10

Атикус не був силачем: йому скоро мало виповнитися п’ятдесят. Коли ми з Джемі питали, чому він такий старий, він відповідав, що пізно розпочав, і ми відчували, що це вплинуло на його суто чоловічі якості. Він був набагато старший за батьків наших шкільних товаришів, і коли ті починали вихвалятися — «Мій батько те, а мій батько це...», нам не було чого сказати.

Джемі був схиблений на футболі. Атикус завжди відмовлявся, коли Джемі намагався затягти його на гру, посилаючись на те, що він застарий.

Наш тато не вмів робити нічого путнього. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не правив сміттєвозом нашого округу, не був ані шерифом, ані фермером, не працював у гаражі,— одним словом, не займався нічим, що могло б викликати хоч якесь захоплення.

А крім того, він носив окуляри. Лівим оком він майже нічого не бачив і скаржився, що ліве око — родове прокляття Фінчів. Коли він хотів щось добре роздивитися, то повертав голову і дивився правим оком.

Він не робив нічого з того, чим займалися батьки наших однокласників: не ходив ні на полювання, ні на риболовлю, не грав у покер, не пив, не палив. Він просто сидів у вітальні й читав.

З усіма цими якостями він, на наш превеликий жаль, не залишався у тіні: того року школа аж гуділа розмовами, що він захищає Тома Робінсона, і ці розмови мало нагадували компліменти. Після моєї сутички з Сесилом Джейкобсом, коли я повелася як боягузка, пішов поголос, що Скаут Фінч уже не буде битися, їй татусь не дозволяє. Це була не зовсім правда: я не билася з чужими — заради Атикуса, але сім’я — інша справа. Я готова була розірвати на клоччя будь-кого, хоч би й троюрідного брата. Френсис Генкок добре відчув це на власній шкурі.

Атикус подарував нам пневматичні рушниці, але відмовився учити стріляти. Дядько Джек показав нам основи; він пояснив, що Атикуса не цікавить зброя. Одного разу батько сказав Джемі:

— Я б волів, щоб ти обмежився стрільбою по бляшанках, але знаю, що ти стрілятимеш у птахів. Стріляй по сойках скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, тільки запам’ятай, що вбити пересмішника — гріх.

Уперше в житті я почула, як Атикус говорить про щось — гріх, і я спитала про це у міс Моді.

— Твій тато правий,— сказала вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, тільки співають і веселять нам серце. Вони не розкльовують ягід по садах, не гніздяться у клунях, нічого — тільки виспівують людям на радість. Ось чому вбити пересмішника — гріх.

— Міс Моді, наша вулиця дуже стара?

— Вона існувала, коли ще й міста доладного не було.

— Ні, мем, я маю на увазі, що тут живуть старі люди. Ми з Джемі — єдині діти. Місіс Дьюбоз мало не сто років, і міс Рейчел стара, і ви, і Атикус.

— Не сказала б, що п’ятдесят — така вже глибока старість,— відрубала міс Моді.— Мене поки що на візку не катають, здається. Як і твого батька. Але мушу подякувати провидінню, яке зглянулося та спалило мій старий мавзолей. Я дійсно не така молода, щоб з ним упоратися,— тут ти маєш рацію, Джін-Луїзо, наш квартал таки не юний. Ти нечасто буваєш серед молоді, так?

— Чому ж, мем, а в школі?

— Я маю на увазі молодих дорослих. Втім, тобі пощастило. Вік вашого батька — для вас перевага. Якби він мав тридцять років, життя ваше було б зовсім інше.

— Ясна річ. Атикус нічого не вміє...

— Ти навіть не уявляєш,— сказала міс Моді,— як багато ще у ньому життя.

— І що ж він таке уміє?

— Він може так скласти заповіт, що тільки цьом та в люлю.

— Подумаєш!

— А ти знаєш, що він краще за всіх у нашому місті грає в шашки? Ще замолоду, коли ми всі жили на Пристані, Атикус Фінч міг побити в шашки будь-кого на обох берегах річки.

— Та Господи, міс Моді, ми з Джемі його завжди обіграємо.

— Ти вже мала б розуміти, що він вам просто піддається. А тобі відомо, що він вміє грати на варгані?

Це скромне вміння могло тільки викликати у мене ще більший сором за батька.

— А ще...— почала вона.

— Що ще, міс Моді?

— Нічого. Нічого... гадаю, усім цим можна пишатися. Не кожний вміє грати на варгані. А тепер не заважай теслям. І взагалі, йди вже додому, бо я займуся своїми азаліями і не зможу тебе пильнувати. Ще вдаришся головою об дошки.

