Глава сьома

Червона зима

^{(В. Сосюра)}

На тому Світі. Коротка розмова у Пеклі:

ЛЕНІН(до Дзержинського). Феліксе Едмундовичу, ми зараз горимо яскравим полум'ям. Якщо Сатана покаже наступні картини про нашу опіку Махна, то буде розшифрована більшовицька агентура, яка діяла у найближчому оточенні "батька", та й Грушевський зробить висновок, що махновщина — то породження нашої, тобто, моєї, ленінської, діяльності взагалі. А це вже політика вищого ґатунку.

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Необхідно завадити Сатані розшифрувати нашу агентуру, що діяла в Махна.

ЛЕНІН. Твої пропозиції? (пауза).

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Примусити Сатану...

ЛЕНІН(перебиває Дзержинського). Дурниці! І ще раз дурниці! Диявола ніхто не зможе примусити щось робити наперекір його бажанням. Він завжди коїть те, що стукне в його безглузду голову. Навіть Бог не завжди спроможний нав'язати йому свою волю.

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. А коли підкупити? Цей метод на Землі майже завжди давав нам позитивні результати.

ЛЕНІН(замислився, ходить взад-вперед, заклавши руки за спину). А тут, батенька, є раціональне зерно.

Входить Диявол. Дзержинський виходить.

ДИЯВОЛ(до Леніна). Ну то як, мій Вовчику, справи?

ЛЕНІН. Не ліпші, ніж у тебе, мій Світоче.

ДИЯВОЛ. Конкретніше.

ЛЕНІН. Знаю, що в Пеклі не вистачає казанів для моїх бойових товаришів по партії.

ДИЯВОЛ. Оце ж бачиш: вся твоя партія — цілковитий гріх.

ЛЕНІН(прикидається, що не чує цього зауваження). А ще знаю, що більшість казанів у Пеклі від надмірної температури потріскалися, а для цілих катма смоли, бо заводи в Україні і Росії, де її найбільше виробляється, сьогодні дихають на ладан — економічна криза усіх душить, як грудна жаба. А Бог інвестицій не підкидає, каже, щоб ти сам викручувався.

ДИЯВОЛ. Твій Дзержинський уже розпустив свої агентурні метастази і в Пеклі? (пильно дивиться на Леніна, а той — хитрувато, примружуючи очі, споглядає на Диявола). Не заперечуй, бо все знаю. Щоб цього навуходоносара я більше тут не бачив!

ЛЕНІН(доброзичливо). Я йому передам твою вказівку. Тільки не сердься, мій Світоче. Він ні в чому не винен. Така вже у нього робота — за всіма стежити і вчасно повідомляти нашій партії про небезпеку. Втім, коли у нас зайшла відверта розмова, то я скажу більше: мені навіть відомо, що твої чорти на Землі також у скруті — їм не вистачає фінансів на різні підкупи й провокації проти демократів.

ДИЯВОЛ. Твоя правда, Ульянов. На Землі глибока фінансова криза. Поки Господь вигріває свої старі кості у третій Галактиці, мої дияволенята перестаралися, вірніше, пропили й прогуляли усі кошти, виділені їм для чортової діяльності.

ЛЕНІН. Я можу твоїм хлопцям на Голубій планеті допомогти. Там усе ще кричать: "Хай живе ленінізм!" і вірять мені, моляться на мене, як на Бога... тю-тю, вибач, як на Диявола.

ДИЯВОЛ. Мені не слова потрібні, а долари і ще раз долари. Ти ж бо — збанкрутілий дворянин.

ЛЕНІН. Не скажи! А мої коштовності у Швейцарському банку! А золото комуністичної партії Радянського Союзу після його скандального розпаду у Біловезькій Пущі!

ДИЯВОЛ(глибоко замислившись). Ульянов, що ти хочеш за це?

ЛЕНІН. Щоб ти не розшифрував оце зараз агентуру, яка підбурювала цього полководця-вискочку проти Центральної Ради і петлюрівщини. Бо у протилежному випадку Грушевський доведе на Божому суді, що антиукраїнська діяльність Махна — то результат підступництва більшовиків. Домовилися?

ДИЯВОЛ. Закон тайги — ведмідь хазяїн.

ЛЕНІН. Та не роби навпаки, як це часто у вас, дияволів, буває.

ДИЯВОЛ. Ти клади свої долари на лапу (простягує свою волохату руку) і все буде о-кей.

ЛЕНІН. Слово честі!

ДИЯВОЛ. Твоє слово не варте й ламаного гроша.

ЛЕНІН. Вселяйся в душі комуністів-ленінців, і вони зроблять усе, чого ти від них зажадаєш. Таку вказівку я їм уже послав по інтернету (пауза). Отже, домовились?

Диявол замість відповіді простягнув Леніну для потиску руку, мовляв, згода!

Ленін і Диявол поручкалися.

Входить Грушевський.

ГРУШЕВСЬКИЙ(ще з порога). Панове, стосовно Махна історія, нарешті, має розставити крапки над "і". Цей історичний день, гадаю, настав. Досить вам крутити світом!

ЛЕНІН(нахилився вперед, серйозно і хитро примруживши очі). То й розставляйте, хто вам не дає? Ви зараз самостійні, незалежні від Росії, вам і карти в руки — тасуйте їх, як вам заманеться.

ДИЯВОЛ(наче його ця тема зовсім не стосується). Дійсно, робіть, що хочете. Хай вам Бог допомагає. А моя хата скраю.

ГРУШЕВСЬКИЙ(до Диявола). Не корч із себе невинного блазня. Сатана — покровитель комуністів-більшовиків, і він має у своєму архіві документи про житіє нечестивих. А Махна віднесли більшовики до цієї категорії.

ЛЕНІН. Виходить, пан Грушевський хоче переглянути далі якраз ці документи про свого земляка-виродка?

ГРУШЕВСЬКИЙ. У тому числі й про більшовицьку агентуру, яка часто втручалася в дії Махна. Для мене як його адвоката на Божому суді ці матеріали — неоціненно важливі. Бо тільки на підставі всіх достовірних фактів Господь винесе для Махна справедливий вирок.

ЛЕНІН(до Диявола). Мій Світоче, ти можеш задовольнити бажання пана Грушевського? (підморгує Дияволу, аби той уже погодився).

ДИЯВОЛ(після деяких мугикань — вагань). Що ж, коли ви обоє просите... (пауза). Я нічого від пана Грушевського як посланця Раю не приховую (Диявол свистить — кричить, подає у Всесвіт спеціальні звуки).

Затемнення. Нічого не видно. У "чорній дірі" сяйво. В ньому з'являється Диявол. Він увесь у червоному одязі. Розставляє руки, голосно гукає у простір: "Я зараз бажаю крові, людської крові! Як спраглий ковтка води, як голодний шматка хліба, як птах — крил могутніх, так я хочу впитися багряною кров'ю! Чим більше нещасть я роблю на Землі, тим веселіше й радісніше мені на душі (пауза). Ха-ха-ха!"

Диявол регоче і зникає в темряві.

Раптом — сонце! Земне сонце! Скрізь прапори, їх багато: чорні, білі, голубі, червоні... Переважно — червоні. На них уже відомі написи: "Французька революція!", "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!", "Анархія — мати порядку!" На одному з прапорів є зображення перехресних ножів, з яких стікає кров, на цьому прапорі написано: "Варфоломіївська ніч..." Лине музика — траурна. Вона поступово змінюється на бадьору. А ця переходить у пісню "Марсельєза", за нею звучить "Інтернаціонал", який переходить у мелодію революційних більшовицьких чи то переможних фашистських маршів...

Наче привид, на фоні заводів і фабрик з'являється Ленін в картузі. Права рука в кишені, а ліва — витягнута вперед. Він кричить диким пискляво-хрипуватим голосом до озброєних солдатів: "Вперед на буржуазію, попів, куркулів! Бийте їх! Вішайте! Паліте! Не шкодуйте для ворогів революції патронів!.."

Ця картина міняється іншою: в мовчазній задумці стоять люди над Братською могилою”, увінчаною великою червоною зіркою. Відкілясь, з небес, чується: "Вічна слава героям, що полягли в революції!.." Нараз — настає раптова тиша. Могильна тиша.

...Світанок на півдні України. Кінець грудня 1918 року. Одноповерховий охайно вибілений будинок у провінційному містечку Гуляйполі. Його господиня Ніна Захарівна Дерко, яку всі називають Нюся. Вона — молода вдовиця, її чоловік працював на заводі Михайла Кернера старшим майстром і кілька років тому загинув на робочому місці при аварії парового котла. У них дітей не було, отже Нюся тепер самітня у великому будинку. А тому вона з радістю прийняла до себе на квартиру вчительку місцевої гімназії Агафію Андріївну Кузьменко, котру гуляйпільці називали по-своєму — Галиною. Тридцятирічна господиня і двадцятидвохрічна квартирантка дуже швидко здружилися і стали одна одній, як рідні сестри. Між ними — жодних таємниць, жодних недомовок, жодних суперечок. І діляться між собою усім, що мають. Ось лише одягом не міняються, не діляться. Бо Галя — худенька, тендітна, з тонкою, як стеблина, талією і навдивовиж чималою сідницею, від якої усі гуляйпільські парубки мліють і ходять з запамороченими головами, наче наїлися дурману. А Нюся, навпаки, була вся пухкенька, біленька, рум'яна. Солодкою пампушечкою називає її старий хазяїн Михайло Кернер, а його син — головний інженер заводу — аж губами плямкає, коли побачить соковиту й гарну, мов писанку, україночку Нюсю. Це, звісно, добре знає сам хазяїн — найбагатший гуляйпільській капіталіст. І щоб не було чогось гіршого між його сином та удовицею, Михайло Борисович взяв Нюсю у свої покої, де вона варить йому смачні українські борщі та й була під особистим і постійним наглядом хазяїна. Молода куховарка із своїми обов'язками справлялася відмінно, а щодо того, щоб не "зав'язала світ" молодому Кернеру, то вона цілком серйозно сказала Михайлу Борисовичу:

— У мене є коханець, і йому я ніколи не зраджу.

— Чи не могла б сказати, хто?.. Твою таємницю я берегтиму, як свою.

— Вірю вам, Михайле Борисовичу... Це — колишній ваш найкращий молодий токар.

— Невже Микита Макуха?

— Так, він.

— Він же значно молодший за тебе.

— Я не збираюсь за його заміж... А ви знаєте, що відчуває така жінка, як я, провівши ніч з парубком?

— Не знаю.

— Найвищу насолоду. Я назвала б її райською, тією, що пізнала Єва від Адама в Едемському саду... Отже, Михайле Борисовичу, можете сміливо розраховувати з робити тих людей, що стежать за мною.

— Ти й про це знаєш?

— А чому б ні?

— Гаразд, я зніму... Але ж твій Микита так рідко зараз буває в Гуляйполі. Батько говорить, що за все літо й осінь лише один раз приїхав — оце недавно — і знову подався на свій завод у губернію.

Нюся не здавалася й наполегливо захищала свого коханця:

— Він пообіцяв, що тепер буде в мене частіше... Та не так уже й далеко він працює — до Катеринослава рукою подати.

— Таке вирішення проблеми мене цілком задовольняє, — погодився заводчик і тут же порадив: — Давай, Нюсю, рішучу відсіч моєму синові. Бо в нього гарна дружина, діти... І взагалі — хороша сім'я.

— Свого Микиту я не проміняю ні на кого, — кинула наостанок жінка.

