5

Джемі мене почув. Голова його з’явилась у мене в дверях. Коли він уже стояв біля мого ліжка, в Атикуса загорілося світло. Ми принишкли, доки батько його не вимкнув; чути було, як він крутиться у ліжку, тож ми чекали, коли він знову засне.

Тоді Джемі відвів мене до себе в кімнату і вклав до свого ліжка.

— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, гадаю, все вже закінчиться.

Ми повернулися додому дуже тихо, щоб не збудити тітку. Атикус заглушив мотор ще на вулиці й закотив машину в гараж; увійшли ми з чорного ходу й розійшлися по своїх кімнатах без жодного слова. Я дуже втомилася і вже засинала, але раптом ніби знову побачила, як Атикус акуратно складає газету і зсуває на потилицю капелюх, а потім як він, стоячи сам посеред порожньої завмерлої вулиці, піднімає на лоб окуляри. Справжнє значення подій сьогоднішнього вечора вразило мене як грім, і я розридалася. Джемі повівся дуже ґречно: не сказав, як зазвичай, що коли людині майже дев’ять років, плакати їй не годиться.

Того ранку ні в кого не було апетиту — окрім Джемі: він ум’яв аж три яйця. Атикус дивився на нього зі щирим подивом; тітка Александра присьорбувала каву, випромінюючи хвилі невдоволення. Діти, які втікають поночі з хати,— ганьба для родини. Атикус зауважив, що дуже радий, що його ганьба прибігла так вчасно, але тітка заперечила:

— Дурниці, містер Андервуд був там увесь час.

— Знаєш, не перестаю дивуватися Бракстону,— сказав Атикус.— Він зневажає негрів, завжди жене їх від себе.

Все місто вважало містера Андервуда затятим нечестивцем, батько якого в пориві недоброго гумору дав йому ім’я Бракстон Брег^[23], і це ім’я він безнастанно намагався принизити. Атикус казав, що люди, названі на честь генералів південної армії, обов’язково врешті-решт спиваються.

Келпурнія налила тітці Александрі ще філіжанку кави, але суворо похитала головою, коли я кинула на неї благальний погляд, який здавався мені переконливим.

— А ти ще мала,— пояснила вона.— Коли доростеш до кави, я обов’язково тобі скажу.

Я сказала, що кава добре вплине на моє травлення.

— Гаразд,— погодилася Келпурнія і дістала з буфету філіжанку. Налила туди столову ложку кави і доповнила до самого краєчка молоком. Я подякувала, показавши філіжанці язика, а потім перехопила невдоволений погляд тітки. Але невдоволення її стосувалося Атикуса.

Тітка зачекала, поки Келпурнія вийде до кухні, а тоді виголосила:

— Не розмовляй так у їхній присутності.

— Як «так» і в чиїй присутності? — поцікавився Атикус.

— Так, як-от щойно, у присутності Келпурнії. Ти сказав при ній, що Бракстон Андервуд зневажає негрів.

— Кел це і без мене знає. Як і весь Мейком.

Я вже й раніше почала помічати невеличкі зміни у поведінці мого тата, а надто коли він розмовляв з тіткою Александрою. Він ніби злегка кепкував з неї, хоча й не дратувався відкрито. У голосі його забриніла сувора нотка:

— Все, що говориться за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Їй відомо, як багато вона важить для нашої сім’ї.

— Вважаю, це не надто гарна звичка, Атикусе. Це їх розбещує. Ти же знаєш, скільки вони базікають між собою. Все, що відбувається в місті, обговорюється у чорному кварталі ще до заходу сонця.

Батько відклав убік ножа.

— Мені не відомий закон, який забороняв би їм розмовляти. Якби ми не давали їм приводів, вони б і базікали менше. Що ж ти не п’єш свою каву, Скауте?

Я калатала ложечкою у чашці.

— А я гадала, що містер Каннінгем — наш друг. Ти колись сам мені це казав.

— Він і є наш друг.

— Але ж учора він хотів на тебе напасти.

Атикус поклав виделку поруч із ножем.

— Містер Каннінгем загалом добра людина,— промовив він.— Просто він має свої недоліки, як і всі ми.

