13

Келпурнія вдягла свій найбільш накрохмалений фартух. Вона несла тацю з шарлоткою. Позадкувавши до дверей, вона злегка штовхнула їх спиною. Я милувалася, як граційно й невимушено вона розносила важкі таці з ласощами. Мабуть, тітці Александрі це також подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії прислужувати за столом.

Серпень добігав кінця. Завтра Ділл повертався до Меридіана; сьогодні вони з Джемі вибралися на Чорторий Баркера. Джемі з’ясував, що ніхто досі не знайшов часу навчити Ділла плавати, і страшенно розсердився, бо для нього уміти плавати було те саме, що уміти ходити. Вони вже третій день проводили на Чорториї, казали, що плавають голі, тому мені з ними не можна, отож я й гаяла свої самотні години то з Келпурнією, то з міс Моді.

Сьогодні тітка Александра і її місіонерський гурток боронили своє праве діло у нас удома. З кухні мені було чути, як місіс Грейс Меривезер робить у вітальні доповідь про злиденне життя якихось мрунів,— принаймні так мені вчулося. Вони виганяють своїх жінок з дому в якісь хатини, коли тим приходить час (хай що це означає); вони зовсім не мають відчуття родини (я знала, це здатне засмутити тітоньку); вони піддають дітей, коли тим виповнюється тринадцять років, жахливим випробуванням; у них усіх воші та глисти, вони жують деревну кору і випльовують її у загальний котел, а потім напиваються п’яні.

Одразу по тому пані перейшли до частування.

Я не знала, іти мені до їдальні чи залишатися на кухні. Тітка Александра наказувала приєднатися до них за закусками; зовсім не обов’язково відвідувати ділову частину зустрічі, мені буде нудно, сказала вона. Я надягла свою рожеву вихідну сукню, черевички, нижню спідницю,— та якщо я щось проллю на них, Келпурнії доведеться прати мою сукню на завтра. А в неї і без того купа справ. Я вирішила посидіти на кухні.

— Може, допомогти тобі, Кел? — спитала я, бажаючи прислужитися.

Келпурнія застигла біля дверей.

— Сиди тихо як мишка у своєму кутку,— відповіла вона,— і допоможеш мені заповнити таці, коли я повернуся.

Тихий гомін паніїних голосів став чутніший, коли вона прочинила двері.

— Люба Александро, ніколи не куштувала такої шарлотки... просто диво... у мене ніколи не виходить такий корж, ніколи... а ці крихітні тістечка з ожиною... Келпурнія?... хто б міг подумати... всі подейкують, що дружина священика знову... ні, справді, а перша дитина ще й не ходить...

Вони замовкли, і я зрозуміла, що їм подають наїдки. Келпурнія повернулася і поставила на тацю важкий срібний кавник моєї мами.

— Цей кавник — рідкість,— промуркотіла вона,— нині таких не роблять.

— Можна я віднесу?

— Тільки обережно, гляди не впусти. Поставиш його на стіл біля міс Александри, там, де філіжанки й усе решта. Вона розливатиме.

Я спробувала відчинити двері спиною, як Келпурнія, але вони не піддавалися. Келпурнія усміхнулася і прочинила їх для мене.

— А тепер обережно, він важкий. Не дивися на нього, інакше проллєш.

Моя подорож пройшла успішно: тітка Александра розсяялася усмішкою.

— Посидь з нами, Джін-Луїзо,— сказала вона. Це входило до її стратегічного плану вишколити мене на справжню леді.

Існувала традиція, щоб кожна з керівничок світського гуртка запрошувала до себе сусідок на частування, баптистки вони чи пресвітеріанки, і це пояснювало, чому тут були і міс Рейчел (твереза як скло), і міс Моді, і міс Стефані Крофорд. Дещо збентежена, я сіла поруч з міс Моді й подивувалася, навіщо наші пані надягають капелюшки, тільки щоб перейти вулицю. Велика кількість пані вкупі завжди викликала у мене острах і непереборне бажання опинитися деінде, але це відчуття тітка Александра завжди пояснювала моєю « зіпсованістю ».

