11

Прийшла черга Джемі плакати. Злі сльози заливали йому обличчя, коли ми пробиралися крізь пожвавлену юрму.

— Це несправедливо,— бурмотів він весь час, поки ми не дійшли до рогу, де на нас чекав Атикус. Батько стояв під ліхтарем і мав такий вигляд, ніби нічого не сталося: жилетка його була застібнута на всі ґудзики, комірець і краватка в повному порядку, кишеньковий годинник на ланцюжку поблискував, і сам він був незворушний, як завжди.

— Це несправедливо, Атикусе,— повторив Джемі.

— Так, сину, несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Александра не лягала спати, чекала нас. Вона була у халаті, і я б заприсяглася, що під халатом був корсет.

— Мені дуже прикро, брате,— тихо промовила вона.

Я ще ніколи не чула, щоб вона називала Атикуса братом, і крадькома поглянула на Джемі, але він не слухав. Він то позирав на Атикуса, то опускав в підлогу, і я подумала, чи не вважає він, що Атикус несе певну відповідальність за те, що Тома Робінсона визнали винним.

— З ним усе гаразд? — спитала тітка, вказуючи на Джемі.

— Скоро він заспокоїться,— мовив Атикус.— Він сприйняв усе занадто гостро,— тато зітхнув.— Я піду спати. Не будіть мене вранці, не кличте мене.

— Я не думаю, що було розумно, по-перше, дозволяти їм...

— Це їхня домівка, сестро. Саме такою ми її зробили, і їм тут жити, отже, вони мають учитися з цим управлятися.

— Але ж необов’язково ходити до суду і валятися в цьому бруді.

— Це така ж частина Мейкома, як і місіонерські чаювання.

— Атикусе,— в очах тітки Александри спалахнуло занепокоєння.— Я ніколи не чекала, що саме ти зможеш від цього озлобитися.

— Я не озлобився, просто втомився. Піду спати.

— Атикусе,— похмуро промовив Джемі.

Атикус зупинився в дверях.

— Що, сину?

— Як вони могли це зробити, як вони могли?

— Не знаю, але вони це зробили. Вони робили так раніше, зробили так сьогодні й робитимуть це знову, і коли вони це роблять, то плачуть, здається, тільки діти. Добраніч.

Але вранці завжди все видається кращим. Атикус прокинувся у свій звичний безглуздо ранній час і читав у вітальні газету, коли припленталися ми. Ранкове обличчя Джемі ставило те саме питання, з яким не могли впоратися сонні губи.

— Ще не час хвилюватися,— підбадьорив його Атикус, ідучи з нами до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію, можеш не сумніватися... Святий Боже, Кел, що це все означає? — він з подивом дивився на свою тарілку.

— Татко Тома Робінсона прислав вам сьогодні вранці курку. Я її приготувала.

— Перекажи йому, що я сприйняв це за честь,— сумніваюся, що навіть у Білому домі подають курятину на сніданок. А це що?

— Булочки,— відповіла Келпурнія.— їх передала Естелла з готелю.

Атикус звів на неї очі, не розуміючи, що відбувається, і Келпурнія провадила:

— Ви лишень зайдіть на кухню і подивіться, що там, містере Фінч.

Ми пішли слідом за батьком. Кухонний стіл був ущерть заставлений їжею — її вистачило б не на одну родину. Були там здоровецькі шматки шинки, помідори, боби, навіть виноград. Атикус усміхнувся, побачивши банку маринованих свинячих ніжок.

— Гадаю, ваша тітонька дозволить мені поласувати ними у їдальні?

— Коли я прийшла вранці, все це лежало на ґанку з чорного ходу,— сказала Келпурнія.— Люди... вони дуже цінують те, що ви зробили, містере Фінч. Ви ж не вважаєте це зухвальством, правда?

На очах в Атикуса виступили сльози. Він не зразу зміг відповісти.

— Перекажи їм, що я дуже вдячний. Але скажи, щоб більше вони такого не робили. Адже часи нині скрутні...

