9
— Іди сюди, синку. Я тебе чимось пригощу, щоб не нудило.
Оскільки містер Долфус Реймонд був людиною лихою, я прийняла його запрошення неохоче, але посунула слідом за Діллом. Чомусь мені здавалося, що Атикус не був би в захваті від наших стосунків з містером Реймондом, а тітка Александра і поготів.
— Тримай,— сказав він, простягаючи Діллові свій паперовий пакет із соломинками.— Випий, і тобі полегшає.
Ділл потяг рідину через соломинки, усміхнувся і заходився смоктати далі.
Містер Реймонд захихотів, очевидно радіючи, що занапащає дитину.
— Ділле, вважай, що ти робиш? — застерегла я.
Ділл відірвався від соломинок і розплився в усмішці.
— Скауте, це усього лише кока-кола.
Містер Реймонд сів, спираючись спиною на стовбур дуба. Досі він лежав на траві.
— Ви, малеча, не викажете мене, правда? Моїй репутації кінець, якщо викажете.
— Значить, те, що ви п’єте з цього пакета,— кока-кола? Просто собі кока-кола?
— Так, мем,— кивнув містер Реймонд. Від нього приємно пахло: шкірою, кіньми, бавовняним насінням. Він єдиний з усіх, кого я знала, носив англійські чоботи для верхової їзди.— Тільки це я і п’ю, майже весь час.
— Тоді ви просто удаєте, що ви напівп’я... Пробачте, сер,— схаменулася я.— Я не хотіла вас...
Містер Реймонд засміявся, зовсім не ображений. І я наважилася вимовити делікатне питання:
— А чому вам подобається робити те, що ви робите?
— Чому? Тобто, чому я прикидаюся? Все дуже просто,— відповів він.— Декому не до шмиги те, як я живу. Я міг би сказати: пішли вони під три чорти. Мені байдуже, що їм там не подобається. Я повторюю, мені начхати, що їм не подобається, це правда, і все ж я не кажу їм: пішли під три чорти, розумієте?
— Ні, сер,— хором сказали ми з Діллом.
— Я, бачте, намагаюся дати їм привід. Людям легше, коли вони можуть зачепитися за якесь пояснення. Коли я приїжджаю до міста, що буває нечасто, і якщо я хитаюся і п’ю зі свого пакета, люди кажуть: Долфус Реймонд під владою віскі, ось чому він не може змінити своє життя. Це йому не до снаги, тому він і живе так, як живе.
— Але ж це нечесно, містере Реймонд, видаватися гіршим, ніж ви є насправді.
— Нечесно, але людям від цього значно легше. Скажу по секрету, міс Фінч, я зовсім не п’яниця, але вони просто неспроможні, зовсім неспроможні зрозуміти, що я живу так, як живу, бо саме так мені хочеться жити.
У мене було відчуття, що мені не слід сидіти тут і слухати цього грішника, у якого діти-мулати і якому байдуже, хто про це знає, але він захоплював. Я ще не зустрічала людини, яка навмисно паплюжить себе. Але чому він довірив нам свою найважливішу таємницю? Я спитала у нього чому.
— Тому що ви діти і можете це зрозуміти,— пояснив він.— А ще тому, що я чув, як оцей...— він кивнув у бік Ділла,— він поки що слухається своїх інстинктів, життя його ще не навчило черствості. От коли він подорослішає, то вже не плакатиме, і нудоти в нього не буде. Можливо, він відчуватиме: щось не так, але вже не плакатиме, як постаршає на кілька років.
— Через що плакати, містере Реймонд? — у Ділла заговорила його чоловіча природа.
— Плакати через те суцільне пекло, яке люди влаштовують іншим людям — іноді геть бездумно. Плакати через те пекло, яке білі влаштовують чорним, ані разу не замислившись, що чорні так само люди.
— Атикус каже, що обдурити негра вдесятеро гірше, ніж обдурити білого,— промимрила я.— Каже, що це гірше за все.
— Ну, я так не думаю,— відізвався містер Реймонд.— Міс Джін-Луїзо, ви ще не знаєте, що ваш тато — непересічна людина: щоб це усвідомити, потрібні роки, а ви ще мало знаєте життя. Ви навіть цього міста не знаєте, а для цього варто лише увійти до зали суду.
Тут я згадала, що ми проґавили майже весь перехресний допит містера Гілмера. Я поглянула на сонце, яке швидко котилося за дахи крамниць на заході площі. Між двох вогнів я не знала, котрий обрати — містера Реймонда чи П’яту сесію окружного суду.
— Ходімо, Ділле,— сказала я.— Тобі вже ліпше?
— Так. Радий був з вами познайомитися, містере Реймонд, і дякую за напій, він мені дуже допоміг.
Ми рвонули до суду, злетіли сходами нагору і протиснулися до поруччя балкона. Превелебний Сайкс зберіг наші місця.
