Глава дев'ята

Весілля в малинівці

^{(назва радянського кінофільму про махновців)}

Потойбічний Світ. Ленін, заклавши руки за спину, бадьоро ходить по просторій кімнаті, щось розмірковує, періодично зупиняється й, співаючи, вигукує:

"...Наш Ленин впереди!" Заходять: Сталін, Троцький, Дзержинський, Єжов, Берія.

ЛЕНІН(до них). Сідайте, товариші комуністи і вірні мої соратники. Ніхто з наших навуходоносорів не знає, що ви тут?

ТРОЦЬКИЙ. Кого маєш на увазі, товаришу Ульянов?

ЛЕНІН. Звісно, у першу чергу гнилого інтелігента Миколу Бухаріна і вічно мовчазного та підозрілого всесоюзного старосту Михайла Калініна.

ЄЖОВ. Вони агенти Диявола?

БЕРІЯ. І вороги народу?

ЛЕНІН. Це лише моя підозра, не більше.

СТАЛІН. Усіх підозрілих також потрібно прибрати.

ЛЕНІН. Давайте не будемо поспішати, дійде черга і до них (пауза). Так, кажете, що ніхто не бачив, як ви шмигнули до мене?

ТРОЦЬКИЙ. Ми прийшли сюди таємними ходами. Отже, жоден чорт нас не засік.

ЛЕНІН. Про чортів не зарікайся. Бо це такі тварюки, що їм якось усе стає відомо (пауза). І тоді шишки падають на мене як на організатора усіх наших перемог.

Присутні підозріло глянули один на одного, мовляв, хто з нас підлотник? Хто доповідає про наші дії Дияволу?.. Ленін уловив і розпізнав погляди "товаришів по партії" і, щоб не перетворити початок їхнього таємного зібрання на початок великої бійки, вирішив загасити іскру, з якої могло розгорітися велике полум'я недовіри між вірними ленінцями. А Сталін випередив:

СТАЛІН. Хто нашіптує Дияволу, зізнавайтеся?!

ЛЕНІН. Я нікого з вас не підозрюю у співробітництві з Нечистою силою. Усім вам довіряю, як собі. Тому й запросив саме вас. Є архіважлива проблема, пов'язана з верховним Чортом, якому ми служимо ще з того, Земного світу. Про що йдеться? А про те, що останнім часом мій Світоч чинить усе проти мене. Він намагається навіть розсекретити нашу ленінську сутність перед земляками, а головне, розсекретити її тут — перед Богом. Доказ цьому — так звана справа Махна. Диявол обіцяє мені одне, а коїть зовсім інше: він розголошує наше справжнє ставлення до "батька" і чітко показує, що зробили його таким, яким він був насправді, ми, більшовики Росії. Отже, коли Господь вирішить відправити Махна за його гріхи в пекло, додасть за нього мук і нам. Утямили, чому я так занепокоївся?

ТРОЦЬКИЙ. Конкретніше, товаришу Ульянов... Які твої пропозиції?

ЛЕНІН. Необхідно ліквідувати Диявола. Ви — вожді міжнародного тероризму, пройшли вишкіл такої роботи в бойовій партії Леніна і маєте зараз запропонувати реальний план знищення Сатани.

ТРОЦЬКИЙ. Нехай пропонує товариш Сталін. У нього найбільший досвід. Навіть мене угробив.

ЛЕНІН(розгадав думку "політичної проститутки"). Тільки без особистих образ, вірні ленінці. Ми зараз вирішуємо архіважливе партійне питання (пауза). Отже, хто перший внесе пропозицію? Можливо, товариш Дзержинський? (Ленін глянув на " залізного" Фелікса).

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Незвичайна акція, товаришу Ленін. А тому потрібний деякий час для обміркування.

ЛЕНІН. А ви товариші Єжов і Берія? Саме вам і карти в руки у цій буденній операції!

ЄЖОВ. Я такої ж думки, як мій учитель товариш Дзержинський.

БЕРІЯ. Треба подумати, товаришу Ленін, порадитися з товаришем Сталіном.

Ленін мовчки глянув на Сталіна.

СТАЛІН. Товариші Єжов і Берія самостійно вирішувати питання державної ваги нездатні. Їм завжди підказував я (Сталін розгладив свої вуса, підвівся, ходить по кабінету і розпалює люльку сірником). Ліквідувати Диявола — на сьогодні для нас, для нашої комуністичної партії — це нагальна необхідність, яку щойно заповів нам товариш Ленін. Дійсно, у нас досвід подібних акцій надто великий. А коли так, то ми знаємо, з чого почати і кому доручити цю справу. Отже, товаришу Ленін, і цей заповіт ми виконуємо з честю. А розпочати його виконання необхідно з підбору кандидатури на акцію. Чи можемо ми її назвати зараз? (Сталін обвів своїм важким поглядом присутніх. Усі опустили голови. Тільки Ленін, заклавши великі пальці рук за свою полосату камезельку, стояв незворушно, дивився на виступаючого і лише зрідка перехиляв надмірно велику і дещо деформовану голову то вліво, то вправо). Тож, я запитую, чи можемо ми назвати цього виконавця зараз, у цю хвилину? Відповідаю: можемо. А перед цим і для цього з'ясуємо: в ім'я чого, в ім'я кого ми знищуємо Диявола — нашого Кумира? (присутні підняли голови, мовчать). Важко вам відповісти. Тоді я дозволю собі поставити це ж запитання, але подам його в іншій площині, підійду до нього з іншого боку (пауза). Що чи хто спонукав Диявола — ідейного натхненника й організатора усіх наших перемог на Землі — заподіювати нам зло тут, на небесах? (Сталін знову кинув свій колючий погляд на присутніх).

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Звісно, підштовхували Диявола до таких дій "пся крев" хохли Грушевський і Махно.

СТАЛІН. А ви як думаєте, товариші Єжов і Берія?

ЄЖОВ. Так, Грушевський і Махно.

БЕРІЯ. З товаришами по партії згідний.

СТАЛІН. Я так і гадав, що обидва самостійно нічого не думаєте (пауза). Отже, товариш Дзержинський відповів майже вірно, коли сказав, що Диявола спонукали до дій проти нас хохли. На цьому слові поставимо крапку. Бо тут прихована й вірна відповідь, яку ми так прагнемо знайти. Логічно мислимо далі. Усім нам відомо, що жар потрібно загрібати чужими руками, тобто, руками хохлів. Вони підбурили проти нас Диявола? Вони... (пауза. Сталін глянув на Єжова). Тож як ми будемо діяти далі, товаришу Єжов?

ЄЖОВ. Не знаю, товаришу Сталін.

СТАЛІН. А ти, товаришу Берія, знаєш?

БЕРІЯ. Може вислати усіх хохлів до Сибіру? Подібний план уже колись я розробив. (пауза). Його слід лише підняти з архіву...

СТАЛІН(нервово). Що кому, а курці — просо. Йдеться ж про акцію над Сатаною, а не над українцями. Та що вас питати, коли ви не спроможні думати (пауза). Отже, акцію проти Диявола має виконати українець, але без української душі, тобто, не націоналіст, а інтернаціоналіст. Це має бути той, хто вчинив не одну акцію проти українців, і за такі дійства він тепер разом з нами спокутує гріхи у пеклі. Тобто, у нього є велика ненависть до хохлів і ще більше бажання помститися Дияволу за його знущання тут. У кого з присутніх є така конкретна кандидатура?

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. У мене.

ЄЖОВ. І в мене.

БЕРІЯ. Я також можу назвати достойника.

СТАЛІН. Тож називайте. Я і товариш Ленін слухаємо вас.

ЛЕНІН. Так, слухаємо.

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ, ЄЖОВ і БЕРІЯ(в один голос). Павло Судоплатов!

СТАЛІН. Хто він такий?

ЛЕНІН. За нього ви можете поручитись?

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Судоплатов — родом з Мелітополя, українець за походженням. Тільки те й робив, що шкодив Україні. Словом, яничар, як називали таких кляті запорозькі козаки. Докладніше про нього можуть доповісти товариші Єжов і Берія.

ЄЖОВ. Він був організатором і виконавцем убивства багатьох ворогів народу (скоса глянув на Троцького).

ТРОЦЬКИЙ(схопився зі стільця і розлюченим звіром звертається до Єжова). Це ти, лягавий собако, хочеш зараз перед товаришем Леніном вислужитися і проштовхуєш свого гада?!

СТАЛІН(спокійно). Продовжуйте, товаришу Єжов, не звертайте уваги на істеричні вигуки товариша Троцького.

ЄЖОВ(спокійно). Для Судоплатова там, на Землі, не мало значення, кого угробити. Лише була б вказівка ленінської комуністичної партії та радянського уряду. Найбільші успіхи в нього були на теренах боротьби з українськими буржуазними націоналістами. Виконуючи ще вашу, товаришу Ленін, вказівку про безжальне винищення цієї нечисті, він ліквідував ряд відомих ватажків українських антибільшовицьких банд.

СТАЛІН(перебиває Єжова). Ти кажи конкретно, а не виступай тут з доповіддю.

БЕРІЯ(випереджає Єжова). Це мій агент, товаришу Сталін. А тому про нього конкретніше доповім я!

СТАЛІН. Слухаємо вас.

БЕРІЯ. Судоплатов був учасником усіх наших великих перемог: знищив ідеолога так званого українського національного відродження Шумського^[52], ватажка воєнізованих банд українських націоналістів Романа Шухевича^[53], командира корпусу "Січові стрільці" Коновальця^[54] та ще багатьох інших хохлів.

ЛЕНІН(який усе ходив по кабінету, заклавши руки за спину, зупинився, намагаючись надати собі мудрого і всеосяжного вигляду генія людства). Що ж, кандидатура цілком пристойна. Проголосуємо за неї, товариші члени Центрального Комітету нашої Компартії? Хто "за"?

Усі присутні підняти руки, крім Троцького.

СТАЛІН. А ти чому, товарушу Троцький, не голосуєш?

ТРОЦЬКИЙ. Я утримаюсь. У мене є своя особиста думка.

СТАЛІН. Яка?

ЛЕНІН. Нас його думка не цікавить. Він був, є і буде політичною проституткою. І коли про наш задум стане відомо Дияволу, то ми чітко будемо знати, що нас продав Троцький.

Троцький встав і демонстративно виходить.

СТАЛІН. Товаришу Троцький, вернися!

ЛЕНІН. Нехай іде! Скатертю йому дорога.

Троцький вийшов.

СТАЛІН(до Єжова). Ліквідуй його.

ЄЖОВ(підвівся). Слухаюсь, товаришу Сталін! По голові сокирою?

