4

Після численних телефонних переговорів, численних клопотань на захист обвинуваченого і довгого листа з перепрошеннями від Діллової матері було вирішено, що Ділл залишається. Один тиждень ми всі прожили спокійно. Після цього спокою вже не було. Нас охопив страхітливий кошмар.

Усе почалося якось по вечері. Ділл іще не пішов додому; тітка Александра сиділа в кутку у своєму кріслі, Атикус — у своєму; ми з Джемі читали на підлозі. Тиждень минув дуже мирно: я слухалася тітку; Джемі вже не вміщався в будиночку на дереві, але допомагав нам з Діллом змайструвати для нього нову мотузяну драбину; Ділл вигадав безпрограшний план виманити Примару Редлі без ризику для нас самих (викласти стежинку з лимонних льодяників від чорного ходу до подвір’я, і він потягнеться за ними, як мурашка). Тут хтось постукав у парадні двері. Джемі пішов відчиняти і сказав, що це містер Гек Тейт.

— То запроси його в хату,— сказав Атикус.

— Я запросив. Там у дворі ще якісь люди, вони кличуть тебе вийти до них.

У Мейкомі дорослі чоловіки стоять на подвір’ї і не заходять у хату тільки у двох випадках: коли в родині хтось помер або якщо замішана політика. Цікаво, подумала я, хто ж помер. Ми з Джемі посунули були до вхідних дверей, але Атикус наказав нам повернутися додому.

Джемі вимкнув у вітальні світло і притиснув носа до шибки. Тітка Александра запротестувала.

— Одну секунду, тітонько, я тільки подивлюся, хто там.

Ми з Діллом прилипли до іншого вікна. Атикуса оточував гурт чоловіків. Здавалося, всі вони говорили водночас.

— ...завтра перевозять його до окружної в’язниці,— казав містер Гек Тейт,— я не очікую неприємностей, але й не переконаний, що їх не буде...

— Не верзіть дурниць, Геку,— мовив Атикус.— Це ж все-таки Мейком.

— ...повторюю: у мене просто неспокійно на душі.

— Геку, ми отримали відстрочку цієї справи саме для того, щоб не було приводів для занепокоєння. Сьогодні субота,— це говорив Атикус.— Суд, вочевидь, розпочнеться у понеділок. Ви ж можете його тут потримати один день, правда? Не думаю, що у хтось у Мейкомі може мати на мене зуб за те, що я узяв собі клієнта у такі скрутні часи.

Поміж чоловіків пробіг легкий смішок, але одразу стих, коли заговорив містер Лінк Діз:

— Тут у нас нічого не буде, але мене хвилює ота зграя зі Старого Сарема... Хіба не можна домогтися... як воно там зветься, Геку?

— Перенесення розгляду справи в інший округ. Та навряд чи у цьому є нині сенс.

Атикус ще щось мовив, але розібрати було неможливо. Я спитала у Джемі, але він тільки відмахнувся.

— ...крім того,— провадив Атикус,— ви ж не боїтеся того збіговиська?

— ...від них усього можна чекати, коли вони розпаляться.

— Зазвичай вони не напиваються у неділю, вони головно ходять до церкви у цей день,— сказав Атикус.

— Тут особливий випадок...— сказав хтось із чоловіків.

Вони бубоніли і буркотіли, аж тут тітка сказала, що як Джемі не увімкне світло у вітальні, він зганьбить усю нашу родину. Джемі її не почув.

— Почати з того, що я взагалі не розумію, навіщо ви взялися за цю справу,— говорив містер Лінк Діз.— Ви можете втратити через неї все, Атикусе. Буквально все.

— Ви дійсно так вважаєте?

Це було дуже небезпечне питання Атикуса. «Ти дійсно вважаєш, що тобі треба робити цей хід, Скауте?» — один, два, три, і на дошці не лишається жодної моєї шашки. «Ти дійсно так вважаєш, сину? Тоді почитай ось це». І Джемі цілий вечір продирається крізь промови Генрі В. Грейді^[22].

— Лінку, можливо, цьому хлопцеві й загрожує електричний стілець, але спершу треба сказати правду,— голос Атикуса звучав рівно.— А вам ця правда відома.

Гомін незадоволення серед чоловіків посилився, а коли Атикус ступив на першу сходинку й вони наблизилися до нього, то стало якось дуже лячно.

Раптом Джемі як гаркне:

— Атикусе! Телефон!

