3

Я з задоволенням упіймала на подвір’ї Волтера Каннінгема, та коли я тицяла його носом об землю, підійшов Джемі та звелів мені припинити.

— Ти ж більша за нього,— сказав він.

— Йому майже стільки років, скільки тобі,— відповіла я.— Через нього я погано почала.

— Відпусти його, Скауте. А в чому річ?

— Він не взяв з дому обіду,— і я пояснила свою причетність до харчової проблеми Волтера.

Волтер, звівшись на ноги, мовчки дослухався до нашої з Джемі розмови. Він стиснув кулаки, ніби очікував, що зараз ми на нього накинемося удвох. Я тупнула ногою, щоб прогнати його, але Джемі простягнув руку, зупиняючи мене. Він оглядав Волтера з замисленим виглядом.

— Твій тато — містер Каннінгем зі Старого Сарема? — спитав він, і Волтер кивнув.

Вигляд Волтер мав такий, ніби за все життя не їв нічого, крім риби: блакитні, як у Ділла Гариса, очі були водянисті, з червоними повіками. Обличчя зовсім безбарвне, от тільки кінчик носа якийсь мокрий і рожевий. Хлопець смикав лямки комбінезона, колупав на ньому металеві застібки.

Джемі раптом широко усміхнувся:

— Ходім обідати до нас, Волтере,— сказав він.— Ми були б раді тебе пригостити.

Обличчя Волтера прояснішало, а там потемнішало.

— Наш тато,— сказав Джемі,— друг твого тата. А Скаут у нас розбишака — більше вона тебе не чіпатиме.

— Я не була б аж такою впевненою,— зауважила я. Мене розізлило, що Джемі вільно роздавав обіцянки від мого імені, проте спливав дорогоцінний час обідньої перерви.

— Гаразд, Волтере, я вже тебе не битиму. Любиш боби? Наша Кел — чудова куховарка.

Волтер не ворухнувся з місця, тільки губу прикусив. Ми з Джемі махнули було на нього рукою, та коли ми підійшли майже до Садиби Редлі, він закричав: «Стійте, я з вами!»

Волтер нас наздогнав, і Джемі завів з ним світську бесіду.

— Тут живе привид,— душевно повідомив він, вказуючи на будинок Редлі.— Чув про нього, Волтере?

— Ще б пак! Я мало дуба не врізав, коли вперше прийшов до школи і наївся тих горіхів,— Люди кажуть, що він їх затруює і навмисно підкидає на шкільний двір.

Джемі удавав, що зовсім не боїться Примари зараз, коли ми з Волтером йшли поруч. Та ще й почав хвалитися.

— Одного разу я підійшов до самісінького їхнього дому,— повідав він Волтерові.

— Той, хто одного разу підійшов до самісінького дому, міг би потім і не бігати повз нього стрімголов,— звернулася я до хмарок на небі.

— І хто ж це бігає стрімголов, міс Причепо?

— Ти, коли з тобою нікого немає.

Коли ми підійшли до нашого ґанку, Волтер вже й думати забув, що він Каннінгем. Джемі збігав на кухню попередити Келпурнію, щоб поставила ще одну тарілку, бо ми не самі. Атикус привітався з Волтером і завів з ним розмову про врожай, яку ми з Джемі підтримувати не могли.

— Я чому не міг ніяк закінчити перший клас, містере Фінч, та тому, бачте, що мусив допомагати таткові щовесни, але тепер уже малий підріс і може виходити у поле.

— Ви заплатили за нього лантухом картоплі? — спитала я, й Атикус невдоволено похитав головою.

Волтер накладав собі на тарілку їжу, і вони з Атикусом розмовляли, як двоє дорослих чоловіків, а ми з Джемі тільки дивувалися. Атикус пояснював проблеми фермерів, аж тут Волтер спитав, чи немає у нас вдома патоки. Атикус покликав Келпурнію, і та принесла цілий глечик. Вона стояла й чекала, а Волтер поливав патокою овочі й м’ясо щедрою рукою. Він, мабуть, і в молоко налив би собі патоки, не спитай я, що це він, в дідька, робить.

Срібне блюдце дзенькнуло, коли він поставив глечик на місце, а сам поспішно поклав руки на коліна. І похнюпив голову.

Атикус знову невдоволено подивився на мене і похитав головою.

— Але ж він мало не втопив свій обід у сиропі,— запротестувала я.— Він налив собі повну...

Отут Келпурнія і викликала мене на кухню.

