6

— Джемі,— запитала я,— то Юели отам сидять?

— Тихше,— шикнув Джемі,— містер Гек Тейт уже дає свідчення.

Містер Гек Тейт для такої події причепурився. Він вдягнувся у звичайний діловий костюм і став як усі звичайні люди — ні тобі високих черевиків, ні шкірянки, ні патронташа на ремені. З цієї миті я перестала його боятися. Він сидів на стільці для свідків, трохи нахилившись уперед, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.

Прокурора містера Гілмера ми знали не дуже добре. Він був родом з Еботвіля; бачили ми його лише під час судових засідань, що бувало нечасто, бо нас із Джемі не надто цікавили судові справи. На вигляд йому можна було дати від сорока до шістдесятьох років: обличчя мав майже без зморщок, але голова вже почала лисіти. Хоча він стояв до нас спиною, ми знали, що одне око у нього зизе, і він умів цим вправно користуватися: здавалося, він дивиться на одну людину, а насправді бачить зовсім іншу, і це страшенно нервувало присяжних і свідків. Присяжні вважали, що він не зводить з них очей, і тому слухали уважно; свідки так само, бо думали те саме.

— ...своїми словами, містере Тейт,— говорив містер Гілмер.

— Так от,— сказав містер Тейт, торкнувшися своїх окулярів і звертаючись до власних колін,— мене викликали...

— Ви могли б обернутися до присяжних, містере Тейт? Дякую. Хто вас викликав?

— Боб — ось він сидить, Боб Юел, одного вечора...

— Якого вечора, сер?

— Двадцять першого листопада. Я саме виходив з кабінету, збирався вже додому, аж тут прибіг Б... тобто містер Юел, дуже схвильований, і сказав, щоб я швидко поїхав до нього додому, бо якийсь негр зґвалтував його доньку.

— І ви поїхали?

— Ясна річ. Сів у машину і помчав.

— І що ви там побачили?

— На підлозі посеред кімнати, тієї, що праворуч від входу, лежала дівчина. Вона була сильно побита, але я підвів її на ноги, вона помила обличчя у відрі в кутку і сказала, що з нею все гаразд. Я спитав, хто її побив, вона відповіла — Том Робінсон...

Суддя Тейлор, який уважно вивчав свої нігті, підвів голову, ніби очікуючи протесту, але Атикус мовчав.

— Я спитав, чи це він її отак побив, вона відповіла — так, він. Спитав, чи він її присилував, вона сказала — так. Тоді я пішов до Тома Робінсона і привів його до них. Вона вказала на нього як на винуватця, і я його заарештував. Ось і все.

— Дякую,— сказав містер Гілмер.

Суддя Тейлор спитав:

— Атикусе, ви маєте питання?

— Маю,— відповів мій тато. Він сидів за своїм столом, трохи відхилившись на стільці, схрестивши ноги і закинувши руку на спинку стільця.

— А ви викликали лікаря, шерифе? Хтось послав по лікаря? — спитав Атикус.

— Ні, сер,— відповів містер Тейт.

— Не викликали лікаря?

— Ні, сер,— повторив містер Тейт.

— А чому? — голос Атикуса прозвучав гостро.

— Можу пояснити чому. Не було необхідності, містере Фінч. Вона була сильно побита. Понад усякий сумнів, сталося щось погане.

— Але ви по лікаря не посилали? А поки ви там перебували, хтось послав по лікаря, привів лікаря, відвів її до лікаря?

— Ні, сер...

Тут втрутився суддя Тейлор.

— Він уже тричі відповів на це питання, Атикусе. Він не викликав лікаря.

— Я просто хотів пересвідчитися, ваша честь,— пояснив Атикус, і суддя усміхнувся.

Джемі міцно ухопився за поруччя галереї. Він раптом затамував подих. Поглянувши униз, я не побачила нічого особливого і подумала, що Джемі просто драматизує ситуацію. Ділл сидів спокійно, так само і превелебний Сайкс.

— Чого ти? — прошепотіла я, але у відповідь почула лише коротке «Цить!».

— Шерифе,— провадив Атикус,— за вашими словами, дівчину було сильно побито. Як саме?

