1

Джемі виповнилося дванадцять. З ним ставало дедалі важче ладнати, він частіше дратувався, гумор у нього мінявся щогодини. Апетит він мав несамовитий, а ще так часто кричав, щоб я до нього не чіплялася, що я спитала в Атикуса, чи не завелися у нього глисти. Атикус відповів: ні, Джемі просто росте, а я мушу бути терпляча і якомога менше йому надокучати.

Отака зміна з Джемі відбулася за якісь два-три тижні. Ще як місіс Дьюбоз була жива, він, здається, був радий моєму товариству, коли ми ходили до неї читати. І раптом, буквально за одну ніч, у нього з’явилася зовсім інша система цінностей, яку він намагався нав’язати мені: кілька разів він навіть пробував указувати, як я маю поводитися. Одного дня, у розпалі сварки, коли він загорлав: «Час уже тобі стати справжньою дівчинкою!» — я розридалася і побігла до Келпурнії.

— Не переймайся надто через містера Джемі...— почала вона.

— Містера Джемі?

— Що ж, він уже достатньо дорослий.

— Ніякий він не дорослий, просто його треба відлупцювати як слід, от тільки сама я з цим не впораюся.

— Золотко,— сказала Келпурнія,— що ж я можу зробити, коли містер Джемі росте. Йому нині більше хочеться бути на самоті, займатися своїми хлопчачими справами. А ти можеш частіше зазирати на кухню, коли засумуєш. Нам знайдеться що робити тут удвох.

Початок літа обіцяв бути гарним: хай Джемі собі як знає, а до приїзду Ділла мені і з Келпурнією буде непогано. Вона, здається, раділа, коли я навідувалася на кухню, а я, спостерігаючи за нею, починала розуміти, що дівчинкою бути далеко не так просто.

Літо прийшло, а от Ділл усе не приїздив і не приїздив. Я отримала від нього листа з фотографією. У листі він писав, що тепер має нового батька, який і був зображений на знімку, і тепер йому доведеться залишитися в Меридіані, бо вони планують побудувати великий рибальський човен. Батько його юрист, як і Атикус, тільки значно молодший. Новий тато Ділла мав приємне обличчя, і я раділа, що Ділл отримав такого тата, але моїм сподіванням прийшов кінець. Наприкінці листа Ділл написав, що кохатиме мене вічно, щоб я не хвилювалася, бо він приїде й одружиться зі мною, тільки-но роздобуде достатньо грошей, і просив, щоб я йому обов’язково відповідала.

Отже, я мала нареченого, але це не дуже-то мене втішало за його відсутності: якось я про це раніше не думала, але літо — це Ділл біля ставка, з цигаркою, зробленою з мотузки; це блиск в очах Ділла від чергових планів виманити Примару Редлі; це швидкі цілунки мимохідь, які я отримувала від Ділла, варто було Джемі відвернутися; це взаємне бажання не розлучатися. Коли він був поруч, життя видавалося буденним; без нього життя ставало нестерпним. Я не могла втішитися цілі два дні.

Мало того, ще й законодавчі збори оголосили позачергову сесію, і Атикус поїхав з дому на два тижні. Губернаторові заманулося зішкрябати декілька мушель, якими заріс корабель нашого штату; у Бірмінгемі пройшли сидячі страйки; черги по хліб у містах ставали довшими, фермери біднішали. Проте всі ці події були дуже далекі від нашого з Джемі світу.

Одного ранку ми здивувалися, побачивши у газеті «Монтгомері едвертайзер» карикатуру з підписом «Мейкомський Фінч». На ній Атикус, босоніж і в коротких штанцях, був прикутий до парти: він щось старанно писав на грифельній дошці, а навколо лихословили якісь розгнуздані дівчата.

— Це комплімент,— пояснив Джемі.— Він робить те, що, крім нього, не зробив би ніхто.

— Як це?

