15

Розпочалася школа, а з нею і наші щоденні походи повз Садибу Редлі. Джемі ходив у сьомий клас, а старші класи розміщалися в іншій будівлі, за нашою школою; я була вже у третьому класі, й наші розклади уроків так відрізнялися, що ми тільки вранці ходили до школи разом та ще зустрічалися за обідом. Джемі записався до футбольної команди, але був ще надто худий і юний, щоб грати,— йому доручили тільки носити відра з водою для команди. Це він робив із захватом, тому рідко приходив додому засвітла.

Садиба Редлі мене більше не лякала, проте вона не стала ані веселішою, ані теплішою під своїми величезними дубами, ані привітнішою. Містер Нейтен Редлі так само ходив у ясні дні до середмістя і назад, і ми знали, що Примара і досі вдома, з тієї самої старої причини: ніхто не бачив, щоб його звідти винесли. Іноді мене мучила совість, коли я проходила повз їхній старий будинок і пригадувала, як брала участь у тому, що не назвеш інакше як мордуванням Артура Редлі: якому нормальному затвірнику сподобається, що діти зазирають у його віконниці, передають послання на кінці вудочки і гасають ночами по його капустяним грядках?

Але пам’ятала я і дві монетки з головами індіанців, і жувальну гумку, і ляльок, вирізаних з мила, і іржаву медаль, і зіпсований годинник на ланцюжку. Джемі їх десь, напевне, заховав. Одного дня я зупинилася подивитися на те дерево: навколо зацементованого дупла кора загрубла. А сама пломба пожовкла.

Ми майже бачили Примару кілька разів — таким мало хто похвалиться.

І все ж таки я щоразу, проходячи там, чекала на нього. Можливо, колись я його побачу. Я мріяла, як це станеться: він сидить у кріслі-гойдалці, а я собі іду. «Як ся маєте, містере Артуре»,— кажу я, ніби це звичайнісінька річ. «Добридень, Джін-Луїзо»,— каже він, ніби це звичайнісінька річ, «Гарна погода стоїть, правда?» — «Так, сер, погода дуже гарна»,— відповідаю я і йду собі далі.

Втім, це лише фантазії. Ніколи ми його не побачимо. Може, він і виходить ночами, коли місяць сідає, і дивиться у вікно на міс Стефані Крофорд. На його місці я б дивилася на когось іншого, але це вже його справа. На нас він ніколи не дивитиметься.

— Ти що, розпочинаєш усе знову? — спитав Атикус якось увечері, коли я необачно висловила бажання бодай раз побачити Примару Редлі ще до того, як помру.— Якщо так, то попереджаю: припини негайно. Я вже надто старий, щоб ганяти вас із території Редлі. До того ж це небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Пам’ятай, містер Нейтен стріляє у першу-ліпшу тінь, яку побачить, навіть якщо ця тінь залишає сліди босих дитячих ніг. Щастя, що ви живі зосталися.

Я миттю примовкла. І водночас подивувалася на Атикуса. Це він уперше показав, що знає про все значно більше, ніж ми собі думали. А сталося оте все хтозна-коли. Та ні — лише минулого літа,— ні, позаминулого, коли... Час грав зі мною в ігри. Не забути спитати у Джемі.

З нами трапилося так багато усякого, що Примара Редлі лякав нас найменше. Атикус говорив, що більше нічого такого не буде, у житті все потроху налагоджується, і за деякий час люди забудуть про існування Тома Робінсона, яким їм довелося перейматися.

Можливо, Атикус мав рацію, але події того літа висіли над нами, як дим у зачиненій кімнаті. Дорослі мейкомці ніколи не обговорювали цієї справи з Джемі чи зі мною; проте, схоже, вони обговорювали її зі своїми дітьми, і позиція у них була така: ми з Джемі не винні, що маємо такого батька, тому діти повинні гарно до нас ставитися, незважаючи на нього. Самі діти до такого ніколи б не додумалися: якби нашим однокласникам дозволили діяти самостійно, ми з Джемі добряче побилися б з ними кілька разів, і справі кінець. А так нам доводилося високо тримати голову і бути джентльменом і леді. Певним чином це нагадувало історію з місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, тільки без її репету. Була ще одна річ, якої я так і не змогла зрозуміти: попри всі недоліки Атикуса як батька, люди радо переобрали його того року до Законодавчих зборів штату, як завжди, без жодного спротиву. Я дійшла висновку, що люди просто незбагненні. Я віддалилася від них і припинила ними перейматися, поки мене до цього не змусили.