Вона була розлючена, а коли Келпурнія лютувала, вона переходила на просторічну говірку. У спокійному стані говорила вона не гірше за всіх наших знайомих мейкомців. Атикус казав, що Келпурнія освічена краще, ніж більшість негрів.

Вона зиркнула на мене своїми косими очима, і невеличкі зморшки довкола них поглибилися.

— Може, дехто і не так їсть, як ми,— сердито зашепотіла вона,— а ти мовчи та диш, і не лізь зі своїми заувагами, хоч би що вони робили. Цей хлопчина — твій гість, і якщо він схоче жувати церату на столі, твоя справа маленька — не втручатися, утямила?

— Та який він там гість, Кел, він просто Каннінгем...

— Стули пельку! Хто б він не був, та якщо людина увійшла до цієї хати — вона гість, і не дай Боже я ще раз почую, як ти з когось кепкуєш, ніби ти якесь велике цабе! Може, твої кревні і кращі за Каннінгемів, але ти не маєш права їх кривдити,— а коли не вмієш пристойно поводитися за столом, то їстимеш на кухні!

Келпурнія виштовхнула мене крізь поворотні двері назад до їдальні добрячим штурханом. Я забрала свою тарілку і доїла обід на кухні, втішена бодай тим, що уникла приниження знову бачити їх усіх. Я пригрозила, щоб Келпурнія начувалася, я з нею розквитаюся: найближчими днями, тільки-но вона відвернеться, я піду і втоплюся у Чорториї Баркера, тоді вона знатиме. А ще я через неї сьогодні вже потрапила у халепу: це вона навчила мене писати, і тому то її провина.

— Годі скиглити,— відрубала Келпурнія.

Джемі з Волтером повернулися до школи раніше за мене, а я залишилася, щоб наскаржитися Атикусу на всі злочинства Келпурнії,— задля цього варто було промчати повз Садибу Редлі самій.

— Вона любить Джемі більше за мене,— сказала я наостанок і запропонувала Атикусу негайно її позбутися.

— А тобі не здається, що Джемі завдає їй наполовину менше клопоту? — в голосі Атикуса забринів метал.— Я не збираюся позбуватися її ні зараз, ні будь-коли. Ми б і дня не прожили без Кел, це тобі не спадало на думку? Добре подумай, скільки Кел для нас робить, і будь люб’язна з нею рахуватися, чуєш?

Я повернулася до школи, плекаючи ненависть до Келпурнії, аж поки раптовий зойк не перервав мої обрізи. Підвівши очі, я побачила, що міс Керолайн стоїть посередині класу з заціпенілим від жаху обличчям. Вочевидь, вона знову була готова до звитяг у своїй професії.

— Воно живе! — заволала міс Керолайн.

Уся чоловіча частина класу кинулася їй на допомогу. Господи, подумала я, мишки злякалася. Коротулька Чак Литл, який славився безмежною терплячістю до усього живого, спитав:

— Куди вона побігла, міс Керолайн? Швидше кажіть, куди вона побігла! А ти,— звернувся він до хлопця, що стояв за ним,— біжи зачини двері, й ми її упіймаємо. Ну ж бо, мем, куди вона побігла?

Міс Керолайн вказувала тремтячим пальцем не на підлогу, не на парту, а на незнайомого мені нечупару. Коротулька Чак скривився і м’яко спитав:

— Ви про цього, мем? Звісно, він живий. Він вас чимось налякав?

Міс Керолайн у відчаї відповіла:

— Я проходила повз нього, а вона як виповзе з його волосся... просто отак узяла й виповзла з його волосся...

Коротулька Чак широко усміхнувся.

— Не варто боятися вошок, мем. Хіба ви їх раніше ніколи не бачили? Та не бійтеся, ідіть до свого столу і повчіть нас іще трошки.

Коротулька Чак Литл також належав до того прошарку, який не знає, коли й чим обідатиме наступного разу, але він був природжений джентльмен. Підтримуючи міс Керолайн під лікоть, він підвів її до столу.

— А тепер заспокойтеся, мем,— сказав він.— Немає чого боятися вошок. Я зараз принесу вам холодної водички.

Хазяїн вошки не виявив ані тіні цікавості до того фурору, який спричинив. Він помацав голову, знайшов свою гостю і роздушив її двома пальцями.

Міс Керолайн спостерігала за цим процесом із зачудованим жахом. Коротулька Чак приніс води у паперовому стаканчику, й вона з вдячністю її випила. Нарешті до неї повернувся голос.