Я пішла до нас у двір, де Джемі стріляв по бляшанках,— дурна справа, коли кругом стільки сойок. Тоді я повернулася на подвір’я і години дві майструвала фортецю з боку веранди: мені знадобилися для цього автомобільна шина, ящик з-під апельсинів, кошик для білизни, шезлонги і маленький американський прапор, який вирізав для мене Джемі з коробки кукурудзяних пластівців.

Коли Атикус прийшов додому на обід, я сиділа у своїй фортеці й цілилася через вулицю.

— У що це ти мітиш?

— У сідницю міс Моді.

Атикус озирнувся і побачив мою величеньку мішень над азаліями. Він зсунув капелюха на потилицю і перейшов вулицю.

— Моді,— гукнув він,— мушу попередити. Тобі загрожує велика небезпека.

Міс Моді випросталася — і побачила мене.

— Атикусе,— сказала вона,— ти сущий диявол з пекла.

Атикус повернувся до нас на подвір’я і звелів мені розібрати всі укріплення.

— І не дай Боже я ще раз побачу, що ти цілишся в людей,— застеріг він.

Хотіла б я, щоб тато був сущим дияволом з пекла. Я вирішила попитати про нього у Келпурнії.

— Містер Фінч? Та чого тільки він не вміє робити!

— Що, наприклад?

Келпурнія почухала потилицю.

— Так зразу й не скажеш,— відповіла вона.

Справу погіршив ще й Джемі: він спитав у Атикуса, чи гратиме той за методистів, а Атикус відповів: у жодному разі, він для такого застарий. Методисти прагнули викупити закладену ділянку під свою церкву і викликали на футбольний матч баптистів. Батьки усіх наших школярів брали участь — окрім одного Атикуса. Джемі сказав, що він навіть не піде на гру, але не встояв, бо обожнював футбол, і стояв похмурий як ніч разом зі мною й Атикусом на краю поля, а батько Сесила Джейкобса так і гатив голи у ворота баптистів.

Одного суботнього дня ми з Джемі узяли свої рушниці й вирішили піти пошукати якусь білку чи кролика. Проминули Садибу Редлі, пройшли ще кроків з триста, як раптом Джемі примружився і почав вдивлятися у щось вдалині вулиці. Схиливши голову набік, він дивився скоса.

— Що ти там угледів?

— Якийсь старий собака біжить.

— Здається, це Тим Джонсон.

— Та нібито він.

Тим Джонсон був собака містера Гаррі Джонсона, мейкомського автобусного водія, який жив на південній околиці міста. Тима, рудуватого пойнтера, знали й любили всі в місті.

— Що це з ним коїться?

— Не знаю, Скауте. Ходімо краще додому.

— Та ну, Джемі, зараз же зима, лютий місяць!

— То й що? Треба сказати Кел.

Ми помчали додому і вбігли до кухні.

— Кел,— сказав Джемі,— ти можеш вийти на хвилинку на вулицю?

— З якого це доброго дива, Джемі? Немає у мене часу бігати на вулицю щоразу, як вам щось заманеться.

— Там щось дивне відбувається з одним старим собакою.

Келпурнія зітхнула.

— Не маю я зараз часу перебинтовувати лапи собакам. Візьміть бинти у ванній і перев’яжіть самі.

Джемі похитав головою.

— Його нудить, Кел. З ним щось дуже негаразд.

— А що він робить, намагається ухопити себе за хвіст?

— Ні, він робить отак.

Джемі почав хапати ротом повітря, як золота рибка, згорбився і засмикався усім тілом.

— Він робить отак, але не схоже, щоб він бавився.

— Ти нічого не вигадуєш, Джемі Фінчу? — у голосі Келпурнії прозвучали жорсткі нотки.

— Ні, Кел, слово честі, ні.

— Він швидко біг?

— Ні, він ледь тягнеться, майже непомітно. Але наближається сюди.

Келпурнія сполоснула руки і вийшла слідом за Джемі надвір.

— Не бачу я ніяких собак,— сказала вона.

Всі разом ми пройшли повз Садибу Редлі, і Джемі показав їй, куди дивитися. Тим Джонсон видавався невеликою цяткою вдалині, але він рухався у наш бік. Ішов він якось криво, ніби праві лапи були у нього коротші за ліві. Він мені нагадав автомашину, яка загрузла у піску.

— Його перекорчило,— зауважив Джемі.

