3

Від тітки Александри ми вже більше нічого не чули про родину Фінчів, зате від людей чули чималенько. По суботах, захопивши свої мідяки, коли Джемі дозволяв мені йти з ним разом (він тепер просто не терпів показуватися зі мною на людях), ми протискалися крізь спітнілий натовп на вулицях середмістя і подеколи чули: «Ото його діти» або «Дивись-но, це Фінчі». Обертаючись до наших кривдників, ми бачили лише подружжя фермерів, які зосереджено роздивлялися клізми у вітрині аптеки «Майко». Або двох дебелих селянок у солом’яних бриликах, що сиділи у фургоні.

— Вони можуть тепер наввипередки ґвалтувати усіх підряд, а цим лайдакам при владі начхати,— почули ми не зовсім зрозуміле зауваження від сухореброго добродія, який пройшов повз нас. Це нагадало мені, що я маю про дещо спитати Атикуса.

— Що таке зґвалтування? — спитала я його увечері.

Атикус поглянув на мене з-понад газети. Він сидів у своєму кріслі біля вікна. Подорослівши, ми з Джемі вирішили, що буде благородно надати Атикусу півгодини по вечері для його власних справ.

Зітхнувши, батько сказав, що зґвалтування — це плотське пізнання жінки силоміць і без її згоди.

— Оце і все, а чому тоді Келпурнія мене зацитькала, коли я спитала у неї?

Атикус замислився.

— Ти про що?

— Просто я спитала у Келпурнії дорогою додому з церкви, а вона сказала спитати у тебе, але я забула, а тепер згадала і питаю.

Атикус поклав газету на коліна.

— Ще раз, будь ласка,— попросив він.

Я йому детально розповіла, як ми з Келпурнією ходили до церкви. Атикусу, здається, це сподобалося, але тітка Александра, яка сиділа в кутку і тихенько вишивала, відклала вишивання і витріщилася на нас.

— То це ви поверталися з церкви Келпурнії тієї неділі?

— Так, мем,— відповів Джемі,— вона узяла нас із собою.

Я пригадала ще дещо.

— Так, мем, і вона пообіцяла, що я можу прийти до неї в гості. Атикусе, можна я піду наступної неділі, ну будь ласка! Кел каже, що вона може по мене прийти, якщо ти кудись поїдеш на машині.

— І думати не смій!

Це сказала тітка Александра. Я різко крутнулася від несподіванки, потім обернулася до Атикуса, помітила його гострий погляд, кинутий на тітку, але було вже запізно.

— Я не вас питала! — крикнула я.

Як на такого високого чоловіка, Атикус міг дуже швидко підводитися і сідати у крісло. Миттю він вже був на ногах.

— Вибачся перед тітонькою,— звелів він.

— Але я питала не її, а тебе...

Атикус повернув голову і пришпилив мене до стінки своїм здоровим оком. Голос його звучав убивчо.

— Передусім, вибачся перед тітонькою.

— Вибачте, тітонько,— пробелькотіла я.

— А тепер,— сказав Атикус,— затям собі наступне: ти робиш усе, що тобі говорить Келпурнія, ти робиш усе, що тобі говорю я, і доки твоя тітка живе у нашому домі, ти робиш усе, що тобі каже вона. Зрозуміла?

Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила, що єдиний спосіб відступити бодай з крихтою гідності — це піти до вбиральні, де я й пробула досить довго, щоб вони подумали, ніби мені і справді було туди треба. Вийшовши звідти, я затрималась у передпокої і почула гарячу дискусію у вітальні. Крізь скляні двері я бачила, що Джемі сидить на дивані, тримає перед собою футбольний журнал і крутить головою так, ніби на сторінках журналу демонструється наживо тенісний матч.

— ...ти мусиш дати собі з нею ради,— говорила тітка.— Ти надто довго тягнеш із цим, Атикусе, надто довго.

— Не бачу ніякої біди, якщо вона туди піде. Кел припильнує за нею так само, як і тут.

Що це за «вона», про яку вони говорять? Серце у мене обірвалося: це ж про мене. Я майже фізично відчула на собі цупку рожеву уніформу виправного закладу, і вдруге у житті мені захотілося втекти з дому. Негайно.

— Атикусе, чудово, що ти такий добросердний і м’який, але тобі вже час подбати про свою доньку. Доньку, яка дорослішає.

— Саме про неї я і дбаю.

— Не ухиляйся. Рано чи пізно, але тобі доведеться це зробити, то чому ж не сьогодні? Нам вона більше не потрібна.

