Епілог

Дев’ятнадцятого жовтня, за чотири дні після страти Мата Харі, її головного обвинувача — інспектора Леду — звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини й заарештували. Хоч він і доводив свою невинуватість, його наполегливо допитували про послуги французькій контррозвідці. Урядова цензура, запроваджена під час конфлікту, завадила цьому факту потрапити до газет. На свій захист Леду казав, що інформацію навмисне поширили вороги:

— Це не моя провина, що моя робота вплутала мене в інтриги, коли німці збирали необхідні для вторгнення дані.

1919 року, за рік після закінчення війни, Леду звільнили, але репутація подвійного агента супроводжувала його до смерті.

Мата Харі поховали в неглибокій могилі, яку так ніколи й не знайшли. За звичаями того часу, її голову відрізали й передали представникам уряду. Вона була в анатомічному музеї на вулиці Сент-Пер у Парижі багато років, аж до дня свого зникнення. Однак ніхто точно не знає, коли саме це сталося. Наглядачі музею помітили зникнення лише 2000 року, проте голову Мата Харі, напевно, вкрадено набагато раніше.

1947 року прокурор Андре Марне, котрого на той момент публічно викрили як одного з юристів, що обґрунтував процес виселення «квапливо натуралізованих»^[8] у 1940 році, і який ніс велику відповідальність за смертельний вирок тій, яку назвав «Саломеєю сучасності, чиєю єдиною метою було принести німцям голови наших солдатів», розповів по секрету журналістові й письменникові Полю Гімару, що весь процес засновувався на припущеннях та екстраполяції. Підсумував він усе фразою:

«Між нами, тих доказів, які ми мали, було недостатньо навіть для того, щоби покарати кота».