Келпурнія уважно придивилася, потім схопила мене й Джемі за плечі й потягла додому. Вона зачинила зовнішні двері, схопила телефон і закричала:

— З’єднайте мене з конторою містера Фінча! ...Містере Фінч! Це Кел. Богом клянуся, тут на нашій вулиці скажений пес — він наближається до нас, так, сер, він... містере Фінч, я присягаюся, це старий Тим Джонсон, так, сер... так, сер... так...

Вона повісила слухавку і замотала головою, коли ми спробували дізнатися, що сказав їй Атикус. Потім постукала по важелю телефону і промовила:

— Міс Юло Мей... так, мем, я вже поговорила з містером Фінчем, будь ласка, не з’єднуйте мене з ним більше... послухайте, міс Юло Мей, ви можете зв’язатися з міс Рейчел і міс Стефані Крофорд, і всіма, у кого є телефон на нашій вулиці, й попередити, що тут скажений пес? Прошу, мем!

Келпурнія послухала, що їй відповідала телефоністка.

— Я знаю, що зараз лютий, міс Юло Мей, але я вмію розпізнати скаженого пса, коли його бачу. Прошу, мем, не зволікайте!

Келпурнія спитала у Джемі, чи мають телефон Редлі. Джемі пошукав у телефонній книзі — телефону в них не було.

— Та вони так і так не виходять з дому, Кел.

— Все одно я піду їх попередити.

Вона вибігла на подвір’я, Джемі за нею.

— Ану мерщій назад до хати! — закричала вона на нього.

Всі сусіди отримали повідомлення Келпурнії. Зовнішні двері всіх будинків, які було видно з наших вікон, щільно позачинялися. Тим Джонсон десь пропав з очей. Ми дивилися, як Келпурнія бігла до Садиби Редлі, притримуючи спідницю й фартух вище колін. Вона піднялася на їхню веранду і застукала у двері. Відповіді не було, тоді вона закричала:

— Містере Нейтене, містере Артуре! Тут на вулиці скажений пес! Скажений пес на вулиці!

— Взагалі-то їй належить заходити з чорного ґанку,— зауважила я.

— Яке це зараз має значення? — похитав головою Джемі.

Коли Келпурнія метнулася до чорного ходу, на нашу під’їзну доріжку вирулив чорний «форд». З нього вилізли Атикус і містер Гек Тейт.

Містер Гек Тейт був шерифом округу Мейком. На зріст він був такий самий високий, як Атикус, але худіший і з довгим носом. Він носив чоботи з блискучими металевими застібками, бриджі й мисливську куртку. Зараз він тримав у руках важку рушницю. Коли вони з Атикусом підійшли до веранди, Джемі прочинив двері.

— Не виходь, сину,— застеріг Атикус.— Де пес, Кел?

— Уже мав би бути тут,— відповіла Келпурнія, вказуючи на вулицю.

— Він ще не біжить, ні? — спитав містер Тейт.

— Ні, сер, поки що його тільки трясе, містере Геку.

— Чи не варто піти йому назустріч, Геку? — спитав Атикус.

— Ні, ліпше зачекаймо його тут. Зазвичай вони рухаються по прямій, але усяке трапляється. Він може піти вулицею, де вона робить дугу,— сподіваюся, так і буде, а може вийти просто у двір Редлі. Зачекаймо хвилину.

— Не думаю, що він потрапить у двір Редлі,— сказав Атикус.— Йому перешкодить паркан. Радше він ітиме вулицею...

Я уявляла, що скажені пси пускають піну з пащі, мчать стрімголов, підстрибують і хапають людей за горло. А ще я гадала, що таке буває тільки в серпні. Якби Тим Джонсон поводився саме так, я б, мабуть, злякалася менше.

Немає видовища моторошнішого, ніж безлюдна, нашорошена вулиця. Дерева застигли, пересмішники замовкли, теслі з подвір’я міс Моді десь зникли. Я почула, як містер Тейт чмихнув, а потім висякався. Тоді побачила, як він умостив рушницю у вигин ліктя. Побачила обличчя міс Стефані Крофорд у рамі скляних парадних дверей. Поруч з нею показалася міс Моді. Атикус поставив ногу на перекладину стільця і потер собі стегно.

— Ось і він,— тихо промовив тато.

На розі вулиці, з боку, протилежного до Садиби Редлі, показався Тим Джонсон — млявий, неповороткий.

— Поглянь на нього,— прошепотів Джемі.— Містер Тейт казав, що вони рухаються по прямій, а Тим навіть дороги триматися не в змозі.

— Здається, що йому ще погіршало,— сказала я.

