home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



9

— Ану негайно візьми свої слова назад, чуєш!

Цей мій наказ Сесилу Джейкобсу був початком надзвичайно важкого для нас із Джемі часу. Я стиснула кулаки і готова була пустити їх у хід. Атикус пообіцяв відлупцювати мене, якщо почує, що я з кимсь билася; я вже доросла і треба кінчати з цими дитячими звичками, і що швидше я навчуся стримуватися, то краще буде для усіх. Я про це забула.

І примусив мене забути Сесил Джейкобс. Напередодні у шкільному дворі він оголосив, що татуньо Скаута Фінч захищає чорномазих. Я заперечувала це, але розповіла Джемі.

— На що він натякав?

— Ні на що. Спитай у Атикуса, хай він тобі сам скаже.

— Ти захищаєш чорномазих, Атикусе? — спитала я того ж вечора.

— Так, звісно. Тільки ніколи не кажи «чорномазі». Це нечемно.

— А у школі всі так говорять.

— Відтепер так говоритимуть усі, крім тебе...

— Якщо не хочеш, щоб я так і далі говорила, чого ж ти посилаєш мене до школи?

Тато подивився на мене з м’яким подивом. Попри наш компроміс, мої спроби уникнути школи продовжувалися у тій або іншій формі з самого першого дня занять: від початку вересня мене обсіли запаморочення, страшенна слабкість і болі у животі. Я навіть заплатила п’ятак сину куховарки міс Рейчел, у якого був запущений стригучий лишай, щоб він дозволив мені потертися головою об його голову. Але я не заразилася.

Проте зараз мене турбувало інше.

— Всі адвокати захищають чорно... тобто, негрів, Атикусе?

— Звісно, так, Скауте.

— А чого тоді Сесил кричить, що ти захищаєш чорномазих? Він це так сказав, ніби ти підпільно женеш віскі.

Атикус зітхнув.

— Просто я захищаю одного негра, його звати Том Робінсон. Він мешкає у тому невеличкому поселенні поза міським звалищем. Він ходить до тієї ж церкви, що й наша Келпурнія, і Кел добре знає його родину. Вона каже, що вони живуть чесно й охайно. Ти поки ще маленька, Скауте, і багато чого не розумієш, але в місті було чимало балачок, що мені не слід захищати цього чоловіка. Справа ця дуже непроста — вона розглядатиметься у суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’язно погодився надати нам відтермінування...

— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти погодився?

— Через низку причин. Головна з них — якби я відмовився, я не міг би дивитися людям в очі, я не міг би представляти наш округ у законодавчих зборах, я навіть не міг би більше казати вам з Джемі, як треба поводитися.

— Тобто, якби ти не захищав того чоловіка, ми з Джемі могли б тебе вже не слухатися?

— Мабуть, що так.

— А чому?

— Тому що я не мав би права вимагати, щоб ви мене слухалися. Скауте, просто в адвоката така робота, що бодай раз у житті він береться за справу, яка зачіпає його особисто. Для мене це саме така справа. Можливо, у школі тобі доведеться почути різні неприємні балачки, але я тебе дуже прошу зробити задля мене одну річ: просто високо тримай голову і не розпускай кулаки. Хай хто і що тобі казатиме, не дай їм вивести тебе з терпіння. Спробуй боротися з ними не кулаками, а головою, просто спробуй... вона в тебе зовсім непогана, хоча й не любить учитися.

— Атикусе, а ми виграємо?

— Ні, доню.

— Тоді навіщо...

— Те, що нас розбили на війні сто років тому, ще не причина, щоб ми не пробували перемагати,— відповів Атикус.

— Ти говориш точнісінько як старий кузен Айк Фінч,— сказала я.

Кузен Айк Фінч був єдиний на весь округ Мейком досі живий ветеран армії конфедератів. Борода в нього була, як у генерала Гуда[11], і він нею страшенно пишався. Принаймні раз на рік Атикус брав нас із Джемі до нього в гості, й мені доводилося його цілувати. Це було дуже бридко. Ми з Джемі ввічливо слухали, як Атикус і кузен Айк обговорюють війну. «Ось що я скажу тобі, Атикусе,— торочив кузен Айк,— нас доконав Міссурійський компроміс[12], але якби мені треба було знову пройти через оте все, я повторив би весь шлях крок за кроком, нічого не міняючи, і повір, тут ми б уже не схибили... а у 1864-му, коли припхався Джексон Кам’яна Стіна[13]... хоча ні, перепрошую, юнацтво, наш старий Синій Вогонь[14] на той час уже віддав Богу душу, царство йому небесне...»