— Александро,— тон Атикуса був дуже рівний,— Келпурнія не піде з цього дому, хіба що тільки сама схоче. Ти можеш мати іншу думку, але без неї я просто не впорався б усі ці роки. Вона рівноправний член нашої родини, і тобі доведеться з цим змиритися. Крім того, сестро, я б не хотів, щоб ти через нас так виснажувалася, у цьому немає потреби. Келпурнія нам потрібна так само, як і завжди.

— Але, Атикусе...

— Крім того, я не думаю, що моїм дітям бодай трохи зашкодило те, як вона їх виховувала. Власне, вона бувала подеколи з ними менш поблажливою, ніж деякі матері... з нею їм нічого не сходило з рук, вона їм не потурала, як інші няньки-негритянки. Вона виховувала їх згідно зі своїми принципами, а принципи у Кел дуже непогані,— до того ж діти її люблять.

Я полегшено зітхнула. Йшлося не про мене, тільки про Келпурнію. Це мене підбадьорило, і я увійшла до вітальні. Атикус знову заглибився у свою газету, а тітка Александра мордувала своє вишивання. Шурх-шурх-шурх — пробивала її голка пружну тканину на п’яльцях. Тітка призупинилася, натягла тканину тугіше: шурх-шурх-шурх. Вона лютувала.

Джемі підвівся і нечутно пройшов по килиму. Зробив мені знак іти за ним. Ми зайшли до його кімнати, і він зачинив двері. Обличчя у нього було серйозне.

— Вони сварилися, Скауте.

Ми з Джемі сварилися в ту пору безнастанно, але я ніколи не чула і не бачила, щоб хтось сварився з Атикусом. Вигляд це мало неприємний.

— Скауте, постарайся не дратувати тітку, чуєш?

Настанови Атикуса досі боляче гризли мені душу, і через це я не почула у словах Джемі прохання. Я знову настовбурчилася.

— Ти намагаєшся вказувати мені, як треба поводитися?

— Ні, просто йому зараз і без нас непереливки.

— Тобто?

У мене не склалося враження, що Атикус має проблеми.

— Його до смерті хвилює ота справа Тома Робінсона...

Я сказала, що Атикуса нічого не хвилює. До того ж його судові справи ніколи нас не зачіпляли, та й забирають вони лише один день на тиждень.

— Просто ти не в змозі нічого надовго утримати в голові,— сказав Джемі.— У дорослих усе по-іншому. Ми...

Його зарозумілість ставала до оскаженіння нестерпною. Він нічого не хотів, тільки читав і усамітнювався. Щоправда, він і далі передавав мені все, що прочитував, але була відмінність: раніше він гадав, що мені це сподобається, а тепер робив те з повчальною і виховною метою.

— Щоб тебе підняло та гепнуло, Джемі! Хто ти такий, щоб отак чванитися?

— Серйозно попереджаю тебе, Скауте: якщо дратуватимеш тітку, я тебе... я тебе відшмагаю.

Це мене остаточно допекло.

— Ти, мофродите окаянний, та я тебе зараз на клоччя пошматую!

Він сидів на ліжку, тому мені легко було ухопити його за чуприну і як слід заїхати по зубах. Він ляснув мене, я хотіла врізати йому лівою, але розтяглася на підлозі після добрячого удару кулаком у живіт. Від цього удару я аж дихати перестала, але то пусте,— головне, що він бився, давав мені здачі. Ми знову були на рівних.

— Ти вже не такий великий і могутній? — загорлала я і знову на нього накинулася. Він досі сидів на ліжку, і я не мала надійної опори, тож налетіла на нього як фурія, почала гамселити, смикати, щипати, товкти. Те, що починалося як благородний бій навкулачки, перейшло у вульгарну наминачку. Ми ще чубилися, коли увійшов Атикус і розборонив нас.

— Досить уже,— сказав він.— Негайно спати, обоє.

— Ага! — крикнула я Джемі. Його посилали спати водночас зі мною.

— Хто перший почав? — спитав Атикус покірно і стомлено.

— Джемі! Він намагався наказувати мені, як поводитися. Я ж не мушу ще й його слухатися, правда?

Атикус посміхнувся.

— Домовимося таким чином: ти слухатимешся Джемі, якщо він зуміє тебе примусити. Так буде чесно?

Тітка Александра стояла поруч, але мовчки, та коли вони з Атикусом зійшли у передпокій, ми почули, як вона сказала: «...ось саме про це я тобі й говорила»,— й ота фраза нас знову об’єднала.