— Постав перед ним що-небудь — він так і кинеться.

Містер Тейт приклав руку дашком до чола і вдивився як слід.

— Він таки сказився.

Тим Джонсон рухався зі швидкістю черепахи, він не грався, не нюхав листя: здавалося, він іде тільки йому одному відомим маршрутом під впливом невидимої сили, яка штовхає його уперед, до нас. Видно було, як він здригається — немов кінь, що відганяє ґедзів; він то розтуляв, то стуляв пащу; його хилило набік, але він неухильно наближався до нас.

— Він шукає собі місце, де вмерти,— припустив Джемі.

Містер Тейт озирнувся.

— До смерті йому ще дуже далеко, Джемі, він ще й не починав навіть.

Тим Джонсон дістався провулочка перед Садибою Редлі, й те, що ще жевріло у його нещасному мозку, примусило його зупинитися й поміркувати, куди йти далі. Він зробив декілька непевних кроків і зупинився біля воріт Редлі; потім спробував повернути назад, але не зміг.

Атикус сказав:

— Його вже можна дістати, Геку. Стріляйте, поки він не звернув у провулок,— не відомо, хто може опинитися за рогом. Зайди в дім, Кел.

Келпурнія відчинила скляні двері, замкнула їх по собі, потім відімкнула і накинула гачок. Вона намагалася відгородити Джемі й мене своїм тілом, але ми висовувались у неї з-під рук.

— Стріляйте ви, містере Фінч,— містер Тейт простягнув рушницю Атикусу; тут ми з Джемі мало не зомліли.

— Не гайте часу, Геку,— відповів Атикус,— цільтеся.

— Містере Фінч, тут треба з одного пострілу.

Атикус рішуче похитав головою.

— Не зволікайте, Геку, час діяти! Він не чекатиме вас на одному місці цілий день...

— Заради усього святого, містере Фінч, погляньте-но, де він! Якщо промажу — розтрощу вікно Редлі! Я не дуже вправно стріляю, ви це чудово знаєте!

— Я не брав до рук рушниці років тридцять...

Містер Тейт мало не силоміць тицьнув рушницю Атикусу.

— Мені буде значно спокійніше, якщо зараз ви її таки візьмете,— сказав він.

Немов заворожені, дивилися ми з Джемі, як наш батько узяв рушницю і вийшов на середину вулиці. Він рухався швидко, але мені здавалося, що він ніби пливе під водою: час повз моторошно повільно.

Коли Атикус узявся за окуляри, Келпурнія прошепотіла:

— Добрий Ісусе, поможи йому,— і стиснула долонями щоки.

Атикус зсунув окуляри на лоба; вони зісковзнули й упали на землю. У повній тиші я почула, як вони тріснули. Атикус потер очі й підборіддя; ми бачили, що він часто моргає.

Біля воріт Редлі Тим Джонсон зібрав докупи свій згасаючий глузд. Він нарешті спромігся розвернутися, щоб рухатися й далі нашою вулицею. Зробив два кроки уперед, потім зупинився і підвів голову. Видно було, як напружилося його тіло.

Рухами настільки швидкими, що видавалися одночасними, Атикус клацнув затвором і притиснув рушницю до плеча.

Пролунав постріл. Тим Джонсон підскочив, гепнувся і завмер на тротуарі невеличкою коричнево-білою купкою. Він не встиг зрозуміти, що з ним трапилося.

Містер Тейт зіскочив з веранди і побіг до Садиби Редлі. Зупинився перед собакою, присів навпочіпки і постукав пальцем себе по лобі над лівим оком.

— Ви узяли трохи праворуч, містере Фінч,— гукнув він.

— Моя споконвічна проблема,— відповів Атикус,— якби я мав вибір, то віддав би перевагу дробовику.

Він нахилився підняти окуляри, підбором розтер у порох розбиті скельця, потім підійшов до містера Тейта і почав роздивлятися Тима Джонсона.

Одні за одними прочинялися двері, й сусіди помалу заворушилися. Міс Моді зійшла з веранди разом з міс Стефані Крофорд.

Джемі немов заціпенів, і я його ущипнула, щоб отямився, та коли Атикус побачив, що ми йдемо до нього, звелів залишатися на місці.

Коли містер Тейт з Атикусом повернулися на подвір’я, містер Тейт усміхався.

— Я пришлю Зібо забрати його,— сказав він.— А ви не так уже багато й забули, містере Фіни. Кажуть, що такі уміння нікуди не щезають.

Атикус мовчав.

— Атикусе,— покликав Джемі.

— Що?

— Нічого.

