home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



19

— «Містере Артуре», доню,— м’яко виправив мене Атикус.— Джін-Луїзо, це містер Артур Редлі. А тебе, гадаю, він уже знає.

Якщо Атикус може спокійно представляти мене Примарі Редлі в таку хвилин... що ж, Атикус є Атикус.

Примара побачив, як я мимоволі сіпнулася до ліжка, де спав Джемі, тому що та сама несмілива усмішка з’явилася на його губах. Я спалахнула від ніяковості й удала, що просто поправляю простирадло.

— Обережно, не чіпай його,— застеріг Атикус.

Містер Гек Тейт дуже пильно розглядав Примару крізь свої рогові окуляри. Він хотів був заговорити, але тут з передпокою увійшов лікар Рейнольдс.

— Усі геть,— наказав він.— Добривечір, Артуре, не помітив тебе, коли був тут раніше.

Лікар Рейнольдс говорив так само легко й невимушено, як і ступав, немов казав такс щовечора, і це мене приголомшило ще більше, ніж те, що я перебуваю в одній кімнаті з Примарою Редлі. Власне... навіть Примара Редлі іноді хворіє, подумала я. Хоча хто його знає?

Лікар Рейнольдс приніс великий пакунок, загорнутий у газету. Він поклав його на стіл Джемі та скинув піджак.

— Тепер ти вже задоволена, так? Розкажу тобі, звідки я знав. Коли я спробував оглянути його, він мене добряче копнув. Довелося дати йому чималеньку дозу заспокійливого, в іншому разі він не дав би до себе доторкнутися. А тепер геть звідси! — сказав він мені.

— Е-е-е,— Атикус подивився на Примару.— Геку, ходімо на веранду. Там купа стільців, і ще доволі тепло.

Я здивувалася, чому Атикус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, а потім зрозуміла. У вітальні світло надто яскраве.

Ми вервечкою посунули з кімнати, спершу містер Тейт,— Атикус чекав у дверях, щоб вийти перед ним. А потім передумав і пропустив містера Тейта уперед.

Люди мають звичку робити буденні речі у найдивовижніших обставинах. Не стала винятком і я.

— Ходімо, містере Артуре,— почула я власний голос.— Ви ж не дуже добре знаєте наш будинок. Я проведу вас на веранду, сер.

Він подивився на мене і кивнув.

Я повела його через передпокій і повз вітальню.

— Прошу, сідайте, містере Артуре. Це крісло-гойдалка дуже приємне і зручне.

Ніби ожили мої омріяні фантазії: він сидить на веранді... пречудова стоїть погода, правда ж, містере Артуре?

Так, погода стоїть пречудова. З відчуттям якоїсь нереальності я підвела його до стільця якнайдалі від Атикуса й містера Тейта. Туди світло не падало. В темряві Примара почуватиметься затишніше.

Атикус сидів у кріслі-гойдалці, а містер Тейт — на стільці поруч із ним. Світло з вікон вітальні падало просто на них. Я вмостилася біля Примари.

— Отже, Геку,— почав Атикус,— гадаю, нам слід... Господи, я втрачаю пам’ять...— він зсунув окуляри на лоба і притиснув пальці до очей.— Джемі ще не виповнилося тринадцятьох... чи вже виповнилося — не можу пригадати. Так чи так, цим займеться окружний суд...

— Чим, містере Фіни? — містер Тейт випростав ноги і гойднувся вперед.

— Зрозуміло, що це чистісінький самозахист, але мені треба буде піти в контору і переглянути...

— Містере Фінч, ви що, думаєте, ніби Боба Юела убив Джемі? Ви так вважаєте?

— Ви ж чули, що розповіла Скаут, які тут можуть бути сумніви? Вона сказала, що Джемі підвівся і відірвав його від неї — він, напевне, в темряві якось підібрав Юелів ніж... ми це завтра з’ясуємо.

— Міс-те-ре Фінч, облиште,— сказав містер Тейт.— Джемі й не думав устромляти ніж у Боба Юела.

Атикус помовчав якусь хвильку. Подивився на містера Тейта, ніби оцінюючи його слова. А потім похитав головою.

— Геку, це дуже шляхетно з вашого боку, і я знаю, ви це робите від щирого серця, але навіть не розпочинайте нічого такого.

Містер Тейт підвівся і підійшов до краю веранди. Сплюнув у кущі, потім запхав руки в кишені й повернувся обличчям до Атикуса.

— Чого саме? — спитав він.

— Вибачте, якщо я був різкий, Геку,— просто сказав Атикус,— але ніхто нічого не замовчуватиме. Я так не живу.

— Ніхто і не збирається нічого замовчувати, містере Фінч.

Містер Тейт говорив спокійно, але чоботища його так міцно вчавилися у мостини веранди, аж ніби вросли туди. Між батьком і шерифом відбувалося якесь дивовижне змагання, сутності якого я не розуміла.