Чоловіки від несподіванки здригнулися і почали розходитися; це були люди, яких ми зустрічали щодня: крамарі, міські фермери, а ще лікар Рейнольде, а ще містер Ейворі.

— То візьми слухавку, сину,— гукнув Атикус.

Усі розсміялися і пішли. Коли Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні, він побачив Джемі біля вікна, дуже блідого, тільки ніс, перед тим притиснутий до шибки, почервонів.

— Чого це ви надумали сидіти у темряві? — спитав Атикус.

Джемі дивився, як батько усівся у своє крісло й узяв газету. Подеколи мені здавалося, що Атикус оцінює всі переломні явища у своєму житті, мовчки сховавшись за шпальтами «Мобіл реджистер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».

— Вони напали на тебе? — Джемі став біля Атикуса.— Хотіли розправитися з тобою?

Опустивши газету, Атикус уважно подивився на Джемі.

— Чого ти начитався? — спитав він, а потім додав м’якішим тоном,— ні, сину, то були наші друзі.

— Вони не... не банда? — скоса подивився Джемі.

Атикус спробував приховати посмішку, але не зміг.

— Ні, у нас у Мейкомі немає злочинних зграй і подібних дурниць. Ніколи не чув про банди у Мейкомі.

— Але були часи, коли ку-клукс-клан полював на католиків.

— Ніколи не чув і про жодних католиків у Мейкомі,— сказав Атикус.— Ти щось плутаєш. Десь у двадцятих роках тут був і клан, але то була радше політична організація. До того ж вони нікого не змогли налякати. Якось уночі вони почали марширувати біля будинку містера Сема Леві, але Сем вийшов на веранду і крикнув, що вони, схоже, у скруті, бо навіть простирадла для своїх балахонів купували саме у нього. Сем так їх присоромив, що вони ледь ноги винесли.

Родина Леві відповідала усім критеріям Шляхетних Сімей: вони вкладали у кожну справу всі свої вміння і таланти, і вже п’ять їх поколінь жили у Мейкомі на своїй ділянці землі.

— Ку-клукс-клан відійшов у минуле і ніколи не повернеться,— сказав Атикус.

Я пішла проводити Ділла, а повернувшись, почула слова Атикуса, звернені до тітки:

— ...не менш за будь-кого задля пошани жіноцтва Півдня, але нічого задля підтримання гарних вигадок ціною людського життя.

Ця декларація викликала у мене підозру, що вони знову посварилися.

Я пішла шукати Джемі та знайшла його у спальні: він сидів на ліжку, глибоко замислившись.

— Вони сварилися? — спитала я.

— Та ніби так. Вона не дає йому спокою через Тома Робінсона. Мало не сказала, що Атикус ганьбить нашу родину. Скауте... Я боюся.

— Чого?

— За Атикуса. Йому можуть завдати кривди.

Джемі подобалося бути таємничим: на всі мої питання він відповів одне: щоб я забиралася і не заважала йому.

Наступного дня була неділя. У проміжку між недільною школою та церквою, коли паства розминає ноги, я побачила Атикуса у дворі в оточенні ще одного гурту чоловіків. Був серед них і містер Гек Тейт, і я подумала, чи не зійшла на нього благодать. Він ніколи не ходив до церкви. Прийшов навіть містер Андервуд. Від містера Андервуда не було користі для жодної організації, окрім газети «Мейком триб’юн», де він був єдиний володар, редактор і друкар. Цілі дні він стояв за лінотипом і час до часу освіжався вишнівкою з трилітрового глека, що завжди стояв поруч. Він рідко сам збирав новини — їх приносили йому люди. Подейкували, що кожний випуск «Мейком триб’юн» він вигадував з голови і записував на лінотипі. Це було схоже на правду. Мало статися щось по-справжньому надзвичайне, щоб містер Андервуд вийшов з дому.

Я перехопила Атикуса на вході, й він сказав, що Тома Робінсона перевезли до мейкомської в’язниці. А ще він сказав, не стільки мені, скільки собі, що якби його тримали тут від початку, то ніяких заворушень не було б. Я побачила, як він сів на своє місце у третьому ряду попереду, чула, як він гуркоче «Все ближче я, Господь, до тебе», трошки відстаючи у деяких нотах від нас усіх. Він ніколи не сідав біля тітки, Джемі й мене. У церкві він любив усамітнитися.