— Як тебе звати, дитинко? — лагідно спитала вона.

— Кого, мене? — заморгав хлопець.

Міс Керолайн кивнула.

— Барис Юел.

Міс Керолайн перевірила класний журнал.

— Тут є один Юел, але імені не зазначено... Будь ласка, скажи, як пишеться твоє ім’я.

— Звідки я знаю як. Вдома мене просто кличуть Барис.

— Гаразд, Барисе, думаю, краще відпустити тебе сьогодні з уроків. Тобі треба піти додому і помити голову.

Вона витягла з шухляди свого столу товстелезний том, погортала сторінки і щось прочитала.

— Гарний домашній засіб від... Барисе, я хочу, щоб ти пішов додому і помив голову дігтярним милом. А потому оброби всю голову гасом.

— Це ще для чого, місіс?

— Щоб позбутися цих... вошок. Розумієш, Барисе, інші діти можуть їх підхопити, а ти ж не хотів би того, правда?

Хлопець підвівся. Таких брудних, як він, я за все своє життя не бачила. Шия в нього була темно-сіра, руки в ципках, чорні нігті згризені аж до крові. Він зиркав на міс Керолайн з єдиного відносно відмитого місця на своєму обличчі — завбільшки з кулак. Раніше його ніхто не помітив, можливо, тому, що ми з міс Керолайн потішали весь клас цілий ранок.

— А ще, Барисе,— додала міс Керолайн,— будь ласка, помийся у ванні, перш ніж приходити завтра до школи.

Хлопець нахабно розреготався.

— Не думайте тільки, що це ви мене виганяєте звідси, місіс. Я сам збирався піти — своє на цей рік я вже відбув.

Міс Керолайн розгубилася.

— Що ти маєш на увазі?

Хлопець не відповів. Він лише презирливо чмихнув.

Відповів їй один з ветеранів першого класу:

— Він з Юелів, мем.

Тут я собі поцікавилася, чи це пояснення пройде так само невдало, як і моя спроба. Проте міс Керолайн ніби намагалася зрозуміти.

— Бачте, цих Юелів повна школа. Вони приходять у перший день занять, а потім зникають. Інспекторка з прогулів примушує їх з’явитися, погрожуючи викликати шерифа, але вже не намагається утримати їх на заняттях. Вона гадає, що виконала закон, бо внесла їхні імена до списку і загнала до школи у перший день. А ви потім відмічатимете їх цілий рік як відсутніх...

— А їхні батьки? — запитала міс Керолайн зі щирою турботою.

— Матері в них немає,— була відповідь,— а з батьком ніхто не хоче зв’язуватися.

Барису Юелу ця оповідь полестила, і він охоче повідав:

— Я вже третій рік прихожу до першого класу. Якщо пощастить цього року, то мене переведуть до другого...

Міс Керолайн сказала:

— Будь ласка, сідай на місце, Барисе,— і тільки вона це промовила, я миттю зрозуміла, що вона допустилася серйозної помилки. Поблажливість хлопця перетворилася на злобу.

— А от спробуйте-но мене примусити, місіс.

Тут підвівся Коротулька Чак Литл.

— Та хай йому грець, мем,— сказав він,— він підлий, справді підлий. З нього станеться вчинити колотнечу, а в нас тут є зовсім маленькі.

Сам Чак був мало не найнижчий у класі, та коли Барис Юел обернувся до нього, він швидко запхнув праву руку в кишеню і попередив:

— Стережися, Барисе. Бо ти в мене мигцем копита відкинеш. Чалапай собі до хати.

Схоже було, що Барис злякався хлопчини вдвічі меншого за себе, і міс Керолайн скористалася з його нерішучості:

— Іди додому, Барисе. В іншому разі я викличу директора. Мені доведеться так чи так написати доповідну.

Хлопчина, чмихнувши, поплентався до дверей.

Відійшовши на безпечну відстань, він озирнувся і крикнув:

— Доповідай і йди під три чорти! Буде якась шмарката хвойда-вчителька мені тут наказувати! Це не ти мене виганяєш, ясно? Затям собі, тітко,— не ти мене вигнала, я сам пішов!

Він постояв трохи, переконався, що вона розплакалася, і посунув зі школи.

Ми всі скупчилися біля її столу і наперебій заходилися втішати її, як могли. Він просто паскудний... так не чесно... нема чого таких і вчити... це не по-мейкомському, міс Керолайн, їй-богу... не переймайтеся, мем. Міс Керолайн, може, ви нам ще почитаєте? Ота історія з кицьками, що ви читали вранці, ну просто шик...

