5

Моє скиглення врешті-решт набридло Джемі, як я і сподівалася, і мені полегшало, коли на деякий час ми припинили свою гру. Він і далі твердив, що Атикус нічого нам не забороняв, тому можна собі гратися; проте, якби Атикус і заборонив, Джемі все одно знайшов би вихід: просто замінив би імена персонажів, і тоді нам ніхто нічого не міг би закинути.

Ділл цілковито погоджувався з його планом дій. Взагалі Ділл починав мене дратувати, мавпуючи Джемі буквально в усьому. На початку літа він, щоправда, сказав, щоб я виходила за нього заміж, але потім швиденько про це забув. Він мене ніби закріпив за собою, позначив як свою власність, проголосив, що я єдина дівчинка, яку він буде завжди любити, а от потім почав мною нехтувати. Я його двічі відлупцювала, але це не допомогло, він тільки ще більше зблизився з Джемі. Вони цілісінькі дні сиділи у будиночку на дереві, щось замислювали й планували, а мене кликали тільки коли їм для гри був потрібен хтось третій. Та я й сама потроху відсторонювалася від їхніх досить ризикованих витівок і хоч і наражалася на те, що вони мене дражнитимуть дівчиськом, просиджувала останні літні вечори на ґанку міс Моді Аткінсон.

Міс Моді завжди дозволяла нам з Джемі бігати у неї по подвір’ю, аби лише не постраждали її азалії, втім, наші стосунки були не зовсім прозорі. Поки Джемі з Діллом не відсторонили мене від своєї компанії, вона була просто звичайна сусідка, хіба що добріша за інших.

Наша неписана угода з міс Моді передбачала, що ми можемо гратися на її моріжку, їсти її мускатний виноград, не ламаючи лози, вільно користуватися її просторим двором,— то були дуже щедрі умови, і ми нечасто розмовляли з нею через побоювання порушити хистку рівновагу наших стосунків. Але Джемі й Діла своєю поведінкою підштовхнули мене шукати товариства міс Моді.

Міс Моді не терпіла свого будинку: час, проведений у приміщенні, вона вважала змарнованим. Вона була удова, жінка-хамелеон, яка працювала на своїх грядках у старому солом’яному брилі й чоловічому комбінезоні, але о п’ятій вечора, прийнявши ванну, з’являлася на своїй веранді у всій величі та блиску найгарнішої пані нашої вулиці.

Вона любила все, що росте на Божій землі, навіть бур’яни. За одним винятком. Якщо вона знаходила травинку ситі, то тут-таки розпочиналася Друга битва на Марні^[8]: міс Моді налітала на неї з бляшанкою і бризкала зусібіч якоюсь отрутою, такою потужною, що, за її словами, може знищити і нас, якщо ми підійдемо трохи ближче.

— А хіба не можна просто її видерти? — спитала я, побачивши боротьбу не на життя, а на смерть з травинкою заввишки не більш як три дюйми.

— Видерти, дитино, видерти? — Міс Моді підняла кволий паросток і придушила пальцями його тоненьке стебло. Посипалися дрібні зернятка.— Та один такий паросток може знищити ціле подвір’я. От подивися. Коли приходить осінь, насіння підсихає, і вітер розносить його по всьому Мейкому!

На обличчі міс Моді з’явився такий вираз, ніби йшлося про біблійну чуму єгипетську.

Мова її була вельми гостра й енергійна як на мешканку Мейкома. Нас вона кликала повними іменами, а коли усміхалася, то було видно дві золоті коронки на верхніх іклах. Коли я почала їх розхвалювати і висловила надію, що колись і сама такі матиму, вона клацнула язиком і витягла показати мені свій зубний міст — безумовний жест довіри, який скріпив нашу дружбу.

