2

Ділл поїхав на початку вересня, йому треба було вертатися до Меридіана. Ми проводили його на п’ятигодинний автобус, і я почувалася дуже нещасною без нього, аж поки не згадала, що за тиждень маю іти до школи. Нічого в житті я не чекала так нетерпляче. Взимку я годинами сиділа у будиночку на дереві, зазираючи у шкільний двір і спостерігаючи за зграйками дітей у бінокль, який мені подарував Джемі: вивчала їхні ігри, стежила за червоною курткою Джемі в розпалі піжмурок чи квача, таємно поділяла з ними їхні біди і маленькі перемоги. Мені кортіло до них приєднатися.

Джемі погодився відвести мене до школи у перший день, хоча зазвичай це роблять батьки, але Атикус сказав, що Джемі з радістю покаже мені мій клас. Гадаю, в цій угоді з рук до рук перейшли гроші, бо коли ми пробігали повз Садибу Редлі, я почула у кишенях Джемі незвичний дзенькіт. Коли ми уповільнили крок біля шкільного двору, Джемі не забув нагадати, що у школі я не повинна чіплятися до нього з усілякими проханнями, наприклад, розіграти розділ з книжки «Тарзан і мурашиний народ», бентежити його натяками на його приватне життя і тягатися за ним під час перерв. Я мусила триматися першого класу, а він триматиметься п’ятого. Коротше кажучи, я мала дати йому спокій.

— Тобто, ми не зможемо більше гратися разом? — спитала я.

— Удома буде, як завжди,— відповів він,— але сама побачиш — у школі все інакше.

І справді, все було інакше. Ще й ранок не скінчився, як міс Керолайн Фішер, наша вчителька, витягла мене на середину класу, поплескала мене лінійкою по долонях, а потім поставила в куток до опівдня.

Міс Керолайн виповнилося не більш як двадцять один рік. Вона мала блискучі каштанові коси, рожеві щоки і пофарбовані ясно-червоним лаком нігті. А ще вона носила черевички на високих підборах і сукню в червону й білу смужку. Вона схожа була на м’ятний льодяник і пахла так само. Вона знімала кімнату на другому поверсі в будинку міс Моді Аткінсон, що мешкала навпроти нас, і коли міс Моді нам її представила, Джемі ходив декілька днів як очманілий.

Міс Керолайн написала своє ім’я великими друкованими літерами на дошці та сказала:

— Тут написано, що мене звати міс Керолайн Фішер. Я з Північної Алабами, з округу Вінстон.

Клас занепокоєно зашепотів: а раптом вона успадкувала свою частку химерностей, притаманних тій місцевості? (Коли Алабама відділилася від Союзу південних штатів 11 січня 1861 року, округ Вінстон відділився від Алабами, й у Мейкомі це знала кожна дитина). У Північній Алабамі була сила-силенна винних заводів, текстильних фабрик, сталеливарних компаній, республіканців, професорів й інших сумнівних осіб.

Міс Керолайн почала урок з читання історії про кицьок. Кицьки вели між собою довгі розмови, вбиралися у чудернацький одяг і жили у теплому будиночку під кухонною плитою. На той момент, коли місіс Киця замовила в аптеці мишей, глазурованих шоколадом, увесь клас просто корчився від стримуваного сміху, як клубок хробаків. Міс Керолайн, здається, не усвідомлювала, що її першокласники, обірвані, в зношених сорочках і спідницях з мішковини, які збирали бавовну і годували свиней, ледь навчившись ходити, були мало сприйнятливі до художньої літератури. Міс Керолайн дочитала до кінця і сказала:

— Правда, чудова історія?

Потім вона підійшла до дошки й велетенськими друкованими літерами написала алфавіт, обернулася до класу і спитала:

— Чи знає хтось із вас, що це таке?

Знали всі; більшість першого класу становили другорічники.

Гадаю, вона обрала мене, бо знала, як мене звати; коли я прочитала всю абетку, між бровами у неї з’явилася складочка, а коли вона примусила мене прочитати вголос майже весь буквар і біржові новини з «Мобіл реджистер» і переконалася, що я письменна, то в її погляді читалася відверта огида. Міс Керолайн звеліла мені переказати батькові, щоб він припинив мене вчити, бо це завадить мені читати правильно.