А змусили мене одного дня у школі. Раз на тиждень у нас був урок політінформації. Кожен учень мав вирізати якесь повідомлення з газети, зрозуміти його зміст і розповісти у класі. Така практика буцімто допомагала виробити цілу низку якостей: виступ перед класом сприяв гарній поставі й навчав дитину самовладання; коротка промова змушувала доцільно обирати слова; вивчення тексту тренувало пам’ять; вихід наперед викликав бажання чимшвидше повернутися у колектив.

Ця задумка була досить кмітлива, але, як завжди у Мейкомі, вона не спрацювала як слід. По-перше, майже ніхто з сільських дітей не мав доступу до газет, тому ввесь тягар політінформації ліг на плечі міських дітей, а це ще більше переконувало сільських, що вся увага приділяється міським. Сільські діти, якщо могли, зазвичай приносили вирізки з так званого «Радикального аркуша», видання доволі сумнівного в очах міс Гейтс, нашої вчительки. Чому вона була незадоволена, коли хтось із дітей переповідав інформацію з «Радикального аркуша», я не знаю, але якимось чином вона поєднувалася з любов’ю до примітивної музики, з просоченими патокою перепічками на обід, крутінням перед дзеркалом, протяжним виспівуванням «Як солодко співає наш віслюк»,— одним словом, з усім тим, від чого шкільні вчителі нас відраджували.

Так чи інак, мало хто з дітей розумів, що таке політінформація. Коротулька Чак Литл, який достеменно знав усе про корів і їхні звички, вже майже закінчував історію про дядька Нетчела, коли міс Гейтс його обірвала:

— Чарльзе, це не інформація. Це рекламне оголошення.

Сесил Джейкобс натомість знав, що воно таке. Коли підійшла його черга, він став перед класом і почав:

— Отой старигань Гітлер...

— Адольф Гітлер, Сесиле,— поправила міс Гейтс.— Не годиться починати словами «Отой старигань такий-то».

— Так, мем,— погодився Сесил.— Отой старигань Адольф Гітлер цькує...

— Переслідує, Сесиле...

— Ні, мем, тут сказано — цькує,— добре, нехай,— так от, старигань Гітлер гнобить євреїв, саджає їх до в’язниць, а ще відбирає в них усе їхнє добро і не дозволяє їм виїжджати з країни, і ще він вимиває усіх недоумкуватих і...

— Вимиває недоумкуватих?

— Так, мем, міс Гейтс, я так гадаю, що їм бракує глузду самим помитися, гадаю, ідіоти не здатні тримати себе в чистоті. Коротше, Гітлер розпочав програму на утискання всіх євреїв, та й напів-євреїв також, і хоче їх усіх пильнувати, щоб вони йому якої біди не наробили, і я думаю, це погано, от така у мене інформація.

— Дуже добре, Сесиле,— похвалила міс Гейтс. Сесил гордівливо пішов на своє місце.

Хтось із задніх парт підніс руку.

— Як же він може таке витворяти?

— Хто саме і що? — терпляче спитала міс Гейтс.

— Ну, як отой Гітлер бере і запроторює людей у тюрми, треба, щоб уряд якось втрутився,— сказав той, хто підвів руку.

— Гітлер і є уряд,— пояснила міс Гейтс і, скориставшись нагодою зробити викладання динамічним, підійшла до дошки. Вона великими друкованими літерами написала: «ДЕМОКРАТІЯ».

— Демократія,— промовила вона.— Хтось може дати визначення?

— Це ми,— сказав хтось.

Я піднесла руку, пригадавши одне старе передвиборче гасло, про яке мені розповів Атикус.

— Що це означає, як гадаєш, Джін-Луїзо?

— «Рівні права усім, особливих привілеїв нікому»,— процитувала я.

— Дуже добре, Джін-Луїзо, дуже добре,— усміхнулася міс Гейтс. Перед словом «ДЕМОКРАТІЯ» вона написала « МИ ».— А тепер, усі хором: «Ми — демократія».

Ми повторили. Міс Гейтс пояснила:

— Ось у чому відмінність між Америкою і Німеччиною. У нас — демократія, у Німеччині — диктатура. Дик-та-ту-ра. Тут ми нікого не переслідуємо. Переслідування вчиняють люди з упередженнями. У-пе-ре-джен-ня,— чітко вимовила вона.— У світі немає людей кращих за євреїв, і чому Гітлер так не уважає, для мене просто загадка.

Якась зацікавлена душа в гущі класу спитала:

— А чому вони не люблять євреїв, як думаєте, міс Гейтс?