Прийшовши додому, Нюся забігла в кімнату до Галини Андріївни, щоб почесати язиком — розповісти про свою цікаву розмову з хазяїном. Дерко розхвалювала Микиту, а Галина, звісно, — Нестора. Удовиця показала квартиранці свої засмоктані, білі й здорові, як дзбанята, груди, мовляв, поглянь, що наробив той парубійко, наче вік не бачив живої голої жінки.

— Він же, як дитина, — хвалилася Нюся. — Йому дуже хочеться висмоктати у мене молоко й напитися його. А я потішаюся над ним... Кажу, як завагітнію й народжу маленького Макуху, тоді вже й тобі дістанеться трішки молока.

Галина, щоб не пасти останніх, а бути скрізь першою, мовчки скинула спідницю, рейтузи та й стала вся у своїй принадній величі перед дзеркалом.

— Ти чого? — не розуміючи витівки подруги, запитала Нюся.

— А щоб подивилася на мою сідницю, на її писки... Поглянь, які вони!

Нюся приглянулася.

— Ой, леле! Так уся твоя сідниця в синцях! Що, Нестор бив тебе ногами?

Галина радісно засміялася:

— Дурненька ти, Нюсю. Оце так Нестор мене любить — і цілує всю — всю...

— І навіть там? — жінка хитрувато блимнула на рудоволосе місце між ногами.

— А там найжагучіше! — з гордістю відповіла Кузьменко.

— Ой, Галиночко! Це ж, мабуть, і серце завмирає від солодощів.

— І завмирає, Нюсю... Зупиняється, а потім знову оживає та ще гучніше б'ється.

— Ти його кохаєш, Галинко?

— Він мені затуманив увесь світ.

— То чому не одружуєтеся? Чого не берете своє щастя обома руками?

Галина одягалася й розповідала:

— Все ніколи. Нестор щодня у боях. Він бачить мене, як ми взимку сонце. Може весною буде легше, тоді й поберемося.

Нюся Дерко — жінка з досвітом, мислить всеосяжно й глибоко. То ж з недовірою поставилася до останніх слів Галини:

— Ой, подруженько, він чогось крутить, тягне кота за хвоста. У тих амурах він, певно, заплутався, як риба в сітці. То в нього жінка в Пологах, то у Дібрівці якась Тіна. Я бачила цю останню — дібрівську. Вона тобі у підметки не годиться.

— А що робити? — вже у розпачі запитала Кузьменко. — Не битися ж з ними усіма.

— А чому б і ні? — сказала Нюся і, подумавши, додала: — Нам треба щось придумати... І придумаємо, Галинко, Їй-Богу, придумаємо таке, що все Гуляйполе ахне від здивування...

Після довгої розмови з господаркою будинку Галина пішла у штаб, аби там зустріти Нестора. Його у штабі не було. Він, як завжди, десь у від'їзді. Сказали, що незабаром має бути. Галина зайшла до свого кабінету (у неї вже був при штабі свій куток), провітрила його, почала витирати вогкою ганчіркою стіл, стільці, шкіряний диван. На душі було чомусь легко і сонячно. Згадала позавчорашній день, як вона випроводжала Нестора в дорогу, хоч не в далеку, до Синельникова, а все-таки в небезпечну дорогу, й заспівала:

Замовкла. Щось подумала і ще раз проспівала цей куплет пісні, замінивши у ньому слово "Марусенька" на Талинонька". А вже наступний куплет співала якраз з цим іменем:

Рипнули двері, і ввійшов Задов.

— О-о, тут уже зранку козацькі пісні! — вигукнув він. — Написані вони для чоловіків, а співають баби.

— Льово, я тобі не баба!

Задов сторопів, та невдовзі зрозумів, що бовкнув зайвого, й попросив вибачення. Галині це сподобалося, і вона, аби раз та назавжди поставити нахабного Льову на своє місце, запитала:

— Ти знаєш, яка у мене зараз посада в повстанській армії?

Задов — невиправний, він у своїй ролі:

— Про що шепчеш, Галино Андріївно? Наказ про твоє призначення головою Реввійськради і членом Ревтрибуналу та ще й з необмеженими повноваженнями особисто я вивчив, як "Отче наш". Дозволь стерти з твоїх генеральних ніг пилячку.

Льова грав жартівника, і Галині також захотілося трохи пожартувати:

— Дозволяю, — сказала вона й простягла вперед ліву ногу. Задов нагнувся, доторкнувся рукою Галининої ноги, подмухав на неї. Кузьменко підставила свою праву ногу. Задов гладив її, а Галя радісно сміялася з Льовиної забави. Коли Задов підвівся, Галина сіла за стіл й попросила його присісти на хвилину.

— Добре, що зайшов, Льово. У мене до тебе невеличке прохання.

Я готовий виконати будь-яке твоє завдання.

Лише, щоб про це ніхто не знав, — зауважила вона.

— Навіть "батько"?

— Прийде час — і я сама йому розкажу.

Розвідник великим пальцем правої руки торкнувся своїх рівних білих зубів і сказав так усім знайому його примовку:

— І Альоша, ша!

Кузьменко ледь помітно усміхнулася, пригадавши в думці, що Лев Зіньковський, він же Задов, у компанії затягував свою улюблену пісню:

Він завжди співав лише ці два рядочки одеської чи маріупольської бульварної пісеньки. Як вона співається далі — ніхто з гуляйпільців не знав, не відав про це, мабуть, і сам Задов. За цю пісню Сашко Нетреба, а згодом і всі махновці прозвали Зіньковського "Альоша, ша", вкладаючи у це прізвисько кожний свій зміст.

Галина Кузьменко, наприклад, зараз подумала: "Цьому чоловікові можна довіряти, а отже, довірити свої таємниці” і сказала, посуворішавши:

— Я чула, що та пологівська шльондра Настя Васецька має від Нестора байстрюка.

— Твоїми медовими устами, Галино, глаголить істина. Вона була його законною дружиною, а тому й син — не байстрюк.

Кузьменко сердито зауважила:

— У нього було тих жінок, як у бродячої собаки бліх. То це не означає, щоб ходили по світу від Махна чередою байстрюки.

— О, тепер я, Галино, все затямив. Цього вилупка Васецької задушу власноручно за одну мить і "Альоша, ша!" Її також?..

— Ні, вона хай живе. Настя ніякого зла мені не спричинила... та й колись хорошою подругою була. А ось ту дібрівську телефоністку Тіну... О, я її ненавиджу! Чуєш, ненавиджу!..

Кузьменко повністю розкрилася перед Зіньковським, бо вважала, що він найбільше підходить до виконувача злочинного плану, розробленого Нюсею Дерко, аби швидше облаштувала своє особисте щастя Галина.

— Де зараз Тіна? — поцікавилася вона у Задова.

— Живе у свого дядька-попа в селі Хвалибогівка — це неподалік від Дібрівки, — відповів всюдисущий розвідник. — Я її сьогодні ж... — і "Альоша, ша!" — Задов показав руками, що скрутить їй голову. Кузьменко бридко скривилася від такого жесту.

— І вона нехай живе, — розпорядилася Галина Андріївна. — Але вивези її у такі нетрі, щоб вона віками не знайшла дороги до Гуляйполя. А коли порушить цей наказ, тоді вже нехай не просить порятунку... Іди, Льова, йди... Мені хочеться побути на самоті.

Коли Зіньковський вийшов, Галина з радощів, що вже зробила важливу роботу, продовжила поливати квіти й співала:

Коли справилася з квітами, сіла до столу писати щоденник. Вона його веде з 1917 року. За сьогодні записала, що "вела розмову на важливу домашню тему з Левом Зіньковським — Заловим". Про Васецьку, її сина і дібрівську телефоністку Тіну — жодного слова. Далі почала писати про свої почуття до Нестора. Але нараз — про вовка промовка, а він — у хату: Махно з'явився розпашілий і бадьорий. Він був одягнений по-зимовому: у темно-червоному кожушку, якого пошив йому місцевий єврей Мошко за якістю вищого ґатунку; у смушковій високій шапці — папасі білого кольору — також мистецький витвір того ж Мошка. А через плече у "батька", як завжди, висів на довгому паску маузер. Взагалі, весь одяг Нестора та амуніція при ньому були злагоджені так, щоб отаман видавався значно вищим свого зросту і справляв враження мужньої та вольової людини.

— Доброго дня тобі, Галинко! Працюєш? — Нестор кинув погляд на  зошит, узнав його й додав: — A-а, взялася за свій щоденник? Це добре, пиши та лише правду. Бо твій щоденник — це також важливий документ і, можливо, у майбутньому він стане найдостовірнішим документом історії нашого повстанства.

Нестор був упевнений, що Галина практична в усьому і, маючи нахил до письменства, обов'язково занотує події, пов'язані з махновщиною на півдні України. Отаман не помилявся: Кузьменко дійсно записувала день за днем про те, що бачила і чула в оточенні "батька". Та зараз її душа була переповнена іншим.

— Набридло бути в полоні еротичних снів, — відповіла вона на зауваження Махна про історичність її щоденника. — Я ж молода і, як знаєш, ненаситна. А тебе все нема і нема.

Нестор наче цього не почув. У нього в думці — революція.

— Били петлюрівців у Нижньодніпровську, аж тирса з них сипалася, — похвалився він. — Узяв сорок чи сорок п'ять полонених. Усіх привселюдно розстріляли на майдані. А коли поверталися, заїхали у Славгород^[32], а там більшовицькі агенти забирали в селян хліб під мітлу, навіть насіннєву пшеницю, мовляв, для голодуючих Москви. Їм віддай, а самому з голоду помирай. Звісно, ми їх усіх переловили і також, як петлюрівців у Нижньодніпровську, розстріляли на майдані коло церкви.

— А чи не випливе цей Славгород на переговорах з червоними за Катеринослав? — запитала обачлива Галина, вже також поринувши у Несторові турботи.

— Може й випливе. Мені від цього ні холодно ні жарко. Я ж передав їм через Микиту Макуху, щоб з селян не дерли три шкури, бо зітну з них голови.

— До речі, Несторе, ти згадав про Микиту. Він, наче, сьогодні чи завтра має бути в Нюсі Дерко. Якщо він тобі потрібен, можеш зустрітися.

— Тепер не я їх, а вони мене нехай шукають і кланяються мені в ноги... Нині оперативна обстановка на моєму боці.

А Кузьменко гнула своє:

— Нюся запрошує нас до себе.

— У гості? — поцікавився Нестор.

— Ні, жити.

— Ми ж не одружені. Що скажуть повстанці?

— А мені — байдуже! — спалахнула Кузьменко. — Я хочу заміж. Мені вже не сімнадцять. Чуєш, ти?.. Щоб до мене більше не приставав! — Галина раптом встала з-за столу і вискочила з кабінету.

Нестор за нею не побіг, її не погукав, хоч і хотілося це зробити. Та якась сила стримала його від таких вчинків. Він підійшов до вікна й довго мовчки дивився на великі білі сніжинки, що повільно летіли згори до землі. Згодом підійшов до дивана, взяв чорно-золотисту гармошку, сів на стілець і заграв, тихо співаючи:

Галина не з'явилася у штабі ні ввечері, ні в наступні дні. А якось у кабінет до Нестора ввірвалися Сашко Нетреба і Лев Зіньковський.

— "Батьку", біда! — ще з порога вигукнув розвідник. Махно був у веселому гуморі:

— Льово, спокійніше. У тебе завжди кругом біда. Навіть, мабуть, лягаєш з дівкою у постіль і теж кричиш: "Біда!".

"Впрігся" в розмову й Сашко, звісно, у своєму, гуляйпільському стилі, він сказав:

— "Батьку", особисто для тебе — це справжня біда, — невгавав Задов.