Серед нових якостей Джемі з’явилася ще й неабияка зарозумілість, яка мене страшенно дратувала.

— Розумієш, Скауте, це от як реорганізувати податкову систему округів абощо. Мало хто цим цікавиться.

— А ти звідки знаєш?

— Відчепися, не бачиш, я читаю газету.

Я відчепилася. І пішла на кухню.

Келпурнія лущила горох. Раптом вона сказала:

— Просто не знаю, як нам бути в неділю з вашою церквою.

— Та нічого. Атикус залишив нам гроші на пожертву.

Келпурнія примружила очі, і я зрозуміла, про що вона думає.

— Кел, ти же знаєш, що ми будемо чемні. Ми вже роками гарно поводимося у церкві.

Келпурнія, вочевидь, пригадала одну дощову неділю, коли ми були в церкві без батьків і вчителів. Залишені напризволяще, учні прив’язали до стільця Юніс Енн Симпсон і віднесли її до котельні. А потім дружно повернулися до церкви і забули про неї, слухаючи собі проповідь, як раптом пролунали жахливі удари по трубах опалення, і вони не стихали, поки хтось не пішов дізнатися, що там коїться, і не привів Юніс Енн, яка твердила, що не хоче більше грати мученика Шадраха^[16], хоча Джемі Фінч і сказав, що вона не згорить у пічці, якщо її віра достатньо міцна, але в котельні аж надто жарко.

— Та чого ти, Кел, це ж не вперше Атикус залишив нас самих,— протестувала я.

— Так-то воно так, але він завжди переконується, що з вами буде вчителька. А цього разу і словом про це не обмовився — мабуть, забув.

Келпурнія почухала потилицю. Раптом вона усміхнулася.

— А ви з містером Джемі не хотіли б завтра піти зі мною до нашої церкви?

— А можна?

— Отже, хотіли б? — і Келпурнія засміялася.

Якщо Келпурнія і раніше мене відмивала від душі, то це й порівнювати неможливо з тим, що вона зі мною робила у той суботній вечір. Вона примусила мене намилитися двічі та для кожного ополіскування міняла воду; а голову помила мені аж двома видами мила. Келпурнія багато років довіряла Джемі, але того вечора вона зазирнула до ванної кімнати і викликала його справедливе обурення:

— Невже в цьому домі людина не може спокійно помитися?

Чому всім треба саме зараз лізти до ванної?

Наступного ранку вона почала «перевіряти наше вбрання», тільки-но розвиднилося. Коли Келпурнія залишалася в нас ночувати, вона спала на розкладному ліжку в кухні; цього ранку її ліжко було завалене нашим вихідним одягом. Вона так перекрохмалила мою сукню, що та напиналася як намет, коли я сідала. Келпурнія змусила мене вдягти нижню спідницю і туго затягла рожевий шовковий пасок у мене на талії. Вона натерла сухою скоринкою мої лаковані черевички так, що у них можна було дивитися, як у дзеркало.

— Ти нас ніби на карнавал виряджаєш,— зауважив Джемі.— Для чого це все, Кел?

— Не хочу, аби хтось сказав, ніби я занехаяла своїх дітей,— пробурмотіла вона.— Містере Джемі, хіба можна вдягати цю краватку до цього костюму? Вона ж зелена.

— То й що?

— А костюм синій. Невже ви не бачите?

— Ха-ха! — закричала я.— Джемі не розрізняє кольорів!

Джемі спалахнув від злості, але тут втрутилася Келпурнія:

— Негайно припиніть. Ви підете до Першої Покупки з усмішками на обличчі.

Перша Покупка — африканська методистська церква — містилася на південній околиці міста, за дорогою до старого тартака. Ця стара обшарпана будівля мала шпиль і дзвіницю — на відміну від усіх інших церков у Мейкомі. Називалася вона Першою Покупкою, бо її придбали на перші заробітки звільнених негрів. По неділях там молилися негри, а по буднях білі чоловіки грали в ній у азартні ігри.

