8

З причин, незбагненних навіть для найдосвідченіших провидців з округу Мейком, осінь того року обернулася на зиму. Два тижні стояли холоди, яких не було з 1885 року, якщо вірити Атикусу. Містер Ейворі проголосив, що на Розетському камені викарбовано: якщо діти не слухаються батьків, палять цигарки і б’ються між собою, пори року змінюються, і це на нас із Джемі покладається провина за відхилення природи від норми, яке потягло за собою прикрості для сусідів і труднощі для нас самих.

Тієї зими померла стара місіс Редлі, але її смерть нікого особливо не засмутила,— сусіди бачили її дуже рідко, хіба що коли вона поливала свої канни. Ми з Джемі сподівалися, що Примара врешті-решт її уколошкав, та коли Атикус повернувся з будинку Редлі, він сказав, що смерть її була природною, і це нас страшенно розчарувало.

— Спитай у нього,— прошепотів Джемі.

— Ти спитай, ти ж старший.

— Ось тому ти і мусиш питати.

— Атикусе,— сказала я,— ти бачив містера Артура?

Атикус суворо подивився на мене з-понад газети.

— Не бачив.

Джемі утримав мене під подальших розпитувань. Він сказав, що Атикус ще не пробачив нам історії з Редлі, тому не варто до нього лізти. Джемі підозрював: Атикусу відомо, що наші пригоди минулого літа далеко не обмежувалися покером на роздягання. Твердої впевненості Джемі не мав, тільки нутром відчував.

Прокинувшись наступного ранку, я подивилася у вікно і мало не вмерла зі страху. Я так горлала, що Атикус вискочив з ванної кімнати, не встигши доголитися.

— Кінець світу настав, Атикусе! Зроби що-небудь! — я потягла його до вікна і тицьнула пальцем на двір.

— Це не кінець світу,— сказав мій тато.— Просто іде сніг.

Джемі спитав, чи довго це триватиме. Він, як і я, ніколи не бачив снігу, але знав, який він на вигляд. Атикус відповів, що знає про сніг не більше за Джемі.

— Він такий мокрий, що, гадаю, швидко перетвориться на дощ.

Під час сніданку задзвонив телефон, і Атикус вийшов з-за столу узяти слухавку.

— Дзвонила Юла Мей,— повідомив він, повернувшись.— Цитую: «Оскільки у Мейкомі не було снігу з 1885 року, заняття у школі на сьогодні відміняються».

Юла Мей була головною телефоністкою Мейкома. У її обов’язки входило передавати громаді всі важливі оголошення, сповіщати про весілля та про пожежі, а також давати поради щодо першої медичної допомоги за відсутності лікаря Рейнольдса.

Коли Атикусу вдалося нарешті вгамувати нашу бурхливу радість і примусити доїсти сніданок, Джемі спитав:

— А як робити сніговика?

— Гадки не маю,— відповів Атикус.— Не хотів би тебе розчаровувати, але сумніваюся, що снігу набереться бодай на одну сніжку.

Увійшла Келпурнія і сказала, що сніг начебто не тане. Коли ми вибігли у двір, там усе було вкрите благеньким шаром вогкого снігу.

— Не наступай на нього,— застеріг Джемі,— дивись, він так і тане під ногами.

Я подивилася на свої розмоклі сліди. Джемі сказав, що як ми трохи зачекаємо, снігу нападає стільки, що вистачить на сніговика. Я висунула язик, і на нього впала велика сніжинка. Вона обпікала.

— Джемі, вона гаряча!

— Та ні, просто така холодна, що аж пече. Не їж їх, Скауте, не марнуй. Хай вони падають на землю.

— Але ж мені хочеться походити по снігу.

— Придумав! Пішли походимо у дворі міс Моді.

Джемі великими стрибками перетнув наше подвір’я. Я ставила ноги у його сліди. Біля воріт міс Моді нас перестрів містер Ейворі. Обличчя його розчервонілося, а товсте черево випиналося з-під ременя.

— Бачите, що ви накоїли? — сказав він.— У Мейкомі не було снігу з кінця Громадянської війни. Це через таких неслухняних дітей, як-от ви, псується погода.