Позірні мир і спокій, що панували по неділях, стали ще нестерпнішими через присутність тітки Александри. Атикус одразу по обіді втікав до себе в кабінет, і коли ми туди іноді зазирали, то бачили, що він читає, відкинувшись у кріслі-гойдалці. Тітка Александра вкладалася на дві години поспати й суворо наказувала нам не галасувати у дворі, бо всі сусіди відпочивають. Джемі у своєму поважному віці відбував до своєї кімнати зі стосом футбольних журналів. А нам з Діллом тільки й залишалося, що вештатися в неділю по Оленячому пасовиську.

Стріляти по неділях не дозволялося, тож ми трохи поганяли по пасовиську футбольний м’яч Джемі, але радості це нам не додало. Ділл спитав, чи не хотіла б я завітати до Примари Редлі. Я відповіла, що не дуже-то гарно йому надокучати, і майже півдня розповідала Діллу про всі пригоди минулої зими. Ділл був не на жарт вражений.

Ми розійшлися перед вечерею, а після їжі ми з Джемі почали готуватися до звичайних вечірніх занять, коли раптом Атикус зробив дещо таке, що нас зацікавило: він увійшов до вітальні з електричним подовжувачем у руках. На кінці подовжувача була лампочка.

— Я ненадовго вийду,— сказав він.— Ви всі вже спатимете, коли я повернуся, тож я зичу вам добраніч зараз.

І з цими словами він надягнув капелюха і вийшов з чорного ходу.

— Він виводить машину,— сказав Джемі.

У нашого батька було декілька дивацтв: по-перше, він ніколи не їв десертів, по-друге, любив ходити пішки. Скільки я себе пам’ятаю, в нашому гаражі завжди стояв «шевроле» у чудовому стані й Атикус користувався ним для ділових поїздок штатом, але у Мейкомі він ходив на роботу і з роботи чотири рази на день пішки, а це майже дві милі. Він твердив, що ходьба — його єдина фізична вправа. Якщо у Мейкомі людина ходила пішки без конкретної цілі, справедливо було запідозрити, що така людина просто не здатна ставити собі конкретні цілі.

Невдовзі я побажала тітці й братові «На добраніч!» і заглибилася у свою книжку, аж тут почула, як Джемі вовтузиться у своїй кімнаті. Це не були добре мені знайомі звуки підготовки до сну, і я постукала у його двері:

— Чого ти не лягаєш?

— Я зганяю до середмістя,— він переодягав штани.

— Навіщо? Вже майже десята година, Джемі.

Йому це було відомо, але він усе одно йшов.

— Тоді я з тобою. І не кажи «ні», бо я все одно піду, чуєш?

Джемі втямив, що без бійки я вдома не залишуся, і, мабуть, подумав, що бійка наша розсердить тітку, тому дуже неохоче погодився.

Я швиденько одяглася. Ми почекали, поки тітка вимкне світло, і тихенько спустилися по чорних сходах. Місяць іще не зійшов.

— Ділл також схоче піти,— прошепотіла я.

— Хто б сумнівався,— похмуро відрізав Джемі.

Ми перестрибнули через парапет під’їзної доріжки й, перетнувши двір міс Рейчел, підійшли до Діллового вікна. Джемі свиснув перепелом. За шибкою визирнуло обличчя Ділла, потім зникло, а за п’ять хвилин він уже відчинив вікно і виліз до нас. Як людина бувала, він заговорив тільки коли ми вже опинилися на вулиці.

— А що сталося?

— На Джемі напала мандрівна лихоманка.— (За словами Келпурнії, всі хлопці віку Джемі від неї потерпають).

— Просто у мене погане передчуття,— пояснив Джемі.— Просто передчуття.

Ми пройшли повз подвір’я місіс Дьюбоз. Дім стояв порожній, із затуленими віконницями, а камелії заросли бур’янами. До пошти на розі було ще вісім будинків.

З південного боку площі нікого не було. Гігантські араукарії настовбурчились обабіч, а між ними поблискувала під вуличними ліхтарями залізна конов’язь. Горіла лампочка у громадському туалеті, а більше нічого не світилося на тому боці будинку суду. Судову площу оточували квадратом крамниці; десь там усередині горіли тьмяні вогники.

Атикусова контора містилася в будинку суду тільки на початку його адвокатської практики, а потім, за декілька років, він перебрався у спокійніше приміщення банку Мейкома. Коли ми повернули за ріг, то побачили припарковану перед банком батькову машину.

— Він там,— сказав Джемі.

Але там його не було. До його кабінету вів довгий коридор. Якщо зазирнути у вестибюль, можна побачити табличку на дверях і прочитати у світлі лампочки напис, зроблений скромними, невеличкими літерами: «Атикус Фінч, адвокат». Нині там було темно.