Земля на церковному дворі й на цвинтарі поруч була глиниста і тверда як камінь. Якщо хтось умирав у спекотні дні, тіло тримали на льоду, аж доки дощі не розмивали ґрунту. Лише декілька могил мали розкришені надгробки; новіші могили були обкладені яскравими скельцями і розбитими пляшками з-під кока-коли. Громовідводи охороняли могили тих покійників, які вирізнялися буйним норовом; в узголів’ї дитячих могилок стояли недопалки свічок. Цей цвинтар не пригнічував.

Щойно ми ступили на церковний двір, нас зустрів м’який гірко-солодкий запах чисто вимитих, причепурених негрів: помада до волосся, прянощі, нюхальний тютюн, одеколон, жувальний тютюн, м’ятна жуйка та квіткова пудра.

Побачивши мене і Джемі разом з Келпурнією, чоловіки зробили крок назад і зняли капелюхи; жінки схрестили руки на грудях — звичний жест поштивої уваги. Вони відступили, пропускаючи нас до церковних дверей. Келпурнія йшла між Джемі та мною, відповідаючи на вітання своїх яскраво убраних сусідів.

— Що це вам заманулося, та, міс Кел? — пролунав чийсь голос у нас за спинами.

Келпурнія охопила нас за плечі, й ми зупинилися й озирнулися: на стежині за нами стояла висока негритянка. Вона якось скособочилася, уперлася ліктем лівої руки у вигин стегна і вказувала на нас розтуленою долонею. Голова у неї була довгаста, очі дивної мигдалевої форми, ніс прямий, губи випнуті, як індіанський лук. Здавалося, що вона на дві голови вища за всіх решту.

Я відчула, як рука Келпурнії вп’ялася мені в плече.

— Чого тобі, Дуло? — спитала Кел тоном, якого я в неї ніколи не чула. Говорила вона спокійно, зі зневагою.

— А от хтіла б знати, нащо ви приперли білих дітлахів до церкви чорномазих?

— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія. І знову я подумала — який у неї дивний голос: тут вона розмовляла, як вони всі.

— Еге ж, а ви гостюєте у домі Фінчів по буднях.

Натовп загомонів.

— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, проте троянди на її капелюшку обурено захиталися.

Коли Лула зробила крок до нас, Келпурнія наказала:

— Стій де стоїш, чорномаза!

Лула зупинилася, але сказала:

— Ви не маєте права приводити сюди білих дітлахів — у них своя церква, у нас своя. Це наша церква, міс Кел, вам ясно?

— Але Бог у нас один, хіба ні? — відповіла Келпурнія.

— Ходімо додому, Кел,— сказав Джемі,— ми їм тут не потрібні.

Я була згодна з ним: ніхто нам тут не був радий. Я не стільки бачила, скільки відчувала, що натовп наближається до нас. Здавалося, нас зараз візьмуть в оточення, та коли я подивилася на Келпурнію, очі в неї були веселі. Я знову глянула на стежину — Лули вже не було. На її місці стояв чималий гурт негрів.

Один з них вийшов з натовпу. Це був Зібо, міський сміттяр.

— Містере Джемі,— сказав він,— ми щасливі, що ви до нас прийшли. А на Лулу не зважайте, вона така загониста через те, що превелебний Сайкс пригрозив її засудити на проповіді. Вона зроду така баламутка й підбурювачка, та ще й пихата, ціни собі скласти не може,— а ми всі щасливі вас тут бачити.

Після цих слів Келпурнія повела нас до церкви, і на вході нас привітав превелебний Сайкс і повів до передньої лави.