— Іди сюди, Скауте,— покликав Атикус. Я вмостилася у нього на колінах, притулившись головою до грудей. Він обхопив мене і почав легенько погойдувати.— Цього разу ми воюємо не з янкі, ми воюємо з нашими друзями. І пам’ятай, що хай як кепсько може обернутися справа, ці люди все одно наші друзі й це все одно наш рідний край.

Я ще пам’ятала це, коли зустріла наступного дня у школі Сесила Джейкобса.

— Забери свої слова назад, чуєш!

— А ти мене примусь! — загорлав він.— У нас удома кажуть, що твій татусь — ганьба Мейкома, а того чорномазого слід повісити на водокачці!

Я вже готова була йому врізати, як пригадала слова Атикуса, розтиснула кулаки і пішла геть.

«Скаут боягузка!» — так і бряжчало у мене у вухах. Вперше в житті я відмовилася від бійки.

Чомусь виходило, що коли я поб’юся з Сесилом, я зраджу Атикуса. Атикус так рідко просив про щось мене й Джемі, що хай мене і дражнять боягузкою, заради нього я витримаю. Я почувалася страшенно шляхетною цілі три тижні. А тоді прийшло Різдво, і вибухнула катастрофа.


Ми з Джемі очікували на Різдво зі змішаними почуттями. З одного, гарного боку, Різдво — це ялинка і дядько Джек Фінч. Щороку в переддень Різдва ми зустрічали його на Мейкомській вузловій, і він проводив з нами цілий тиждень.

Зворотним, негативним боком медалі була неминуча зустріч з тіткою Александрою і Френсисом.

Гадаю, я мала би включити сюди і дядька Джиммі, чоловіка тітки Александри, але він мені за все життя сказав тільки одну фразу — «Злізай з паркана», тож я не бачу причини брати його до уваги. Як не брала його до уваги і тітка Александра. Колись давно, у пориві дружніх почуттів, тітонька й дядько Джиммі привели на світ сина Генрі, який вирвався з дому при першій-ліпшій нагоді, оженився і привів на світ Френсиса. Генрі та його дружина кожного Різдва скидали Френсиса на руки дідуся й бабусі, а самі поринали у вир утіх.

Ніякі наші стогони і зітхання не могли спонукати Атикуса залишити нас на Різдво вдома. Скільки я себе пам’ятаю, стільки ми їздили на Пристань Фінча святкувати Різдво. Єдиною винагородою за необхідність проводити свято з Френсисом Генкоком була кулінарна майстерність тітоньки. Френсис був на рік старший за мене, але я уникала його принципово: йому подобалося все, чого я терпіти не могла, а він не зносив моїх вигадливих витівок.

Тітка Александра була рідною сестрою Атикуса, та коли Джемі розповів мені, як ельфи підміняють немовлят, я вирішила, що її підмінили у колисці, й наші бабуня й дідусь отримали не Фінча, а Крофорда. Якби я плекала уявлення, які, схоже, нерідко гнітять адвокатів і суддів, то тітка Александра видавалася б мені Еверестом: скільки я її знала, вона була холодною і далекою.

Коли дядько Джек вискочив з потяга в переддень Різдва, нам довелося чекати на носія, який приніс два довгі пакунки. Нас із Джемі завжди смішило, що дядько Джек цмокає Атикуса у щоку; вони були єдині серед наших знайомих чоловіків, які цілувалися при зустрічі. Дядько Джек потиснув руку Джемі, а мене підкинув у повітря, але не дуже високо, бо він був на голову нижчий за Атикуса. З них трьох він був наймолодший, молодший за тітку Александру. Вони з тіткою зовні були дуже подібні, але дядько Джек якось краще ладнав зі своїм обличчям: його гострий ніс і підборіддя ніколи не викликали у нас підозри.