Пані були вдягнені у легкі сукні пастельних тонів: більшість із них були сильно напудрені, але не нарум’янені; помада — тільки натуральних відтінків. Лак на нігтях — безбарвний, тільки у трохи молодших — рожевий. Парфуми у них були божественні. Я сиділа сумирно, вчепившись руками у бильця крісла, щоб чогось не накоїти, і чекала, поки хтось до мене заговорить.

Блиснув золотом зубний міст міс Моді.

— Ти сьогодні така причепурена, міс Джін-Луїзо,— промовила вона.— А де ж сьогодні твої штанці?

— Під сукнею.

Я не збиралася жартувати, але всі розсміялися. Щоки в мене спалахнули, коли я усвідомила свою помилку, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, хіба що я хотіла пожартувати.

В тиші, що несподівано запала, пролунав голос міс Стефані Крофорд з тамтого краю столу.

— Ким ти будеш, коли виростеш, Джін-Луїзо? Юристом?

— Ні, мем, я про це не думала...— відповіла я, вдячна, що міс Стефані перемінила тему. Поспіхом почала я обирати своє покликання. Медсестра? Льотчиця? — Бачте...

— Але ж я, само собою, гадала, що ти хочеш бути юристом, ти ж уже почала ходити на судові засідання.

Пані знову розсміялися.

— Стефані вже як скаже! — промовила одна з них, і це заохотило міс Стефані до подальших розпитувань.

— Невже ти не хочеш стати юристом, як виростеш?

Міс Моді стиснула мені руку, і я відповіла:

— Ні, мем, хочу просто бути леді.

Міс Стефані подивилася на мене з підозрою, вирішила, що я не мала на меті ніякого зухвальства, і вдовольнилася тим, що заявила:

— Навряд чи з цього багато вийде, якщо ти не почнеш частіше вбиратися в сукню.

Міс Моді міцніше стиснула мені руку, і я нічого не відповіла. Її тепло мене заспокоїло.

Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Меривезер, і я відчула, що з нею треба з увічливості поговорити. Містер Меривезер, правовірний методист проти волі, вочевидь, не вбачав нічого особистого, коли співав у церкві «О Милість Божа, як чудово, що ти спасіння дарувала такому грішнику, як я»,— адже Грейс означає «милість Божа». У Мейкомі всі вважали, що саме місіс Меривезер відучила його пиячити і зробила з нього відносно корисного громадянина. Адже місіс Меривезер була найпобожніша з усіх мейкомських дам. Я шукала тему, яка могла б її зацікавити.

— А що ви всі обговорювали сьогодні? — спитала я.

— Ох, дитинко, нещасних мрунів,— відповіла вона, і пішло-поїхало. Більше питань не знадобилося.

Великі карі очі місіс Меривезер завжди наповнювалися сльозами, коли вона говорила про знедолених.

— Живуть в отих джунглях, і нікого поруч, крім Джея Ґраймза Еверета,— почала вона.— Жодного білого, крім святого Джея Граймза Еверета.

Місіс Меривезер грала на своєму голосі, як на оргйні; кожне слово подавалося підкреслено:

— Злидні... невігластво... аморальність — ніхто не знає краще за Джея Ґраймза Еверета. Вірите, коли церква послала мене в поїздку до їхньої стоянки, Джей Ґраймз Еверет мені сказав...

— А він був тут, мем? Я думала...

— Приїхав у відпустку. Так от, Джей Ґраймз Еверет мені сказав: «Місіс Меривезер, ви гадки не маєте, гадки не маєте, з чим ми там боремося». Ось що він мені сказав.

— Так, мем.

— А я йому кажу: «Містере Еверет, кажу, парафіянки Методистської єпископальної церкви Мейкома, штат Алабама, підтримують вас на сто відсотків». Ось що я йому сказала. І знаєте, на тому самому місці й у ту саму мить я принесла присягу в серці своєму. Я дала собі обітницю, що, повернувшись додому, прочитаю лекції про мрунів і перекажу послання Джея Ґраймза Еверета місту Мейкому, що я, власне, і роблю зараз.