— Вчити мене? — здивувалася я.— Та він ніколи мене не вчив, міс Керолайн. В Атикуса часу немає мене вчити...— (Тут міс Керолайн посміхнулася і похитала головою).— Чесно, він приходить такий утомлений вечорами, що просто сидить у вітальні й читає.

— Якщо не він тебе навчив, хто ж тоді? — лагідно запитала міс Керолайн.— Хтось мусив же тебе вчити. Ти ж не з колиски читаєш «Мобіл реджистер».

— А Джемі каже, що саме з колиски. Він прочитав у одній книжці, що насправді я не Фінч, а Булфінч^[6]. Джемі каже, що моє справжнє ім’я Джін-Луїза Булфінч, що мене підмінили, коли я народилася, а по-справжньому я...

Міс Керолайн, вочевидь, подумала, що я брешу.

— Не треба так захоплюватися фантазіями, люба моя. Просто скажи батькові, щоб він тебе більше не вчив. Найкраще починати читання зі свіжим сприйняттям. Перекажи йому, що тепер тобою опікуватимусь я — спробую якось виправити завдану шкоду...

— Мем?

— Твій батько не вміє правильно вчити. А тепер сідай.

Я пробелькотіла вибачення і поринула у роздуми про мій злочин. Я ніколи навмисно не вчилася читати, просто порпалася собі нишком у щоденних газетах. А може, я навчилася під час довгого сидіння на церковних службах? Не можу пригадати, коли я не вміла читати гімни. Тепер, коли мене змусили над цим замислитися, я зрозуміла, що читання прийшло до мене саме собою, як уміння застібати комбінезон ззаду чи зав’язувати шнурки на бантик замість заплутувати їх у клубок. Не пам’ятаю, коли рядки під пальцем Атикуса почали ділитися на слова, але я, скільки себе пам’ятаю, вечорами дивилася на них і слухала про новини дня, законопроекти, які мали прийняти, щоденники Лоренцо Доу^[7],— все, що траплялося читати Атикусу, коли я щовечора залізала до нього на коліна. Поки я не боялася, що мені заборонять, я й не знала, що люблю читати. Хіба люблять дихати?

Я розуміла, що роздратувала міс Керолайн, отож я принишкла і почала дивитися у вікно — аж до першої перерви, коли Джемі висмикнув мене зі зграї першокласників у дворі. Він спитав, як у мене справи. Я йому все розповіла.

— Якби я не мусила залишатися, я б пішла додому. Джемі, ця бісова леді каже, що Атикус учив мене читати і щоб він припинив...

— Не переймайся, Скауте,— заспокоював мене Джемі,— наша вчителька сказала, що міс Керолайн запроваджує нову методику навчання. Вона вивчила її у коледжі. Скоро так учитимуть в усіх класах. Тепер майже нічого не доведеться вивчати по книжках: це ніби як хочеш вивчити щось про корову — треба її подоїти, розумієш?

— Слухай, Джемі, та не хочу я вивчати корів, я...

— Звісно, хочеш. Треба знати про корів, бо без них уся економіка округу Мейком занепаде.

Я втішилась тим, що спитала, чи не з’їхав він, бува, з глузду.

— Просто я намагаюся пояснити тобі нову методику, за якою вчитимуть у першому класі, чого ти така вперта? Вона називається Десяткова система Дьюї.

Я ніколи не піддавала сумніву декларації Джемі й не бачила сенсу починати зараз.

Десяткова система Дьюї, зокрема, полягала в тому, що міс Керолайн розмахувала перед нами карточками зі словами «КІТ», «КИТ», «КУТ», «У» і «ТИ». Жодних коментарів від нас не очікувалося, клас мовчки сприймав ці імпресіоністичні одкровення. Мені стало нудно, і я почала писати листа Діллу. Міс Керолайн впіймала мене на гарячому і наказала заборонити батькові вчити мене.

— Крім того,— додала вона,— у першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А прописними ви будете вчитися тільки в третьому класі.