Джемі вдивлявся крізь банківські двері, аби переконатися. Він смикнув ручку — двері були замкнені.

— Ходімо далі вулицею. Може, він завітав до містера Андервуда.

Містер Андервуд не лише керував редакцією газети «Мейком триб’юн», він там і мешкав. Тобто над нею. Він передавав новини з залу суду і в’язниці, не виходячи з дому — досить було подивитися у вікно. Редакція розташовувалася на північно-західному боці площі, і щоб дістатися туди, ми мали проминути в’язницю.

Мейкомська в’язниця була найповажнішою і найпотворнішою з усіх споруд у цілому окрузі. Атикус казав, що в неї такий вигляд, ніби її спроектував кузен Джошуа Сент-Клер. Це точно була чиясь фантазія. Вона дуже вирізнялася з-поміж міських будинків — квадратних, з гостроверхими дахами,— бо являла собою якийсь готичний виверт у мініатюрі — одна камера завширшки, дві камери заввишки, з зубчатими стінами і крилатими підпорами. Химерність її посилювали фасад з червоної цегли і товсті металеві ґрати на арочних, як у церкві, вікнах. Стояла вона не на самотньому пагорбі, а була затиснута між крамницею металевих виробів Тиндела і редакцією «Мейком триб’юн». В’язниця провокувала у місті безнастанні суперечки: її противники твердили, що вона — викапана вікторіанська вбиральня, а прибічники наполягали, що ця споруда надає місту поважного, респектабельного вигляду, і жоден з приїжджих не здогадається, що вона ущерть забита чорномазими.

Коли ми йшли тротуаром, то побачили вдалині якийсь непевний вогник.

— Дивно,— сказав Джемі,— у в’язниці ніколи не було зовнішнього освітлення.

— Схоже, там лампочка над входом,— зауважив Ділл.

Між ґратами на вікні другого поверху просилили чималенький подовжувач, який звисав уздовж стіни. На кінці горіла лампочка, і в її світлі ми побачили Атикуса: він сидів на одному зі своїх конторських стільців, прихилившись спиною до вхідних дверей. Він читав, не звертаючи уваги на мошкару, яка юрмилася у нього над головою.

Я хотіла була побігти до нього, але Джемі зупинив мене.

— Стій де стоїш,— наказав він,— не думаю, що він зрадіє. З ним усе гаразд, тож ходімо додому. Я просто хотів подивитися, де він.

Ми вже йшли навпростець через площу, коли з боку Меридіанського шосе показалися чотири запорошені машини, які повільно рухалися одна за одною. Вони об’їхали площу кругом, проминули банк і зупинилися перед в’язницею.

З машин ніхто не вийшов. Ми бачили, як Атикус поглядає з-понад своєї газети. Потім він акуратно склав її, опустив собі на коліна і зсунув капелюх на потилицю. Схоже, він на них чекав.

— Ходімо,— прошепотів Джемі. Ми проскочили через площу, перейшли вулицю і сховалися за дверима крамниці «Джитні Джангл». Джемі визирнув, роздивився і сказав:

— Можна підійти ближче.

І ми побігли до дверей крамниці Тиндела: і доволі близько, і нас не видно.

По одному і по двоє з машин повиходили чоловіки. Тіні матеріалізувалися у тіла, які просувалися до дверей в’язниці. Атикус не рухався з місця. За спинами чоловіків ми його вже не бачили.

— Він там, містере Фінч? — спитав один з них.

— Там,— почули ми відповідь Атикуса,— і він спить. Не збудіть його.

Ніби послухавшись нашого батька, чоловіки зробили те, що значно пізніше я оцінила як моторошно-кумедну сторону далеко не кумедної ситуації: вони заговорили напівпошепки.

— Ви знаєте, чого нам треба,— сказав інший.— Відійдіть від дверей, містере Фінч.

— Можете спокійно повертатися додому, Волтере,— приязно відповів Атикус.— Тут десь поблизу Гек Тейт.

— Дідька лисого,— сказав котрийсь із чоловіків.— Гек зі своїми хлопцями ганяє зараз у лісі, й до ранку їм не вибратися.

— Он як? Чому б це?

— Ми їх виманили,— була коротка відповідь.— Ви не подумали про це, містере Фінч?

— Подумав, але не повірив. Що ж, тоді,— голос мого батька анітрохи не змінився,— це суттєво міняє ситуацію.

— Авжеж,— промовив чийсь басовитий голос. Його власник ховався у тіні.