— Тобто?

— Опишіть її травми, Геку.

— Голова була сильно побита. На руках уже проступали синці, й це сталося за півгодини до...

— Звідки ви знаєте?

Містер Тейт широко усміхнувся.

— Вибачте, це вони мені так сказали. Так чи так, її добряче відтовкли, коли я туди приїхав, і око вже запливло.

— Яке саме око?

Містер Тейт моргнув і пригладив руками чуба.

— Хвилинку,— тихо промовив він, потім подивився на Атикуса так, ніби питання видалося йому дитячим.

— Не можете пригадати?

Містер Тейт тицьнув у невидиму особу за п’ять дюймів перед собою і сказав:

— Ліве.

— Хвилинку, шерифе,— уточнив Атикус.— Це було її ліве око, якщо вона стояла до вас обличчям, чи ліве, якщо вона дивилася в один з вами бік?

Містер Тейт сказав:

— А, дійсно, це було її праве око. Праве око, містере Фінч. Тепер я пригадав, обличчя в неї було розбите з цього боку...

Містер Тейт знову зморгнув, ніби до нього щось дійшло. Потім він обернувся і подивився на Тома Робінсона. Ніби інтуїтивно, Том Робінсон підняв голову.

Щось стало зрозуміло й Атикусу, бо він підвівся з-за столу.

— Шерифе, прошу вас повторити те, що ви сказали.

— Це було її праве око, я ж сказав.

— Ні,— Атикус підійшов до столу секретаря суду і нахилився над його рукою, яка з несамовитою швидкістю виводила слова. Рука зупинилася, перегорнула сторінку блокноту, і секретар зачитав: «Містере Фінч, тепер я пригадав, обличчя в неї було розбите з цього боку».

Атикус подивився на містера Тейта.

— Ще раз, Геку, з якого саме боку?

— З правого, містере Фінч, але в неї ще були синці — хочете послухати про них?

Атикус уже хотів був поставити нове питання, але передумав і сказав:

— Так, які ж у неї ще були травми?

Коли містер Тейт відповідав, Атикус обернувся і поглянув на Тома Робінсона, ніби хотів сказати: ми про таке не домовлялися.

— Руки в неї були всі в синцях, і вона показала мені свою шию. На горлі були чіткі сліди від пальців...

— Кругом на усій шиї? І ззаду також?

— Я б сказав, що сліди були на всій шиї, містере Фінч.

— Ви впевнені?

— Так, сер, шия у неї тоненька, будь-хто може її охопити кругом...

— Просто відповідайте на питання — так або ні, шерифе, будь ласка,— сухо зауважив Атикус, і містер Тейт замовк.

Атикус сів на місце і кивнув окружному прокурору, який похитав головою, показуючи судді, що більше не має питань, той, своєю чергою, кивнув містеру Тейту, який незграбно підвівся і вийшов з-за стійки для свідків.

Унизу, під нами, люди крутили головами, човгали по підлозі ногами, перекладали немовлят вище на руках, а декілька дітлахів стрімголов вибігли з зали суду. Негри у нас за спиною тихенько шепотілися між собою; Ділл розпитував превелебного Сайкса, що воно все означає, але превелебний відповідав, що не знає. Досі було доволі нудно: ніхто не метав громи та блискавки, не виникало запеклих дебатів між сторонами, ніяких драматичних поворотів; присутні, здавалося, були розчаровані, що Атикус поводиться буденно-доброзичливо, ніби йдеться про якесь питання щодо власності. З його дивовижним умінням угамовувати штормові моря навіть справа про зґвалтування видавалася сухою як проповідь. У моїй пам’яті згладилися жахливі спогади про запах перегару і хліву, про похмурих чоловіків із сонними очима, про хрипкий голос із темряви: «Містере Фінч? Вони вже поїхали?» За денного світла наш кошмар розвіявся, й усе закінчиться добре.

Всі глядачі почувалися так само невимушено, як суддя Тейлор,— окрім Джемі. Він скривив рот у багатозначну напівпосмішку, зблискуючи очима на всі боки, і сказав щось про підтверджувальні докази, тож я зрозуміла, що він хизується.

— ...Роберт Е. Лі Юел!