СТАЛІН. Розрубай так, щоб навіть Диявол не зміг його скласти віками.

ЛЕНІН(до Сталіна і Єжова). Не поспішайте з ним. Давайте закінчимо одну роботу (пауза). Потрібно викликати сюди зараз же, негайно, цього Судоплатова і дати йому відповідне завдання щодо Сатани.

Берія підвівся, вийшов за двері і невдовзі повернувся з чоловіком із миловидним і доброзичливим обличчям.

БЕРІЯ. Оце і є Судоплатов.

ЛЕНІН. Зовсім не схожий на терориста номер один, швидше — на інтелігентного лауреата Нобелівської премії.

БЕРІЯ. Політичний агент таким має бути — щоб йому всі вірили і довіряли.

ЛЕНІН(до Судоплатова). Вам, батєнька, вже розповів товариш Берія, яка визначна, можна сказати, масштабу Сонячної системи, місія покладається на вас? (Пауза. Судоплатов киває головою, що, мовляв, усе знає). Успішно її виконавши, ви станете героєм двох світів: Земного і Небесного. Людство, живе і мертве, нарешті позбавиться тирана з тиранів. Те, що не зміг зробити Ісус Христос, зробите ви — і на планеті Земля встановиться Рай, і тоді на Землі, поряд з моїми скромними гранітними пам'ятниками, засяють золотаві пам'ятники на вашу честь. Ви готові до великого подвигу?

СУДОПЛАТОВ. За партію Леніна — Сталіна я готовий і рідного батька пришити! (Судоплатов посуворішав, виструнчився, підняв вище голову). Хайл Гітл (зупинився). Хай живе Ленін! Хай живе Сталін! Хай живе Комуністична партія Радянського Союзу і її ленінський Цека! Слава радянській владі! Хай живе...

ЛЕНІН(перебиває Судоплатова). Вірю, вірю, товаришу (пауза). Як же ви мислите це зробити? Повісите, розрубаєте голову сокирою чи, скажімо, подаруєте ось цю велику коробку цукерок з вибуховим приладом?

СУДОПЛАТОВ. А я не мислю, товаришу Ленін. Мені наказують, і я виконую.

ЛЕНІН. Гм... (пауза). Так (пауза). Я зрозумів (він глянув на своїх "політцеківців"). Тоді наказуйте. Бо час не стоїть. Нам необхідно швидко й рішуче діяти, поки нас не виказав "іюдушка Троцький". Зволікання спричинить ще жахливіші муки нам у Пеклі.

СТАЛІН. Що скаже товариш Берія?

БЕРІЯ. Заманити Чорта лисого до нас, сюди, і нехай Судоплатов з безшумного пістолета пустить йому кулю в лоб (пауза). Як мені пустили.

СТАЛІН. А як планує товариш Єжов?

ЄЖОВ. Може прикінчимо його не тут, а в Едемському саду, коли він буде спокушати Єву вже вкотре з'їсти гріховне яблуко? І тоді піднесемо Господу наше убивство Диявола як захист його, Божого, наказу не грішити? Всевишній за такий учинок ще й може усіх нас забрати до Раю.

СТАЛІН. Дурний завжди думкою багатіє — так кажуть українці (пауза). Затям, Єжов: Бог не допустить ніякої смерті у своєму Едемі.

ЛЕНІН(до Дзержинського). А що скаже "залізний Фелікс?"

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. У цій делікатній справі варто спішити, не поспішаючи (пауза). За повідомленнями моїх агентів зараз на Україні відбувається масштабне розшарування суспільства, внаслідок чого одні — жиріють, а інші — бомжують. У душу одного з таких розжирілих нових українців планує вселитися сам Диявол (пауза). Заздрість, гнів і обурення нараду — це ще не повний перелік складових обстановки, в якій житиме наш Людиносатана. Тож убити його, скажімо, в під'їзді його ж будинку, на полюванні чи ще десь — справа честі нашого партійця Судоплатова. Гадаю, це буде зробити легко, а головне, ми всі будемо поза будь-якою підозрою навіть тоді, коли Троцький оце зараз викаже Люциферу наш план революційних дій.

ЛЕНІН. А що, товарищі члени політбюро, з такими аргументами товариша Дзержинського варто погодитися. Хто "за"? Проти? Утримався? Рішення прийняте одноголосно. Загальне керівництво цією операцією покладаю на відданого ленінця товариша Сталіна.

Несподівано входить Грушевский.^[55] Усі встають ошелешені. Тільки Ленін, здається, не розгубився. Він підсів до роялю й почав грати апасіонату.

ГРУШЕВСЬКИЙ(зосереджений і сердитий). Не чекали?

ЛЕНІН(перестав грати). Бо тебе, шановний пане, не запрошували. А чого ввірвався, як монгол? У вас, правда, на Україні кажуть: "непрошений гість гірше татарина".

ГРУШЕВСЬКИЙ. У нас ще кажуть: "Не копай на сусіда яму, бо сам у неї попадеш і в'язи зламаєш!"

ЛЕНІН. До чого б це, пане?

ГРУШЕВСЬКИЙ. А до того, що ви, більшовики-ленінці, вічно проти українців якісь капості затіваєте, а згодом вони, ці злочинні штучки, вилазять вам боком.

ЛЕНІН. Це вам, Михайле Сергійовичу, уже наябедничав проститутка Троцький? У нього заговорило сумління, що його народила і вигодувала українська земля і за це він вибрав слушний час вислужитися перед вашим народом? Чи все-таки він, як завжди, керувався підленькими мотивами?

ГРУШЕВСЬКИЙ. Це ваші проблеми, пане Ульянов. Як на мене, то ви — одного дерева плоди (пауза). А те, що ви тут затіваєте, чув не лише я, а безмежний Всесвіт. Ви лише послухайте (Грушевський іде до дверей, відчиняє їх навстіж). Кажіть, що-небудь, кажіть!

ЛЕНІН. А ми уже все сказали. Нам нічого вам сказати.

І це "А ми уже все сказали...", наче через велетенський гучномовець, рознеслося всією округою. Присутні більшовики в один голос перелякано скрикнули: "О-о-й!.." Вони зрозуміли, що у кабінеті, де змовлялися вбити Диявола, стоїть новітня підслуховуюча техніка, яка не лише чисто, без будь-яких сторонніх звуків, записала їхню злочинну змову, а й відразу же передала її усьому Світові (пауза). Грушевський демонстративно виходить. А на порозі перед вірними ленінцями з'являється Диявол. Всі перед ним падають на коліна і схиляють свої голови.

ЛЕНІН(бурмоче голосно, наче читає молитву чи заклинання). Помилуй мене, Світоче, з великої милості Твоєї, і з безлічі щедрот Твоїх очисти беззаконня моє. Проти тебе єдиного я згрішив і перед Тобою зло вчинив, то й правий ти у словах Твоїх, і діях Твоїх і переможеш, коли будеш судити нас не за лихим серцем, а за велінням душі Твоєї справедливої. Серце чисте створи в мені, Світоче, і духа правого онови в нутрі моєму підлому.

ДИЯВОЛ(перебиває Леніна). Перестань плазувати! В беззаконнях ти зачатий, у гріхах народила тебе мати, лише зло ти чинив, то й вічно будеш так чинити, бо носиш ти моє тавро.

ЛЕНІН. Карай, Світоче, милуючи дітей своїх.

ДИЯВОЛ (до всіх). Геть, окаянні, з очей моїх. (Усі кинулися до дверей, аби швидше зникнути з пекельного поля впливу Диявола. Останнім виходить Ленін. Диявол до нього). А тебе, Ульянов-Ленін, прошу залишитися на кілька теплих слів. (Ленін повернувся, виклично глянув на Сатану, прижмурившись).

ЛЕНІН. Куцому й лисому завжди дістається найбільше й за всіх. А втім, я тебе, Світоче, люблю понад усе на світі.

ДИЯВОЛ(вже вкотре сьогодні перебиває Леніна) Ви, більшовики-комуністи, усі одним миром мазані: кажете солодкі слова, а даєте гірку отруту, стелете м'яко, а кидаєте один одного і ближніх своїх на дощаті нари, ваші обіцянки й запевнення не варті й ламаного гроша.

ЛЕНІН. Ми повністю, мій Світоче, скопіювали тебе. То хіба можна дорікати матері, яка народила дитя, собі подібне?

ДИЯВОЛ(розсміявся). Нарешті ти, Ульянов-Ленін, уперше зізнався, що маєш моє походження. А то все віднікувався і навіть ображався, коли я про це тобі нагадував (пауза). Нічого не скажеш, відчувається прогрес у твоєму вихованні.

ЛЕНІН(скористався слушною нагодою). То може, мій Світоче, не треба мене карати за сьогоднішні вибрики?

ДИЯВОЛ. Треба, Володю, треба. Сам казав на земному світі про невідворотність кари за будь-який злочин.

ЛЕНІН. І що мені буде? Яка кара? Чи буде її пом'якшення за каяття?

ДИЯВОЛ. Звісно, буде. Замість намічених десяти порцій розпечених до червоного металевих зайців подам сьогодні тобі на вечерю аж двадцять!

ЛЕНІН(здичавіло заверещав). Побійся Бога, мій Світоче!

ДИЯВОЛ. Іди геть з очей моїх ясних! Геть! (Ленін наближається до дверей. Навздогін йому кричить Диявол). А про Махна я показуватиму Всесвіту те, що було насправді!

...Земний світ. Весна в азовсько-таврійських степах завжди приходить до людей, як сніг на голову, — неждано-негадано. Блиснуло, пригріло сонце, раптом зникли неглибокі сніги, і забігали поміж торішними травами та стернею світло-руді ховрахи — ці чи не найперші вісники приходу нової пори року у природі. Грунтові дороги, роз'юшені мокрої зими кінськими копитами, возами й тачанками, за день-два висохли і стали цілком придатними для пішого пересування. Проте Петро Вусатенко, навчений гірким досвідом, зовсім не довіряв цим битим шляхам, а тому тримався від них на значній відстані, і поки що ця тактика була для нього успішною. В усякому разі, у степу йому ніхто з недобрих, злих людей не зустрівся, ніхто його не скривдив.