— Ви справді так вважаєте?

Це вже вдруге за два дні я почула це питання від Атикуса, а це означало, що декому буде зараз непереливки. Проґавити таке було не можна. Я вирвалася з рук Джемі та щодуху рвонула до Атикуса.

Джемі, скрикнувши, спробував мене упіймати, але я випередила і його, і Ділла. Я проштовхалася серед темних смердючих тіл і вскочила у коло світла.

— Привіт, Атикусе!

Я гадала, що це буде для нього приємним сюрпризом, але вираз його обличчя вбив мою радість у зародку. Неприхований страх у його очах промайнув блискавично і зник, але знову повернувся, коли в освітлене коло продерлися Ділл і Джемі.

Від чоловіків відгонило перегаром і свинарником, і коли я роззирнулася, то побачила, що всі вони — чужаки. То були не ті люди, які приходили учора ввечері. Мене гарячою хвилею охопило страшенне зніяковіння: я вскочила, як радісна дурепа, у гурт людей, яких досі ніколи не бачила.

Атикус підвівся зі стільця, але рухався він дуже повільно, як стара людина. Він дуже охайно поклав газету і неслухняними пальцями розправив усі її складки. Пальці трохи тремтіли.

— Іди додому, Джемі,— сказав він.— Забери Скаута і Ділла.

Зазвичай ми виконували накази Атикуса одразу, хоч і не вельми радісно, але Джемі стояв так, ніби й не думав рухатися.

— Іди додому, чуєш?

Джемі похитав головою. Атикус узяв руки в боки, і Джемі так само; і коли вони отак стояли один навпроти одного, великої подібності між ними я не бачила: у Джемі м’яке каштанове волосся, овальне обличчя і невеликі, акуратні вуха — як у нашої мами, а в Атикуса чуб чорний, із сивиною, а обриси обличчя трохи квадратні. І все ж дещо робило їх схожими. Впертість.

— Сину, я сказав: іди додому.

Джемі знову похитав головою.

— Зараз він у мене піде любісінько,— промовив якийсь здоровенний дядько і грубо ухопив Джемі за комір. Джемі ледь втримався на ногах.

— Ану не чіпайте його! — і я без вагань копнула чолов’ягу. Дивно, я була боса, а він аж зігнувся від болю. Я хотіла врізати йому по гомілці, але вцілила значно вище.

— Досить, Скауте,— Атикус поклав руку мені на плече,— Не кидайся на людей. Мовчи,— наказав він, бо я вже хотіла виступити з виправданням.

— Ніхто не сміє таке робити з Джемі,— заявила я.

— Ось що, містере Фінч, відішліть їх геть,— прогарчав хтось.— Щоб за п’ятнадцять секунд їх тут духу не було.

Оточений цією дивовижною юрбою, Атикус намагався примусити Джемі слухатися його. На всі погрози і прохання Джемі уперто відповідав «Нікуди я не піду», поки нарешті Атикус не сказав: «Благаю тебе, Джемі, відведи їх додому».

Я вже почала втомлюватися від усього цього, проте відчувала, що Джемі мав свої причини так поводитися, з огляду на ті перспективи, які чекатимуть на нього вдома. Я оглянула юрбу. Літня ніч була тепла, але всі чоловіки вбралися у комбінезони і грубі полотняні сорочки, застібнуті наглухо. Я подумала, що всі вони, мабуть, мерзляки, бо і рукава сорочок були застібнуті на зап’ястках. Дехто натягнув капелюхи на самісінькі вуха. Чоловіки набурмосилися, й очі в них були сонні, як у людей, що звикли рано лягати. Я шукала бодай одне знайоме обличчя і нарешті знайшла — у середині півкола.

— Доброго здоров’я, містере Каннінгем.

Чоловік, здається, мене не почув.

— Доброго здоров’я, містере Каннінгем. Що там з вашим ущемленням прав?

Юридичні справи містера Каннінгема були мені добре відомі; Атикус колись мені все докладно пояснив. Кремезний чолов’яга заблимав очима і просунув великі пальці за лямки комбінезона. Йому було, вочевидь, ніяково; він відкашлявся і відвів погляд. Моє дружнє звернення не спрацювало.

Містер Каннінгем не мав на голові капелюха, і половина його чола була білою — на противагу засмаглому обличчю, і я подумала, що він цілі дні носить капелюха. Він переступив ногами, взутими у важкі робочі черевики.

— Невже ви не пам’ятаєте мене, містере Каннінгем? Я — Джін-Луїза Фінч. Ви нам колись принесли лісові горіхи, згадали?