Він належав до нечисленних людей науки, які не лякали мене,— мабуть, через те, що ніколи не поводився як лікар. Коли він надавав мені чи Джемі якусь медичну допомогу, скажімо, витягав з ноги скабку, то чесно розповідав, що саме робитиме, який саме пінцет візьме і наскільки буде боляче. Одного Різдва я загнала собі в ногу криву скабку і ховалася по кутках, нікому не дозволяючи й наблизитися до мене. Коли дядько Джек мене виловив, то страшенно розсмішив історією про одного проповідника, який не терпів ходити до церкви, а стояв щодня біля своїх воріт у халаті, курив кальян і виголошував п’ятихвилинні проповіді для тих перехожих, які потребували духовної розради. Я перебила його проханням попередити мене, коли він почне витягати скабку, а він показав мені закривавлену деревинку, затиснуту пінцетом, і пояснив, що витяг її, поки я реготала, і все це зветься відносністю.

— А що у тих пакетах? — спитала я, вказуючи на довгі вузькі пакунки, які вручив йому носій.

— Дізнаєшся свого часу,— відповів він.

— Як почувається Роза Ейлмер? — поцікавився Джемі.

Роза Ейлмер — кицька дядька Джека. Вона була дуже гарна, руда, і дядько Джек казав, що Роза — єдина істота жіночої статі, яку він може витримувати. Він витяг з кишені декілька знімків і показав нам. Ми їх похвалили.

— Вона товстішає,— зауважила я.

— Схоже, що так. Вона поїдає всі відрізані пальці й вуха, які я приношу з лікарні після операцій.

— Яка чортова дурня! — вигукнула я.

— Перепрошую, юна леді?

— Не звертай на неї уваги, Джеку,— втрутився Атикус.— Вона тебе просто перевіряє. Кел каже, що вона без упину чортихається вже цілий тиждень.

Дядько Джек насупив брови, але нічого не сказав. Окрім природної привабливості лайливих слів, я плекала дещо туманну теорію, що коли Атикус з’ясує, що я підхопила їх у школі, він забере мене звідти.

Але за вечерею, коли я попросила передати мені оту бісову шинку, дядько Джек вказав на мене пальцем.

— Поговоримо пізніше, юна леді.

По вечері дядько Джек пішов до вітальні й умостився там. Він поплескав себе по стегнах, показуючи, щоб я сіла йому на коліна. Мені подобалося, як від нього пахне: як від флакона зі спиртом і ще чимось солодким. Він відвів убік мій чубчик і уважно глянув на мене.

— Ти більше схожа на Атикуса, ніж на свою маму,— сказав він.— І ти вже трохи виросла зі своїх штанців.

— А по-моєму, вони мені якраз.

— Ти, здається, дуже захоплюєшся словами «чорт» і «біс»?

Я відповіла: так.

— А от я — ні,— сказав дядько Джек.— А надто коли в них немає жодної потреби. Я пробуду тут тиждень і не маю наміру чути подібні слова, поки я тут. Скауте, ти наражаєшся на неприємності, вимовляючи такі слова. Ти ж хочеш вирости справжньою леді, хіба ні?

Я відповіла, що не дуже.

— Звісно, хочеш. А тепер ходімо прикрашати ялинку.

Ми прикрашали ялинку до глибокого вечора, і мені снилися оті довгі пакунки для Джемі й для мене. Наступного ранку ми так і кинулися по них під ялинку: вони були від Атикуса, який у листі попросив дядька Джека купити їх нам, і це було саме те, про що ми мріяли,— пневматичні рушниці.

— Тільки не в хаті,— застеріг Атикус, коли Джемі прицілився у картину на стіні.

— Тепер тобі доведеться вчити їх стріляти,— сказав дядько Джек.

— Це вже твоя справа,— відповів Атикус,— я лише скорився перед неминучим.

Знадобилася вся юридична суворість Атикуса, аби відтягти нас від ялинки. Він заборонив нам брати пневматичні рушниці з собою на Пристань (а я саме розмріялась, як застрелю Френсиса) і попередив: один невірний рух — і він відбере їх у нас назавжди.