Всередині Перша Покупка була не потинькована, стелі не мала, тільки дах. Уздовж стін на мідних скобах стояли незапалені гасові лампи, а за церковні лави правили соснові ослони. Позаду грубої дубової кафедри висіла корогва з вицвілого рожевого шовку, яка проголошувала, що Бог є Любов, і єдиною прикрасою церкви, окрім неї, була літографія Ганта^[17] «Світоч світу». Не було там ні піаніно, ні органа, ні книжок з текстами псалмів, ні розкладу церковних служб — нічого з церковних атрибутів, які ми звикли бачити щонеділі. Всередині було доволі темно, а волога прохолода, у міру заповнення приміщення паствою, розсіювалася. На кожному сидінні лежало дешеве картонне віяло з яскраво намальованим Гетсиманським садом — дарунок компанії металевих виробів Тиндела («Маємо все, що ви забажаєте»).

Келпурнія вказала нам з Джемі на місця скраю і сама сіла між нами. Вона витягла зі своєї торбинки носовичок, розв’язала вузлик на одному з його кінців, де був чималенький стосик монет. Простягнула десять центів мені й десять центів Джемі.

— У нас є гроші,— прошепотів Джемі.

— Залишіть їх собі, ви ж мої гості.

На обличчі Джемі можна було прочитати сумнів: наскільки етично залишати собі гроші, видані йому на церкву, але його природжена чемність перемогла, і він поклав свою монету до кишені. Я зробила те саме — без жодних докорів сумління.

— Кел,— прошепотіла я,— а де ж збірки псалмів?

— У нас їх немає.

— А як же тоді...

— Цить,— сказала вона.

Превелебний Сайкс уже стояв за кафедрою і мовчки оглядав свою паству. Він був низенький, але кремезний, у чорному костюмі, чорній краватці, білій сорочці; золотий ланцюжок його годинника виблискував у світлі, що проходило крізь матові вікна.

— Браття і сестри,— промовив він,— ми маємо особливу приємність вітати серед нас сьогодні містера й міс Фінчів. Ви всі знаєте їхнього батька. Перш ніж розпочати, я зроблю кілька оголошень.

Превелебний Сайкс пошелестів паперами, вибрав один і прочитав з відстані витягнутої руки: «Місіонерське товариство зустрічається у будинку сестри Аннет Рівз наступного вівторка. Приносьте з собою шиття».

Потім він прочитав інший аркуш.

— Вам усім відомо про біду брата Тома Робінсона. Він завжди, змалечку був відданим парафіянином Першої Покупки. Всі грошові збори сьогоднішнього дня, як і збори наступних трьох неділь, підуть його дружині Гелен, щоб вона могла утримувати сім’ю.

Я штовхнула ліктем Джемі.

— Це отой Том, якого Атикус захи...

— Цить!

Я обернулася до Келпурнії, але вона мені й рота не дала розтулити. Затюкана, я зосередилася на превелебному Сайксі, який, здавалося, чекав, коли я вгамуюся.

— А тепер нехай наш регент розпочне перший псалом,— оголосив він.

Зі свого місця підвівся Зібо, пройшов центральним проходом, зупинився біля нас і повернувся обличчям до пастви. В руках він тримав пошарпаний збірник псалмів. Розгорнувши його, він промовив:

— Співаємо номер двісті сімдесят три.

Для мене це було вже занадто:

— Я же ми співатимемо, коли ні в кого немає псалтиря?

Келпурнія усміхнулася.

— Тихше, золотко,— прошепотіла вона,— зараз побачиш.

Зібо відкашлявся і прочитав голосом гучним, як розкати далекої артилерії:

Дивовижно злагоджено сотня голосів проспівала слова, прочитані Зібо. Не встигла замовкнути остання нота, як Зібо продекламував:

Знову навколо нас залунав спів; остання нота затягнулася, і Зібо вступив з новим рядком:

Паства трохи завагалася, Зібо чітко повторив рядок, і його проспівали. Під час приспіву Зібо згортав книжку, і це був сигнал співати без його допомоги.

На фінальних нотах урочистої мелодії Зібо прочитав:

Рядок по рядку голоси гармонійно зливалися в мелодію, поки псалом не завершився тихою, сумною нотою.