— Так, мем.

Коли місіс Меривезер трусила головою, її чорні кучерики аж підстрибували.

— Джін-Луїзо,— промовила вона.— Ти — щаслива дівчинка. Ти живеш у християнській родині, з родичами-християнами, у християнському місті. А там, де зараз перебуває Джей Ґраймз Еверет, немає нічого, самі лише гріх і злидні.

— Так, мем.

— Гріх і злидні... що ви казали, Гертрудо? — голос місіс Меривезер заграв іншу мелодію, коли вона заговорила з пані, що сиділа поруч з нею.— А, так. Так, я завжди кажу: пробачити і забути, пробачити і забути. Церква повинна допомогти їй вести християнське життя заради тих дітей. Хтось із чоловіків мусить піти й поговорити з їхнім проповідником, щоб він її настановив на шлях істини.

— Пробачте, місіс Меривезер,— перебила я.— Ви говорите про Меєлу Юел?

— Меє... Ні, дитинко. Про дружину того чорного. Дружину Тома, Тома...

— Робінсона, мем.

Місіс Меривезер знову обернулася до своєї сусідки.

— Я твердо переконана в одному, Гертрудо,— тягла вона далі,— але люди просто не хочуть мене зрозуміти. Якщо ми покажемо, що пробачили їм, що забули про все, тоді все вгомониться.

— Місіс Меривезер,— перебила я ще раз,— а що саме вгомониться?

Вона знову обернулася до мене. Місіс Меривезер була з тих бездітних жінок, які вважають за потрібне говорити з дітьми спеціальним голосом.

— Нічого, Джін-Луїзо,— проспівала вона величаво, у повільному темпі.— Просто куховарки й батраки незадоволені, але вони вже затихають,— а от весь наступний день після того суду бурчали.

Місіс Меривезер звернулася до місіс Фероу:

— Гертрудо, кажу вам, немає нічого дратівливішого за набурмосених негрів. Так скривляться, аж бридко. Просто нестерпно витримувати їх на кухні, коли вони такі. Знаєте, що я сказала своїй Софі, Гертрудо? Я сказала: «Софі, сказала я, ти сьогодні поводишся не по-християнському. Ісус Христос ніколи не бурчав і не скаржився»,— і знаєте, це на неї вплинуло. Вона підвела очі з підлоги, в яку втупилася, і відповіла: «Так, місіс Меривезер, Ісус ніколи не бурчав». Кажу вам, Гертрудо, ніколи не нехтуйте можливістю навернути їх словом Божим.

Мені пригадався невеличкий старий орган у каплиці на Пристані Фінча. Коли я була ще зовсім маленька і гарно поводилася цілий день, Атикус дозволяв мені нагнітати повітря в міхи, а сам одним пальцем підбирав мелодію. Остання нота звучала довго, наскільки вистачало повітря у міхах. Місіс Меривезер вичерпала своє повітря, як здалося мені, й поповнювала його запаси, поки взяти слово збиралася місіс Фероу.

Місіс Фероу мала зграбну фігуру, безбарвні очі й вузеньку ніжку. Вона щойно зробила перманент, і все волосся було закручене у тугі сиві кучерики. Вона посідала друге місце серед побожних жінок Мейкома. В неї була чудернацька звичка тихенько присвистувати перед тим, як заговорити.

— С-с-с, Грейс,— мовила вона,— саме це я казала днями брату Гатсону: «С-с-с, брате Гатсон, кажу, схоже, ми боремося за безнадійну справу, безнадійну справу. Кажу: с-с-с, їм усе байдуже. Ми можемо їх просвіщати, поки не посиніємо, можемо намагатися зробити з них християн, поки не знидіємо, але жодна порядна жінка тепер не почувається безпечно у власному ліжку». А він мені відповідає: «Місіс Фероу, не знаю, куди ми котимося». А я йому кажу: «С-с-с, саме так, істинно так».