— Я все бачила, Фінчу-З-Одного-Пострілу!

Атикус різко озирнувся — й угледів просто перед собою міс Моді. Вони мовчки подивилися одне на одного, й Атикус сів у машину шерифа.

— Іди сюди,— покликав він Джемі.— Не наближайтеся до того собаки, зрозуміло? Близько не підходьте, мертвий він так само небезпечний, як і живий.

— Так, сер,— відповів Джемі.— Атикусе...

— Що, сину?

— Нічого.

— Ти що, хлопче, язика проковтнув? — містер Тейт широко усміхнувся до Джемі.— Невже ти не знав, що твій тато...

— Облиште, Геку,— обірвав його Атикус,— нам уже час повертатися до справ.

Вони поїхали, а ми з Джемі пішли й сіли на сходах у міс Стефані. Ми чекали, коли приїде Зібо на своєму сміттєвозі.

Джемі спантеличено мовчав, а міс Стефані запричитала:

— Ой-ой-ой, та хто ж це чував про скаженого собаку в лютому? Може, він зовсім не сказився, а просто здурів? Не хотіла б я бачити обличчя Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Атикус Фінч застрелив його собаку. Переконана, що він просто набрався блощиць...

Міс Моді зауважила, що міс Стефані завела б іншої пісні, якби Тим Джонсон досі сунувся вулицею, але все невдовзі проясниться, бо голову собаки відвезуть до Монтгомері у лабораторію.

Джемі все не міг отямитися:

— Ти бачила, Скауте? Бачила, як він стояв?.. Як він раптом увесь розслабився, а рушниця ніби стала частиною його самого... і як усе блискавично... я по десять хвилин цілюся, поки стрельну...

Міс Моді єхидно посміхнулася.

— Ну, міс Джін-Луїзо, тепер ти вже не думаєш, що твій батько нічого не вміє? Досі його соромишся?

— Ні, мем,— відповіла я покірно.

— Забула тобі сказати тоді, що Атикус Фінч не лише гравець на варгані, а й був свого часу найвлучніший стрілець на весь округ Мейком.

— Найвлучніший стрілець...— повторив Джемі.

— Ти добре мене розчув, Джеремі Фінчу. Сподіваюся, ви тепер зміните пісеньку. Дивовижно, ви навіть не знали, що замолоду вашого батька називали Фінч-З-Одного-Пострілу. Ще коли ми всі мешкали на Пристані, якщо з п’ятнадцяти пострілів він влучав у чотирнадцять голубів, то вважав, що просто переводить набої.

— Та він і словом ніколи не прохопився про це,— промимрив Джемі.

— І словом не прохопився, он як?

— Ніколи, мем.

— Цікаво, чого він ніколи не ходить на полювання,— спитала я.

— Гадаю, зможу тобі пояснити. Ваш батько насамперед — надзвичайно шляхетна людина. Влучність у стрільбі — це талант від Бога; зрозуміло, треба практикуватися, щоб сягнути досконалості, але стріляти — це не грати на піаніно абощо. Думаю, він відклав рушницю, коли усвідомив, що Бог надав йому несправедливу перевагу над іншими живими істотами. Мабуть, він вирішив, що стрілятиме тільки у крайньому разі, як от сьогодні.

— Здається, він мав би цим пишатися,— сказала я.

— Люди при здоровому глузді ніколи не пишаються своїми талантами,— відтяла міс Моді.

Ми побачили, як під’їхав Зібо. Він дістав з кузова вила й обережно підхопив Тима Джонсона. Потім поклав його на машину, а тоді полив якоюсь рідиною з великого бутля тіло собаки й місце, де той лежав.

— Не ходіть тут поки що,— гукнув він.

Коли ми повернулися додому, я сказала Джемі, що нам буде що розказати у школі в понеділок. Джемі обернувся до мене.

— Навіть не думай нічого нікому розказувати, Скауте.

— Отакої! Ще й як розкажу! Не у кожного татко — найвлучніший стрілок округу Мейком.

— Бачиш,— сказав Джемі,— якби він хотів, щоб ми це знали, він би нам сам розповів. Якби він цим пишався, він би розповів.

— А може, він просто забув?

— Та ні, Скауте, тобі не зрозуміти. Атикус дійсно старий, але мене не обходить, що він нічого не вміє, мене не обходить, якби він узагалі нічого не зміг би робити.

Джемі підняв із землі камінець і тріумфально жбурнув ним у гараж. Побіг за ним услід, потім озирнувся і крикнув:

— Атикус — джентльмен, так само як і я!