— Кажи, яка? Мене вже підготував, серце не лопне.

— Ти знаєш, що зараз коїться в будинку Кернерової куховарки Нюсі?

— Не знаю.

— А шумить на все Гуляйполе весілля.

— Одружується Нюся з Макухою?

— Ти сам, "батьку", макуха! — це вже висловився Сашко. — Казав же тобі: хапай цю "фортецю" в оберемок і тягни в ліжко, доки хтось не затягнув її туди назавжди.

Нестор перевів сердитий і здивований погляд на Зіньковського.

— А я що? Я нічого... Я тобі, "батьку", доповідав, що Галина...

— Що вона встругнула? — перебив Задова отаман.

— Виходить заміж за якогось Кернерового інженера.

— Їдьмо туди! Розберемось. — Махно вискочив з кабінету. За ним — Задов і Нетреба.

Невдовзі всі троє повернулися назад з важкою ношею у великому мішку, якого поклали посеред кабінету й розв'язали. З мішка з труднощами вибралася Галина Кузьменко у білій фаті й кинулася до дверей тікати. Двері були замкнені.

— Дай ключа! — присікалася вона до Нестора.

— Не проси, не дам.

— Тоді я вистрибну у вікно.

— Спробуй.

Кабінет мав три вікна і біля кожного з них хтось стояв: чи то Махно, чи Задов, чи Нетреба. Галина куди не поткнеться, — все марно, шлях до вікон їй перепиняли чоловіки й кепкували з неї. Нестор навіть сміявся до сліз з її безнадійності: жінка не витримала такого знущання над собою, стала навколішки перед Махном, розірвала на собі фату й білу шовкову блузку. Усі побачили її великі пружні груди з червоними і пухкими сосками. Сашко й Лев, наче за наказом, вмить повернулися обличчями до вікон, а спинами до Галининих принад. Нестор підійшов до красуні, затулив розірваним шматтям її груди. А та знову оголила їх:

— Ні, нехай будуть отак! — вигукнула вона. — Нехай усі дивляться, які у твоєї Галини груди! Ти цього хотів? Ти хочеш, щоб я пішла по чужих руках? Так чи ні? — Кузьменко на хвильку замовкла і знову випалила: — Навіщо мене викрав, запхнув у смердючий мішок і притягнув сюди? Я ж тобі не потрібна! Займайся своїми шлюхами й байстрюками.

— Якими ще байстрюками? — спокійно перепитав Махно.

— Тими, що у Васецької, — вгамовуючи свою збудженість, відповіла вона й звелася на ноги, сіла на диван поряд з Нестором. А той звернувся до Задова:

— Льово, які там у Васецької байстрюки?

— Та жодного нема, "батьку". То Галина загнула для красного слівця, — відповів розвідник. — Був син, але він помер кілька днів від коклюшу... Не встиг тобі про нього доповісти.

— А шлюха Тіна? — не вгавала зі своїми вимогами жорстока Кузьменко.

Нестор мов схаменувся:

— А справді, де Тіна? Я вже її не бачу у Гуляйполі з місяць.

— Зникла у невідомому напрямку, "батьку", — доповів усе той же Задов.

І Сашко, як завжди, бовкнув невпопад:

— Перестань, дурню, теліпати язиком казна-що! — гаркнув на нього Нестор.

А Галина:

— Чого ти йому рота затуляєш? Він же правду каже.

— Правду? Та балаболка він гуляйпільський! — А до Задова: — Вона сюди не повернеться?

— Хто? Тіна? Ніколи, "батьку". Ти — вільний, як вітер у степу.

Галина пом'якшала душею, ближче підсіла до Нестора.

— То може підемо жити до Нюсі? — запитала вона.

— Я бачу, ти до неї не байдужа.

— Вона дуже мила.

— Льово, а що ти скажеш? — звернувся отаман до Зіньковського.

— Компрометуючих матеріалів на неї немає. Має анархо-комуністичні погляди.

— Тоді пошли когось до Михайла Борисовича Кернера, щоб передав мій усний наказ: віднині його куховарка Ніна Захарівна Дерко, вона ж Нюся, переводиться на постійну роботу при центральному штабі повстанської армії. Буде моєю домашньою куховаркою.

Задов вийшов.

— А ти, — звернувся він до Галини, — з цієї хвилини будеш жити при штабі в одній кімнаті зі мною.

— А коли ж одружимося?

— Я вже сказав: весною 1919 року і не раніше. Я люблю весну, особливо ранню, коли все оживає. Зрозуміла? — повернувся до Сашка: — Ти, баламуте, заведи Галину в мою кімнату і повертайся до мене.

Галина покірно підвелася і вийшла з Нетребою.

Отакий він Нестор: робить усе по-своєму, різко й невідступно. Його не зламаєш, не переконаєш. Може це комусь з жінок і не до вподоби, а Галина якраз про такого свого повелителя і мріяла.

Надвечір того ж дня Махно провів розширене засідання штабу. Спершу він забажав послухати начальника штабу Чубенка, аби той доповів про загальну політичну й військову обстановку на Україні та в Росії.

Олексій Васильович повагом підвівся, кахикнув за своєю давньою звичкою, розправив свої довгі козацькі вуса, підтягнув широкий пасок на своєму пузелі й розпочав:

— Обстановка, "батьку", така: більшовицький вождь Ульянов-Ленін створив уже тримільйонну армію за рахунок обов'язкової мобілізації робітників і селян. Та армія його ані хрена не варта, хоч озброєна до зубів за рахунок експропріації зброї з царських складів. У них немає грамотних і бойових командирів, а тому Червона армія зазнає краху від білогвардійців і навіть від петлюрівців.

— Який свій фронт більшовики вважають сьогодні головним? — перебив доповідача Махно.

— Звісно, південний. Сюди, на Україну, вони кинули найвідбірніші свої частини: Московську дивізію, а також Уральську, Інзевську та інші.

— Тоді вони можуть незабаром бути і в Катеринославі, — зробив припущення Махно.

— Без сумніву, "батьку"... Але петлюрівський полковник Самокиш, котрий нині утримує Катеринослав, не ликом шитий. Його бійцівські здібності у кілька разів перевищують усі сили більшовиків разом узяті.

Махно глянув на Зіньковського.

— А що ти скажеш, Льово?

— Хренові справи, "батьку". У Катеринославі кишить петлюрівців. За містом їх також тьма-тьмуща. Словом, якщо брати їхню кількість вояків і наших партизанів, то нас удесятеро менше.

— Виходить, що на одного нашого мужнього повстанця всього десять шароварників? Небагато... — розв'язав легку арифметичну задачу Махно.

А Сашко, котрий сидів у кутку й дивився через вікно Бог зна куди, почувши слово "шароварники” промимрив:

Махно почув Сашкові теревені і зреагував на них:

— От і ми прилипнемо, як п'явки, до петлюрівських шароварів, — сказав він. — Словом, будемо штурмувати Катеринослав. Нам, друзі, потрібно його взяти за всяку ціну! У цьому місті величезна кількість зброї — кулемети, гвинтівки, гармати, вагони патронів і всякої іншої військової всячини. Якщо ми не заволодіємо цією зброєю сьогодні-завтра, то через кілька днів увірветься туди Червона армія, і все це добро дістанеться їй.

Негребецький, який був також запрошений на цю нараду і досі сидів мовчки, вставив:

— Найважче буде заволодіти містком через Дніпро. Охорона його посилена, по боках — кулемети. Принаймні, я нарахував чотири кулеметних гнізда.

— А як ти перебрався через цей міст? — поцікавився “батько" в Негребецького.

— Дуже просто: сів у робочий потяг та й поїхав під виглядом робітника.

— І потягу ніхто з петлюрівців не перевіряв?

— Робочі потяги вони пропускають без перевірок.

Махно радо підвівся, замиготів по кабінету. У нього, без сумніву, виникла якась цікава й оригінальна думка, і він зараз її висловить.

— Ось тут ми їх і наколемо! — Нестор від задоволення, що охопило його, потер руки. — На якого біса нам цей міст брати і класти свої безцінні голови? Вважайте, хлопці, що Катеринослав — наш! Причому, майже без втрат із нашого боку. Ми посадимо усі свої штурмові загони в робочий потяг... Нам би лише цей клятий міст через Дніпро проскочити! Проскочимо!.. А там — вокзал і з нахабним криком "ура", щоб аж земля тремтіла, кинемося на ворога з люттю голодного звіра. У полон нікого брати не будемо. З тими полоненими лише морока зайва. Усіх нищимо. Як там, Сашку, далі у твоїй пісні про шаровари?

— Дуже просто, "батьку", — і Сашко сказав:

— О, ні, ні! — перебив Махно свого особистого охоронця, якого уважно слухав. — Ні про яку корчму й думки не має бути в повстанців. Ти, Олексію Васильовичу, — звернувся він до Чубенка, — підготуй наказ, що за грабунки, пиятику, здирництво і всякі інші кримінальні злочини, допущені махновцями у Катеринославі, буде одна кара — розстріл на місці.

Нестор звернувся до Кузьменко, яка також була запрошена на цю нараду як голова Реввійськради і член Ревтрибуналу.

— Ти, Галино, сміливіше розстрілюй таких гадів.

— Ну, а коли з плеча якогось буржуя зняти дохорку чи тихоходи?^[34] — вигукнув Задов.

Нестор на хвильку замислився. Дійсно, важливе запитання. Адже його армія — то зборище напівголих і напівбосих жебраків. На вулиці — початок зими, холоднеча. І кожний з них тільки й рветься в бій, щоб здобути теплий одяг і взуття.

Отаман звернувся до начальника штабу:

— Передай, Олексію Васильовичу, усно командирам усіх загонів, які братимуть Катеринослав, що кожний повстанець має право взяти по одній парі всього, що потрібно на собі носити. А хто візьме більше, той буде розстріляний.

— Передам "батьку"... А чи підтримають нас належним чином місцеві більшовицькі загони? У штабі з цим питанням деякі непорозуміння.

— Непорозумінь немає, Олексію Васильовичу. Повстанський більшовицький комітет Катеринослава сам просив мене про допомогу. Завтра ввечері я зустрічатимуся з їхнім представником і обговоримо всі деталі їхньої допомоги нам.

Представником повстанського комітету Катеринослава, про якого говорив Махно, був не хто інший як Микита Макуха. З ним зустрівся Нестор на квартирі Нюсі Дерко. Микита вже на перших хвилинах переговорів з "батьком" передав йому письмове рішення більшовицького повстанського Комітету про призначення Махна командуючим усіма військами Катеринославщини у боротьбі з петлюрівцями. Отаману таке рішення сподобалося, але він прикинувся, що сприйняв його, як звичайний буденний для нього факт. Та коли Микита почав перераховувати, які об'єкти займуть більшовицькі загони і серед цих об'єктів назвав військові склади, то "батько" тут же, вже як верховний головнокомандуючий, заперечив:

— Ні, браток, я не гірше тебе і твого.... Комітету знаю оперативну обстановку Катеринослава. А тому слухай чи десь записуй мій наказ, що вам робити і як робити...

Звісно, більшовиків послав Махно якнайдалі від складів боєприпасів, бо не безпідставно подумав: "Дивися, дурні-дурні, а хитрі! Знають, де сало лежить... Дулі вам — а не боєприпасів! Тільки за них ми й будемо класти свої голови..."

Більшовикам вкрай не сподобалося таке розпорядження. На черговому засіданні свого повстанського комітету багато з них уже називали Махна не великим воєначальником, а великим шахраєм і навіть простим розбійником з широкої дороги. Та поїзд уже пішов — Махна не зупинить тепер ніхто, і більшовикам довелося проковтнути гірку пілюлю.