Тут заговорив Джемі.

— Нічого собі недоліки! Він був ладен убити тебе, коли вони туди приїхали.

— Так, він міг би на мене напасти,— погодився Атикус.— Але, сину, коли ти підростеш, то навчишся краще розуміти людей. Будь-який натовп, власне, складається з окремих людей. Вчора містер Каннінгем був частиною натовпу, але він залишався людиною. Будь-який натовп у кожному південному містечку — це завжди знайомі нам люди, і це не робить їм великої честі, правда?

— Авжеж,— сказав Джемі.

— Тому знадобилася восьмирічна дитина, щоб повернути їм здоровий глузд, розумієш? І це дещо доводить: зграю диких тварин можна зупинити, тому що вони все ж таки люди. Хто знає, може, нам слід було б мати дітей-поліцейських... ви, діти, вчора змусили Волтера Каннінгема ненадовго влізти у мою шкуру. І цього виявилося досить.

Що ж, можливо, Джемі й навчиться краще розуміти людей, коли подорослішає, але я — ні.

— Перший день, коли Волтер прийде до школи, буде його останнім днем,— пообіцяла я.

— Ти його і пальцем не торкнешся,— категорично відтяв Атикус.— І я взагалі не хочу, щоб ви зачаїли на когось злість через учорашню подію, хай що там трапилося.

— Тепер ти сам бачиш,— вступила тітка Александра,— до чого це призводить. І не кажи, що я тебе не попереджала.

Атикус відповів, що ніколи такого не скаже, відсунув стілець і підвівся з-за столу.

— Попереду в мене важкий день, отож даруйте. Джемі, я не хочу, щоб ви зі Скаутом ходили сьогодні до середмістя, добре?

Коли Атикус пішов, до нашої їдальні вскочив Ділл.

— Усе місто тільки про це й гуде,— оголосив він.— Як ми голіруч побороли сотню чоловіків.

Тітка Александра поглядом примусила його замовкнути.

— Там не було ніякої сотні чоловіків,— заявила вона,— і ніхто нікого не поборов. Просто декілька п’яних хуліганів з ватаги Каннінгемів.

— Не звертайте уваги, тітонько, Ділл просто любить перебільшувати,— заспокоїв її Джемі. Він подав нам знак прямувати за ним.

— Щоб ні кроку з двору, ясно? — наказала тітка, коли ми виходили на веранду.

Все було схоже на суботній день. Мешканці південної частини округу тяглися повз наш будинок повільною, довгою чередою.

Проїхав, хитаючись, верхи на своєму чистопородному коні містер Дольфус Реймонд.

— Не уявляю, як він узагалі тримається у сідлі,— прошепотів Джемі.— Як це можна напитися п’яним ще до восьмої ранку?

Повз нас прогуркотів фургон, ущент забитий жінками. Всі вони були в панамках і сукнях на довгий рукав. Правив фургоном бородань у фетровому капелюсі.

— Це меноніти^[24],— сказав Діллові Джемі.— Вони не визнають ґудзиків.

Меноніти жили в глухих лісах, вели торгівлю на тому березі річки і рідко приїжджали до Мейкома. Діллу стало цікаво.

— Вони всі мають блакитні очі,— пояснив Джемі.— І чоловікам заборонено голитися після одруження. Їхнім жінкам подобається, коли борода їх лоскоче.

Містер Ікс Білапс, проїжджаючи на мулі, помахав нам рукою.

— Він такий кумедний,— сказав Джемі.— Ікс — його справжнє ім’я. Якось його викликали до суду і спитали, як його звуть. Він каже — Ікс Білапс. Секретар попросив уточнити, а той наполягає — Ікс. Ледь здогадалися, що він не жартує. Спитали, звідки у нього таке ім’я, і він відповів, що так його записали батьки, коли він народився,— просто поставили хрестик.

Поки весь округ проминав наш будинок, Джемі розповідав Діллу історії про найпомітніших осіб, про те, чим вони відомі: містер Теншо Джонс голосував за прийняття сухого закону; міс Емілі Дейвіс крадькома нюхає тютюн; містер Байрон Воллер вміє грати на скрипці; у містера Джейка Слейда прорізався третій ряд зубів.