Ми мали суміжні кімнати; коли я причиняла двері, Джемі сказав:

— Добраніч, Скауте.

— Добраніч,— мугикнула я, обережно ступаючи в темряві до вимикача. Проходячи повз ліжко, я наступила на щось тепле, пружне і доволі гладеньке. Воно трошки нагадувало тверду гуму, але справляло враження чогось живого. Ще я почула, що воно рухається.

Я увімкнула світло і зазирнула під ліжко. Те, на що я наступила, зникло. Я постукала у двері Джемі.

— Чого тобі? — спитав він.

— Які змії на дотик?

— Трохи шершаві. Холодні. Запорошені. А що?

— Здається, у мене під ліжком змія. Можеш зайти подивитися?

— Жартуєш? — Джемі прочинив двері. Він був у піжамних штанях. Я задоволено побачила, що губи у нього розпухли від мого удару. Він зрозумів, що я не жартую, і сказав:

— Якщо ти гадаєш, що я полізу під ліжко по змію, то дуже помиляєшся. Зачекай трохи.

Він пішов на кухню і приніс мітлу.

— А ти краще залізай у ліжко,— порадив він мені.

— Думаєш, там справді змія? — спитала я.

Оце так подія! У наших будинках немає підвалів; вони стоять на кам’яних брилах заввишки у декілька футів, тож плазуни іноді заповзають у домівки, хоча й нечасто. Міс Рейчел Гейверфорд, скажімо, виправдовувала свою ранкову порцію чистого віскі тим, що так і не оговталася після того, як відчинила у своїй спальні шафку для білизни, щоб повісити халатик, і знайшла там гримучу змію.

Джемі обережно посовав мітлою під ліжком. Я перехилилася через спинку ліжка, щоб побачити, чи не виповзе змія. Ніхто не виповз. Джемі просунув мітлу глибше.

— Хіба змії бурчать?

— Це не змія,— відповів Джемі.— Це людина.

Раптом з-під ліжка вилетів брудний пакунок в обгортковому папері. Джемі замахнувся мітлою — і мало не гепнув по голові Ділла, який саме вистромився з-під ліжка.

— Боже милосердний! — голос Джемі звучав шанобливо.

Ми спостерігали, як Ділл поступово виповзає з-під ліжка.

Як тільки він там узагалі вмістився? Він підвівся на рівні ноги, розпростав плечі, покрутив ступнями, розтер руками шию. Коли кровообіг відновився, він сказав:

— Привіт!

Джемі знову заволав до Бога. Я втратила дар мови.

— Я зараз помру,— заявив Ділл.— Дасте чогось поїсти?

Немов уві сні, я пішла на кухню. Принесла молока і півпательні кукурудзяного хліба, який залишився від вечері. Ділл змолотив усе за мить; як і завжди, він жував передніми зубами.

Нарешті до мене повернувся голос.

— Як ти сюди потрапив?

Заплутаним шляхом. Підкріпившись, Ділл розпочав свою оповідь: його незлюбив новий батько, закував у кайданки і залишив на вірну смерть у підвалі (в Меридіані будинки мають підвали), але він врятувався завдяки одному фермеру, який випадково нагодився поблизу з мішком зеленого горошку, почув Діллові крики про допомогу, і переправив увесь горошок, стручок по стручку, через вентиляційний отвір; а Ділл врешті-решт звільнився, видерши ланцюги зі стіни. Досі в кайданках, він пройшов дві милі поза Меридіаном, натрапив на мандрівний цирк звірів, і його тут-таки найняли купати верблюда. Разом з цирком він об’їхав увесь штат Міссісіпі, поки безпомилкове орієнтування на місцевості не підказало йому, що він опинився в окрузі Ебот, штат Алабама, рівно на протилежному від Мейкома березі. Решту шляху він подолав пішки.

— Як ти сюди потрапив? — спитав Джемі.

Насправді Ділл узяв у матері з гаманця тринадцять доларів, сів на дев’ятигодинний потяг з Меридіана і зійшов на Мейкомській вузловій. Одинадцять чи чотирнадцять миль до Мейкома він пройшов пішки, через чагарники, подалі від шосе, бо боявся, що його розшукує поліція, а решту шляху проїхав у фургоні з бавовною, до якого причепився ззаду. Під моїм ліжком він пролежав, мабуть, години зо дві; чув, як ми у їдальні цокаємо виделками по тарілках, і мало не збожеволів. Йому здавалося, що ми з Джемі ніколи не підемо спати; вже збирався вилізти і допомогти мені бити Джемі, бо Джемі виріс і був дужчий, але Ділл знав, що містер Фінч скоро нас розборонить, то й вирішив залишатися на місці. Він був змучений, неймовірно брудний і почувався як удома.