Цікаво, подумала я, чи здогадується містер Ейворі, з яким нетерпінням чекали ми минулого літа повторення його звитяжної вистави, і якщо ми зараз розплачуємося за ту свою провину, то гріх — не така вже й погана річ. Проте я не допитувалася, звідки містер Ейворі видобуває свої метеорологічні дані: прямісінько з Розетського каменя, ясна річ.

— Джемі Фінчу, агов, Джемі Фінчу!

— Тебе міс Моді кличе, Джемі.

— Стійте посередині двору. Там біля ґанку присипало снігом левкої, не потопчіть їх!

— Добре, мем! — вигукнув Джемі.— Як гарно, правда ж, міс Моді?

— Чорт їй радий, цій красі! Якщо вночі підморозить, усі мої азалії загинуть!

На старому солом’яному брилі міс Моді блищали кришталики сніжинок. Схилившись над якимись маленькими кущиками, вона замотувала їх у ряднину. Джемі спитав, навіщо вона це робить.

— Щоб не померзли.

— Як це квіти можуть мерзнути? Вони ж не мають кровообігу.

— Не можу нічого тобі на це відповісти, Джемі Фінчу. Знаю одне — якщо вночі буде мороз, ці рослини загинуть, отже, їх треба укрити. Тобі ясно?

— Ясно, мем. Міс Моді?

— Чого тобі?

— Можна ми зі Скаутом позичимо у вас трохи снігу?

— Боже милостивий, та хоч увесь забирайте! Он там під сходами стоїть стара верейка, тягайте сніг у ній...— Тут міс Моді примружила очі.— Джемі Фінчу, а що ти збираєшся робити з моїм снігом?

— Побачите! — пообіцяв Джемі, й ми заходилися переносити сніг з подвір’я міс Моді на наше, справа та була мокра й холодна.

— А що тепер, Джемі? — спитала я.

— Побачиш. А зараз бери верейку і тягни сюди увесь сніг, який нашкребеш з нашого двору. Тільки гляди, наступай у свої сліди,— застеріг він.

— Ми зліпимо сніговичка-малючка?

— Ні, справжнього, великого. А тепер до справи!

Джемі побіг у двір, узяв сапку і почав швидко згрібати землю за стосом дров, відкладаючи убік черв’яків, що йому траплялися. Потім зайшов до хати, виніс кошик для білизни, наповнив його землею і потяг на подвір’я.

Коли ми наносили п’ять кошиків землі та дві верейки снігу, Джемі сказав, що можна починати.

— Схоже, робота буде дуже брудна,— зауважила я.

— Спершу брудна, а далі вже ні.

Джемі ухопив цілий оберемок землі, зліпив кулю, на неї умостив ще одну, потім ще, і вийшов тулуб.

— Джемі, я ніколи не чула, що бувають сніговики-негри,— зауважила я.

— Зажди, скоро він буде білий,— пробурчав брат.

Він приніс із двору персикові гілочки, переплів їх і зробив каркас, який покрив глиною.

— Нагадує міс Стефані Крофорд, коли вона ставить руки в боки,— сказала я.— Сама як діжка, а руки тоненькі.

— Я їх зроблю товщими,— і Джемі облив водою нашого глиновика, а згори додав ще глини. Уважно його роздивився, а потім примостив здоровецький живіт, що випирав нижче пояса. Очі у брата заблищали.— У містера Ейворі фігура точнісінько як у сніговика, скажеш ні?

Джемі набрав у жмені снігу і почав обліплювати ним нашу статую. Мені він дозволив покривати снігом тільки спину, а фасад робив сам. Поступово містер Ейворі побілів.

Зі шматочків деревини Джемі зробив сніговикові очі, ніс, рот і ґудзики. Вигляд наш містер Ейворі мав сердитий. Дровина, встромлена до його рук, доповнила картину. Джемі відступив назад, оглядаючи наше творіння.

— Він просто чудовий, Джемі,— запевнила я.— Здається, ось-ось заговорить.

— Справді непогано вийшло,— зніяковіло погодився Джемі.

Ми не могли дочекатися, коли Атикус прийде додому на обід, тому зателефонували йому і сповістили, що на нього чекає великий сюрприз. Для нього дійсно стало сюрпризом, що половина заднього двору перекочувала на подвір’я, але він сказав, що ми чудово попрацювали.