Наступ на Катеринослав був намічений на ранок 26 грудня 1918 року. Сам "батько" з кіннотою і кулеметними тачанками напередодні приїхав у Нижньодніпровськ, де вже з тиждень хазяйнував зі своїм загоном його сподвижник Марченко.^[35] Прибув сюди з Синельникова із загоном кавалеристів і Семен Каретник. Хлопці — бойові, рвалися у бій, хоча їм ще не доводилося мати справу з великим промисловим містом. В степах вони — боги, а ось у місті... Махно їх заспокоював, мовляв, не хвилюйтеся, у Катеринославі довго не затримаємося, на біса він нам здався, захопимо побільше боєприпасів, щось з одягу — і гайда за вітром у гуляще поле.

— Тоді швидше веди нас, "батьку". Бо руки сверблять, — говорили йому командири.

— Не поспішайте... Піджену потяг, сядете всі в нього — і тоді потихеньку в місто. Аби ви благополучно проїхали міст через ріку.

Їхній потяг ішов за звичним графіком і вже був на небезпечному містку о четвертій годині ранку. В тамбурах стояли хлопці й дівчата, сміялися, жартували, навіть у кількох вагонах співали українські пісні. Їхніми заспівувачами були Галина Кузьменко, Фаїна Гаєнко і Нюся Дерко, яку наказав Махно взяти в губернію, щоб звикала не лише до горшків, а й до справжнього бою. На містку, за попередньою домовленістю, Іван Негребецький затягнув пісню "Розпрягайте, хлопці, коні". Її підхопили в усіх вагонах і тамбурах. Петлюрівці, котрі охороняли міст, зачувши таку чудову та милу їхньому серцю пісню, вийшли зі своїх укриттів, махали співакам руками і, видно було, також підспівували. Галина Кузьменко, яка стояла в тамбурі, навіть посилала кулеметникам-петлюрівцям повітряні поцілунки і гукала їм: "Я вас люблю!" і "Слава Україні!".

Міст, таким чином, проїхали благополучно. А ще хвилин через десять вони були на залізничній станції. За півгодини вивантажилися, вишикувалися ланцюжком — і вперед на місто! Лише Ваня Негребецький залишився зі своїм загоном в околицях станції, і недарма. Незабаром він підбіг до Махна й доповів:

— "Батьку", я знайшов на платформі аж шість гармат! — і радий, як вовк козеняті. Він, артилерист царської армії, давно мріє очолити батарею, а "батько" все садить його на коня. "Ну, — подумав Іван, — тепер нізащо не покину знайдених гармат".

А Махно розпорядився:

— Викочуй їх на вулицю і пошвидше тягни на Провіантову вулицю. Там у десятому будинку засіли петлюрівські штабісти і чинять шалений опір.

Коли одна з гармат була підвезена в зазначене місце, Махно навів її на штабний будинок і розніс його вщент першим пострілом. Будинок, що стояв поряд і з якого також шалено огризалися петлюрівці, зніс з лиця землі також одним пострілом сам Негребецький. І вже після цього царський артилерист сказав, усміхаючись:

— "Батьку", може зміниш свого Козачка і свою кулеметну тачанку на навідника біля гармати? Ти чудово націлюєш.

— А що, може й зміню!.. Мені сподобалося.

Під'їхала тачанка, і Нестор сів у неї.

— Ваню! Ти залишайся тут: вантаж на платформу гармати, у вагони — боєприпаси, що відбили в петлюрівців, і відразу ж, не гаючи ані хвилини, відправляй їх у Гуляйполе, — вже на ходу розпорядився Нестор. — У місті ми й без тебе справимося. Бачиш, шароварники тікають від нас, як миші від кота.

— "Батьку", а я хотів піти у музеї, подивитися місто, — забідкався Негребецький.

— Виконаєш завдання — і на всі чотири сторони світу. Тільки захопи з собою Кузьменчиху, бо й вона мені голову прогризла за музей Яворницького. Може і я до нього зайду, коли впораюся.

Тачанка рвонула з місця і понесла грізного отамана у центр Катеринослава. Захищали місто від махновців розхвалені Симоном Петлюрою стрілецькі полки Гулого-Гуленка. Підготовлені до опору вони були зовсім слабо, бо не чекали ніякого противника, а тим більше цього жахливого для них Махна. Тож, коли відчули, з ким мають справу, були просто деморалізовані. Багато їхніх вояків взагалі не чинили ніякого опору, піднімали вгору руки й кричали: "Брати! Рідненькі! Не бийте нас! Ви ж і ми — українці, від однієї матері!" Та махновці у звірячій люті, мов в агонії перед смертю, усіх косили з кулеметів, рубали шаблями... Сам Нестор, аби задовольнити свою примхливу забаганку, пересів з тачанки на свого Козачка і також кинувся в гущу сміливих петлюрівських рубак, аби помірятися з ними силою в смертельному герці. Бо саме для такого поєдинку — для шабельного бою — Нестор одягнувся надто легко: в маленькі офіцерські чобітки, діагональове галіфе, драгунську з петлицями куртку і був у звичайному студентському картузі, тісно натягнутому на голову, з-під якого звисав аж до плечей чорний, трохи кучерявистий чуб. Своїм маленьким личком і задертим як у качки, догори носом він, швидше, був схожий на сільського неповнолітнього хлопчиська, ніж на грізного отамана. Саме такої думки про нього були зараз петлюрівські кавалеристи, коли вперше побачили його, мовляв, а чого цей парубійко встряє у бійку старших? Чи йому жити набридло?

Ех, недооцінили вони цього "парубійка" і гірко поплатилися. Вже коли Нестор скосив кілька голів і розсік одного кавалериста майже навпіл, усі інші схаменулися й накинулися на дивне чортеня гуртом. І тільки тепер з їхніх очей спала полуда і вони побачили, що перед ними не хлопчисько, а цілком доросла людина зі швидкими карими очима (так-так, усім їм він здався з карими, а то й чорними, як вуглинки, очима), які чи то палахкотіли вогнем, чи то від люті налилися кров'ю. І шаблю здіймав до бою так вправно й блискавично, що у кожного з петлюрівців аж у серці хололо.

А Сашко Нетреба, котрий в цьому бою був поруч з "батьком", знову бачив на Козачку все того ж чорного Диявола, котрий був покровителем душі Несторової, бо скільки ворогів не нападало на отамана, всі вони, наче за помахом чарівної палички, втрачали свої молоді голови. Нарешті, хтось з петлюрівців утямив, з ким вони мають справу, і закричав до своїх:

— Хлопці, тікаймо! Це ж — сам Махно!

Вигукнув оце — і навтікача. Але тут же був зрубаний з сідла Сашком. А всі інші замість того, щоб якось врятовувати своє життя, просто знесилено опустили шаблі й кричали: "Здаємося! Не рубай нас, "батьку"!" А Нестор реготав і рубав їх поодинці з дикою насолодою.

Бій скінчився раптово, як і почався несподівано. Вже нікого було ні рубати, ні стріляти, ні розривати на шматки з гармат. Довколо трупи, трупи і море крові на білому снігу, що випав уночі. В місті стояла моторошна тиша. Кругом — жодної живої душі, як після Божого суду над грішниками, і навіть не видно було жодного бродячого собаки, які перед цим, розповідали, ходили зграями. Навіть горобці, котрі скупчувалися на вулицях, десь зникли і боялися вилетіти зі своїх надійних схованок.

І раптом усе змінилося: махновці засвяткували свою перемогу над ворогом. Скрізь пісні, танці, веселощі. Тільки панувала робоча обстановка в польовому штабі повстанців. Тут кожний займався чимось важливим: один підраховував убитих і поранених махновців, інший збирав відомості про кількість захоплених боєприпасів, ще інший комусь постійно кричав у телефонну слухавку, щоб негайно випустили на волю з тюрми усіх в'язнів... У кабінет до "батька", який тільки-но повернувся з засідання Катеринославської Ради робітничих і селянських депутатів, зайшов Зіньковський. Махно зустрів його запитанням:

— Ну що, Льово, був на засіданні Катеринославської Ради?

— Та був і тебе бачив.

— Ти чув, як більшовики гризуться зі своїми союзниками по боротьбі есерами за владу в місті?

— Чув, "батьку". І чого ти на них не тупнув ногою? Прикро ж: ми взяли Катеринослав, а вони — володарюють.

— Дурні вони, Льово, як наші гуляйпільські свині. Про яку владу патякають, коли основні сили противника не тут, а там, в Олександрівську сидять під керівництвом талановитого полковника Самокиша? А він — це не наш посмітюха Гулий-Гуленко, який невідомо куди втік з поля бою. Самокиш — не тікає і не обороняється, а наступає сам. Згадаєш мене, не сьогодні-завтра цей старий вояка нападе на Катеринослав, причому, нападе тактично грамотно. І ми будемо від нього драпати. Та не тому, що злякаємося, а тому, щоб виманити його з міста у степ. А в гулящому полі ми — дияволи. І втратить він Олександрівськ... Я добряче наколю цього старого вояку. Провчу його, покажу йому, що Махно — також полководець і не гірший за нього.

Задова, здається, Олександрівськ не цікавив, бо він звернув увагу на зовсім інше повідомлення "батька" і стурбовано запитав:

— Ми що, так скоро покидаємо Катеринослав? А хлопці ще й не нагулялися.

Махно пояснив:

— Затримуватися тут довше не маємо можливості. Червоні загони ще далеко, аби їх нацькувати на петлюрівців. А класти даремно голови повстанців, щоб наша перемога дісталася більшовикам, я наміру не маю. Свого ми досягай: ондечки Ваня Негребецький з Сидором та Грицьком Лютими відправили у Гуляйполе довжелезний вагон зі зброєю. — Махно трохи замислився й продовжив: — Ти, Льово, негайно зв'яжися з нашими людьми в Олександрівську. Нам необхідно знати, коли Самокиш планує наступ на Катеринослав... Щоб ворог не напав на нас зненацька.

Задов вийшов. Махно ходив по кабінету з закладеними за спину руками, щось розмірковуючи. Зайшов Фома Кожін.^[36]

— A-а, Фома, радий тебе бачити.

— Хочу тебе, "батьку", привітати...

— З чим?

— Ми розчистили завали десятого будинку на вулиці Провіантовій, де був штаб петлюрівців.

— Найшли якісь цінні таємні папери?

— Та ні... Нічого цікавого. По телеграфу вони до самого кінця заспокоювали Самокиша і Петлюру, що в Катеринославі і навколо нього все спокійно.

— Про їхню короткозорість, Фоме, я й без твого повідомлення здогадувався.

— Я не з цим тебе, "батьку", прийшов привітати.

— А з чим?

— Серед трупів у штабі ми знайшли петлюрівського полковника Гулого-Гуленка... Це ти їх усіх з гармати прямою наводкою — і прямісінько до Диявола в пекло.

На обличчі Махна замість очікуваної радості — занепокоєння і суворість. Невдовзі він сказав:

— Виходить, Гулий-Гуленко — не боягуз і не втік з поля бою, як я про нього подумав... А загинув, як належить сміливому командирові. Дай моє розпорядження, Сидоре, щоб поховали його з усіма військовими почестями. І виступи на його могилі, скажи добре слово про нашу революцію та українське повстанство.

— Слухаюсь, "батьку".

Фома вийшов, а зайшли Галина Кузьменко й Негребецький.

— Де це ви так довго шлялися? Я вже занепокоївся, — накинувся на них Махно.

— Возив Галину Андріївну до музею Яворницького, — доповів Іван. — Там стільки цікавого! І багато нового ми дізналися.