У відповідь на гучний голос секретаря підвівся приземкуватий чоловік, схожий на бійцівського півня, і бундючно попрямував до стійки для свідків; коли виголосили його ім’я, шия у нього почервоніла. Коли він розвернувся до публіки, ми побачили, що й обличчя в нього таке саме червоне, як шия. А ще ми побачили, що він зовсім не схожий на свого тезку-генерала. Над лобом у нього стирчала копиця щойно помитого негустого волосся, ніс він мав тонкий, гострий і блискучий, а підборіддя майже зовсім не було — здавалося, воно одразу переходило в обвислу, зморшкувату шию.

— ...і хай допоможе мені Бог,— прокрякав він.

Кожне невелике місто на кшталт Мейкома має родини, схожі на Юелів. Жодні економічні коливання не впливають на їхній статус — люди типу Юелів живуть, ніби гості у своєму окрузі, як у часи процвітання, так і в період глибокої депресії. Жоден інспектор з відвідуваності не в змозі примусити їхніх численних нащадків ходити до школи; жоден санітарний інспектор не може впоратися з їхніми вродженими вадами, різноманітними глистами і хворобами, викликаними проживанням серед бруду і нечистот.

Мейкомські Юели оселилися за міським звалищем у колишній негритянській хижі. Дощаті стіни хижі вони замінили листовим гофрованим залізом, дах покрили розплющеними молотком бляшанками, тож тільки загальна форма натякала на первісний вигляд цієї споруди: квадратна, з чотирма крихітними кімнатами, що виходили у вузький короткий коридор, ця хатина непевно трималася на чотирьох нерівних брилах піщаника. За вікна правили дірки у стінах, які влітку прикривалися смугами брудної марлі від комашні, що бенкетувала на мейкомському звалищі.

Втім, комашні небагато чим було поживитися, бо Юели щодня переривали все звалище, і завдяки (неїстівним) плодам їхньої працьовитості ділянка навкруги хижі набула вигляду ігрового майданчика божевільної дитини: за паркан правили зламані гілки, палиці від мітел, держаки від реманенту, на яких стирчали іржаві молотки, погнуті граблі, совки, сокири, сапки, мотики, прикріплені колючим дротом. За цією барикадою проступав захаращений двір, у якому стояли напіврозвалений допотопний «фордик» на якихось брилах замість коліс, зламане стоматологічне крісло та старезний холодильник, а поміж них валялися драні черевики, розтрощені радіоприймачі, рами від картин, скляні банки, серед яких у надії знайти собі харч сновигали худі попелясті кури.

Проте один куток цього двору викликав подив мейкомців. Уздовж паркана рядком стояли шість облуплених емальованих відер з розкішними геранями, такими доглянутими, ніби належали вони самій міс Моді Аткінсон, якби міс Моді допустила якусь там герань на свою територію. Люди казали, що їх вирощує Меєла Юел.

Ніхто докладно не знав, скільки там було дітей. Одні казали, що шестеро, інші — що дев’ятеро; коли хтось там проходив, то з вікон завжди визирало декілька замурзаних фізіономій. Власне, ніхто там особливо не ходив, хіба що на Різдво, коли церкви роздавали подарунки біднякам, а мер Мейкома дуже просив городян допомогти сміттяреві та самим відвезти на звалище ялинки й усякий мотлох, що набирався за свята.

Атикус возив нас туди минулого Різдва, виконуючи прохання мера. Ґрунтова дорога вела від шосе, повз звалище, до негритянського поселення, розташованого ярдів за п’ятсот від Юелів. Треба було або задки вертатися на шосе, або подолати всю дорогу і розвернутися в самому кінці; але більшість людей розверталися просто на негритянських подвір’ях. У морозних грудневих сутінках хатки видавалися доглянутими й затишними: з димарів піднімався синюватий димок, ґанки янтарно світилися від вогнів, запалених у кімнатах. Пахло там дуже смачно — курятиною та хрустким беконом, таким самим свіжим, як і вечірнє повітря. Ми з Джемі розпізнали запах смаженої білки, а от такий досвідчений місцевий старожил, як Атикус, винюхав ще й опосума та кролика, проте від цих ароматів нічого не лишилося, коли ми дорогою додому проїжджали повз осідок Юелів.