Я почала відчувати марність своїх зусиль, як буває, коли випадковий знайомий чомусь не Хоче тебе впізнавати.

— Я вчуся у школі з Волтером,— зробила я ще одну спробу.— Він ваш син, правда? Правда, сер?

Містер Каннінгем ледь помітно кивнув головою. Отже, він мене все ж таки упізнав.

— Ми з ним в одному класі,— вела я далі,— і він непогано вчиться. Він гарний хлопчик, правда, дуже гарний. Одного разу ми запросили його до нас на обід. Може, він вам розповідав про мене, я його якось побила, але він не образився. Передайте йому від мене вітання, добре?

Атикус завжди казав, що це ввічливо й чемно — розмовляти з людьми про те, що цікаво їм, а не тобі. Містер Каннінгем не виявив інтересу до свого сина, тому я знову вхопилася за тему ущемлення в останній відчайдушній спробі налагодити контакт.

— Ці ущемлення прав — кепська річ,— давала я йому свої поради, аж поки не усвідомила, що я виступаю перед усім товариством. Усі чоловіки глипали на мене, дехто аж роти пороззявляв. Атикус припинив сіпати Джемі: обидва вони стояли поруч з Діллом. Їхня увага переросла у подив. Атикус також трохи розтулив рот — а сам колись нам казав, що так роблять тільки неотеси. Наші очі зустрілися, і він стулив рота.

— Бачиш, Атикусе, я говорила тут містеру Каннінгему, що ущемлення — штука неприємна, але ти сам казав, що хвилюватися не варто, ці справи, буває, затягуються... і ви разом упораєтеся...— я нарешті замовкла, не знаючи, яку саме дурість вчинила. А от для світської розмови у вітальні ущемлення видавалося темою цілком прийнятною.

Я відчула, що в мене спітніла голова; можна витерпіти що завгодно, але стояти в оточенні чоловіків, які на тебе витріщилися... Вони всі немов заклякли.

— У чому річ? — спитала я.

Атикус не відповів. Я озирнулася на містера Каннінгема — його обличчя також було незворушне. А потім він зробив щось дуже дивне. Він присів біля мене навпочіпки й узяв обіруч за плечі.

— Я передам йому від тебе вітання, маленька леді,— сказав він.

Тоді він випростався і помахав своїм здоровецьким ручиськом.

— Поїхали звідси,— закликав він.— Поїхали назад, хлопці.

І так само, як по приїзді, по одному і по двоє, чоловіки потяглися до своїх роздовбаних машин. Загрюкали дверцята, зачмихали мотори — і їх як вітром здуло.

Я озирнулася на Атикуса, але Атикус підійшов до в’язниці та притулився обличчям до стіни. Наблизившись, я потягнула його за рукав.

— Тепер ми вже можемо іти додому?

Він кивнув, витяг носовичка, ретельно обтер ним обличчя і гучно висякався.

— Містере Фінч? — пролунав тихий хриплуватий голос із темряви, звідкись згори.— Вони поїхали?

Атикус, відійшовши від стіни, підвів голову.

— Поїхали,— сказав він.— Поспи трохи, Томе. Більше вони тебе не потурбують.

З протилежного боку площі почувся ще один голос, який немов розрізав темряву.

— Хай тільки спробують! Весь час прикривав вас, Атикусе.

Це містер Андервуд висунувся зі свого вікна над редакцією «Мейком триб’юн». У руках він тримав двоствольну рушницю.

Було вже дуже пізно — зазвичай я в цей час спала, і тепер ледь трималася на ногах від втоми; здавалося, що Атикус та містер Андервуд не закінчать своєї розмови до ранку: містер Андервуд зі свого вікна, а Атикус — стоячи під ним. Нарешті Атикус розвернувся, вимкнув світло над входом до в’язниці й узяв свій стілець.

— Дозвольте я його понесу, містере Фінч,— попросив Ділл. За весь цей час він не промовив ані слова.

— Що ж, дякую, синку.

Дорогою до контори ми з Діллом ішли в ногу за Атикусом і Джемі. Діллу важко було нести стілець, і він уповільнив крок. Атикус і Джемі нас сильно обігнали, і я припустила, що Атикус дає йому прочуханку за відмову йти додому, але помилилася. Коли вони проходили під вуличним ліхтарем, я побачила, що Атикус простягнув руку і скуйовдив Джемі чуба, а це у нашого тата було єдиним пестливим жестом.