У залі суду було тихо, і я знову здивувалася, що не чути немовлят. Сигара судді Тейлора перетворилася на коричневу цятку між губ; містер Гілмер писав у одному з жовтих нотатників у себе на столі, намагаючись випередити судового протоколіста, рука якого так і літала.
— Дідько,— пробурчала я,— ми все проґавили.
Атикус уже дійшов до середини свого звернення до присяжних. Він вже витяг якісь папери зі свого портфеля, який стояв у нього біля стільця, тому що зараз вони лежали на столі. Том Робінсон гортав їх.
— ...за відсутності переконливих доказів, цього чоловіка звинуватили у злочині, що карається на смерть, і притягли до суду...
Я підштовхнула Джемі ліктем.
— Він давно виступає?
— Щойно закінчив з доказами,— прошепотів Джемі.— Ми обов’язково виграємо, Скауте. Просто інакше й бути не може. Він уже п’ять хвилин говорить. Розклав їм усе по поличках — як-от я б розклав для тебе. Навіть ти зрозуміла б.
— А містер Гілмер?..
— Цить. Нічого нового, все як завжди. А зараз замовкни.
Ми знову подивилися вниз. Атикус говорив спокійно, трохи відсторонено, ніби диктував листа. Він неквапно ходив перед присяжними, які видавалися уважними: вони стежили за кожним кроком Атикуса, підвівши голови, і, схоже, схвалювали його. Гадаю, це тому, що Атикус ніколи не підвищував голосу.
Атикус замовк, а потім зробив те, чого не робив ніколи. Він відчепив ланцюжок свого кишенькового годинника і поклав його на стіл зі словами:
— Якщо високий суд дозволить...
Суддя Тейлор кивнув, і тут Атикус зробив таке, чого нам не траплялося бачити ні до, ні після, ні на людях, ні вдома: він розстібнув жилет, розщепив верхній ґудзик сорочки, розпустив вузол краватки і зняв піджак. Він ніколи жодного ґудзика не розстібував, доки не лягав спати, і для нас із Джемі це було так, ніби він роздягся догола. Ми перезирнулися, налякані до смерті.
Атикус, заклавши руки в кишені, знову обернувся до присяжних. Мені було видно, як виблискує під світлом золота запонка на комірці та кінчики ручки й олівця.
— Джентльмени,— промовив він, і ми з Джемі знову перезирнулися: таким тоном він міг би сказати «Скауте». Голос його втратив усю сухість, усю відчуженість, і він розмовляв із присяжними, ніби то були його сусіди, яких він перестрів біля пошти.
— Джентльмени,— повторив він,— я говоритиму коротко, але я хотів би використати весь той час, що мені залишився, аби нагадати вам, що справа ця не складна, вона не потребує ретельного просіювання заплутаних фактів, проте вона потребує, щоб у вас не було і найменшого сумніву у провині відповідача. Почати з того, що така справа взагалі не мала б дійти до суду. В цій справі все ясно, як Божий день.
Звинувачення не надало ані найменших медичних доказів, які б доводили, що злочин, нібито скоєний Томом Робінсоном, узагалі мав місце. Натомість воно поклалося на свідчення двох осіб, чиї слова при перехресному допиті викликали дуже серйозні сумніви і були повністю спростовані відповідачем. Відповідач не винний, проте дехто, присутній зараз у цьому залі, несе відповідальність.
У моєму серці немає нічого, крім жалю, до головного свідка звинувачення, але жаль мій не настільки великий, щоб виправдати цю жінку за те, що вона намагалася перекласти власну провину на іншу людину, яка може заплатити за це своїм життям.
Я кажу — провину, джентльмени, оскільки її мотивом було почуття провини. Вона не скоїла злочину, вона лише порушила жорсткий і випробуваний часом кодекс нашого суспільства, кодекс настільки суворий, що того, хто його порушує, суспільство зацьковує як не гідного перебувати в ньому. Вона — жертва безжальних злиднів і невігластва, але я не маю до неї жалю: вона біла. Вона повною мірою усвідомлювала масштаб свого переступу, та оскільки жага її була сильніша за той кодекс, вона порушувала його й далі. Вона не зупинилася, і далі її реакція була такою, яка відома кожному з нас у той або інший момент життя. Вона зробила те, що робить кожна дитина,— спробувала позбутися доказів власної провини. Але у цьому випадку вона — зовсім не дитина, яка намагається сховати поцуплені ласощі: вона завдала удару своїй жертві, їй необхідно було позбутися цього чоловіка, необхідно було усунути його подалі від себе, просто позбавити життя. Отож, вона мусить знищити докази свого переступу.
А що було доказом її переступу? Том Робінсон, жива людина. Отже, вона мусить позбутися Тома Робінсона. Том Робінсон щоденно нагадував їй, що вона скоїла. А що вона скоїла? Намагалася звабити негра.