Тепер прийшла черга Атикуса підвестися і підійти до краю веранди. Він відкашлявся і сплюнув у двір. Потім заклав руки в кишені й повернувся обличчям до містера Тейта.

— Геку, ви цього не висловили, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую вам за це. Джін-Луїзо,— звернувся він до мене,— ти говорила, що Джемі відірвав містера Юела від тебе?

— Так, сер, принаймні я так подумала... Я...

— От бачите, Геку? Дякую вам від усього серця, але я не хочу, щоб мій хлопчик починав життя з таким тягарем. Найкращий спосіб очистити повітря — це нічого не приховувати. Нехай люди все знають і роблять висновки. Я не хочу, щоб він зростав, а в нього за спиною перешіптувалися, не хочу, щоб казали: «А, Джемі Фінч... отой, чий татусь виклав цілий статок, аби його витягти». Що скоріше ми через усе пройдемо, то краще.

— Містере Фінч,— незворушно промовив містер Тейт,— Боб Юел напоровся на власного ножа. І загинув.

Атикус пішов у куток веранди. Подивився на лозу гліцинії. Кожен з них, подумала я, упертий по-своєму. Цікаво, хто поступиться перший. Упертість Атикуса була спокійна й непоказна, але певним чином він був так само затятий, як Каннінгеми. Упертість містера Тейта була невгамовна і пряма, але не менша за батькову.

— Геку,— Атикус стояв до нього спиною,— якщо цю справу замовчать, це означатиме ніщо інше, як відмову від тих принципів, на яких я намагався виростити Джемі. Іноді мені здається, що я геть кепський батько, але я — все, що вони мають. Перш ніж дивитися на когось, Джемі дивиться на мене, і я намагався жити так, щоб і собі у відповідь дивитися йому прямо в очі... Якщо ж я допущу щось таке, я не зможу дивитися йому в очі чесно, і в той день, коли не зможу, я знатиму, що втратив сина. Я не хочу втрачати його та Скаута, тому що вони — все, що я маю.

— Містере Фінч,— чоботи містера Тейта і далі вчавлювалися у веранду,— Боб Юел напоровся на власний ніж. Я можу це довести.

Атикус різко обернувся. Руки його у кишенях стиснулися в кулаки.

— Геку, чому ви не хочете мене зрозуміти? Ви теж маєте дітей, але я старший за вас. Коли мої виростуть, я вже буду старий, якщо взагалі — буду, але тепер... якщо вони не довірятимуть мені, вони не довірятимуть нікому. Джемі та Скаут знають, що сталося. Якщо вони почують, що я розповідатиму по місту, ніби сталося щось зовсім інше,— Геку, я їх втрачу. Я не можу бути на людях одним, а у себе вдома — іншим.

Містер Тейт покачався на закаблуках і терпляче промовив:

— Він жбурнув Джемі на землю, перечепився через корінь дуба і — дивіться, я вам зараз покажу.

Містер Тейт поліз у бокову кишеню і витяг звідти довгий пружинний ніж. У цю мить у дверях показався лікар Рейнольдс.

— Цей сучий... небіжчик лежить отам під деревом, лікарю, у шкільному дворі. Маєте ліхтарик? Краще візьміть мій.

— Я можу під’їхати на своїй машині й посвітити фарами,— сказав лікар Рейнольдс, але ліхтарик узяв.— З Джемі все гаразд. Він, сподіваюся, не прокинеться до ранку, тож не хвилюйтеся. Це той ніж, яким його убили, Геку?

— Ні, сер, той ще у ньому. Судячи з рукоятки, то кухонний ніж. Кен уже має бути там з катафалком, лікарю. Добраніч.

Містер Тейт розгорнув пружинного ножа.

— Сталося от що...

Тримаючи ніж у руці» він удав, що перечепився, гойднувся вперед і виставив перед собою ліву руку.

— Тепер бачите? Заколовся сам, ніж устромився між ребер. Упав на нього всім тілом.

Містер Тейт згорнув ножа і заховав його назад до кишені.

— Скауту всього вісім років,— сказав він.— Вона занадто перелякалася, щоб зрозуміти, що до чого.

— Не дуже-то на це покладайтеся,— похмуро відповів Атикус.

— Я ж не кажу, що вона все вигадала, я кажу, що вона просто сильно перестрашилася, щоб тямити, що саме сталося. Там було дуже темно, нічого не було видно. Тільки людина, добре призвичаєна до темряви, могла б дати надійні свідчення...

— Я на це не піду,— тихо промовив Атикус.

На Бога, містере Фіни, та не про Джемі я турбуюся!

Містер Тейт так сильно гупнув чоботом по мостинах веранди, що у спальні міс Моді загорілося світло. Й у міс Стефані Крофорд загорілося світло. Атикус і містер Тейт поглянули на той бік вулиці, а потім один на одного. Вони чекали.