А Гуляйполе ось-ось замайорить, як прапор щасливої надії, на горизонті. Яке ж воно тепер, його рідне велике село? У 1914 році воно було заможним і мальовничим — тож чи не найкращим на всій Катеринославщині. Жило тоді у Гуляйполі, мабудь, щонайменше шістнадцять тисяч громадян, майже всі дорослі були грамотними, в усякому разі, уміли читати й писати, бо в селі до їхніх послуг були дві гімназії, вище початкове училище та п'ять земських початкових шкіл. Був у селі й кінематограф, який щовечора полюбляли відвідувати дорослі й малі. А кожної неділі всі, одягнені по-святковому, йшли до церкви — їх було дві, чи до синагоги: це залежало від того, якої ти національності та віри. Значна, можна сказати, переважна частина селян це українці, отже, вони — православні і відвідували церкву, а всі інші — їх близько двадцяти відсотків — це були євреї, котрі тримали свої крамниці, володіли банком, заводами, тож вони спорудили собі вельми розкішну, в центрі села синагогу. Жили євреї з українцями у мирі та злагоді, але змішувати кров не бажали, і створювали сім'ї лише свої, національні. Москалів, яких останнім часом, особливо на початку чотирнадцятого року все частіше почали називати росінами, у Гуляйполі майже не було. Вони чомусь тут не приживалися і, як на думку Вусатенка, заковика була в них самих: московити ніяк не могли вивчити місцеву, українську мову, та ще й поводилися зухвало — наче вони тут господарі, а не старожили — гуляйпільці. Ось селяни й відторгали їх, як інородне тіло. З росіян залишалися лише вчителі та службовці, котрі змогли асимілюватися з місцевим населенням. Однак зовсім не це міжнаціональне явище залишило глибокий слід у пам'яті Петра. Воно лише промайнуло тінню і зникло. Здебільшого вертілися в його голові спогади про односельців: Макух, Лютих, Брацилів, Розкоряк, Чубенків, Жовніренків, Махненків, Припихайлів, Синенків, Костоглодів... Усі вони походять із старовинних козацьких родів, тож були волелюбними, щирими — з відкритою душею, з прагненням до життя — вільного, незалежного, без гетьманів і царів. Вони навіть вибрали місце для свого довічного пристанища подалі від усіх великих промислових центрів і назвали його цілком по-козацьки — Гуляйполе, вулиці в якому нарізали рівні, довгі й широкі, які брали початок і закінчувалися у безмежному степу, підкресливши навіть цим, що понад усе цей люд цінує волю і самостійність.

А яке-то Гуляйполе нині, у цей божевільний час, де всі воюють з усіма, не відаючи часто, за що й за кого проливають кров людську. Чим ближче Петро підходив до села, тим чомусь моторніше ставало йому на душі. Їхнє, Вусатенківське, обійстя було на Бочанах — виселку Гуляйполя — крайнім і відірваним від сусідніх хат чималою відстанню, а тому Петро зміг зайти до себе зі степу непоміченим для односельців, і це його трохи заспокоювало. Бо хоч мало хто буде чути той крик — лемент, який зараз неодмінно зчиниться в його родині. Так гадалося та не так сталося. Першим його впізнав рудий пес — вовкодав Чайка. Він, побачивши чи почувши нюхом свого господаря, з радощів так пустився до нього з будки, що порвав на собі ланцюг і з веселим гавканням та поцілунками пристав до Петра, не даючи йому ступити жодного кроку. А тут, де не візьмись, батько й мати. Вони обоє чомусь заридали, а мати ще й заголосила на всю околицю, наче хтось з найрідніших помер. Звісно, на такий лемент збіглися сусіди, а невдовзі — й усі Бочани. Крик і плач рідних переріс у загальну радість селян. Це ж бо майже з того світу з'явився Петро! Тож Малашка, його молода чарівна дружина, ніяк не вірила у своє щастя, а відчувши його біля себе, боялася випустити з рук, щоб не загубити. І за святковим столом, який несподівано був влаштований усім миром Бочан у будинку Вусатенків, Малаша сиділа з чоловіком, мов удруге з ним вінчалася, їм обом навіть не раз і не двічі кричали: "Гірко!" Це "весілля" розпочалося відразу по обіду, а скінчилося десь опівночі. Гуляйпільці вміли хазяйнувати, вміли й гуляти: пісні, танці, музики. Всі чоловіки й жінки багато і смачно їли, пили самогонку і гучно вибивали "гопака". Щоправда, нині на святі у Вусатенків не було молодих чоловіків — усі вони на війні: хто в білих, хто в червоних, здебільшого — у Махна. Хтось з присутніх зацікавився, до кого ж подасться Петро? Про те, що до когось він має примкнути, ніхто не сумнівався. А як же інакше?! Та на подив гостей Петро відповів:

— Я буду сам по собі.

— Як-то воно так?

— А дуже просто: хозяйнуватиму з Милою на своїй власній земельці.

— Е ні, брате, нині вершить нашою долею не Бог, а Диявол... Він уже забрав на той Світ тисячі наших земляків. І щодня пожирає того люду тьму-тьмущу!

— Я ні до кого не піду, ні до кого не приєднаюся... Мені так хотілося додому, стільки натерпівся в дорозі... Я вже пройшов пекло земне.

Не знав, не відав Вусатенко, що протистояти Дияволу йому не під силу. Вже десь сім чи вісім днів по цій розмові до нього завітав — приїхав на осідланому коні — Григорій Лютий, давній Петрів знайомий і, можна сказати, товариш юності. Він був перепоясаний патронташами і мав при поясі шаблю та кілька прив'язаних бомб.

— Мене послав за тобою "батько" Махно, каже, що ти коло бабської спідниці засидівся. Швидше одягайся, сідай на свого коня — і поїхали.

— Я хворий іспанкою. Не можу.

— Петре, без розмов! Не поїдеш зі мною — повезуть до глинища Карманова.

Петро вже начувся про те глинище, де раніше, до революції, була цегельня, а зараз там махновці розстрілювали взятих у полон червоноармійців, білогвардійців і навіть односельців, які не воліли йти у "батькову" армію. Ні, не хотілося до глинища. Ще рано.

Петро вивів зі стайні одного з чотирьох батькових коней, осідлав його і рушив за Лютим. Приїхали до штабу, що тоді розташовувався у центрі села у двоповерховому будинку місцевої влади. Кабінет Махна був на другому поверсі. Коли туди зайшов Петро, у кабінеті товклися — сиділи й здебільшого стояли — озброєні махновці. Нестор помітив Вусатенка відразу і сердечно привітався з ним за руку як давній приятель, і наказав усім вийти. Коли залишилися вони удвох, Махно дістав з-під столу пляшку, відкоркував її і налив з неї повну гранчасту склянку якоїсь прозорої синюватої рідини. Потім біля цієї склянки поклав свого маузера й приглушеним тоном сказав:

— Це дві твої смерті: в склянці — спирт, а в маузері — один патрон. Вибирай, що тобі миліше?

"Куля в лоб — смерть раптова, безболісна, — подумав Петро. — А ось склянка спирту — для нього також смертельна доза й мученицька смерть. То може кулю?.."

Махно якимось чином відгадав його вагання й зрозумів розпач.

— Вибираєш, що легше? — запитав він, пронизавши Вусатенка своїми диявольськими очима. — Легкого у нашому житті нічого не було і не буде. Але потопаючий завжди хапається за соломинку.

— Твоя правда, Несторе, — погодився Петро і взяв склянку в руки. — Може й собі хлюпнеш та вже разом за зустріч?..

— Не можу, бо сьогодні вночі планується великий бій з біляками... Я маю тверезо оцінювати обстановку цього бою.

Петро вимушений був випити спирт сам. Нестор подав йому пляшку з ситром, кусень сала, цибулину, хліб та кілька цукерок.

— Загризай... І не хмелій. Бо жах не терплю п'яних! Я їх засікаю до смерті ось цією нагайкою, — "батько" вийняв з-за халяви правого чобота міцно сплетену сирицеву нагайку зі свинцевою кулькою на кінці й також поклав її перед Вусатенком.

Спирт якось дуже швидко дійшов до мозку, й Петро відчув, що хмеліє: голова паморочиться, а язик задерев'янів. Аби не сталося з ним гіршого, прагнув, поки ще при здоровому глузді, з'ясувати, чого ж від нього хоче цей неврівноважений селянський полководець.

— Гадаю, Несторе, не для частувань мене викликав, — сказав Вусатенко.

— Звісно, ні, — відповів Махно. — Я чув, що ти у німців навчився водити різні авто.

— Навчився. Твоя правда.

— Тоді поганяй на завод Кернера. У нього є авто "Форд". Я напишу синові Кернера — він там головним інженером, щоб цю машину відлагодив і передав тобі. Коли будуть лагодити, стеж за ними..., аби чогось злого не утнули. Словом, щоб "Форд" був на ходу через два дні.

До кабінету зайшла якась жінка, одягнена в чорну шкірянку і в такі ж штани, взута була в хромові червоні чоботи. В руках вона тримала нагайку. Від неї пахло дорогими парфумами і кінським потом. Мабуть вона тільки-но зіскочила з сідла. Проте трималася рівно й бадьоро.

— А ось і моя матінка Галина, — сказав Нестор і тут же додав, звертаючись до жінки: — Галю, це — Петро Вусатенко, з ним я ще до революції працював на заводі Кернера. Він недавно повернувся з німецького полону, де й навчився водити авто. Отже, ми з тобою наступної неділі проїдемося по Гуляйполю у "Форді". Зараз я напишу записку молодому Кернеру.

Нестор підсів ближче до столу, взяв ручку, вмочив її у чорнильницю й почав щось писати. А Петро тим часом непомітно зирив на Галину, про яку у Гуляйполі вже ходили цілі легенди як про бойову подругу "батька". Вона ходила в атаку на ворогів і рубала їх шаблею не гірше найвправнішого кавалериста. Як на Вусатенка, то Кузьменко була надто гарною, мав чарівна писанка. Її темні великі очі на тлі смаглявого обличчя палахкотіли вогнем безтурботної, запальної молодості. Вона зовсім не була схожою на ту, котра може когось убити — підкреслено тендітною й інтелігентною була вся її постава.

Нестор швидко закінчив писати свого папірця й передав його Петрові.

— Все... Чекаю, не затримуйся.

Вусатенко бадьоро вийшов на вулицю, хвацько плигнув у сідло свого буланого коня й пришпорив його. Поки що з ним було все гаразд. Та невдовзі відчув, як земля перед ним захиталася, засмикалася, мов у паралічі, і Петро, аби не впасти, підтягнув до себе повід. Додому приїхав без пригод, але йти у такому стані на завод до Кернера не наважився. А виконувати вказівку Махна потрібно було негайно. Послав Малашку за її братом. Денис не забарився.

— Візьми, шурине, цидулку Нестора й відвези її молодому Кернеру. А я прийду до нього завтра, — сказав і впав мертвим сном на ліжко.