Він вийшов з кухні, повернувся до їдальні, вибачився перед тіткою Александрою, надягнув капелюх і пішов до середмістя.

Ми почули у передпокої Діллові кроки, тому Келпурнія залишила на столі неторканий сніданок Атикуса. Жуючи, як кролик, передніми зубами, Ділл переповів нам, якою була реакція міс Рейчел учора ввечері: якщо хтось на кшталт Атикуса Фінча хоче пробити кам’яну стіну головою, то це його голова.

— Я б їй відповів,— бурчав Ділл, обгризаючи курячу ніжку,— але сьогодні вранці не той у неї вигляд був, аби щось пояснювати. Каже, що просиділа півночі, гадаючи, де я подівся, що хотіла вже посилати шерифа на розшуки, але той був у суді.

— Ділле, годі вже тобі виходити з дому, не попередивши її,— зауважив Джемі.— Вона аж надто переймається.

Ділл покірно зітхнув.

— Я їй сто разів казав, куди іду, аж посинів,— просто їй всякчас ввижаються змії у шафці. Присягнуся, що за сніданком ця жінка видудлює добру пінту, точно знаю, що не менш як дві склянки. Сам бачив.

— Не слід так говорити, Ділле,— втрутилася тітка Александра.— Дітям це не личить. Надто цинічно.

— Нічого не цинічно, міс Александро. Хіба говорити правду — цинічно?

— Так, як сказав це ти,— вийшло цинічно.

Джемі блиснув на неї очима, але звернувся до Ділла:

— Ходімо вже. Можеш узяти з собою китицю винограду.

Коли ми вийшли з парадних дверей на ґанок, міс Стефані Крофорд захоплено розповідала про суд міс Моді Аткінсон і містеру Ейвері. Озирнувшись на нас, вони продовжили розмову. Джемі грубувато гарикнув. Я пошкодувала, що не маю зброї.

— Терпіти не можу, коли дорослі отак-от дивляться,— сказав Ділл.— Таке враження, ніби ти бозна-що накоїв.

Міс Моді гукнула:

— Джемі Фінчу, ходи-но сюди!

Тяжко зітхнувши, Джемі неохоче підвівся з гойдалки.

— Ми з тобою,— сказав Ділл.

У міс Стефані ніс аж посмикувався від цікавості. Їй хотілося знати все: хто нам дозволив прийти до суду,— сама вона нас не бачила, але все місто сьогодні гуде, що ми сиділи на галереї для чорних. Це Атикус нас туди посадив, щоб...? Мабуть, там і дихати не було чим серед усіх тих...? А Скаут зрозуміла, що саме...? Напевне, ми дуже розізлилися, коли наш татусь програв?

— Стули рота, Стефані,— голос міс Моді прозвучав убивчо.— Я не маю часу стирчати на ґанку цілий ранок,— Джемі Фінчу, я покликала тебе сюди спитати, чи не хочеш ти зі своїми колегами скуштувати торта. Піднялася о п’ятій ранку, щоб його спекти, тому вам краще погодитися. Вибач, Стефані. На все добре, містере Ейворі.

На кухонному столі міс Моді стояв один великий торт і два маленьких. Власне, мало би бути три маленьких. Не схоже на міс Моді забувати про Ділла, і, мабуть, у наших очах прозирнув подив. Проте ми все зрозуміли, коли вона відрізала шматок від великого торта і простягнула його Джемі.

Ми їли і відчували, що таким чином міс Моді хоче показати, що для неї особисто нічого не змінилося. Вона сиділа на кухонному стільці й мовчки спостерігала за нами.

Раптом вона заговорила.

— Не ятри себе, Джемі. Життя не такс жахливе, як іноді здається.

У себе вдома, коли міс Моді збиралася говорити довго, вона клала руки на коліна і поправляла зубний міст. Так вона зробила й зараз, і ми чекали.

— Я просто хочу вам сказати, що на світі є люди, які народжуються виконувати за нас неприємні справи. Ваш батько — один з них.