Місіс Меривезер кивнула з мудрим виглядом. Голос її злетів над дзеньканням кавових філіжанок і тихим плямканням пережовуваних ласощів.

— Гертрудо,— сказала вона,— у нашому місті є непогані, але введені й оману люди. Непогані, але введені в оману. Люди, які вважають, що чинять правильно, бачте. Не мені називати цих людей, але деякі з мешканців цього міста думають, що вчинили допіру правильно, але вони тільки їх розбурхали. Ось чого вони домоглися. Може, тоді воно і здавалося правильним, не знаю, просто не знаю, я на цьому не розуміюся, але ремство... невдоволення... Кажу вам, якби моя Софі повелася так ще й на другий день, я б її звільнила. Їй навіть не спадало в дурну голову, що єдина причина, через яку я її не виганяю, це криза в країні, і їй просто не вижити без свого долара з чвертю на тиждень.

— А його хліб не застрягає у тебе в горлі, ні?

Це сказала міс Моді. У куточках її рота з’явилися дві жорсткі складки. Вона мовчки сиділа поруч зі мною, тримаючи філіжанку з кавою на коліні. Я доволі давно перестала стежити за бесідою: щойно вони припинили обговорювати дружину Тома Робінсона і заглибилася у спогади про Пристань Фінча та річку. У тітки Александри все йшло задом наперед: ділова частина зустрічі була така жахлива, що кров захолола, а світська дуже нудна.

— Моді, я не розумію, що ти хочеш сказати,— відповіла місіс Меривезер.

— Чудово розумієш,— відтяла міс Моді.

Більше вона не сказала ані слова. Коли міс Моді сердилася, вона говорила коротко, але невблаганно. Щось її сильно розізлило, і сірі очі її стали такі ж крижані, як і голос. Місіс Меривезер почервоніла, зиркнула на мене і відвела погляд. Місіс Фероу мені видно не було.

Тітка Александра підвелася з-за столу і швидко рознесла нову порцію ласощів, завівши коротку розмову з місіс Меривезер і місіс Фероу. Коли до них приєдналася ще й місіс Перкінс, тітка Александра відійшла вбік. Вона поглянула на міс Моді з такою щирою вдячністю, що я здивувалася цим жінкам. Міс Моді й тітка Александра ніколи особливо не товаришували, а тут тітонька раптом їй за щось дякувала без слів. За що — не знаю. Мені досить було і думки, що тітка Александра може бути настільки зворушена, щоб відчувати вдячність за надану допомогу. Понад усякий сумнів, невдовзі мені доведеться увійти в цей жіночий світ, на поверхні якого тендітні пані легенько погойдувались у кріслах, делікатно обмахувалися віялами і попивали холодну воду.

Але я почувалася затишніше у світі мого батька. Чоловіки, подібні до містера Гека Тейта, не підманювали вас невинними запитаннячками, аби виставити на посміховисько; навіть Джемі не надто кепкував, коли мені траплялося сказати щось дурнувате. Пані, схоже, перебували у легкому страху перед чоловіками й уникали їх щиро схвалювати. А от мені чоловіки подобались. У них було щось привабливе, хоча вони і лаялися, і випивали, і грали в карти, і жували тютюн; хай якими відразливими вони бували, я до них підсвідомо тягнулася... бо вони не...

— Лицеміри, місіс Перкінс, природжені лицеміри,— говорила місіс Меривезер.— Принаймні цього гріха ми тут позбавлені. Люди з Півночі дали їм волю, але не сідають з ними за один стіл. Ми їх принаймні не дуримо, не кажемо: ви такі самі, як ми, тільки тримайтеся від нас подалі. Тут, на Півдні, ми просто кажемо: у вас своє життя, а у нас своє. Гадаю, ця жінка, ця місіс Рузвельт, зовсім збожеволіла, просто розуму позбулася, коли приїхала сюди до Бірмінгема і спробувала посадити їх за свій стіл. Якби я була мером Бірмінгема, я б...