На дорогу виїхав повний фургон городян з небуденно суворими обличчями. Коли вони почали тицяти пальцями на подвір’я міс Моді Аткінсон, що сяяло усіма барвами яскравих квітів, на веранду вийшла сама міс Моді. З міс Моді траплялися дивні речі: від нас до веранди, на якій вона стояла, було досить далеко, і ми не могли ясно бачити її обличчя, проте завжди чудово розуміли, чи в доброму вона гуморі, з самої її постави. Тепер вона стояла, узявши руки в боки, злегка подавшись уперед і схиливши голову вбік,— окуляри її так і виблискували на сонці. Ми знали, що вона посміхається з невимовною ущипливістю.

Погонич фургона притримав своїх мулів, і одна з жінок пронизливо загорлала:

— Хто в марноті прийшов, у темряву йде^[25]!

Міс Моді відросла:

— Радісне серце лице веселить^[26]!

Вочевидь, ногомийники подумали, що то сам Сатана цитує Святе Письмо задля своїх лихих намірів, бо погонич підбатожив мулів. Чому вони присікувалися до квітника міс Моді, мені було незрозуміло, тим більше що міс Моді, хоча й поралася у саду з ранку до ночі, знала Євангеліє як свої п’ять пальців.

— Ви підете сьогодні в суд на слухання? — спитав її Джемі, коли ми підійшли ближче.

— Нізащо,— відповіла міс Моді.— Мені нема чого робити в суді сьогодні.

— Невже і подивитися не хочете? — поцікавився Діла.

— Не хочу. Просто огидно дивитися, як бідолаху засудять на смерть. Погляньте лише на цих людців — вони немов на карнавал збираються.

— Але ж це публічний процес, міс Моді,— зауважила я.— Було б порушенням, якби публіка не зібралася.

— Знаю, знаю,— відмахнулася вона.— Саме тому, що процес публічний, я на нього і не йду.

Підійшла міс Стефані Крофорд. На ній був капелюшок і рукавички.

— Так-так-так,— сказала вона.— Тільки подивіться на цей натовп — можна подумати, що виступатиме сам Вільям Дженкінс Браун.

— А ти куди це зібралася, Стефані? — спитала її міс Моді.

— По свіжі газети.

Міс Моді зауважила, що зроду не бачила, щоб міс Стефані ходила по газети в капелюшку.

— Що ж,— відповіла та,— може, я й зазирну до суду, подивлюся, що там вигадав Атикус.

— Гляди, щоб він не викликав тебе повісткою.

Ми попросили міс Моді пояснити, що це вона має на увазі, а вона відповіла, що міс Стефані, схоже, знає про справу так багато, аж її можуть викликати як свідка.

Ми тинялися без діла до опівдня, і коли Атикус прийшов на обід, то сказав, що цілий ранок обирали присяжних. По обіді ми покликали Ділла і пішли до середмістя.

Там усе сяяло, як на свято. Біля конов’язі не було куди й пальця встромити, мули й фургони скупчилися під кожним деревом. Площа перед судом нагадувала пікнік: люди гуртками сиділи на підстелених газетах, запивали печиво й патоку теплим молоком з глечиків. Дехто їв холодну курятину або холодні свині відбивні. Більш заможні запивали свої наїдки магазинною кока-колою зі склянок-лампочок. Замурзані дітлахи сновигали у натовпі, матері годували немовлят.

Трохи осторонь від центральної площі, на осонні, тихенько сиділи негри, їли сардини з крекерами і запивали фруктовою газованкою. Серед них був і містер Дольфус Реймонд.

— Джемі,— сказав Ділл,— він п’є з пакета.

Схоже, містер Дольфус Реймонд саме це і робив: він потягував через дві соломинки з бакалійної крамниці якусь рідину з глибини коричневого паперового пакета.

— Ніколи нічого подібного не бачив,— пробурмотів Діла.— Як це йому вдається?

Джемі захихотів.

— Там у нього пляшка з-під кока-коли, а у ній віскі. Це щоб не засмучувати дам. От побачиш, він отак смоктатиме цілий день, а потім піде і знову наповнить пляшку.