"Форд" був відлагоджений завчасно, і Петро приїхав на ньому до штабу усміхнений та радий, що не підвів "батька". Той вийшов до машини у червоному мундирі, в чорних штанях — галіфе і без кашкета. Пасма довгого, трохи закрученого чуба спадали Нестору на його вузькі плечі, надаючи його обличчю мудрого і водночас простого вигляду. Вусатенкові вперше за багато років знайомства сподобався цей незрозумілий ніколи чоловік.

— Працює, Несторе Івановичу, як новенький, — відрекомендував "Форда" Вусатенко. Махно обійшов його навколо, помацав руками м'які сидіння, посидів на них і сказав:

— У сідлі зручніше.

— То, "батьку", треба звикнути, — заперечив Петро.

— Можливо... Виберу час — проїдемося вулицями Гуляйполя... Дивись мені, щоб не підвів цей іноземець.

— Усе буде гаразд, "батьку".

— Побачу... Якщо сподобається, то гайнемо на ньому на Одещину, куди планую поїхати з Галиною після весілля.

— Обов'язково поїдемо, "батьку".

До отаманового весілля готувалася вся повстанська армія. І не тільки вона. Відомості про цю знамениту подію в житті відомого селянського полководця дійшли аж до столиці більшовицької Росії.

...Москва. Кремль. Кабінет Леніна. Сюди "на чай" зібралися, щоб у невимушеній, домашній обстановці погомоніти за самоваром, керівники комуністичної партії, уряду, воєначальники. Стенографісток та жінок — більшовичок, у тому числі Надії Крупської, І неси Арманд, Олександри Коллонтай і навіть Клари Цеткін не було й близько. Словом, зібрався цілком чоловічий, згуртований ідеєю всесвітньої революції, колектив. Володимир Ілліч полюбляв такі "вечорниці", на яких можна було розслабитися, випити чарку — другу холодної горілочки, смачно закусити й говорити один одному, що збреде в голову, і за ці "промови" ніхто не відповідав, але вони, ці висловлювання, як правило, незабаром віддзеркалювалися в обов'язкових до виконання рішеннях уряду й партії.

Сьогоднішнє неофіційне зібрання вождів більшовизму було останнім у житті Якова Свердлова. Невдовзі його добряче віддубасять "пролетарі усіх країн" на одному з мітингів Орла чи Харкова (історія про це мовчить і досі) і він помре. А зараз Яків Михайлович, як ніколи раніше, мов дійсно прощався із Землею, заливисто сміявся, жартував. Він був у центрі уваги товариства. Хвалили й Троцького. Відверто кажучи, їх "піднімали на щит" обох за створену й підписану ними 29 січня 1919 року з ініціативи, звісно, Леніна, архіважливу на той момент Директиву ЦК РКП(б), яка закликала до "масового терору й поголовного знищення" усіх козаків Дону, "принимавших какое-либо прямое или косвенное участие в борьбе с Советской властью", а заодно "расстреливать каждого, у кого будет обнаружено оружие после срока сдачи". Категоричний і войовничий стиль цього документа подобався абсолютно всім присутнім. Тільки "залізний Фелікс" зробив невеличке, але, як на нього, суттєве зауваження:

— Потрібно цю директиву поширити й на Україну, яка заражена не менше, а значно більше, ніж Дон, партизанщиною. Чого вартий сам лише Махно зі своєю неслухняною і розгнузданою повстанською армією!

Сталін, котрий, безмовно пихчав люлькою у протилежному від Леніна кутку і там повагом ходив узад-вперед, як по невеличкій камері затримання, при згадці про Україну й Махна зупинився, вийняв з рота люльку, кинув свій важкий погляд на Дзержинського й сказав:

— А хто вам не дозволяє Ті, директиву, застосовувати скрізь, де це потрібно і вигідно для радянської Росії?

— І дійсно: хто вам забороняє, Феліксе Едмундовичу? — підтримав грузина Ленін. — Я завжди казав і кажу: не панькайтесь ні з ким, тим більше, з так званими робітниками і селянами, коли мова йде про захист нашої з вами революції. Розстрілюйте, розстрілюйте і ще раз — розстрілюйте. Тільки жорстоким терором ми можемо примусити усіх підкорятися нам.

Від цих слів вождя у Дзержинського співала душа, але він не давав їй волі, приборкував у собі радісні почуття. Він, неперевершений спеціаліст державних інтриг та всяких авантюр, добре знав, що Ілліч, як той вампір, без особливого галасу насолоджується людською кров'ю і чим більше її бачить, тим легше і веселіше йому живеться. Він підібрав таких же, як сам, соратників — жорстоких, людиноненависних, які для досягнення своєї мети ладні увесь світ потопити в океані крові. Взяти того ж Якова Свердлова — він точнісінько схожий на Іуду, котрий своїм поцілунком видав на смерть Ісуса Христа — свого вождя й учителя. Ви лише подивіться на цього худенького, тендітного, як невинне дівча, миротворця Яшу — він же на усіх Іллічевих вечірках — зовсім як немовля: мило сміється, очі наповнені цілковитою благодаттю. А насправді Яків Михайлович — деспот і кровопивця. Це з його легкої руки й веління недавно була жорстоко вбита вся велика сім'я дому Романових, разом із царем. А нині з його подачі знищується все селянство Дону, Кубані... Для Фелікса січнева свердловсько-троцькістська директива — як скибка хліба з маслом і медом. Ось тільки б офіційно було дозволено поширити її дії на всю Україну! Для польського дворянина Дзержинського — це вкрай важливо. У нього з генами діда-прадіда закладена ненависть до українських непокірних холопів. А пся крев би їх! Вони чимало нашкодили пращурам Дзержинського. І покарати їх за це волею долі й за велінням Єзус Марії випала честь йому, "залізному Феліксу", для якого будь-яка людина не варта нічого, а тим більше та, що зветься українцем. Подібна "любов" до цих холопів і в Ілліча. У нього, мабудь, є свої рахунки з ними. Чи може тому, що його єврейська лінія йде від української землі, а цього він не хоче й чути, бо він — "русский". Знайшовся ще один росіянин — Ульянов-Ленін! Він такий москаль, як Фелікс — польський пролетарій. А може Ілліч так ненавидить українців, що ті ніколи не визнавали себе підкореними Москвою та й зараз прагнуть піти на самостійні хліби? А може з інших причин, відомих тільки йому? В усякому разі, Ленін завжди відгукувався про Україну й українців зневажливо, навіть з відвертою ненавистю. "Хочете перевірити це моє міркування, товариші більшовики?" — подумки запитав усіх присутніх Дзержинський, а вголос сказав:

— Уся Вкраїна повстала проти нас, більшовиків: одні з Петлюрою — за Центральну раду, інші — з Махном — проти всіх і вся.

Ленін розлютився:

— До біса Україну! Мені на неї наплювати з високої гори! Я — росіянин і більшовик.

Така шовіністична заявочка вождя не зовсім сподобалася Феліксу, і він подумки пригадав репліку одного недавно розстріляного "вечека" анархіста — комуніста. Перед смертю той сказав Дзержинському, що настане час, коли труп Леніна розтягнуть по Москві чи Петрограду бродячі собаки, як труп самозванця й людожера. Та про це начальник більшовицької гільйотини^[56] нікому не сказав і не скаже. І зараз не встряне в суперечку з вождем, хоч міг би причепитися, як інтернаціоналіст до ленінського зухвалого запевнення, що він — росіянин, а всі інші, не росіяни — другорядні, не першосортні. Суть не в цьому. Головне зараз у репліці Леніна було те, що надзвичайній комісії, яку очолює Дзержинський, надане право нищівно розправлятися з українцями, звісно, під гаслом боротьби за радянську владу на Україні. Кам'яною горою, на яку може у цих заходах спертися Дзержинський, без сумніву, є Лев Троцький. Онде він, відпиваючи з келеха невеличкими ковтками французьке вино, хитро усміхається й на знак згоди з Феліксом киває йому головою. Ось тільки б не зіпсували цієї вже вирішеної справи військові пацюки. Мабудь, зіпсують кляті... Павло Дибенко одним подихом висушив до дна гранчасту склянку горілки, замість закуски понюхав скоринку з чорної хлібини... Посуворішав і з матроською відвертістю різанув:

— А мені, наплювати, якої Махно національності чи якої партії! Я знаю, що зараз якби не його партизанська армія, то Денікін був би під Москвою, а то й у самісінькому Кремлі.

Ленін, котрий ходив по кабінету, зупинився:

— Так, так, батєнька... Цікаво... Архіцікаво... А де ж наша армія?

— Махно — справді великий полководець, Володимире Іллічу. І таких, як він, наша армія ще не виростила, — відповів за Дибенка командарм Укрфронтом Антонов-Овсієнко.

— А мені доповідають, що він п'яничка і бабій — не більше.

— Вигадки! — заперечив вождеві Дибенко. — Випиває стільки, як усі ми... І бабу одну має.

— Це ту... українську націоналістку і запеклого ворога більшовизму?.. Як її звати? Я щось не можу пригадати її прізвища, — продовжував цікавитися Махном і його оточенням Ленін.

— Галина Кузьменко, — підказав Дибенко. — У них невдовзі має бути весілля.

Ленін:

— З попом? У церкві?.. Українці, я знаю, всі надто віруючі.

— Махно не визнає жодної релігії, — відповів командарм.

— Він атеїст?

— Безбожник.

— Архіцікаво.

Ленін залишив у спокої Дибенка й переключився на Антонова-Овсієнка:

— Мені доповіли, що ти направив на моє ім'я листа про нагородження Махна орденом Червоного Прапора.

— Направив, Володимире Іллічу. Він заслуговує на таку високу нагороду.

Від цієї розмови у Дзержинського нервово засіпалися на впалих щоках м'язи, а Троцький, не стримавши своїх негативних почуттів, просичав:

— Знайшов, кого нагороджувати? Цього вилупка й недоноска! Його б до стінки!

Ленін:

— А чого? Можна й до стінки. Тільки, хто ж зупинить Денікіна? — вождь глянув на Троцького. — Ти, Леве Давидовичу?

Троцький:

— Я — політик, а не солдат.

Ленін:

— Може ти, "залізний Феліксе"?

Дзержинський:

— Моя справа ловити й розстрілювати внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Ленін:

— Дибенко разом з Антоновим не можуть зупинити Денікіна. Що ж нам робити?