Єдине, що підвищувало цього миршавого чоловічка над його найближчими сусідами, був — якби його добряче відмити у гарячій воді з лугом — білий колір його шкіри.

— Містер Роберт Юел? — спитав містер Гілмер.

— Так мене звати, капітане,— відповів свідок.

Містер Гілмер мало не закляк, і мені стало його шкода. Мабуть, тут мені варто дещо пояснити. Я чула, що діти правників, коли бачать, як їхні батьки сперечаються у суді, можуть скласти собі хибну думку: їм здається, що протилежна сторона — особистий ворог їхнього батька, вони вельми через це страждають, а потім не можуть з дива вийти, коли у перерві бачать їх обох рука об руку. У нас із Джемі таких думок не було. Ми не переймалися, виграє наш батько процес чи програє. На жаль, я не можу розказати про жодні наші терзання з цього приводу, бо якби й розказала, то були б лише вигадки. Звісно, ми бачили, коли дебати з суто професійних ставали уїдливо-жовчними, але з нашим татом такого не траплялося. Ніколи в житті я не чула, щоб Атикус підвищив голос — хіба що свідок недочував. Містер Гілмер виконував свою роботу, Атикус — свою. Крім того, містер Юел був свідком містера Гілмера і не мав ніякого права грубіянити саме йому.

— Ви — батько Меєли Юел? — було наступне питання.

— Навіть якщо ні, що з цим поробиш зараз — адже мамка її померла.

Суддя Тейлор поворушився. Він спроквола обернувся на своєму кріслі й добродушно поглянув на свідка.

— Ви — батько Меєли Юел? — спитав він таким тоном, що сміх у залі миттєво обірвався.

— Так, сер,— смиренно відповів містер Юел.

Суддя Тейлор провадив миролюбним голосом:

— Ви вперше у суді? Не пам’ятаю, щоб я вас тут бачив раніше.

Коли свідок ствердно кивнув, він повів далі:

— Тоді дещо з’ясуймо. В цьому залі я не потерплю жодного непристойного висловлювання, поки я тут суддя. Ви зрозуміли?

Містер Юел кивнув, але, здалося мені, не зрозумів. Суддя Тейлор зітхнув і попросив містера Гілмера питати далі.

— Дякую, сер. Містере Юел, розкажіть, будь ласка, просто своїми словами, що трапилося ввечері двадцять першого листопада.

Джемі, усміхнувшись, відкинув назад чуба. «Просто своїми словами» був коронний номер містера Гілмера. Нас завжди цікавило, а чиїми ж іще словами міг би, як він побоювався, говорити свідок.

— Ну от, увечері двадцять першого листопада я ішов собі з лісу з в’язанкою хмизу. Тільки-но підійшов до паркана, як чую — Меєла верещить, як різана свиня, в нас у хаті...

Тут суддя Тейлор кинув суворий погляд на свідка, але, мабуть, переконався, що той не має на меті нікого ображати, бо знову ніби впав у дрімоту.

— О котрій це було годині, містере Юел?

— Та зразу по заході сонця. Я ж кажу, що Меєла репетувала так, що й мертвий прокинувся б...

Ще один погляд з суддівського крісла примусив містера Юела осіктися.

— Так? Вона кричала? — спитав містер Гілмер.

Містер Юел збентежено поглянув на суддю.

— Авжеж, Меєла підняла такий ґвалт, що я кинув свій хмиз та й рвонув туди з усіх ніг, але зачепився за огорожу, а коли відчепився і підбіг до вікна, то бачу,— і тут обличчя містера Юела аж побуріло. Він підвівся і тицьнув пальцем у Тома Робінсона,— бачу, як оцей чорномазий човгається на моїй Меєлі!

Засідання у судді Тейлора завжди проходили спокійно, і він дуже рідко користувався своїм молотком, але тут йому довелося стукати не менш як п’ять хвилин. Атикус підійшов до столу судді й щось йому говорив, містер Гек Тейт як перша офіційна особа округу стояв у проході та втихомирював людну залу. У нас за спинами чувся невдоволений, приглушений гомін негрів.