У цьому була вже винна Келпурнія. Тільки так вона, мабуть, могла від мене відпочити дощовими днями. Вона давала письмове завдання, написавши твердою рукою алфавіт на грифельній дошці, а потім загадувала переписувати главу з Біблії. Якщо я відтворювала її почерк задовільно, то отримувала в нагороду хліб з маслом, посипаний цукром. Келпурнія вчила мене без зайвих сентиментів: я рідко задовольняла її, тому і балувала вона мене так само рідко.

— Ті, хто йде додому обідати, піднесіть руки,— сказала міс Керолайн, перериваючи мою чергову образу на Келпурнію.

Міські діти піднесли руки, і вона уважно на нас подивилася.

— Ті, хто приніс їжу з дому, покладіть її на парти.

Невідомо звідки з’явилися відерця з-під патоки, і на стелі заграли сонячні зайчики. Міс Керолайн ходила між рядами, роздивляючись, який у кого був харч, кивала, якщо вміст їй подобався, трошки супилася, якщо ні. Вона зупинилася біля парти Волтера Каннінгема.

— А де твій обід?

З обличчя Волтера Каннінгема зразу було видно, що у нього глисти. Відсутність черевиків усім нам підказувала, звідки вони в нього узялися. Люди набиралися глистів, якщо ходили босоніж по клунях та по хліву. Якби Волтер мав черевики, він би обов’язково взув їх у перший шкільний день, а потім зняв би до середини зими. Проте сорочка на ньому була чиста, а комбінезон ретельно заплатаний.

— Ти забув узяти з собою обід сьогодні? — спитала міс Керолайн.

Волтер дивився просто себе. Я бачила, як у нього смикнулося худе підборіддя.

— Ти забув сьогодні обід? — повторила міс Керолайн. Підборіддя Волтера знову смикнулося.

— Так, мем,— нарешті промимрив він.

Міс Керолайн підійшла до свого столу і розкрила гаманець.

— Ось тобі чверть долара. Піди й купи собі чогось поїсти сьогодні в місті. Гроші можеш віддати завтра.

Волтер похитав головою.

— Ні, мем, дякую, мем,— протягнув він тихо.

У голосі міс Керолайн забриніло нетерпіння.

— Ну ж бо, Волтере, бери.

Волтер знову похитав головою.

Коли він і втретє похитав головою, хтось прошепотів: «Скажи їй, Скауте».

Озирнувшись, я побачила, що більшість із міських дітей і всі заміські, які приїздять на шкільному автобусі, дивляться на мене. Ми з міс Керолайн сьогодні вже двічі спілкувалися, і вони покладалися на мене у блаженній впевненості, що близьке знайомство породжує розуміння.

Я поблажливо погодилася пояснити справу Волтера.

— Е-е-е... міс Керолайн?

— Чого тобі, Джін-Луїзо?

— Міс Керолайн, він з Каннінгемів.

І я сіла на своє місце.

— Що, Джін-Луїзо?

Я гадала, що пояснила все гранично чітко. Усім нам було цілком зрозуміло: Волтер Каннінгем безсоромно бреше. Зовсім він не забув узяти з собою обід — йому не було чого брати. Не мав він обіду сьогодні, не матиме завтра ані післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив трьох четвертаків разом.

Я зробила ще одну спробу:

— Волтер з родини Каннінгемів, міс Керолайн.

— Перепрошую, Джін-Луїзо?

— Та нічого, мем, ви скоро знатимете про місцевих усе. Каннінгеми ніколи нічого не беруть, якщо не можуть розплатитися, навіть речей з церковного благодійного кошика чи талонів від муніципалітету. Вони нічого ні від кого не беруть, обходяться тим, що мають. Мають вони небагато, але тим і живуть.

Моє особисте знайомство з племенем Каннінгемів, принаймні з одним його відгалуженням, відбулося минулої зими. Батько Волтера був одним з клієнтів Атикуса. Після невеселої розмови у нашій вітальні про ущемлення його прав містер Каннінгем сказав перед виходом:

«Не знаю, містере Фінч, коли я зможу з вами розплатитися».

«Хай це буде найменшою з ваших турбот, Волтере»,— відповів Атикус.

Коли я спитала у Джемі про ущемлення, а той пояснив, що це коли тобі прищемляють хвіст дверима, я спитала в Атикуса, чи заплатить нам колись містер Каннінгем.