— Я також був там. Мені сподобався музей і його вусатий господар.

— Знаю, що був, — сказала Кузьменко. — Нам Яворницький розповів. Ти йому дуже сподобався. А ще Дмитро Іванович зізнався, що подарував тобі пляшку витриманого козацького вина. Гадаю, що без мене ти його не випив?

— Галя, як ти могла так погано про мене подумати? У тебе ж сьогодні день народження... Ось ми й вип'ємо козацького вина.

— Дякую,... — Галина приємно усміхнулася. — А ще Яворницький просив, щоб ти передав йому Охоронну грамоту — боїться, що твої хлопці можуть пограбувати музей. До речі, я власноручно розстріляла на місці злочину трьох наших мародерів.

— Правильно зробила. А тепер сідай до столу. Я продиктую для Яворницького грамоту.

Галина взяла стільця, сіла на нього, підсунула до себе ближче чорнильницю з ручкою.

Махно зупинився посеред кімнати й почав диктувати:

"Охоронна грамота. Знаю Д. І. Яворницького як чесну людину і талановитого історика. Кожний, хто йому не вірить, підлотник, а хто зазіхне на цінності його музею, — злочинець трудового народу і підлягає розстрілу на місці.

Батько Махно. 28 грудня 1918 року".

Нестор підійшов до столу, розписався в Охоронній грамоті, поставив свою круглу печатку й подав папір Негребецькому.

— Негайно завези, Іване, її в музей.

Коли Негребецький вийшов, Галина сказала:

— Наш Негребецький — майбутній великий поет. Які чудові свої вірші він читав! Що вірш — то пісня. До речі, він обіцяв написати пісню особисто для мене.

Махно посуворішав:

— Нехай спершу складає пісні про повстанську армію, про наші походи, бої... А вже потім — про жінок.

Галина не здавалася:

— Будь м'якшим до нього, Несторе. Поети усі вразливі, серця у них завжди, мов свіжа рана. До того ж, Негребецький не просто поет, а талановитий. А таланти, як відомо, народжуються нечасто...

Махно віджартувався:

— Скрізь — самі таланти. Нікого й виматюкати, як слід.

А Кузьменко серйозно додала:

— І ти, Несторе, великий талант, тільки іншого поля ягода. І тебе я прагну захистити від злих людей, потай від усіх молюся за тебе.

Галина підійшла до отамана, хотіла його обняти, але рипнули двері — зайшли Лев Зіньковський та Сашко Нетреба — і вона відійшла до столу.

— Що там у тебе? — спитав Махно в розвідника.

— "Батьку", мною викрита група катеринославських більшовиків, яка планувала тебе вбити.

— Де вона та група? — поцікавився отаман.

— Їх було троє. Усіх розстріляв. Перед смертю зізналися, просили помилувати. Але ж вони — більшовики. То яке може бути для них помилування?

— Ще які новини?

— Наступна звістка, "батьку", неприємна.

Сашко уїдливо зауважив:

— Наче перша звістка — мед на душу. Ну й "Альоша, ша!"

— Давай, розповідай, — сказав отаман.

— Самокиш, як ти, "батьку", й передбачав, завтра вранці вже буде у Катеринославі, якщо не раніше. Нам дійсно потрібно звідси рвати кігті. І чим раніше, тим безпечніше для нас.

Махно спокійно розпорядився:

— Льово, викличи до мене обох Лютих, а вже потім вирішимо, що робити.

Задов попрямував до дверей. Та відчинив їх не він, а Сидір Лютий.

— Заходь, Сидоре, — погукав його Нестор. — Ти якраз мені потрібний.

— Зі мною й Гриша, "батьку".

— І його гукай сюди. Вас обох я хотів бачити.

Сидір і Григорій Люті — близькі родичі, один з них, Сидір, доводиться дядьком Григорію. Проте він старший за свого племінника лише на кілька років. Обидва бойові друзі, кулеметники й, за необхідності, неабиякі кавалеристи. Сидір є членом центрального махновського штабу, товариш Нестора ще з юнацьких років.

Махно доручає йому найважливіші справи. В Катеринославській операції Сидір мав завдання особливої ваги — разом з Негребецьким і Григорієм Лютим відправити в Гуляйполе зброю, одяг, взуття, продукти харчування, словом, усе, що захопили махновці у противника. Коли Негребецький відповідав лише за експропріацію петлюрівських військових складів, то в обов'язки обох Лютих — Сидора і Григорія — входило вичистити губернське місто під мітлу.

Махно звернувся до старшого Лютого:

— Доповідай, Сидоре, що зробив?

— Наша група вже відправила на Гуляйполе два ешелони. Під завантаженням стоїть третій.

— Скільки часу ще треба?

— До ранку впораємося.

— Конкретніше.

— До шостої ранку.

Махно нахмурився і твердо сказав:

— Ваш ешелон має покинути Катеринослав не пізніше третьої години ночі. З ним їдете ви обидва. Для охорони потяга візьми, Сидоре, свій кулеметний загін. На більше не розраховуй — не дам.

— Буде все зроблено, "батьку", як наказав, — відповів Сидір.

— Можеш не хвилюватися, "батьку", — запевнив і Григорій.

Нестор підвів голову, глянув на них обох доброзичливо й м'яко, без диявольських іскринок в очах.

— Ми покидаємо, хлопці, Катеринослав, — сказав він їм. У його голосі не було ані суму, ані розпачу, і це заспокійливо вплинуло на Лютих. — Покидаємо, щоб невдовзі повернутися, — додав отаман. — Будьте здорові, до зустрічі в Гуляйполі.

Махно попрямував до виходу. За ним — усі інші. Сашко Нетреба, як завжди, сказав своє останнє вагоме слово:

— Нам, татарам, все одно: що наступати — бігти, що тікати — бігти, все одно — бігти.

Від штабу роз'їхалися на тачанках. Махно — з Галиною Кузьменко і з Сашком. У нього — як завжди тачанка чорного кольору, а з боків — білою фарбою намальований череп з двома навхрест великими маслаками. Чорний колір він любив ще з дитинства. Мати, коли своїм синам шила полотняні штани, то за настирливим наполяганням найменшого з них Нестора — шила йому з полотна, пофарбованого у чорне. Кіт і собака в їхньому обійсті також були чорні, бо іншої масті пекельний хлопчисько зживав зі світу. Якось мати купила на базарі білу корову, то Нестор так часто лупцював бідолашну тварину, що вдовиця, хоч як її діткам хотілося молока, вимушена була ту корівку продати, а купила знову ж таки — чорну. І лише тоді Нестор заспокоївся, навіть, бувало, рвав для корови лободу і косив для неї на галявинах перелісків сіно. За таку пристрасть до всього чорного називала його мати у хвилини гніву "нещасним скорпіоном". Нестор на неї за це не ображався, а навпаки, гордовито усміхався. Бо знав, що чорний колір — то його стихія, його любов, а може й символ його життя. Білий череп з двома навхрест кістками — це також символ, його розуміння селянської революції, якій він присвятив себе повністю. Революцію він уявляв не інакше, як всесвітньою бійнею, у якій загинуть мільйони людей і проллється море невинної крові. Коли революція закінчиться, то на широких степових просторах — на полях, що давно гуляють без праці людської, і в спустошених селах та містах — скрізь валятимуться білі черепи й кістки, а над ними літатиме очманіле від революції чорне вороння. Отакий, як на думку "батька", зміст символу, що намальований на його тачанці і на його прапорі.

Махно сидів замислений і мовчазний, іноді закутувався в довгу й велику шубу та періодично натягував її на плечі Галині, котра міцно пригорталася до нього, щоб, мабуть, зігрітися. Тачанка котилася бруківкою спокійно, вицокуючи якусь монотонну мелодію.

Нараз, мов грім серед зими, вискочив з сусіднього завулку на гнідому коні вершник і рішуче перетнув собою дорогу отаману. То був Денис Макуха.

— Стій, "батьку"! Стій!..

Кучер різко зупинив тачанку. До Махна під'їхав Денис.

— Самокиш у Катеринославі, "батьку". Петлюрівці оточують місто з усіх боків.

— Ти що мелеш, Денисе? Самокиш ще в Олександрівську.

— Але його військо вже тут. Наші б'ються з петлюрівцями за мости через Дніпро. Верхньодніпровськ у їхніх руках.

Під'їхав Щусь зі своїм загоном кавалеристів. Він доповів:

— "Батьку", нас зрадили більшовицькі дружини. Вони загнали наш потяг зі зброєю й одягом в тупик станції і його обороняють.

Махно обізвав своїх союзників — більшовиків підлотними гнидами й запитав Щуся, чи знає він щось про долю Сидора і Григорія Лютих.

— Вони намагаються відбити у цих зрадників потяг. Григорій поранений у голову, але кулемета не кидає.

— Федю, лети їм на підмогу!.. І біс з ним, з тим потягом... Мені потрібні ви живі. Пробивайтеся на міст! І утримайте його, доки не проскочать наші.

Тачанка з отаманом рвонула з місця. Кругом частішала стрілянина, рвалися бомби, палали житлові й адміністративні будинки. Нестор побачив, як його доблесні піші вояки, озброєні гвинтівками, тікали увсебіч від купки петлюрівців і навіть залишили ворогові кулемет — цю надзвичайно цінну для повстанців зброю. Таке боягузтво і зневажливе ставлення до зброї вкололо Нестора аж у серце, і він наказав кучеру зупинити коней, що неслися галопом, вистрибнув з тачанки із маузером і закричав, щосили:

— Назад, песиголовці!.. За мною, вперед!

Махно й не глянув, повернули його хлопці назад чи ні, бо сам, не оглядаючись, підбіг до покинутого кулемета, розвернув його, ліг на мерзлу землю й натиснув на гашетку. Петлюрівці, не чекаючи такої відсічі, дивовижно і, певно, у розпачі збіглися докупи, замість того, щоб тікати, хто куди, і тут же були скошені кулями, падали один на одного. Аж тут з'явився ворожий загін кінноти, та й він був перебитий махновцями, які поспішали на підмогу своєму "батькові". Потім усі гуртом пробивалися з міста до рятівного моста через ріку Дніпро. Тут коїлося щось неймовірно жахливе. Майже вся тисячна махновська армія (якщо можна це "напівциганське" збіговисько назвати армією) зосередилася на невеличкому клаптику землі і прагнула вся одночасно прорватися на рятівний лівий берег. Кіннота Федора Щуся, кулеметники Сидора і Григорія Лютих, піші загони Каретника і Марченка — все це партизанське воїнство, перевантажене мішками з награбованим добром, змішалися в один рухомий величезний клубок, що котився в усі боки, шукаючи порятунку від загибелі. А порятунку ніде не було. Січові стрільці Самокиша щільно притиснули махновців до ріки і безжально та з дикою насолодою косили їх кулеметним вогнем. Степові повстанці, які вміли битися на безмежних гулящих просторах півдня України виявилися просто безпорадними й стали живою мішенню в екстремально бойових умовах великого міста, де ні вже прославленим тачанкам, ні швидкій кінноті не було місця для широкого маневру. Махно намагався навести елементарний порядок, розвернути своє військо у наступ, але з цього нічого не вийшло. Його безстрашними і сміливими хлопцями оволоділа паніка перед неминучою смертю, і вони вже не чули наказу свого дорогого "батька”, й, наче очманілі, кидалися не в останній смертельний бій з ворогом, а в безодню глибокої та широкої ріки, води якої леденіли душу. Ніхто з них не доплив до протилежного рятівного берега — усі пішли на замулене дно на поживу велетенським сомам, що водилися у цій місцині.