Доброзичливість міс Моді поширювалася і на Джемі з Діллом, коли вони робили перерву у своїх заняттях: ми розкошували плодами таланту міс Моді, про який досі й гадки не мали. Вона пекла найсмачніші торти в усьому Мейкомі. Потому як ми з нею заприятелювали, щоразу, коли вона їх пекла, додавала до одного великого торта ще три маленьких і гукала до нас через вулицю:

— Джемі Фінчу, Скауте Фінч, Чарльзе Бейкере Гарисе, ходіть сюди!

І наша поспішність завжди винагороджувалася.

Влітку сутінки довгі й лагідні. Дуже часто ми з міс Моді сиділи мовчки на її веранді й дивилися, як небо на заході поволі стає з жовтого рожевим, як ластівки ширяють понад крівлями і зникають за високим дахом школи.

— Міс Моді,— спитала я одного разу,— як ви гадаєте, Примара Редлі ще живий?

— Його звати Артур і він ще живий,— відповіла вона, тихенько хитаючись у своєму дубовому кріслі-гойдалці.— Чуєш, як пахнуть сьогодні мої мімози? Солодко, як подих янгола.

— Так, мем. А звідки ви знаєте?

— Що знаю, дитино?

— Що Пр... тобто, що містер Артур ще живий?

— Яке неприємне запитання. Втім, сама тема неприємна. Я знаю, що він живий, Джін-Луїзо, бо ще не бачила, як його виносять.

— А може, він помер, і його запхали у димар.

— Звідки це ти узяла?

— Джемі каже, що воно дуже на те схоже.

— Так-так-так. Щодня він дедалі більше нагадує Джека Фінча.

Міс Моді знала дядька Джека Фінча, Атикусового брата, з самого малечку. Майже однолітки, вони виросли разом на Пристані Фінча. Міс Моді була донькою сусіди-землевласника, лікаря Френка Б’юфорда. Професією лікаря Б’юфорда була медицина, а захопленням — усе, що росте на землі, тому він і не забагатів. Дядько Джек Фінч обмежив свою любов до рослин квітковими ящиками у себе на підвіконні, тому й забагатів. Дядько Джек завжди приїжджав до нас на Різдво і щоразу волав через вулицю до міс Моді, щоб вона виходила за нього заміж. Міс Моді волала у відповідь:

— Голосніше кричи, Джеку Фінчу, щоб і на пошті почули, а я тебе не чую!

Нам з Джемі здавалося, що це доволі дивний спосіб робити шлюбну пропозицію, але дядько Джек узагалі був диваком. Він казав, що вже сорок років безуспішно намагається розізлити міс Моді, що він — остання людина, з якою б вона одружилася, але перша, яку їй хочеться дратувати, тому найкращий захист — це напад, і це ми розуміли дуже добре.

— Артур Редлі просто сидить удома, от і все,— сказала міс Моді.— Хіба ти не сиділа б удома, якби не хотіла виходити на люди?

— Так, мем, але я б хотіла виходити. А він чому не хоче?

Міс Моді примружила очі.

— Ти знаєш цю історію незгірше за мене.

— Але я ніколи не чула чому. Ніхто не розказував мені чому.

Міс Моді поправила свій зубний міст.

— Ти знаєш, що старий містер Редлі був з баптистів, які миють ноги...

— Та ви самі ніби з таких?

— Моя віра не така сувора. Я з простих баптистів.

— І ви не вірите у миття ніг?

— Вірю. Тільки у себе вдома у ванні.

— Але ми не можемо ходити з вами до причастя...

Міс Моді, схоже, вирішила, що легше визначити примітивний баптизм, ніж закрите причастя, і сказала:

— Ногомийники вважають усяке задоволення за гріх. Ти знаєш, декілька з них вийшли зі свого лісу якось у суботу, стали біля мого подвір’я і проголосили, що я піду прямісінько до пекла разом з моїми квітами.

— Разом з вашими квітами?

— Так, дорогенька. Квіти горітимуть у пеклі разом зі мною. Бо оті вважають, що я забагато часу проводжу на Божій землі й недостатньо сиджу в чотирьох стінах за читанням Біблії.