Превелебний Сайкс перехилився через мене і Ділла і схопив Джемі за лікоть.

— Містере Джемі,— сказав він,— ліпше б вам відвести міс Джін-Луїзу додому. Ви мене чуєте, містере Джемі?

Джемі повернув голову.

— Скауте, іди додому. Ділле, бери Скаута — і гайда додому.

— А ти спершу спробуй мене примусити,— пригадала я благословенну заповідь Атикуса.

Джемі кинув на мене лютий погляд, а потім звернувся до превелебного Сайкса:

— Та все гаразд, пасторе, вона нічого не розуміє.

Я смертельно образилася.

— Все я розумію, не дурніша за тебе!

— Цить ти! Вона не розуміє, пасторе, їй і дев’ятьох років немає.

Чорні очі превелебного Сайкса випромінювали занепокоєння.

— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Непідходяща ця справа для міс Джін-Луїзи, та й для вас обох також.

Джемі похитав головою.

— Він нас тут не бачить. Все гаразд, пасторе.

Я знала, що Джемі переможе, бо чудово розуміла, що тепер ніяка сила не примусить його рушити з місця. Ми з Діллом були у безпеці, принаймні на деякий час: Атикус міг би нас побачити, тільки якби подивився в цей бік.

Поки суддя Тейлор гамселив своїм дерев’яним молотком, містер Юел чванькувато сидів на місці свідків і спостерігав за гармидером, який спровокував. Однією фразою він перетворив спокійну публіку, що зібралася порозважатися, на розгніваний, напружений, загрозливий натовп, який мало-помалу вгамовувався під впливом ударів молотка, аж доки нарешті єдиним звуком у залі суду стало ледь чутне постукування суддівського олівця по столу.

Повернувши собі владу над публікою, суддя Тейлор відкинувся у кріслі. Раптом стало помітно, що він утомлений; вік його давався взнаки, і я пригадала, що казав Атикус: вони з місіс Тейлор не так уже багато й цілуються, адже йому, мабуть, років під сімдесят.

— Тут надійшло клопотання,— промовив суддя Тейлор,— звільнити залу від публіки, або принаймні від жінок і дітей, але воно наразі відхилено. Люди зазвичай бачать те, що шукають, і чують те, що хочуть почути, і вони мають право залучати до цього своїх дітей, але я твердо запевняю вас в одному: ви почуєте і побачите все в цілковитій тиші, в іншому разі вас усіх виведуть із зали суду, але не раніш як кожен отримає звинувачення у неповазі до суду. А ви, містере Юел, будьте люб’язні давати свідчення в межах мовних норм благопристойності, якщо на це здатні. Продовжуйте, містере Гілмер.

Містер Юел нагадував мені глухонімого. Я переконана, що він так і не втямив звернених до нього слів судді Тейлора, хоча він і ворушив губами услід за ним,— але вагомість тих слів до нього дійшла. З його обличчя сповзла маска чванькуватості, натомість проступив вираз серйозної упертості, який жодним чином не обманув суддю Тейлора: поки містер Юел перебував на місці для свідків, суддя не зводив з нього очей, ніби провокуючи на хибний крок.

Містер Гілмер з Атикусом перезирнулися. Атикус знову сів, підпер щоку кулаком, і ми вже не бачили його обличчя. Містер Гілмер мав доволі розпачливий вигляд. Питання судді Тейлора повернуло йому рівновагу:

— Містере Юел, ви бачили, як відповідач вступив у статеві стосунки з вашою донькою?

— Авжеж бачив.

Публіка сиділа тихо, проте відповідач щось сказав. Атикус зашепотів йому на вухо, і Том Робінсон замовк.

— Ви кажете, що стояли під вікном? — спитав містер Гілмер.

— Так, сер.

— Як високо вікно над землею?

— Футів зо три.

— І вам добре було видно кімнату?

— Так, сер.

— Який вигляд мала кімната?

— Все було розкидано, як після бійки.

— Що ви зробили, коли побачили відповідача?