Пристань Фінча — це триста шістдесят шість сходинок на високій кручі, які виходять на мол. Далі за кручею видніються рештки старої пристані, на якій чорношкірі раби Фінчів вантажили тюки бавовни, розвантажували блоки льоду, мішки з борошном й цукром, обладнанням для ферми і жіночим убранням. Двоколійка бігла від самого берега й аж до темної смуги лісу. В кінці дороги стояв двоповерховий білий будинок, який оперізували дві галереї — верхня й нижня. Побудував його Саймон Фінч, вже у вельми похилому віці, задля втіхи своєї вічно невдоволеної дружини; але ці галереї єдині нагадували типову архітектуру свого часу. Внутрішнє облаштування будинку Фінчів свідчило про простодушність Саймона й абсолютну довіру, яку він плекав до своїх нащадків.

Нагорі було шість спалень, чотири з них для його вісьмох дочок, ще одна для Велкама Фінча, його єдиного сина, і ще одна для гостей з числа родичів. Усе дуже просто; але до спочивалень дочок можна було потрапити лише одними сходами, а до кімнати Велкама і гостьової спальні — лише іншими. На сходи дочок можна було потрапити тільки зі спочивальні батьків на першому поверсі, отже Саймон завжди знав, о котрій годині його доньки приходять чи виходять ночами.

Ще там був флігель, у якому розміщалася кухня,— з будинком його поєднував дерев’яний місточок; у дворі на високому стовпі висів іржавий дзвін, яким колись скликали до роботи челядь або били тривогу; на даху була так звана «удовина площадка», але жодні вдови там не ходили, натомість Саймон наглядав з неї за своїм наглядачем на плантації, дивився на пароплави і стежив за життям орендарів, що селилися поблизу.

З цим домом була пов’язана легенда часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, нещодавно заручена, натягла на себе все своє придане, щоб уберегти його від мародерів, що орудували по сусідству; вона застрягла у дверях на Сходах Дочок, і її довелося поливати водою, щоб проштовхнути. Коли ми прибули на Пристань, тітка Александра поцілувала дядечка Джека, Френсис поцілував дядечка Джека, дядько Джиммі мовчки потиснув руку дядечку Джеку, ми з Джемі вручили подарунки Френсису, який вручив подарунки нам. Джемі почувався дорослим і тягнувся до дорослих, тож на мою долю випало розважати нашого кузена. Френсис мав вісім років і гладко зачісував волосся назад.

— Що тобі подарували на Різдво? — чемно спитала я.

— Те, що я просив,— відповів він. А просив Френсис пару бриджів, червоний шкіряний ранець, п’ять сорочок і краватку-метелик.

— Гарно,— збрехала я.— А ми з Джемі отримали пневматичні рушниці, а Джемі ще й набір для хімічних дослідів...

— Іграшковий, мабуть.

— Ні, справжній. Він обіцяв виготовити мені невидимі чорнила, і я напишу ними листа до Ділла.

Френсис запитав, який у цьому сенс.

— Ти тільки уяви його обличчя, коли від мене приходить лист, а там порожній аркуш. Він просто сказиться.

Розмовляти з Френсисом — усе одно що повільно опускатися на дно океану. Зроду не зустрічала більшого зануди. Він жив у Мобілі, отже, не міг доносити на мене шкільному начальству, але примудрявся доносити все, що вивідував, тітці Александрі, яка в свою чергу відводила душу перед Атикусом, а вже Атикус або одразу все забував, або давав мені прочухана, це вже як йому подобалося. Єдиний раз, коли я почула, що Атикус розмовляє різко, був саме з тіткою. Він сказав: «Сестро, я виховую їх, як можу!» Йшлося, здається, про те, що я одягаюся в комбінезон.

Тітка Александра була схиблена на моєму одязі. Хіба можу я сподіватися вирости справжньою леді, якщо ношу штани; та коли я пояснила, що у сукні я нічого не можу робити, вона заявила: просто не треба робити нічого такого, що потребує штанів. На думку тітки Александри, я мусила б гратися маленькими кухонними плиточками і крихітними чайними сервізами, вдягати намисто зі штучних перлів, яке вона мені подарувала, коли я народилася, і взагалі, бути сонячним променем у самотньому житті мого тата. Я зауважила, що можу бути сонячним променем і в штанах, але тітка наполягала, що сонячні промені поводяться інакше, а я спершу була просто чудова, а от з роками все псуюся і псуюся. Вона безнастанно мене ображала і прискіпувалася до мене, тож я пішла до Атикуса і спитала у нього, і він сказав, що у родині й без мене сонячних променів — хоч греблю гати, тож хай усе лишається, як є, я його і така влаштовую.