— Не знаю, Генрі. Ті приносять багато користі країні, у якій живуть, а найголовніше, вони вельми побожні люди. Гітлер намагається знищити релігію, можливо, через це він їх і не любить.

Тут заговорив Сесил.

— Я, власне, не знаю точно, але вони нібито міняють гроші абощо, але ж це не причина їх цькувати. Вони ж білі, хіба ні?

— Коли ти вчитимешся у старших класах, Сесиле, ти дізнаєшся, що євреїв переслідували упродовж усієї їхньої історії, навіть вигнали з їхньої власної країни. Це одна з найжахливіших сторінок в історії людства. А тепер час переходити до арифметики, діти.

Я ніколи не любила арифметики, тож до кінця уроку просто дивилася у вікно. Лише раз я бачила, як Атикуса аж перекосило,— це коли він слухав по радіо останні вісті про Гітлера. Атикус із тріском вимкнув приймач і гмикнув. Я спитала якось, чого його так дратує Гітлер, і Атикус відповів: «Бо він маніяк».

Це не пояснення, роздумувала я, поки клас вирішував свої задачки. Один маніяк — і мільйони німців. Хіба не можна запроторити Гітлера до в’язниці, замість дозволяти йому саджати всіх? Тут щось не так — треба буде порозпитувати тата.

Я й порозпитувала, а він сказав, що нічого не може мені сказати, бо сам не знає відповіді.

— А правильно буде ненавидіти Гітлера?

— Ні,— сказав Атикус.— Ненавидіти взагалі неправильно.

— Атикусе, є дещо, чого я не розумію. Міс Гейтс каже, жахливо так чинити з людьми, як то чинить Гітлер, вона аж розчервонілася, коли це казала...

— І не дивно.

— Але...

— Що?

— Нічого, сер,— і я пішла собі, не упевнена, чи зможу пояснити Атикусу, що мене бентежить, не упевнена, чи зможу роз’яснити те, що відчуваю. Можливо, Джемі дасть мені відповідь. На шкільних справах Джемі розумівся краще за Атикуса.

Джемі цілий день тягав воду футболістам і був страшенно зморений. На підлозі біля його ліжка валялися шкірки від щонайменше дванадцяти бананів, а поруч стояла пляшка молока.

— Навіщо ти стільки трощиш? — поцікавилася я.

— Тренер каже, якщо я наберу двадцять п’ять фунтів протягом року, то зможу грати у команді. А це — найшвидший спосіб.

— Якщо тебе тільки не знудить. Джемі, я хочу в тебе дещо спитати.

— Давай,— він відклав книжку і простягнув ноги.

— Міс Гейтс — гарна леді, правда?

— Ясна річ. Вона мені подобалася, коли я вчився у її класі.

— Вона страшенно ненавидить Гітлера...

— Що ж тут поганого?

— Бачиш, вона сьогодні довго розводилася про те, як погано він ставиться до євреїв. Джемі, будь-кого переслідувати погано, правда ж? Тобто навіть мати про когось погану думку?

— Певна річ, Скауте. Що тебе гризе?

— Бачиш, того вечора, коли міс Гейтс виходила з зали суду,— вона спускалася сходами просто перед нами, ти, мабуть, її помітив,— вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я почула, як вона сказала, що хтось уже мусить провчити їх як слід, бо вони дуже знахабніли, ще трохи — і вони схочуть одружуватися з нами. Джемі, як це можна так ненавидіти Гітлера і при цьому казати такі огидні речі про своїх, про місцевих...

Джемі раптом розлютився. Він зіскочив з ліжка, ухопив мене за комір і почав трусити.

— Я не хочу нічого чути про цей суд — ніколи! Чуєш мене — ніколи! Ти мене чуєш? Ніколи й словом не згадуй оте при мені, чуєш? А тепер — геть звідси!

Від приголомшення я навіть не заплакала. Я виповзла з кімнати Джемі й тихесенько причинила по собі двері, щоб він знову не оскаженів. Зненацька я відчула таку втому, що мені захотілося до Атикуса. Він сидів у вітальні, і я наблизилася і спробувала умостися в нього на колінах.

— Ти вже така велика, що мені тебе не втримати,— Атикус усміхнувся і міцніше притиснув мене до себе.— Скауте,— сказав він лагідно,— не переймайся через Джемі. У нього зараз важкий період. Я чув, як він на тебе накинувся.

Атикус сказав, що Джемі силується все забути, але насправді тільки відштовхує це подалі від себе, поки не спливе досить часу. Потім він зуміє про це думати і розкладе все по поличках. Коли Джемі зможе про це думати, він знову стане самим собою.