Із тисячі вояків, яких Махно привів у Катеринослав, вийшли живими з братовбивчої м'ясорубки лише чотири сотні. Ці недобитки пішли на Нижньодніпровськ і Синельникове. У Нижньодніпровську в карету "батька" двічі кидали бомби, які, на щастя, не розірвалися. В обох випадках учасники замаху були спіймані Сашком Нетребою. Допитував їх особисто Махно. Ті, коли зізнавалися, що підіслані Катеринославськими більшовиками, негайно одержували від "батька" кулю в лоб. Церемонитися з ними не було ні можливості, ні часу, адже знахабнілі січові стрільці Самокиша наступали на п'яти, і Нестор ледве встигав утікати від них.

Перед в'їздом у Гуляйполе "батько” встав з чорної тачанки й пересів на Козачка. В'їхав у свою столицю з опущеною головою — він не міг дивитися у вічі землякам, котрі повиходили юрбами на вулиці, сипали на його голову несусвітні прокльони. Зустрічали його ті, кого "батько" з різних причин не взяв у свій похід на губернію: пристаркуваті мужики — бідарі, середняки й куркулі, школярі і численна ватага жінок, від молодиць до похилого віку бабусь. Усіх їх зараз об'єднало одне велике лихо — ганебна поразка жебрацької армії їхнього "батька" у Катеринославі, а головне — загибель у цій битві їхніх дітей, онуків, братів, чоловіків. І в цьому нещасті гуляйпільці звинувачували лише Нестора, а тому й вигукували йому вслід:

— Сукин син! Убивця! Погубив наших дітей, потопив нещасних, а сам повернувся... Ліпше б тебе крижана вода забрала, Сатано!...

Махно все те чув добре, кожне слово ненависті боляче пронизувало його серце і він з великими труднощами пересилював цей біль, гамував його в собі, навіть згадав, як ще кілька днів тому ці ж люди кричали йому услід: " Слава "батькові!", "Ми умремо за революцію!" А вже нині усім їм наплювати на свого вождя, на ту революцію, яка вбила багатьох їхніх дітей. Нестор уже не раз переконувався, що народ любить свого проводиря лише за успіхи, за перемоги і, навпаки, ладен убити його за першу серйозну невдачу... Що ж, мабуть, так влаштовано природою, що вождь не має права на прорахунок, який повертається людям нещастями, а то й непоправною трагедією.

Штабісти зустріли отамана на ганку. Махно ні з ким із них не привітався й мовчки пройшов у свій кабінет, щільно зачинив за собою двері. Лише через кілька хвилин наважився зайти до нього Федір Щусь, за ним — Олексій Чубенко, командири окремих загонів. Серед них був невідомий Нестору чоловік з приємним і мужнім виразом обличчя.

— Хто це? — звернувся до всіх Махно.

— Віктор Білаш^[37], "батьку", — представив невідомця Щусь. — Мій побратим ще по царській армії... Я його послав на Кубань, щоб там організував наші повстанські загони.. Про це я тобі, "батьку", доповідав...

— А, сволота, обдурив! — обурено глянув Махно на Білаша.

— Я все робив, "батьку", щоб виконати це важливе завдання, але...

— Не виправдовуйся! — перебив його отаман. — Не виконав і баста!... А тут Щусь тебе розхвалював: великий організатор, мудрий штабіст. А насправді?.. Даю тобі останнє завдання — за твоїми здібностями: ти маєш організувати й очолити наш оперативний штаб... Віднині наші воєнні операції не повинні бути такими бездарними, як Катеринославська. Ми маємо успішно бити всіх: червоних — поки не побіліють, білих — поки не почервоніють, а петлюрівців — поки не почорніють. Всесвітня революція, про яку так люблять говорити більшовики, розпочалася не в Петрограді у жовтні 1917 року, а значно раніше, тут, у Гуляйполі... І всіх, хто стоїть поперек цієї революції, ми зітремо в порошок, — Махно замовк, почав ходити повагом по кабінету. Присутні зрозуміли, що він оговтався від холодної і презирливої зустрічі, яку тільки-но влаштували йому земляки, і зараз уже перед ними був все той же самовпевнений і незборимий Махно. Ось він зупинився і втупився своїми пронизливими очима в Білаша:

— Як ти, Вікторе, плануєш приступити до виконання такого важливого завдання, даного тобі історією?

Усі, крім Білаша, зааплодували, бо справді їхній вождь уже був сам собою, таким, якого вони полюбили: рішучим, дійовим, з чітким баченням того, в ім'я чого бореться селянство. Тільки Білаш, який щойно познайомився з "батьком", відверто кажучи, був ним дещо розчарований, бо уявляв героя Таврійських степів зовсім іншим — високим, статним, з широченними козацькими плечима і могутнім голосом, а побачив — маленького, з пискляво-жіночим голосочком чоловіка, у зовнішньому вигляді якого не було ні чоловічої мужності, ні притягальної сили, ні звичайної інтелігентності керівника. Білаш у порівнянні з ним був козарлюгою вищого гатунку, тож дивився на отамана неприховано зверхньо, навіть зневажливо. Та ось Нестор ближче підійшов до Віктора й вивчаюче глянув на нього своїми карими, а може синіми очима. Білаш не міг ніяк второпати, якого ж кольору очі в "батька", було таке враження, що вони цей колір блискавично міняють, гіпнотизуючи співрозмовника. Нараз Махно ще раз блимнув на нового свого колегу по зброї й вельми лагідно попросив, щоб той сів на стілець, не маячив перед ним, як церковна свічка. Білаш сів, і, глянувши на "батька", котрий стояв перед ним, відчув своє тіло якимось кволим і надто малим у обсязі, і було таке враження, що Махно запхнув його у тісний кам'яний мішок.

— Чого мовчиш? Відповідай, — вже наказав Білашу отаман.

— Спершу треба об'єднати усі партизанські загони в пристойну військову одиницю.

— Я це знаю й без тебе! — грубо перебив Махно. — З чого почати?

— Скликати повстанську чи селянську раду і там вирішити це питання. А хто не підкориться рішенню такого народного зібрання — розігнати.

Махну це сподобалося. Він тільки зауважив:

— Не розігнати, як ти пропонуєш, а розстріляти з кулеметів. Бо у нас на сьогодні таке: що загін — то "батько", а кожний з них хоче стати щонайменше гетьманом і їздити на білому коні з булавою. "Батько" — один, це — я, всі інші — командири загонів, які беззастережно мають виконувати мою волю. Без високої військової дисципліни нам революції не виграти. Такий перший висновок я зробив з Катеринославської поразки... А відносно твоєї, Білаш, пропозиції щодо повстанського з'їзду, то буде так: ти проведеш фронтовий з'їзд, на якому покінчиш з "батькуванням" раз і назавжди. А після цього, як буде необхідність, скличемо об'єднаний з'їзд, тобто, селянсько-робітничий і фронтовиків.

Білаш відчув, як він стає цілком підневільним у цього малого, з диким поглядом очей молодого чоловіка. Майбутній відомий начальник штабу махновської армії тепер уже не дивувався, чому ця, з першого погляду нічим непримітна, звичайнісінька посередність змогла надто швидко згуртувати навколо себе тисячі мешканців степових районів і кинути їх у смертельний бій за свої права і свободу. А сталося це тому, що в Махнові, як відчув Білаш, у його душі сидить якась надприродна, ще ніким не вивчена сила, яка діяла на всіх гнітючо й магічно водночас.

— Я зроблю, "батьку", все, як наказано, — відповів Білаш, подумки прагнучи якнайшвидше вирватися з кабінету "отамана" і вдихнути рятівного свіжого повітря. Та Махно був не з тих, щоб так швидко відпустити свою нову жертву.

— Ти, Вікторе, не поспішай зі мною прощатися.

"О, диявольське створіння! Як він розгадав мої думки?" — І Білаш зблід, аж, здалося, весь затрусився. А "батько" продовжив свою пропозицію:

— Підемо зараз усі в їдальню і пом'янемо наших загиблих побратимів... У моїй голові й досі стоїть їхній передсмертний крик... А Дніпро я бачу не синім, а червоним від нашої крові.

У їдальні Махно попросив гранчасту склянку спирту й випив його, здається, одним ковтком, не розбавляючи водою. Усі інші налили собі також спирту, але значно менше, та цього було досить, щоб їхні голови замакітрились, очі затуманились, а язики розв'язалися. Тільки "батько" тримався, як наче нічого й не пив. Він узяв металеву ложку й гучно постукав нею об порожню пляшку. Присутні затихли.

— Командири і члени штабу! — звернувся до присутніх "батько". — Ми маємо відплатити за кров наших друзів, братів, батьків. І негайно відплатити!

Усі стривожилися: як це негайно? Може отаман з п'яної голови зараз накаже своїм недобитим військам кинутися знову на Катеринослав? Це ж — безумство!

— Ми не можемо негайно, — спокійно заперечив Олексій Чубенко.

— Можемо! — гримнув Махно.

— Потрібно деякий час, щоб підкувати коней, — зауважив командир кавалерії Щусь.

— Можемо! — і йому те саме відповів "батько" з налитими кров'ю очима.

— До кулеметів мало патронів... Нам би поповнити арсенал, — підтримав друзів — командирів Сидір Лютий.

Махно гукнув свого особистого охоронці.

— Я тут, "батьку".

— Сашку, знайди Галину і негайно привези її сюди!...

— Зараз, "батьку".

Увійшла Кузьменко.

— Галино, як там Київський князь попереджав своїх ворогів?

— Який?

— Ну той, про якого ти мені говорила в Катеринославі, як прийшла з музею Яворницького.

— A-а, Святослав... Він гордо їм повідомляв: "Іду на ви!", тобто, на вас... І перемагав.

— Гаразд, Галино. Можеш іти.

Коли Кузьменко зачинила за собою двері, Махно продовжував свою коротку промову:

— Чуєте, командири: "Іду на ви!" Отак і ми сьогодні, зараз же, сповістимо полковнику Самокишу, дамо йому в Олександрівськ телеграфом за моїм підписом оці три слова: "Іду на ви!"

— Але ж ми не можемо сьогодні! — в один голос вигукнули майже усі.

— А я й не сказав, що йду сьогодні, а лише сказав, що йду... Ми почнемо його дражнити, змусимо морозити в окопах його січових стрільців... А нападемо на Олександрівськ тоді, коли Самокишу набридне нас чекати, і він розслабиться, прийме наші телеграми за чергові вибрики Махна. Тим часом через наших людей розпустіть по всій губернії плітку, що армія Махна розбита, а її залишки деморалізовані і сам "батько" гірко запиячив.

Так і було зроблено. Повідомлення "Іду на ви" посилалося Самокишу в Олександрівськ через день, і петлюрівці почали вже над цією витівкою п'яного "батька" глузувати, навіть випустили й розмножили по всій окрузі листівку — малюнок, де зобразили п'яного Махна, який, спотикаючись, наштрикнувся на вила, виставлені проти нього селянином, а підпис, звичайно, був такий: "Іду на ви... ла!" Принесли цю листівку й Нестору, думали, що "батько" від неї збелениться. Коли ж ні, навпаки, розсміявся і сказав:

— Наша агітація попала в ціль... Ось тільки мене турбує село Жеребець, де "хазяйнує" "батько" Правда. Не дарма ж Самокиш уже в котрій листівці повідомляє про масову пиятику махновців, і ці листівки у першу чергу з'являються в Жеребці. Ану, Білаш, поїдь до цього безногого гетьмана й розберися... І привези Правду в Гуляйполе.