«Не грошима,— відповів Атикус,— але ще до кінця року я отримаю належне повною мірою. Сама побачиш».

І ми побачили. Одного ранку ми з Джемі знайшли у дворі велику купу хмизу. Потім біля чорного ходу з’явився мішок лісових горіхів. На Різдво прибула коробка з гостролистом і омелою. А навесні — великий лантух свіжої ріпки. Атикус сказав, що містер Каннінгем розплатився з лихвою.

«А чому він так сплачує?» — спитала я.

«Тому що це для нього єдиний спосіб розплатитися зі мною. Грошей він не має».

«А ми бідні, Атикусе?»

Атикус кивнув:

«Так, бідні».

«Такі ж бідні, як Каннінгеми?» — наморщив Джемі носа.

«Не зовсім. Каннінгеми — селяни, фермери, і криза вдарила по них найболючіше».

Атикус сказав, що правники й лікарі збідніли, оскільки збідніли фермери. Округ Мейком — аграрний, тож юристи, дантисти й терапевти тепер рідко бачать живі гроші. Ущемлення прав — не єдина біда містера Каннінгема. Його землі, які не потрапили під ущемлення прав, були закладені й перезакладені, а ті невеликі гроші, що з’являлися, йшли на виплату відсотків. Якби містер Каннінгем умів тримати язика за зубами, то міг би отримати роботу в рамках державної підтримки постраждалих від кризи, але тоді його земля пропала б зовсім без догляду, а він волів голодувати, проте залишитися при своїй землі й голосувати за кого схоче. Містер Каннінгем, пояснив Атикус, належить до твердої людської породи.

Оскільки Каннінгеми не мали грошей заплатити адвокату, вони просто платили тим, що мали.

«А вам відомо, що лікар Рейнольдс працює на таких самих умовах? Він бере з декого мішок картоплі за допомогу при пологах. Міс Скаут, якщо ви приділите мені трохи уваги, я поясню вам, що таке ущемлення прав. Визначення Джемі іноді бувають лише відносно точними».

Якби я спромоглася розтлумачити міс Керолайн оце все, я б уникла подальших неприємностей, а міс Керолайн — почуття образи, але пояснювати так гарно, як Атикус, було поза моїми можливостями, тому я тільки й сказала:

— Ви його тільки соромите, міс Керолайн. У Волтера вдома немає четвертака, щоб розплатитися з вами, а хмиз вам ні до чого.

Міс Керолайн виструнчилася й завмерла, потім схопила мене за комір і потягла до свого столу.

— Джін-Луїзо, маю тебе досить цього ранку,— проголосила вона.— Ти погано починаєш у кожному сенсі, моя люба. Простягни руку.

Я подумала, що вона хоче плюнути мені на долоню, тільки для цього у нас у Мейкомі і простягали руку,— це був усталений звичай скріпляти усну угоду. Не знаючи, яку угоду ми з нею уклали, я подивилася на клас у пошуках відповіді, але клас дивився на мене у повному замішанні. Міс Керолайн узяла лінійку, легенько поплескала п’ять чи шість разів мене по долоні, потім наказала стати у куток. Клас вибухнув реготом, коли нарешті всі збагнули, що це міс Керолайн мене відлупцювала.

Коли міс Керолайн пригрозила, що покарає так само увесь перший клас, усі знову зайшлися у реготі, але швиденько притихли, щойно на порозі з’явилася міс Блаунт. Міс Блаунт, яка була родом з Мейкома і ще не долучилася до таїнств Десяткової системи, виросла у дверях, руки в боки, й оголосила:

— Якщо я почую бодай писк із цієї кімнати, то з усіх шкуру злуплю. Міс Керолайн, шостий клас не може зосередитися на пірамідах через цей гармидер!

Моє перебування у кутку виявилося недовгим. Міс Керолайн, врятована дзвінком, дивилася, як наш клас вервечкою тягся на велику перерву. Я виходила останньою і побачила, як вона важко опустилася на стілець і затулила обличчя руками. Якби вона поставилася до мене краще, я б її пожаліла. Дуже вона була гарненька.