Під час різдвяного обіду мене всадовили за маленький столик у їдальні, а Джемі та Френсис сиділи з дорослими за великим столом. Тітка і далі ізолювала мене, а Джемі та Френсиса вже давно пересадила за «дорослий» стіл. Я часто пробувала здогадатися, чого вона боялася — що я підстрибну і жбурну щось на підлогу? Іноді мені хотілося попросити її дозволити сісти за стіл разом з усіма,— тоді б вона побачила, як гарно я вмію поводитися; тим більше, що вдома ми завжди їмо разом — і нічого. Коли я звернулася до Атикуса, щоб він на неї вплинув, він сказав, що вона його не послухається, ми в її хаті лише гості й сидітимемо там, де нам вкажуть. А ще він додав, що тітка Александра не розуміє дівчаток, бо своїх у неї ніколи не було.

Але її кулінарні таланти винагороджували за все: скромний різдвяний обід складали три різновиди м’ясних страв, овочі, заготовлені з літа, консервовані персики, два торти й амброзія. По обіді дорослі, трохи очманілі від переїдання, влаштувалися у вітальні. Джемі розтягнувся на підлозі, а я вийшла надвір. Атикус крізь дрімоту наказав мені вдягти пальто, але я удала, що не почула.

Френсис сів поруч зі мною на сходинках задньої веранди.

— Оце був обід так обід,— сказала я.

— Бабуся готує унікально,— підтвердив Френсис.— Вона і мене навчить.

— Хлопці не куховарять,— зауважила я і захихотіла, уявивши Джемі у фартуху.

— А бабуся каже, що всі чоловіки мають навчитися куховарити, що вони мусять дбати про своїх дружин і прислужувати їм, коли ті хворіють,— промовив мій кузен.

— Я не хочу, щоб Ділл мені прислужував. Краще я прислужуватиму йому.

— Ділл?

— Так. Не говори поки що нікому, але ми з ним одружимося, щойно виростемо. Минулого літа він мені освідчився.

Френсис зайшовся сміхом.

— Чого ти регочеш? — спитала я.— Знаєш, який він класний.

— Це отой курдупель, про якого бабуся казала, що він щоліта гостює у міс Рейчел?

— Саме він.

— Я про нього все знаю.

— І що ж ти знаєш?

— Бабуся каже, що у нього немає домівки...

— Все у нього є, він живе у Меридіані.

— Його просто передають від родичів до родичів, і міс Рейчел забирає його на літо.

— Френсисе, не бреши!

Френсис посміхнувся.

— Яка ти буваєш тупа, Джін-Луїзо. Хоча, власне, що ж тут дивного?

— Це ти про що?

— Якщо дядько Атикус дозволяє тобі ганяти бездомних собак, це його справа, як говорить бабуся, тут ти не винна. Я гадаю, що нема твоєї вини і в тому, що дядько Атикус — чорнолюбець, але мушу сказати, щоб ти знала,— це ганьбить усю нашу родину...

— Френсисе, що ти в дідька верзеш?

— Те, що чула. Бабуся каже: те, що він дозволяє тобі без догляду гасати усюди, вже саме по собі погано, та коли він став чорнолюбцем, нам уже і на вулицях Мейкома більше не можна буде показатися. Він знеславлює всю родину, ось що!

Френсис підвівся і дременув галереєю до старої кухні. На безпечній відстані він прокричав:

— Хто вій, хто він — чорнолюбець! Чорнолюбець — ось він хто!

— Брешеш! — загорлала я.— Не знаю, про що ти патякаєш, але стули свою брудну пельку негайно!

Я зіскочила зі сходів і помчала за ним. Миттю наздогнала його і наказала забрати свої слова назад.

Френсис вирвався і кинувся прожогом до старої кухні, а на ходу верещав: «Чорнолюбець!»

Коли вистежуєш здобич, найголовніше — не метушитися. Принишкни — тоді її розбере цікавість і вона — кров з носа — вилізе. Френсис з’явився у дверях кухні.