— А чому він сидить з чорними?

— Так у нього віддавна повелося. Він любить їх більше, ніж нас, гадаю. Живе сам на межі округу. З ним живе одна негритянка, і в них купа дітей-мулатів. Я їх тобі покажу, якщо вони нам десь трапляться.

— Він не схожий на бидло,— промовив Ділл.

— А він зовсім і не бидло, він володіє ділянкою землі понад річкою, і родина його дуже старовинна і поважна.

— Тоді чого ж він отак поводиться?

— Така в нього звичка,— відповів Джемі.— Кажуть, він так і не оговтався після свого весілля. Мав одружитися з однією дівчиною з роду Спенсерів, здається. Готувалося бучне весілля, але воно не відбулося: напередодні церемонії наречена піднялася до своєї кімнати і застрелилася. З рушниці. Натиснула на гачок пальцями ноги.

— А дізналися чому?

— Ні,— відповів Джемі.— Ніхто не знає причини, окрім містера Дольфуса. Подейкують, що вона довідалася про його негритянку, а він вважав, що може і її залишити при собі, і одружитися. Відтоді він завжди п’яний. Але, знаєш, він просто добре ставиться до отих дітей...

— Джемі,— урвала його я,— а що таке мулат?

— Напівбілий, напівнегр. Ти їх бачила, Скауте. Знаєш отого рознощика з бакалії, рудого й кучерявого? Він наполовину білий. Вони дуже нещасні.

— Нещасні... чого б це?

— Бо вони всім чужі. Чорні їх не сприймають, тому що вони напівбілі, а білі — тому що вони напівчорні, ні те, ні се. Але кажуть, що цей містер Дольфус відіслав двох своїх дітей на північ. У північних штатах люди не зневажають чорних. Он якраз один з них.

До нас наближався маленький хлопчик, який міцно тримався за руку негритянки. Мені він видався типовим негром: темно-шоколадна шкіра, широкі ніздрі й чудові зуби. Час до часу він весело виривався уперед, а негритянка тягла його за ручку до себе.

Джемі почекав, поки вони проминуть нас.

— Це один з тих малюків,— сказав він.

— А звідки ти знаєш? — спитав Ділл.— Мені він видається справжнім негром.

— Іноді відрізнити важко, хіба що напевне знаєш, хто вони такі. Але він наполовину Реймонд, це точно.

— Але як можна відрізнити? — допитувалася я.

— Я ж казав тобі, Скауте, просто треба знати, хто вони.

— А звідки ти знаєш, що ми — не негри?

— Дядько Джек Фінч каже, що напевне не знає ніхто. Він каже, що серед тих Фінчів, яких ми знаємо, негрів немає, але він припускає, що у прадавні часи наші пращури були вихідцями з Ефіопії.

— Ну, прадавні часи не рахуються.

— Я теж так думав,— відповів Джемі,— але тут у нас вважається, що як маєш бодай одну краплину негритянської крові, то ти вже чорний. О, дивіться...

Якийсь невидимий сигнал примусив усіх людей на площі підвестися: вони розкидали шматки своїх газет, целофанові пакети й обгортки. Діти підійшли до матерів, немовлят узяли на руки, чоловіки у пропотілих капелюхах підганяли своїх домашніх, як пастухи череду, до дверей суду. В дальньому кінці площі негри з містером Дольфусом Реймондом також підвелися з землі й обтрусили порох зі своїх штанів. Серед них майже не було жінок і дітей, і це вже якось мало скидалося на свято. Вони покірно чекали біля входу, поки увійдуть білі родини.

— Ходімо туди,— сказав Ділл.

— Ні, зачекаймо, доки всі увійдуть, Атикус може розсердитися, якщо нас побачить,— відповів Джемі.