— Я оббіг навколо будинку, щоб увійти, але він вискочив через парадні двері просто у мене під носом. Одначе я його упізнав, будьте певні. Просто хвилювався через Меєлу і не погнався за ним. Я вбіг до хати, а вона лежала на підлозі й вищала...

— І що ви тоді зробили?

— Що-що, прожогом побіг по Тейта. Я же знав, хто був той фрукт, він жив у тому негритоському кублі та щодня ходив повз нас. Чуєте, судде, я вже років п’ятнадцять прошу округ очистити від чорномазих оте кубло, бо поруч з ними жити небезпечно, та й моя власність від такого сусідства в ціні падає...

— Дякую, містере Юел,— поспішно промовив містер Гілмер.

Свідок швиденько виліз із-за трибуни і прямісінько врізався в Атикуса, який підвівся, щоб ставити йому питання. Суддя дозволив публіці відсміятися.

— Одну хвилинку, сер,— привітно сказав Атикус.— Чи не міг би я у вас дещо спитати?

Містер Юел повернувся на місце для свідків, умостився там і подивився на Атикуса з бундючною підозрілістю — типовим виразом свідків у окрузі Мейком, коли їх опитує протилежна сторона.

— Містере Юел,— почав Атикус,— того вечора було дуже багато біганини. Дивіться, ви кажете, що ви побігли до будинку, потім ви побігли до вікна, потім ви побігли в хату, потім ви побігли до Меєли, потім ви побігли по містера Тейта. І серед усієї цієї біганини ви не побігли по лікаря?

— А це ще навіщо? Я ж бачив, що сталося.

— Є одна річ, якої я не можу збагнути,— сказав Атикус.— Вас не тривожив стан Меєли?

— Звісно, тривожив,— відповів містер Юел.— Я ж бачив, хто це вчинив.

— Ні, я маю на увазі стан її здоров’я. Вам не здалося, що природа її травми вимагає негайного медичного втручання?

— Чого?

— Ви не подумали, що їй треба якнайшвидше викликати лікаря?

Свідок сказав, що йому це на думку не спадало, він ні до кого зі своїх за все життя лікарів не викликав, а якби викликав, то воно б йому стало у п’ять доларів.

— Це все?

— Не зовсім,— невимушено відповів Атикус.— Містере Юел, ви чули свідчення шерифа, правильно?

— І що з того?

— Ви перебували в залі суду, коли містер Тейт давав свідчення, правда? Ви чули все, що він сказав, я не помиляюся?

Містер Юел ретельно обдумав питання і, здається, вирішив, що в ньому немає жодної небезпеки.

— Все правильно.

— Ви погоджуєтеся з його описом ушкоджень Меєли?

— Чого?

Атикус подивився на містера Гілмера й усміхнувся. Містер Юел явно не збирався обдаровувати захист надмірною чемністю.

— Містер Тейт засвідчив, що у неї запливло праве око, що вона мала синці на всій...

— Атож,— сказав свідок.— Я підтверджую все, що говорив Тейт.

— Підтверджуєте? — лагідно уточнив Атикус.— Я саме й хотів переконатися.

Він підійшов до протоколіста, щось сказав, і той розважав нас декілька хвилин, зачитуючи свідоцтва містера Тейта, ніби то був нудний біржовий бюлетень: «...яке око а дійсно це було її праве око праве око містере Фінч тепер я пригадав обличчя в неї було розбите з цього боку». Він легенько стукнув по сторінці. «Розбите з цього боку шерифе будь ласка повторіть що ви сказали її праве око я сказав...»

— Дякую, Берте,— мовив Атикус.— Ви знову почули його слова, містере Юел. Маєте щось до цього додати? Ви погоджуєтеся з шерифом?

— Що шериф, те і я. Око в неї запливло, і вона була вся дуже побита.

Чоловічок, здається, вже й забув, як його поставив на місце суддя. Було очевидно, що Атикус не видавався йому серйозним супротивником. Він знову розчервонівся, випнув груди і став схожий на рудого бойового півня. Я думала, він лусне від злості, коли Атикус поставив йому наступне питання.

— Містере Юел, ви вмієте читати й писати?

Тут утрутився містер Гілмер.

— Протестую. Не розумію, який стосунок письменність свідка має до справи, питання недоречне й несуттєве.