Я поглянула на Джемі, який скоса дивився на Зібо. Я б також у таке не повірила, якби не бачила на власні очі.

Потім превелебний Сайкс попросив Божого благословення для всіх недужих і стражденних, і ця частина служби була така сама, як у нашій церкві, хіба що превелебний Сайкс звертався до Господа з конкретними іменами хворих.

Проповідь його полягала у рішучому осуді гріха — він суворо прочитав гасло на стіні у себе за спиною: його паства мусила уникати такого зла, як спиртні напої, азартні ігри й легковажні жінки. Підпільний продаж віскі в негритянському кварталі створював чимало проблем, але жінки були ще гірші. Знову, як і часто у нашій церкві, мене знайомили з доктриною про Гріховність Жіноцтва, якою, схоже, страшенно переймалися всі священики.

Ми з Джемі слухали подібні проповіді щонеділі. З однією лише відмінністю: превелебний Сайкс вільніше виголошував з кафедри свої погляди на кожне конкретне гріхопадіння: Джим Гарді не з’являвся у церкві п’ять неділь поспіль, проте він не хворий; Констанс Джексон має начуватися, бо їй загрожує велика небезпека через скандали з сусідами: вперше за все існування негритянського кварталу вона примудрилася побудувати паркан, тільки щоб дошкулити ближнім своїм.

Превелебний Сайкс закінчив проповідь. Він став біля столу перед кафедрою і закликав до вранішніх пожертв,— такого ми з Джемі ще не бачили. Один по одному парафіяни підходили до столу і кидали свої п’ятаки і десятицентовики у чорну емальовану бляшанку з-під кави. Підійшла наша з Джемі черга, і ми почули ласкаве «Дякую, дякую», коли дзвякнули наші монетки.

На наш подив, превелебний Сайкс висипав уміст бляшанки на стіл і перерахував монети. Потім він випростався і сказав:

— Цього недосить, нам треба зібрати десять доларів.

Паства тихо загомоніла.

— Ви ж знаєте, для чого ці гроші,— Гелен не може залишити дітей і ходити на роботу, поки Том у в’язниці. Якщо кожен з вас дасть іще по десять центів, буде якраз.

Превелебний Сайкс помахав комусь в глибині церкви.

— Алеку, зачини двері. Ніхто звідси не піде, поки ми не назбираємо десятьох доларів.

Келпурнія витягла зі своєї торбинки обтріпаний шкіряний гаманець.

— Ні, Кел,— прошепотів Джемі, коли вона дала йому блискучий четвертак.— Давай сюди свої десять центів, Скауте.

В церкві вже не було чим дихати, і я зрозуміла, що превелебний Сайкс налаштований будь-що вичавити потрібну суму зі своєї пастви. Віяла тріпотіли, ноги човгали, жувальники тютюну мало не непритомніли.

Превелебний Сайкс ошелешив мене, сказавши:

— Карлоу Ричардсон, я ще не бачив тебе у цьому проході.

Чоловік у штанях хакі підійшов до нього і вкинув монету. Парафіяни схвально забурмотіли.

Тоді превелебний Сайкс оголосив:

— Прошу всіх, хто не має дітей, зробити пожертву і додати ще по десять центів кожний. Тоді буде скільки треба.

Повільно, над силу, десять доларів набралося. Прочинили двері, від свіжого повітря стало легше дихати. Зібо по рядках заспівав «На берегах буремних Йордана»^[19], і богослужіння добігло кінця.

Я хотіла залишитися й усе роздивитися як слід, але Келпурнія повела мене по проходу перед собою. Вона призупинилася у дверях побалакати з Зібо і його родиною, а ми з Джемі в той час розмовляли з превелебним Сайксом. Мене аж розпирало від питань, але я вирішила зачекати і пізніше розпитати Келпурнію.