— Я не знав, як ти впораєшся,— звернувся він до Джемі,— але надалі я не тривожитимуся, що з тебе вийде, сину,— ти завжди зумієш дати собі раду.

Джемі аж спалахнув від татового компліменту, але побачивши, що Атикус відступив назад і, примружившись, роздивляється сніговика, він насторожився. Атикус усміхнувся, потім розсміявся.

— Сину, не знаю, ким ти станеш — інженером, юристом чи художником. Але нині тебе можуть звинуватити у наклепі. Треба замаскувати цього чолов’ягу.

Атикус запропонував трохи зменшити черево сніговика, вставити замість дровини мітлу і вдягти на нього фартух.

Джемі пояснив, що в такому разі сніговик почорніє і вже не буде сніговиком.

— Роби, що хочеш, але щось роби. Не можна виставляти у себе надворі карикатури на сусідів.

— Це ніяка не характекатура,— заперечив Джемі.— Він точнісінько такий і є.

— Можливо, містер Ейворі має щодо цього дещо іншу думку.

— Придумав! — закричав Джемі.

Він перетнув вулицю, майнув у двір міс Моді та з тріумфом повернувся. Нап’яв на голову сніговика її солом’яний бриль і встромив у руки садовий секатор. Атикус сказав, що так уже краще.

Міс Моді прочинила парадні двері й вийшла на веранду. Вона подивилася через вулицю на нас. Несподівано вона широко усміхнулася.

— Джемі Фінчу,— гукнула вона,— ти справжнє чортеня, негайно поверни мені мій бриль, чуєш!

Джемі поглянув на Атикуса, який похитав головою.

— Вона просто жартує. Насправді її вразили твої... досягнення.

Атикус підійшов до воріт міс Моді, й вони вступили у палку суперечку, розмахуючи руками. Єдина фраза, яку я розчула, була: «...виставили у себе надворі справжнісінького мофродита! Атикусе, ти ніколи їх не виховаєш як слід!»

Сніг припинився по обіді, температура знизилася, і проти ночі справдилися найжахливіші пророцтва містера Ейворі: Келпурнія розтопила всі грубки в домі, але ми все одно мерзли.

Коли Атикус повернувся додому, він сказав, що справи наші кепські, й запропонував Келпурнії переночувати у нас. Келпурнія поглянула на наші високі стелі й величезні вікна і відповіла, що у неї вдома тепліше. Атикус відвіз її на машині.

Я ще не заснула, коли Атикус зійшов підкласти вугілля до грубки в моїй кімнаті. Він сказав, що не пригадує такої низької температури і що наш сніговик надворі на морозі закам’яніє.

Мені здалося, що я не поспала і двох хвилин, як хтось мене розштовхав. Згори на моїй ковдрі лежало пальто Атикуса.

— Що, вже ранок?

— Вставай, доню.

Атикус тримав мій купальний халат і куртку.

— Спершу надягни халат,— сказав він.

Поруч з Атикусом стояв Джемі, заспаний і скуйовджений. Однією рукою він притискав до горла комір свого пальта, другу запхнув у кишеню. Він був якийсь товстий.

— Не барися, сонечко,— поквапив мене Атикус.— Тримай черевики і шкарпетки.

Нічого не розуміючи, я взулася.

— Вже ранок?

— Ні, трохи по першій ночі. Ну ж бо, не барися.

Нарешті я збагнула, що трапилося щось погане.

— А в чому річ?

Але він міг і не відповідати. Як пташки знають, де ховатися, коли іде дощ, так і я зрозуміла, що на нашу вулицю прийшла біда. М’яке шовковисте шурхотіння і приглушена метушня за вікном викликали у мене безпорадний страх.

— У кого це?

— У міс Моді, люба.

Ми вийшли на веранду і побачили, як з вікон їдальні міс Моді видираються вогняні пломені. Щоб у нас уже не лишалося жодних сумнівів щодо події, завила пожежна сирена — пронизливо й різко, і все ніяк не могла зупинитися.

— Пропав будинок, так? — майже простогнав Джемі.

— Боюся, що так,— відповів Атикус.— А тепер от що. Ви обоє ідіть до Садиби Редлі й стійте там біля воріт. А сюди не лізьте, чуєте? Бачите, звідки вітер?