Новоспечений начальник оперативного штабу наступного дня виїхав у Жеребець. Тут Білаш був уперше. Село не сподобалося. Якесь велике й безладне — хата від хати на значній відстані, поставлені, кому як здумалося, без належного планування вулиць. Але всі обійстя мають сади, які тягнуться від будинків аж до річки Конки. Розповідають, що на прирічковій долині колись випасали запорозькі козаки молодих жеребців. Тому й назва села — Жеребець.

Того дня, коли приїхав сюди Білаш, кругом лежав білий пухнастий сніг, що випав десь серед ночі. Погода стояла тиха й сонячна. Була десята година ранку, а в селі кругом сновигали чи то п'яні, чи то з глибокого похмілля махновці. Багато з них роз'їжджали широкими вулицями на тачанках без кулеметів, вбраних новими персидськими й татарськими килимами, певно, забраними в місцевих поміщиків та куркулів. З будинків чулися непристойна лайка й пісні. Співали здебільшого "Яблучко" і найпоширенішу у махновців пісню "Розпрягайте, хлопці, коні".

На вулицях, то тут, то там зустрічалися групки повстанців з молодицями. Вони також або співали, або тягали один одного за барки, падали на сніг і знову невпевнено піднімалися на ноги. У Білаша виникло враження, що він потрапив не в село, де всі завжди трудяться від сходу сонця до темряви, а в розбещений шинок.

На найвищому лобному місці села Жеребець стояла мальовнича церква, з дзвіниці якої розносилися гучні й безладні звуки — певно, гамселив у дзвони хтось зовсім п'яний. А чого? Може з хворої чи дурної голови? Білаш вибрав серед зустрічних, як здалося йому, найтверезішого повстанця й запитав:

— Чого дзвонять, як на сполох?

— Згукують на мітинг... Зараз розпочнеться.

Начальник оперштабу наказав своєму кучеру їхати до церкви. Там уже було чимало селян. Невдовзі вони зашуміли, чого, мовляв, немає головного оратора.

— Може це ти і є? — допитувалися селяни в Білаша. — Бо щось чужий, не наш.

— Може й так, — відповів Білаш і виліз на бричку, що слугувала за трибуну. Тільки-но він почав говорити, як враз на майдан увірвалася група вершників, а між ними — тачанка, в якій, мов турецький паша, поважно сидів у подушках, наче на троні, безногий "батько" Правда.^[38] Білаш його бачив уперше, а тому намагався якомога уважніше розгледіти легендарного отамана ще здалеку, до того, як заговорить з ним. "Цікавий "батько", — подумав про нього Віктор. — Які вуса! Здорові, сиві, ну, просто гетьманські... І шапка — бирка, висока, з червоним кутасиком угорі. Плечі — сажень, не менше, вони аж розпирали червоний з білим коміром кожух, у який закутався місцевий гетьман. Правда тримав у дужих руках дві милиці й сердито розмахував ними, мов шаблями ще й гучно, на весь майдан брутально лаявся. Під'їхав до брички — трибуни й гукнув на Білаша:

— Що за самозванець?! Хто дозволив виступати?!

— Я від "батька", — дещо знітившись, відповів Білаш.

— Від якого ще "батька"?! Я сам — "батько".

— Від Махна.

— А що мені Махно? Він сам по собі, а я — сам. У нас один шлях, але різні єпархії.

Білаш відчув, що попав у незвичну ситуацію і що має справу з "типом", якого ще не зустрічав. Але й з таким "бонапартом" потрібно знайти спільну мову, і Білаш її знайшов. Він несподівано вигукнув у натовп:

— "Батькові" Правді слава!

А селяни у відповідь:

— Хвала "батькові" Правді!

Такий прийом отаманові сподобався, він розплився в усмішці, подобрішав, зіп'явся на свої половинчасті, до колін, ноги й досить таки гучним басистим голосом сказав, звертаючись до селян:

— Слухайте, дядьки! Сидітимемо на вашій шиї доти, доки ви нас, як слід, не напоїте. Мать вашу так! Шию об'їмо, спину гризтимемо, а не виїдемо... Мать вашу так!.. Скоріше варіть дві бочки самогону, тоді, хоч завтра, вшиємося... Мать вашу так! — Правда за кожним цензурним реченням, а то й словом посилав у гурт селян град брутальної лайки.

Таке зухвальство, що ганьбить честь повстанського руху, до глибини душі вразило Білаша, і він, вихопивши маузера, стрибнув на підніжку отаманової тачанки й закричав кучерові:

— Гони на станцію Пологи! І швидше!

Кучер підкорився. Вершники, котрі супроводжували Правду, також рушили за отамановою тачанкою. Дорогою Правда, все ще не второпавши від учорашнього перепою, куди вони їдуть і чого, пристав до Білаша:

— Давай вип'ємо, брат, з туги, — він дістав з-під подушок, на яких сидів, пляшку самогонки й, відкоркувавши її, почав дудлити. Віктор спересердя вихопив з дужих рук отамана пляшку й кинув її далеко вбік. Вона, вдарившись об мерзлу землю, розлетілася на осколки. Правда, було, закомизував, але Білаш — не ликом шитий і також здоровило що треба — міцно присадив його. Далі їхали мовчки.

Начальник оперативного штабу планував привезти некерованого отамана на станцію, а звідси по телефону розшукати Махна й доповісти йому про дику поведінку безногого Правди. Та Білашу щастило. Виявилося, що на станції був сам Нестор. Він щойно сюди приїхав після невдалої вилазки в німецьку колонію Блюменталь,^[39] звідки непрошеного "батька" добряче поперли колоністи, нічого йому задарма не давши — ні харчів, ні одягу. Тож Махно сердито ходив взад-вперед по просторому кабінету начальника станції, обдумуючи своє мерзенне становище. А ж тут Білаш!... Під гарячу руку...

— Ану, заведи, Вікторе, цього підлотника сюди.

Коли Правда ввійшов до кабінету і побачив грізного Махна з його палаючими від гніву очима, перелякався не на жарт і впав перед Нестором ниць, схиливши в покорі голову.

— Рубай, "батьку", її, дурну й безталанну... Рубай свого вірного сина... Кровинку свою нищи...

— Встань! — гримнув на нього Махно. — І сядь на лавку... Зарубати чи пустити кулю у безмозку голову — це легка смерть для тебе... Заслужив пекельнішої смерті: ми кинемо тебе зараз у топку паровоза, щоб і сліду твого паршивого не залишилося на Землі.

Правда знову гепнувся на підлогу — тепер вже не просив його зарубати, а просив залишити живим.

— "Батьку"! Я вірою і правдою тобі служитиму до скону віку свого... Як вірний пес... Дозволь, я сам нападу на Олександрівськ і зітру цього Самокиша в порошок.

— З ким ти зітреш? — глузливо запитав Нестор. — З отими пропияками, яких зібрав на сільських смітниках? Вони ж, крім чарки, нічого в тебе в руках не тримали — ні гвинтівки, ні кулемета. А сам до чого опустився? Вуса злиплися від сала, на вірвечки схожі, з губ слина тече... Тьху! — Махно бридко плюнув у бік Правди й відійшов. Через кілька секунд сказав: — Підіймайся і їдь у свій Жеребець, збирай ще раз сход і проси у селян вибачення... Не попросиш — розстріляю власноручно. Та готуйся до наступу! Іди...

Коли Правда покинув станцію, Нестор ще довго мовчки ходив по кабінету, гамуючи у собі злість. Потім вийшов до пасажирської зали, яка була переповнена пораненими і скаліченими у Катеринославському бою махновцями. Тож навкруги — стогін, плач, крик, прокльони, сморід крові і загниваючих ран.

— Нам украй потрібно десь роздобути дохторів, хірургів, хоча б сестер милосердя, — сказав Махно у бік Віктора Білаша, котрий невідступно крокував за "батьком". — Поруш це питання на фронтовому з'їзді, до якого готуєшся.

— Буде зроблено, "батьку".

— І дисципліна понад усе! Про це в першу чергу говори. Та через день ще раз перевір Правду... Коли не зміниться на краще, розстріляй його у присутності всіх селян.

— Зрозумів, "батьку".

Вони обидва вийшли на перон. Тут було море людей, які вже кілька днів прагнули виїхати звідси хоч до чорта в зуби, але ні до якого потяга не можуть причепитися. Ще десь півгодини тому увесь цей натовп ремствував, когось про щось просив, кричав, умовляв, а зараз людське збіговище мовчки стояло й уважно слухало якогось худенького, у чорній рясі, попика, який заліз на бочку з фарбою й звідти проголошував слово Боже до громади. Махно підійшов ближче до оратора і також прислухався. Невдовзі біля Нестора стали Федір Щусь, Олександр Лепетченко, Віктор Білаш і Сидір Лютий.

— Чого так, "батьку", прислухався до цього опіуму? — спитав пошепки Щусь.

— Не так прислухаюсь, як приглядаюся до нього, — відповів Нестор.

— Ти його десь бачив? — допитувався Федір.

— Не лише бачив, а й, гадаю, давні знайомі... А ти, Сидоре, його не впізнаєш? — звернувся Нестор до Лютого. Той уважніше подивився на священика.

— Голос щось аж надто знайомий, — відповів Сидір. — Ось тільки обличчям... Хіба його впізнаєш, коли він заріс, як мавпа.

— Нічого, що заріс... Я його і безголового впізнаю. Це ж — гуляйпільський Никодим... Коханець моєї матері... Мій ворог ще з дитинства... Ось ми й зустрілися, дружок... Втік від мене і гадав, що назавжди?.. Та ба! Ось сьогоднішня наша зустріч дійсно буде останньою. Давайте, хлопці, спершу послухаємо, що він теліпає.

То дійсно виступав батюшка Никодим. Він був худющий, як скіпка, мабуть, під чорною рясою були лише ребра й кості, обтягнуті шкірою. А де ж поділося черевце і його пухке та червоне, мов печений рак, обличчя? Все це зникло, пропало у плині часу й революції, яку він, факт, сприйняв, як підступність Диявола.

Никодим переконував пасажирів і поранених махновців, що великий гріх коять вони, коли вбивають брат-брата, син-батька, батько-сина, українець-українця.

— Бог не спокушає злом і сам не спокушає нікого, — говорив батюшка. — Все це робить Сатана, він і керує вами, як би не називався... Хай війна поступиться місцем перед миром. Словами, а не зброєю переконуйте, добрі люди, один одного. Запам'ятайте, що ви ніколи не матимете щастя у своєму домі, проливши в ньому невинну кров. А скільки ви вже її пролили! Схаменіться!

Далі Никодим закликав повстанців помиритися з петлюрівцями, обнятися, як після довгої розлуки люблячі брати й сестри, і разом стати проти московського супостата — сатани, за самостійну й незалежну Україну.

— Тільки така битва є священною і буде підтримана Господом. Бо не ви напали на москалів, а вони — на вас, не ви відбираєте у них волю, дану кожній людині Богом, а москалі — у нас, українців. Битва за вівтарі та вогнища свої — завжди справедлива.

— Чуєте, хлопці, куди він хилить? — ще спокійно запитав своїх прибічників Махно і сам відповів: — Щоб ми усі зрадили бідному селянству, революції народній і стали під знамено Петлюри.

— Та чуємо, "батьку", — відповів Лепетченко.

— Чого з ним панькаємося? Заткнути йому пельку! — вигукнув Щусь.