Утім, ніхто з нас не був мером Бірмінгема, але я б хотіла стати губернатором штату Алабама бодай на один день: я б звільнила Тома Робінсона так швидко, що місіонерське товариство і моргнути б не встигло. Келпурнія днями розповідала куховарці міс Рейчел, як погано Том переносить ув’язнення, але вони замовкли, коли я увійшла до кухні. Вона казала, що Атикус робить усе можливе й неможливе, щоб якось полегшити йому перебування у виправному закладі, але останнє, що Том сказав Атикусу, перш ніж його туди повезли, було: «Прощавайте, містере Фінч, більше ви нічого вже не зробите, годі й старатися». Келпурнія додала, що, за словами Атикуса, Том утратив усяку надію, коли його забрали у в’язницю. Вона казала, що Атикус намагався йому все пояснити, що він мусить вірити і сподіватися на краще, бо Атикус робить усе, щоб його звільнили. Куховарка міс Рейчел спитала, чому Атикус просто не сказав: так, тебе випустять, та й по тому,— це б утішило Тома. Але Келпурнія пояснила: «Тому що ти не знаєш законів. Перше, чого навчаєшся, працюючи у сім’ї правника, це що немає чітких відповідей на жодне питання. Містер Фінч не міг би сказати нічого, доки не мав би цілковитої певності».

Грюкнули парадні двері, і в передпокої почулися кроки Атикуса. Машинально я поцікавилася, котра може бути година. Йому ще зовсім не час повертатися додому, а у дні частувань місіонерського товариства він узагалі залишався на роботі по пізньої ночі.

Він зупинився на порозі. Капелюх він тримав у руці, й обличчя в нього було дуже бліде.

— Перепрошую, пані,— сказав він.— Продовжуйте свою зустріч, не звертайте на мене уваги. Александро, ти не могла б вийти на хвилину до кухні? Мені треба ненадовго забрати Келпурнію.

Він пройшов не їдальнею, а бічним коридором, і увійшов до кухні через чорний хід. Ми з тіткою Александрою вже були там. Прочинилися двері їдальні, й до нас приєдналася міс Моді. Келпурнія почала підводитися зі свого стільця.

— Кел,— сказав Атикус.— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон...

— Що трапилося? — спитала тітка Александра, налякана виразом татового обличчя.

— Том загинув.

Тітка Александра затиснула долонями рота.

— Його застрелили,— сказав Атикус.— Він утікав. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він несамовито рвонув до муру і почав на нього видиратися. Просто у всіх на очах...

— А його не пробували зупинити? Не дали йому попередження? — голос тітки Александри зірвався.

— Охорона кричала, щоб він зупинився. Вони кілька разів вистрелили в повітря, а потім уже стріляли на ураження. Кажуть, якби обидві руки у нього були здорові, він би втік, так швидко він біг. У нього в тілі сімнадцять куль. Зовсім не треба було аж стільки. Кел, я хочу, щоб ти поїхала зі мною і допомогла сповістити Гелен.

— Так, сер,— прошепотіла Келпурнія, намагаючись розв’язати фартух неслухняними пальцями. Міс Моді підійшла до неї і допомогла їй його зняти.

— Це вже остання крапля, Атикусе,— промовила тітка Александра.

— Залежить від кута зору,— відповів він.— Одним негром більше, одним негром менше, а їх там дві сотні. Для них він був не Том, а просто в’язень-утікач.

Атикус притулився до холодильника, зсунув на лоба окуляри і потер очі.

— Ми мали чудовий шанс,— мовив він.— Я пояснював йому, що про це думаю, але не міг я по совісті сказати, що це більше, ніж просто шанс. Гадаю, Томові набридли всі ці шанси білих людей, і він вирішив скористатися власним шансом. Ти готова, Кел?

— Так, сер, містере Фінч.

— Тоді поїхали.