Дзержинський, на відміну від інших тут присутніх, не зводив свого погляду з Леніна. Чекіст номер один вже добре вивчив свого вождя, який на всіх подібних "чаюваннях", що мало не доходять до мордобою, робить карколомні узагальнення. Іноді вони можуть бути для гостей несподіваними і навіть дикими або, принаймні, дивними. А які будуть висновки сьогодні?.. Ось Ленін зупинився посеред кабінету, заклав великі пальці рук за свою чорну, утеплену козячою вовною камізельку й промовив:

— Махно та його банда чи, як він називає, повстанська армія нам поки що потрібні. А тому ми його нагородимо орденом Червоного Прапора... Можливо, зробимо це незабаром. — Ленін замовк, щось подумав і продовжив: — Антонову-Овсієнку і Дибенку раджу привітати від свого імені цього "батька" з його одруженням... Ось і все, товариші. На цьому поставимо крапку.

...А в той час Махно вирішив перевірити, на що здатна у наших степах американська чудо-техніка "Форд", для чого викликав до себе Вусатенка.

— Ну як наш іноземець? — поцікавився "батько" в Петра.

— Заправлений, перевірений і ладен мчати стрілою, — відповів водій.

— Стрілою не треба, а ось по дорозі і з вітерцем у напрямку Поліг давай гайнемо.

"Форд", на щастя, завівся швидко. Махно розсівся, як велет, на задньому сидінні й, радий, що машина без верху, як він сказав, без гнітючого даху над головою, неприховано радісно усміхнувся весняній прохолоді. А стояв ранок третьої неділі березня 1919 року. Видався він теплим і напрочуд багатим на пташиний спів. Певно, буде сонячний день. Ось-ось зігріють матінку-землю перші промені сонця. Вони вже торкаються і лижуть верхів'я високих дерев.

— Куди їдемо? — спитав Петро в отамана.

— Я ж сказав: на Пологи.

Коли минули Гуляйполе, Нестор попросив, щоб Петро притишив свого "залізного коня":

— Повільніше, ми нікуди не поспішаємо, — сказав і продовжував замріяно дивитися ген-ген у край безлюдного і тихого степу. Про щось, звісно, думав: про минулу важку юність чи про нелегші, а то й ще жорстокіші, майбутні дні та роки?.. Десь посеред шляху він раптом сказав:

— А що, Петре, коли звернемо навпростець?

— Застрянемо, "батьку". Поле ще вогке, грузьке... Та й автомашина — не кінь, вона може їздити лише по дорогах, причому, второваних і сухих...

— Ти бачиш, яка норовиста паскуда!.. Дорогу вторуй для неї! А що, Петре, там, у німців, які дороги?

— Якщо, "батьку", порівнювати з нашими, то у нас зовсім немає доріг.

— Ти ба!.. Капіталісти які! Ану все-таки зверни на поле, перевіримо, на що вони здатні у нас.

Петро вимушений був звернути з шляху, і автомобіль тут же забуксував. Довго з ним вовтузилися, поки знову виїхали на дорогу.

— Ні, Петре, наші тачанки значно ліпші за їхні всякі "форди", "бенци", "немци", — Махно просто кепкував з іноземної техніки і умисне перекручував її назви. — Завертай-но назад, додому.

Коли в'їхали в Гуляйполе, Нестор знов попросив Петра не гнати "американця". На коні він полюбляв мчатися швидше вітру, а ось, бачиться, на машині — навпаки. Чи може це сьогодні так, бо не звик?

Біля крамниці, що неподалік від волосного правління, "батько" нараз побачив, як повстанець із сусідньої вулиці Сирівля навіжено б'є свого коня. У бідної тварини вже з рота юшила кров, коняка падала на передні ноги, а хазяїн піднімав її силоміць і все гамселив не то товстою палицею, не то уламком дишла. Про цього Сирівлю вже ходили селом чутки, що він знущається над жінкою й п'ятьма своїми дітками. А це недавно приїхав він до цієї ж крамниці і, певно, на цьому ж бідолашному коні, вигукав на вулицю крамаря й наказав йому винести нові подушки й устелити ними стежину до приміщення крамниці, щоб, мовляв, "батьків" синок не забруднив ноги. І що ви думаєте? Крамар виконав волю пришелепкуватого махновця, інакше той міг його тут же застрелити.

Щойно "Форд" порівнявся з Сирівлею, "батько" наказав Петрові зупинитися. Нестор ще на ходу гукнув до "синка":

— Стій, підлотнику! За що тварину б'єш?

Сирівля, коли глянув, що перед ним Махно, так і завме...

— Заноровилася, "батьку", — оговтавшись від переляку, відповів той. — Я її туди, я її сюди, а вона, гадюка повзуча, віслюком стала: ні туди ні сюди... Як укопана!

— Ах ти, підлотнику! Хіба ж можна так з коня знущатися?! Ти знаєш, що наші коні цінніші за всякі "форди-морди'?! Це такий ти хазяїн, що тебе відмовляється слухати навіть власний кінь...

Нестор вийняв з-за халяви своїх лискучих чобіт похідну нагайку, з якою, як і з маузерком, ніколи не розлучався, і давай нею гамселити Сирівлю. Після кожного удару примовляв:

— Це тобі за коня!.. А це за знущання над жінкою! А це — за твого найстаршого хлопчика! Це — за трохи меншого!

Нестор висік Сирівлю за всіх його п'ятьох дітей, а потім узявся бити за крамаря і за його подушки, а закінчив періщити за "просто так":

— А це за те, що ти підлотник!.. Паскуда!.. Кровопивця!.. Гадюка!..

З кожним виляском нагайки Махно лютішав, а Сирівля перетворився в суцільне червоне знамено: то він спершу благав помилувати його і намагався цілувати "батькові" чоботи, то плакав і ридав, стогнучи, мов помираючий бик, то вже принишкло лежав на землі, певно конаючи... Нарешті, отаман припинив лупцювати свого повстанця й вихопив маузера. Ще секунда-друга — і пролунав би вирішальний для Сирівлі постріл. Але тут, теж необачно, ризикнув втрутитися Петро:

— "Батьку"! — гукнув він. — Дай йому шанс вмерти чи вижити на полі бою!

Нестор опустив зброю.

— Геть з очей моїх, підлотнику! — гаркнув він Сирівлі, а той схопився з землі і щодуху кудись побіг. — І щоб сьогодні ж відбув на фронт! — гукнув йому навздогін Махно.

— Буде виконано, "батьку"! — відповів повстанець і поплентався в завулок. А Нестор вийняв з кишені галіфе велику білу хустинку, підійшов до побитого коня, який незворушливо стояв, і почав нею ніжно витирати кров з морди тварини. А коли витер, поцілував коня в губи, наче кохану жінку, й промовив:

— Ти вже вибач, брате, що тобі дістався жорстокий хазяїн... Мабуть, така нещасна доля твоя... Іди, друже, додому, іди... Від сьогодні він тебе не скривдить... Повір мені... А коли що, то скажи мені. Домовились? — Нестор по-товариськи поплескав безневинно побитого коня по холці, і той вдячно фиркнув і подався у напрямку своєї домівки.

А сам "батько" повернувся до авто й знову усівся на заднє сидіння. В Петра чомусь тремтіли руки.

— У штаб? — боязко спитав Петро.

— Ні, давай тихенько проїдемося вранішніми вулицями, я помилуюся ними, поки ще мало людей.

Їхали на малій швидкості. "Батько", мабуть, подумки пишався столицею своєї невеличкої держави, бо невдовзі відзначив:

— А які у нас рівні й широкі вулиці! Чорта з два знайдеш десь у Німеччині чи у Франції такий розмах, таку волю. А тротуари!.. Вони хоч дерев'яні, а все-таки — наші і приємніше по них ходити, ніж по кам'яних московських чи берлінських.

Петро мовчав. Він не хотів казати брехню, а правда могла "батькові" не сподобатися, і тоді можна було накликати на себе біду. Коли повернулися у штаб, Нестор в присутності Щуся, Петрова і Горєва зробив свій інспекторський висновок:

— Машина, як усі американські: пунктуальна й примхлива. А головний її недолік — недороблена: ні тобі навпростець, ні манівцями. Їй ще далеко до наших коней...І все-таки відмовлятися од машин не будемо. Після мого весілля поїдеш, Петре, у Великий Токмак і там ще одержиш на заводі три авто "Бенц" і ще якихось два англійських. Словом, віднині ти — командир автомобільного загону. А зараз іди додому і готуйся на моє весілля. Приходьте всі Вусатенки, Макухи... Хто там ще поряд з вами? Зайди до Троянів і Лютих... Усі приходьте, місця вистачить.

— А "Форд" на весіллі не знадобиться? — поцікавився Вусатенко.

— Найліпший, Петре, автомобіль — це наша тачанка. Нею можна і наліво, і направо повернути в будь-якому місці в степу, а головне — не питає вона: є дорога чи її катма.

Не сподобався "Форд" Нестору. А хотів же він пофорсити на ньому перед гуляйпільцями у день свого одруження з Галиною Кузьменко. Не пофорсить. Це вже факт... Їхнє весілля відбудеться через кілька днів у Гуляйполі. А після цього вони обоє відбудуть у тимчасову весільну подорож на Одещину й Єлизаветградщину — рідні місця Галини.

У день свого одруження Махно з'явився з нареченою у центрі Махнограда (так люди називали між собою Гуляйполе) рівно об одинадцятій годині дня. Їхали молодята в чорному фаетоні, запряженому в трійку мишастої масті коней, які лисніли від жиру й витанцьовували. У їхні розкішні гриви й хвости хтось дбайливо вплів райдужні бинди й саморобні квіти, від чого коні були схожі на велетенських павичів. Таким же розмереженим був і фаетон: з боків увішаний пришпиленими биндами різних кольорів, а всередині оббитий червоним сукном. Ззаду на м'яких сидіннях урочисто сиділи, мов на царському троні, полководець селянських повстанців тридцятирічний Нестор Махно і його двадцятидворічна сподвижниця вчителька Гуляйпільської гімназії Галина Кузьменко. Він був у чорному костюмі, білій сорочці з чорним "метеликом", а його наречена, певно, на догоду Нестору також була у чорному костюмі й покрита великою вовняною білою шаллю. В обох ще були накинуті на плечі чорні котикові шуби, бо ранок видався прохолодним і, мабуть, ніхто з них не хотів застуджуватися, тим більше, що Махно ще з царської каторги все підкахикував. Таким чином молоді, зодягнені в усе чорне з незвичними білими відтінками, на фоні червоної середини фаетона виглядали підкреслено святковими й величними. Так могли їхати лише вожді нації і військові переможці значних битв. Люди, певно, ще звечора знали, о котрій годині виїдуть до них Нестор і Галина і куди проляже їхній шлях, бо висипали на вулиці, здається, всі до одного — від зовсім древніх і немічних до найменших діток. Усі вони щиро й радісно вітали "батька" і "матушку" помахами рук та голосними вигуками: "Слава "батькові"!, "Слава Галині"! Там, де юрбилися діти, кучер за велінням отамана зупиняв гарцюючу трійку мишастих, виходили з фаетона молоді й щедро роздавали цукерки та пряники малечі, попадалися гостинці й бабусям та дідам, і тоді ще гучнішими ставали вигуки: "Батькові" слава!", "Матушці Галині слава!" Та нараз зовсім несподівано й непередбачено жодним сьогоднішнім ритуалом перегородили вулицю дві тачанки. З них вийшли дужі молодики, відомі Нестору його синки — кулеметники Григорій Лютий, Василь Панага^[57], Тимофій Припихайло^[58] і з ними добре відомий гуляйпільцям Влас Шаровський і ще кілька махновців. Вони поставили посеред дороги два снопи торішньої пшениці й при наближенні до них "батькового" фаетона в один голос закричали:

— Стій! А хто їде? Що везе?