Коли містер Тейт заговорив, його було ледь чути.

— Містере Фінч, мені неприємно з вами сваритися, коли ви в такому стані. На вас сьогодні таке звалилося, що не дай Боже нікому. Як ви ще самі не злягли, гадки не маю, але розумію, що зараз ви просто не в змозі взяти до тями прості речі, проте нам треба все вирішити нині, бо завтра буде вже запізно. Боб Юел знайшов кухонний ніж у себе на звалищі.

Містер Тейт додав, що Атикус не наважиться твердити, ніби хлопчик такої статури, як Джемі, та ще й зі зламаною рукою, мав би достатньо сили в суцільній темряві схопити й зарізати дорослого чоловіка.

— Геку,— різко перебив його Атикус,— а що це за пружинний ніж, яким ви розмахували? Де ви його узяли?

— Відібрав у одного п’яниці,— спокійно відповів містер Тейт.

Я намагалася пригадати. Містер Юел схопив мене... потім упав на землю... напевне, то Джемі підвівся. Принаймні я подумала...

— Геку?

— Кажу ж — відібрав його сьогодні в одного п’яниці в середмісті. Юел, вочевидь, знайшов отой кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і вичікував... просто вичікував.

Атикус підійшов до гойдалки і сів. Руки його безсило звисали між колін. Очі втупилися у підлогу. Він рухався так само уповільнено, як тієї ночі перед в’язницею, коли мені здавалося, що він цілу вічність згортає свою газету і кидає її на стілець.

Містер Тейт неквапно походив по веранді. Ступав він важко.

— Тут вирішуєте не ви, містере Фінч, а я і тільки я. Я вирішую і я несу відповідальність. Навіть якщо ви бачите це не так, як я, зробити тут ви нічого не можете. А якщо спробуєте, я скажу вам в обличчя при всіх, що ви брешете. Ваш син не вбивав Боба Юела,— виразно мовив він,— і близько того не хотів, і вам тепер це відомо. Хотів він тільки одного: щасливо дістатися додому разом із сестрою.

Містер Тейт припинив міряти кроками веранду. Зупинився перед Атикусом, спиною до нас.

— Я, може, не дуже гарна людина, сер, але я — шериф округу Мейком. Живу в цьому місті все життя, а мені скоро сорок три. Знаю все, що тут трапилося ще до мого народження. Нещодавно в нас загинув один ні в чому не винний молодий негр, і тепер чоловік, відповідальний за його смерть, мертвий. Нехай мертві ховають своїх мерців, містере Фінч. Нехай мертві ховають своїх мерців.

Містер Тейт підійшов до гойдалки й узяв свого капелюха. Той лежав біля Атикуса. Пригладивши чуба, містер Тейт надягнув капелюха.

— Я ще ніколи не чув, що намагатися за всяку ціну попередити злочин — протизаконно для громадянина, а саме це він і зробив, та, можливо, ви скажете, що мій обов’язок — сповістити про це все місто, а не замовчувати справу. Знаєте, що тоді почнеться? Всі мейкомські пані, включно з моєю дружиною, помчать як навіжені до нього додому частувати своїми досконалими ласощами. А на мою думку, містере Фінч, узяти цього чоловіка, який зробив вам і всьому місту безцінну послугу, і витягти його, такого скромного й несміливого, на публіку,— це, на мою думку, гріх. Це гріх, і я не хочу, щоб він упав на мою голову. Якби то був хтось інший — то геть інакша справа. Але не цей чоловік, містере Фінч.

Містер Тейт намагався носаком свого чобота прокрутити дірку в підлозі. Він смикнув себе за ніс, потім розтер собі ліву руку.

— Може, я нічого собою не являю, містере Фінч, але я — шериф округу Мейком, і Боб Юел напоровся на власного ножа. Добраніч, сер.

Містер Тейт прогупав сходами і широким кроком перетнув подвір’я. Грюкнули дверцята машини, і він від’їхав.

Атикус довго сидів, не підводячи очей з підлоги. Нарешті він звів голову і мовив:

— Скауте, містер Юел упав на свого ножа. Ти це добре затямила?

Вигляд він мав такий, ніби його слід було підбадьорити. Я підбігла, обняла його і міцно поцілувала.

— Так, сер, затямила,— заспокоїла я його.— Містер Тейт має рацію.

Атикус відсторонився і поглянув на мене:

— Ти про що?

— Ну, це як убити пересмішника, так?

Атикус зарився обличчям у моє волосся і потерся об нього. Потім підвівся і пройшов через веранду в затінену частину. Він знову ступав енергійно та пружно. Перш ніж увійти в будинок, він зупинився перед Примарою Редлі.

— Дякую за моїх дітей, Артуре,— сказав він.


предыдущая глава | Вбити пересмішника | cледующая глава