— Нам надзвичайно приємно, що ви до нас прийшли,— сказав превелебний.— Ця церква не має друга кращого за вашого тата.

Моя цікавість прорвалася назовні.

— А чому ви збирали подаяния для дружини Тома Робінсона?

— Хіба ви не чули чому ? — здивувався превелебний Сайкс.— У Гелен троє маленьких діток, вона не може ходити на роботу...

— А чого вона не бере їх з собою? — питала я далі. Чимало з негритянок ходили на плантацію з дітьми, вкладали їх у затінку, поки самі працювали,— зазвичай малята сиділи між двома рядами бавовни. Тих, хто ще не вмів сидіти, матері або прив’язували собі на спину, як то роблять індіанки, або вкладали на мішки з бавовною.

Превелебний Сайкс завагався.

— Правду сказати, міс Джін-Луїзо, Гелен не може знайти собі роботу зараз... Коли прийде час збирати бавовну, її візьме містер Лінк Діз.

— А чому не може, пасторе?

Він не встиг відповісти, як Келпурнія поклала руку мені на плече. Відчувши її потиск, я швиденько подякувала і попрощалася. Джемі відлунням повторив мої слова, і ми рушили додому.

— Кел, я знаю, що Том Робінсон у в’язниці, бо скоїв щось жахливе, але чому Гелен не наймають на роботу? — допитувалася я.

Келпурнія у маркізетовій темно-синій сукні й капелюшку котелком йшла між Джемі та мною.

— Через те, що, як кажуть білі, зробив Том,— відповіла вона.— Люди не хочуть мати справи з його родиною.

— А що він, власне, зробив, Кел?

Келпурнія зітхнула.

— Старий містер Боб Юел звинуватив Тома у зґвалтуванні його дочки, от Тома заарештували й кинули до в’язниці...

— Містер Юел? — щось ворухнулося у моїй пам’яті.— Він не з тих Юелів, що приходять до школи тільки у перший день, а потім сидять удома? Але ж Атикус казав мені, що вони всі покидьки,— я ніколи не чула, щоб Атикус про когось говорив так, як про цих Юелів. Він сказав...

— Так, він з цих Юелів.

— Але якщо всі в Мейкомі знають, що вони за люди, то мусили б залюбки узяти Гелен на роботу... А що таке зґвалтування, Кел?

— Це вже ти спитай у містера Фінча. Він пояснить тобі краще, ніж я. Ви, напевне, зголодніли. Превелебний сьогодні затягнув службу, зазвичай він не такий нудний.

— Він точнісінько як наш священик,— сказав Джемі.— А чому ви всі так дивно співаєте псалми?

— По рядках? — уточнила Келпурнія.

— Це так зветься?

— Так, ми називаємо це рядкуванням. Так завжди робилося, відколи я себе пам’ятаю.

Джемі сказав, що якби відкладати подаяння протягом року, то можна було б закупити псалтирі. Келпурнія розсміялася.

— Навряд чи від цього була б користь. Вони ж не вміють читати.

— Не вміють читати? — здивувалася я.— Всі ті люди?

— Так, усі,— кивнула головою Келпурнія.— З парафіян Першої Покупки вміють читати десь четверо людей... Я, наприклад.

— А де ти ходила до школи, Кел? — поцікавився Джемі.

— Ніде. Хто ж мене навчив грамоти? Ага, стара міс Б’юфорд, тітонька міс Моді Аткінсон...

— Невже ти аж така стара?

— Та я навіть старша за містера Фінча,— усміхнулася Келпурнія.— Щоправда, не знаю наскільки. Якось ми почали пригадувати минулі часи, намагались вирахувати, скільки мені років, так от, я пам’ятало трохи далі, ніж він, тож я ненабагато старша, до того ж у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.

— А коли у тебе день народження, Кел?

— Я святкую його на Різдво, так легше запам’ятати, а справжнього свого дня народження я й не знаю.