Будинок мейкомського окружного суду трошки нагадував Арлінгтон — у тому сенсі, що бетонні колони, які підтримували південну частину його покрівлі, були занадто масивні як на такий легкий тягар. Колони — єдине, що залишилося від первісної споруди, яка згоріла у 1856 році. Навколо цих колон побудували новий суд. Точніше кажучи, незважаючи на них. За винятком південного фасаду, будинок мейкомського окружного суду нагадував ранній вікторіанський стиль, а з північного боку був скромний і непоказний. Однак з протилежного боку вцілілі неогрецькі колони різко контрастували з великою годинниковою баштою дев’ятнадцятого століття, де містився іржавий годинник, який ніколи не показував правильного часу; втім, усе це свідчило про твердий намір городян будь-що зберегти щонайменшу матеріальну згадку про минуле.

Щоб дістатися зали суду, треба було проминути різноманітні темні закапелки: кабінет податкового інспектора, закутки збирача податків, окружного секретаря, секретаря суду, судді у справах заповітів і спадків,— холодні й темні, вони наскрізь пропахли пліснявими книжками, старим вогким цементом і сечею. Навіть удень доводилося вмикати світло; на пошарпаних мостинах завжди лежав шар пороху. Мешканці цих закапелків цілком відповідали своєму оточенню: ці чоловіки з сірими обличчями, здається, ніколи не бачили вітру чи сонця.

Ми знали, що людей буде багато, але навіть і уявити не могли, який великий натовп ущерть заповнить вестибюль на першому поверсі. Мене відрізали від Джемі й Ділла, але я протиснулася до стіни біля сходів, знаючи, що Джемі мене обов’язково врешті-решт знайде. Я опинилася серед членів Клубу нероб і робила все, щоб вони мене не помітили. То був гурт стариганів у білих сорочках і штанях кольору хакі на підтяжках, які все своє життя нічого не робили і тепер у свій сутінковий вік займалися тим самим на соснових ослонах під віргінськими дубами на площі. Прискіпливі критики судових справ, вони, за словами Атикуса, знали закони незгірше за верховного суддю завдяки багаторічним спостереженням за процесами. Зазвичай вони були єдиною публікою у залі суду, і сьогодні їх, схоже, обурило втручання у роками налагоджену процедуру. Говорили вони з невимушеним апломбом. Темою розмови був мій тато.

— ...думає, ніби він знає, що робить,— сказав один з них.

— Ну, я не впевнений,— мовив другий.— Атикус Фінч у законах тямить, на всіх тонкощах розуміється.

— Читати їх він уміє, а більше нічого.

Клуб зареготав.

— Ось що я тобі скажу, Біллі,— почав третій.— Це ж суд його призначив захищати того чорномазого.

— Так-то воно так, але ж Атикус його справді хоче захищати. Тому мені це й не до вподоби.

Це було щось нове, інший погляд на справу: виявляється, Атикуса примусили, хотів він того чи ні. Мені видалося дивним, що він нічого не сказав про це нам — ми ж могли це сто разів використати, боронячи його і себе. Його просто примусили, тому він це й робить,— тоді було б менше бійок і сварок. Але чи пояснювало це ставлення з боку міста? Суд призначив Атикуса захищати того чоловіка. І Атикус мав намір його таки захищати. Ось що їм усім муляло. Якось воно незрозуміло.

Негри, пропустивши на сходах білих, почали заходити і собі.

— Агов, куди це ви розігналися,— гукнув один із членів Клубу нероб, піднявши свій ціпок.— Нема чого вам так поспішати.

І діди потяглися нагору сходами, ледь пересуваючи негнучкі ноги, а там зіткнулися з Джемі й Діллом, які йшли вниз шукати мене. Хлопці ледь протиснулися повз них, і Джемі гукнув:

— Ходімо, Скауте, там не лишилося жодного вільного місця. Доведеться стояти. Обережніше,— додав він роздратовано, коли негри посунули сходами нагору.

Діди, які вийшли уперед, тепер позаймають усі вільні місця для стояння. Нам не пощастило, і винна в цьому я, не забув повідомити Джемі. Ми з нещасним виглядом стояли під стінкою.

— Вам не знайшлося місця? — перед нами виріс превелебний Сайкс із чорним капелюхом у руці.

— Добридень, пасторе,— привітався Джемі.— Так, Скаут нам усе зіпсувала.

— Що ж, подивимося, як цьому зарадити.

Превелебний Сайкс пішов нагору. За кілька хвилин він повернувся.