Нестор розгубився, про щось спитав у Галини, мабуть, радився, що відповідати і взагалі, як бути з ними? А та лише заусміхалася. До Махна під'їхав його завжди вірний і відданий товариш і слуга Сашко Нетреба, котрий верхи на коні супроводжував "батька", і щось йому сказав. Нестор тут же відповів розбишакам, які перекрили вулицю:

— Їде мисливець і везе впольовану куницю... Не куницю, а красну дівицю.

У відповідь Григорій Лютий, котрий знав усякі народні пісні і віршування, голосно, аби чули й усі люди, що зібралися на тротуарі, промовив:

— А за цим словом у дзвоники дзвоним...

Панага й Припихайло дійсно задзеленчали у дзвоники, мабуть, позичені ними для такої оказії у гімназії чи в школі, а Лютий продовжив:

Усі три повстанці тричі поклонилися, Григорій далі:

Махно виніс з фаетона великий бутель самогонки, кільце домашньої ковбаси, буханку хліба і все це подав Лютому. Той відкланявся, й обидві тачанки негайно роз'їхалися по боках, поступившись дорогою молодим, котрі рушили у напрямку жіночої гімназії, де працювала Кузьменко. Там, у гімназії, їх чекали ще зранку. На зустріч з ними прийшли вчителі й учні усіх гуляйпільських шкіл і двох гімназій. Обох молодих добре знали всі присутні. Адже Нестор — то свій, гуляйпільський. А Галину знали як вчительку гімназії Агафію Андріївну ще з 1916 року.

Вона була кваліфікованим і перспективним учителем, виділялася з-поміж своїх колег глибокою ерудицією, вмінням триматися на висоті в будь-якому товаристві. Говорила мало, але завжди до ладу, її темно-карі очі, що світилися життєдайністю й тонким розумом, майже завжди були настороженими й недовірливими. В її товаристві колеги почувалися чомусь обкраденими долею й закомплексованими. Вони всі жили звичайним селянським життям: мали невеличке господарство, дітей купу, лише вряди-годи читали книги, а тому глибоко ні в чому не розумілися. Цілковитою протилежністю їм була Агафія Кузьменко, родом не то з Херсонської, не то з Київської губернії, в усякому разі вона всім розповідала, що народилася в Києві, а виросла на Єлизаветградщині, ближче до Одеси. У Гуляйполі вона ніяким господарством не обзавелася, весь вільний час вбивала за читанням Сковороди, Шевченка, Івана Франка. Її кумирами були Жанна Д'Арк та Леся Українка. Творчість "дочки Прометея" — так вона називала Лесю — знала напам'ять. Коли місцеві вчителі зовсім не цікавилися політикою, то Агафія, навпаки, вся була в політиці, здається, з пелюшок. Найбільше її хвилювала тема про Україну, зачитувалася всім, що стосувалося Київської Русі і Запорозького козацтва, ненавиділа Богдана Хмельницького за те, що він продав Україну Московії і могла годинами розповідати про гетьмана Івана Мазепу, вважаючи його справжнім вождем українського народу в боротьбі за своє визволення з-під ярма Москви. На жаль, не все українське козацтво і селянство підтримало його.

Ось таким вождем цього ж незрозумілого народу вона вважала і Нестора Махна. Дарма, що він розмовляв мішаною мовою — з часом вона його навчить мови Шевченка і Лесі Українки. І правильно робить Нестор, що не йде на зближення з Центральною Радою і Петлюрою, бо ті є плодом великого капіталу, а Махно — захисник і оборонець знедоленого селянства — нащадків козацької голоти. І дарма, що в нього є ще деякі ленінські завихрення: про ту ж всесвітню революцію, про той же незрозумілий інтернаціоналізм, за яким приховане бажання Леніна підім'яти під Московію усі інші народи, в тому числі й український. Махно вже починає розуміти, що ідея більшовицького чи анархістського комунізму — це ідея утопічна, не притаманна сутності хазяйської, одноосібної душі українського селянина, вождем якого історія висунула саме його, Махна, а не Леніна. Та й хто такий для України й українців Ленін? Ніхто. Нуль без палички. Звичайний завойовник, як московит Петро Перший, як проклята запорозьким козацтвом Катерина Друга... А Махно — це наш, український вождь українського народу. Якраз таку думку поступово, ненав'язливо вселяла Галина у непокірну душу Нестора.

Їй імпонувало бути дружиною вождя, бути матір'ю повсталого народу. А для вчителів та інтелігенції невеличкої Махновської держави вона вважала себе патронесою, наставницею і надійним захисником їхніх інтересів. Це з її ініціативи й наполягання стався сьогоднішній вояж до вчителів Гуляйполя. Тут же, слідом за молодими, до гімназії під'їхало кілька тачанок з меншими отаманами, запрошеними, звісно, не стільки сюди, скільки на "батькове" весілля. Приїхали вони не з порожніми руками, а почали вивантажувати у класні кімнати коробки й мішки з цукерками, печивом, пряниками, борошном і навіть пахучими ковбасами. Комп'ютерів, телевізорів тоді ще не було, звісно, і в помині. Натомість розумна й далекоглядна "матінка Галина" роздобула по всіх усюдах (в порядку експропріації у білих, червоних, поміщиків та капіталістів) глобуси, географічні і навіть штабні карти України, Російської імперії та всього світу, а також підручники, книги, здебільшого, українських класиків і, найголовніше у тодішніх умовах, було привезено багато всякого паперу, у тому числі й зошитів. А на додачу до цього багатства особисто "матінка" "відвалила” усім директорам учбових закладів по великій купі грошей (цього добра у махновців було лічити — не перелічити), мовляв, для ремонту шкіл і гімназій, які були в дуже жалюгідному стані... А ще Агафія Андріївна (у товаристві вчителів вона була все ще Агафією) проекзаменувала (за ходом подій) кількох перших-ліпших учнів, поцікавившись у них, хто такий Тарас Григорович Шевченко і хто сказав: "Лупайте цю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинять вас”? Відповіли діти чітко, без заминки й так, як бажалося "матінці", за що вони були щедро обдаровані. Нестор також про щось хотів спитати учнів, але у своїй пам'яті не знайшов нічого розумнішого, як з'ясувати у них, чи скоро вони стануть до лав повстанців? Хлопці відповіли хором:

— А ми вже всі, "батьку", махновці. Лише зброї немає.

— У нас, дорослих, також з нею велика скрута... Та для вас — знайдемо.

І всім старшокласникам видали зброю — кому наган, кому чеченський ніж. А одному високому на зріст, що назвався Іваном Лютим (тих Лютих у Гуляйполі більше, ніж узимку горобців у стрісі) особисто "батько" подарував свою шаблю — "Щоб рубав клятих ворогів України". Так Нестор і сказав, певно, будучи на той час під гіпнотичним впливом своєї націоналістки Галини.

Потім було детальне знайомство з учителями. Більшість з них добре знали Галину й Нестора, то їм було байдуже те знайомство, хоч і цікаве та почесне саме зараз. А ось серед них була й одна новенька, молода й зваблива. Її Нестор вже помітив давно і кілька разів кидав на неї свій диявольський погляд, від якого у вчительки тремтіли руки й ноги. Цей лякливий стан "батько" розгадав і спитав, щоб усі чули:

— Як же звати оцю полохливу пташку?

— Я — Надія Сухогорська, Несторе Івановичу, — відповіла сама за себе вчителька.

— Вам хтось на мене злого наговорив?

— Та ні...

— Чого ж боїтеся? Говоріть... Тільки правду.

Та, що назвалася Сухогорською, завагалася.

— Ну, я ж чекаю.

Вимушена була сказати правду:

— За вашою спиною стоїть отой здоровенький чоловік у морській формі... Це ж ваш глухонімий охоронець? Аге ж?

— Так, це він — мій охоронець. А що? Ви його знаєте?

— Вперше бачу. Та про нього всякого наслухалася.

— Чого саме?

— Кажуть, що досить вам на когось вказати пальцем чи навіть подивитися ось так, як ви на мене, і цей глухонімий тут же жорстоко розправляється з ним... Мовляв, навіть одній такій жертві він перегриз горло.

Нестор приємно усміхнувся, і вчительці легше стало дихати.

— Кажуть правду, Надіє, хоч дещо перебільшену, — відповів Махно. — Він дійсно вбиває усіх, хто посягає на моє життя... І не більше. І ще одне... Цей моряк німий — йому червоні чи білі вирізали язик... А ось щодо глухоти... Він добре чує...

На суворому смаглявому обличчі охоронця також з'явилася усмішка... Через кілька років, а саме, в 1921 році, рятуючи життя пораненому і тяжко хворому "батьку", цей німий охоронець, кажуть, чеченської національності, буде застрелений червоними і його труп роздеруть на шматки бездомні собаки. Все це історична правда, і станеться ця подія в Гуляйполі.

А нині, наприкінці березня 1919 року, всі вони — молоді, здорові, енергійні — і гадки не мали про якусь там смерть. Вони бажали жінок і видовищ. Півгодинне видовище їм влаштували вчителі й учні. Була зіграна картинка з п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля", співали українські народні пісні, здебільшого, козацькі. Наприкінці був виконаний гімн про Нестора "Наш Махно — і цар і Бог з Гуляйполя до Полог". Усі отамани, в тому числі й "батько", слухали цю пісню, підвівшись з місць, а по її закінченню довго аплодували.