— Еге ж,— відповів Джемі.— Атикусе, може, вже час виносити меблі?

— Ще ні, сину. Роби, як я сказав. Ну, біжіть. І припильнуй за Скаутом, добре? Очей з неї не зводь.

Атикус легенько підштовхнув нас у напрямку до воріт Редлі. Звідти ми дивилися, як на вулиці з’являється дедалі більше людей і машин, а вогонь безшумно пожирає будинок міс Моді.

— Чого вони тягнуть, ну чого вони тягнуть...— бубонів Джемі.

І тут ми побачили чого. Мотор старої пожежної машини від холоду не заводився, і гурт чоловіків штовхав її від самого середмістя. Коли вдалося прикрутити шланг до водорозбірного крану, шланг луснув, вода плеснула фонтаном і розтеклася тротуаром.

— Що робиться, Джемі...

Джемі обхопив мене за плечі.

— Мовчи, Скауте. Ще рано тривожитися. Я скажу тобі, коли починати.

Чоловіки Мейкома, напіводягнені чи напівроздягнені, виносили меблі з будинку міс Моді на подвір’я навпроти. Я побачила, що Атикус тягне важку дубову гойдалку міс Моді, й подумала, що з його боку дуже передбачливо рятувати те, що вона цінувала найбільше.

Час до часу ми чули крики. Раптом у вікні другого поверху показався містер Ейворі. Він виштовхнув надвір матрац, а потім скидав ще якісь меблі, поки знизу йому не загукали:

— Давай додолу, Діку! Сходи загорілися! Вибирайтеся звідти, містере Ейворі!

Містер Ейворі поліз через вікно.

— Скауте, він застряг...— видихнув Джемі.— Боже милостивий...

Містера Ейворі заклинило. Я сховала голову під пахву Джемі й не дивилася, поки Джемі не закричав:

— Він вибрався, Скауте! Все гаразд!

Поглянувши, я побачила, що містер Ейворі вже іде балконом. Він перекинув ноги через перила і вже з’їжджав по стовпцю, як раптом зірвався, і з криком упав просто у чагарник міс Моді.

Тут я помітила, що чоловіки відступають від будинку міс Моді й наближаються до нашого. Вони вже не носили меблів. Полум’я охопило увесь другий поверх і проривалося через дах: віконні рами чорніли на яскравому жовтогарячому тлі.

— Нагадує гарбуз, правда ж, Джемі?

— Дивися, Скауте!

Дим, схожий на туман понад річкою, заклубився від нашого будинку й будинку міс Рейчел, і чоловіки потягли шланги туди. Позаду нас заскреготіла на повороті пожежна машина з Еботсвіля і зупинилася біля нашого двору.

— А книжка...— сказала я.

— Яка книжка? — здивувався Джемі.

— Та книжка про Тома Свіфта, вона ж не моя, а Ділла...

— Не переймайся, Скауте. Ще не час. Ліпше поглянь отуди.

Атикус стояв серед гурту сусідів, застромивши руки в кишені пальто. З таким виглядом він міг би дивитися футбольний матч. Поруч із ним стояла міс Моді.

— От бачиш, він зовсім не хвилюється.

— А чому він не лізе на дах?

— Він уже старий, зірветься і зламає собі карк.

— Може, скажемо йому, щоб виносили наші речі?

— Не треба до нього лізти, він сам знає, коли і що.

Пожежна машина з Еботсвіля почала качати воду на наш будинок ; один пожежник стояв на даху і показував, де найбільше треба води. Тут я помітила, що наш Справжнісінький Мофродит почорнів і весь осів; згори на кучугурі землі лежав бриль міc Моді. Садового секатора видно не було. Між нашим будинком і домівками міс Рейчел і міс Моді була така спекота, що всі чоловіки давно поскидали пальта і купальні халати. Вони працювали у піжамних куртках або нічних сорочках, заправлених у штани, а от я відчувала, що потроху крижанію, стоячи на місці. Джемі обійняв мене, намагаючись зігріти, але це мало допомагало. Я вивільнилася і обхопила себе за плечі. Потім потупала ногами, щоб знову їх відчути.

