декрет про нагородження тебе орденом Бойового Червоного Прапора за номером чотири.

— А чому такий секрет? Хіба я не заслужив цього ордена, аби про нього дізналися всі? — Махно глянув на співрозмовника, наче направив на нього свого маузера.

— Та ні, "батьку", заслужив, ще й як заслужив! Ти один проти Денікіна воюєш, фронт тримаєш... Там, у Москві, певно, такий порядок, що поки тобі чи комусь іншому не буде вручена нагорода, то щоб про неї ніхто не знав і не плескав даремно язиком. А я, бачиш, не втримався та й бовкнув тобі. Бо все-таки ти мені не байдужий, адже — друг. До речі, про твій орден Дзержинський сказав наче, між іншим, а то все його цікавило, який ти з себе, навіть, який у тебе колір очей? А я (треба ж таке!) пошився в дурні, відповів йому: "Який у Нестора колір очей?.. Убийте, не знаю. Наче чорний... А, може, сірий..." У тебе, Несторе, справді дивні очі... Незрозумілого кольору... Та грець з ними. Пішли до наших дівчат, бо вони, мабуть, уже без нас засумували.

Макуха грав роль "батьківського" друга і простака, а сказав оце Нестору про орден і Дзержинського лише те, що велів йому начальник Катеринославського губчека. Насправді, Микита не бачив і ніколи не побачить у своєму житті Дзержинського, який у 1926 році чомусь раптово помре.

Та повідомлення Микити вкрай зацікавило Махна і зовсім не тому, що "батько" хотів одержати цього ордена, а з іншої причини: він зрозумів, що телеграму, яку було послано з Гуляйполя на ім'я Леніна, Троцького та інших, Москва одержала, і більшовицькі вожді прореагували на неї ось таким чином — нагородженням його найвищим орденом. Виходить, Кремль боїться Махна, з ним заграє, не бажає втратити його саме зараз. Таким чином, можна сподіватися на нову партію зброї та одягу від більшовиків. Ось лише ті телеграми пришелепкуватого Григор'єва... Вони можуть дуже зашкодити... Якщо вже не зашкодили.

Нестор хотів якимось чином запитати у Макухи про Григор'єва, але стримувався, чекав, коли чекіст сам заговорить про зрадника-отамана. Можливо навіть це — його головне завдання: вивідати безпосередньо у "батька" ставлення махновців до Григор'єва, а орден — лише зачіпка... Як наживка на гачку для риби. Якщо це справді так, то Микита ось-ось сам почне розмову про "гетьмана Таврії".

Передбачення Махна справдилися. Невдовзі, коли чоловіки самі, без своїх жінок, дихали свіжим повітрям на вулиці, Макуха зачепив тему Григор'єва. Нестор, щоб довго не гратися з чекістом, як кіт з мишею, тут же випалив:

— Ти, Микито, передай своїм, а вони — нехай відстукають телеграму у Москву приблизно такого змісту: "Батько" Махно незабаром зловить Григор'єва і власноручно його прикінчить за зраду революційному повстанству."

Розмова про Григор'єва була вичерпана. Микита зрозумів, що Нестор його розкусив, як спілу грушу, тож боязко притих, скоса поглядаючи на неврівноваженого "батька". Тепер їхня подальша дружба, якщо вона існувала насправді, залежала від того, дадуть Махнові того ордена, чи не дадуть. Якщо не дадуть, то Нестор цілком справедливо вважатиме Микиту навмисне підісланим до нього і тоді — не чекай від земляка і товариша юності помилування.

Та, слава Богу, цей орден дали. Привіз його у Гуляйполе і вручив від імені уряду Росії один з червоних воєначальників, наближений до Леніна — Троцького житель Донбасу Клим Ворошилов. Гуляйпільці цей день запам'ятали надовго. Кругом майоріли прапори, прапори, прапори! Здебільшого чорні. Вірніше, всі чорні. Лише на штабі поряд з чорним стягом, на якому білою фарбою було написано "Звільнення трудящих — справа самих трудящих", один червоний прапор здіймався із написом: "Повстанці всієї України, єднайтеся!"

Одержавши орден, Нестор передав його на вічне збереження Галині Кузьменко, розпрощався на станції Гайчур надто зворушливо з Ворошиловим і виїхав зі своєю "Чорною сотнею" з Гуляйполя у невідомому напрямку.

...А в цей час Україну роздирали на шматки самі українці, які стали під різні знамена — жовто-голубі, чорні й червоні — і, керовані українськими вождями, пішли брат на брата, не відаючи, що коять гріховну справу...