Коли кавалькада махновців на чолі з молодими повернулася до штабу, тут уже стояли довгі столи, що аж вгиналися від усяких наїдків та напоїв: у полив'яних великих мисках лежали смажені поросята, домашні ковбаси, шинка; в інших, трохи менших — холодець, холодне сало, смажені кури, гуси, індики, зайці, м'ясо диких кабанів і риба; а ще в менших — вже тарілочках — була нарізана рівними шматочками очищена від шкірки в'ялена риба й жирні оселедці. До всього цього їстивного багатства додавалося: свіжий і черствий (кому який до смаку) житній і пшеничний хліб, міцний хрін на буряковому квасі і сам буряковий квас у фарфорових глечиках. А ще були наготовлені гарячі страви: український борщ (за замовленням "батька"), рибацька юшка, смажена з м'ясом картопля, пироги з м'ясом, сиром і цукерками, вареники з сиром, що плавали в сметані, і з картоплею із шкварками. Стояли також у мисках маленькі солоні огірки й квашені капуста з олією та яблука. І, звісно, було море горілки й вина, всяких наливок, спотикачів, спирту. Цього добра заготовлено найбільше, бо гості — це здебільшого молоді, років під тридцять, і дужі чоловіки, для яких потрібно видудлити того чортового питва по відру на брата, аби звалитися. А хотілося кожному дійти до свинячого стану (сьогодні пий-гуляй, поки живий, бо завтра вже можеш лежати у землі сирій та холодній), але поміж гостями ходили тверезі здоровані, котрі попереджали кожного: "Може досить? Бо виведемо". І ніхто не впивався, в усякому разі, не звалювався під стіл. Сам "батько", також ласий до зайвої чарки в години дозвілля, взагалі, можна сказати, не пив: перехилив кілька чарок, а потім — лише пригубляв і ставив на стіл.

А розпочалося весілля недовгою, але емоційною промовою Петра Аршинова^[59] — одного з ідеологів та безпосередніх виконавців терористичних актів анархістського руху в Росії, який зовсім недавно приїхав з Харкова до Махна і вже розпочав випуск газети "Шлях до волі" ("Путь к свободе”). Аршинов добре знав Нестора з 1911 року, коли обидва відбували каторгу в Бутирці, тож знав, що про нього сказати його землякам.

— Махновщина — це колосальне явище нашої революції, — розпочав учитель анархізму. — За глибиною і різновидністю ідей вона перевершує всі відомі нам самобутні рухи трудящих...

Закінчив Петро Андрійович свою промову заздоровницею на честь молодих — Нестора Івановича та Галини Андріївни. І тут же всі вигукнули: "Гірко!" "Гірко! Гірко!" Звичайно, молоді підкорилися волі гостей. А потім Олексій Чубенко, вже не начальник штабу, а в ранзі дипломата повстанців, зачитав вітання, одержані по телеграфу, від організацій, установ, окремих визначних осіб, у тому числі від командуючого Укрфронтом Антонова-Овсієнка, командира Задніпровської дивізії Дибенка, начальника політвідділу Задніпровської дивізії Олександри Коллонтай (дружини Дибенка), члена ревкому Бердянська й особисто товариша Нестора відомого анархіста Степана Дибеця, командира першої бригади Задніпровської дивізії Матвія Григор'єва і навіть від одного з вождів більшовицького перевороту в Росії у жовтні 1917 року Льва Каменєва та ще багатьох-багатьох інших...

Вирувало "батькове" весілля у Гуляйполі три дні і три ночі. А потім ще три дні всі відпочивали. І лише через тиждень Махно, як і обіцяв Галині, вивіз її на Одещину, де на той час уже кругом панувала зелена весна. Зупинилися на невеличкій залізничній станції Березівка. У селі Малинівці, у великому поміщицькому маєтку, що стояв над степовою річкою Тилигул, "батько" вирішив продовжити останнє у своєму житті весілля, а насправді хотів по-людськи прийняти свого бойового товариша Матвія Григор'єва. У великій світлиці йшли останні приготування. За цією роботою: Галина Кузьменко (вона так і не змінила свого прізвища на Махно), кухарка Нюся, приватний охоронець "батька" Сашко Нетреба, "придворний" поет Іван Негребецький і відомий контррозвідник Льова Задов.

КУЗЬМЕНКО(до кухарки). Нюсю, ти вже все виставила? Нічого не забула?

НЮСЯ(біля неї, як завжди, ласо ходить Сашко). Матінко Галино, та Бог з тобою! Такого багатого стола я ніколи і в пана Кернера не накривала! Ти лише поглянь, що тут є: риба в'ялена, смажена, варена і в соусі, притрушена зеленню і цибулькою; м'ясо — варене, смажене й тушковане в соусі; ковбаси — домашні, духмяні, тільки-но спечені — з дикої молодої свинки... Словом, твоє весілля в Малинівці буде не гіршим, ніж було в Гуляйполі.

САШКО (хапає Нюсю за її огрядну сідницю).

А мені б одну домашню кізоньку в ліжко звабити й обласкати її.

НЮСЯ(до Сашка грайливо). То ласкай вже її, ласкай, коли до вподоби (крутить сідницею біля Сашкових штанів, а хлопець ще дужче стискує руками Нюсину сідницю, пригортає її до себе) Та не тут же, при людях!

КУЗЬМЕНКО. Ви, безсоромні! Ану, Сашку, геть від Нюсі (пауза). А то ходиш біля неї, як той кіт біля спійманої миші (до чоловіків). Ставте, мужики, на стіл вино, горілку, квас. Бо вже й Нестор ось-ось з'явиться.

ЗАДОВ. Хлопці, за мною і "Альоша, ша!"

Сашко Негребецький і Задов виходять із світлиці по черзі, один за одним, заносять пляшки з горілкою, вином. Кожний з них, заходячи до кімнати, співає пісню "Яблучко".

НЕГРЕБЕЦЬКИЙ (співає):

САШКО (співає):

ЗАДОВ (співає):

НЕГРЕБЕЦЬКИЙ (входить черговий раз, співає):

Входить Махно. З ним — Матвій Григор'єв^[60]. Він одноліток Нестора, але, виглядає старшим за нього, товстіший і значно кремезніший від "батька", пашить здоров'ям і пахне таврійським степом, весь у пасках-портупеях, озброєний двома револьверами системи "парабеллум”, один з них — у кобурі біля пояса, а другий прив'язаний пасочками до пояса і заткнутий за халяву хромових чобіт.

МАХНО(до присутніх). Вітайте нашого вельмишановного отамана й мого друга Матвія Григор'єва!

КУЗЬМЕНКО(радісно). Слава!

УСІ ІНШІ. Слава! Слава! Герою України — слава!

ГРИГОР'ЄВ. Який там я герой? Ось хто у нас герой! (показує на Махна). Ім'я твоє, "батьку", давно вийшло за межі України і стало легендарним для всіх повстанців. Низький уклін тобі, "батьку"! (вклоняється низько Махну). І тобі, "матінко" Галино, низько кланяюсь (вклоняється). Про тебе також славні легенди снують. Це правда, що ти ходиш у бій і рубаєш шаблею не гірше самого "батька"?

Кузьменко усміхається.

МАХНО. Правда, правда, Матвію. А хто її вчив цьому мистецтву?

ГРИГОР'ЄВ. Думаю, що ти, "батьку".

МАХНО. Отож бо! Який учитель, такі й учні в нього (сміється). Ну, кого ми ще чекаємо?

КУЗЬМЕНКО. Михайла Вінницького.

ЗАДОВ(заступається за Вінницького). Мій друг Мишко Япончик ніколи не затримується. Він завжди з'являється вчасно (пауза). Я вже чую стукіт коліс його тачанки по бруківці Дерибасівської в Одесі.

МАХНО. Семеро одного не чекають. Так кажуть наші батьки? Отже, за стіл, шановний гостю і всі присутні.

Усі сідають. Веселий гамір.

ГРИГОР'ЄВ(піднімається). Я пропоную підняти першу чарку за Нестора Івановича Махна і Галину Андріївну Кузьменко, за їхню щасливу долю у вільній, незалежній Україні! Слава!

ПРИСУТНІ(усі піднімаються). Слава! Слава! Слава! Нашим "батькові" і "матінці” Слава!

ГРИГОР'ЄВ. І — гірко! (пауза). Щоб солодко було — гірко!

Нестор і Галина цілуються. Випивають і знову цілуються. Всі інші також випивають.

МАХНО(піднімається з чаркою в руці). А тепер — за наше повстанство! За майбутні його великі перемоги!

ГРИГОР'ЄВ. Слава!

ПРИСУТНІ. Слава!

Випивають. Закушують. Незначний шум.

ГРИГОР'ЄВ(піднімається). Третій тост, як заведено у добірному товаристві, за наших мужніх і коханих нам жінок, яких тут представляють матінка Галина та її постійна права рука на кухні Нюся!

ПРИСУТНІ. За них! За жінок!

Випили.

ГРИГОР'ЄВ(нахилився до Негребецького, котрий щось шепче отаманові. Григор'єв підвівся). Тут просить слова поет, кавалерист, артилерист і постійний черговий штабу Ваня Негребецький. Йому — слово.

НЕГРЕБЕЦЬКИЙ(підвівся). На честь такої знаменної сьогоднішньої дати я склав для "матінки" Галини пісеньку, яку ми вже всі вивчили. Отже, дозволь, "батьку", проспівати.

МАХНО. Співайте.

Негребецький, Задов, Сашко, Нюся співають, а Григор'єв і Махно слухають:

Закінчили співати, Негребецький розкланявся, Григор'єв зааплодував.

ГРИГОР'ЄВ. Який талант! Другий Тарас Григорович Шевченко.

МАХНО. Хай не каже "гоп", доки не перескочить. Йому ще до Шевченка, як нам до Києва. А щодо цієї пісні про Галю, то я замінив би у ній слово "жиди” якимось іншим. Не гоже у нашій повстанській армії співати цю пісню... У мене ж є окремий єврейський загін, який, до речі, завжди мужньо воює... І грецький загін є. Дуже героїчні греки і євреї! Як вони громили оце недавно кінноту Шкура під Великим Токмаком! Ні, я проти того, щоб у моїй повстанській армії тикали пальцями українці на євреїв, а ті — на греків чи ще на когось. Тоді це вже буде не армія, а гармидер.

НЕГРЕБЕЦЬКИЙ(виправдовується). Я ж, "батьку", не про євреїв тут кажу, а про хозар, які приїхали на Дон. А за те, що хозари підманули Галю, я їх називаю жидами... Не євреями ж, ні. Ну, як українців прозивають хохлами, москалів — кацапами, а я хозарів — жидами.

МАХНО. Зовсім не переконливо, або як у нас кажуть: "Не вмер Данило — його болячка задушила".