— Ти ще сердишся, Джін-Луїзо? — обережно спитав він.

— Зовсім ні.

Френсис вийшов на галерею.

— Береш свої слова назад, Фре-енсисе?

Але я зарано кинулася до нього. Френсис зник у кухні, і я повернулася на веранду. Я вмію чекати. Просидівши на сходинках хвилин зо п’ять, я почула голос тітки Александри.

— А де Френсис?

— Десь там на кухні.

— Він же знає, що я забороняю йому ходити туди гратися.

Френсис підійшов до дверей і закричав:

— Бабуню, вона мене сюди загнала і не випускає!

— Що це означає, Джін-Луїзо?

Я подивилася на тітку Александру.

— Нікуди я його не заганяла і ніде не тримаю.

— Тримає, тримає! — репетував Френсис.— Вона не дає мені вийти!

— Ви посварилися?

— Вона розізлилася на мене, бабусю,— скаржився Френсис.

— Френсисе, негайно виходь з кухні. Джін-Луїзо, якщо я почую бодай слово від тебе, я все розкажу твоєму татові. Мені почулося, чи ти щойно вимовила слово «дідько»?

— Почулося, мем.

— Сподіваюсь, що так. І щоб більше мені такого не чулося.

Тітка Александра безнастанно підслуховувала. Варто було їй відійти, як Френсис вистромив голову і вишкірився до мене:

— Ти зі мною краще не жартуй.

Він вибіг надвір, але тримався на відстані, ганяючи, наче м’яч, жмути сухої трави; час до часу він озирався і скалив зуби. На веранду вийшов Джемі, подивився на нас і повернувся у хату. Френсис виліз на мімозове дерево, зліз, заклав руки в кишені й почав кружляти подвір’ям.

— Ха! — крикнув він.

Я спитала, кого він з себе удає, дядька Джека? Френсис заявив, що мені, здається, наказали сидіти тихо і не лізти до нього.

— Та кому ти потрібен,— промовила я.

Френсис пильно подивився на мене, вирішив, що я вже достатньо змирилася, і затяг напівголоса:

— Чорнолюбець, чор...

Цього разу я до крові розбила собі кісточки пальців об його передні зуби. Не в змозі діяти лівою рукою, я активно підключила праву, але ненадовго. Дядько Джек так міцно стиснув мене, що я й поворухнутися не могла, і наказав: «Стій сумирно!»

Тітка Александра клопоталася біля Френсиса, витирала йому сльози своєю хусточкою, пригладжувала чуба, ніжно поплескувала по щоці. Атикус, Джемі й дядько Джиммі теж вийшли на веранду, коли Френсис почав лементувати.

— Хто з вас перший розпочав? — спитав дядько Джек.

Ми з Френсисом вказали одне на одного.

— Бабуню! — завив він.— Вона обізвала мене шльондрою і напала на мене.

— Це правда, Скауте? — спитав дядько Джек.

— Мабуть.

Дядько Джек подивився на мене, й обличчя у нього стало точнісінько як у тітки Александри.

— Я ж попереджав тебе про неприємності, якщо ти вживатимеш подібні слова, не забула?

— Ні, сер, але...

— Ось зараз ти матимеш неприємності. Стій де стоїш.

Поки я думала, стояти мені чи втікати, слушний момент було втрачено. Щойно я зібралася тікати, як дядько Джек перехопив мене. І вже у мене перед очима маленька мурашка, яка тягне у траві хлібну крихту.

— Більше ніколи в житті я з тобою не розмовлятиму! Я тебе ненавиджу, і зневажаю, і сподіваюся, що ти завтра помреш!

Ця заява, схоже, тільки дужче розпалила дядька Джека. Я побігла до Атикуса по підтримку, але він сказав, що я сама напросилася і нам час збиратися додому. Я скулилася на задньому сидінні машини, ні з ким не попрощавшись, і вдома побігла до своєї кімнати і грюкнула дверима. Джемі хотів був сказати мені щось втішне, але я і слухати не стала.

Я оглянула свої збитки — виявилося, що маю усього сім чи вісім червоних плям, і я роздумувала про відносність усього сущого, коли хтось постукав у двері. Я спитала, хто там. Виявилося, дядько Джек.

— Іди геть!