Тітка Александра опустилася на стілець Келпурнії і затулила руками обличчя. Вона сиділа непорушно; так завмерла, що я вирішила: зомліла. Я чула, що міс Моді дихає так, ніби щойно збігла сходами нагору, а пані в їдальні щасливо собі цвірінькали.

Я думала, тітка Александра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я побачила, що ні. Вигляд у неї був змучений. Коли вона заговорила, голос її звучав безбарвно.

— Не все, що він робить, мені подобається, Моді, але він мій брат, і я просто хочу знати, коли все це скінчиться,— тут вона підвищила голос.— Він себе просто згризає. Виду не подає, але він себе згризає. Я бачила його, коли... чого ще їм від нього треба, Моді, чого ще?

— Кому саме і що треба, Александро? — спитала міс Моді.

— Я маю на увазі це місто. Вони буквально примушують, щоб він робив те, що вони самі робити бояться,— аби лише не втратити своїх грошей. Вони буквально примушують, щоб він підірвав собі здоров’я, роблячи те, що вони бояться робити, вони...

— Тихше, тебе почують,— застерегла міс Моді.— А ти не пробувала подивитись на це з іншого боку, Александро? Усвідомлює це Мейком чи ні, але ми сплачуємо Атикусу найвищу данину, яку можна сплатити людині. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. Усе дуже просто.

— Ми — це хто? — тітка Александра не знала, що повторює слова свого дванадцятирічного племінника.

— Жменька людей у цьому місті, які твердять, що справедливість стосується не лише білих; жменька людей, які вірять, що правдивий суд має бути для всіх, а не тільки для нас; жменька людей, у яких вистачає смиренності думати, коли вони бачать негра: якби не Божа милість, на його місці міг би бути я,— до міс Моді поверталася її звична рішучість.— Жменька людей доброго походження, ось хто вони.

Якби я слухала уважно, я б додала ще одну рису до Джеміного визначення походження, але мене почало трусити, і я ніяк не могла з цим упоратись. Я колись бачила Ейнсфілдську виправну колонію, Атикус показував мені двір для прогулянок. Він був завбільшки з футбольне поле.

— Припини труситися,— звеліла міс Моді, і я припинила.— Вставай, Александро, ми і так надовго залишили їх самих.

Тітка Александра підвелася і розправила всі кісточки на своєму корсеті. Вона витягла з-за паска носовичок і витерла ніс. Потім пригладила волосся і спитала:

— Нічого не помітно?

— Нічогісінько,— відповіла міс Моді.— Ти вже заспокоїлася, Джін-Луїзо?

— Так, мем.

— Тоді ходімо до пані,— суворо наказала вона.

Голоси пані стали гучнішими, коли міс Моді прочинила двері до їдальні. Тітка Александра ішла переді мною, і я побачила, як вона гордо звела голову, заходячи до кімнати.

— Ох, місіс Перкінс,— сказала вона,— ви вже випили каву. Дозвольте я вам ще наллю.

— Келпурнію відіслали з дорученням на деякий час, Грейс,— пояснила міс Моді.— Зараз я передам тобі ці тістечка з ожиною. А ти чула, що утнув нещодавно мій кузен, отой, який схиблений на риболовлі?

Й отак вони походжали по всій їдальні поміж усміхнених жінок, розливаючи по філіжанках каву, пропонуючи ласощі, ніби єдиним їхнім горем була тимчасова відсутність Келпурнії.

Безжурний гомін відновився.

— Так, шановна місіс Перкінс, цей Джей Ґраймз Еверет — просто святий великомученик, він... Треба було одружитися, і вони втекли... До салону краси щосуботи... Одразу після заходу сонця... Він лягає з... Квочками, повний ящик з хворими квочками, і Фред каже, з цього все й почалося. Фред каже...

Тітка Александра кинула на мене погляд через усю кімнату й усміхнулася. Вона вказала мені очима на таріль з печивом. Я обережно узяла його і підійшла до місіс Меривезер. З найкращими світськими манерами я запропонувала їй пригоститися.

Врешті-решт, якщо тітонька може поводитися як леді у такий час, то можу і я.