— Вони, певне, й не знають, що ти тут,— сказав Джемі.— Ми б знали, якби вони тебе розшукували...

— Гадаю, вони й досі обшукують усі кінотеатри у Меридіані,— усміхнувся Ділл.

— Ти повинен дати знати своїй матері, де ти,— сказав Джемі.— Ти мусиш її сповістити.

Ділл закліпав на Джемі, але Джемі втупився у підлогу. Потім Джемі підвівся і порушив останній неписаний закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і спустився до передпокою.

— Атикусе,— почули ми знизу його голос,— можеш зайти до нас на хвилину, прошу, сер?

Обличчя Ділла пополотніло, навіть під маскою бруду і патьоків поту. Мені стало млосно. У дверях виріс Атикус.

Він став посеред кімнати, запхнувши руки в кишені, й дивився згори вниз на Ділла.

Язик знову почав мене слухатися.

— Все гаразд, Ділле. Якщо він щось надумає, то так одразу тобі й скаже.

Діла глянув на мене.

— Ну чесно, все нормально,— повторила я.— Ти ж знаєш, що він тобі нічого поганого не зробить, не треба боятися Атикуса.

— Я не боюся...— промимрив Ділл.

— Просто він голодний, понад усякий сумнів,— тон Атикуса був звичайний, сухуватий, але приязний.— Скауте, пошукай щось краще за остиглий кукурудзяний хліб, гаразд? Нагодуй цього хлопчину, а коли я повернуся, подумаємо, що з ним робити.

— Містере Фінч, не кажіть тітці Рейчел, благаю вас, сер, не відсилайте мене назад! Я все одно знову втечу!

— Тихо, синку,— заспокоїв його Атикус,— ніхто тебе нікуди не відсилає,— от хіба що в ліжко, і дуже скоро. Але я зайду до міс Рейчел, скажу їй, що ти в нас, і попрошу, щоб вона дозволила тобі сьогодні тут переночувати — ти б хотів цього, правда? А ще, заради Господа, поверни нашому округу його частку, бо ерозія ґрунту і без того становить велику проблему.

Ділл витріщився на мого тата, який вже виходив з кімнати.

— Це він так жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, що тобі треба помитися. Бачиш, я ж казала, що він тобі нічого не зробить.

Джемі стояв у кутку і мав вигляд зрадника — яким, власне, і був.

— Ділле, я мусив йому сказати,— заговорив він.— Не можна втікати за триста миль без відома матері.

Ми вийшли з кімнати, не сказавши йому ані слова.

Діла їв, їв, їв. У нього крихти в роті не було з учорашнього вечора. Всі гроші пішли на квиток, потягом цим він їздив неодноразово, і він спокійно теревенив з провідником, який його добре пам’ятав, проте Діла не наважився вдатися до правила, що існує для дітей, які подорожують самі: якщо ти загубив гроші, провідник може тобі позичити на обід, а батько розплачується з ним по прибуттю на місце.

Ділл нам’яв усі наші наїдки і вже схопив у комірчині бляшанку бобів зі свининою, як у передпокої залунав голос міс Рейчел:

— Господи Ісусе Христе!

Він затремтів, як кроленя.

Проте він мужньо витримав її «Зачекай-но, от ми зараз прийдемо додому!» та «Твої батьки мало не збожеволіли від хвилювання», спокійно вислухав «Це в тобі кров Гарисів говорить», усміхнувся на «Гадаю, можеш тут провести одну ніч», а потім відповів на обійми й поцілунок, які вона врешті-решт йому подарувала.

Атикус зсунув окуляри на лоба і потер обличчя.

— Ваш батько втомився,— сказала тітка Александра. Це були її перші слова за майже декілька годин. Вона була тут весь час, але, здавалося, заніміла і заціпеніла.— Лягайте спати, діти.

Дорослі залишилися в їдальні. Атикус усе витирав обличчя хустинкою.

— Від зґвалтування до заколоту і втікачів,— і ми почули, що він засміявся.— Цікаво, що нам принесуть наступні дві години.

Оскільки справи налагоджувалися, ми з Діллом вирішили бути чемними з Джемі. Крім того, Ділл мав ночувати у його кімнаті, тож не варто було його ігнорувати.

Я переодяглася у піжаму, трошки почитала, але раптом відчула, як у мене злипаються очі. В кімнаті Джемі й Ділла було тихо; коли я вимкнула торшер, то ніяке світло не проникало з дверей їхньої кімнати.