Міс Керолайн усміхнулася, витерла сльози, сказала «дякую, мої хороші», звеліла сісти по місцях, розгорнула книжку і спантеличила наш перший клас нескінченною історією про жабу, яка жила у передпокої.

Коли я проминала Садибу Редлі вчетверте того дня — двічі чвалом,— мій смуток міг би посперечатися з похмурістю цього дому. Якщо і решта навчального року проходитиме з такими переживаннями, як у перший день, воно, може, було б і непогано, але перспектива утримуватися від читання й письма цілі дев’ять місяців навіювала думки про втечу.

Ближче до вечора мої плани щодо мандрів були готові; коли ми з Джемі мчали наввипередки зустрічати Атикуса з роботи, я не дуже рвалася його обігнати. Ми мали звичку бігати назустріч Атикусу, щойно він виходив з-за рогу біля пошти. Атикус, схоже, забув, що був мною невдоволений за обідом, і засипав мене питаннями про школу. Я відповідала лаконічно, і він не наполягав.

Келпурнія, мабуть, відчула, що день мені випав нелегкий: вона дозволила мені спостерігати, як готує вечерю.

— Заплющ очі й розтули рота — отримаєш сюрприз,— наказала вона.

Нечасто робила вона хрусткі хлібці, завжди посилалася на брак часу, та коли ми обоє з братом були сьогодні у школі, день видався легким. Вона знала, що я пропадаю за хрусткими хлібцями.

— Скучила я за вами сьогодні,— сказала вона.— В хаті було так самотньо, що десь о другій довелося увімкнути радіо.

— Чого це? Та ми з Джемі ніколи не сидимо вдома, хіба що коли дощить.

— Знаю. Але я завжди можу вас покликати, і ви прибігаєте. Цікаво, скільки разів на день я вас кличу? Отже,— тут вона підвелася зі стільця,— я мала купу часу зробити повну пательню хрустких хлібців. А тепер біжи звідси і дай мені накрити на стіл.

Келпурнія нахилилася і поцілувала мене. Я не розуміла, що це на неї найшло. А, напевне, хоче помиритися. Вона повелася зі мною занадто суворо, зрозуміла, що була неправа, розкаялася, але не хоче це визнати, бо вперта. Я страшенно змучилася від кривд сьогоднішнього дня.

По вечері Атикус усівся читати газету і покликав мене: «Скауте, ідеш читати?» Це переповнило чашу моїх страждань, і я вискочила на ґанок. Атикус вийшов слідом за мною.

— Щось трапилося, Скауте?

Я відповіла, що почуваюся кепсько і краще мені не ходити більше до школи, якщо він не проти.

Атикус сів на гойдалку, схрестивши ноги. Застромив пальці у кишеньку для годинника; для нього, як він казав, то був єдиний спосіб зосередитися. Він доброзичливо чекав, а я зробила спробу посилити свою позицію:

— Ти от ніколи не ходив до школи, а вивчився, ну, і я також сидітиму вдома. Ти можеш сам мене вчити, як дідусь учив тебе і дядька Джека.

— Ні, не можу,— відповів Атикус.— Мені треба заробляти на життя. Крім того, мене посадять до в’язниці, якщо я триматиму тебе вдома,— отже, прийми магнезію перед сном, а завтра — до школи.

— Та я здорова, чого там.

— Я так і думав. А тепер кажи, що трапилося.

Мало-помалу, я розповіла йому про всі сьогоднішні негаразди.

— А ще вона сказала, що ти мене вчив неправильно і більше нам не можна разом читати, ніколи. Будь ласка, не посилай мене більше туди, благаю!

Атикус підвівся і підійшов до перил. Закінчивши роздивлятися лозу гліцинії, він обернувся до мене.

— Насамперед,— промовив він,— якщо ти вивчиш нехитрий фокус, Скауте, тобі буде легше ладнати з усіма людьми. Ти ніколи не зрозумієш іншу людину, якщо не розглядатимеш ситуацію під її кутом зору...

— Перепрошую?

— Поки ти не влізеш у її шкіру і не побудеш у ній.

Атикус сказав, що я багато чого вивчила сьогодні, й міс Керолайн також. Вона вивчила, по-перше, що не треба нічого пропонувати Каннінгемам, але якби ми з Волтером влізли у її шкуру, то зрозуміли б, що вона нікого не хотіла ображати. Не можна ж чекати, що вона за один день дізнається про всі звичаї Мейкома, і не слід звинувачувати її в тому, чого вона не знала.

