6

— Гаразд,— сказав тато, коли Джемі спитав, чи можна нам піти посидіти біля ставка міс Рейчел з Діллом, оскільки це його останній вечір у Мейкомі.— Попрощайтеся з ним за мене і перекажіть, що ми чекатимемо його наступного літа.

Ми перестрибнули через низький паркан, який відгороджував подвір’я міс Рейчел від нашого проїзду до гаража. Джемі свиснув перепілкою, і Ділл відповів з темряви таким само свистом.

— Як тихо, ні вітерцю,— мовив Джемі.— От дивіться,— він вказав на схід. Величезний місяць піднімався над горіхами міс Моді.— Здається, що від нього іде тепло.

— Що на ньому сьогодні видно? Хрест? — спитав Ділл. Сам він не підвів голови. Він скручував цигарку з клаптя газети і мотузки.

— Ні, тільки жінка. Не запалюй цієї штукенції, Ділле, вона засмердить на все місто.

У Мейкомі завжди було видно на повному місяці жінку. Вона сиділа перед дзеркалом і чесала коси.

— Сумуватиму за тобою, малий,— сказала я.— Може, підемо зараз постежимо за містером Ейвері?

Містер Ейвері мешкав навпроти місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Крім збирання пожертви у церкві по неділях, він ще просиджував у себе на веранді щовечора до дев’ятої години і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити одну виставу, яка, схоже, виявилася й останньою, бо він ніколи її не повторював, скільки ми не стежили. Одного вечора ми з Джемі саме спускалися сходами міс Рейчел, як Діла нас зупинив:

— Нічого собі! Лишень погляньте!

І він указав на той бік вулиці. Спершу ми нічого не побачили, крім заплетеної пуерарією веранди, але, роздивившись, помітили, що з-поміж листя вихоплюється потужний струмінь, випинається дугою і вихлюпується у середині жовтого світляного кола від вуличного ліхтаря, на відстані у добрі десять футів від свого джерела,— принаймні так воно виглядало. Джемі зауважив, що містер Ейвері не потрапляє у самий центр, а Діла додав, що той, мабуть, випиває по піввідра рідини на день, після чого вони влаштували змагання між собою — хто поцілить своїм струменем далі й точніше, а я знову відчула свою меншовартість, бо в цій царині не мала ніяких здібностей.

Ділл потягнувся, позіхнув і сказав аж надто безневинно:

— Знаєте що? Ходімо прогуляємося.

Мені це видалося підозрілим. У Мейкомі ніхто просто так не гуляв.

— А куди, Ділле?

Ділл мотнув головою у південному напрямку.

— Гаразд,— погодився Джемі. А коли я запротестувала, додав ніжним голосом,— а тебе ніхто й не примушує, янголятко.

— І тобі нема чого туди ходити. Забув уже...

Джемі не любив пригадувати минулі поразки: здається, з усього, що говорив йому Атикус, він запам’ятав тільки одне — як вправно вести перехресний допит.

— Скауте, ми нічого не збираємося робити, просто пройдемося до вуличного ліхтаря і назад.

Ми мовчки пішли по вулиці, дослухаючись, як порипують крісла-гойдалки на сусідських верандах, як стиха перемовляються між собою наші дорослі сусіди. Час від часу до нас долинав сміх міс Стефані Крофорд.

— Ну? — сказав Діла.

— Гаразд,— відповів Джемі.— Може підеш собі додому, Скауте?

— А що це ви надумали?

Джемі з Діллом просто збиралися зазирнути у вікно з розхлябаною віконницею і, якщо пощастить, побачити Примару Редлі, а якщо я не хочу з ними йти, то ліпше мені забиратися додому і стулити свою дурну пельку, от і все.

— А якого дідька ви чекали аж до сьогоднішнього вечора?

А такого, що вночі їх ніхто не побачить, бо Атикус так зачитається книжкою, що і кінця світу не помітить, а ще якщо Примара Редлі їх уб’є, то пропадуть не канікули, а заняття у школі, а ще легше щось побачити у темному будинку ввечері, ніж удень, ясно мені?

— Джемі, будь ласка...

— Скауте, кажу тобі востаннє: стули пельку або чухрай додому! На Бога, ти дедалі більше перетворюєшся на звичайне дівчисько!

Після цього я не мала іншого виходу, як тільки до них приєднатися. Ми вирішили, що краще за все пролізти під дротяною огорожею на затиллі Садиби Редлі, бо там менше шансів, що хтось нас побачить. Той дротяний паркан охоплював великий город і вузенький дерев’яний флігель.