— Унизу не лишилося жодного місця. Як гадаєте, можна вам піти зі мною на галерею?

— Та звісно! — зрадів Джемі. Ми весело помчали перед превелебним Сайксом до зали. А там піднялися закритими сходами і почекали біля дверей. Превелебний, хекаючи, йшов за нами слідом, а потім обережно провів через натовп чорних на галереї. Четверо негрів підвелися і поступилися нам своїми чотирма місцями у першому ряду.

Галерея для чорних тяглася уздовж трьох стін судової зали, як веранда другого поверху, і звідти нам було все видно.

Присяжні сиділи ліворуч, попід високими вікнами. Засмаглі й довготелесі, вони всі, здається, були фермери, що, власне, і не дивно: з міських мало хто потрапляв до складу присяжних, їм або давали відвід, або вони самі відмовлялися. Один чи двоє з присяжних скидалися на причепурених Каннінгемів. Вони сиділи на помості дуже прямо й напружено.

Окружний прокурор і ще один чоловік, Атикус і Том Робінсон сиділи за столами спинами до нас. На столі перед окружним прокурором лежала коричнева книга і якісь жовті нотатники; стіл Атикуса був порожній.

Одразу за поруччям, що відгороджувало публіку від суду, сиділи на шкіряних стільцях свідки у справі. Ми бачили тільки їхні спини.

Суддя Тейлор на своїй лаві нагадував стару сонну акулу, а його риба-лоцман щось швидко писала, сидячи за столиком перед ним. Суддя Тейлор мав такий самий вигляд, як майже всі судді, яких я бачила: привітний, сивочубий, червонолиций; він проводив судові засідання з повною відсутністю офіційності: то вкладав ноги на стіл, то чистив собі нігті кишеньковим ножичком. Під час довгих дебатів сторін, а надто по обіді, він, здавалося, дрімав, але це враження раз і назавжди зникло, коли один адвокат якось навмисно скинув стос книжок на підлогу, щоб його збудити. Не розплющуючи очей, суддя Тейлор пробурмотів:

— Містере Вайтлі, зробіть-но це ще раз, і я вас оштрафую на сто доларів.

Він був чудовим знавцем законодавства, і хоча могло видатися, що він легковажить своїми обов’язками, насправді він твердою рукою керував усім процесом. Тільки одного разу суддя Тейлор розгубився під час слухання справи, і причиною стали Каннінгеми. У Старому Саремі, де вони здавна селилися, мешкали два клани, які від початку були різними родинами, але, на лихо, мали подібні прізвища. Каннінгеми одружувалися з Коннінгемами, і відмінність у написанні прізвищ нікого особливо не хвилювала — аж доки один Каннінгем не почав суперечки щодо ділянки землі з котримсь із Коннінгемів. Під час полеміки Джімз Каннінгем стверджував, що його мати, хоча завжди підписувалася Каннінгем, насправді була Коннінгем, тільки не вміла писати доладно, майже нічого не читала, а сиділа собі вечорами на веранді, втупившись кудись удалину. Наслухавшись протягом дев’ятьох годин химерних оповідей від мешканців Старого Сарема, суддя Тейлор припинив усю справу. Коли його спитали — на якій підставі, він відповів: «На підставі обопільної домовленості»,— а потім оголосив: він щиро сподівається, що обидві сторони задоволені тим, що їм надали можливість висловитися публічно. Так воно і було. Саме цього вони передусім і прагнули.

Суддя Тейлор мав одну цікаву звичку. Він дозволяв палити у залі суду, проте ніколи не палив сам: іноді, якщо пощастить, можна було спостерігати, як він вкладає у рота довгу незапалену сигару і неквапно її зжовує. Мало-помалу сигара зникала, але за кілька годин знову з’являлася у вигляді плескатої гладенької маси, на яку перетворили сигару жувальні таланти і шлункові соки судді Тейлора. Якось я спитала в Атикуса, як тільки місіс Тейлор цілується з ним, а Атикус відповів, що не так уже часто вони тепер цілуються.

Стійка для свідків була праворуч од судді, й коли ми всілися на свої місця, там уже стояв містер Гек Тейт.