— Але, Кел,— заперечив Джемі,— ти на вигляд значно молодша за Атикуса.

— У негрів вік не так рано проявляється, як у білих,— пояснила вона.

— Мабуть, це тому, що вони не вміють читати. Кел, а це ти вивчила Зібо?

— Так, містере Джемі. У нас тут і школи не було, коли він був хлопчиком. Втім, я його примусила вчитися.

Зібо був старшим сином Келпурнії. Якби я раніше про це подумала, я б зрозуміла, що Келпурнія вже зовсім не молода — Зібо мав майже дорослих дітей,— але я про це не думала ніколи.

— Ти його вчила за букварем, як нас? — спитала я.

— Ні, я його примушувала щодня вивчати одну сторінку з Біблії, і була ще одна книжка, за якою мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи вам не вгадати, звідки вона у мене.

Ми не вгадали.

— Цю книжку подарував мені ваш дідусь Фінч.

— То ти також із Пристані? — здивувався Джемі.— Ти нам ніколи не казала.

— Звісно, з Пристані, містере Джемі. Виросла там між маєтками Б’юфордів і Фінчів. Працювала то на тих, то на цих, а у Мейком переїхала, коли ваші тато й мама одружилися.

— А що то була за книжка, Кел? — спитала я.

— «Коментарі» Блекстона^[20].

Джемі був ошелешений.

— Ти хочеш сказати, що вчила Зібо за цією книгою?

— Звісно, містере Джемі,— Келпурнія скромно затулила рукою рота.— Більше у мене книжок не було, тільки ці дві. Ваш дідусь казав, що у Блекстона чудова англійська мова.

— Ось чому ти говориш не так, як усі решта,— сказав Джемі.

— Усі решта — хто?

— Усі решта негрів. Кел, але у церкві ти розмовляла, як усі вони.

Я ніколи не усвідомлювала, що Келпурнія веде подвійне життя. Думка, що вона має якесь окреме від нас існування, була для мене новою, не кажучи вже про її уміння говорити двома різними мовами.

— Кел,— спитала я,— а чому ти розмовляєш, як усі негри, з... зі своїми, якщо вмієш говорити правильно і красиво?

— По-перше, я сама з них...

— Але ж це не означає, що ти мусиш говорити, як вони, якщо вмієш краще,— зауважив Джемі.

Келпурнія зсунула капелюшок і почухала потилицю, потім акуратно поправила його на голові.

— Важко сказати. Скажімо, якби ви зі Скаутом почали розмовляти удома, як неписьменні негри, це було б недоречно, правда? Так от, якби я у церкві почала говорити, як білі, та ще й зі своїми сусідами, вони б вирішили, що я — чванько.

— Але ж, Кел, ти знаєш, як правильно,— наполягала я.

— Так, але зовсім не обов’язково це виставляти напоказ. Справжні леді так не роблять. А по-друге, люди не в захваті, коли хтось знає більшу за них. Їх це дратує. Вони не зміняться, якщо ти говоритимеш правильно, треба, щоб вони самі захотіли навчитися. А коли вони не хочуть учитися, тут нічого не поробиш, тримай собі рот на замку — або говори їхньою мовою.

— Кел, а можна буде іноді до тебе заходити?

— Заходити до мене, золотко? Ти заходиш до мене на кухню сто разів на день.

— Ні, до тебе додому, у гості? Якось після роботи? Атикус міг би мене привезти.

— Звісно, коли схочеш. Ми всі будемо тобі раді.

— Подивіться тільки на веранду,— раптом сказав Джемі.

Я подивилася на Садибу Редлі, сподіваючись, що її примарний мешканець гріється на сонечку в кріслі-гойдалці. Гойдалка була порожня.

— Ні, на нашу веранду,— уточнив Джемі.

Я подивилася. На кріслі-гойдалці сиділа наша тітка Александра — пряма, немов у панцирі, й непоступлива. Здавалося, що вона просиділа там усе своє життя.