Джемі підняв нижню частину дроту і показав жестом, що Ділл може лізти. За Діллом пролізла я і потримала дріт для Джемі. Йому було важко туди протиснутися.

— Щоб я не чув ані звука,— застеріг він пошепки.— І глядіть, не потопчіть капусту, бо підніметься такий тріскіт, що мертвих розбудить.

Після таких попереджень я робила один крок на хвилину. Але прискорила ходу, побачивши у місячному сяйві, що Джемі зайшов доволі далеко і махає нам рукою. Ми підійшли до хвіртки, яка відділяла город від двору. Джемі торкнувся хвіртки. Вона рипнула.

— Поплюй на неї,— прошепотів Ділл.

— Ти загнав нас у пастку, Джемі,— буркнула я.— Нелегко буде нам звідси вибратися.

— Тихо! Поплюй на неї, Скауте.

Ми плювали, аж доки у роті не пересохло, потім Джемі повільно прочинив хвіртку, відслонив її убік і притиснув до паркана. Ми опинилися у дворі.

Ззаду будинок Редлі був ще менш привабливий, ніж його фасад: удовж усієї стіни тяглася занехаяна веранда; там було двоє дверей, а між ними — двоє темних вікон. За опору для одного краю даху правила грубо обтесана колода. В кутку веранди притулився допотопний металевий обігрівач; над ним висіло дзеркало з вішаком для капелюхів, у якому моторошно відбивалося місячне сяйво.

Джемі тихенько зойкнув, не наважуючись зробити крок.

— Що таке?

— Кури,— видихнув він.

Те, що нас зусібіч оточували невидимі перешкоди, стало ще ясніше, коли Ділл, який рухався попереду, також зойкнув. Ми підкралися до тієї стіни, де було вікно з розхитаною віконницею. Підвіконня на декілька дюймів вивищувалося над Джемі.

— Нумо я тебе підсаджу,— прошепотів він Діллу.— Хоча ні, стривай.

Ми з Джемі сплели руки, схопившись за зап’ястки: за свій лівий і чужий правий,— і присіли, Ділл умостився у сідло з наших рук, ми його підняли, і він вчепився у підвіконня.

— Не барися,— прошепотів Джемі,— довго ми тебе не втримаємо.

Ділл плеснув мене по плечу, і ми спустили його на землю.

— Що ти бачив?

— Нічого. Завіси. Там ще якийсь вогник світився.

— Треба вибиратися звідси,— прошепотів Джемі.— Ходім назад. Ш-ш-ш,— застеріг він мене, коли я спробувала була протестувати.

— А зазирнімо у заднє вікно.

— Ні, Ділле, ні,— не погодилась я.

Ділл зупинився, пропускаючи Джемі уперед. Коли Джемі поставив ногу на нижню сходинку, вона зарипіла. Він застиг на місці, потім почав потроху просуватися. Сходинка мовчала. Джемі здолав ще дві сходинки, поставив ногу на веранду, підтягнувся до неї, ледве не впав, але якось утримався і став навколішки. Підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.

І тут я побачила тінь. Це була тінь чоловіка у капелюсі. Спершу я подумала, що це дерево, проте вітру не було, а дерева самі не ходять. Задня веранда була залита місячним сяйвом, а тінь, чітка й різка, рухалася через веранду просто до Джемі.

Потім її побачив Ділл. Він затулив обличчя долонями.

Коли тінь накрила Джемі, її побачив і він. Охопивши руками голову, він застиг на місці.

Тінь зупинилася за один крок від Джемі. Піднесла руку, потім опустила і завмерла. А там обернулася, знову переповзла через Джемі, просунулася вздовж веранди до рогу будинку і зникла там, звідки прийшла.

Джемі стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку, пропхав нас з Діллом крізь неї і погнав між двома грядками капусти, яка аж тріщала у нас під ногами. Десь на півдорозі я перечепилася у капусті й упала, і тут на всю округу пролунав постріл з рушниці.

Джемі з Діллом упали на землю біля мене. Джемі не видихнув, а майже схлипнув:

— До шкільного паркана! Мерщій, Скауте!

Брат підняв дротяну загорожу; ми з Діллом перекотилися під нею і вже майже добігли до рятівної тіні від шкільного дубу, як усвідомили, що Джемі з нами немає. Ми рвонули назад і побачили, що він намагається вилізти із своїх штанів, які намертво зачепилися за дріт. До дуба він прибіг у самих лише трусах.