— А-а,— сказав Джемі.— Що ж.

— Не акай мені й не щокай, добродію,— відповіла міс Моді на приречені вигуки Джемі,— ти ще надто юний, аби оцінити, що я тобі зараз сказала.

Джемі втупився у свій недоїдений торт.

— Це як гусінь у коконі, такс відчуття,— промовив він.— Ніби хтось спить, закутаний, у теплому місці. Я завжди гадав, що мейкомці — найкращі люди на землі, принаймні так мені здавалося.

— Ми — найобачніші люди на землі,— сказала міс Моді.— Нам так рідко доводиться діяти по-християнському, що коли виникає потреба, за нас це робить Атикус.

Джемі сумно посміхнувся.

— Якби всі решта в округу думали так само.

— Ти б здивувався, дізнавшись, як нас багато.

— І хто ж ці люди? — Джемі підвищив голос.— Хто в цьому місті бодай щось зробив для Тома Робінсона, ну хто?

— Насамперед, його друзі — негри, потім такі люди, як ми. Як суддя Тейлор. Як містер Гек Тейт. Годі вже їсти, Джемі, починай думати. Тебе не вразило, що суддя Тейлор зовсім не випадково призначив саме Атикуса захищати хлопця? Не втямив, що суддя Тейлор мав свої підстави призначити саме його?

В цій думці таки щось було. Зазвичай суд призначав адвокатом Максвела Гріна, нашого нового правника, який потребував досвіду. Власне, Максвел Грін мав би отримати справу Тома Робінсона.

— Подумай про це,— провадила міс Моді.— То не було випадково. Я сиділа тут на веранді вчора увечері, чекала. Чекала й дочекалася, як ви всі йшли вулицею, і подумала собі: Атикус Фінч не виграє процесу, не може виграти, але він — єдина людина в наших краях, яка може примусити присяжних сперечатися так довго у подібній справі. І я подумала собі: ми робимо крок уперед, крихітний, але все ж таки крок.

— Усе це лише балачки — але наші християнські судді не здатні дати собі ради з присяжними-язичниками,— пробурчав Джемі.— От коли я виросту...

— Це ти вже обговорюй з батьком,— сказала міс Моді.

Новими затіненими сходами міс Моді ми вийшли на осоння, а містер Ейвері з міс Стефані Крофорд там стояли і досі. Тільки з тротуару вони перейшли ближче до будинку міс Стефані. До них наближалася міс Рейчел.

— Коли я виросту, стану клоуном,— сказав Ділл.

Ми з Джемі так і застигли на місці.

— Так, шановні, клоуном. Нічого в цьому світі я не можу зробити з людьми, от і буду їх висміювати. Вступлю до цирку й сміятимуся з них.

— Усе навпаки, Ділле,— сказав Джемі.— Клоуни сумні, а люди сміються з них.

— А я створю новий тип клоуна. Стоятиму посередині арени і сміятимуся з людей. Поглянь-но лише на них,— він тицьнув пальцем.— їм тільки на мітлі літати. Тітка Рейчел он уже літає.

Міс Стефані та міс Рейчел несамовито махали нам руками, і це якось дуже пасувало до зауваження Ділла.

— Дідько,— видихнув Джемі.— Гадаю, некрасиво буде вдати, що ми їх не бачимо.

Вочевидь, щось сталося. Містер Ейворі розчервонівся від чихания і мало не здув нас на тротуар, коли ми наблизилися. Міс Стефані аж тремтіла від захвату, а міс Рейчел ухопила Ділла за плече.

— Іди у двір і носа звідти не вистромлюй,— наказала вона.— Тут вам загрожує небезпека.

— А що трапилося? — спитала я.

— Невже ви ще не чули? Все місто знає...

В цю мить у дверях показалася тітка Александра і покликала нас, але було вже пізно. З великим задоволенням міс Стефані переповіла нам: сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив Атикуса на розі біля пошти, плюнув йому в обличчя і пригрозив, що поквитається з ним, навіть якщо на це піде ціле його життя.