Моя віра у церковне Євангеліє похитнулася, коли я уявила, як міс Моді вічно палає у різноманітних протестантських пеклах. Ніде правди діти, язик вона мала гострий як лезо і не ходила по сусідах у всіляких благодійних справах, як міс Стефані Крофорд. Але якщо жодна людина, яка має бодай краплину здорового глузду, нізащо не поклалася б на міс Стефані, ми з Джемі мали величезну довіру до міс Моді. Бона ніколи не видавала нас, ніколи не хитрувала з нами і не пхала носа у наші особисті справи. Бона була нам другом. Як така розумна людина може жити під страхом вічних мук, мені було невтямки.

— Це неправильно, міс Моді. Я не знаю жінки, кращої за вас.

— Дякую, дитино,— широко всміхнулася міс Моді.— Річ у тім, що ногомийники вважають жінку гріховною за визначенням. Бони, бачиш, тлумачать Біблію надто буквально.

— Тому містер Артур і сидить удома, щоб триматися подалі від жінок?

— Гадки не маю.

— Це просто якась нісенітниця. Якщо містер Артур аж так прагне потрапити на небо, то він міг би принаймні хоч на веранду іноді виходити. Атикус каже, що Бог любить людей, які люблять себе...

Міс Моді перестала погойдуватись, і в голосі її забриніли жорсткі нотки.

— Ти ще маленька і не розумієш, але іноді Біблія в руках однієї людини гірша за пляшку віскі в руках... скажімо, твого батька.

Я була просто приголомшена.

— Атикус ніколи не п’є віскі! Він і краплі ніколи в рота не брав... хоча ні, брав. Він казав, що одного разу спробував, але йому не сподобалося.

Міс Моді засміялася.

— Я не про твого батька кажу. Розумієш, якби Атикус Фінч навіть напився п’яним, він не був би такий поганий, як дехто у своєму найкращому вигляді. Просто є люди, які занадто піклуються про той світ, але так і не можуть навчитися жити на цьому. Подивися на оту Садибу — і ти побачиш наслідки.

— А як ви гадаєте, все те, що розказують про При... тобто про містера Артура,— правда?

— Що саме?

Я переповіла їй.

— Ну, на три чверті це негритянські байки, а на одну чверть — фантазії Стефані Крофорд. Вона мені навіть колись повідала, що прокинулася серед ночі, а він на неї глипає крізь вікно. Я тоді кажу їй — і що ж ти зробила, Стефані, посунулася у ліжку, щоб він приліг поруч? Це примусило її на деякий час прикусити язика.

Що-що, а міс Моді будь-кому може рота закрити.

— Ох, дитино, то невесела домівка. Я пам’ятаю Артура Редлі ще хлопчиком. Він завжди був чемний зі мною, хто б там що казав. Чемний, наскільки міг.

— Ви не думаєте, що він збожеволів?

Міс Моді похитала головою.

— Якщо навіть і так, то це не дивно. Хіба ми знаємо, що робиться з людьми? Що коїться за зачиненими дверима, які таємниці...

— Атикус завжди однаковий зі мною і з Джемі — і в хаті, і на подвір’ї,— сказала я, відчуваючи, що мій обов’язок — обстоювати батька.

— Господи, дитино, я просто намагаюся тобі пояснити і зовсім не маю на увазі твого батька, але тепер слухай: Атикус Фінч завжди однаковий, у себе вдома і на людях. Не хочеш взяти з собою додому свіжого кексу?

Я дуже хотіла.

Прокинувшись наступного ранку, я виявила Джемі й Ділла у дворі. Вони щось серйозно обговорювали, та коли побачили мене, наказали забиратися геть.

— Навіть не подумаю. Двір так само мій, як і твій, Джемі Фінчу. І я маю повне право тут гратися, ясно тобі?

Вони щось пошепотіли один одному на вухо, і Ділл попередив:

— Якщо залишишся, будеш нас в усьому слухатися.

— Там побачимо,— протягнула я.— Хто це в нас раптом став такий великий і могутній?

— Якщо не пообіцяєш, що робитимеш усе, що ми скажемо, ми тобі нічого не розповімо,— вів своє Ділл.