Ми сиділи під дубом, як закляклі, але Джемі швидко зметикував:

— Гайда додому, бо помітять, що нас ніде немає.

Ми перебігли шкільний двір, проповзли під парканом на Оленячий вигін за нашим будинком, перелізли через огорожу нашого двору, і тільки вже на нашій веранді Джемі дозволив нам перепочити.

Відхекавшись, ми троє з геть безтурботним виглядом вийшли на подвір’я перед хатою. На вулиці біля воріт Редлі стояла купка сусідів.

— Краще нам підійти до них,— сказав Джемі.— Бо ще здивуються, чого ми не зголосилися.

Містер Нейтен Редлі стояв за своєю хвірткою з рушницею в руці. Атикус стояв поруч з міс Моді й міс Стефані Крофорд. Були там і міс Рейчел, і містер Ейвері. Ніхто з них не помітив, як ми підійшли.

Ми невимушено зупинилися біля міс Моді. Вона озирнулася.

— Де це вас носило, хіба ви не чули галасу?

— А що трапилося? — спитав Джемі.

— Містер Редлі стріляв у негра, який заліз у його город.

— Та невже? І убив?

— Ні,— відповіла міс Стефані,— він стріляв у повітря. Той від страху аж побілів. Каже, якщо хтось побачить тут білого негра, це той самий. Каже, в нього ще другий ствол заряджений, і щойно він почує бодай звук біля тих грядок, то вже стрілятиме в ціль, собака це, чи негр, чи — Джемі Фінч!

— Що, мем?

Тут заговорив Атикус.

— Де твої штани, сину?

— Штани, сер?

— Штани.

Викручуватися марно. Стоїть у самих трусах перед Богом і людьми. Я зітхнула.

— Е-е, містере Фінч?

У світлі вуличного ліхтаря я побачила, що Ділл щось виметикував: очі у нього розширилися, а пухле янгольське личко стало зовсім круглим.

— Чого тобі, Ділле?

— Я... я їх у нього виграв,— туманно пояснив Ділл.

— Виграв? Що значить — виграв?

Рука Ділла потяглася до потилиці. Він відвів її і потер собі чоло.

— Ми грали у покер на роздягання біля нашого ставка.

Нам з Джемі полегшало. Сусіди, схоже, зрозуміли,— принаймні вони так і заціпеніли. Але що це за покер на роздягання?

Можливості дізнатися в нас не було, бо міс Рейчел заревла, як пожежна сирена:

— Боже милостивий, Ділле Гарисе! Грати в азартні ігри у мене біля ставка? Я тобі зараз дам такий покер на роздягання, що ти...

Від неминучого каліцтва Ділла урятував Атикус.

— Хвилиночку, міс Рейчел, я ніколи раніше не чув, щоб вони цим займалися. Ви всі троє грали в карти?

Джемі відчайдушно прийняв пас від Ділла:

— Ні, сер, у сірники.

Ну й молодець мій брат! Сірники річ небезпечна, але карти — просто фатальна.

— Джемі й Скауте,— промовив Атикус,— щоб я більше ніколи не чув ні про який покер, на роздягання чи ні. Сходи до Ділла, Джемі, й забери свої штани. Домовтеся між собою.

— Не переймайся, Ділле,— сказав Джемі, коли ми відбігли від них,— нічого вона тобі не зробить. Він її умовить. Але ти класно все вигадав, малий. От послухай — чуєш?

Ми зупинились і дослухались до голосу Атикуса:

— ...нічого серйозного... вони всі через це проходять, міс Рейчел...

Ділл утішився, але ми з Джемі — ні. Проблема, де Джемі візьме штани вранці, залишалася.

— Я б тобі дав якісь зі своїх,— сказав Ділл, коли ми підійшли до ґанку міс Рейчел. Джемі відповів, що вони йому замалі, але все одно подякував. Ми попрощалися, і Ділл зайшов у дім. Вочевидь, він згадав, що заручився зі мною, бо вискочив і похапцем цмокнув мене на очах у Джемі.

— Пишіть мені, чуєте! — загорлав він нам услід.