Вона була біла, але зваблювала негра. Вона зробила те, що у нашому суспільстві неприпустиме: вона поцілувала негра. Не якогось там кволого дідуся, а молодого дужого чоловіка. Вона не думала про жодні кодекси, коли порушувала їх, але потім цей кодекс її розчавив.
Її побачив батько, і відповідач переказав нам його слова. Що зробив її батько? Ми не знаємо, але є непрямі докази, що Меєла Юел була по-звірячому побита людиною, яка діяла майже винятково лівою рукою. І ми частково знаємо, що саме зробив містер Юел,— він зробив те, що за таких обставин зробив би будь-який богобоязливий, стійкий, поважний білий чоловік: він приніс присягу, без сумніву, підписавши її лівою рукою, і от Том Робінсон сидить тепер перед нами, присягнувши єдиною рукою, якою володіє,— правою.
І от сумирний, шанобливий, покірливий негр, який мав неприпустиму необачність «пожаліти» білу жінку, змушений сказати своє слово проти слів двох білих. Мені не потрібно нагадувати вам їхній вигляд і поведінку на місці для свідків — ви бачили їх на власні очі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейком, постали перед вами, джентльмени, і перед цим судом у цілковитій впевненості, що їхні свідоцтва ніхто не піддасть сумніву, у впевненості, що ви, джентльмени, повірите їм, виходячи з припущення — хибного припущення,— що всі негри брешуть, що всі негри загалом аморальні, що всі негри становлять загрозу для білих жінок, а такі припущення цілком відповідають уявленням людей їхнього рівня.
Але це, джентльмени, ніщо як наклеп, так само чорний, як шкіра Тома Робінсона, наклеп, який я не мушу вам пояснювати. Ви знаєте істину, і ця істина полягає ось у чому: деякі негри брешуть, деякі негри аморальні, деякі негри становлять загрозу для жінок — як білих, так і чорних. Але ця істина стосується всього роду людського, а не якоїсь однієї раси. В цій судовій залі не знайдеться людини, яка б ніколи в житті не збрехала, яка б не вчинила нічого аморального, і не знайдеться на світі чоловіка, який ніколи не дивився з жагою на жінку...
Атикус зробив паузу і витяг носовичка. Потім він зняв окуляри і протер їх, і тут ми побачили ще одне «вперше»: він ніколи не пітнів, він був з тих людей, обличчя яких завжди сухе, а зараз воно блищало й палало.
— І ще одне, джентльмени, перш ніж я закінчу. Томас Джефферсон[28] якось сказав, що всі люди народжуються рівними,— цією фразою нас люблять під’юджувати янкі та жінки з виконавчої гілки влади у Вашингтоні. Деякі люди нині, у 1935 році від Різдва Христового, полюбляють вживати цю фразу поза контекстом, на будь-яку потребу. Найбільш безглуздо чути її від очільників системи громадської освіти, які ставлять тупих і ледащих на один щабель з талановитими й старанними, бо всі люди створені рівними, як твердять нам суворі педагоги, і не можна залишати дітей на другий рік, щоб не викликати в них жахливого почуття меншовартості. Але ж ми знаємо, що люди не створені рівними в тому сенсі, який нам дехто нав’язує,— хтось розумніший за інших, хтось має кращі можливості, тому що народився в такій родині, хтось заробляє більше грошей, хтось із жінок пече смачніші торти,— деякі люди народжуються з талантом, якого може не бути в інших.
Але в нашій державі є один спосіб довести, що всі люди створені рівними,— тут існує установа, в якій злидар урівнюється в правах з Рокфеллером, тупак — з Ейнштейном, а невіглас — із будь-яким ректором університету. Ця установа, джентльмени,— суд. Це може бути Верховний суд Сполучених Штатів, або найскромніший в країні мировий суд, або оцей поважний суд, якому ви служите. Наші суди мають свої недоліки, як і кожна створена людьми установа, проте в нашій країні вони — найкращі зрівнювані, й для наших судів усі люди створенні рівними.
Я не ідеаліст і не маю твердої віри в абсолютну чесність наших судів чи бездоганність системи присяжних,— вони для мене не ідеал, а жива, робоча реальність. Джентльмени, жоден суд не кращий за кожну людину з числа присяжних, які сидять тут переді мною. Суд розумний рівно настільки, наскільки розумні присяжні, а присяжні розумні настільки, наскільки розумний кожен з них. Я впевнений, джентльмени, що ви розглянете неупереджено ті докази, які вам було надано, дійдете рішення і повернете відповідача його родині. Заради Бога, виконайте свій обов’язок.
Голос Атикуса стих, і коли він відвернувся від присяжних, то щось сказав, але я не розчула. Він сказав це скоріше собі, ніж суду. Я пхнула ліктем Джемі:
— Що він сказав?
— «Заради Бога, повірте йому», здається.
Тут раптом Ділл перехилився через мене і смикнув Джемі:
— Дивись!
Ми простежили, куди він вказував, і серця в нас захололи. Центральним проходом ішла Келпурнія — простісінько до Атикуса.