— Щоб мені пропасти! — відповіла я.— От я не знала, що мені не слід було читати їй, а вона мене звинуватила! — І тут мене осінило.— Слухай, Атикусе, та я ж можу не ходити до школи. Як Барис Юел, пам’ятаєш? Він приходить тільки у перший день. Інспекторка вважає, що виконала закон, якщо внесла його до списку...

— Тобі так робити не годиться, Скауте. У деяких випадках буває доцільно обійти закон. Але у твоєму випадку закон непохитний. Отже до школи ти ходитимеш.

— Не розумію, чому це йому можна, а мені — ні.

— Тоді слухай.

Атикус пояснив, що Юели — ганьба для Мейкома вже протягом цілих трьох поколінь. Жоден з них не пропрацював чесно й одного дня, скільки він пам’ятає. Якось після Різдва, сказав він, ми відвеземо ялинку на звалище, і він покаже мені, де і як вони живуть. Вони люди, але живуть як свині.

— Існують способи примусити їх ходити до школи, але то немудро — силоміць тягти таких, як Юели, до іншого оточення...

— Якби я не пішла до школи завтра, ти б мене потяг силоміць.

— Досить про це,— сухо відрік Атикус.— Ти, міс Скаут Фінч, належиш до звичайних людей. Ти мусиш підкорятися закону.

Він додав, що Юели становлять виняткове товариство, яке складається з самих Юелів. За певних обставин звичайні люди розважливо надають Юелам певні привілеї, просто заплющуючи очі на деякі їхні вчинки. По-перше, їх не примушують ходити до школи. По-друге, містеру Бобу Юелу, батьку Бариса, дозволяється полювати не в сезон.

— Атикусе, але ж так не можна! — вигукнула я. В окрузі Мейком полювання поза сезоном вважається тяжкою провиною, неабияким злочином в очах усього люду.

— Справді, це протизаконно,— сказав батько,— і дуже погано, та коли хтось витрачає усю грошову допомогу на дешеве віскі, його діти пухнуть з голоду. Я не знаю жодного землевласника, який пошкодував би для цих дітей дичини, яку спромагається підстрелити їхній батько на чужих ділянках.

— Містер Юел не має права...

— Звісно, не має, але його вже не змінити. Ти готова перенести своє обурення на його дітей?

— Та ні,— промимрила я і висунула останній аргумент.— Але якщо я й далі ходитиму до школи, ми вже більше не зможемо читати...

— І це тебе дуже бентежить, правда?

— Так, дуже.

Коли Атикус подивився на мене, я побачила на його обличчі вираз, який завжди вселяв у мене надію.

— Тобі відомо, що таке компроміс? — спитав він.

— Обхід закону?

— Ні, угода, досягнута взаємними поступками. Компроміс працює так: якщо ти визнаєш необхідність ходити до школи, ми читатимемо щовечора, як і раніше. Домовились?

— Домовились!

— Закріпимо угоду без звичайних формальностей,— сказав Атикус, побачивши, що я вже готова плювати на долоні.

Коли я відчиняла скляні двері до вітальні, Атикус додав:

— До речі, Скауте, краще нічого не кажи у школі про нашу домовленість.

— Чому?

— Боюся, наша діяльність викличе неабияке невдоволення з боку авторитетних освітян.

Ми з Джемі вже звикли до манери нашого батька вживати звороти, запозичені з судочинства, і нам дозволялось звертатися до Атикуса з проханням розтлумачити те, чого ми не могли втямити.

— Що-що?

— Сам я ніколи не ходив до школи,— пояснив він,— але підозрюю, що коли ти розкажеш міс Керолайн про наші вечірні читання, вона візьметься за мене не на жарт, а я не хотів би, щоб вона мене гнобила.

Атикус страшенно розсмішив нас того вечора, читаючи з серйозним виглядом розповідь про чоловіка, який з невідомих міркувань видерся на флагшток і сидів там, і це спонукало Джемі провести всю наступну суботу в будиночку на дереві. Джемі заліз туди по сніданку і пробув до заходу сонця,— він би там і ночував, якби Атикус не перерізав його лінію постачання. Я цілісінький день лазила то на дерево, то з дерева, виконувала різні доручення Джемі, таскала йому книжки, харчі й питво і вже ладна була притягти туди пледи на ніч, коли Атикус зауважив, що тільки-но я припиню звертати на Джемі увагу, він тут-таки злізе. Й Атикус не помилився.