Навіть якби штани Джемі були на місці, нам би все одно не вдалося заснути. Кожний нічний звук, який долітав до моєї розкладачки на веранді, здавався громом небесним; кожне шарудіння по жорстві означало, що то Примара Редлі підкрадається в жадобі помсти; якщо якийсь перехожий негр сміявся серед ночі, то був Примара Редлі, який зірвався з ланцюга і полює за нами; якщо метелики чи москіти билися об скляні двері, то це Примара Редлі дер унівець дротяну огорожу; платани оживали і нависали ворожо. Я скніла між сном і безсонням, як раптом почула шепіт Джемі.

— Спиш, Триочко^[9]?

— Ти при своєму розумі?

— Тихше! Атикус уже вимкнув лампу.

У тьмяному світлі низького місяця я побачила, що Джемі спустив ноги на підлогу.

— Я піду по них,— сказав він.

Я аж підскочила:

— Ти що? Не пущу!

Він уже натягував сорочку.

— У мене виходу немає.

— Тільки спробуй — і я збуджу Атикуса.

— Тільки спробуй — і я тебе вб’ю.

Я вчепилася в нього і силоміць усадовила на свою розкладачку.

— Містер Нейтен знайде їх вранці, Джемі,— намагалася я його переконати.— Він знає, що ти загубив штани. Коли він покаже їх Атикусу, нам попаде, але це нічого. Лягай спати.

— Я й сам усе це знаю. Тому і мушу їх забрати.

Мене мало не знудило. Самому повертатися на оте місце... я пригадала слова міс Стефані: містер Нейтен розрядить другий ствол, щойно почує бодай звук, хай то буде негр, чи пес... Джемі розумів це незгірше за мене.

Я була у відчаї.

— Слухай, воно того не варте, Джемі. Хай тебе відлупцюють, ну, боляче, але минеться. А так він тобі голову прострелить, Джемі. Прошу тебе...

— Я... справа от у чому, Скауте,— терпляче зітхнув він.— Атикус ніколи не бив мене, ніколи. І я б не хотів, щоб він починав.

Дійсно, Атикус незрідка погрожував нам, але й пальцем не торкався.

— Просто він жодного разу не спіймав тебе на гарячому.

— Може, і твоя правда, але — я просто хочу, щоб так залишалося і надалі. Даремно ми сьогодні туди попхалися, Скауте.

Мабуть, саме в ту мить ми з Джемі вперше почали віддалятися одне від одного. Бувало, що я його не розуміла, але воно не тривало довго. Цього ж я так і не змогла утямити.

— Будь ласка,— молила я,— просто уяви, як ти там сам-один, у тому місці...

— Мовчи!

— Це ж не значить, що він з тобою більше не розмовлятиме абощо... Я його зараз розбуджу, Джемі, присягаюсь, я...

Джемі ухопив мене за комір піжами і мало не придушив.

— Тоді і я з тобою,— прохрипіла я.

— І думати не смій, тільки галас зчиниш.

Усе було марно. Я відімкнула засувку на дверях чорного ходу і притримувала їх, поки він обережно спускався сходами. Була вже, мабуть, друга година. Місяць сідав, і мереживні тіні розпливалися й розпорошувалися. Біла сорочка Джемі то пригиналася, то виринала, немов невеличкий привид метлявся, аби уникнути близького ранку. Повіяв легенький вітерець і трошки охолодив піт, яким я стікала.

Джемі пішов туди затиллям, через Оленячий вигін, через шкільний двір і попід парканом. Принаймні так мені здалося. Цей обхід забирає більше часу, тож іще рано хвилюватися. Я зачекала, поки вже можна було хвилюватися, і дослухалася, чи не стріляє рушниця містера Редлі. Потім мені здалося, ніби рипнув паркан за будинком. Ні, тільки здалося.

Потім я почула, як закашлявся Атикус. Я затамувала подих. Іноді, під час опівнічних відвідувань вбиральні, ми бачили, що він у себе читає. Атикус казав, що часто прокидається серед ночі, перевіряє, як ми спимо, а потім читає, поки знову не засне. Я думала, він увімкне світло, і придивлялася, чи не посвітлішало у вестибюлі. Ні, світла не було, і я знову змогла дихати.

Нічні плазуни втихомирилися, але дозріле насіння техаського кедра торохкотіло по даху від кожного повіву вітру, і темрява, яку розтинало далеке гавкання собак, наганяла глуху тугу.

Ну ось і він, повертається нарешті. Біла сорочка майнула над парканом і неквапно наблизилася. Брат піднявся сходами, замкнув по собі засувку і сів на свою розкладачку. Мовчки показав мені штани. Ліг, і я почула, що його розкладачка труситься. Невдовзі він затих. І більше не ворухнувся.