— Можна подумати, що ти за ніч підріс на цілу голову. Ну гаразд, що там таке?

Джемі миролюбно сказав:

— Ми збираємося передати записку Примарі Редлі.

— Зараз?

Я ледь стримала мимовільний жах, який мене охопив. Міс Моді легко балакати: вона вже стара і сидить собі у безпеці на веранді. А от ми — інша справа.

Джемі просто збирався причепити записку до краю вудилища і проштовхнути її крізь віконниці. Якщо хтось з’явиться поблизу, Ділл задзеленчить у дзвоник.

Ділл підняв праву руку. Він тримав у ній срібний дзвоник моєї мами.

— Я обійду будинок збоку,— сказав Джемі.— Ми учора все роздивилися з вулиці, там одна з віконниць розхиталася. Гадаю, мені вдасться покласти записку бодай на підвіконня.

— Джемі...

— Ти тепер з нами і вороття немає, тож доведеться залишитися, міс Маніжниця!

— Добре, добре, але дивитися я не хочу. Джемі, хтось там у домі смія...

— Дивитимешся, чатуватимеш іззаду двору, а Ділл стежитиме за парадним входом і вулицею, а щойно хтось покажеться, він почне дзвонити. Зрозуміло?

— Ну, коли так, гаразд. А що ви йому написали?

— Ми його просимо дуже ввічливо виходити іноді з дому і розказувати нам, чим він там займається; пишемо, що не ображатимемо його і пригостимо морозивом,— повідомив Ділл.

— Ви з глузду з’їхали! Він нас усіх повбиває!

— Це моя ідея,— сказав Ділл.— Мені здається, якщо він вийде і посидить трошки з нами, йому стане легше.

— А звідки ти знаєш, може, в нього і так усе добре?

— Ага, тобі було б добре, якби тебе тримали сто років під замком і ти нічого не їла, крім котів? Закладаюся, що у нього отакенна борода, аж сюди...

— Як у твого батька?

— У мого батька немає бороди, він...— і Діла замовк, ніби пригадуючи.

— Ага, спіймався! — закричала я.— Ти ж казав, що коли ви їхали потягом, твій татко мав чорну бороду...

— А він узяв і зголив її минулого літа! Так, так, і я маю листа, який це доведе,— а ще він прислав мені два долари!

— Бреши більше! Може, він ще прислав тобі уніформу кінної поліції? Тільки ти її нам не показував зі скромності. Брехунець ти, ось хто!

Ділл Гарне вигадував такі побрехеньки, що йому не було рівних. Наприклад, він твердив, що сімнадцять разів літав на поштовому літаку, що бував у Новій Шотландії, що бачив слона і що його дідусь — бригадний генерал Джо Вілер, який заповів йому свою шаблю.

— Годі вам базікати,— Джемі метнувся під сходи і витяг звідти жовту бамбукову вудочку.— Гадаю, оця достатньо довга, щоб дотягнутися з тротуару.

— Якщо дехто такий хоробрий, що може торкнутися будинку, то навіщо вудка? Чом би просто не постукати у парадні двері? — сказала я.

— Це — зовсім — інша — річ,— відрубав Джемі.— Скільки можна тобі повторювати?

Ділл витяг з кишені аркуш паперу і передав Джемі. Ми троє сторожко рушили до старої Садиби. Ділл зупинився на розі біля ліхтарного стовпа навпроти фасаду, а ми з Джемі скрадалися вздовж бічної стіни з того боку вулиці. Я йшла позаду Джемі й зупинилася там, звідки було видно наступний ріг.

— Усе спокійно,— повідомила я.— Не видно ані душі.

Джемі озирнувся на Ділла, і той кивнув.

Джемі причепив записку до кінчика вудилища, простягнув його до вікна, яке для цього обрав, і спробував дістати. Йому не вистачало декількох дюймів, і Джемі тягнувся щосили. Я так довго спостерігала за його штурханиною, що не витримала, покинула свій пост і підійшла до нього.