Дядько Джек сказав, що коли я й далі так розмовлятиму, він мене ще раз відлупцює, і я замовкла. Він увійшов до кімнати, а я стала у куток спиною до нього.

— Скауте, ти мене і досі ненавидиш?

— Можеш мене знову відшмагати, ну ж бо!

— Не думав, що ти така злопам’ятна,— сказав він.— Ти мене розчарувала — сама напросилася, хто тобі винен?

— Нічого я не напросилася.

— Золотко, не можна обзивати людей всякими словами...

— Ти несправедливий,— сказала я.— Несправедливий.

Дядько Джек звів брови.

— Несправедливий? Чому це?

— Ти дуже хороший, дядьку Джеку, і я, мабуть, усе одно тебе люблю, навіть після всього, але ти зовсім не розумієшся на дітях.

Дядько Джек узяв руки в боки і подивився на мене з висоти свого зросту.

— І чому ж це я не розуміюся на дітях, міс Джін-Луїзо? Твою поведінку зрозуміти не штука. Ти галасувала, бешкетувала й ображала...

— Дай мені пояснити! Не думай, що я зухвала, просто хочу розказати, як усе було.

Дядько Джек присів на ліжко. Звівши брови, він пильно подивився з-під них на мене.

— Вперед,— сказав він.

Я глибоко зітхнула.

— По-перше, ти навіть не дав мені змоги нічого пояснити, а одразу налетів. Коли ми з Джемі сваримося, Атикус вислуховує не тільки Джемі, а й мене, а по-друге, ти сам сказав, щоб я не вживала оті слова, якщо тільки не буде серйозної справокації. А Френсис справо-ка-ці-ю-вав мене так, що йому довбешку мало відірвати...

Дядько Джек почухав потилицю.

— І які ж твої пояснення?

— Френсис обізвав Атикуса, а я не стерпіла.

— А як він його обізвав?

— Чорнолюбець. Не дуже-то я розумію, що воно означає, але те, як Френсис його вимовляв... Знаєш, що я тобі зараз скажу, дядьку Джеку,— хай мене розірве, якщо я дозволю йому лаяти Атикуса.

— Він сказав такс про Атикуса?

— Сказав, і не тільки це. Нібито Атикус ганьбить усю родину, а ми з Джемі дичавіємо без належного догляду...

В дядька Джека стало таке обличчя, що я вирішила — зараз мені знову перепаде. Але він сказав «Я з цим розберуся» таким голосом, що я зрозуміла: перепаде не мені, а Френсису.

— Доведеться мені сьогодні до них з’їздити.

— Ой, будь ласочка, не треба! Хай усе залишається, як є.

— Жодним чином не залишу це, як є. Треба серйозно поговорити з Александрою. Подумати тільки! Дістануся я до того хлопчиська...

— Дядьку Джеку, ну будь ласка, обіцяй мені дещо, дуже прошу. Обіцяй, що ти й слова не скажеш Атикусу. Він — він попросив мене не розпускати руки і не казитися, хай що я почую про нього, і для мене краще, аби він думав, що ми побилися через щось інше. Прошу, обіцяй!

— Але я не хочу, щоб Френсис так легко відбувся...

— Нічого він легко не відбувся. Перев’яжеш мені руку? Вона ще кривавиться.

— Само собою, золотко. Немає на світі ручки, яку б я перев’язував з такою насолодою. Ходімо зі мною, гаразд?

Дядько Джек галантно супроводив мене до ванної кімнати. Коли він промивав і перев’язував мені пальці, то забавляв мене історією про кумедного короткозорого чолов’ягу, який мав кота на ім’я Годж і який рахував усі тріщини в тротуарі дорогою до міста.

— От і все,— сказав він.— Матимеш на пальці для обручки шрам, який зовсім не личить леді.

— Дякую, сер. Дядьку Джеку!

— Слухаю, мем?

— А що такс шльондра?

Дядько Джек заходився розповідати про якогось старого прем’єр-міністра, який на засіданнях у Палаті громад підкидав у повітря пір’ячко і дмухав на нього, щоб не впало, а навколо всі просто скаженіли. Гадаю, він намагався відповісти на моє питання, але я так нічого й не утямила.