Під’їхала ще одна пожежна машина і зупинилася перед будинком міс Стефані Крофорд. Для їхнього шлангу не було крана, то пожежники почали поливати дім з ручних вогнегасників.

Бляшана покрівля міс Моді зупинила вогонь. З гуркотом будинок розвалився; у різних місця спалахувало полум’я, і на сусідніх дахах його збивали ковдрами, пригашуючи іскри і тліючі шматки деревини.

Тільки на світанку люди почали розходитися, спершу по одному, потім групами. Відкотили назад до міста мейкомську пожежну машину, відбула до Еботсвіля і їхня пожежна, лишилася тільки третя. Лише наступного дня ми довідалися, що вона приїхала з містечка Кларкс Феррі за шістдесят миль від нас.

Ми з Джемі повільно перетнули вулицю. Міс Моді замислено споглядала задимлене чорне провалля на своєму подвір’ї, і Атикус похитав головою на знак того, щоб ми до неї не лізли з розмовами. Він відвів нас додому, притримуючи за плечі, щоб ми не впали на слизькій заледенілій бруківці. Сказав, що міс Моді тимчасово перебереться до міс Стефані Крофорд.

— Кому какао? — спитав він. Я затремтіла, коли він розпалив вогонь у кухонній плиті.

Ми пили своє какао, і тут я помітила, що Атикус дивиться на мене — спершу з цікавістю, потім з незадоволенням.

— Я ж попереджав, щоб ви з Джемі не рухалися з місця,— промовив він.

— Так ми й не рухалися. Ми стояли...

— Тоді звідки ж цей плед?

— Плед?

— Так, мем, плед. Це не наш.

Я оглянула себе і побачила, що на плечах у мене, на манер індіанських жінок, накинутий коричневий вовняний плед.

— Атикусе, я не знаю, слово честі, не знаю... Я...

Тут я обернулася до Джемі — може, він знає, але Джемі здивувався ще більше за мене. Він сказав, що й гадки не має, звідки узявся той плед, ми стояли на місці, як і звелів нам Атикус, стояли біля воріт Редлі, осторонь від усіх, і на крок не відступили — і тут Джемі замовк.

— Містер Нейтен був на пожежі,— пробелькотів він.— Я його бачив, я бачив, як він тягнув той матрац — Атикусе, присягаюся...

— Все гаразд, сину,— Атикус помалу всміхнувся.— Схоже, що увесь Мейком вийшов сьогодні вночі на вулицю, так чи інакше. Джемі, здається, у нас у комірчині є обгортковий папір. Піди принеси його, і ми...

— Атикусе, ні, благаю!

Джемі, схоже, зовсім збожеволів. Він почав вибовкувати всі наші таємниці поспіль, зовсім не піклуючись ні про мою безпеку, ні про свою власну, не випускаючи нічого — ні дупла, ні історії зі штанями.

— Містер Нейтен запломбував те дерево, Атикусе, він навмисно, він не хотів, щоб ми там знаходили подарунки,— може, він і ненормальний, як усі кажуть, але, Атикусе, присягаюся, він нам нічого поганого не зробив, він же міг мені горло перерізати від вуха до вуха тієї ночі, а він натомість залатав мої штани... він ніколи нас не кривдив, Атикусе!

— Тихо, тихо, синку,— сказав Атикус так лагідно, що мені значно полегшало. Було ясно, що він нічогісінько не зрозумів зі слів Джемі, бо додав він тільки одне: — Ти маєш рацію. Ми залишимо цей плед собі. Хто знає, може, колись Скаут матиме нагоду подякувати йому.

— Подякувати кому? — не зрозуміла я.

— Примарі Редлі. Ти так захопилася пожежею, що й не помітила, як він укрив тебе пледом.

У мене всередині все аж перевернулося, і мені стало млосно, коли Джемі ухопив плед і почав до мене підкрадатися.

— Він вислизнув з дому — обернувся — наблизився тихо-тихо — і раз!

— Не надто захоплюйся своїми фантазіями, Джеремі,— сухо обірвав його Атикус.

— І на думці не маю,— набурмосився Джемі. Але я помітила, що в очах у нього спалахнув вогник нової пригоди.— Тільки уяви, Скауте, якби ти озирнулася, ти б його побачила.