— Ніяк не можу відчепити записку,— пробурмотів він,— та якби й відчепив, вона там не втримається. Повертайся назад, Скауте.

Я повернулася і почала пильнувати поворот порожньої дороги. Час до часу я озиралася на Джемі, який терпляче намагався лишити записку на підвіконні. Вона падала на землю, Джемі її знову і знову підхоплював і тицяв у вікно, і я подумала, що коли Примара Редлі її і отримав би, то навряд чи зміг би прочитати. Я спостерігала за вулицею і раптом почула дзеленчання.

Втягнувши голову в плечі, я різко обернулася, думаючи, що у мене за спиною зачаївся Примара Редлі з вищиреними кривавими іклами; натомість я побачила Ділла, який щосили калатав у дзвоник просто перед самим носом Атикуса.

Джемі мав такий жалюгідний вигляд, що я вирішила промовчати і не зачіпати його. Він поплентався вулицею, тягнучи за собою вудилище.

— Припини теленькати,— наказав Атикус.

Ділл прихопив пальцями язичок дзвінка; запала така тиша, що я б дорого дала, аби він задзеленчав знову. Атикус зсунув капелюха на потилицю і взяв руки в боки.

— Джемі,— промовив він.— Чим ви займалися?

— Нічим, сер.

— Не крути. Відповідай.

— Я... ми просто хотіли дещо передати містеру Редлі.

— Що ж ви хотіли йому передати?

— Записку.

— Покажи її мені.

Джемі простягнув заяложений аркуш паперу. Атикус узяв його і спробував прочитати.

— Навіщо вам треба, щоб містер Редлі вийшов з дому?

— Ми думали, йому буде цікаво з нами,— почав відповідати Ділл, але знітився і замовк під поглядом Атикуса.

— Сину, я вже казав тобі це і скажу ще раз — припини мордувати цього чоловіка. Вас двох це також стосується.

Що робить містер Редлі — це його особиста справа. Якщо він схоче вийти, він вийде. Якщо він хоче сидіти у себе вдома, він має на це повне право, і нехай усякі набридали — і це ще дуже м’яко сказано про нас — дадуть йому спокій. Хіба нам сподобалося б, якби Атикус увірвався до нас серед ночі без стуку? А ми, власне, робимо те саме з містером Редлі. Те, як живе містер Редлі, може видаватися нам дивним, але для нього самого тут нічого дивного немає. Ба більше, нам ніколи не спадало на думку, що виховані люди, коли хочуть поспілкуватися, стукають у парадні двері, а не тицяють вудкою у наріжне вікно? І нарешті, ми мусимо триматися подалі від того будинку, доки нас туди не запросять, мусимо облишити дурнуваті ігри, за якими Атикус нас уже застукав, і не кепкувати ні з кого ані з нашої вулиці, ані з усього нашого міста...

— Ми з нього не кепкували і не сміялися,— урвав Джемі,— ми просто...

— Саме цим ви й займалися, хіба ні?

— Висміювали його?

— Ні, виставили напоказ історію його життя для напучування сусідів.

Джемі аж обурився.

— Я такого не казав, не казав!

— Ти в цьому щойно мені зізнався,— сухо усміхнувся Атикус.— Отже негайно припиняйте це неподобство, вам усім це ясно?

Джемі аж рота роззявив від подиву.

— Ти начебто хочеш стати юристом? — батько якось підозріло стиснув губи, ніби утримуючись від усмішки.

Джемі вирішив, що хитрувати немає сенсу, і нічого не відповів. Коли Атикус увійшов до хати, щоб забрати течку з паперами, яку він забув узяти вранці, Джемі нарешті зрозумів, що попався на гачок одного з найстаріших юридичних трюків. Він постояв на безпечній відстані від веранди і зачекав, поки Атикус не вийде з хати і не піде назад на роботу. Коли Атикус уже не міг його почути, Джемі загорлав йому вслід:

— Раніше хотів стати юристом, а от тепер навряд чи!