ГРИГОР'ЄВ(захищає Негребецького). І врешті-решт, "батьку", тут ідеться про жидів, які дійсно обманюють український народ, жирують на нашому тілі, як ті воші у сорочці.

МАХНО(різко підняв руку, і Григор'єв замовкає). Матвію, ти можеш зрозуміти, що на приниженні гідності малих народів свого щастя Україна не здобуде, а хоч і здобуде, то воно буде не довговічним?

ГРИГОР'ЄВ. Я це усвідомлюю, "батьку". Але я усвідомлюю й бачу ще й інше: як нашу прабатьківську землю заполонили нині москалі, як ми, українці, втрачаємо самобутність, свою мову й культуру, як наші діти все частіше називаються Сидоровими, Івановими. Та що там діти! Навіть мене у царській армії перехрестили з українця Матвія Григоріїва на москаля Миколу Григор'єва. "Батьку", я впевнений, що зараз від гніву на нас у домовинах перевертаються гетьмани нашої славної України.

МАХНО. Ми також маємо право їх проклинати і не з меншим гнівом. Чому, скажи, Богдан Хмельницький пішов на зловісний військовий союз з Москвою? Теж мені ще гетьман-ясновидець і національний герой!

ЗАДОВ(піднявся). Братушки! Ми куди прийшли? На сімейне свято чи на черговий мітинг?

МАХНО. Вибачте, я лише хотів...

ЗАДОВ(перебиває його). Альоша, ша! Ваня Негребецький до нинішнього святдня встругнув ще одну пісеньку. Ми її також вивчили і хочемо проспівати.

МАХНО(похмуро). Тільки не чергове "Яблучко".

ЗАДОВ. Про що ти, "батьку", шепчеш? Сьогоднішня пісня — цимус! (цілує в повітрі три свої товсті пальці, складені в пучку). Лише перед цим наллємо ще одну чарочку.

НЮСЯ (співає):

Випивають.

НЕГРЕБЕЦЬКИЙ(підводиться, вибачливо). На жаль, пісня московською мовою. Так у мене вийшло, то вже пробачте.

МАХНО. Поки не забули російську — поганяй!

ПРИСУТНІ (крім Махна, Григор'єва і Галини, співають):

Махно і Григор'єв аплодують.

МАХНО. А що? Мені подобається. І хлопцям, думаю, припаде до душі. А тобі, Матвію?

ГРИГОР'ЄВ. Чудова! Особливо приспів (співає):

МАХНО(з претензією до Негребецького). Але ж я просив тебе написати в першу чергу наш гімн... І щоб він співався величаво і грізно, як комуністичний "Інтернаціонал".

НЕГРЕБЕЦЬКИЙ(усміхнувся): Гімн, "батьку", вже також є. Правда, ще трохи сируватий, недовершений. Та я тобі можу його зараз проспівати.

МАХНО. Поганяй, поки в нас усіх ліричний настрій.

Негребицький і Сашко Нетреба вийшли з-за столу, кахикнули й заспівали:

Хлопці замовкли, схилили в покорі голови. Буря оплесків.

МАХНО. Як тільки закінчиш, негайно передай Петру Аршинову, щоб цей гімн надрукував у наших газетах і випустив окремою листівкою... А тепер, шановні гості, і в першу чергу звертаюся до тебе, мій бойовий соратнику Матвію! Вип'ємо за нашого поета Ваню Негребецького.

ПРИСУТНІ. За Ваню! За талановитого поета! (випивають).

В цю мить відчинилися двері світлиці — і не ввійшов, а бурею влетів франт Михайло Вінницький, він же Мишко Япончик із Одеси.^[61] Це середнього зросту молодий, років 26— 28 чоловік, одягнений в елегантний наймодніший на той час костюм чорного кольору, у білу сорочку з "метеликом", вилицюватий з японським розрізом очей, з маленькими чорними вусиками. Він — бадьорий, усміхнений, все тіло в нього, наче у веселому танці. В руках у Михайла — великий букет живих квітів, якого тоді ніде з вогнем було не знайти, а він, чортяка, десь роздобув.

ПРИСУТНІ. Ура! Хазяїну Одещини Михайлові Вінницькому слава!

ЗАДОВ(підходить до нього з гордістю). А це мій давній друг — нерозлийвода... Мишко Япончик власною персоною!

ЯПОНЧИК(до Задова, обнімаючись з ним). А це — мій братуха Леонід Зіньковський, якого вся Одеса знає як Льовку Задова! (Япончик підходить до Галини, вручає їй букет квітів).

КУЗЬМЕНКО. Ой, яка радість! Який подарунок. Мишку, дай тебе розцілую! (цілує Япончика, той підходить до Махна і вони також цілуються).

ЗАДОВ(до Япончика). Братухо! І я ж тебе хочу розцілувати.

Задов і Япончик обнімаються. Задов, як дужчий і вищий за Япончика, піднімає його над собою.

ЯПОНЧИК. Льово, поклади, де взяв, бо твій пуп розв'яжеться. Не думай, що коли я худіший за тебе, то й легший за вагою. Дозволь швидше випити чарку за молодих (Задов ставить Япончика на підлогу. Япончик підходить до столу, Махно підносить одеситові чарку горілки. Той дивиться то на "батька", то на Галину). Щоб я так жив, ви ж обоє, наче в Одесі Молдаванка і Пересип, так схожі! Дві краплі води та й годі! За це й вип'ю: за спорідненість ваших душ, за їхнє довічне єднання! (випиває, сідає за стіл. Махно наливає Япончику другу чарку, і той піднімається, проголошує черговий тост). У нас, в Одесі, кажуть: "Якщо народжуватися, то Япончиком: у його нації велике і щасливе майбутнє, а він сам — завжди при золотих грошах; а якщо брати — то банк Лейби, що на Дерибасівській. Я вже його тричі брав... Лейба — мій рідний дядько, то він мені ще й піддає мішки з грошима; а якщо одружуватися — то на королеві Англії, вона, мовляв, найбагатша у світі і жодна революція її не торкнеться. То я на це останнє "якщо" усім кажу: "Дурні ви, люди. Не знаєте ви нашої української королеви, яка зросла на Єлизаветградщині, набиралася дівочої краси на Одещині, політичної мудрості — на Київщині, а тепер літає сизою горлицею у степах Гуляйпілля. І ймення цій неперевершеній красою цариці Галина Андріївна Кузьменко. За нашу царицю, за нашу українську королеву, за "матінку" Галину я піднімаю цю другу чарку."

ЗАДОВ. А ми завжди п'ємо за бабів не другу, а третю чарку.

ЯПОНЧИК(жартома). Третю, Льово, я завжди випиваю сам за себе. Бо вважаю себе неперевершеним бабієм.

Усі сміються.

ЗАДОВ. Тоді й ми з тобою за матінку-царицю! Негребецький бере гармошку, грає мелодію "Яблучка". Япончик пішов у танець.

ЯПОНЧИК (танцює, приспівуючи):

ЗАДОВ(теж пішов танцювати, співає):

ГРИГОР'ЄВ (танцює і співає):

САШКО (танцює і співає свої  "Штани"):

НЮСЯ (пішла у танок і співає, її підтримали присутні):

Негребецький перестає грати. Всі зупинилися. Підходять до столу. Чаркуються. Гомонять.

МАХНО(до Нюсі). Нюсю, приготуй нам свіженької закуски. А то, бачу, поменшало її на столі (Нюся виходить).

ЯПОНЧИК. Ох, братці, прошу вибачення. Ви мені так затуркали баки, що я забув молодому подружжю піднести невеличкі одеські подаруночки (виймає з кишені піджака золоту статуетку). Це — золотий Дюк, символ нашої Одеси-мами. Він, звісно, для "батька" Нестора Івановича (до Махна). Це, "батьку", своєрідний ключ до всієї Одеси (дарує Махнові, той роздивляється статуетку). Можеш, "батьку", не сумніватися — золото вищого гатунку. Експропріював його за останнього набігу на одеських буржуїв, котрі рвали кігті до Америки (з іншої кишені виймає перлинове намисто з рубінами). А це тобі, "матінко" Галино, від княгині Марії Волконської, яка драпанула, здається, до Франці. Вона поділилася з тобою чесно і благородно: одне таке ж залишила собі, а друге люб'язно передала тобі, звісно, через мене як посередника між новим і старим світами. Так і сказала: "Візьми, будь ласка, Михайле Вольфовичу, це намисто і подаруй його "матінці" Галині" (подає Кузьменко).

КУЗЬМЕНКО(бере в руки намисто, роздивляється його). О Боже! Яка чарівність! Йому ж ціни немає!

МАХНО(до Япончика). Не розкидайся, Мишку, таким багатством. Усе це слід здати в нашу скарбницю. За ці коштовності ми купимо в тих же більшовиків чи в денікінців зброю.

ЯПОНЧИК. "Батьку", про що ти шепчеш? Я подібного добра тільки-но здав твоєму казнокраду чи, вибач, казначею, аж три мішки. Тому й забарився, не встиг до початку нашої оказії. Усе до копієчки, що експропріював іменем революції у капіталістів, які намилюють підошви з нашої країни на Захід, здав казначею під розписку. Словом, "батьку", я повністю виконую твій наказ.

МАХНО. Гаразд, гаразд. Ти зараз вступай із більшовиками, котрі зайняли Одесу, в контакт. Попроси у них сформувати зі своїх хлопців загін червоноармійців. Нехай вони цей загін озброять.

ЯПОНЧИК. Вони ж підсунуть мені свого комісара — більшовика, і тоді я або задихнуся, або підніму його на піку.

МАХНО. Про комісара для твого полку я вже подумав.

ЯПОНЧИК. Хто?

МАХНО. Ним має бути анархо-комуніст Фельдман, який працював секретарем Одеського міськвиконкому. Такого знаєш?

ЯПОНЧИК. Звичайно, знаю. Свій брат до мозку кісток.

МАХНО. Передай йому щире вітання і нехай чекає моїх подальших вказівок.

ЯПОНЧИК. Все зроблю, "батьку".

МАХНО. Тоді давайте вип'ємо за нас.

ГРИГОР'ЄВ. Щоб ми дожили до нашої перемоги.

МАХНО. Доживемо, Матвію, обов'язково доживемо. Ми ще розпалимо всесвітню революцію! І закінчимо її переможно. А вже потім (пауза).

ЗАДОВ(піднімає чарку). Давайте — і "Альоша, ша!"

Всі встають, чокаються чарками і випивають.

ЯПОНЧИК(обнімає Задова, який сидить поряд, співає, його підтримує Задов, а потім — усі інші):

Того дня ще довго лунали пісні з поміщицького маєтку у селі Малинівці.