Келпурнія збудила нас опівдні. Атикус того дня дозволив нам не ходити до школи, все одно після безсонної ночі користі не буде. Келпурнія сказала, що нам не завадило б опорядити все на подвір’ї.

Бриль міс Моді вкрився тонким шаром льоду, як мушка у бурштині, й нам довелося розкопати всю кучугуру землі, поки ми знайшли садовий секатор. Сама міс Моді стояла у себе у дворі й роздивлялася померзлі, обгорілі азалії.

— Ми принесли ваші речі, міс Моді,— сказав Джемі.— Нам дуже шкода.

Міс Моді озирнулася, і тінь її звичної усмішки пробігла по губах.

— Я завжди мріяла про менший будинок, Джемі Фінчу. Тепер у мене буде більше місця для квітів. Уяви лише, скільки я зможу насадити азалій!

— Ви не горюєте, міс Моді? — здивувалася я. Атикус казав, що, крім цього будинку, в неї практично нічого немає.

— Горюю, дитино? Зовсім ні, я терпіти не могла той старий хлів. Сама сто разів збиралася його підпалити, тільки тоді мене б запроторили до божевільні.

— Але ж...

— Не хвилюйся за мене, Джін-Луїзо Фінч. Є речі, яких ти поки не розумієш. А собі я візьму й побудую невеличку хатину, пущу піднаймачів — і, присягаюся, в мене буде найкрасивіший квітник на всю Алабаму. Порівняно з ним хвалений сад Білінгратів^[10] видасться смітником.

Ми з Джемі перезирнулися.

— А чому воно загорілося, міс Моді? — спитав він.

— Не знаю, Джемі. Мабуть, через димар на кухні. Я там весь вечір палила грубку, щоб зігрівати кімнатні квіти. Чула, ви вночі мали несподіваного гостя, міс Джін-Луїзо.

— Звідки ви знаєте?

— Атикус розповів уранці дорогою на роботу. Правду кажучи, хотіла б я опинитися там поруч з тобою. У мене принаймні вистачило б клепки озирнутися.

Міс Моді мене просто спантеличила. Вона втратила чи не все, що мала, її улюблений сад перетворився на руйновище, а її живо й щиро цікавлять наші з Джемі справи.

Вона, здається, помітила мій подив.

— Єдине, що мене хвилювало минулої ночі,— це увесь той гармидер і та небезпека, яку спричинила пожежа. Адже всі сусідні будинки могли згоріти. Містеру Ейворі доведеться тиждень провести в ліжку, він доволі сильно забився. У його віці не слід лізти на рожен, я йому так і сказала. Щойно я відмию руки і діждуся, коли Стефані Крофорд відвернеться, то спечу йому свій фірмовий торт. Та ця Стефані вже тридцять років полює на мій рецепт, але даремно вона сподівається, що я поділюся ним з нею тільки тому, що перебралася до неї жити.

А я подумала, що якби міс Моді й дала слабину і таки поділилася рецептом, у міс Стефані все одно нічого не вийшло б. Одного разу міс Моді дозволила мені подивитися, як вона робить цей торт: туди, окрім усього іншого, треба додати велику склянку цукру.

День видався тихий. Повітря було таке холодне та прозоре, що чути було, як натужно брязкає і лящить годинник на будівлі суду, перш ніж пробити час. Ніс міс Моді був якогось дивного кольору, я такого ніколи не бачила і спитала, в чому річ.

— Я тут із шостої ранку,— пояснила вона.— Мабуть, відморозила.

Вона показала нам руки. Вони були вкриті сіткою тріщин, забруднені землею і кров’ю.

— Пропали ваші руки,— поспівчував Джемі.— Треба було найняти когось із негрів...— а потім додав без жодної нотки самопожертви,— та й ми зі Скаутом можемо вам допомогти.

— Дякую, любий, але у вас і без мене купа справ,— і вона вказала на наше подвір’я.

— Це ви про Мофродита? — уточнила я.— Тю, та ми його одним духом розгребемо.

Міс Моді широко розплющила очі й беззвучно заворушила губами. Раптом вона обхопила руками голову і зайшлася реготом. Ми вже пішли, а вона досі сміялася.

Джемі сказав, що не розуміє, чого її так розібрало: просто міс Моді — це міс Моді.