Суддя Тейлор не встиг ще нічого сказати, як Атикус пояснив:

— Ваша честь, якщо ви мені дозволите додати до цього питання ще одне, ви зрозумієте зв’язок.

— Добре, побачимо,— погодився суддя.— Але глядіть, щоб ми зрозуміли, Атикусе. Протест відхиляється.

Містеру Гілмеру, схоже, було так само цікаво, як і всім решті, до чого в цій справі рівень освіти містера Юела.

— Я повторюю питання,— сказав Атикус.— Ви вмієте читати й писати?

— А то ні!

— Ви можете написати своє ім’я, щоб усі в цьому переконалися?

— Само собою! А як, гадаєте, я підписуюсь на отримання допомоги з безробіття?

Містер Юел завойовував симпатії своїх співгромадян. Шепіт і сміх у нижній залі напевне означали, що його вважають молодчагою.

Я починала хвилюватися. Атикус нібито знає, що робить, але мені здавалося, що він тицяється у темряві навмання. Ніколи, ніколи, ніколи під час перехресного допиту не можна ставити свідкові питання, на яке ви самі не знаєте відповіді,— ось принцип, який я затямила з колиски. Постав таке питання — й отримаєш відповідь, якої не хочеш, яка може зруйнувати увесь твій захист.

Атикус витяг із внутрішньої кишені свого піджака конверт. Потім з кишеньки жилета добув авторучку. Він не квапився і стояв так, щоб присяжні могли добре бачити кожен його рух. Відкрутивши ковпачок авторучки, він обережно поклав його перед собою на стіл. Потім легенько струснув авторучкою і подав її разом з конвертом свідкові.

— Напишіть, будь ласка, своє ім’я, добре? — попросив він.— Чітко, щоб присяжні могли бачити, як ви це робите.

Містер Юел написав його на зворотному боці конверта, само-вдоволено звів очі — й наштовхнувся на здивований погляд судді Тейлора, який, здавалося, побачив на місці для свідків запашну гарденію у самому розквіті. Містер Гілмер напівпіднявся з-за свого столу. Присяжні не зводили зі свідка очей, а один з них аж перехилився через поруччя, вчепившись у нього руками.

— Що це вам так цікаво? — спитав містер Юел.

— Ви — шульга, містере Юел,— відповів суддя Тейлор. Містер Юел сердито до нього обернувся і сказав, що не розуміє, яке це має значення, і що він — побожна людина, а Атикус Фінч із нього знущається. Всі ці хитромудрі правники штибу Атикуса Фінча тільки й знають з нього знущатися своїми причіпками. Він їм розповів, що сталося, він скаже це ще сто разів. Ніщо з того, що говорив Атикус Фінч, не похитнуло його оповіді: він зазирнув у вікно, потім прогнав негритоса, потім побіг по шерифа. Нарешті Атикус його відпустив.

Містер Гілмер поставив йому ще одне питання.

— Стосовно того, що ви пишете лівою рукою, можливо, ви так само володієте і правою, містере Юел?

— Та ні, зовсім ні, але лівою я можу робити все не гірше, ніж дехто правою. Лівою не гірше, ніж дехто правою,— додав він, кинувши повний люті погляд на Атикуса.

Джемі тихо торжествував. Він стукав долонями по балконному поруччю й навіть прошепотів:

— Ми його впіймали.

Я так не думала: Атикус намагався продемонструвати, як мені здавалося, що містер Юел міг сам побити Меєлу. Це я розуміла. Якщо її праве око запливло й удари були головно з правого боку обличчя, це свідчило, що її бив шульга. Шерлок Холмс і Джеремі Фінч тут дійшли б згоди. Але Том Робінсон так само може виявитися шульгою. Як і містер Гек Тейт, я уявила перед собою цього чоловіка, зіграла у себе в голові швидку пантоміму і зробила висновок, що він міг її тримати правою рукою і бити лівою. Я поглянула вниз на Тома. Він сидів до нас спиною, але я бачила його широкі плечі й міцну, як у бика, шию. Він легко міг так зробити. І я подумала, що Джемі ділить шкуру ще не вбитого ведмедя.