Схоже, я поспала довго, бо коли мене розштовхали, в кімнаті вже було доволі ясно від сяйва місяця, що схилявся до заходу.

— Посунься, Скауте.

— Він вважав, що мусить так зробити,— пробурмотіла я.— Не сердься на нього.

Ділл умостився в ліжку поруч зі мною.

— Я не серджуся. Просто хочу спати тут. Ти вже прокинулася?

На цей момент я вже майже прокинулася, хоча й неохоче.

— А чого ти втік?

Мовчання.

— Я питаю, чого ти втік. Він справді такий огидний, як ти нам описав?

— Та ні...

— І ви не будували разом човна, пам’ятаєш, ти писав про ваші плани?

— Він тільки пообіцяв. Але до цього так і не дійшло.

Я зіперлася на лікоть, щоб краще бачити Ділла.

— Через це не втікають. Дорослі ніколи не роблять того, що обіцяють, ну, майже ніколи...

— Та не в тім річ, він... просто вони мною не цікавилися.

Я ще в житті не чула про таку дивовижну причину для втечі.

— Тобто?

— Бачиш, вони всякчас кудись ходили, а якщо навіть залишалися вдома, то хотіли бути у кімнаті тільки вдвох.

— А що вони там робили?

— Нічого, просто сиділи й читали — але я їм був зовсім не потрібний.

Я присунула подушку до спинки ліжка і сіла.

— Знаєш що? Я сьогодні ввечері також хотіла втекти з дому, тому що вони всі були тут. Не дуже-то приємно, коли вони весь час поруч, Ділле...

Ділл важко зітхнув.

— Добраніч... Але Атикус також іде з дому на цілий день, а то й до самої ночі, а ще й у законодавчі збори і ще кудись... та не потрібні вони нам тут весь час, Ділле, якщо вони вдома, то і робити нічого не можна.

— Та не в тім річ.

Ділл почав пояснювати, а я замислилася, що воно було б за життя, якби Джемі був інший, навіть гірший, ніж зараз; що я робила б, якби Атикус не відчував потреби у моїй присутності, допомозі й порадах. Та він і дня не прожив би без мене! Навіть Келпурнія не могла без мене обійтися. Їм усім я була потрібна.

— Ділле, тут щось не так — твої рідні не можуть без тебе. Напевне, вони за щось розізлилися на тебе. Я тобі скажу, що робити...

Голос Ділла у темряві звучав рівно і твердо.

— Слухай, я ось що хочу тобі пояснити: їм без мене значно ліпше, я там зайвий. Вони не злі. Вони мені купують усе, що я хочу, а потім кажуть: «Тепер іди собі та грайся. У тебе повна кімната ігор. Я ж подарував тобі книжку, піди почитай,— Ділл намагався говорити низьким голосом.— Що ти за хлопець. Усі хлопці йдуть на вулицю, грають у бейсбол, а не крутяться повсякчас удома під ногами у дорослих».

Ділл знову заговорив своїм голосом.

— Ні, вони не злі. Вони тебе цілують і обнімають, і кажуть «доброго ранку» і «добраніч», і що люблять тебе,— Скауте, давай заведемо собі дитину.

— Де ж нам її узяти?

Діла чув, що є один чоловік, який має човен і перепливає на ньому на один туманний острів, там і беруться всі немовлята; можна собі замовити одного.

— Та це побрехеньки. Тітонька казала, що Бог кидає їх у димар. Принаймні мені здалося, що вона саме так сказала.

Щоправда, того разу тітка висловлювалася напрочуд нечітко.

— Ні, зовсім не так. Діти народжуються від чоловіка й жінки. Але можна замовити й у того човняра — всі немовлята там сплять і тільки чекають, коли він у них вдмухне життя...

Ділл знову почав фантазувати. У його мрійливій голові плавали дивовижні вигадки. Він прочитував дві книжки за той час, що я — тільки одну, але надавав перевагу чародійству власних вимислів. Він умів додавати і віднімати з блискавичною швидкістю, але більше любив свій власний присмерковий світ — світ, у якому спали немовлята в очікуванні, що їх зберуть, як вранішні лілеї. Він помалу засинав, заколисуючи і мене, але серед спокою його туманного острова проступав призабутий образ сірого будинку з похмурими коричневими дверми.

— Ділле?

— М-м?

— А чому, як ти гадаєш, Примара Редлі ніколи не пробував утекти?

Ділл протяжно зітхнув і відвернувся від мене.

— Можливо, йому просто нема куди тікати...