Пізніше, коли я вже мала б лягти спати, я спустилася на кухню попити води і почула, як у вітальні розмовляють Атикус і дядько Джек.

— Я ніколи не одружуся, Атикусе.

— Чому?

— Бо можуть народитися діти.

— Тобі доведеться багато чого навчитися, Джеку.

— Знаю. Твоя донька сьогодні дала мені перші уроки. Вона сказала, що я не розуміюся на дітях, і пояснила, чому саме. Вона має цілковиту рацію. Атикусе, вона мене навчила, як я мав би з нею обійтися,— Господи, як же мені прикро, що я на неї накинувся!

— Вона заслужила, тож ти надто не переймайся,— усміхнувся Атикус.

Я застигла навшпиньках — видасть мене дядько Джек Атикусу чи ні. Не видав. Тільки пробурмотів:

— Її володіння ненормативною лексикою вражає. Проте значення й половини тих слів їй не відоме — вона спитала у мене, що таке шльондра...

— І ти пояснив?

— Ні, розказав їй про лорда Мельбурна.

— Джеку! Коли дитина тебе про щось питає, неодмінно відповідай! І нічого не вигадуй. Діти є діти, але вони миттєво відчувають нещирість, значно краще за дорослих. Ні,— міркував далі тато,— її слід було покарати сьогодні, тільки не за те. У кожної дитини настає період захоплення лайкою, але він швидко минає, якщо не звертати на це уваги. Інша річ запальність. Скаут має навчитися високо тримати голову, і навчитися швидко, бо на неї чекають дуже важкі часи. Вона, гадаю, впорається. Джемі дорослішає, а вона бере з нього приклад. Просто їй треба іноді трошки допомогти.

— Атикусе, ти ж її ніколи не бив?

— Ніколи. Досі вистачало тільки пригрозити. Джеку, вона дуже старається, дуже. Рідко коли з цього щось виходить, але вона намагається.

— Справа не в тому,— сказав дядько Джек.

— Справа в тому, що вона розуміє: я знаю, як вона старається. І це найголовніше. Мене найбільше хвилює, що їй і Джемі доведеться зіткнутися з огидними речами, і дуже скоро. Я гадаю, Джемі витримає, а от Скаут одразу лізе битися, якщо зачеплять її самолюбство...

Я чекала, чи не порушить зараз дядько Джек своєї обіцянки. Не порушив.

— Атикусе, буде дуже важко? Ти мені ще нічого не розповів.

— Гірше не буває, Джеку. Єдине, що ми маємо,— це слово чорношкірого проти слова Юелів. Усі докази непрямі — «він зробив» — «я не робив». Навряд чи можна сподіватися, що присяжні повірять на слові Тому Робінсону, а не Юелу,— ти знаєш цих Юелів?

Дядько Джек відповів, що нібито пригадує. Він їх описав, але Атикус зауважив, що він відстав на ціле покоління, хоча нинішні не набагато кращі.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Спробую трохи розтрусити присяжних — гадаю, у нас непогані шанси на апеляцію. Але поки що важко щось сказати. Я сподівався, що мені вдасться уникнути в своєму житті такої справи, але Джон Тейлор вказав на мене і промовив: «Це — твоє».

— Нехай обмине ця чаша тебе, так?

— Саме так. Але хіба я зміг би інакше дивитися в очі своїм дітям? Ти незгірше за мене знаєш, що трапиться, і я можу тільки молитися, щоб Джемі та Скаут пройшли через це і не озлобилися, а головне, щоб вони не підхопили віковічної мейкомської хвороби. Чому нормальні люди починають казитися, коли у справу замішаний негр? Не розумію... Але сподіваюся, що Джемі та Скаут прийдуть з питаннями до мене, а не слухатимуть міські плітки. Сподіваюся, вони достатньо мені довіряють... Джін-Луїзо?

У мене аж волосся стало сторчма. Я вистромила голову.

— Слухаю, сер?

— Лягай спати.

Я дременула до своєї кімнати і вскочила в ліжко. Дядько Джек — шляхетна людина, не видав мене. Втім, я ніяк не могла здогадатися, як Атикус дізнався, що я підслуховую. І тільки багато років по тому я зрозуміла, що він хотів, аби я почула кожне його слово.


предыдущая глава | Вбити пересмішника | cледующая глава