Останнє слово мало бути за Нестором, і воно прозвучало:

— У топку його, чорта патлатого! — вигукнув "батько", а Щусь, Лютий та Лепетченко, не змовляючись, розштовхали юрбу, схопили батюшку за руки й ноги і поволокли його на паровоз, що димів тут же, на першій колії. Священик у них викручувався, щось вигукував, обзивав їх іродами, а ті спокійно робили своє: кулаками роз'юшили попові обличчя й голову та все тягли його до топки, а коли приволокли, то Щусь вправно відчинив у топці дверцята, і убивці побачили, що в ній палахкотить, аж свистить, вугілля.

— Ну, водолазе, лякаєш усіх пеклом на тому світі, так залазь у нього на цьому! — сказав голосно Щусь, і обидва його спідручні схопили дужими молодецькими руками Никодима й почали надто повільно, щоб якомога довше насолодитися мученицькою смертю батюшки, впихати його головою в палаюче вогнище. Ось зникла голова нещасного, а руки й ноги його ще тріпалися, певно у конвульсіях. Та невдовзі й вони втихомирилися і сховалися в залізній печі. Чорний дим повалив з паровозної труби, і довкола поширився неприємний запах смаженого людського м'яса. Пасажири, вдихнувши цього смороду, бридко відпльовувалися, кашляли й розбіглися, хто куди. Залишився стояти на місці незворушно тільки Махно. Ця смерть його навіть збадьорила й розвеселила, бо він став говірким, усміхненим, по-дружньому і з вдячністю за скоєне тиснув Щусю, Лютому і Лепетченку їхні руки, вимазані кров'ю старого служителя церкви.

Зробивши цю, як їм здалося, вельми добру справу — знищили ще одного ворога революції, — махновське керівництво сіло в тачанки й помчало у Гуляйполе.

...Потойбічний, Господній Світ. Кінозал.

ЛЕНІН(до Троцького). Ти ж, Лейбо, паскуда... Все обливав Махна брудом. А приховував від мене такий цікавий його вчинок з попом. Я уже тільки за це "батька" полюбив би.

ТРОЦЬКИЙ. Знайшов, кого любити! Махно був непослідовний і тут — у боротьбі з попівщиною. Коли ти висунув гасло "Повне й остаточне викорінювання релігії, то він цю вказівку проігнорував, хоч зараховував себе до безбожників.

ЛЕНІН(примирливо). Досить, досить... Як завжди, переконав мене.

ТРОЦЬКИЙ(усміхнувся). Отож.

СТАЛІН(неквапливо до Леніна і Троцького). Коли говорите про виконання більшовицького гасла "викорінювання релігії гострим мечем" (і таке було гасло), то не забувайте, що з 80 тисяч священослужителів, успадкованих нами від царя, вже на початку 30-х років за моєю таємною рознарядкою їх залишилося в живих лише кілька сотень, та й ті передохли в концтабарах.

ГРУШЕВСЬКИЙ(до Сталіна, Леніна і Троцького). Цих ваших лиходійств Господь не забув і належним чином вас покарав. Прикро, що у комуно-більшовицьких, вірніше, у ленінсько-троцькістських тенетах, так необачно опинився Махно. Тепер він, наскільки мені відомо, шкодує про це.

ЛЕНІН. Пізно, батенька, пізно йому шкодувати і скаржитися вам. Краще, коли хоче в рай, нехай спозаранку йде до Пекельних воріт: там, за пропозицією Троцького, один з чортів продає з-під поли путівки до Раю. Вони, звісно, фальшиві і по них ще ніхто не потрапив до Раю. Але чим чорт не жартує, коли янголи сплять?! Може якраз Махнові й поталанить, і він приспить увагу стражів святих Воріт та й прошмигне по троцькістсько-чортовому папірці. Та попереджаю: ця наша путівочка дорожча, ніж хатинка президента України на Канарах.

ГРУШЕВСЬКИЙ. Бачу, що вас, комуністів, і пекло не виправляє. От уже чортове насіння... Повернемося до ваших земних гріхів...

...Знову планета Земля. Гуляйполе. Штаб Махна. "Батько" й штабісти, хильнувши по склянці спирту, намітили, нарешті, конкретну дату нападу на Олександрівськ — це 23 січня 1919 року. На той час махновська армія налічувала 29 тисяч бійців, розділених Білашем на полки, проте, за звичкою, їх все ще називали загонами, причому, за прізвищем командира, наприклад, — загін Куриленка, загін Щуся. Так було зручніше і самому "батькові". Та суть не в назві, а в змістові. Дисципліна в полках, завдячуючи все тому ж Віктору Білашу, невпізнанно зросла і наблизилася до військової. Вся зброя була взята на облік і розподілена між полками суворо за наказом головного та оперативного штабів. Швейні фабрики й майстерні Гуляйполя, Поліг та Оріхова були переведені на пошиття одягу виключно для повстанців.

За день перед наступом на Олександрівськ "батько" знову послав Самокишу телеграму: "Іду на ви!". Однак той не прореагував на неї — прочитав, зім'яв та й викинув на смітник, навіть не попередивши про це свій бойовий штаб. Та ще й попри все, поїхав з керівництвом міста на полювання, з якого прибув додому з піснею "Ще не вмерла Україна" і заснув, як убитий. А Нестор, як і у випадку з Катеринославом, в'їхав в Олександрівськ на світанку на робочих поїздах і блискавично почав займати місто. Навала махновців була такою несподіванкою для петлюрівців, що ті тікали з міста прямо з постелі — у підштаниках і навіть голі. Махно дав вказівку усіх ворогів притиснути до Дніпра і там їх потопити у крижаній воді, нікого не беручи в полон: ні офіцерів, ні солдатів. Петлюрівці дійсно кинулися до Дніпра в надії, що зможуть перебратися на його правий берег по льоду, однак безуспішно: крига виявилася тонкою і ламалася, мав крихке скло, під вагою величезної кількості бійців, і всі з жахливим криком і лементом потопилися. Тих, хто не встиг плигнути у воду, махновці рубали шаблями або кололи багнетами на березі. Особливою жорстокістю відзначився Жеребецький загін під приводом безногого Прокопа Правди, який зайняв Катерининський вокзал — північну залізничну станцію міста. Близько трьохсот січовиків, взятих в полон, Правда поклав на колію і пустив по ній паровоз. Тих, хто піднімався з колії, сікли з кулеметів.

Через багато років талановитий гуляйпільський поет-пісняр Іван Сухар (царство йому небесне!) напише про Правду пісню-баладу, в якій, зокрема, є такі рядки:

Що ж, з часом і жорстокість в очах нащадків стає лавровим вінком для вбивць. Така, на жаль, правда життя в розумінні землян.

Весь штаб Олександрівських січових стрільців був знищений. Проте бойовий, але далекоглядний їхній керівник полковник Самокиш зміг втекти з міста на броньованому потягу. І з цього приводу дуже побивався Нестор, адже він особисто хотів полонити Самокиша й судити його Ревтрибуналом за наругу над повстанцями у Катеринославі.

Вже в обідню пору бій за Олександрівськ закінчився, і Махнові, за вказівкою правителів міста, якась гарна дівчина-україночка піднесла хліб-сіль біля готелю "Париж". Планувалося, що він тут зупиниться на відпочинок. Та "батько" завжди був непередбачуваний. Він робив усе навпаки.

Прийнявши хліб-сіль, Махно попрошкував до будинку купця першої гульдії Лещинського, де, як знав, до петлюрівців розміщувалася Рада робітничих і селянських депутатів, тоді в цьому будинку він не раз бував і добре знав у ньому всі ходи й виходи.

Невдовзі перед цим будинком, на Соборній вулиці, зібрався натовп міщан, чекаючи на появу на балконі легендарного "батька". Махно не забарився. Щойно він з'явився на балконі, — багатотисячна юрба вигукнула:

— "Батькові" слава! Слава! Слава!

Махно у відповідь говорив, навдивовиж, коротко, але запально, як справжній оратор. Він нагадав, що нашою планетою ураганом проноситься всесвітня революція, кінцевим результатом якої буде перемога трудового народу й рай на Землі. Свою промову він закінчив так: — Для нас немає питання про вітчизну, бо наша вітчизна — цілий світ. Для нас немає ні Росії, ні Німеччини, ні України, бо для нас є батьківщиною усі країни разом взяті, без кордонів і меж. Для нас немає ні москалів, ні українців, ні поляків, жодних інших націй, бо всі ми народжені від однієї матері, ім'я якій Єва, і маємо одного батька, ім'я йому Адам.

Ще не встигло пролунати останнє "батькове" слово, як загіпнотизоване людське море вибухнуло гучним багатотисячним вітанням героя дня:

— Слава! Слава! Слава "батькові"!

— Хай живе всесвітня революція!

— "Батьку"! Ми з тобою! Візьми нас!

Ці прохання міщан було для Махна, як мед на хліб... В армію "батька" добровольці Олександрівська записувалися кілька днів. Черга цієї акції починалася десь за театром "Модерн" і тягнулася через усю Соборну вулицю аж до будинку Лещинського. Воліли стати махновцями робітники, службовці, інженери, техніки, звичайні пролетарі, які не мали ні кола ні двора, безробітні — переважно молодь, яку вабила революція своєю романтикою і перспективою гарно пожити.

Сам "батько" в Олександрівську довго не затримався. Вже третього дня він посадив на потяг основний склад своїх вояків і рушив у напрямку Азовського моря, а ще кілька полків повернули на Великий Токмак. Розправившись з петлюрівцями, грізний "батько" вирішив завдати нищівного удару білогвардійцям, які зайняли Маріуполь, Бердянськ і значну частину Олександрівського повіту. Словом, на порядку денному в Махна постало гасло: бити білих, доки не почервоніють. Такі можливості Махно уже мав: у нього було численне дисципліноване військо, достатньо озброєне кулеметними тачанками і навіть гарматами. Махновська кавалерія під загальним керівництвом селянина з-під Бердянська Василя Куриленка^[40] не мала собі рівних на полі революційних битв колишньої Російської імперії.

Вихор повстанської армії Махна ламав на своєму шляху хребет усім і вся. Слава про талановитого народного месника вийшла за межі України і досягла Москви.

...Москва. Кремль. Кабінет голови Раднаркому. Ульянов-Ленін стоїть біля столу й розмовляє по телефону.

ЛЕНІН. Феліксе Едмундовичу, чи правда, що спланований вами замах на Махна у Катеринославі провалився?.. Ага, правда... Ну й добре. Все, що робиться, — робиться на краще. Бо я сьогодні розмовляв по прямому проводу з Антоновим-Овсієнком^[41]. Він доповів, що Махно громить Петлюру і Денікіна і що він більше комуніст, ніж анархіст. Правда, на відвойованій території створив свою "державу в державі" — щось на зразок селянської республіки, та це вже не така й біда на сьогодні... Що?... Я також шкодую, що він розстрілює і вішає наших комісарів та уповноважених продрозкладки. До речі, Феліксе Едмундовичу, то правда, що розстрілює більшовиків не Махно, а особисто його коханка-вчителька Гуляйпільської гімназії?.. Правда... Як її прізвище?.. Галина Кузьменко... То вона швидше за все має бути українською буржуазною націоналісткою... Я, виходить, не помиляюся у своїх висновках, що кожний українець — це буржуазний націоналіст. Так... Так... Поки що Махна не ліквідовувати... Він нам вигідний. Але тільки поки що... Троцький^[42] вимагає знищити його негайно. Та він, як завжди, поспішає, не враховує реальний поточний момент... Підкреслюю втретє — поки що! Я ж за його ліквідацію! Але не сьогодні і не завтра... Він нам зараз вигідний. Ти ж казав, що Махно у вас під надійним прицілом... Ось і тримайте його постійно на мушці, а в останню хвилину — бабахніть...

Ленін поклав слухавку.